Естетична свідомість

Вступ

У слові «подобатися» закладено цікаву неоднозначність. Воно може описувати естетичне переживання — безкорисливу радість від краси, як-от у вислові: «Цей образ мені подобається». Однак те саме слово використовують для позначення прийнятного для нас стану справ, наприклад: «Ти виконав моє доручення? Добре, це мені подобається».

Повсякденна естетична свідомість формується з естетичних емоцій — своєрідного психологічного відгуку на явища довкілля. Такі емоції відзначаються мінливістю, нестійкістю та короткочасністю. Естетичні переживання, своєю чергою, є емоційним осмисленням естетичних відношень, і до них близькі такі елементи свідомості, як естетичне сприймання, уявлення та враження.

Естетичні почуття виконують подвійну функцію: з одного боку, вони об'єднують естетичні переживання (радість від спілкування, зустріч із прекрасним, хвилювання перед піднесеним), а з іншого — виявляють здатність людини переживати естетичне враження.

Людські почуття різноманітні за своєю природою, будовою та психологічними механізмами. Частина з них — первинні — споріднюють нас із тваринами, тоді як інші є суто людськими. Серед останніх естетичні почуття посідають особливе місце як найскладніші духовні переживання.

1. Дослідження естетичного переживання

У контексті вивчення виховного потенціалу мистецтва особливої ваги набуває питання художнього сприйняття. Як зазначають філософи, художнє сприйняття є процесом відображення мистецьких творів і результатом активної духовної роботи суб'єкта. Специфіка цієї діяльності полягає у виробленні естетичних емоцій та смаку, що вимагає інтенсивної духовної праці та співтворчості. Дослідники наголошують на морально-світоглядному спрямуванні художнього сприймання та суперечливості емоційно-естетичних реакцій. Почуття, які особистість набуває в цьому процесі, стають основою її знань про світ і про себе, упорядковуючи емоції та позбавляючи їх хаосу й тривоги.

Оскільки чуттєва сфера є фундаментом художнього сприйняття, її розвиток стає нагальною потребою. Б. М. Теплов стверджував, що «художнє виховання завжди включає в себе виховання здібності сприйняття», причому «художньо повноцінне сприйняття мистецтва — це "вміння", якому треба вчитися» [5; с.98]. Сприйняття мистецтва за своєю суттю є творчим актом, що характеризується інтенсивністю переживання та співучастю глядача чи слухача, сприяючи розширенню й збагаченню його особистого досвіду художнього бачення світу.

Здатність сприймати мистецтво та осягати його не є вродженою — вона виховується через тривалу системну освіту. Л. С. Виготський наголошував: для сприйняття мистецтва замало щиро переживати почуття автора чи розуміти структуру твору — необхідно ще «творчо подолати своє особисте почуття, знайти його катарсис, і лише тоді дія мистецтва проявиться повністю» [1; с.237-238].

Культура, що виникає в межах спільної життєдіяльності людей, виступає матеріальним носієм форм мислення та споглядання, забезпечуючи їх передачу між поколіннями. Ф. Добжанський підкреслює фундаментальне значення цього факту для філософії та психології: «…людина, безсумнівно, тварина, але тварина унікального і екстраординарного роду. Вид "людина" створив культуру, новий і дуже потужний метод адаптації до середовища і керування ним. Культура не успадковується через гени, кожна особистість засвоює її шляхом навчання. Однак здатність засвоювати культуру закладена в генетиці».

Людина осягає культурно освоєне через діяльність, спілкування, навчання та гру. Біологічне й генетичне в людині є лише передумовою соціальної активності. Формуючись у дитинстві, ці передумови перетворюються на психологічні механізми, що діють як «природні» здібності. Саме тому вони видаються такими ж «природними» особливостями людської істоти, як і будова тіла. Це враження посилюється тим, що такі здібності притаманні всім людям, відрізняючись лише ступенем розвитку та культурно-етнічною специфікою. Усе це створює ілюзію, ніби форми мислення та чуття успадковуються так само, як колір очей чи форма носа. Отже, духовне «має протяжність, обсяг, який іде кудись у глибину, ширину. Це своєрідне колективне "тіло" історії і людини, яке пропонує нам певне середовище з начиння та інструментів душі і є антропогенним простором, цілою сферою. Це середовище підсилення. Для того, щоб щось створити, — будь-що, у тому числі і в сфері духа, — потрібна робота, а робота виконується м'язами. Можна, якщо можна говорити про м'язи душі, розуму, громадськості, історичності тощо. Тому в людській і історичній реальності зовнішнє і є внутрішнє, а внутрішнє і є зовнішнє».

