Ернест Хемінгуей

Ернест Хемінгуей

Ернест Міллер Хемінгуей з'явився на світ 21 липня 1899 року в Оук-Парку, що на середньому Заході США. Він був другою дитиною серед шести дітей у родині лікаря Кларенса Едмунда Хемінгуея та Грейс Ернестіні Голл. Батько мав пристрасть до природи, полювання та риболовлі, а матір — до музики. Від неї син успадкував любов до мистецтва, артистизм і відчуття ритму, яке згодом стало характерною рисою його прози. Це гармонійно поєднувалося з його захопленням природою, мисливством і спортом. Він із задоволенням слухав музику, цікавився живописом, багато читав і не міг уявити свого існування без рибалки, полювання, лісів, гір та моря.

Навчання в школі давалося йому без особливих зусиль. Він був улюбленцем викладачів, яких дивували його нешаблонні твори. Юнак захоплювався літературою та багато читав. Серед англійських авторів він найбільше цінував Чосера, Шекспіра, Стівенсона та Кіплінга, а серед американських — Марка Твена. Саме в школі він здобув перші журналістські навички: працював репортером і редактором шкільної газети, опублікував понад 30 статей, заміток і фейлетонів, а також друкувався в шкільному літературному журналі. У ранніх літературних спробах Хемінгуея відчутний вплив Джека Лондона та О. Генрі. Закінчивши школу в 1917 році, Ернест, усупереч бажанню батьків, відмовився продовжувати навчання. Він охолов до науки та книжок, його приваблювало життя, сповнене пригод і небезпек, яке стало для нього справжніми «університетами». Хемінгуей прагнув навчитися писати про все, що бачив і про що дізнавався, тому влаштувався працювати в газету, що стало чудовою школою для молодого автора.

Своїм суворим наставником Хемінгуей обрав редактора Піта Веллінгтона, який ставив до репортерів чіткі вимоги, викладені у «Ста заповідях газетяра». Варто навести деякі з них, щоб побачити, наскільки вони збігаються з принципами творчості Хемінгуея. «Пиши короткими реченнями... Перший абзац має бути коротким. Мова — сильною. Стверджуй, а не заперечуй. Уникай прикметників, особливо гучних, як-от "надзвичайний", "чудовий", "грандіозний", "величний"». Отже, конкретність, простота та лаконізм стали першими уроками майстерності. Пізніше Хемінгуей називав ці правила найкращими і так пояснював їхнє значення: «Жодна людина, котра відчуває і хоче писати правдиво, який би не мала талант, не може добре писати, відкинувши їх». У газеті письменник не лише опановував секрети літературної майстерності, а й виїжджав на місця злочинів, пізнаючи таким чином «дно» життя, що згодом знайшло відображення в оповіданні «Убивці».

Коли Америка вступила в Першу світову війну, Хемінгуей рвався на фронт, але через поганий зір (око було пошкоджене під час боксу) йому відмовили. Тоді юнак зголосився до Червоного Хреста і як водій медичної машини вирушив до Європи. Прагнучи бути ближче до лінії фронту, він опинився в Італії, де на своїй машині їздив на передову. Під час одного з таких виїздів він дістав кілька важких поранень у ноги. Завдяки майстерності лікарів Хемінгуей одужав, але після повернення додому перебував у пригніченому стані. Більшість дослідників і рідних вважають, що ця депресія була наслідком війни та поранення, які назавжди травмували свідомість письменника. Він не спав ночами, згадуючи війну, і багато говорив про її жорстокі безглуздя. За мужність і відвагу під час війни він був нагороджений військовим хрестом та срібною медаллю — найвищою нагородою Італії для іноземців.

Працюючи кореспондентом газети в Канаді та Парижі, Хемінгуей висвітлював міжнародні конференції в Генуї (1922) та Рапалло (1923), писав про окупацію Руру та італійських фашистів. Він одним із перших засудив італійський фашизм, викрив демагогію Муссоліні, а також висвітлював трагедії греко-турецької війни (1922–1923), очевидцем якої був, і політико-дипломатичні механізми її виникнення.

Згодом Хемінгуей, вирішивши остаточно стати письменником, залишив журналістику. Ще в Америці 1920 року він познайомився з письменником Шервудом Андерсоном, який перед від'їздом до Парижа дав йому рекомендаційного листа до Гертруди Стайн. Хемінгуей знайомиться з письменницею та входить до її літературного естетського гуртка, до якого належали найвидатніші модерністи того часу, зокрема Джеймс Джойс, Езра Паунд і Томас Стернз Еліот. Він навчається в них, але засвоює лише те, що близьке йому самому. Зокрема, він враховує вимоги Гертруди Стайн писати стисліше, зображати, а не описувати, наголошувати на змістовому повторі. Рекомендаційний лист Андерсона відкрив Хемінгуею доступ до найкращих приватних бібліотек. Він багато читає Шекспіра, Стендаля, Бальзака, Чехова, Толстого, Достоєвського, яких вважає своїми справжніми літературними вчителями. Хемінгуей вчився писати не лише в письменників, а й у художників. Чудові музеї Франції та Іспанії давали йому таку можливість. Найближчим його літературному хисту був Поль Сезанн. Хемінгуей казав, що з живопису він «запозичував принципи зображення світу».

