Етнополітика часів Київської Русі

Вступ

Актуальність теми. Україна є поліетнічною державою, на теренах якої проживають спільноти, що різняться за походженням, рівнем соціально-економічного розвитку та культурними особливостями. Поруч із титульною нацією — українцями, які належать до найбільших європейських народів, — значну частку населення становлять росіяни. Менш чисельними є інші слов'янські етноси: білоруси, поляки, болгари, чехи, а також представники інших мовних груп. Окремо слід згадати спільноти, що історично не мали власної державності, зокрема циган.

Спільною рисою більшості цих груп є їхнє тривале проживання у відриві від основного етнічного масиву, в оточенні іншомовного українського середовища, з яким вони активно взаємодіяли. Такі утворення прийнято називати етнонаціональними. Їх поява зумовлена змінами кордонів, міграціями, еміграцією чи депортаціями. Об'єднуючими чинниками для цих груп виступають спільне походження, самоназва та культура, які водночас слугують і маркерами етнічного розмежування.

В умовах незалежності Україна отримала можливість не лише сприяти відродженню та розвитку етнонаціональних груп, але й зміцнювати їхні соціально-економічні, політичні та культурні зв'язки з материнськими націями. Це є природним запобіжником проти примусової асиміляції та денаціоналізації, що практикувалися в минулому.

Мета роботи полягає у аналізі та визначенні ключових характеристик етнічних процесів у Київській Русі на основі опрацювання доступних джерел.

Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

• охарактеризувати співвідношення понять «нація» та «етнос» у контексті українського державотворення;
• визначити основні риси етнічних процесів у Київській Русі;
• дослідити проблему існування давньоруської народності;
• проаналізувати етнічні процеси в Київській Русі та питання походження білоруського та російського народів.

Наукова новизна роботи обумовлена спробою розглянути проблему етнополітики часів Київської Русі через призму аналізу різноманітних джерел.

Об'єктом дослідження є засади та загальні риси етнополітики.

Предметом дослідження виступає етнополітика в період існування Київської Русі.

Аналіз джерел та публікацій. Розвиток науки та подолання ідеологічного тиску з боку метрополії відкривають шлях для перегляду офіційних поглядів на етногенез східних слов'ян з позицій об'єктивного наукового знання.

Поряд із традиційними історичними, лінгвістичними, антропологічними та етнографічними даними, дедалі вагомішу роль у вирішенні цієї проблеми відіграють висновки археологів. Значний внесок у дослідження походження слов'янства та історії південних русичів зробили київські археологи (Брайчевський, 1994, Петров, 1992, Баран, 1972, 1993, Максимов, 1982, Приходнюк, 1975, Козак, 1984, Терпиловський, 1984, Толочко, 1980, 1996, Моця, 1993, Залізняк, 1996). Узагальненню археологічних досягнень у вивченні складних процесів розселення слов'ян серед балтських та фінських племен лісової зони Східної Європи присвячені фундаментальні монографії В. Сєдова (1979, 1982, 1987, 1996 рр.).

1. Співвідношення понять «нація» - «етнос» в аспекті державотворення України

У науковому дискурсі існують різні погляди на співвідношення цих понять. Одні дослідники вважають їх синонімами, інші ж, дотримуючись протилежної позиції, стверджують, що вони належать до різних соціальних сфер. Істина, ймовірно, лежить посередині, оскільки формування жодної нації не відбувалося поза етнічною основою. В окремих випадках новоутворені нації, як-от австрійці, навпаки, сприяли формуванню етносу. Втім, у соціальному вимірі ці явища, хоч і взаємопов'язані, є різними.

Найпоширенішими є дві концепції нації: державницька, що ототожнює націю з державою, та етнічна, яка розглядає націю як етнос. Історично в західних країнах термін «нація» спочатку використовувався для позначення політичних спільнот, і лише згодом — етнічних (Е. Гелнер).

Сучасні дослідники, зокрема Ю. І. Семенов, пропонують визначати націю як «соціально-історичний організм», а етнос — як етнічний. Більш доцільним видається трактування нації як соціально-етнічної спільності, що підкреслює визначальну роль етносу, зазвичай найчисельнішого, який і дає назву нації (щодо нього вживається не зовсім вдалий термін «титульна нація»).

