Еволюція діловодства

Вступ

Із глибини віків до нас дійшли різноманітні документи, завдяки яким ми відкриваємо для себе історію рідної землі, її славне минуле, пізнаємо особливості народного побуту, правові засади та моральні норми стосунків між державою та суспільством, а також між окремими людьми.

Потреба у створенні документів з'являється разом із виникненням писемності. Більш того, існує думка, що саме нагальна необхідність фіксувати різні угоди, договори чи заповіти й спричинила появу писемності як інструменту для збереження державної та приватної документації.

Уже в V столітті до нашої ери римські плебеї домагалися запровадження чітких «писаних» законів. Вимога фіксувати на папері закони та правила була ключовою і під час середньовічних повстань. Коли ж закони ухвалювалися, від писаря вимагалися бездоганна точність формулювань і досконале володіння формою, інакше документ втрачав юридичну силу.

З розвитком писемності ділові папери перетворилися на засіб комунікації та передавання інформації. Наприклад, давньогрецький мислитель Епікур виклав свою філософську систему в листах. До нас також дійшли послання римських державних діячів Цицерона та Олінія. А в листі індійського царя Іоанна до грецького володаря Мануїла, відомому за часів хрестових походів як оповідь про індійське царство, змальовано могутню й багату азійську державу, що мала прийти на допомогу християнській Європі.

1. Актове діловодство

На землях західних слов'ян, зокрема в Чехії та Польщі, актові книги як окрема форма діловодства з'явилися ще в XIII столітті. На західноукраїнських теренах, як зауважували відомі українські історики О.І. Левицький та В.О. Романовський, такі книги почали вести у другій половині XIV століття. Я.Р. Дашкевич наголошував, що, досліджуючи походження цієї форми діловодства, варто враховувати існування актових книг в італійських, західнонімецьких та чесько-моравських осередках як можливих джерел їх поширення в Україні.

Значний масив актових книг виник завдяки діяльності гродських (від «грод» — фортеця) та земських судів. Відомо, що на землях Правобережної України, які поступово відходили до Великого князівства Литовського, судова й адміністративна влада до середини XVI ст. перебувала в руках старост, державців та воєвод. Відповідно до Першого Литовського Статуту 1529 р. гродський суд здійснював староста в кожному повіті воєводства від імені великого князя литовського. Однак такий суд був надто витратним для шляхти, що породжувало невдоволення. Тому 1564 року уряд провів судову реформу, за якою вся територія князівства поділялася на повіти з чітко окресленими межами. У кожному повіті почали діяти три судові інстанції: гродський (адміністративний), земський та підкоморський суди.

Земський суд формувався із судді, підсудка та писаря, яких обирала шляхта. Вона мала право на повітових сеймиках висувати по чотири кандидати на кожну з цих посад, а король затверджував по одному з них. Окрім того, при судах діяла посада возного, який мав вручати повістки про виклик до суду та виконувати судові рішення. Статут 1588 р. запровадив посаду возного генерала, старшого над возними, якого обирав король і який складав йому присягу [2, c.216-218].

Спочатку суди мали чітко розмежовані повноваження. Земський суд займався переважно цивільними справами шляхти. Його канцелярія володіла так званим «правом вічності», тобто правом надавати юридичної сили різним угодам, контрактам, заповітам тощо. Гродський суд розглядав кримінальні справи. Підкоморські суди вирішували земельні суперечки між власниками. Проте з часом функції гродських і земських судів почали переплітатися. Зокрема, оформлення майнових та інших угод поступово перейшло до гродських судів, оскільки вони працювали постійно, тоді як земські збиралися лише тричі на рік.

Усі судові дії фіксувалися в актових книгах. Спочатку в їхньому веденні не було системи, але згодом сформувалося кілька типів книг залежно від характеру справ: декретові, записові та поточні. До декретових книг, які велися лише під час судових сесій («рочків»), заносилися виключно протоколи кримінальних і цивільних справ. Записові книги були схожі на нотаріальні: туди вносилися приватноправові документи — дарчі, купчі, боргові, продажні акти, а також контракти та умови. Крім того, там містилися королівські жалувані грамоти й привілеї, сеймові конституції, люстрації, інвентарі. Поточні книги призначалися для скарг, свідчень і реляцій возних, заяв, протестацій та повідомлень найрізноманітнішого змісту.

