Етапи процесу кредитування

Вступ

1. Стадії кредитного процесу

2. Кредитний договір як юридична основа кредитного процесу

3. Відсоткова ставка та фактори її диференціації

4. Способи надання кредиту

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Увага до банківської системи значно зросла у зв'язку з переходом до ринкової економіки. Банк, як і будь-яке інше підприємство, виступає самостійним суб'єктом господарювання, має статус юридичної особи, створює та реалізує власний продукт, надає послуги та функціонує на засадах госпрозрахунку. Він вирішує завдання, пов'язані із задоволенням суспільних потреб у своїх продуктах і послугах, а також реалізацією соціальних та економічних інтересів членів колективу й власника майна банку на основі отриманого прибутку. Банк має право здійснювати операції, передбачені Законом "Про банки і банківську діяльність" (ст. 3) та Статутом банку. Сьогодні комерційний банк здатен запропонувати клієнту до 200 різноманітних банківських продуктів і послуг. Завдяки широкій диверсифікації операцій банки можуть утримувати клієнтів і залишатися рентабельними навіть за вкрай несприятливої господарської кон'юнктури. Проте не всі банківські операції використовуються щодня в практиці конкретного банку (наприклад, міжнародні розрахунки чи трастові операції). Існує базовий набір операцій, без яких банк не може нормально функціонувати. До таких операцій, що формують основу діяльності банку, належать:

• прийом депозитів;
• здійснення грошових платежів і розрахунків;
• видача кредитів.

Саме систематичне виконання цих функцій створює фундамент роботи банку. Хоча кожен вид операцій зосереджений у спеціальних відділах, вони тісно переплітаються. Зокрема, банки мають унікальну здатність створювати платіжні засоби, необхідні для організації товарного обігу та розрахунків у господарстві.

1. Стадії кредитного процесу

Розгляд такого цілісного поняття, як "кредитний процес", дає змогу комплексно проаналізувати всі складові та етапи механізму банківського кредитування. Кредитний процес — це рух банківського кредиту, що проходить через послідовні організаційні стадії (етапи). У процесі кредитування відбувається поступова зміна стадій механізму банківського кредиту. Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб'єктам господарської діяльності незалежно від їхньої галузевої приналежності, статусу чи форми власності, за умови наявності реальних можливостей і правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків [11, c.4].

У теорії та практиці кредитування зазвичай виділяють сім основних стадій кредитного процесу, управління якими банк має ретельно організовувати:

1. розгляд заявки позичальника на отримання кредиту;
2. аналіз фінансового стану (кредитоспроможності) клієнта;
3. розробка умов позики; підготовка та укладання кредитного договору;
4. визначення порядку забезпечення кредиту, гарантій повернення позики;
5. процедура надання позики;
6. процедура погашення позики;
7. контроль за кредитною операцією.

Перша стадія передбачає аналіз і попередній відбір заявок на отримання кредиту. Для цього проводиться науково обґрунтована експертиза доцільності надання позики. Головне завдання кредитних працівників на цьому етапі — зібрати якомога повнішу інформацію про потенційного позичальника.

На другій стадії банк визначає кредитоспроможність і фінансове становище клієнта. Кредитні працівники мають оцінити, наскільки потенційний позичальник здатен повністю та вчасно розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями. Чим точніше банк визначить кредитоспроможність клієнта, тим більше можливостей для зниження кредитного ризику.

На третій стадії банк приймає остаточне рішення про можливість, умови та форми надання позики. Оцінка майбутньої кредитної операції здійснюється на основі техніко-економічного обґрунтування позики. Завершується ця стадія оформленням і укладанням кредитного договору, який стає для банку інструментом управління подальшими стадіями кредитного процесу.

Четверта стадія пов'язана з визначенням умов забезпечення повернення кредиту. У центрі цього питання — обґрунтований вибір об'єкта (предмета) застави. Важливо правильно оформити заставні юридичні документи, чітко визначити права та зобов'язання банку й позичальника згідно з чинним заставним правом. Засобом забезпечення повернення позики може бути також гарантія.

На п'ятій стадії банк на основі кредитного договору здійснює процедуру надання позики. Конкретний спосіб надання кредиту та вид позичкового рахунку визначаються особливостями кредитної операції. Процедура має бути зручною, оперативною та взаємовигідною для обох сторін.

