Естетичні погляди Середньовіччя

Вступ.

1. Поняття “середні віки” і “середньовічна культура”.
2. Роль релігії і церкви в середньовічному суспільстві.
3. Рицарська культура.
4. Народна селянська культура. Міська культура.
5. Художні стилі в західноєвропейському середньовічному мистецтві.
6. Візантійська культура.

Висновки.
Список використаних джерел.

Вступ

Процес становлення середньовічного типу культури на теренах колишньої Римської імперії відзначався різноманітністю шляхів. Східна частина імперії, відома як Візантія, зуміла зберегти власну державність і внутрішню єдність. Упродовж усього періоду середньовіччя вона залишалася значною та впливовою державою, а її культура безпосередньо продовжувала античні традиції.

Актуальність теми зумовлена тим, що середньовічна філософія розвивалася в умовах феодального ладу та домінування церкви в суспільному житті. Ці чинники визначали її сутність і форму. Центральною проблемою філософії було поняття Бога (теоцентризм), а саме філософствування набувало переважно форми богословських роздумів. Через це раціональне знання поступалося місцем вірі, а наукові інтереси підпорядковувалися релігійним догматам. Як зазначав Фома Аквінський, філософія виконувала роль служниці богослов'я. Однак навіть у межах схоластичної традиції продовжували порушуватися класичні філософські питання про першооснови буття, сенс людського існування та природу пізнання. Питання походження світу трактувалося з позицій біблійного креаціонізму (від лат. – творити): світ був створений Богом з нічого.

Мета роботи полягає у розкритті естетичних поглядів Середньовіччя.

Для досягнення мети поставлені наступні завдання:

• з'ясувати зміст понять “середні віки” та “середньовічна культура”;
• висвітлити роль релігії та церкви в житті середньовічного суспільства;
• схарактеризувати рицарську, народну селянську та міську культури;
• розглянути основні художні стилі західноєвропейського середньовічного мистецтва;
• описати особливості візантійського мистецтва.

1. Поняття “середні віки” і “середньовічна культура”

Термін “середні віки” з'явився в Італії в період XIV-XVI століть серед істориків та літераторів, які захоплювалися культурою античної Греції та Риму і прагнули її відродити. Цим поняттям вони окреслили часовий проміжок між античністю та власною епохою. Згодом у науці утвердився поділ історії на стародавню, середньовічну та нову. Згідно з сучасною періодизацією, середні віки охоплюють період від падіння Західної Римської імперії у V столітті н.е. до початку Великих географічних відкриттів (межа XV-XVI століть). При цьому повне домінування середньовічного типу культури в Європі відносять не до всього цього періоду, а до V-XIII століть. Пізніше в Італії зароджується перехідна культурна епоха – Відродження, що охоплює кінець середньовіччя та початок Нового часу.

Оцінка середньовічної доби в науці неодноразово переглядалася. Гуманісти Відродження, які й запровадили цей термін, а також просвітники XVIII століття (Дідро, Вольтер, Монтеск'є) називали цей час “темними віками”, акцентуючи на глибокому культурному занепаді. Натомість романтики XIX століття у своїх наукових та художніх працях схильні були ідеалізувати середньовіччя, вбачаючи в ньому втілення високої моральності. Сучасні дослідники, як правило, уникають таких крайнощів. Визнається, що порівняно з античністю було втрачено чимало культурних здобутків, однак водночас до культурного процесу долучилися нові народи, що призвело до зародження національних культур.

Соціально-економічний устрій середньовічної Західної Європи можна представити наступним чином. На руїнах Західної Римської імперії постали численні, іноді досить великі (наприклад, імперія франків за Карла Великого), але нестійкі ранньофеодальні монархії. Основу економіки становило сільське господарство. Спочатку вся земля належала королю, який роздавав її своїм васалам – феодалам (феод – назва земельного наділу), що служили у його війську. Феодали, своєю чергою, наділяли землею селян, які відбували повинності (панщину, оброк). Між кріпаками та панами, а також усередині класу феодалів встановлювалися складні відносини (принцип “васал мого васала – не мій васал”). Кожен феодал прагнув розширити свої володіння, тому війни були майже безперервними. Це призводило до послаблення королівської влади та феодальної роздробленості. Пригноблені селяни чинили опір у різних формах – від втеч до міст до масштабних повстань і воєн. Незалежні міські комуни ставали опорою королівської влади. Формувався новий клас – міська буржуазія (від французького – міський житель, громадянин). Виділяють такі основні періоди середньовічної історії:

- раннє середньовіччя (кінець V ст. – середина XI ст.);
- феодальна роздробленість (XI-XII ст.);
- централізація держав під королівською владою (XIII-XV ст.).

