Естетика та її проблеми

1. Які основні функції моральної свідомості?

Моральна свідомість є однією з форм суспільної свідомості, у межах якої відображаються норми, оцінки, погляди та уявлення, що регулюють поведінку як окремих осіб, так і соціальних груп чи суспільства загалом. Залежно від носія, вона поділяється на індивідуальну та суспільну, хоча інколи виокремлюють також колективну свідомість.

У структурі моральної свідомості прийнято розрізняти два рівні: суспільну ідеологію, що охоплює етичні теорії, принципи та моральні норми, і суспільну психологію, яка включає моральні почуття, уявлення про елементарні правила співжиття, звичаї, традиції, а також мотиви повсякденної поведінки особистості.

Моральна свідомість і моральна практика перебувають у постійній взаємодії та взаємозумовлюють одна одну. Свідомість пропонує нормативні зразки поведінки, тоді як практика знаходить своє відображення у свідомості. Водночас ступінь відповідності між ними може бути різним, а критерієм цієї відповідності виступає дотримання моральних норм, що є своєрідним моментом істини. Саме в єдності практики та свідомості функціонує мораль як складне і суперечливе соціальне явище.

Універсальність моральної свідомості виявляється в її здатності робити будь-що об'єктом оцінки та судження, виходячи з абстрактних принципів справжньої людяності.

Оскільки мораль регулює поведінку людини та оцінює її вчинки, важливе місце в теоретичній структурі моральної свідомості належить моральній оцінці. Вона формує уявлення про цінність вчинків та їхню відповідність належному, використовуючи категорії добра і зла, справедливості, чесності. Оцінка виражається у схваленні або засудженні поведінки особистості чи дій соціальних інституцій.

У процесі розвитку моральності формуються уявлення про чесноти та моральні якості особистості, які уможливлюють життя згідно з вимогами моралі. Ці якості конкретизують ціннісні уявлення про добре і зле, праведне і грішне у характеристиці людини, відображаючи вимоги до неї як суб'єкта моральних відносин.

Поступово викристалізовується поняття морального ідеалу — гіпотетичного образу досконалого суспільства та людини, що є кінцевою метою морального розвитку. Ідеал особистості постає як критичне заперечення недосконалої дійсності та духовне перетворення її задля власного вдосконалення. Уявлення про суспільний ідеал відображали недосконалість реального життя та сподівання на краще майбутнє, що знаходило вияв у літературно-художніх пошуках та соціально-філософських утопіях [4, c. 25-26].

Ціннісна орієнтація є важливим елементом моральної свідомості, оскільки вона спрямовує думки та дії людини на досягнення певної моральної мети за різних обставин. Моральні цінності формують довготривалий план поведінки. Тривалий час загальноприйнятим було визначення цінності як суб'єктивної значущості явищ реальності з погляду людини та суспільства. Виокремлюють два типи цінностей: ті, що визначаються наявними потребами й інтересами та слугують самоствердженню особистості, і ті, що надають сенсу існуванню людини, творячи її в принципово новій якості. Останні у сучасній літературі називають вищими, культурними, сенсожиттєвими або самоцінностями, оскільки вони є самодостатніми та вимагають морального ставлення до себе.

Норми моральної свідомості стосуються конкретних виявів суспільного життя. Вони можуть мати форму позитивних вимог, що зобов'язують до певних учинків («поважай батьків!», «повертай борги!»), або заборон («не вбивай!», «не вкради!», «не кажи неправду!»).

Спектр норм сучасної моральної свідомості простягається від фундаментальних основоположень до суто ситуаційних нормативів, що стосуються часткових аспектів поведінки чи повторюваних типів спілкування. Фундаментальні норми часто набувають форми релігійних заповідей, як-от Декалог Мойсея, що сприймаються як такі, що походять від божественного авторитету. Поверхові ж норми межують із правилами етикету та зовнішньої культури поведінки [6, c. 107-108].

Попри всю різноманітність, моральні норми мають спільні сутнісні риси, що визначають їхню належність до сфери моралі:

• Імперативність, тобто обов'язковість веління. На відміну від багатьох інших норм, обов'язковість моральних має категоричний, а не гіпотетичний характер: людина має виконувати їх незалежно від сторонніх міркувань. Чесність чи ввічливість, що демонструються лише задля бажання сподобатися начальству, називаються показними, на відміну від справжніх чеснот. Обов'язковість закладена в моральній нормі як такій і має категоричний характер незалежно від зовнішніх обставин.
• Здатність до універсалізації (термін сучасного англійського етика P. M. Гейєра). Досвід показує, що в різних регіонах світу можна зустріти найрізноманітніші моральні імперативи, і стовідсотково універсальних серед них небагато. Однак кожна норма моралі, навіть найчастковіша, містить у собі універсалізуючий потенціал і може бути інтерпретована так, щоб набувати універсального значення. У сфері моралі не може бути норм, обов'язкових для одних і необов'язкових для інших: мораль «подвійного стандарту» засуджується цивілізованим співтовариством [5, c. 52-53].