Поява власних почуттів сприймається і самою людиною, і суспільством як ознака слабкості та несформованості характеру;

— чим складнішою є соціальна, культурна, етнічна та демографічна структура суспільства, тим більше різновидів естетичного почуття в ньому існує;

— для індивіда наявні в суспільстві типи естетичних почуттів є лише моделями розвитку, ступінь якого залежить від власних зусиль особистості, тобто від міри її соціалізації. Водночас нерозвинене естетичне почуття свідчить про низьку духовність суспільства чи окремої особи;

— рівень розвитку естетичного почуття визначає характер суспільної діяльності людини та її прагнення до прекрасного, гармонії й досконалості в будь-якій справі. Середньовічна легенда про будівництво Шартрського собору у Франції ілюструє це: перехожий запитав людину з тачкою каміння, що вона робить. Перша відповіла: «Везу прокляту тачку». Друга сказала, що заробляє на хліб для родини. А третя відповіла, що будує храм, відчуваючи причетність до гармонізації світу. Отже, естетичне почуття вдосконалює зовнішній світ через діяльність людини та гармонізує її внутрішній світ;

— головним засобом виховання естетичного почуття є мистецтво. Значний естетичний потенціал має також праця (творчість), а спілкування з природою дарує безліч естетичних вражень. У цих процесах формується культура почуттів;

— естетичне почуття є основою естетичної свідомості, на якій розвиваються складніші елементи естетичного осягнення світу.

Отже, естетичне почуття — це результат суб'єктивної емоційної реакції людини на об'єктивні виражальні форми природної та соціальної реальності, які оцінюються крізь призму уявлень людини про красу.

Висновки

Естетичне переживання в класичному розумінні виникає, по-перше, із безпосереднього чуттєвого сприйняття, а по-друге — із процесу інтерпретації, що актуалізує особистий досвід та інтелектуальний потенціал суб'єкта. Соціологічний підхід наголошує на необхідності вивчення соціальних та історичних умов, що уможливлюють таке переживання. У зв'язку з цим критиці піддаються феноменологічний і структуралістський проєкти аналізу естетичного, адже і досвід, і мова є продуктами історії.

Твір мистецтва може сприйматися як такий (тобто як символічний об'єкт, наділений цінністю й значенням, за Бурд'є) лише за умови відповідної налаштованості глядача. Інакше кажучи, не твір мистецтва як об'єкт естетичної оцінки володіє певними властивостями, а естетичний погляд конституює твір мистецтва, наділяючи його цінністю та значенням.

Щоб сприймати твір мистецтва як об'єкт естетичної оцінки — як форму, а не функцію — необхідне автономне художнє поле, яке само встановлює власні цілі та критерії, часто протиставлені зовнішнім вимогам. Успішне функціонування такої системи виробництва й трансляції цінностей забезпечується відповідними інституціями. Насамперед це простори репрезентації (музеї, галереї, виставки), далі — інстанції легітимації (академії, салони, інститут критики) і, нарешті, механізм відтворення виробників і споживачів (система освіти). Сукупність цих елементів і взаємин у межах системи уможливлює переживання естетичного досвіду. У перспективі такий підхід допускає існування в соціумі різних атомарних, зокрема взаємовиключних, естетичних практик із власними установками й критеріями.

Історія, таким чином, постає не як допоміжна для естетики дисципліна, що впорядковує розмаїття художніх явищ у єдності стилів, шкіл і напрямків, а як умова можливості формування певних уявлень, на виявлення розмаїтості яких і спрямовані дослідницькі зусилля.

Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник / Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В. О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 204 с.

2. Естетика: Підр. для студ. вузів / Л. Т. Левчук, Д. Ю. Кучерюк, В. І. Панченко; За заг. ред. Л. Т. Левчук. — К.: Вища школа, 1997 [2000]. — 398 с.

3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів / Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. — 2-ге вид., доп. і перероблене. — К.: Вища школа, 2005. — 431 с.

4. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно-, телемистецтва. — Луганськ: Альма-матер, 2004. — 52 с.

5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл. / Лариса Левчук, Олена Оніщенко. — К.: Вища школа, 2000. — 270 с.

6. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник / Леонід Сморж; Київський міжнародний ун-т. — К.: Кондор, 2005, 2007. — 333 с.