2. Роль релігії і церкви в середньовічному суспільстві

Середньовічній культурі притаманні дві визначальні риси: корпоративність та панівне становище релігії і Церкви.

Середньовічне суспільство, подібно до організму, складалося з численних станів (корпорацій). Людина від народження належала до певного стану і практично не могла змінити свій соціальний статус. Кожен стан мав власне коло політичних та майнових прав і обов'язків, наявність або відсутність привілеїв, специфічний спосіб життя та навіть особливості одягу. Існувала чітка корпоративна ієрархія: два вищі стани (духовенство та феодали-землевласники), далі купці, ремісники, селяни (останні у Франції об'єднувалися у “третій стан”). Цю структуру влучно охарактеризував єпископ Адальберон з французького міста Лан на межі X-XI століть: “...одні моляться, інші воюють, треті працюють...”. Кожен стан був носієм відповідного типу культури.

У таких умовах могутнім об'єднувальним чинником виступали релігія та церква. Визначальна роль християнства та церковних інституцій у всіх сферах суспільного й культурного життя становила принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква контролювала політику, мораль, науку, освіту та мистецтво. Світогляд середньовічної людини був цілком теологічним (від грецького “теос” – бог).

Чим пояснюється таке виняткове становище релігії? Відповідь частково криється у змісті самого християнського віровчення. Воно сформувалося в процесі взаємодії та боротьби різних філософських і релігійних течій. Однією з ключових ідей раннього християнства, що забезпечила йому широке поширення, була ідея рівності людей – рівності як гріховних істот перед всемогутнім і милосердним Богом. Виникнувши в римських колоніях серед рабів та вільновідпущеників, християнство одразу набуло наднаціонального характеру. Його віровчення базується на трьох головних ідеях:

- ідеї гріховності всього людського роду, ураженого первородним гріхом Адама і Єви;
- ідеї порятунку, який кожна людина має заслужити;
- ідеї спокутування гріхів людства, яке стало можливим завдяки стражданням і жертві Ісуса Христа, що поєднав у собі божественну та людську природу.

У ранньому християнстві була сильною віра у швидке друге пришестя Христа, Страшний суд та кінець грішного світу. Однак з часом, коли цього не сталося, на зміну цій ідеї в середні віки приходить ідея втіхи через потойбічну нагороду (відплату) за вчинки, тобто рай чи пекло.

Основи офіційного церковного світогляду середньовіччя були закладені на межі IV-V століть у працях Августина, пізніше канонізованого. Він розробив вчення про “Божественну благодать”, згідно з яким церква виступає посередником між Богом і людьми, виконуючи “єдинорятуючу роль”. Лише через церкву людина може долучитися до Бога. Як хранителька “Божої благодаті”, вона здатна дарувати спокутування гріхів. За Августином, хід історії наперед визначений божественним промислом, тому людина не може його змінити, і навіть спроби зробити це є гріховними. Слід смиренно приймати як багатство, так і бідність, оскільки вони є наслідком первородного гріха. Цей гріх спотворив і людський розум, тому людина має шукати опору у вірі. Звідси постулат: “Вірую, щоб розуміти”, що проголошує пріоритет віри над розумом.

До кінця античності християнство сформувалося як розвинена світоглядна система. Було вироблено “символ віри” – короткий виклад основних догматів церкви. До нього увійшли догмат про “триєдиність Бога”, який єдиний, але виступає у трьох особах – Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа Святого, а також догмат про воскресіння Христа та інші.

Перші християнські общини вирізнялися демократизмом, проте невдовзі служителі культу – духовенство, або клір (від грецького “клер” – жереб, оскільки спочатку їх обирали за жеребом) – перетворилися на сувору ієрархічну організацію. Спочатку найвище становище займали єпископи. Римський єпископ почав претендувати на першість серед усього духовенства. Наприкінці IV – на початку V століття він привласнив собі виняткове право називатися Папою і поступово отримав владу над єпископами Західної Римської імперії. Церква стала називатися католицькою, тобто всесвітньою, вселенською.

Ще в останні століття Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворилося на державну релігію. Папа оголосив себе “намісником Христа на Землі”. На цю ж роль претендував і константинопольський патріарх. Таким чином, у церкви виявилося два організаційні центри. У 1054 році Папа римський та патріарх Константинопольський наклали один на одного прокляття. Незважаючи на спільну релігію, церква розкололася на західну – римсько-католицьку та східну – православну.

В умовах краху Західної Римської імперії, швидкого виникнення та розпаду “варварських” королівств, постійних змін кордонів і феодальної роздробленості церква виявилася найбільш організованою силою, своєрідним острівцем “порядку в безладді”. Однією з найстабільніших держав Європи була Папська область – територія середньої Італії, яка у VIII столітті перейшла під безпосереднє управління римських пап (існувала до XIX століття). Для обґрунтування права на владу в цій державі була створена легенда про “Константинів дар”, згідно з якою імператор Костянтин, переносячи столицю у Візантію, залишив Папу своїм наступником у Римі.

