Етногенез слов’ян

Вступ

Проблема походження слов'янського етносу є однією з центральних у слов'янській археології. Вона охоплює широке коло питань: від визначення прабатьківщини слов'ян та етапів формування їхньої території до особливостей матеріальної й духовної культури на різних історичних етапах та рівня економічного розвитку.

Ці питання вже тривалий час викликають палкі дискусії як серед вітчизняних, так і зарубіжних дослідників слов'янської історії. Суперечки то вщухають, то спалахують із новою силою, особливо коли з'являються нові археологічні чи лінгвістичні дані.

Інтерес до питання про походження слов'ян та їхню прабатьківщину сягає ще часів давньоруського літописця Нестора. У «Повісті минулих літ» він висловив думку, що слов'яни походять з Подунав'я та Болгарії. Це твердження започаткувало так звану дунайську, або балканську, теорію, якої згодом дотримувалися чеські та польські хроністи XIII—XV століть, а також відомі російські історики С. М. Соловйов, М. Н. Погодін, В. Т. Ключевський та радянський лінгвіст О. М. Трубачов. Останній, досліджуючи старослов'янську мову, знайшов у ній праіталійські елементи, що, на його думку, вказує на тісні мовні контакти слов'ян із кельтами саме в Подунав'ї.

1. Теорії походження слов'ян

Відлік наукової дискусії про прабатьківщину слов'ян традиційно ведуть від Нестора. У відповідь на питання «Звідки пішла земля Руська...» літописець зазначив, що слов'яни осіли на Дунаї, де нині землі Угорські та Болгарські. Звідти вони розселилися по світу, отримуючи назви за місцем поселення: морави, чехи, білі хорвати, серби, хорутани. Після нашестя волохів частина слов'ян перемістилася на Віслу, ставши ляхами, а згодом полянами, лютичами, мазовшанами та поморянами. Інші племена осіли по Дніпру (поляни, деревляни), між Прип'яттю та Двіною (дреговичі), на Двіні (полочани), біля озера Ільмень (словени, що збудували Новгород), а також на Десні, Сеймі та Сулі (сіверяни). Так, за літописом, розійшовся слов'янський народ, і від його імені пішли слов'янські письмена [Літопис Руський, 1989].

Ця розповідь лягла в основу балканської (дунайської) теорії, яка домінувала в працях польських і чеських хроністів середньовіччя. Її підтримували такі визначні історики, як С. М. Соловйов, М. Н. Погодін та В. Т. Ключевський. Сучасним прихильником цієї теорії є філолог О. Н. Трубачов, який, виявивши в давньослов'янській мові праіталійські елементи, дійшов висновку про давнє сусідство слов'ян із праіталіками в Подунав'ї. На його думку, лише міграція кельтів у середньодунайські землі змусила слов'ян відступити на північ від Карпат, у Повіслення, де вони почали контактувати з балтським субстратом. Однак, як слушно зауважує В. В. Сєдов, археологічні дані не підтверджують гіпотезу про дунайське походження слов'ян. Ймовірно, у лінгвістичних побудовах ідеться про середньодунайський діалект давньоєвропейської мови, носії якого після переселення на північ від Карпат узяли участь у формуванні давньослов'янської мови [Седов, 1979].

Уже в середньовіччі з'явилися й альтернативні погляди. Наприклад, Баварський географ та космограф Равенський у XIII столітті висунули гіпотезу про місцеве походження слов'ян. Цю ідею, підхоплену багатьма західноєвропейськими вченими XIV—XVIII століть, ототожнювали предків слов'ян зі скіфами, аланами, роксоланами та іншими племенами Північного Причорномор'я. Вважалося, що з цієї території слов'яни поступово розселилися на північ, захід і північний захід.