Шоста стадія — повернення позики з відсотками та завершення кредитної операції. Конкретний спосіб погашення обумовлюється в тексті кредитного договору. В умовах фінансової кризи та зростання взаємної дебіторсько-кредиторської заборгованості банк повинен постійно контролювати повне й своєчасне виконання кредитних договорів. Усі випадки непогашення позик мають детально аналізуватися, щоб уникнути подібних ситуацій у майбутньому.

Сьома стадія є специфічною, оскільки банківський контроль та управління кредитним процесом здійснюється на кожній стадії. Систематичний моніторинг стану кредитного процесу разом із постійним аналізом якості кредитного портфеля посідає центральне місце в банківському менеджменті. Головне завдання на цьому етапі — розробка практичних пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення кредитної політики банку.

У структурі будь-якого комерційного банку функціонує кредитне управління (відділ), яке безпосередньо веде роботу з клієнтами з питань кредитування [5, c.165-168].

2. Кредитний договір як юридична основа кредитного процесу

Кредитний договір — це цивільно-правовий документ, що визначає взаємні юридичні права та зобов'язання, а також економічну відповідальність комерційного банку й клієнта (позичальника) щодо проведення кредитної операції. Кредитні відносини між кредитором і позичальником завжди набувають договірного характеру. У правовій державі має забезпечуватися повноцінна правова основа кредитного процесу. Здійснення кредитного обслуговування на договірній основі передбачено Законом України "Про банки і банківську діяльність".

Головна вимога до змісту кредитного договору полягає в тому, щоб він містив юридичні норми, які дозволяють регулювати весь комплекс взаємовідносин банку з клієнтом. У банківській практиці використовуються типові форми кредитних договорів для різних видів позик, хоча чинне законодавство не встановлює загальних вимог до форми та умов договору. Типова форма наведена в Положенні НБУ "Про кредитування". На її основі банки розробляють власні варіанти документа. Конкретний зміст договору та перелік умов кредитної операції визначаються за згодою сторін. У кожному випадку зміст договору адаптується до особливостей позичальника та специфіки його фінансово-господарської діяльності.

Згідно з Цивільним кодексом України, основна відмінність між кредитним договором і договором позики полягає в безвідплатному характері останнього. Позичальник за договором позики не сплачує відсотків, тоді як для кредитного договору сплата відсотків є обов'язковою й істотною умовою.

Кредитні договори укладаються в письмовій формі та не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди сторін. Стороною за кредитним договором є банк, а не його кредитне управління (відділ) чи інший структурний підрозділ. Якщо договір укладено структурною одиницею від свого імені, він вважається недійсним. Зміни вносяться лише за погодженням обох сторін. Договір має бути підписаний повноважними особами. Спірні питання щодо виконання договору, якщо сторони не досягли згоди, розглядаються арбітражем або судом.

Структура кредитного договору має включати такі складові:

• преамбулу із зазначенням найменувань сторін та їх організаційно-правової форми;
• предмет і суму договору (мета кредиту, сума, строк надання, величина річних відсотків, номер і дата договору);
• умови забезпечення кредиту (договір застави, поруки, гарантія, цінні папери тощо; зазначається, що кредит забезпечується всім майном і коштами позичальника);
• порядок надання та погашення позики (механізм видачі й погашення із зазначенням термінів);
• зобов'язання банку та позичальника (банк відкриває позичковий рахунок; позичальник зобов'язується використати кредит за цільовим призначенням і забезпечити повернення з відсотками у встановлені строки);
• права банку та позичальника (банк може розірвати договір і достроково стягнути кредит зі штрафом; позичальник може достроково розірвати договір, повністю повернувши кредит із відсотками, попередньо повідомивши банк);
• санкції за невиконання умов договору;
• порядок розгляду спірних питань (згідно з чинним законодавством в арбітражному порядку);
• особливі умови (порядок внесення змін через додаткову угоду сторін);
• строк дії договору (з дня надання кредиту до повного погашення позики та відсотків);
• юридичні адреси та реквізити сторін;
• підписи сторін.

У західних країнах до тексту кредитного договору часто включають зобов'язальні, заборонні та обмежувальні умови. Зобов'язальні умови покладають на керівництво підприємства-позичальника певні обов'язки, наприклад: надання банку фінансових звітів через певні проміжки часу, підтримання фіксованої величини оборотного капіталу вище мінімального рівня, забезпечення стабільності керівного складу. Заборонні умови — це дії, які позичальник не має права здійснювати без попереднього погодження з банком: реорганізація та зміна юридичного статусу, продаж або оренда активної частини основного капіталу, виступ гарантом для іншого позичальника. Обмежувальні умови дозволяють певні дії, але лише в заздалегідь встановлених межах, наприклад, обмеження величини дивідендів для акціонерів або премій і доплат працівникам.