Поняття «етнос» зазвичай використовується у двох значеннях: для позначення донаціональних спільностей та для означення будь-яких етнічних утворень, включаючи нації (Ю. Бромлей та ін.). Причини виникнення етносів дослідники вбачають у різних чинниках: теологічних (Божественне творіння), природних, соціально-економічних, історичних, а також у процесах формування самобутніх культур. Перетворення етносів на нації відбувається, передусім, за умов існування державності, коли етнічна роздробленість долається через культурну уніфікацію — формування національних мов, культур та спільних рис у соціальному й політичному житті.

Етнічні спільноти існували протягом багатьох століть за різних суспільних формацій. Формування ж націй тісно пов'язане з утвердженням капіталістичних відносин та соціально-політичною консолідацією населення регіонів, що раніше були феодально розпорошені. Виглядає дещо спрощеним твердження Ю. І. Семенова про те, що відмінність між нацією та етносом полягає лише в участі першої в національно-політичних рухах, тоді як сутність етносу визначається лише участю в етнічних процесах. Адже національно-політичні рухи часто мають яскраво виражене етнічне забарвлення, зокрема в культурній сфері.

Визнаючи величезну роль держави в етнічному розвитку та формуванні націй, не слід ототожнювати ці поняття. Держава є вирішальною основою для існування нації, але не є самою нацією. Україна — це ще не українська нація. На сучасній території України, на думку багатьох (хоч і не всіх) дослідників, існували такі державні утворення, як Руська (Київська) держава VIII—XIII ст., Галицько-Волинське князівство, Козацька держава XVI—XVIII ст. та Українська Народна Республіка. Щонайменше три перші з них не можна назвати націями з огляду на сучасні наукові критерії, хоча К. Маркс і називав українців «нацією козаків». З іншого боку, жодна держава не є моноетнічною, і Україна тут не виняток.

Взаємодія нації та етносу може відбуватися по-різному. В одних випадках етноси стають націями, і одна нація може поділитися на кілька — це процес полінаціоналізації. В інших — з кількох націй утворюється більша спільність, субнація, що є процесом мононацієзації країни.

У колишньому СРСР відбувалися обидва процеси одночасно, причому мононацієзація (формування спільноти «радянський народ») зрештою поступилася місцем націєзації, що й призвело до розпаду СРСР. Не можна погодитися з Ю. І. Семеновим та іншими дослідниками, які стверджують, що на територіях, де виникає кілька геосоціальних організмів з різними інтересами, «обов'язково починає реалізовуватись тенденція до утворення кількох різних націй». Наприклад, поділ українців на «східняків» і «західняків», на думку таких «політологів», нібито призведе до розпаду України.

Українська самосвідомість виявляється у двох аспектах: етнічному, що означає усвідомлення належності до певного етносу, та національному, що передбачає ідентифікацію з соціально-політичною спільністю, державою.

Відома в етнології антитеза «ми» — «вони», на якій ґрунтується усвідомлення належності до етносу чи держави, залежить від багатьох історичних та соціально-політичних чинників, а також від об'єктивних етнонаціональних процесів, зумовлених національно-державною політикою.

Найважливішим чинником формування української нації та піднесення національної самосвідомості є наявність власної державності. Оскільки українці як етнос протягом століть були розпорошені між різними державами (Російською імперією, Австро-Угорщиною, Польщею), їхній консолідації перешкоджали такі негативні чинники, як відсутність національних інституцій, шкіл, культурних та громадських закладів.

Незавершеність етнічної консолідації відбилася у великій кількості назв українського народу та його локальних груп (руські, малороси, черкаси, лемки, бойки, русини, верховинці та ін.). Складна етносоціальна структура України сприяла невизначеності національної самосвідомості, що знайшло вияв у численних етнонімах та койнонімах.

Зміни етнічної самосвідомості українців відбувалися у двох умовних сферах: етногенетичній, що простежує лінію «руські — українці», та територіальній, зумовленій особливостями формування народу в різних регіонах.

У період розвитку давньоруської народності формувалися спільні для східних слов'ян культурні особливості, зберігалися загальна назва «руські» та свідомість спільності походження. Починаючи з XII ст. поширюється термін «Україна», на основі якого формується новий етнонім. Одночасно, майже до XVII ст., продовжували існувати спільні назви «Русь», «Руська земля», етноніми «руські» та ін.

