Економіка зарубіжних країн

1. Загальна характеристика країн Південної Америки

2. Особливості економічного розвитку Австралії

Список використаної літератури

1. Загальна характеристика країн Південної Америки

На другому етапі індустріалізації латиноамериканським "новим індустріальним країнам" не вдалося досягти випереджувального зростання експорту. Через це темпи економічного розвитку виявилися занадто низькими, щоб розв'язати внутрішні економічні проблеми. Для значної частини економік регіону 80-ті роки минулого століття стали періодом, який прийнято називати "втраченим десятиліттям". Після бурхливого підйому на першому етапі індустріалізації ці держави накопичили величезні борги вже на початок 80-х. Уряди переорієнтували політику на внутрішній ринок, розвиваючи промисловість для задоволення місцевого попиту та захищаючи її високими торговельними бар'єрами. Такий підхід суттєво підірвав конкурентоспроможність продукції місцевих НІК, що, своєю чергою, зменшило їхні можливості обслуговувати зовнішній борг, який здебільшого спрямовувався на споживання, а не на інвестиції у виробництво. Ситуацію ускладнили високі відсоткові ставки за доларовими кредитами, що збільшило борговий тягар, а також глибока рецесія в США, яка знизила попит та ціни на експорт з Латинської Америки. У підсумку виплати за зовнішніми боргами різко зросли порівняно з експортними надходженнями. Така політика лише поглиблювала технологічне відставання, оскільки до регіону надходила не найсучасніша техніка та технології з розвинених країн.

До початку 90-х років спільними діями США, інших країн-кредиторів, а також МВФ та Світового банку вдалося провести реформування економік і реструктуризацію боргів у багатьох латиноамериканських державах, що дозволило подолати кризу.

Приблизно чотири п'ятих усієї сільськогосподарської продукції регіону виробляють лише п'ять країн: Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела та Колумбія. При цьому Бразилія, де мешкає 30% населення, забезпечує 30% виробництва. Майже половина аграрної продукції йде на експорт, передусім це кава, цукор, бавовна, банани та цитрусові [6, c. 145-148].

У 90-х роках багато НІК регіону відновили економічне зростання. Уряди зменшили втручання в економіку та перейшли до більш зовнішньоорієнтованої політики. Найбільших успіхів досягла Чилі, чия відкрита лібералізована економіка з 1983 року зростала в середньому більш ніж на 6% щорічно. Водночас третина найбіднішого населення країни змогла підвищити свої доходи до середнього рівня.

Інші економіки регіону також демонструють зростання. З 1993 року реальний приріст ВВП Бразилії становить 4% на рік, і країні вдалося подолати надзвичайно високу інфляцію. Ще помітнішим є відродження економіки Аргентини, яка протягом 80-х років зростала лише на 1% щорічно.

У 1990 році вивезення капіталу з латиноамериканських країн перевищило 1,1 млрд доларів США. Основними експортерами капіталу виступили Бразилія, Мексика та Венесуела. Вивезення капіталу в підприємницькій формі здебільшого має внутрішньорегіональний характер. Цей процес особливо активізувався після створення МЕРКОСУР у 1995 році. Для прикладу, якщо у 1990 році в Аргентині працювало лише 20 бразильських компаній, то у 1995-му їх уже налічувалося 400 із загальним обсягом інвестицій 1 млрд доларів США.

У країнах Південної Америки, що володіють потужною сировинною базою, сформувалося кілька експортноорієнтованих секторів. У гірничодобувній промисловості це гірничометалургійний та нафтовий напрями, в агропромисловому комплексі — виробництво цукру, кави, консервів, соків, алкогольних напоїв. Активно розвиваються машинобудування, хімічна промисловість, енергетика, чорна металургія та легка промисловість. Сьогодні обсяги виробництва важкої та легкої промисловості майже зрівнялися. 75% промислової продукції припадає на найрозвиненіші країни — Бразилію, Аргентину, Венесуелу та Колумбію. До них наближається Чилі, яка за темпами економічного зростання випереджає багатьох конкурентів. Частка цих країн у регіональному виробництві автомобілів сягає 99%, текстильних виробів — 91%, нафти — 86%, мінеральних добрив — 85%, енергоносіїв — 76%, будматеріалів — 75%, цукру — 60%. Промисловість зосереджена переважно у великих містах та столичних агломераціях.

За формами організації промислове виробництво представлене як сучасними потужними підприємствами, комбінатами та об'єднаннями, так і значною кількістю дрібних підприємств. Це стосується також торгівлі та сфери послуг.