Кредитний договір може бути укладений як складанням одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх надсилає. Факт укладання договору підкреслює добровільність участі сторін у кредитній операції.

За невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань винна сторона несе цивільно-правову відповідальність. Арбітражний суд розглядає спори щодо виконання кредитного договору в строк не більше двох місяців з дня отримання позовної заяви. Рішення, постанова чи ухвала арбітражного суду підлягають обов'язковому виконанню.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов договору, цільовим використанням позики, своєчасним і повним її погашенням. Протягом усього строку дії договору банк підтримує ділові контакти з позичальником і зобов'язаний проводити перевірки стану збереження заставного майна. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника.

На договірних засадах шляхом укладання кредитних договорів визначаються також кредитні відносини між комерційними банками (міжбанківські кредити).

Чітке визначення умов кредитного договору дозволяє забезпечити ефективну та взаємовигідну реалізацію кредитної операції на всіх її стадіях. Правильно складений договір служить для захисту інтересів як банку, так і клієнта-позичальника. Для цього кожен пункт договору має бути конкретним, чітко сформульованим і не допускати різного тлумачення.

Як зазначалося вище, у банківській практиці використовуються різні види кредитних договорів залежно від виду позики. У договорі на видачу довгострокової позики, як правило, передбачається поетапне надання кредиту в міру виконання будівельно-монтажних робіт або придбання товарно-матеріальних цінностей. При цьому мають бути визначені конкретні шляхи перерахування коштів на оплату рахунків постачальників чи підрядників.

НБУ вимагає, щоб у кредитних договорах передбачалася конкретна відповідальність сторін за порушення умов угоди. Йдеться про відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків у вигляді пені за кожен день прострочення; відповідальність банку за несвоєчасне перерахування валюти кредиту у вигляді пені позичальнику; відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредитів, отриманих від НБУ або з власних ресурсів банку, у вигляді штрафу у відсотках від розміру використаного не за призначенням кредиту [2, c.39-45].

3. Відсоткова ставка та фактори її диференціації

Позичковий відсоток — це плата, яку кредитор отримує від позичальника за користування позиченими грошима. Ставка (норма) відсотка — це відносний показник ціни банківського кредиту, що відображає відношення суми сплачених відсотків до величини позики. Комерційні банки як незалежні економічні суб'єкти мають право самостійно встановлювати рівень відсоткової ставки залежно від попиту та пропозиції на кредитному ринку та рівня облікової ставки НБУ. Зазвичай зростання попиту на позики призводить до підвищення відсоткової ставки. При укладенні кредитного договору банк домовляється з позичальниками про конкретну величину ставки [10, c.31-32].

Банківський позичковий відсоток відображає економічні відносини перерозподілу та привласнення банком частини прибутку, створеного на підприємствах-позичальниках унаслідок продуктивного використання наданої позики. Інтенсивність попиту на банківський кредит визначається насамперед рівнем і динамікою розвитку виробничого процесу та ступенем ділової активності товаровиробників.

Формування відсоткової ставки — це багатофакторний процес. Серед ключових чинників: рівень облікової ставки Національного банку, термін надання позики, особливості забезпечення, платоспроможність і авторитет позичальника, темпи інфляції, перспективи зміни ринкової кон'юнктури. Сукупність цих чинників визначає межі диференціації кредитного відсотка. Головним чинником є ціна кредитних ресурсів: чим дорожче банку обходиться формування ресурсів, тим вища відсоткова ставка. У сучасних умовах вирішальний вплив на ціну ресурсів здійснюють розміри депозитних ставок. За короткостроковими позиками ставка, як правило, вища, ніж за довгостроковими. Короткострокові кредити на поточну виробничу діяльність зазвичай забезпечені товарами, які швидко реалізуються.

Суттєвий вплив на рівень відсоткової ставки має інфляція. В умовах інфляційних очікувань банки змушені "страхувати" себе від прискорення темпів інфляції шляхом збільшення ставок. Позичковий відсоток за мінусом знецінення грошей називається "реальним відсотком". Існує також поняття "від'ємний відсоток", яке відображає умови, коли темпи знецінення грошей випереджають темпи зростання позичкового відсотка.

Рівень відсоткової ставки є головною умовою проведення кредитної операції. Окрім зазначених чинників, можна виділити також: об'єкт кредитування, ступінь ризикованості проекту, рівень ставки податку на прибуток банку, умови надання аналогічних кредитів на загальнодержавному та регіональному ринках, можливості банку щодо додаткового залучення ресурсів, а позичальника — щодо отримання такої ж позики в інших банках, наявність різних форм матеріального забезпечення. За великими позиками відсоткова ставка нижча, ніж за дрібними [5, c.72].