Прихильники цієї теорії виходили з того, що слов'яни споконвіку жили на одних і тих самих землях. Вони були переконані, що античні автори, згадуючи про різні народи між Одрою та Дніпром, насправді писали про слов'ян, просто використовуючи інші етноніми. Тому зі слов'янами ідентифікували практично всі племена, відомих із давніх джерел: від скіфів, аланів, гетів, кельтів, фракійців, фінів і венедів до готів, лугіїв та вандалів.

Таким чином, до XVIII століття в літературі сформувалися два основні напрями пошуку прабатьківщини слов'ян: аллохтоністичний (міграційний) та автохтоністичний (місцевий).

Першим, хто науково підійшов до цієї проблеми, був чеський вчений П. І. Шафарик, автор відомої праці «Слов'янські старожитності». На основі аналізу писемних джерел, зокрема повідомлень античних авторів, він пов'язав слов'ян із племенами венедів [Safarik, 1837]. Шафарик доводив, що слов'яни є давніми мешканцями великих територій між Балтикою та Чорним морем, Татрами і Доном. На заході їхні землі сягали Вісли та Одри, а центром прабатьківщини він вважав Поділля, Волинь та землі на північний схід від Карпат. Це започаткувало так звану прикарпатську теорію, яку на початку XX століття підтримав і розвинув російський історик А. Л. Погодін. Використовуючи не лише писемні джерела, а й дані гідроніміки, він дійшов висновку, що слов'яни в перших століттях нашої ери населяли Волинь, Поділля та землі сучасної Польщі, звідки згодом розселилися на схід і захід Європи [Погодин, 1901].

Значний поштовх дослідженням дала праця чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (Прага, 1902). Узагальнивши досягнення лінгвістики, історії, етнографії та топоніміки, він локалізував прабатьківщину слов'ян між середньою Віслою та Карпатами на заході, Нарвою і Прип'яттю на півночі, Середнім Дніпром на сході та верхів'ями Бугу, Дністра, Пруту і Серету на півдні. Центром слов'янської території Нідерле вважав Волинь. Він ототожнював слов'ян із неврами, будинами та скіфами-землеробами Геродота. На його думку, праіндоєвропейська мова розпалася на початку II тис. до н. е., а до І тис. до н. е. існувала спільна балтослов'янська мова, з якої слов'янська виділилася в самостійну [Niderle, 1902].

Концепція Нідерле стала основою Вісло-Дніпровської теорії. Як зазначав Г. Ловмянський, вона стала відправною точкою для різних концепцій, які розміщували слов'ян у двох протилежних від Вісли напрямках. Одні дослідники (Ю. Ростафінський, Ю. Розвадовський, М. Фасмер) вважали батьківщиною слов'ян басейни Прип'яті та Дніпра, інші (Ю. Костшевський, Т. Лер-Сплавінський) пересували її на захід, у Вісло-Одерське межиріччя. Треті, до яких належала більшість радянських вчених післявоєнного часу (А. Д. Удальцов, А. І. Тереножкін, П. Н. Третьяков, Б. О. Рибаков), поєднували ці дві теорії, розширюючи прабатьківщину слов'ян від Одри до Подніпров'я.

Розглянемо ці погляди детальніше.

Польський ботанік Ю. Ростафінський використав оригінальний метод — аналіз флористичної лексики. Він виявив, що в давньослов'янській мові відсутня назва бука, але є назви граба, плюща й тиса. Це дозволило йому зробити висновок, що прабатьківщина слов'ян знаходилася поза ареалом бука, але в межах поширення відомих слов'янам рослин. Такою територією він вважав Прип'ятське Полісся та Верхнє Подніпров'я. Цю ж територію відстоював і відомий славіст М. Фасмер, додавши до ботанічних аргументів дані гідронімії. Він виявив у басейні Прип'яті кілька десятків річок із давньослов'янськими назвами, тоді як у Центральній Європі, на його думку, переважають кельтські, германські, ілірійські та фракійські гідроніми.

Західне походження слов'ян, також із позицій автохтонізму, починаючи з 30-х років XX століття, відстоювали польські археологи, лінгвісти та антропологи [Седов, 1979]. Серед них — Ю. Костшевський, Я. Чекановський, Т. Лер-Сплавінський та інші.