Розміщення гірничодобувних підприємств відповідає районам видобутку корисних копалин, для яких характерне зональне розташування («олов'яний пояс», «мідний пояс» тощо). Переробні підприємства часто розташовані не біля місць видобутку, а поблизу портів, оскільки орієнтовані на експорт [8, c. 72-74].

У столиці Бразилії голови дванадцяти держав Південної Америки підписали Договір про створення Південноамериканського союзу націй (UNASUR). Як повідомляє кореспондент «Нового Регіону» з посиланням на Associated Press, цей крок завершив інтеграційний процес, розпочатий у 2004 році.

Таким чином, новий Альянс фактично об'єднав уже наявні організації континенту — МЕРКОСУР та Андське співтовариство. Тепер UNASUR — це блок країн загальною площею 17,6 млн кв. км, населенням 382 млн осіб та сукупним ВВП у 2,8 трлн доларів.

До складу союзу входять Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Колумбія, Парагвай, Перу, Сурінам, Уругвай та Чилі, тобто практично весь континент, за винятком Французької Гвіани. Статус спостерігачів в UNASUR мають Панама та Мексика.

Імпортні потреби перевищують експортні можливості, тому структура зовнішньої торгівлі є незбалансованою. Усі країни Латинської Америки залежать від зовнішніх позик та інвестицій. Усі держави регіону вивозять продовольство: каву, какао, цитрусові, банани, цукор, зернові, м'ясо. Деякі мають вузьку спеціалізацію. Наприклад, Бразилія та Колумбія є світовими експортерами кави, Аргентина — зернових, Еквадор — бананів. Аргентина та Уругвай — визнані світові лідери з експорту шкіри та м'яса. У 1993 році частка Латинської Америки у світовому експорті сільськогосподарської продукції становила: кави — 56%, бананів — 78%, яловичини — 27%, бавовнику — 19%.

Близько чверті товарного сировинного експорту припадає на нафту та нафтопродукти. Крім того, з країн регіону вивозять чорні та кольорові метали. Чилі експортує мідь, Перу — свинець та мідь, Болівія — олово, Ямайка — боксити. Серед готових товарів країни Латинської Америки експортують напої та тютюн (близько 10% експорту), хімічні товари — 10%, транспортні засоби та обладнання — 33-35%. Нині значну частку експорту становлять готові вироби, але третина з них — це напівфабрикати (тютюн та деякі хімічні товари).

Отже, країни Латинської Америки не мають досконалих національних господарств, які розвивалися б виключно на власній сировинній базі та виробляли б усі необхідні для населення товари, проте вони активно беруть участь у міжнародному поділі праці [10, c. 27-29].

2. Особливості економічного розвитку Австралії

Австралія — країна з багатогалузевою економікою та високим науково-технічним потенціалом. Вона посідає 12-те місце серед членів Організації економічного співробітництва та розвитку за основними статистичними показниками, включно з рівнем життя населення.

Країна володіє значними запасами енергетичної та мінеральної сировини: нафта, природний газ, кам'яне та буре вугілля, залізна, марганцева й уранова руди, боксити. Високого рівня розвитку досягли хімічна, електротехнічна, металургійна галузі та машинобудування.

За запасами високоякісної залізної руди Австралія займає друге місце у світі, має великі поклади нафти та газу, є одним із найбільших виробників та експортерів вугілля, алюмінію, міді, титанової руди, урану, алмазів, а також входить до п'ятірки світових лідерів із виробництва золота, цинку та свинцю.

Асортимент австралійської продукції надзвичайно широкий — від продуктів харчування та модного одягу, електроніки та побутової техніки до складних приладів точного приладобудування та сучасних комплексів для нафтопереробної промисловості й виробництва пластмас.

Австралія — найбільший у світі виробник і постачальник високоякісної вовни, один із провідних експортерів м'яса та пшениці. Важливу частку експорту становлять молочні продукти, рис, цукор, фрукти, високоякісні вина та бавовна.

Торговельні зв'язки Австралії охоплюють майже 200 країн світу.

На початку 1990-х років економіка Австралії переживала спад. Існували побоювання, що азійська криза 1997-1998 років негативно позначиться на країні, однак на початку 1999 року стало зрозуміло, що австралійська економіка успішно подолала ці труднощі та вступила в період підйому з низькою інфляцією. У 1997-1998 фінансовому році ВВП Австралії оцінювався в 360 млрд доларів США. Восени 1998 року зростання ВВП сягнуло рекордних 5%. У 1999 році ВВП становив 389 млрд доларів, а у 2000-му — 394 млрд доларів США.