Уже першими публікаціями Хемінгуей заявив про себе як про оригінального митця. Збірка оповідань «В наш час», опублікована 1925 року, є своєрідним циклом новел, об'єднаних одним героєм — Ніком Адамсом, який увібрав у себе багато рис самого автора. Цю публікацію можна вважати прологом до зрілої творчості Хемінгуея.

Справжній успіх прийшов до письменника після публікації першого роману «І сонце сходить» (друга назва — «Фієста»). Епіграфом до роману стали слова, які пізніше набули всесвітньої відомості: «Ви всі — втрачене покоління». Їх уперше почула Гертруда Стайн від якогось француза, власника гаража, який сказав своєму молодому помічникові: «Нічого ви не вмієте, ви — втрачене покоління». Стайн передала ці слова Хемінгуеєві. Після публікації «Фієсти» вони стали широко відомими й почали використовуватися для позначення певного соціально-психологічного феномена: «втраченим поколінням» називали людей, які пройшли через випробування Першої світової війни і втратили не лише фізичне здоров'я, а й віру в розумність світу, в життя, в майбутнє. Настрої та глибинний біль цих людей передавали у своїй творчості письменники, які теж пройшли крізь пекло війни. Серед них американці Джон Дос Пассос і Френсіс Фіцджеральд, англієць Річард Олдінгтон, німець Еріх Марія Ремарк. Безперечно, Ернест Хемінгуей у своїх творах багато розповідає про це покоління, травмоване війною, і є представником літератури «втраченого покоління». Однак від інших він відрізняється тим, що зумів побачити своє покоління не лише в безнадії, а й у пошуках позитивних цінностей життя.

2. Спрямування наступного роману Хемінгуея «Прощавай, зброє!» (1929) — гуманістичне заперечення війни, антимілітаристський характер.

У 30-х роках він також видав художньо-нарисові книжки: «Смерть пополудні» та «Зелені узгір'я Африки». А свій соціально-психологічний твір про рибалку Гаррі Лефгана, котрий намагається боротися з ворожим йому світом багатіїв, «Маєш і не маєш», Хемінгуей пише під впливом подій економічної кризи в США.

У роки громадянської війни в Іспанії Хемінгуей провів багато місяців в оточеному Мадриді та на фронті, написав низку нарисів і статей про героїчних іспанських республіканців, п'єсу «П'ята колона» та роман «По кому подзвін» (1940), у яких розповідав про криваві та трагічні роки громадянської війни. Герой цього твору (як і в більшості творів письменника) — американець, який живе та діє на чужині.

Хемінгуей був людиною неординарною, фізично витривалою, мужньою та сильною. У 60-річному віці він мав зріст 185 см і вагу 90 кг, міг поцілити з пістолета на відстані півсотні метрів у цигарку, яка була в роті когось із знайомих. У молоді роки він вистояв раунди проти чемпіона важкої ваги, входив у клітку з левами, був непоганим спринтером, умів, ніби справжній матадор, убити бика, був прекрасним яхтсменом, гірськолижником, плавцем, снайпером і рибалкою (одного разу впіймав рибу вагою 468 фунтів).

У роки Другої світової війни Хемінгуей у чині майора мав свою «армію» (100 багнетів), яка була моторизованою і з якою він бував у тилу в німців далеко від армії. Одного разу він звільнив французьке місто та ввійшов у Париж раніше за командуючого, за що мало не потрапив до військового суду, оскільки згідно з Женевською конвенцією кореспонденти не мали права брати в руки зброю, а Хемінгуей був військовим кореспондентом. Він багато писав про війну європейських народів проти фашизму. Під час цієї війни разом із друзями він плавав на своїй яхті «Пілар», вистежуючи німецькі підводні човни та викликаючи літаки США. Він навіть думав зустрітися з таким човном, пришвартуватися до нього та підірвати себе разом із ним.

У повоєнний час письменник видав оповідання та невеликий роман про Другу світову війну «За рікою у затінку дерев». У цей період американська література перебувала в занепаді, і саме Хемінгуей виводить її з цього стану: у 1952 році він пише філософську повість «Старий і море», за яку отримує Нобелівську премію. Цей твір мав нечуваний успіх: він розпродався за 48 годин у кількості 5 мільйонів 435 тисяч примірників.

Тривалий період Хемінгуей жив на Кубі (1939–1960) у містечку Сан-Франціско де Паула, неподалік від Гавани. Тяжка хвороба, неможливість плідно працювати, невдоволення політичною ситуацією в США на початку 50-х років — так званою «холодною війною» — призводять письменника до депресії. У 1960 році він повертається до США. Його лікують, але безуспішно, і в 1961 році в пориві відчаю він пострілом із вінчестера покінчив із життям.

Після смерті Хемінгуея виходили твори, які лишилися в рукописах: «Свято, яке завжди з тобою» — книга спогадів, та незакінчений роман «Острови в океані».

3. Хемінгуея люблять і високо цінують у всьому світі, про нього дуже багато пишуть. Його творчість суттєво вплинула на численних митців Європи та Америки. Тому хочеться навести його слова про працю письменника, до якої сам Хемінгуей ставився надзвичайно серйозно: «Нема на світі справи важчої, ніж писати просту, чесну прозу про людину. Спочатку треба вивчити те, про що пишеш, а потім навчитися писати. На одне і друге йде все життя».