Більшість книг велася за подвійною схемою: спочатку акти записували до чернетки (протоколу) у скороченому вигляді, без вступних і заключних формул, а потім переносили до чистовика (індукту). Акти зазвичай вписували в секстерни — зошити з 4–6 аркушів паперу. За рік секстерни зшивали в актову книгу. Якщо документів накопичувалося багато, формували кілька томів.

Щоб упорядкувати аркуші, останнє слово на кожному з них повторювали першим на наступному. Якщо справа не завершувалася, залишали вільне місце, де писали цифру 2 або слово «уасиа» [1, c.328-330].

Правильність написання актів перевіряли. Про це свідчать маргіналії (позначки на полях), наприклад: «тот аркуш порядней треба бьі переписати». Нумерація актів (слов'янська та арабська) велася по місяцях; нумерацію аркушів запровадили значно пізніше.

Подальший розвиток актове діловодство отримало за Статутом 1566 року, який передбачав ведення всіх документів «словьі русскими». Однак акти могли вноситися до книг тією мовою, якою були написані. У текстах помітне прагнення дотримуватися канцелярської мови, хоча часто трапляються елементи живої розмовної мови, притаманної тогочасному феодальному суспільству.

Усвідомлюючи важливість актових книг, влада зобов'язувала шляхту кожного повіту «збудовать такое место, где бьі завждьі книги земские безпечне от всякое пригодьі бьіли захованьі» і зберігати їх у «скрьінях моцньіх за тремя замками».

Значна частина актових книг, на жаль, загинула. Сьогодні збереглося понад 7,5 тис. томів, які містять близько 5 млн. документів-записів. Актове діловодство на території Правобережної України проіснувало до 1840-х років.

2. Приказне діловодство

До XV ст. у Московському князівстві система управління мала двірцево-вотчинний характер. Органами управління були так звані путі (сокольничий, ловчий, конюший, стольничий, чашничий). Країна поділялася на повіти, стани та волості, якими керували намісники й волостелі, чия компетенція не поширювалася на панські вотчини. Справочинство вели дяки, а при намісниках — писарчуки та піддячі. Створення Російської централізованої держави потребувало досконаліших форм управління, тому органи великокнязівської влади поступово перебудовувалися. На кінець XV — початок XVI ст. сформувалася система приказів — центральних органів державного правління, які відали окремими галузями як відомчі установи. Так, Посольський приказ займався зовнішніми відносинами, Розрядний — воєнними, Помісний — земельними справами; існували також Холопський, Ямський, Розбійний та інші прикази. Коли 1654 року Україна увійшла до складу Росії, при Посольському приказі спочатку створили канцелярію з малоросійських справ, а 1663 року — Малоросійський приказ.

Усього налічувалося близько 80 приказів, кожен із яких мав від 3 до 400 наказних людей. Очолював приказ суддя, який разом із товаришами (заступниками та помічниками) керував дяками. Дяки, вийшовши з простих писарів, ставали начальниками приказних канцелярій і відповідали за всі повсякденні справи та діловодство. У їхньому підпорядкуванні були «письмові голови» різних рангів, піддячі (старші, середньої руки та молодші), писарі, переписувачі, а також перекладачі, сторожа та пристави [9, c.62-63].

Канцелярії діяли при кожному державному, духовному чи громадському закладі. Документи складали й оформляли фахівці за певними загальними правилами, що передавалися традицією.

Діяльність канцелярії та роботу окремих службовців над створенням офіційних текстів добре видно з елементів документів. На кожному документі, що надходив до приказу, ставили дату оформлення. Дяк за потреби робив позначку «виписати», тобто навести довідку. Справу готували до доповіді, обговорювали, після чого виносили «присуд» і розпорядження про підготовку листа-відповіді.

Проект документа складали старші піддячі за вказівкою дяка. Дяк редагував проект, роблячи позначки в тексті, на полях чи на звороті аркуша. Виправлений документ старший піддячий переписував начисто — «білив». Потім піддячий звіряв чистову версію з чернеткою та візував: ставив підпис на зворотному боці в нижньому правому куті, підтверджуючи правильність тексту. Звірений документ підписував дяк, розтягуючи підпис по всій ширині, наприклад: «А грамоту писав дяк Семен Дичко».