Вісло-Одерська концепція базується на гіпотезі про слов'янську належність лужицької культури, поширеної між Одрою та Віслою, у верхів'ях Ельби та частково на Західній Україні в період пізньої бронзи та ранньозалізного часу. Ю. Костшевський вважав, що спадкоємцями лужицької культури стали племена пшеворської культури, яка виникла внаслідок розселення носіїв поморської культури в лужицькому середовищі. Пшеворську культуру він пов'язував з історичними венедами [Kostrzewski, 1949].

Подальшого розвитку вісло-одерська теорія набула в працях Т. Лер-Сплавінського. На основі лінгвістичних, антропологічних, археологічних даних та гідронімії він створив концепцію, згідно з якою більша частина Європи до 2000 р. до н. е. була заселена фіно-уграми (археологічний відповідник — культура гребінчатої кераміки). На рубежі III—II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід просунулися носії культури шнурової кераміки. Їхнє змішання з фіно-уграми на просторах між Віслою та Одрою призвело до формування балто-слов'ян. Слов'яни ж відокремилися від балтів близько середини І тис. до н. е. після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслення серед лужицьких племен півдня Польщі. Як і Костшевський, Лер-Сплавінський вважав пшеворську та оксивську культури археологічним відповідником слов'ян-венедів [Lehr-Splawinski, 1946]. Ця теорія й досі має прихильників серед археологів.

Оригінальну, хоча й складну, теорію розробив А. А. Шахматов. Його підхід є зразком аллохтоністичного (міграціоністського) бачення, де етнічний розвиток розглядається як просторова експансія, а керівною засадою є рух народів. Згідно з Шахматовим, слов'яни входили до однієї з груп східних індоєвропейців, які в давнину займали Балтійське узбережжя. Частина цих індоєвропейців переселилася на південь, ставши предками індоіранців і фракійців, а інша залишилася й розвинулася в балто-слов'янську спільність, яка розпалася в І тис. до н. е. У II ст. н. е., коли германці покинули Повіслення, слов'яни залишили Прибалтику й просунулися на територію Середньої та Нижньої Вісли, де жили до V ст. Оскільки шлях на південь був перекритий готами та гунами, основний рух слов'ян відбувався на захід, в межиріччя Одри та Ельби, а також у Прип'ятсько-Дніпровський басейн. Після розгрому гунів у V ст. слов'яни рушили на південь, досягши Чорного моря, Дунаю та Візантії, де сформувалася південна група слов'янства [Шахматов, 1915].

Сьогодні ця теорія становить переважно історіографічний інтерес, але її цінність — у стимулюванні дискусії та подальших досліджень.

Найновішою та глибоко обґрунтованою є теорія польського історика Г. Ловмянського, висунута в 60-х роках XX століття. Проаналізувавши топонімічні дослідження Т. Лер-Сплавінського, він дійшов висновку, що багато водних назв мають дослов'янське походження. Ловмянський не погоджувався з тими, хто вважав, що назви річок України та сходу Росії (Дон, Дніпро, Дністер) слов'яни перейняли від іранців чи праугрофінів. Він встановив, що ці землі первісно були заселені так званими староєвропейськими народами, і слов'яни перейняли назви річок безпосередньо від них ще в часи балто-слов'янської спільності. Ця спільність розпалася, на думку вченого, в першій половині І тис. до н. е., що означає: слов'яни вже тоді мешкали між Одрою, Віслою та Дніпром.

Ранні етапи праслов'янської історії Ловмянський уявляв так. Близько середини II тис. до н. е. із-за Середньої Волги та Нижньої Оки на захід і північ почали просуватися групи індоєвропейського населення. Праве крило цього масиву складали предки германців, центральне — балти, а ліве — слов'яни. В результаті асиміляції прийшлими індоєвропейцями північної групи староєвропейців сформувалися германські народи, а південної, що носила назву «венеди», — слов'яни і балти. Слов'яни перейняли й етнічну назву «ляпонців». Час появи окремої слов'янської етнічної групи Ловмянський визначає першою половиною І тис. до н. е.