Політичний вплив папства поширювався на всю Європу. Довгий час лише Папа призначав єпископів у всіх країнах. Церква активно використовувала систему покарань, зокрема щодо правителів: “відлучення” від церкви, “анафема” – урочисте публічне прокляття, “інтердикт” – заборона відправляти культ на певній території. З XI століття обрання Папи відбувалося на спеціальних зборах кардиналів (від латинського “головний”, найвища після Папи духовна особа) без можливого втручання світської влади.

Приблизно третина орних земель Європи належала церкві, а всі держави виплачували на її користь “десятину” (десяту частину податків). У католицькій церкві до X століття утвердився звичай безшлюбності (целібату) духовенства. Це тісно пов'язало стани феодалів і духовенства: у сім'ях феодалів старший син зазвичай успадковував землю, а другий ставав священиком.

Особливу роль у поширенні церковного впливу відігравали монастирі. Вони виникли в III столітті в Єгипті як поселення самітників (від грецького “монах” – самітник). В Європі монастирі стали великими землевласниками, центрами багатогалузевого господарства, укріпленими фортецями та осередками культурного життя. Перший чернечий орден заснував Бенедикт Нурсійський у VI столітті. Згодом орден бенедиктинців об'єднував до двох тисяч монастирів. У XII столітті, у зв'язку з народними виступами, виникає нова течія в чернецтві. Франциск Ассізький в Італії та Домінік в Іспанії майже одночасно проповідували бідність, відмову від власності та повагу до простої праці. Головним для священика вони вважали не урочисте богослужіння, а проповідь серед простих людей під час мандрівок. Ці погляди знайшли широку підтримку. Рим офіційно визнав францисканців і домініканців – ордени жебракуючих ченців-проповідників.

Слід враховувати ще одну причину впливовості церкви, особливо в ранньому середньовіччі. Це загальний культурний занепад, що настав після V століття. Руйнувалися політичні та культурні зв'язки, більшість населення стала аграрною, письменність стала рідкістю. Класична латина замінювалася вульгарною (народною). У таких умовах саме церква виступила охоронцем античної культурної спадщини, а священики були найосвіченішими людьми.

При монастирях організовувалися скрипторії – майстерні для переписування книг. Рукописні книги виготовлялися з пергаменту – спеціально обробленої телячої або овечої шкіри. Для створення однієї Біблії великого формату потрібно було 300 овечих шкур, а робота займала 2-3 роки. Такі книги коштували надзвичайно дорого. При монастирях зазвичай існували бібліотеки. Окрім Біблії, переписувалися твори християнських богословів, житія святих та вцілілі античні тексти (без цього вони б не дійшли до нас). Тут же складалися хроніки – описи подій за роками.

Протягом раннього середньовіччя школи відкривалися лише при церквах і монастирях. Поступово сформувалася шкільна програма, яка не змінювалася віками. До неї входили “сім вільних мистецтв”: три вступні дисципліни – “тривіум” (граматика, риторика, діалектика) та чотири дисципліни вищого циклу – “квадріум” (арифметика, геометрія, астрономія, музика).

3. Рицарська культура

Образ середньовіччя часто асоціюється з постаттю озброєного рицаря в обладунках. Рицарі – професійні воїни – утворювали корпорацію, членів якої об'єднували спосіб життя, морально-етичні цінності та особистісні ідеали. Рицарська культура формувалася у феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту утворювали найбільші землевласники – носії гучних титулів. Ці найродовитіші рицарі очолювали власні дружини, часом справжні армії. Рицарі нижчого рангу служили в цих дружинах зі своїми загонами, з'являючись за першим покликом володаря. На нижніх щаблях ієрархії перебували безземельні рицарі, все багатство яких полягало у військовій виучці та зброї. Багато хто з них мандрував, приєднуючись до загонів різних ватажків, стаючи найманцями, а іноді й промишляючи розбоєм.

Військова справа була прерогативою феодалів, які всіляко намагалися не допустити до участі в битвах “грубих мужиків”. Часто заборонялося носити зброю та їздити верхи “базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам”. Траплялися випадки, коли рицарі відмовлялися брати участь у битвах разом із простолюдинами чи піхотою.

Згідно з уявленнями, поширеними в рицарському середовищі, справжній рицар мав походити зі знатного роду. Поважаючий себе рицар підтверджував своє благородне походження розлогим генеалогічним деревом, мав фамільний герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася спадково, і лише в рідкісних випадках у рицарі посвячували за виняткові військові подвиги. З розвитком міст ці правила почали порушуватися – привілей дедалі частіше можна було купити.