У західноукраїнських областях, особливо за часів Австро-Угорщини, зберігалася назва «русини», що підкреслювала генетичний зв'язок з давньою Руссю. В іноземних джерелах вони були відомі як «рутени» — латинська трансформація назви Русь.

Водночас в Україні формувалися етнографічні групи (субетноси), які й досі зберігають певні відмінності в культурі, побуті та мові (гуцули, лемки, бойки, поліщуки та ін.). На сучасному етапі серед них зберігається усвідомлення належності до своєї групи, а також, завдяки процесам консолідації, — до вищої етнічної спільності — українців.

Сучасні дослідники, розглянувши різноманітні погляди на співвідношення «етносу» та «нації», доводять, що важливими чинниками етно- та націогенезу є наявність власної етнічної території, структурованої політичної еліти та розвиненої самосвідомості. Між нацією (етносом) і державою існує органічний взаємозв'язок, що відображає рівень розвитку суспільства. Держава, своєю чергою, має піднятися над етнічною спрямованістю національної ідеї та розглядати її як спільну для всіх етносів на своїй території.

Національну свідомість не слід розуміти як просту суму етнічних компонентів. Вони опосередковані домінантами самоствердження нації — спільним громадянством, територією, національними інтересами, юридичними правами, соціальними нормами та культурними традиціями. У національній свідомості поєднуються явища, що є відображенням етнічних, національних і державотворчих процесів.

Сьогодні складаються сприятливі умови для піднесення етнічної самосвідомості українців завдяки подоланню національного нігілізму та денаціоналізації.

Україна забезпечує національне відродження українського народу, його історичної свідомості, традицій та культурно-побутових особливостей, а також функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Водночас право на національно-культурний розвиток гарантується всім етносам незалежно від їхнього походження, соціального чи майнового стану, расової та національної належності.

Українська держава прагне створити умови для всебічного розвитку всіх етносів країни та їхньої соціально-політичної інтеграції в українське суспільство, утверджуючи демократичну оновлену націю.

2. Етнічні процеси в Київській Русі. Питання про давньоруську народність

Питання етнічної ідентифікації Київської Русі викликало численні дискусії, що мали не лише наукове, а й політичне підґрунтя. Історики царської Росії стверджували, що державу Русь заснували росіяни, які нібито були найдавнішим слов'янським етносом, а українці та білоруси — лише відгалуження від них. У «Синопсисі» (1674—1836), основному підручнику Російської імперії, період Київської Русі трактувався як перший етап російської державності. Російські історики М. Карамзін, М. Погодін та С. Соловйов своєрідно інтерпретували етнічну єдність східних слов'ян, вважаючи Київську Русь першим центром Російської держави, який згодом злився з Володимиро-Суздальським князівством, а потім перемістився до Москви та Петербурга. М. Карамзін вважав це закономірним процесом державотворення. М. Погодін навіть стверджував, що в Києві до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни, які після завоювання переселилися на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину українці прийшли з Прикарпаття не раніше кінця XV ст. Проте не всі російські історики поділяли цю позицію. В. Ключевський, наприклад, вважав, що росіяни з'явилися на історичній арені лише після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини XII ст.

Радянські історики дещо пом'якшили шовіністичну гіпотезу М. Погодіна, створивши концепцію окремого давньоруського етносу — давньоруської народності, яка нібито стала спільною етнічною основою для росіян, українців та білорусів.

Видатний український історик М. Грушевський у праці «Звичайна схема "руської історії" і справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (1904) категорично відкинув ідею тотожності київської та московської державностей. Він заперечив і постулат про єдину давньоруську народність, стверджуючи, що спадкоємицею Київської держави стало не Володимиро-Московське князівство, а Галицько-Волинське, а пізніше — Велике князівство Литовське. Ця концепція спиралася на літописну спадщину.