Австралія досить добре забезпечена енергетичними та мінеральними ресурсами. На країну припадає приблизно 8% світових запасів кам'яного вугілля та 15% бурого вугілля. За запасами урану Австралія, ймовірно, посідає друге місце у світі, поступаючись лише колишньому СРСР. Нафтові ресурси країни обмежені, а газові — значні. Гідроенергоресурси використовуються лише в Сніжних горах та Тасманії, забезпечуючи 10% усієї електроенергії країни.

Морські перевезення. За обсягом обороту масових вантажів провідні позиції займають порти Дампір (залізна руда), Порт-Хедленд (залізна руда), Ньюкасл (кам'яне вугілля та залізна руда) та Хей-Пойнт (кам'яне вугілля). Столиці всіх штатів розташовані на узбережжі та є вантажними портами загального типу. Мельбурн, Сідней, Брісбен та Фрімантл (аванпорт Перта) — найбільші порти за загальним вантажообігом.

Залізниці. Перша австралійська залізниця була збудована в Мельбурні в 1854 році. Некоординоване будівництво доріг із різною шириною колії колоніальною владою призвело до створення незручної, дорогої та неефективної системи. Першочерговим завданням стало створення національної системи з єдиним стандартом. Важливе значення мала перебудова лінії Аделаїда — Мельбурн у 1995 році.

Австралійський уряд розглядав залізниці як засіб освоєння території. Максимальна довжина мережі — 42 000 км — була досягнута в 1921 році. Згодом вона дещо скоротилася, і в 1996 році рух підтримувався на державних залізницях загальною довжиною 33 370 км. Крім того, діяли приватні лінії, що належали переважно компаніям із видобутку залізної руди, зокрема лінія Маунт-Ньюмен (425 км) та лінія Хамерслі (390 км), обидві в районі Пілбара в Західній Австралії. Державна система залізниць тривалий час підпорядковувалася окремим штатам, а з 1991 року весь залізничний транспорт перейшов під управління Національної залізничної корпорації.

Автомобільні дороги. Загальна довжина дорожньої мережі в 1997 році становила 803 000 км, але розподілена вона нерівномірно. Добре забезпечені дорогами лише східні, південно-східні та південно-західні райони. Тільки 40% доріг мають тверде покриття — асфальтове або бетонне. Багато доріг лише укочені або майже не відрізняються від стежок, інші мають гравійне чи кам'яне покриття. У сільській місцевості у вологий сезон сполучення іноді припиняється на тижні. Існує кільцева дорога з твердим покриттям навколо материка та субмеридіональна дорога Дарвін — Аделаїда.

В Австралії діє національна система автомобільних доріг, що фінансується федеральним урядом. Вона включає понад 1000 км безкоштовних доріг. У 1990-х роках розпочалося будівництво платних доріг.

Повітряний транспорт. Розвиток авіації допоміг налагодити сполучення як із зовнішнім світом, так і всередині країни. На внутрішніх лініях пасажирські перевезення забезпечують авіакомпанії «Куонтас» та «Ансетт». Міжнародними перевезеннями займалася державна компанія «Куонтас». У 1990-х роках «Куонтас» та «Остреліен ерлайнз» злилися, об'єднана компанія була приватизована і тепер обслуговує як внутрішні, так і міжнародні рейси [5, c. 164-166].

Розвитку обробної промисловості сприяло скорочення імпорту в роки Другої світової війни. Розширення галузі тривало в 1950-х та 1960-х роках, зайнятість зросла на 70%. У 1970-х роках зростання зайнятості сповільнилося, і ця тенденція зберігається досі.

За останні 40 років видобуток корисних копалин в Австралії постійно розширювався, і нині країна є великим постачальником мінеральної сировини на світовий ринок. Австралія випереджає інші країни за виробництвом бокситів, алмазів, свинцю та цирконію, а також за експортом кам'яного вугілля, залізної руди, бокситів, свинцю, алмазів і цинку. Країна посідає друге місце у світі за експортом бокситів та урану і третє — за експортом золота та алюмінію. Найбільшою галуззю видобувної промисловості є вугільна: на кам'яне вугілля припадає 10% австралійського експорту. У 1995-1996 роках видобувна промисловість давала 4% ВВП, а її продукція становила 22% експорту. Крім вугілля, експортувалися залізна руда, нафта, мідь, цинкові руди та уран.

