Елітарна культура

1. Елітарна культура як протилежність масової культури.
2. Основні закономірності формування далекосхідних цивілізацій.
3. Характерні риси української архітектури ХІХ століття.
Список використаних джерел.

1. Елітарна культура як протилежність масової культури

Де пролягає межа між елітарною та масовою культурою? Скажімо, симфонія Моцарта у виконанні філармонійного оркестру — це, безсумнівно, елітарне явище. Однак та сама мелодія у спрощеному аранжуванні, що звучить як рингтон мобільного телефону, вже належить до масової культури. Якщо припустити, що масова культура є лише сегментом загальної культури, відокремленим від елітарної виключно широтою аудиторії та соціальним запитом, то стає очевидним: такий поділ є доволі умовним. Об'єкти елітарної та масової культури нерідко перетинають цю визначену нами межу. Тож що ж насправді являє собою елітарна культура, а що — масова?

Найчастіше елітарну культуру сприймають як повну протилежність масовій. Творці та аудиторія елітарної культури — це вищий, привілейований прошарок суспільства, тобто еліта (від фр. élite — найкраще, добірне, обране). І тут постає закономірне питання: що таке еліта? У різних соціологічних та культурологічних концепціях визначення еліти суттєво різняться. Італійські соціологи Р. Михельс і Г. Моска стверджували, що еліту відрізняє від мас високий рівень активності, продуктивності та діяльності. Натомість філософія та культурологія трактують еліту як особливу верству суспільства, наділену специфічними духовними якостями. Еліта — це найбільш здатна до духовної діяльності частина суспільства, обдарована високими етичними та естетичними задатками.

А. Шопенгауер поділяв людство на дві категорії: «людей генія», здатних до естетичного споглядання та художньої творчості, і «людей користі», орієнтованих виключно на практичну, утилітарну діяльність. Ф. Ніцше втілив елітарну концепцію в ідеї «надлюдини», яка посідає привілейоване становище в суспільстві та вирізняється унікальною естетичною сприйнятливістю. Х. Ортега-і-Гассет наполягав на тому, що мистецтво зовсім не зобов'язане бути популярним чи загальнозрозумілим. Більше того, «співпереживання людським долям — це щось зовсім інше, ніж справжня художня насолода». Сама еліта, на його думку, — це частина суспільства, що володіє особливим «органом сприйняття», і саме вона рухає суспільний прогрес. Тому саме до неї має звертатися митець.

В Росії на межі ХІХ–ХХ століть ідеї елітарної культури активно розвивалися в діяльності художнього об'єднання «Мир мистецтва». Його лідери — С. П. Дягілєв та А. Н. Бенуа — наголошували на «самоцінності» та «самодостатності» мистецтва, вважаючи проголошену Л. М. Толстим «правду в мистецтві» проявом однобічності. Обов'язковою умовою будь-якого художнього твору вони оголошували особливе авторське бачення дійсності. Подібних ідейних позицій дотримувалися й представники західноєвропейського модернізму та постмодернізму.

Спробуймо заглибитися в сутність елітарної культури.

Елітарна, або висока, культура створюється привілейованою частиною суспільства або професійними митцями на її замовлення. Для створення таких творів необхідна певна освіта чи особливі здібності. Висока культура потребує підготовленого глядача або слухача. Візьмімо, наприклад, живопис Пікассо чи музику Шенберга — очевидно, що таке мистецтво є надзвичайно складним для сприйняття непідготовленою людиною.

Примітно, що одні й ті самі види мистецтва можуть належати як високій, так і масовій культурі. Розгляньмо музику: класичні твори належать до високої культури, а популярна музика — до масової. Фільми Фелліні — це висока культура, а бойовики — масова. Картини Пікассо — висока, а лубок — масова. Цей перелік можна продовжувати.

Зазвичай елітарна культура спочатку має експериментальний або авангардний характер. У ній апробуються ті художні прийоми, які широкі маси непрофесіоналів зрозуміють і приймуть лише через багато років. Цікаво, що фахівці іноді називають точний термін — 50 років. За такий «термін витримки» зразки високого мистецтва випереджають свій час.

Отже, елітарна культура на десятиліття випереджає рівень сприйняття середньоосвіченої людини. Її аудиторія — високоосвічена частина суспільства: критики, літературознавці, постійні відвідувачі музеїв та виставок, театрали, художники, письменники, музиканти. Проте все не так безнадійно. З підвищенням рівня освіти та прагненням людей до саморозвитку коло спочатку вузької аудиторії поціновувачів високої культури розширюється. Водночас тонке сприйняття, притаманне людині, не пов'язаній безпосередньо з мистецтвом, дозволяє їй побачити й оцінити те, що недоступне іншим. Бажання долучитися до співтворчості дає кожному можливість проникнути в глибини елітарної культури та стати її носієм.