Ідеї Ловмянського з певними модифікаціями розвиває В. Гензель. Він вважає, що балто-слов'яни вже у II тис. до н. е. займали територію між Дніпром і Віслою. На початку І тис. до н. е. південна частина балто-слов'ян, предки слов'ян, зайняла територію між Віслою та Одрою, асимілювавши місцевих венедів-ілірійців. У різні періоди на слов'янську територію проникали кельти та дакійці. У пізньолатенський і давньоримський часи слов'яни утворили пшеворську та оксивську культури на території Польщі, а також зарубинецьку в Прип'ятському Поліссі та Подніпров'ї [Hensel, 1984].

В останні десятиліття проблема походження слов'ян вирішується головним чином на основі археологічних матеріалів, оскільки дані інших наук уже не можуть суттєво доповнити чи замінити численні існуючі концепції.

Висновки

Історія України та її народу сягає глибокої давнини. Стоянки первісної людини, знайдені археологами на Донбасі, у Карпатах та Криму, датуються епохою раннього палеоліту — кількома сотнями тисяч років тому. Люди наполегливо освоювали територію та природні багатства, удосконалюючи знаряддя праці та переходячи від збирання, полювання й рибальства до землеробства та скотарства.

Глибокий слід в архаїчній історії України залишили племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.). Трипільці вирізнялися високим рівнем виробничої культури, досконалою технікою кераміки та високим ступенем суспільної організації. Деякі історики навіть називають їх протоукраїнцями.

Епоха бронзи та раннього заліза була періодом стрімкого прогресу людства, накопичення досвіду методом спроб і помилок. Саме тоді, у II тис. до н. е., розпочинається етногенез слов'ян, які починають освоювати територію сучасної України. Саме слов'яни поклали початок сучасним українцям.

Список використаних джерел

1. Асов А.И. Мир славянских богов. – М.: Вече, 2002. – 528 с.
2. Баран В.Д. Давні слов'яни. – К.: Вид. дім "Альтернативи", 1998. – 336 с.
3. Баран В.Д. та ін. Походження слов'ян / В.Д. Баран, Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловский; Відп. ред. О.П. Моця. – К.: Наук. думка, 1991. – 144 с. іл. – 139 с.
4. Іванченко Н.Г. Дивосвіт прадавніх слов'ян: Наук.-попул. нарис. – К.: Рад. письменник, 1991. – 171 с.
5. Козак Д.Н. Древнии славяни. – Николаев, 1997. – 24 с.
6. Курдаков Е. "Влесова книга" – реликт русской мифологии // Молодая гвардия. – 1997. – № 7. – С. 292-351.
7. Лозко Г. Велесова книга як памятка праукраїнської культури // Дивослово. – 1999. – № 11. – С. 55-60.
8. Нидерле Л. Славянские древности / Пер. с чешск. Т. Ковалевой, М. Хазанова, ред. А.Л. Моигайта. – М.: Алетейа, 2001. – 592 с.; ил.
9. Півторак Г.П. Праслов'янська епоха у світі сучасних наукових даних // Мовознавство. – 1982. – № 2. – С. 32-42.
10. Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. – М.: Наука, 1988. – 782 с.
11. Семенова М. Быт и верования древних славян. – С-Пб: Азбука-классика, 2001. – 560 с.
12. Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период / В.Д. Баран, Е.В. Максимов, Б.В. Магомедов и др. – К.: Наук. думка, 1990. – 488 с. ил.
13. Славянские древности: Этнолингвистический словарь / Под ред. Н.И. Толстого. – М.: Межд. отношения, 1995. – Т. 1. – 577 с.
14. Шишов С. Темные страницы Книги Велесовой // Дружба народов. – 1998. – № 4. – С. 128-132 с.