Писали на вузьких (15–17 см) смужках паперу, які за потреби склеювали. Зворотний бік залишали чистим. До першого документа послідовно підклеювали інші, а довгу паперову стрічку згортали в рулон. Під час читання смужки тягнулися — звідси й пішло поняття «тяганина», що сьогодні означає зволікання з вирішенням питання.

У діяльності приказів XV–XVII ст. виробився сталий процес роботи з документами, який отримав назву приказного діловодства. У практиці приказів закріпилися певні формуляри складових частин документів, порядок їх оформлення та просування як усередині приказів, так і між ними.

Діловодство вимагало значного досвіду, якого нерідко не мав начальник приказу — суддя. Тому йому призначали помічників — дяків, які фактично й вели справи. Документи поділяли на законодавчі, що виходили від органів державної влади, та розпорядчі, які складали органи управління. До першої категорії належали укази царів та рішення Боярської думи, до другої — грамоти та листи. Від простих людей до приказів надходили чолобитні [6, c.91-93].

Територія Лівобережної України, яка тоді увійшла до складу Росії, поділялася на 16 військових округів, або полків, де адміністративна, судова та військова влада належала полковникам. Територія кожного полку ділилася на сотні на чолі з сотниками. Державу очолювали гетьман і старшинська рада; справочинством відали генеральний писар та генеральний і полкові судді.

У травні 1710 р. гетьманом став генеральний писар Пилип Орлик, автор «Пактів», або так званої «Бендерської Конституції і вільностей Запорізького війська». Вихідним положенням цього документа була теза про незалежність України. Проте цей документ, укладений тогочасними політичними емігрантами, на території України сили не набув.

3. Колегіальне діловодство

До XVIII ст. діловодство в установах велося за канцелярськими традиціями й законодавчо не регулювалося.

Застарілу систему приказів у 1717–1718 рр. замінили 12 колегій, кожна з яких відала певною галуззю чи сферою управління та підпорядковувалася Сенату. Згодом 13-ю колегією став Синод, що займався церковними справами. Остаточно структуру колегій визначив підписаний 1720 року «Генеральний регламент» державних колегій, який заклав основи організації діловодства в державних установах.

Історія створення «Генерального регламенту» така. Ще 1715 року Петро I відправив своїх представників до Швеції, Данії та Німеччини вивчати системи управління та доповісти про можливість їх застосування в Росії. Після вивчення вирішили взяти за зразок шведські колегії та, враховуючи особливості російського державного устрою, поступово впроваджувати їх. Перший варіант «Генерального регламенту» склав Генріх Фік. Згодом документ зазнав 12 редакцій.

«Генеральний регламент» детально описував функції кожного підрозділу колегії. Окремий розділ визначав структуру та функції канцелярії та її секретаря. Найважливіші документи складав секретар, інші — за його вказівкою — канцеляристи. Частину документів писали за «генеральним формуляром», тобто за обов'язковими формами [3, c.146-149].

«Табель о рангах» 1722 року започаткував систему чинів, звань та титулів, які обов'язково використовувалися в справочинстві до перевороту 1917 року. Саме тоді виникла сучасна практика офіційного адресування.

Хоча питання документування діяльності місцевих установ відображені в законодавчих актах, у завершеній формі вони сформульовані в «Учреждениях для управления губерний» (7 листопада 1775 р.). Згідно з цим документом листування між установами стало ритуалом, який потрібно було добре знати, щоб обійняти відповідну посаду.

Для відносин між вищою та місцевою владою встановлювалися відповідні види документів залежно від місця установи в ієрархії. Тобто визначалася ієрархія не лише установ, а й документів. Вищі установи давали вказівки, підпорядковані — писали «доноси» про їх виконання.

Весь процес проходження вхідних і вихідних документів реєструвався в журналах, книгах або реєстрах. На вхідних документах у верхньому правому куті позначали дату надходження та номер за реєстром. Зареєстровані документи розглядали призначені виконавці та заносили до настільного реєстру.

Для зручності пошуку документів складали алфавіти установ та осіб, які мали до них стосунок. Про свою роботу установи звітували, а про кількість і склад розглянутих справ — складали термінові зведення.

Таким чином, були вироблені засади обліку, проходження та зберігання документів. Тоді ж з'явилася назва «архів».

Законодавчі та розпорядчі акти державної влади оформляли указами, регламентами, інструкціями, протоколами. Виникла безліч форм листування: листи, реляції, доноси, повідомлення, вимоги тощо. Для деяких документів, як-от дипломи чи патенти, створили генеральні формуляри-зразки, за якими їх мали оформляти.