2. Загальні закономірності виникнення далекосхідних цивілізацій

Однією з фундаментальних закономірностей історичного процесу є нерівномірність його розвитку як у часі, так і в просторі. На певних етапах історії носіями суспільного прогресу ставали окремі народи. Причому на ранніх стадіях, коли людина ще значною мірою залежала від природи, вирішальне значення мав географічний чинник.

Наприкінці IV – у III тисячолітті до н. е. творцями перших цивілізацій стали народи, що населяли долини великих річок — Тигру, Євфрату, Нілу, Інду, Гангу, Янцзи та Хуанхе. Ключову роль відіграли родючі наносні землі, що утворювалися внаслідок періодичних розливів річок. У таких умовах індивідуальна обробка землі була неможливою. Натомість об'єднання зусиль селянських общин, накопичення знань про час розливів та проведення іригаційних робіт забезпечували надзвичайно багаті врожаї. Навіть кам'яні, дерев'яні чи мідні знаряддя дозволяли виконувати масштабні земляні роботи та отримувати значний додатковий продукт. Це створювало передумови для майнового розшарування та виникнення держави. Сформувався особливий тип держави — східна деспотія. Її риси зумовлені саме необхідністю створювати та підтримувати іригаційну систему: жорстка централізація влади, всевладдя та обожнювання правителя, розгалужений бюрократичний апарат, використання рабської праці, але при цьому — збереження сільської общини.

Ці спільні риси мали своєрідні прояви в різних країнах Стародавнього Сходу.

Месопотамією (українською — Межиріччям або Дворіччям) називають територію між річками Тигром і Євфратом, яка сьогодні переважно належить Іраку. Стародавня Месопотамія — це історична область, де, за сучасними уявленнями, державність склалася раніше, ніж будь-де на планеті.

Тривалий час ця цивілізація залишалася майже невідомою науці. Основним джерелом знань була Біблія з її розповідями про Вавилонську вежу, царя Навуходоносора та полонення євреїв, про халдеїв — мешканців Вавилона, про столицю Ассирії Ніневію — «велику блудницю», про чаші гніву, які сім ангелів вилили на землі Приєвфраття. Згадки про ці місця є й у давньогрецького історика Геродота, який захоплювався стінами Вавилона — такими широкими, що на них могли роз'їхатися дві бойові колісниці, — і зарахував «висячі сади Семіраміди» до чудес світу. Такі свідчення довго викликали сумніви, адже було незрозуміло, куди зникла велика цивілізація. У ХІХ столітті в долинах Тигру та Євфрату відбулися грандіозні археологічні відкриття: були розкопані головні міста Месопотамії та розшифрована писемність, що дозволило детально реконструювати минуле Дворіччя.

У Месопотамії іригаційні споруди почали зводити дуже рано (за останніми даними, навіть раніше, ніж у Єгипті). Іригація мала планомірний і великомасштабний характер. Повені Євфрату бували сильними, але нечастими, тому копали величезні котловани, які заповнювалися водою під час повені, створюючи запас води на період посухи. Геродот описав судноплавний канал, проритий між Тигром і Євфратом.

Накопичений досвід застосовувався в будівництві. Наприкінці IV тисячоліття до н. е. шумери вже зводили міста, в яких формувалися перші державні структури. Виникає монументальна архітектура. Під час розкопок знайдено статую жерця Гудеа, правителя шумерського міста Лагаша, який жив у ХХІ ст. до н. е. Він зображений із планом майбутнього храму в руках — це свідчить і про високу будівельну техніку, і про значення, яке правителі надавали будівництву. Монументальне будівництво, як і іригація, — яскравий приклад перемоги людини над несприятливими природними умовами. Адже в Месопотамії немає готових будівельних матеріалів — каменю чи дерева. Усі гігантські споруди зводилися з глиняної цегли.