Сучасний український історик Л. Ісаєвич, не заперечуючи певної етнічної консолідації населення в межах Київської держави, вважає, що немає достатніх підстав для тверджень про сформованість давньоруської народності, а тим більше про її монолітність. Інший вітчизняний історик М. Котляр також стверджує, що східнослов'янські племена були окремими етносоціальними та етнокультурними спільнотами. Археологія, на його думку, свідчить про існування відмінних племен, що виявляється в пам'ятках матеріальної культури, особливо в похоронному обряді, прикрасах та побутових речах. Водночас М. Котляр називає ці спільноти «давньоруською народністю». У праці «Історія України: нове бачення» він пише: «Не варто перебільшувати етнокультурної єдності давньоруської народності — місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в часи їх існування (IX—XIII ст.) так і не були подолані. Але залишається безсумнівним науковим фактом походження українців, росіян і білорусів від народу Київської Русі, як би його не називати: давньоруською народністю чи східнослов'янською етнокультурною спільністю». У цьому положенні відчувається залежність від радянської історіографії, яка стверджувала, що поділ давньоруської народності розпочався в період феодальної роздрібненості (XII ст.) і був етнічним виявом процесів економічної та адміністративної консолідації територій.

Було б легковажно вважати, що за одне-два століття на величезних просторах могла сформуватися єдина народність і за такий самий час розпастися. Територіальна єдність Київської Русі була відносною. В умовах натурального господарства вона набула форми конгломерату різних племен і народів. Територія була заселена нерівномірно, а окремі частини розділені лісами та болотами. Спільність мови, релігії, культури виявлялася лише на офіційному, надетнічному рівні. Східнослов'янські діалекти розрізнялися між собою не менше, ніж сучасні українська, російська і білоруська мови.

Політична єдність Київської Русі (єдина назва, одна правляча династія, спільна свідомість верхівки) ще не є підставою для тверджень про етнічну монолітність. По суті, Київська Русь була середньовічною імперією, в якій під номінальною владою київських князів були об'єднані 14 слов'янських племен. У VIII ст. вони ще не були єдиним народом. Для переплавлення цих різнорідних утворень в єдину спільноту потрібні були потужні засоби впливу та час. До того ж Давньоруська держава була не лише слов'янською — до неї входили балтські, угро-фінські та тюркські племена.

Сучасні історики Я. Ісаєвич, М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Л. Залізняк, І. Рибалка як альтернативу концепції східнослов'янської спільності обстоюють тезу про те, що українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі. На їхню думку, поява окремих народностей була результатом не поділу єдиної спільності, а консолідацією кількох суміжних груп, які поступово переросли в українську, російську та білоруську народності. Цей процес, розпочавшись у V—VII ст., був стимульований феодальною роздрібненістю. На базі балто-слов'янських племен у VIII ст. виникли племена кривичів і радимичів — предків білорусів. Північно-східна гілка слов'ян інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва), ставши основою російської народності. На основі південно-західних племінних союзів (полян, деревлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів та білих хорватів) формувалася українська народність.

Після розпаду Київської Русі на території імперії з'явилося понад півтора десятка суверенних князівств, серед яких шість на території сучасної України — Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимиро-Волинське та Галицьке. Етнічні процеси в цих регіонах не припинялися. Наприкінці XII ст. сформувалося щонайменше три діалектно-етнографічні зони: південно-західна (галицько-волинська), карпатська та поліська. Південно-східної говірки тоді не існувало, а київсько-переяславські говірки мали виразну поліську основу. Навіть за мовними ознаками до завершення формування української народності було далеко.

Сумнівною є теза про домінуючу роль Києва в утворенні етнічного осердя українського етносу, оскільки нібито за Середньою Наддніпрянщиною раніше закріпилася назва «Україна». Насправді назва «Україна», вперше зафіксована в Київському літописі від 1187 р., стосувалася всієї Південної Русі. Для літописців Україна — це і Середнє Подніпров'я, і Галичина, і землі над Західним Бугом. З'явившись у XII—XIII ст. на означення окремих південно-західних руських земель, назва «Україна» в наступні століття вживалася переважно щодо Середнього Подніпров'я, а згодом поширилася на всі землі, де формувався український народ.

Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігівсько-Сіверське та Переяславське — через нескінченні усобиці, активізацію кочівників, міграцію населення та монгольську навалу економічно й політично занепадають і втрачають своє колишнє значення.

Кардинально іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р. виникло Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім спадкоємцем Київської Русі і майже півтора століття відігравало вирішальну роль у формуванні українського етносу.