4. Способи надання кредиту

Ефективність кредитної операції значною мірою залежить від правильного способу надання позики.

Банківський кредит може надаватися одночасно, періодично або частинами (поетапно). Взаємовигідним є надання кредиту в повному обсязі шляхом зарахування коштів на відповідний кредитний рахунок із наступним використанням їх у міру необхідності. У світовій банківській практиці найпоширенішими способами надання позик є кредитна лінія, контокорент, овердрафт, автоматично поновлюваний (револьверний) кредит. Кредит може надаватися як у безготівковій, так і в готівковій формах.

Видача кредиту відбувається шляхом оплати з кредитного рахунка платіжних документів за об'єкти кредитування або перерахування коштів на поточний рахунок позичальника на підставі розпорядження кредитного відділу. Використання окремих кредитних рахунків та оплата з них розрахунково-платіжних документів дають банку можливість здійснювати належний контроль за цільовим використанням позик і процедурою їх погашення. Якщо кредит надається шляхом перерахування на поточний рахунок клієнта, банку важче проконтролювати цільове використання коштів, особливо якщо рахунок позичальника знаходиться в іншому банку.

Кредитний рахунок відкривається на договірній основі як юридичним, так і фізичним особам у будь-якій установі банку, яка має право видавати кредити, з дотриманням вимог чинного законодавства. У практиці вітчизняних комерційних банків найчастіше використовуються прості кредитні рахунки.

Кредитні рахунки призначені для обліку кредитів, наданих шляхом оплати розрахункових документів чи перерахування на поточний рахунок позичальника відповідно до умов кредитного договору. Сума боргу фіксується за дебетом кредитного рахунка, а погашення заборгованості відображається за кредитом.

Кредитні рахунки в іноземній валюті відкриваються уповноваженим банком у встановленому законодавством України порядку юридичним особам-резидентам, фізичним особам-резидентам, які займаються підприємницькою діяльністю, та юридичним особам-нерезидентам — банківським установам.

Кредитні рахунки є активними: при наданні кредиту вони дебетуються, а при погашенні — кредитуються. Одному й тому ж позичальнику банк може відкрити декілька кредитних рахунків залежно від специфіки об'єктів кредитування.

Технологія надання кредиту залежить від цільової спрямованості позики: виробництво, інвестиції, комерційна (торговельна) діяльність тощо.

При короткостроковому кредитуванні позика може надаватися під поточну виробничу діяльність, на закупівлю сировини, матеріалів, оплату робіт (послуг). При довгостроковому кредитуванні позика береться на цілі, пов'язані з підвищенням технічного рівня виробництва, стимулюванням випуску нових видів продукції, капітальним будівництвом, реконструкцією або технічним переозброєнням. Для довгострокових позик використовуються інші способи надання порівняно з короткостроковими. Довгостроковий кредит зараховується на кредитний рахунок і використовується на оплату платіжних документів за поставку обладнання, машин, матеріалів, виконані будівельно-монтажні, проектні та інші роботи. Для цільового довгострокового кредитування відкривається кредитна лінія.

Спосіб надання кредиту за контокорентом пов'язаний із наявністю дебетового сальдо на контокорентному рахунку. Кредит надається в сумі дебетового сальдо, що виникло. Сальдо на контокорентному рахунку виводиться, як правило, щоденно. Цей кредит не має чітко визначеної цільової спрямованості; за рахунок контокорентної позички можуть здійснюватися різноманітні поточні платежі. У кредитному договорі може встановлюватися перелік платежів, що здійснюватимуться за дебетом контокорентного рахунка. Специфічними рисами цього способу є знеособленість об'єкта кредитування та автоматизм формування позичкової заборгованості.

У розвинутих країнах контокорентна форма кредитування вводиться для першокласних найбільш надійних позичальників — великих компаній — для надання позик на поточну виробничу діяльність.

У колишньому СРСР в умовах планової командної економіки з 30-х років банки використовували відокремлені розрахункові та позичкові рахунки. Лише в окремих випадках відкривався єдиний активно-пасивний рахунок. Так було, наприклад, у 1966—1984 рр. при кредитуванні колгоспів за спеціальним розрахунковим (поточним) рахунком. На основі виробничо-фінансових планів визначалися ліміт видачі та плановий розмір кредиту. Такий порядок зазвичай використовувався для низькорентабельних і збиткових колгоспів; оскільки такі господарства не могли повернути кредити, держава "списувала" їх.