Росія дедалі більше обмежувала українське самоврядування. 1722 року в Глухові утворили Малоросійську Колегію, яка контролювала діяльність гетьмана та старшини, відала фінансами й справочинством. З відновленням 1750 року гетьманщини в Україні влада належала київському генерал-губернатору та гетьману. Після остаточної ліквідації гетьманства 1764 року вона знову перейшла до Малоросійської Колегії. Але до 1775 року важливу роль у житті українського народу відігравала Запорізька Січ [13, c.34-36].

4. Виконавче діловодство

Чергові реформи центрального державного апарату відбулися у 1810–1812 роках. 1810 року затвердили вищий державний законодавчий орган — Державну Раду, а 1811 року створили центральні органи державного правління — міністерства з багатоступеневою структурою. Міністерства складалися з департаментів, які поділялися на відділи, а відділи — на столи.

Керівники структурних підрозділів мали право отримувати та підписувати документи відповідних видів. Зверху вниз надходили документи від царя — маніфести, найвищі накази та рескрипти, від сенату та інших органів — вказівки та розпорядження. Місцеві губернські влади розсилали вказівки, міністри та керівники підрозділів — циркуляри та накази. Усі ці державні й місцеві управлінські структури поширювалися на українські землі, що входили до складу Російської імперії.

Впровадження міністерств завершило процес чіткого розмежування державного апарату. Це спричинило швидке формування прошарку бюрократів-чиновників, які цілком залежали від царської милості. Апарат кількісно зростав і забезпечував розширення своїх повноважень та моральних і матеріальних привілеїв. 1812 року затвердили вісім міністерств, а згодом їх кількість збільшилася.

Постанова «Загальна установа міністерств» передбачала єдність форми складення документів за наведеними зразками. Ділові папери складного змісту мали три частини: вступ із викладом змісту справи, обґрунтування з посиланнями на законодавство чи нормативні акти та клопотання або прохання [4, c.43-44].

Порядок проходження документів інстанціями суворо регламентувався законом, який вимагав, щоб рух паперів якомога менше відхилявся від установленого в департаментах. У кожній інстанції вхідні та вихідні документи реєстрували в журналах, які складалися з трьох частин: для реєстрації документів верховної влади, для «звичайних паперів» і для таємних документів.

Справи, які вирішували департаменти, поділялися на три категорії: термінові; невідкладні, вирішення яких було пов'язане з прийняттям важливих рішень; звичайні чи поточні.

Багато уваги цілісності діловодства та звітності приділяв один із видатних державних діячів того часу М.М. Сперанський. Його праці зробили великий внесок у те, що ми нині називаємо уніфікацією документів.

Виникла практика створення різноманітних «письмовників», що надалі стало традицією. Варто зазначити, що хоча ці видання й називалися письмовниками, вони містили зразки всіх видів документів (розпорядження, рішення, реляції, вказівки, накази, ділові листи тощо). Достатньо було знайти в письмовнику відповідний зразок та, замінивши прізвище, дату й адресу, переписати наведений документ, щоб скласти новий.

Тимчасовий уряд не встиг внести істотних змін у практику підготовки документів. Лише 15 березня 1917 р. він прийняв постанову «Про вдосконалення форм офіційних відносин та паперів», якою скасував «титулування та заключні формули ділових листів». Мовний ритуал у практиці складання ділових документів залишався.

5. Радянське діловодство

Після більшовицького перевороту на колишній території царської імперії утворилося 13 країн. П'ять із них (прибалтійські країни, Польща та Фінляндія) стали незалежними. В інших, зокрема в Україні після ліквідації УНР, сформувалася й утвердилася радянська форма державності.

Уже 2 березня 1918 р. Рада народних комісарів прийняла постанову «Про форму бланків державних установ», якою встановила новий єдиний формуляр ділового документа.

І Московська ініціативна конференція з нормалізації техніки управління (вересень 1922 р.) розглянула питання про стандартизацію документів. «Треба поглянути на справу значно ширше та глибше, — зазначено в рішенні конференції. — Треба раз і назавжди дати собі звіт про те, що правильна побудова адміністративного апарату є по суті така ж конструктивна робота, як побудова паровоза або динамомашини, залізничного мосту або якої-небудь Каширської станції...»