2. Які нові теоретичні проблеми естетики розробляла естетика Відродження

Доба Відродження загалом датується від останньої третини XIII до кінця XVI століття, хоча в окремих країнах тривала до початку XVII століття.

Відродження (від франц. — відродження) стало важливим етапом у розвитку європейської естетики. Ренесансні процеси виявлялися по-різному залежно від історичних умов конкретної країни. Найпослідовніше еволюція відбувалася в Італії, де чітко вирізняються конкретні етапи.

Характерними ознаками культури Ренесансу були:

1. Світський, нецерковний характер культури, що став наслідком секуляризації суспільного життя.
2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, майже повністю забутої в середні віки.
3. Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті середньовіччя.
4. Повернення у філософських дослідженнях до античної філософії та антисхоластична спрямованість філософських вчень.
5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії існування.
6. Переміщення людини як основної цінності у центр світу, філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, особливо періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку. У XIV—XV століттях відбувалося швидке піднесення економіки та культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія), розвинулося кораблебудування, зроблено великі географічні відкриття. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від церковних догматів, з'являються нові знання та течії, що не вкладалися в середньовічну богословську систему.

Ці явища підготували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким стало Відродження. Проте переворот не був універсальним: він не охоплював соціально-економічні чинники і суттєво не змінював основ феодального ладу.

Другим чинником, що відіграв величезну роль у становленні культури Відродження, була античність. Звідси походить і назва доби: її діячі зуміли відродити античну спадщину та надати їй практичного значення [2, c. 126-128].

З епохи Відродження починається становлення сучасної науки, передусім природничого знання. Джерелами наукового процесу були, по-перше, антична культура та філософія, ідеї античних матеріалістів-натурфілософів, а по-друге, східна, зокрема арабська, філософія та наука, яка у XII—XVIII століттях збагатила Західну Європу природничими знаннями.

Естетика Відродження, як і філософія цього періоду, зумовлена розвитком товарного виробництва, торгівлі та розквітом міської культури на межі XIV—XV століть. Епоха починається в Італії, а пізніше охоплює більшість країн Європи. У цей період виникає професійне мистецтво, відбувається остаточний розрив мистецтва і ремесла, визначається поняття «ремесло» як досконале знання справи та шлях до професіоналізму. Формується зв'язок «ремесло — професіоналізм — творчість», що чітко простежується у науковій та художній діяльності.

Достатньо згадати наукові розробки Леонардо да Вінчі в царині механіки, оптики, хімії; винахід друкарського верстата та компаса; геліоцентричну концепцію Міколая Коперника; географічні відкриття Христофора Колумба, Васко да Гами та Фернана Магеллана; досвідний метод наукового пізнання Френсіса Бекона; морально-етичну безкомпромісність Джордано Бруно, щоб усвідомити велич Відродження та його особливе місце в історії цивілізації.

В естетиці Відродження наголошується на ролі людини як у реальному житті, так і в мистецтві. Проблематика науки значно поширюється, відбувається активна взаємодія естетичного та мистецтвознавчого підходів. Леонардо да Вінчі, наприклад, звертав увагу на проблеми кольору, перспективи, законів просторового зображення: «Предмет, що віддаляється від ока, втрачає у величині та барвах стільки, скільки він набуває на відстані». Специфіка естетики Відродження полягає також у поступовому розподілі естетики й теорії мистецтва. Глибокий зв'язок між науковими знаннями та мистецькою практикою сприймався як шлях до істинного, об'єктивного відбиття дійсності. Це розуміння найчіткіше висловив Леонардо да Вінчі: «Вивчай спочатку науку, а потім звернись до практики, народженої цією наукою».

Теоретики доби Відродження не обминали найскладніших проблем естетики: прекрасного, специфіки художньої творчості, естетичного ідеалу. На їхню думку, краса та ідеал є свідченням естетичної наповненості реального світу, природи, людини. Естетичне, за Лоренцо Валла, стимулюється людськими чуттями, передусім зором і слухом. Орієнтація на чуттєві можливості людини та красу її земного життя дала змогу сформувати ідеал доби — яскраву, сильну, непересічну особистість, що прагне досконалості та щастя через саморозвиток і реалізацію творчих можливостей. Людина нової доби — натура активна, навіть титанічна за інтелектуальним та емоційним потенціалом. Важливе місце в історії ренесансної естетики посідають проблеми теорії мистецтва. Леонардо да Вінчі, Альбрехт Дюрер, нідерландський мистецтвознавець Варель ван Мандер продовжують розвивати тезу Арістотеля про мистецтво як наслідування природи («мімесис»). Дюрер стверджував: чим точніше твір відповідає природі, тим прекраснішим він здається: «Не фантазуй ніколи, що ти можеш зробити що-небудь краще, ніж та творча сила, яку бог надав створеній ним природі».