У різних країнах існували схожі системи виховання рицарів. Хлопчика навчали верховій їзді, володінню зброєю (насамперед мечем і списом), а також боротьбі та плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при рицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти обряд посвячення в рицарі. Існувала й спеціальна література, присвячена рицарським “мистецтвам”. Майбутнього рицаря навчали також прийомам полювання, яке вважалося другим після війни заняттям, гідним рицаря.

У рицарів виробився особливий тип психології. Ідеальний рицар мав володіти численними достоїнствами. Він повинен бути зовні красивим і привабливим, тому особлива увага приділялася поставі, одягу та прикрасам. Обладунок і кінська збруя, особливо парадні, були справжніми витворами мистецтва. Від рицаря вимагалася фізична сила, інакше він не зміг би носити обладунок вагою до 60-80 кг. Обладунки почали втрачати своє значення лише з винаходом вогнепальної зброї.

Серед рицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає чимало прикладів істинно рицарської поведінки. Під час війни між франками та сарацинами один із кращих рицарів Карла Великого на ім'я Ожьє викликав на поєдинок сарацинського рицаря. Коли ж Ожьє хитрістю взяли в полон, його противник, не схвалюючи таких методів, сам здався франкам, щоб ті могли обміняти його на Ожьє. Під час однієї з битв у ході хрестових походів Річард Левове Серце залишився без коня. Його суперник Сайф-ад-Дін надіслав йому двох бойових коней. Того ж року Річард посвятив сина свого суперника в рицарі.

Вищим виявом рицарської войовничості та агресивних прагнень феодалів до захоплення нових земель, підтриманих католицькою церквою, стали хрестові походи на Схід під прапором захисту християн і святинь від мусульман. Перший із них відбувся у 1096 році, останній – у 1270 році. Під час походів виникають особливі військово-релігійні організації – рицарські ордени. У 1113 році був заснований орден іоаннітів, або госпітальєрів (їх першою резиденцією був будинок-госпіталь Св. Іоанна для прочан). В Єрусалимі, поблизу храму, знаходився центр ордену тамплієрів, або храмовників. Управляв орденом великий магістр, який підкорявся особисто Папі римському. Вступаючи в орден, рицарі давали обітниці цнотливості та слухняності. Вони носили чернечі плащі (у госпітальєрів – червоний з білим хрестом, у храмовників – білий з червоним) поверх рицарських лат. В агресії проти слов'янських народів головну роль відігравав Тевтонський орден.

Рицарський кодекс знайшов відображення в рицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою, яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створили культ Прекрасної Дами, служачи якій, рицар мав дотримуватися правил “куртуазії”. “Куртуазія”, окрім військової доблесті, вимагала вміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову та співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння. Навіть в описі почуттів рицаря до пані часто використовувалася станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал.

По всій Європі розвивається жанр рицарського роману. Для його сюжету були обов'язкові ідеальне “рицарське” кохання, військові подвиги в ім'я особистої слави та небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і вдачі свого часу, водночас у них вже помітний інтерес до окремої людської особистості. Найпопулярніші сюжети – про рицарів “Круглого столу”, легендарного короля бриттів Артура, рицаря Ланселота, Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного рицаря.

4. Народна селянська культура. Міська культура

Більшість населення середньовічної Європи становили селяни. Як співвідносилися церковна, рицарська культура та культура народних мас? Відповідь неоднозначна. Культура феодалів буквально пронизана презирством до “мужиків”, водночас руками останніх створювалися та прикрашалися замки, храми й монастирі. З варварських часів зберігалися та розвивалися народні усні епічні твори – “Пісня про Нібелунгів”, “Пісня про Роланда”, – але записували й обробляли їх уже освічені люди. Серед селян, особливо з посиленням кріпосного гніту, постійно жила ненависть до гнобителів-землевласників, проте користувалася повагою й постать рицаря – захисника християнства. У народному середовищі формувалися національні мови, які пізніше витіснили латину з професійної літератури. Середні віки багаті подібними контрастами.

Селянське світосприйняття формувалося на основі християнського світогляду, але релігійні почуття простих людей значно відрізнялися від канонів офіційного богослов'я. Особливе співчуття викликали страждання Христа, у яких вбачали відгомін власної долі. Улюбленим і шанованим стає образ Богоматері, яку вважали захисницею та заступницею. Навіть невдоволення селян своїм становищем і боротьба проти гніту осмислювалися в християнських образах. Виникали так звані “народні єресі” (єресь – релігійне вчення, що відхиляється від офіційного). Церква жорстоко боролася з такими рухами. Одним із засобів боротьби стала інквізиція. Виникнувши в XII столітті як форма церковного суду, вона перетворилася на велику організацію, підпорядковану особисто Папі римському.