І справді, адміністративно-командний апарат за 74 роки радянської влади було побудовано міцний і консервативний. Усі питання вирішувалися під контролем комуністичної партії.

Республіки, що увійшли до Радянського Союзу, формально були рівноправними, але реально домінувала Російська.

У 1969–1971 рр. розробили та затвердили серію загальносоюзних стандартів управлінської документації. З 1972 р. в СРСР почали діяти єдині правила підготовки та оформлення організаційно-розпорядчих документів і єдині правила роботи з документами [10, c.212-214].

Постановою від 04.09.73 Державний Комітет СРСР по науці і техніці ввів у дію основні положення Єдиної державної системи документування. 1975 року прийняли ГОСТ 6.15.1-75 «Унифицированные системы документации. Система организационно-распорядительной документации. Основные положения». Згідно з ними визначалися вимоги до уніфікованих форм організаційно-розпорядчих документів. Загальне науково-методичне керівництво уніфікацією та стандартизацією документів, розробкою відповідних уніфікованих систем документації (УСД) і уніфікованих форм документів покладалося на Держстандарт.

На початок 1984 р. було розроблено й затверджено 16 УСД загальносоюзного значення, 27 державних стандартів на УСД та 26 загальносоюзних класифікаторів техніко-економічної інформації. Загалом уніфікували понад 4,5 тис. форм документів.

У 1984–1986 рр. сформувалася цілісна система документаційного забезпечення управління, що відповідала тогочасним вимогам ділового російського мовлення та стилю складання офіційних документів.

Незважаючи на низку позитивних чинників — створення системи в роботі з документами, прискорення діловодного процесу, раціоналізацію документообігу, введення Єдиної державної системи діловодства для установ, організацій та підприємств тощо — в СРСР залишалося чимало паперової та бюрократичної тяганини, що охоплювала весь партійно-державний апарат [7, c.63-65].

6. Діловодство в Україні

Лютнева буржуазно-демократична революція викликала пожвавлення національно-політичних рухів у різних регіонах Російської імперії, зокрема й в Україні. Уперше за багато століть з'явилася можливість утворення української незалежної держави.

Український національний рух поставив завдання створити осередок, який об'єднав би всі національні організації та очолив цей рух. Так, 17 березня 1917 р., тобто вже через три дні після надходження до Києва звістки про падіння царського режиму, представники різних партій і рухів утворили всеукраїнську загальногромадську представницьку організацію — Центральну Раду, головою якої обрали М.С. Грушевського. Таким чином, українці всіх ідейних переконань згуртувалися в єдиний представницький орган.

Центральна Рада та її уряд — Генеральний секретаріат — залишили значну документальну спадщину, яка налічує 49 фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Серед цих документів найвагомішими є Універсали Центральної Ради, що дають змогу простежити еволюцію політичної думки та національної свідомості будівничих нової української держави. Перший Універсал підготував і виголосив Володимир Винниченко 23 червня 1917 р. на Другому військовому з'їзді в Києві. Документ являв собою звернення «До українського народу на Україні й поза Україною сущого», у якому проголошувалася суверенність українського народу на своїй землі. «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям». Другий Універсал від 16 липня 1917 р. порушив питання про автономію України. 20.10.1917 р. на засіданні Малої Ради М.С. Грушевський обнародував Третій Універсал, який проголошував Українську Народну Республіку та ознайомлював із низкою соціально-економічних перетворень, найважливішими серед яких були скасування приватної власності на землю, що ставала власністю народу й надавалася без викупу, запровадження 8-годинного робочого дня та скасування смертної кари. З перших кроків свого існування УНР виявила величезну повагу до всіх інших народів, що проживали на її території, надавши їм право національно-територіальної автономії [5, c.253-255].

Четвертим Універсалом Центральної Ради від 22 січня 1918 р. проголошувалася повна самостійність і незалежність Української Народної Республіки.

Названі документи свідчать про поступальний розвиток політичної свідомості молодих українських політиків, яка рухалася від вимоги автономії України у складі демократичної Росії до повної незалежності та самостійності.

Проте в результаті державного перевороту 29 квітня 1918 р. в Україні було встановлено гетьманат П. Скоропадського під назвою Українська держава. Внутрішні та зовнішні події не дали змоги Скоропадському втримати владу, і в листопаді 1918 р. він склав свої повноваження.