Подібні думки можна зустріти в роботах практично всіх теоретиків доби. Найпоширенішою точкою зору є визнання живопису «найгіднішим і найрозумнішим» видом мистецтва, якому мають підкорятися музика та архітектура. Така висока оцінка зумовлювалася переконанням, що мистецтво має спиратися на принципи реалізму, а живопис найвиразніше втілював уявлення про реалізм.

Оцінюючи естетику Відродження, слід враховувати, що вона, як і всі гуманітарні науки, спиралася на принципи гуманізму (від лат. — людський, людяний) — головну ідеологію епохи, світське вільнодумство. Започаткований у середині XIV століття прогресивними мислителями Італії, гуманізм швидко поширився Європою та став визначальною течією духовного життя. Він проголошує людину найвищою цінністю, утверджує її здатність до пізнання та творчої діяльності. У широкому тлумаченні гуманізм — це прогресивний напрям у суспільній думці, ознаками якого є захист гідності людини, її свободи та права на всебічний, гармонійний розвиток.

Культурні надбання гуманістів мали значний вплив на схід Європи, зокрема на Україну. Творчу спадщину Ф. Петрарки, Д. Боккаччо, Н. Макіавеллі використовували у своїх доробках З. Копистенський, І. Галятовський, М. Смотрицький. Викладачі та студенти Київської академії перекладали староукраїнською мовою твори Д. Піко делла Мірандоли, Д. Бруно, Т. Тассо та інших. Провідниками ідей Відродження в Україні були релігійно-націоналістичні об'єднання-братства [3, c. 164-166].

3. Поясніть значення понять «ідеал», «прагматизм»

Ідеал — це найвище удосконалення, кінцева мета бажань. Слово грецького походження, що означає «взірець», «норма». Ідеалом називають уявлення про найдосконаліші предмети, явища, якості. Також ідеал — це найвища мета, до якої прагнуть люди. Часто можна почути словосполучення «ідеальна дружба», «ідеальний урок», «ідеально виконане завдання», «ідеальний костюм». У цих прикладах слово «ідеальний» означає «найкращий», «найдосконаліший». У цьому сенсі поняття «ідеал» близьке до поняття «моральні цінності». Будь-яка з моральних цінностей — добро, любов, щастя, справедливість — є тим ідеалом, якого прагнемо у стосунках з іншими. Оскільки досвід у кожного різний, то й уявлення про ідеальне є різними [3, c. 121].

Прагматизм (концепція) — напрямок у філософії, що виходить із того, що інтелектуальні та моральні якості особистості закладені в її унікальній природі, а їхній прояв пов'язаний насамперед з індивідуальним досвідом людини. Основна проблема прагматизму: оскільки люди прагнуть не істинних, а стійких вірувань і переконань, то функція мислення полягає в адаптації людини до реальності шляхом подолання неприємного стану сумніву та досягненні стану стійкої віри, на підставі якої людина могла б діяти без вагань (формування людських переконань).

Центральним пунктом прагматизму можна вважати зображення людських дій в історії, хоча б і не винятково політичних і не заради повчання, але таке, у якому розшукуються насамперед їхні причини й наслідки, тобто мотиви й мети діючих осіб. У цьому сенсі прагматична історія відрізняється від культурної, котра займається не подіями, що складаються з людських діянь (res gestae), а станами суспільства в матеріальних, розумовому, моральному й суспільних відносинах, і зв'язує окремі факти не як причини й наслідки, а як різні фазиси в розвитку тієї або іншої форми. Із цього погляду історичні факти можуть бути розділені на прагматичні (події й людські вчинки) і культурні (стани суспільства й форми побуту), а історичний зв'язок може бути або прагматичним (причинним), або еволюційним [1, c. 153].

Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник / Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В. О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 204 с.

2. Естетика: Підр. для студ. вузів / Л. Т. Левчук, Д. Ю. Кучерюк, В. І. Панченко; За заг. ред. Л. Т. Левчук. — К.: Вища школа, 1997 [2000]. — 398 с.

3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів / Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. — 2-ге вид., доп. і перероблене. — К.: Вища школа, 2005. — 431 с.

4. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно-, телемистецтва. — Луганськ: Альма-матер, 2004. — 52 с.

5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл. / Лариса Левчук, Олена Оніщенко. — К.: Вища школа, 2000. — 270 с.

6. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник / Леонід Сморж; Київський міжнародний ун-т. — К.: Кондор, 2005, 2007. — 333 с.