Основними монументальними будівлями були храми та палаци. Храми часто розташовувалися на вершині багатоступінчастої башти — зікурату. Зікурати складалися з кількох платформ, складених суцільною цегляною кладкою, розміри яких зменшувалися догори. Вважалося, що такі сходи з'єднують землю та небо. Храм містився на верхньому майданчику, куди вели довгі сходи та похилі підйоми. Такі процесії були частиною релігійних церемоній. «Храми-гори», створені працею селян-общинників і рабів, ставали символами всемогутності держави. Слава месопотамських будівельників відобразилася в біблійній розповіді про Вавилонську вежу. До речі, під час розкопок стародавнього Вавилона знайдено фундамент гігантського зікурату, який, імовірно, і був її прообразом.

Настільки ж величними, як і культові споруди, були палаци правителів Шумера, Аккада, Вавилонії та особливо Ассирії. Вхід до царського палацу в Ніневії прикрашали величезні статуї божеств — крилатих людинобиків і людинолевів. На стінах залів — сюжетні рельєфи, що детально зображують життя правителя. Найвідоміші — рельєфи, присвячені полюванню, улюбленому заняттю ассирійської знаті. Звірів утримували в спеціальних вольєрах — перших попередниках сучасних зоопарків, а перед полюванням випускали. Рельєфи чудово передають динаміку та азарт погоні. Особливе враження справляють драматичні сцени загибелі тварин — левиці та лева, газелей, диких коней.

На відміну від Месопотамії, культура Стародавнього Єгипту ніколи не забувалася людством. Якщо міста Дворіччя опинилися під землею, то давньоєгипетські храми та піраміди, складені з гігантських кам'яних блоків, височіють і досі. Як писав арабський мандрівник: «Все на світі боїться часу, але час боїться єгипетських пірамід». Збереглися численні написи на стінах храмів, пам'ятних обелісках, статуях, а в жаркому сухому кліматі не загинув навіть папірус (назва цього єгипетського матеріалу для письма походить від назви тростини, яка слугувала для нього сировиною). Проте уявлення про єгипетську історію тривалий час залишалися вельми схематичними. Вченим ніяк не вдавалося прочитати єгипетську писемність — ієрогліфи. Її секрет, який ретельно оберігався кастами жерців і писарів, було втрачено ще в давнину. Давньогрецькі вчені намагалися пояснити значення ієрогліфів, вважаючи їх малюнковим письмом. Такі спроби залишалися марними аж до ХІХ століття. Під час єгипетського походу Наполеона було знайдено та вивезено до Європи так званий «Розеттський камінь» (місце знахідки — містечко Розетта). На цьому камені один і той самий текст вибито тричі: давніми ієрогліфічними письменами, їх пізнішим спрощеним варіантом і добре відомою давньогрецькою мовою. Цей напис став основою для розшифрування.

Честь відкриття секрету ієрогліфів належить французькому вченому Франсуа Шампольону. Він відмовився від припущення, що кожен ієрогліф означає ціле слово. Після багаторічних досліджень Шампольон встановив, що існують ієрогліфи кількох видів: одні позначають слова, а інші — букви або склади. Бувають випадки, коли один знак читається по-різному. У староєгипетській писемності немає голосних, немає постійного напряму письма. Здається, вже цих подробиць достатньо, щоб зрозуміти, наскільки складне наукове завдання вирішив Шампольон. Він по праву вважається основоположником науки єгиптології.

З більшою підставою, ніж про будь-яку іншу культуру, можна говорити про культурну єдність, своєрідність і замкненість культури, що сформувалася в Стародавньому Китаї та майже без змін проіснувала до ХVІІ століття н. е.

Одним із перших осередків людської цивілізації, нарівні з Єгиптом і Месопотамією, була й Стародавня Індія. Півострів Індостан — це своєрідний субконтинент, відокремлений від решти Азії ланцюгом гір і гірських хребтів, омивається водами Індійського океану, Аравійського моря та Бенгальської затоки. Незважаючи на природні перешкоди, вже в давнину він був одним із найзаселеніших регіонів планети.

Центрами цивілізацій ставали басейни річок (Інд, Ганг та особливо притоки Інду — П'ятиріччя, або Пенджаб), де місцеві мешканці раніше за інших почали займатися землеробством. Саме в Індії вперше почали вирощувати бавовну, рис, цукрову тростину (саме слово «цукор» походить від санскритського «сакхарі» — тростинний цукор), були приручені зебу (горбатий бик) та слони.