Народна селянська культура стала одним із найважливіших джерел прогресу середньовічної культури, який розпочався в XI столітті та виявився у формуванні міської культури. У XI столітті в Європі спостерігається швидке зростання міст. Їх населення складалося з найбільш рішучих і бунтівних елементів суспільства: до міст тікали кріпаки – “повітря міста робило вільним”, – а також змінювали спосіб життя деякі збіднілі феодали. Нові види занять – торгівля, ремесло – вимагали активності, обачності та породжували раціоналістичний підхід до життя. Городяни об'єднувалися в комуни з органами самоврядування, які очолювали боротьбу за звільнення від феодала чи монастиря, на землях яких стояло місто. Ця боротьба потребувала героїчних зусиль і тривала значний історичний період, але зрештою увінчалася успіхом. Міста стали опорою королівської влади в процесі утворення централізованих національних держав (за винятком Італії, де переважали міста-держави).

Важливим елементом культурного піднесення у XI-XIII століттях було розширення освіченості, вихід її за межі виключно духовенства. Організація міського життя диктувала потребу в письменних людях. Збільшується кількість шкіл, з'являються міські, єпископальні та приватні школи. Поступово виникає їх спеціалізація. Наприклад, у Болоньї були юридичні школи, у Салерно – медичні, а визнаним центром філософії вважався Париж.

Якісно новий етап у розвитку системи освіти – виникнення вищих навчальних закладів. У XII-XIII століттях з'являються університети (від латинського “універсум” – загальність, сукупність). Перші з них виникли в Італії. Багато в чому типовою була організація Паризького університету, який отримав королівську грамоту в 1200 році. До його складу входили викладачі, учні, а також книгопродавці, посильні, аптекарі та навіть шинкарі. Викладачі об'єднувалися в особливі організації – факультети (від латинського “здатність”, тобто здатність викладати певний предмет). У Паризькому університеті їх було чотири: один “молодший”, де навчали читанню, письму та вивчали “сім вільних мистецтв”, і три “старших” – медичний, юридичний та богословський. Викладачі обирали голову факультету – декана (від латинського – десятник). Учні – студенти (від латинського “студере” – старанно навчатися) – слухали та записували лекції, брали участь у диспутах. На XV століття в Європі налічувалося вже 60 університетів.

Пожвавлення інтелектуального життя в XI-XIII століттях проявилося в розгортанні філософських дискусій. Хоча панувала теза “філософія – служниця богослов'я”, слід враховувати, що для людей тієї епохи вона мала інше значення, ніж для нас. Адже лише в Богові вбачали вище значення всього земного. Порівняно з багатовіковою відсутністю філософської думки це був безумовний крок уперед. Середньовічна філософія отримала узагальнену назву – схоластика (від латинського “школа”). У схоластиці складалися та боролися кілька напрямів. Однією з перших була дискусія між номіналістами та реалістами. Номіналісти вважали, що насправді існують лише одиничні речі, доступні відчуттям, а загальні поняття – “універсалії” – є лише їх позначеннями. Реалісти відстоювали протилежну думку.

Найвідомішим представником офіційної церковної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274). Він значно розвинув католицьке богослов'я, виробив загальні принципи його ставлення до природи та суспільства, які фактично збереглися до сьогодні. При цьому він активно використав спадщину Арістотеля. Вчення Фоми Аквінського охопило всі сторони життя. Він висловлював й економічні ідеї, наприклад, про “розумну ціну”, яка має відповідати кількості затраченої праці.

Дедалі частіше звучали “вільні думки”, для відстоювання яких потрібна була велика особиста мужність. Тезі Августина, що панувала віками, “вірую, щоб розуміти” П'єр Абеляр (1079-1142) протиставив тезу “розумію, щоб вірити”, утверджуючи пріоритет розуму. Його вчення було оголошене єрессю. Професор Оксфордського університету, францисканський чернець Роджер Бекон (1214-1494) відстоював важливість досвіду для отримання знань: “Уміння провадити досліди стоїть вище за всі знання і мистецтва”. За вільнодумство він був відданий церковному суду та провів в ув'язненні 14 років.

З міською культурою пов'язаний розквіт латиномовної літератури. Її яскраве явище – лірика вагантів (так називали мандрівних бідних студентів, школярів), яка вирізнялася вільнодумством і презирством до будь-яких, зокрема церковних, авторитетів. Популярними були й твори сатиричних жанрів народними мовами.

5. Художні стилі в західноєвропейському середньовічному мистецтві

Мистецтво раннього середньовіччя несе відбиток перехідного періоду, у ньому змішані язичницькі та християнські мотиви. Зі втратою античних досягнень основним стало декоративно-прикладне мистецтво.