3. Етнополітика в Київській Русі та походження білорусів та росіян

Проблема походження східнослов'янських народів є однією з найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. На жаль, вона формувалася і вирішувалася більшою мірою політиками, а не науковцями. Як наслідок, історична істина виявилася настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов'ян етнос був проголошений «старшим братом». Офіційна імперська наука традиційно звинувачувала татарську навалу в появі окремих російського, українського та білоруського етносів, нібито монголо-татари в XIII ст. зруйнували єдину давньоруську народність.

Безпосередніми предками українців, росіян та білорусів були слов'янські племена VIII—XII ст., описані в «Повісті минулих літ». Розвиток археології дозволяє вирішувати проблеми генези окремих літописних племен, без чого неможливо зрозуміти, коли і як народилися окремі слов'янські народи Східної Європи.

Волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни VIII—XI ст. фактично були праукраїнцями. Формування білорусів відбулося на основі дреговичів, кривичів, частково радимичів. У генезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в'ятичі та переселенці з Південної Русі. Науці відомий і четвертий східнослов'янський етнос — псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а в XV—XVI ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід (Дашкевич, 1993, Залізняк, 1996). Отже, знання генези літописних племен — обов'язкова умова вирішення проблеми походження українців, білорусів, росіян.

Росіяни — наймолодший східнослов'янський етнос. Їхня прабатьківщина — Верхнє Поволжя. Перші слов'янські поселенці просунулися сюди з Середнього Подніпров'я ще в VII ст. Йдеться про плем'я в'ятичів басейну Оки, які, найімовірніше, були сумішшю слов'янських колоністів з місцевим фінським населенням.

Справжня слов'янізація Верхнього Поволжя відбувалася в XI—XII ст., коли балтослов'янські племена кривичів, радимичів, словен посунули на схід на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими племенами мордви, муроми, мері, весі. У цей же час сюди прибували переселенці з Південної Русі-України.

Торгівельний шлях «із варяг в греки» по Дніпру та Волхову був економічним стрижнем, уздовж якого землі праукраїнців, прабілорусів та псково-новгородців консолідувалися в єдиній державі Русь зі столицею в Києві. Володимиро-Суздальщина лежить далеко на схід від цієї магістралі. Вона мала власний напрямок зв'язків Волзьким річковим шляхом з Каспієм та Середньою Азією. Давні південно-східні контакти Суздальщини значною мірою зумовили своєрідність культурно-історичного розвитку регіону.

У другій половині XII ст. шлях «із варяг в греки» був перерізаний половцями на Нижньому Дніпрі. «У нас вже й Грецький путь ізотинають, і Соляний, і Залозний», — казав київський князь Мстислав Ізяславович 1170 р. Русь розпалася на майже незалежні князівства. Настала доба феодальної роздрібненості, коли молоді східнослов'янські етноси (псково-новгородці, прабілоруси, праросіяни) відгалузилися від провідного етносу імперії — праукраїнців Південної Русі.

Суздальська земля з середини XII ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька, Смоленська за відокремлення від Києва. Саме тоді виник тісний і тривалий антикиївський союз Володимиро-Суздальських князів з половцями. Його започаткував Юрій Долгорукий, одружившись з половецькою княжною. На думку російського історика П. Струве (1952, с. 84), саме ця суздальсько-половецька унія завдала смертельного удару Києву, призвівши до розпаду імперії. 1147 р. Північна Русь на чолі з Суздальщиною виступила єдиним фронтом проти централізованої церковної політики Києва.

Антикиївський курс Юрія Долгорукого посилили його сини Андрій Боголюбський та Всеволод Юрієвич. Вони були організаторами погромів Києва 1169 та 1203 рр. У березні 1169 р. союзне військо суздальців, половців, смолян, чернігівців жорстоко пограбувало Київ: «Подоліє і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому ні звідки: церкви горіли, християн убивано, інших брали в неволю... Церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали», — сповіщає літописець. 1203 р. суздальський князь Всеволод разом з половцями ще раз пограбував і спалив столицю Русі (Грушевський, 1992, с. 197, 226). Після цих погромів Київ втратив могутність, і центром Південної Русі стає Галицько-Волинське князівство, князь якого правив Києвом через своїх намісників.

Енергійні суздальські князі пробували розширити свої володіння за рахунок Новгородської землі. Особливо показовим для майбутньої історії Росії був погром Рязані князем Всеволодом Юрієвичем 1208 р. Непокірне місто було спалене, а всі його мешканці знищені або депортовані. Тим самим була започаткована стала й ефективна російська демографічна політика щодо завойованих народів.