В історії та культурі Стародавньої Індії можна виділити кілька періодів. Появу перших великих держав, створених, як вважають, дравідськими племенами, відносять до III тисячоліття до н. е. Їм на зміну приходить «арійська цивілізація», пов'язана з появою на північному заході Індії, а згодом і на більшій частині півострова індоєвропейських племен, що називали себе «аріями» («благородні», «з хорошої сім'ї»). У цей час (приблизно XV–VI ст. до н. е.) виникає спочатку кілька окремих держав, а з VI ст. до н. е. починає посилюватися одна з них — Магадха, розташована в долині Гангу. Один із її царів — Чандрагупта, засновник династії Маур'їв, у IV ст. до н. е. вперше в історії Індії об'єднав її в єдину державу — імперію Маур'їв (IV–II ст. до н. е.). Наступний період починається з підкорення північної частини Індії кушанами, вихідцями із Середньої Азії, — панування Кушанської династії (I–III ст. до н. е.). Нового загальноіндійського об'єднання вдалося досягти династії Гуптів у IV–VI ст. н. е.

3. Особливості української архітектури ХІХ ст.

Кінець ХVІІ — початок ХІХ століття в українській архітектурі позначений значним зростанням обсягів будівництва та поширенням нового стилю — класицизму. Класицизм надавав усім містобудівельним заходам державного, офіційного характеру. З іншого боку, у межах цього стилю певною мірою виявилися історично прогресивні будівельно-архітектурні тенденції часу. Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс відблиски античності та епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху Просвітництва. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму виконувало важливі естетичні та виховні функції. Урочиста простота будинків, площ, вулиць, ніби підпорядкована геометрії, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури значною мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. У цей час у будівництво поступово впроваджуються металеві конструкції, проте, як і раніше, широко поширене дерев'яне будівництво.

У розвитку класицизму можна виокремити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад.

Архітектура першого етапу відзначається переходом від бароко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразності та новим підходом до ансамблевої забудови. За часів класицизму важливого значення набуває відкритий характер композиції ансамблів площ, вулиць та окремих комплексів.

Основним досягненням другого етапу було створення великих ансамблів, а в архітектурі — застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів.

На третьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства та навчальні заклади. Занепад класицизму виявився також у відході від творчого розуміння та використання форм античності, у пануванні канонів і штампів, у прояві еклектизму.

Кращі здобутки зрілого класицизму знаходять підтримку та поширення у творчій практиці українських архітекторів і скульпторів.

Відомі зодчі першої половини ХІХ століття — Андрій Воронихін, Андріян Захаров, Олександр Брюллов, Василь Стасов, Вікентій Беретті — доповнили основну формулу класицизму положенням про цілісність ансамблю та його синтез із давньою забудовою. Виняткову увагу вони приділяли єдності архітектурних споруд.

Найвеличніші будівлі, за їхнім задумом, мали відповідати вимогам кругового або секторально-панорамного огляду та мати ідеальні пропорції з різних точок зору. На них мав триматися ансамбль вулиці, площ, кварталів. Одним із найбільших досягнень зрілого класицизму було втілення в практику синтезу архітектури та скульптури. У першій половині ХІХ століття співдружність цих двох мистецтв досягла небувалої досконалості.

Найбільшого розвитку серед міст кінця ХVІІІ–ХІХ століть досягла Одеса. Її збудували в 1794 році на місці турецької фортеці Хаджибей. У 1803 році Одеса ще була невеликим містом із дев'ятьма тисячами жителів. У місті налічувалося 14000 будинків і землянок, недобудовані церкви, 39 невеликих фабрик, 200 крамниць і магазинів. У 1804 році градоначальник Одеси А. Е. Ришельє замовив проект театру відомому архітекторові Тома де Томону.

Прихильник форм античної архітектури, Томон казав, що його театр являє «подобу невеликого грецького храму». Театр, збудований у 1809 році поблизу моря, добре виділявся серед навколишньої забудови, і кожен, хто приїжджав до Одеси морем, першою бачив цю споруду. У забудові Одеси брали участь петербурзькі архітектори, такі як Ф. К. Боффо, Г. І. Горічеллі, У. Козлов. Ф. К. Боффо був родом із Сардинії. За сорок років творчої діяльності він спорудив кілька найзначніших будівель. Основним архітектурним акцентом є центральна напівкругла площа, забудована двома симетрично розташованими увігнутими будинками. Саме ця архітектурна ідея яскраво виявлена у величезних Потьомкінських сходах. Сходи, пам'ятник і вулиця між увігнутими будинками становлять композиційну поперечну вісь бульвару, що поділяє його на дві частини. Бульвар обмежують із двох боків комплекси будов — садиба Воронцова та будинок Старої біржі. Воронцовський палац збудований за проектом Боффо. Палац має чудові інтер'єри, які відзначаються декоративним багатством і художнім смаком.