Овердрафт є способом короткострокового кредитування укрупненої потреби клієнта в коштах у разі їх недостатності для завершення поточних розрахунків. Цей спосіб дуже поширений у практиці англійських банків.

При овердрафті застосовується такий механізм: якщо сума платежу, зазначена в платіжному документі клієнта, перевищує залишок коштів на поточному рахунку, то різниця (дебетове сальдо) автоматично оплачується банком за рахунок кредиту, але в межах невикористаного ліміту. Якщо сума платежу перевищує залишок ліміту кредитування, позика не надається.

Спосіб надання кредиту на основі кредитної лінії дозволяє задовольняти тимчасові потреби позичальників в обігових коштах. Для позичальника цей спосіб є економічно вигідним, оскільки відсотки сплачуються не з усього кредитного ліміту, а лише за суму, яку фактично використав позичальник.

Специфічне місце серед способів надання кредиту посідає форфейтинг. Форфейтинг (від англ. — відмова від прав) — це банківська операція з придбання комерційного зобов'язання позичальника (покупця) перед кредитором (продавцем). Операція "форфейтинг" подібна до "факторингу", але, на відміну від нього, є одноразовою операцією, пов'язаною зі стягненням грошових коштів на основі набуття прав на товари та послуги. Форфейтинг — це комерційне зобов'язання, забезпечене простим або переказним векселем (тратою) без права власника звернутися за відшкодуванням до попереднього власника зобов'язання.

Форфейтинг як механізм обліку зовнішнього торговельного боргу з використанням переказних векселів забезпечує експортерові отримання кредиту від банку-форфейтера [5, c.198-202].

Висновки

Кредитування є основною функцією комерційного банку. Тому чітке розуміння сутності кредитного процесу та принципів його організації, а також вміле їх застосування на практиці має важливе значення для ефективної діяльності банку. Усі питання, пов'язані з банківським кредитуванням, вирішуються шляхом укладання кредитного договору. У договорі визначається також величина відсоткової ставки, від якої залежить розмір прибутку банку.

Банк повинен ефективно управляти кожною ланкою кредитного процесу.

Останнім часом зросла питома вага довгострокових кредитів, наданих українськими банками. Це пояснюється тим, що банківські установи почали надавати кредити в галузі народного господарства, які потребують довгострокових вкладень, а також частково тим, що значна частина кредитів пролонгована, що створює враження надання довгострокових кредитів.

Підводячи підсумки, слід зазначити актуальність питання оцінки кредитоспроможності клієнтів банку не тільки для самих банків, але й для позичальника, оскільки правильне законодавче та нормативне врегулювання таких відносин сприяє своєчасному поверненню коштів, прискоренню їх обігу, стимулюючи тим самим подальший розвиток економіки.

Список використаної літератури

1. Закон України "Про банки і банківську діяльність".

2. Єпіфанов А., Міщенко В. Проблеми кредитування та оцінки кредитоспроможності клієнтів банку// Банківська справа №5, 1997 рік, ст.39-45.

3. Ковальчук Т.Т., Коваль М.М. Ліквідність комерційного банку. Київ: Знання, 1996.

4. Колесников В.И., Проливецкая Л.П., Александрова Н.Т. Банковское дело. Москва: Финансы и статистика,1995.

5. Лагутін В.Д. Кредитування: теорія і практика: Навч.посібник. – К.:Знання, 2002. – 215 с.

6. Мороз А. Основы банковского дела. Киев: УФБШ - 1994.

7. Мороз А.Н. Коммерческие банки: активные операции. Киев: УФБШ, 1996. 57 стр.

8. Мороз А.Н. Коммерческие банки: финансовая устойчивость коммерческого банка. Киев: УФБШ, 1996. 56 стр.

9. Пантелеєв Віталій, Халява Світлана. Фінансова стійкість комерційного банку: проблеми регулювання// Банківська справа №1, 1996 рік, ст.32-40.

10. Раєвський Костянтин. Особливості регулювання та аналізу діяльності комерційних банків// Банківська справа №2, 1997 рік, ст. 31-32.

11. Сугоняко Олександр. Роль комерційних банків у встановленні національної економіки// Закон і Бізнес №24, 1996 рік, ст. 4.

12. Усоскин В.М. Современный коммерческий банк: управление и операции. Москва: ИПЦ "Вазар-Ферро",1994. 320 стр.