Про формування певного художнього стилю можна говорити приблизно з X століття. Чітко простежується особливість середньовічного мистецтва – провідна роль у ньому належить архітектурі. Саме вона відображає основні естетичні ідеї, диктує характерні риси живопису та скульптури, є основою синтезу мистецтв.

Стиль західноєвропейського мистецтва X-XII століть отримав назву “романський”. Він виник у монументальній кам'яній архітектурі, а в той час усі кам'яні споруди називалися римськими (Roma – Рим), на відміну від варварських дерев'яних. На формування нового стилю вплинули рівень будівельної техніки (значний практичний досвід був накопичений, але складні інженерні прийоми не використовувалися) та реалії політичного життя (провідна роль церкви, зміцнення земельних володінь феодалів, безперервні війни).

Найбільш характерними для романського мистецтва типами споруд є замок (укріплене житло феодала) та храм, який зовнішнім виглядом також нагадує фортецю. Основою планування романського храму стала римська базиліка – велике прямокутне приміщення, розділене поперечними перегородками на кілька залів – нефів. Стіни були масивними та важкими, вузькі вікна розташовувалися високо над землею. Дахи спочатку споруджували з дерева, але часті пожежі змусили перейти до кам'яних склепінь. Перекривати великі площі не вміли, тому зводили додаткові опорні стовпи. Характерна деталь – у зовнішньому вигляді будівлі чітко простежується її конструкція та внутрішня будова. Приміщення прикрашали скульптурою та фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори. У Європі в XI столітті найбільшою вважалася церква Клюнійського абатства – резиденція ордену бенедиктинців на півдні Франції. До наших днів вона не збереглася, оскільки була зруйнована в наполеонівські часи, коли романські споруди абсолютно не цінувалися.

По всій Європі живим відлунням середньовіччя залишаються рицарські замки. Від одних збереглися лише мальовничі руїни, але чимало вистояло майже недоторканими. Спочатку замок являв собою дерев'яну вежу (донжон), розділену на кілька поверхів-ярусів, оточену валом, огорожею та ровом. Місце обирали неприступне, що панує над навколишнім ландшафтом: гору, край урвища, острів. З переходом до кам'яного будівництва замки поступово перетворилися на складні оборонні комплекси. Головний принцип їх будови полягав у створенні послідовних перешкод для нападників. Через рів, часто заповнений водою, до замку можна було потрапити лише через підйомний міст. Головне укріплення являло собою кілька рядів зубчастих мурів з вежами. Обов'язково всередині замку був колодязь або створювався великий запас води на випадок облоги. На окремому дворі будували будинок для власника, церкву та господарські приміщення.

У XII-XV століттях зростання міст, комплекс нових явищ духовного життя, побутового укладу та технічний прогрес призвели у художній сфері до виникнення нового стилю – готики. Готичний стиль формується, як і романський, в архітектурі. Термін “готика” ввели в епоху Відродження, висловлюючи своє ставлення до варварської, як тоді вважали, архітектури середніх віків (готи – назва одного з варварських племен).

Найбільш яскраві готичні пам'ятники – міські споруди: ратуші та, головне, собори. У ратуші концентрувалася ділова, практична частина управління містом. Осердям же всього суспільного життя, безумовно, був собор. Окрім основного призначення – проведення богослужінь – тут читалися лекції, проходили містерії (театралізовані вистави на біблійні сюжети) та укладалися найважливіші договори. Собори будувалися на замовлення міських комун, які, як правило, не шкодували грошей на їх зведення, оскільки собор був своєрідним символом, за яким судили про місто. Собор часом бував таким великим, що його не могло заповнити все населення міста. Готичний собор Паризької Богоматері панує навіть над сучасною столицею Франції, перевершуючи величчю все побудоване пізніше. Будівництво могло тривати десятиліттями, а то й століттями. Найбільш знаменитий довгобуд – Кельнський собор, закладений у XII столітті, а завершений за старовинними кресленнями вже в XIX столітті.

Головна зорова особливість готичної архітектури – спрямованість будівлі вгору. Готичні собори залишають відчуття легкості та надхмарності при своїй запаморочливій висоті. Як досягається подібний ефект? Основний технічний прийом готики – стрілчасте перекриття. У романських будівлях кам'яне склепіння даху було напівкруглим і спиралося на стіни. Щоб витримати навантаження, стіни мали бути масивними. У готичному проекті конструюється своєрідний складний каркас з опорою прямо на фундамент. Таким чином, з'являється можливість зробити стіни легкими та наситити їх найрізноманітнішими прикрасами. У готичних соборах є безліч вікон зі складними рамами, величезні вітражі, галереї, переходи, вежі та скульптури. За зовнішнім виглядом абсолютно неможливо зрозуміти, яка внутрішня будова приміщення. Кожен із фасадів несхожий на інші. Наприклад, за фотографіями собору Паризької Богоматері, виконаними з різних боків, можна й не здогадатися, що це одна й та сама будівля.