У жовтні 1918 р. внаслідок розвалу австро-угорської монархії до влади в Галичині прийшла Українська Національна Рада. Утворилася Західноукраїнська Народна Республіка. В Україні нову владу очолила Директорія УНР, яка рішенням Трудового Конгресу 22 січня 1919 р. проголосила акт соборності, тобто об'єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою.

Однак боротьба українського народу за свою державність закінчилася поразкою. Наприкінці 1920 р. територію України зайняли більшовицькі війська. В Україні встановили радянську владу. Аналогічне утвердження радянської влади відбулося й в інших національних районах колишньої російської імперії.

Незважаючи на перемогу радянської влади в більшості національних районів, більшовики не отримали підтримки неросійських народів. Тому вони розпочали кампанію, спрямовану на завоювання їхньої прихильності. На XII з'їзді РКП(б) у квітні 1923 р. формально засудили російський великодержавний шовінізм та започаткували новий курс у національній політиці, що дістав назву політики коренізації. Український різновид цієї політики отримав назву українізації. 1 серпня 1923 р. прийняли декрет про українізацію [12, c.368-370].

Активне здійснення українізації розпочав комісар освіти О. Шумський (1925–1927), продовжив М. Скрипник (1927–1933). По всій Україні на різних курсах організовувалося обов'язкове вивчення української мови. Усі урядовці мусили складати іспити з практичного знання мови під загрозою втрати роботи. Українізувалися не лише різні сфери громадського, а й державного життя. 1925 року українську мову офіційно ввели в діловодство. Усе ділове урядове листування почало вестися виключно українською мовою.

1927 року Л. Каганович оголосив, що все партійне діловодство також вестиметься українською мовою. Ця політика мала вражаючі результати та позначилася на всіх ділянках адміністративного, економічно-господарського та культурного життя України. Якщо 1922 року українською мовою велося менше 20% урядових справ, то лише через 5 років — уже 70% усіх справ. Водночас зросла кількість українців в урядових установах. 1923 року вони становили лише 35% урядових службовців і 23% членів партії більшовиків. До 1926–1927 рр. їхня кількість збільшилася відповідно до 54% і 52%. Щоправда, українці зосереджувалися переважно на нижчих щаблях урядово-партійної ієрархії.

Цим подіям потрібно дати правильну оцінку з огляду на внутрішньопартійне життя. Після смерті В. Леніна 1924 року серед партійних лідерів розгорнулася боротьба за владу. Кожен із претендентів намагався заручитися якомога більшою кількістю прихильників, зокрема й на місцях. Унаслідок цього було зроблено деякі поступки та послаблення. І тільки влада стабілізувалася, період відносного лібералізму минув.

Боротьба за владу всередині правлячої партійної верхівки закінчилася 1927 року перемогою Сталіна. Розпочалося прискорення курсу на побудову комуністичного суспільства: скасовано неп, швидкими темпами здійснювалися індустріалізація та колективізація. Водночас відбувалося повернення до найгірших традицій імперської російської політики, зокрема до суворого централізму та одноосібної влади [8, c.88-91].

У січні 1933 р. секретарем ЦК КП(б)У став П. Постишев, який розпочав боротьбу з проявами так званого українського буржуазного націоналізму. Майже 10-річний період українізації штучно припинився. У державному та громадському житті відновилася практика русифікації. Політика деукраїнізації призвела до ліквідації всіх здобутків українського відродження. Система радянського діловодства на багато років поширилася на всій території України.

Виявляючи волю й прагнення українського народу, Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, у якій проголосила невід'ємне право української нації на самовизначення, верховенство та самостійність, повноту й неподільність влади уряду республіки в межах її території.

Після спроби державного перевороту в Росії 19 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. проголосила незалежність України та створення самостійної української держави — України.

Розбудова держави вимагає не лише сучасного рівня економічного прогресу. Вона неможлива без відродження та розвитку культури управління. За роки створення нової України нагромаджено певний досвід практичного розв'язання різноманітних за обсягом, характером і значенням управлінських завдань. Отримано чимало оригінальних рішень, викликаних особливостями перехідного періоду управління, становленням економіки, впровадженням різних форм підприємництва.

Організаційні основи управлінської діяльності в такому контексті набули характеру вирішальної умови ефективності управління як різновиду інтелектуальної праці. Його технологічна частина — загальні вимоги до управлінського стилю, організації документаційного забезпечення управління, операційної діяльності різних категорій працівників, кадрового діловодства тощо — визначається тією культурою управлінського професіоналізму, від якої залежить успіх будь-якого підприємства та держави загалом.