Висновки

Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київська Русь були мешканці Південної Русі. Тяглість історичного розвитку від неї до козацької України дає підстави вважати південних русичів праукраїнцями. На відміну від італійців, які сформувалися в окремий етнос унаслідок змішування латинян з варварами-завойовниками, розпад держави Русь у XIII—XIV ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні-Русі. Про це свідчить і антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України.

Усе це дає підстави вважати Київську Русь IX—XII ст. продуктом творчості українського етносу в княжий період його історії.

Підсумовуючи сказане про етнотворчі процеси в Київській Русі, зазначимо, що спільнота, яку проімперські сили називають єдиною давньоруською народністю, була постімперським конгломератом споріднених, але окремих східнослов'янських народів. Формувалася вона під потужним впливом праукраїнської метрополії на північну варварську периферію імперії Русь. Історичними аналогами цієї руської групи східнослов'янських етносів є романська, латиноамериканська та інші постімперські етнічні спільноти, що неодноразово поставали на руїнах великих імперій минулого.

Таким чином, науці відомо не три, а чотири східнослов'янські народи, з яких українці найстарші. Білоруський, псково-новгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського, і сталося це не пізніше середини XII ст., тобто майже за сто років до приходу татар. Простежується два головні етапи впливу праукраїнців на формування інших східнослов'янських народів. Розселення праукраїнської людності у V—IX ст. з територій між Середнім Подніпров'ям і Карпатами на північ призвело до постання в лісовій зоні Східної Європи своєрідного слов'яно-балто-фінського етнокультурного субстрату. Саме на ньому в X—XII ст. під потужним культурним, мовним, адміністративним впливом праукраїнської Київської метрополії завершилася початкова фаза формування білорусів, псково-новгородців, росіян. Псково-новгородці були асимільовані росіянами під час експансії Московського князівства на захід за Івана III та Івана IV Грозного.

У процесі колонізації балтських та фінських земель праукраїнці зазнали суттєвого впливу місцевого неслов'янського населення, що змінило код їхнього етнокультурного комплексу і призвело до постання окремих, хоча й споріднених, східнослов'янських етносів. Первинна консолідація і народження білоруського, псково-новгородського та російського етносів сталися в складі праукраїнської держави Київська Русь за універсальними законами етнотворення під потужним впливом метрополії на периферію імперії. Етнічна специфіка українців, білорусів, росіян пояснюється також своєрідністю історичного шляху, пройденого кожним з цих народів після розпаду Київської Русі і до їх підкорення Російською імперією.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України : Навчальний посібник / Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко. — К. : Каравела, 2004. — 254 с.

2. Бойко О. Історія України : Навчальний посібник / Олександр Бойко. — 3-тє вид., випр., доп. — К. : Академвидав, 2004. — 687 с.

3. Етнонаціональні процеси в Україні: Історія та сучасність / Олег Беренштейн, Наталія Зіневич, Володимир Зінич та ін. ; За ред. Всеволода Наулка. — К. : Гол. спец. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2001. — 423 с.

4. Кормич Л. Історія України : Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький ; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К. : Алерта, 2006. — 412 с.

5. Король, Віктор Юхимович. Історія України : Навчальний посібник / Віктор Король. — К. : Академія, 2005. — 494 с.

6. Котова Н. Історія України : Навчальний посібник / Наталія Котова. — Харків : Одіссей, 2005. — 413 с.

7. Лановик Б. Історія України : Навчальний посібник / Богдан Лановик, Микола Лазарович. — 3-є вид., виправлене і доп. — К. : Знання-Прес, 2006. — 598 с.

8. Політична історія України : Навч. посібник / За ред. В.І. Танцюри. — К. : Академія, 2001. — 487 с.

9. Уривалкін О. Історія України : Навчальний посібник / Олександр Уривалкін. — К. : Кондор, 2005. — 281 с.

10. Шабала Я. Історія України : Для випускників шкіл та абітурієнтів / Ярослав Шабала. — К. : Кондор, 2005. — 265 с.

11. Юрій М. Історія України : Навчальний посібник / Михайло Юрій. — К. : Кондор, 2004. — 249 с.