Кожен із соборів присвячувався певній основній темі: Паризький – Богоматері, Шартрський – історії французького королівського дому. Прикраси соборів – рельєфи, скульптури, фрески, вітражі – справжня енциклопедія середньовічного світогляду та життя. Наприклад, Шартрський собор прикрашають 9 тисяч скульптур. Химерно переплітаються тут біблійні сюжети, античні образи, побутові сцени, язичницькі мотиви та фантастичні фігури. Можна зустріти своєрідні карикатури в камені (один із рельєфів собору в Пармі зображає осла в одязі ченця, який читає проповідь вовкам). Траплялися зовсім несподівані рішення. На вежах собору в місті Лані стоять великі статуї биків – так городяни увічнили працю тварин, які перевозили каміння на будівництво. Віктор Гюго писав: “Книга архітектури не належала більше духовенству, релігії, Риму, але – уяві, поезії, народу... У цю епоху існує для думки, вираженої в камені, привілей, зовсім подібний нашій свободі друку: це свобода архітектури”.

6. Візантійська культура

Невід'ємною частиною європейського середньовіччя є історія Візантії – тисячолітньої імперії, єдиної держави, яка проіснувала всі середні віки – з IV по XV століття. Водночас її культура мала значні особливості порівняно із західноєвропейською. Якщо в раннє середньовіччя Захід занепадає, то колишня Східна Римська імперія продовжує процвітати (назва “Візантія” походить від першої, грецької, назви столиці – Візантій, перейменованої пізніше на Константинополь). Культура Візантії, яка була прямою спадкоємицею Стародавньої Греції та Риму, увібрала в себе багато чого й із культур східних народів, які її населяли.

Західну Європу та Візантію об'єднує передусім спільність релігії. Розкол церкви не торкнувся основ християнства, хоча є деякі відмінності: богословські – католицька церква дотримується догмату про те, що Святий Дух сходить від Отця і від Сина, а православна – тільки від Бога-отця; православ'я заперечує віру в чистилище та ін.; культові – католицизм забороняв переклад Біблії, богослужіння велося латиною, обітницю безшлюбності давали всі священики, а в православ'ї використовувалися національні мови, священики мали сім'ю. На відміну від Риму, православній церкві ніколи не належала політична влада. Константинопольський патріарх займав підлегле становище щодо імператора. Загалом же у Візантії, як і в Західній Європі, християнство набуло всеосяжного характеру: стало і філософією, і основою мистецтва, і моральною доктриною.

Самобутня культурна традиція Візантії стала підсумком складної взаємодії античних традицій та християнства. Їх співвідношення виявлялося по-різному: на тому чи іншому етапі одна зі сторін висувалася на перший план або, навпаки, придушувалася. Ці процеси, які проходили в усіх без винятку сферах культури, склали принципову лінію розвитку візантійської культури. Так, у філософії жодне з грецьких вчень не було втрачене, вони вивчалися та коментувалися, на відміну від Західної Європи, де було канонізоване вчення Арістотеля. У XI столітті видатний вчений Михайло Пселл навіть використав вчення Платона для обґрунтування права критикувати деякі церковні авторитети. Потім верх бере догматика, навіть містика, а в останнє століття існування Візантії знову зростає популярність античних мислителів.

У Візантії збереглися центри античної науки й освіти, хоча дуже болюче позначилася втрата найбільшої Александрійської бібліотеки, яка загинула у вогні пожежі на початку V століття. У Константинополі вже в IX столітті створюється Магнаврська вища школа з викладанням богослов'я та світських наук, а в XI столітті – університет з філософським і юридичним факультетами. Зберігалися античні системи уявлень в астрономії, медицині, хімії, хоча вони весь час зазнавали критики. Про успіхи хімії свідчать технологія виготовлення смальти для мозаїк та винахід знаменитого “грецького вогню” – запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.

У візантійській архітектурі знайшли своє застосування та розвиток художні й технічні ідеї античності. Візантійські архітектори в пошуках нових форм храму вирішили складне творче та інженерне завдання – об'єднали прямокутну в плані базиліку та центричний храм. Наслідком цих пошуків став найвидатніший витвір візантійської архітектури – храм Св. Софії (Софія – символ божественної мудрості) у Константинополі, побудований усього за п'ять років за наказом Юстиніана. Рідкісний для середньовіччя випадок, коли нам відомі імена архітекторів – Анфімій з Трал та Ісідор з Мілета. У плані храм являє прямокутник, його центральна частина перекрита куполом, до якого примикають ще два напівкуполи. Головним же в задумі була організація внутрішнього простору храму. Надзвичайно багатий інтер'єр собору. Біля основи купола по колу розташовано сорок вікон, так що для людей, які перебувають унизу, частину стіни між вікнами не видно, і купол, здається, летить у повітрі. Пізніше складеться хрестово-купольне планування храмів.