Новим господарським структурам сучасної України, вільної від адміністративно-командної системи, необхідно критично проаналізувати організацію діловодства в минулому, взяти з неї все цінне, обмежитися необхідним мінімумом документів та справ, не роздуваючи їх до непотрібних розмірів; удосконалити управління.

У створенні суверенної України можна відзначити як певні досягнення, так і наявні труднощі, відчутні недоліки, невикористані можливості. Хочеться вірити, що багатий на кадровий і науково-технічний потенціал український народ зможе подолати всі перешкоди та вийти на цивілізований шлях розвитку завдяки програмній самоорганізації, у якій право, управління та його культура посідатимуть провідне місце [11, c.27-31].

Висновки

Уже в ті далекі часи документ слугував гарантією виконання зобов'язань, і йому надавалося велике значення. У договорі з Візантією (944 р.) читаємо: «...Віднині ж хай приходять до князя руського з грамотою, в якій будуть засвідчені їхні мирні наміри... Якщо ж прийдуть без грамоти, то хай втримуються під вартою, доки не сповістимо про них князю Ігорю».

Проте, попри серйозне та, здавалося б, позитивне ставлення до документів, досить часто в історії траплялися їх знищення або підробка. Така нещаслива доля спіткала договір, укладений українським гетьманом Богданом Хмельницьким із російським царем Олексієм Михайловичем. Не бажаючи дотримуватися умов так званих «Березневих статей» 1654 р. та скориставшись скрутною ситуацією, що склалася в Україні після смерті Хмельницького, російська сторона самочинно й таємно сфальсифікувала договір.

Список використаної літератури

1. Бибик С. Ділові документи та правові папери: Листи, протоколи, заяви, договори угоди / Світлана Бибик, Галина Сюта. — Х.: Фолио, 2005. — 491 с.

2. Блощинська В. Сучасне діловодство: Навчальний посібник / Віолетта Блощинська; М-во освіти і науки України, Інститут менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 319 с.

3. Боровський В. Н. Діловодство в банківських установах: Навчальний посібник / В. Н. Боровський, В. П. Прадун, Р. В. Друзін; Ред. В. Н. Боровський; М-во освіти і науки України, Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 223 с.

4. Гавриленко С. Документирование в организации: В помощь секретарю-референту / С.Д. Гавриленко. — Минск: Амалфея, 2002. — 125 с.

5. Головач А. Зразки оформлення документів: Для підприємств і громадян / Анатолій Степанович Головач. — Донецьк: Сталкер, 1999. — 349 с.

6. Гончарова Н. Документаційне забезпечення менеджменту: Навчальний посібник / Наталія Гончарова; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т культури і мистецтв. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 259 с.

7. Діденко А. Сучасне діловодство: Навч. посібн. для проф.-тех. закл. освіти / Анатолій Діденко. — 3-є вид. — К.: Либідь, 2001. — 383 с.

8. Документы и делопроизводство: Справ. пособие / [Т. В. Кузнецова и др.]. — М.: Экономика, 2001. — 270 с.

9. Комова М. Діловодство: Навч. посібн. для студентів вищих навчальних закладів / Марія Комова; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". — Львів: Тріада плюс, 2006. — 217 с.

10. Палеха Ю. Управлінське документування: Навчальний посібник: У 2 ч. / Юрій Іванович Палеха; М-во освіти і науки України, Європейський ун-т. — 2-е вид. — К.: Вид-во Європейського ун-ту. — 2003— Ч. 1: Ведення загальної документації: (зі зразками сучасних ділових паперів). — 2003. — 327 с.

11. Стенюков М.В. Документы, делопроизводство: Практическое пособие по документационному обеспечению деятельности предприятия / М.В. Стенюков. — 3-е изд. переработ. и доп. — М.: Приор, 1999. — 143 с.

12. Сучасне діловодство: зразки документів, діловий етикет, інформація для ділової людини / ред.: В. М. Бріцина. — К.: Довіра, 2007. — 687 с.

13. Хоменко М. Посібник з діловодства: учбовий посібник / Микола Хоменко, Олена Грабарь. — 2-е вид., випр. і доп. — К.: Генеза, 2003. — 103 с.