Серед нових міст найбурхливіше розвивався Севастополь. Велику роль у плануванні та забудові міста відіграли військові інженери. Севастополь зростав дуже швидко. У 1804 році Севастополь оголосили головним військовим портом Чорноморського флоту, а згодом — фортецею.

Особливу діяльність із забудови Севастополя розвинув видатний флотоводець і вчений М. Лазарєв. В архітектурі Севастополя переважали давньогрецькі форми. У греко-доричному ордері збудовано в 1843 році Петропавлівський собор, що являє собою периптер із сорока чотирма колонами. При Морській бібліотеці було споруджено так звану башту вітрів. На верхньому крузі — барельєфи, які зображують міфологічних героїв. Будинок Морської бібліотеки було зруйновано, але башта збереглася до наших днів, нагадуючи про архітектуру першого періоду розвитку міста.

На початку ХІХ століття одним із найцікавіших зразків архітектури у Львові є великий будинок, оздоблений кам'яним рельєфним різьбленням. Вхід будинку підкреслено греко-доричними колонами. Головний фасад прикрашають рельєфні античні композиції, створені скульпторами Г. Вітвером і А. Шімзером.

Привертає увагу також будівля по Вірменській вулиці, фасад якої оздоблюють шість іонічних пілястрів, що об'єднують 2 і 3 поверхи. Під вікнами третього поверху виконано п'ять барельєфних композицій. У центрі зображено Хроноса, а по боках — чотири пори року. Будинок має балкон із красивою залізною огорожею ковальської роботи, що широкою смугою ніби відмежовує основу — цокольний поверх, на який спирається вся споруда.

Для пізнього періоду класицизму характерний розвиток прибуткового будинку. До цієї категорії належить збудований у 1842 році так званий театр С. Скарбка у Львові. Театр вбудовано у велику чотириповерхову споруду з квартирами. Головний фасад підкреслено винесенням уперед портика, який спирається на аркаду.

Вплив класицизму певною мірою позначився й на народній архітектурі. Його формальні елементи проявилися при плануванні сіл, містечок, будівництві церков. Проникнення елементів класицизму в народну архітектуру пов'язане з характером місцевого будівельного матеріалу, яким на більшій частині території було дерево.

Класицизм в архітектурі завершився в 60-х роках ХІХ століття. Але цей рубіж дуже умовний, бо традиції та здобутки в містобудуванні справляли вплив і на архітектурну практику наступних часів. Регулярна система планування міста, видатні палацово-паркові комплекси розкривають багатства будівельної та художньої культури тих часів і займають значне місце в загальній культурній спадщині українського народу.

В архітектурі ХІХ століття на зміну пишноті та розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії та комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

Перехід від бароко до класицизму відбився й на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр із площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України та в Криму — Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 році було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини та Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на честь повернення Києву Магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837–1843 роках за проектом В. Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор — Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (В. Васильєв, закінчив А. Тон) увічнили пам'ять про спільну боротьбу російського й українського народів проти іноземних загарбників.

У другій половині ХІХ століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася й в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель у «цегельному стилі» (головна прикраса — нештукатурена цегляна кладка). Пошук усе більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого в Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862–1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, А. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробила собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий у 1903 році проект будівлі Полтавського земства архітектора В. Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського в Батурині в мальовничій місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання будь-якої техніки, були насипані гори та викопані ставки.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник / Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова ; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. — К. : Кондор, 2005. — 347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие / Нела Багновская ; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова. — М. : Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2005. — 297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз. / Володимир Бокань ; Межрегион. акад. управл. персоналом. — К. : МАУП, 2000. — 134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник / Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська ; Наук. ред. Василь Шейко. — К. : Кондор, 2004. — 763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття) : Навчальний посібник / Людмила Кормич, Володимир Багацький ; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія. — 2-е вид. — Харків : Одіссей, 2003. — 303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник / І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик ; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 367 с.

7. Культурология: История мировой культуры / Под ред. А. Н. Марковой. — 2-е изд., переработ. и доп. — М. : Культура и спорт : ЮНИТИ, 2000. — 575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник / Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова ; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. — Вид. 2-е, перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник / Євген Поліщук. — К. : Укр. Центр духовної культури, 2000. — 181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник / Олена Шевнюк. — К. : Знання-Прес, 2004. — 353 с.