На відміну від архітектури, у візантійському образотворчому мистецтві доля античної спадщини була іншою. Елліністичне начало яскраво проявлялося в ранніх фресках і мозаїках – жанрові сцени, реалістичне зображення людей, правильні пропорції. Однією з вершин є мозаїки храму Св. Софії. Надалі оформлюється так званий візантійський канон, що передбачає площинне зображення та регламентовані релігійні сюжети. Сувора система існує й для розміщення сюжетів монументального живопису в храмах. Біблійна тематика стає переважаючою. Виникає особливий жанр живопису – іконопис (від грецького “ікона” – картина), у якому всі канони дотримуються дуже суворо. У нашій національній історії особлива роль належить привезеній до Києва в XII столітті візантійській іконі, яка пізніше отримала назву “Володимирська Богоматір”.

До великих художніх висот піднялося у Візантії мистецтво оформлення книги. На книжковий живопис уся суворість канону не поширювалася. Цим пояснюється більший реалізм і виразність книжкових мініатюр, що виконувалися з великою живописною майстерністю та тонкощами (слово “мініатюра” походить від назви червоної фарби – “мініум”). Художники розробляли не тільки сюжети композицій, але й систему взаємозв'язку тексту та мініатюр, їх розташування, домагаючись художньої єдності.

Важким для образотворчого мистецтва виявився так званий “іконоборчий” період (VIII століття), коли імператори в боротьбі проти політичного впливу церкви заборонили шанування ікон, а також будь-яких зображень Христа і святих. Прикрашати церкви дозволялося тільки декоративним орнаментом. На початку IX століття заборони були скасовані, але до цього часу не тільки багато ікон, але й мозаїк і фресок у Константинополі було знищено.

Візантійська культурна традиція виявилася сильнішою від самої держави. Після перетворення Константинополя на столицю Османської турецької імперії вона набула подальшого розвитку в народів Східної Європи, зокрема українського, де поширилася разом із християнством.

Висновки

З наведеної загальної характеристики середньовічної європейської культури видно, що вона не є “невдачею” чи “перервою” в історії світової культури, а становить невід'ємний етап її формування та розвитку.

Безумовно, культура в епоху раннього середньовіччя пережила найскладніший застійний період, коли єдиною державою, яка зберегла античну традицію, була Візантія. У Західній же Європі виявився загубленим рівень, уже досягнутий у Стародавній Греції та Римі, звузилося до мінімуму коло освічених людей, практично не розвивалися природничі науки, філософія втратила самостійність, припинилося монументальне будівництво. Однак працею та талантом багатьох народів, які увійшли в орбіту культурного розвитку та створили основи національних культур сучасних європейських держав, криза поступово була подолана. З XI століття почали нагромаджуватися прогресивні зміни. Міська культура, розвиваючи традиції середньовічної, водночас уже містила якісно нові елементи.

Список використаних джерел

1. Віппер Р. Підручник історії середніх віків: учбовий посібник. - К. : Держвидав України, 1982. - 275, с.
2. Духовність і художньо-естетична культура: аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників /Науково-дослідний інститут "Проблеми людини". – К., 2000. – Т.17. – 2000. – 633 с.
3. Зарудний Є. О. Філософія: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2007. – 200с.
4. Ільїн В. В.Філософія: підручник. В 2-х ч. – К.: Альтерпрес, 2002. – 200 с.
5. История средних веков. - М. : Просвещение, 1980. - 576 с.
6. Коплстон Ф. История средневековой философии. – М.: Энигма, 1997. – 500с.
7. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 579 с.
8. Культура Средневековья и Возрождения: Хрестоматия. - Х. : Факт, 1998. - 350, с.
9. Реале Джованни. Западная философия от истоков до наших дней: В 4 т. – СПб.: ТОО ТК"Петрополис", 1994.
10. Татаркевич В. Історія філософії: в 3 т. – Львів: Свічадо, 1997-1999. – Т.1: Антична і середньовічна філософія. – 1997. – 451 с.
11. Філософія: Навчальний посібник / Автори: Л.В.Губерський, І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. – 2-ге вид., випр. – К.: Вікар, 2001. – 516 с.
12. Філософія: Підручник для вузів / Ред.: Георгій Заїченко, Валерій Сагатовський, Ігор Кальний, Володимир Даниленко. – К.: Вища школа, 1995. – 454 с.
13. Філософський енциклопедичний словник: словник / НАНУ, Ін-т філософії ім. Г.С.Сковороди; Ред. кол В.І. Шинкарук (гол.), Є.К. Бистрицький, М.О.Булатов та ін. – К.: Абрис, 2001. – 742 с.