У минулому найважливішим мінеральним ресурсом було золото. У 1851-1865 роках родовища у Вікторії та Новому Південному Уельсі, де вперше знайшли золото, щорічно давали в середньому 70,8 т цього металу. Пізніше родовища відкрили в Квінсленді, Північній території та Західній Австралії. Сьогодні золото добувають у багатьох районах, але переважно в Західній Австралії. У 1995-1996 роках було видобуто 264 т золота, причому 78% — у Західній Австралії, де виділяється найбагатше родовище Калгурлі.

З 1950 року розвідка корисних копалин значно розширилася. У результаті вперше з часів золотої лихоманки 1850-х років стався гігантський бум у гірничодобувній промисловості. Фінансування здійснювалося за рахунок капіталів Японії, США, Великобританії та самої Австралії. Найактивніша діяльність розгорнулася в Західній Австралії, особливо з видобутку залізної руди.

Вугільна промисловість має винятково важливе господарське значення, зокрема для виробництва електроенергії, організації експорту та вирішення проблем зайнятості.

Програма розвідки нафтових родовищ, розпочата в 1950-х роках за державної підтримки, сприяла виділенню щонайменше 20 басейнів, у дев'ятьох із яких зараз добувається нафта. Найважливіші родовища розташовані в районах Гіпсленд (Вікторія), Карнарвон (Західна Австралія), Бонапарт (Північна територія та Західна Австралія) і Купер-Ероманга (Південна Австралія та Квінсленд). Австралія майже досягла рівня самозабезпечення нафтопродуктами.

Австралія — основний виробник цинку та свинцю, які часто зустрічаються разом зі сріблом. Найважливіший район видобутку — Маунт-Айза — Клонкаррі в західному Квінсленді. Цей самий район є найважливішим місцем видобутку міді.

Після відкриття родовищ алмазів на північному сході Західної Австралії в 1979 році країна стала їх головним виробником. Видобуток на руднику Аргайл розпочався в 1983 році, і сьогодні він вважається одним із найбільших у світі. Більшість алмазів має промислове значення. Добувається також значна кількість опалів та сапфірів. На родовищах Кубер-Педі, Андамука та Мінтабе в Південній Австралії видобувається більша частина дорогоцінних опалів у світі. Сапфіри добуваються біля Глен-Іннеса та Інверелла в Новому Південному Уельсі.

Австралія володіє 30% світових запасів дешевої уранової сировини. Лейбористський уряд з міркувань безпеки обмежив видобуток урану двома рудниками. Коаліційний уряд, що прийшов до влади в 1996 році, скасував ці обмеження.

Австралія слабо забезпечена хорошою деревиною. Лише 20% площі країни вкрито корінними лісами, причому 72% лісів перебуває на державних землях, решта — на приватних. Місцеві види м'якої деревини мають вузьке застосування. Для скорочення дефіциту були проведені посадки екзотичних дерев, переважно новозеландської сосни, на площі близько 1 млн га. Однак Австралії доводиться імпортувати деревину, головним чином м'яких порід, з Канади та США. Водночас країна експортує лісоматеріали, що заготовляються в Тасманії та Новому Південному Уельсі [4, c. 137-139].

Австралія завжди залежала від заморських ринків, куди збувалася продукція ранчо, ферм, рудників і, з недавніх пір, підприємств обробної промисловості. У 1996-1997 роках вартість експорту становила майже 79 млрд австралійських доларів, зокрема готові вироби — 61,4%, мінеральна сировина — 22,7%, сільськогосподарські продукти — 13,6%. У тому ж році 75% експорту спрямовувалося в країни азіатсько-тихоокеанського басейну. Головним покупцем була Японія, далі йшли Південна Корея, Нова Зеландія, Тайвань, Китай, Сінгапур, Індонезія та Сянган.

Економічні зв'язки Австралії та США привертають особливу увагу. Австралія є активним союзником США, але в зовнішній торгівлі баланс складається не на користь Австралії — так само, як у торгівлі між США та Японією у виграші залишається остання. Австралія та США є конкурентами в експорті деяких товарів, наприклад зерна. Державні субсидії американським фермерам, що виробляють експортну продукцію, розглядаються в Австралії як прояв нечесної конкуренції.

Протягом ХХ століття Австралія намагалася захистити свою промисловість митами на імпортні товари, одночасно прагнучи забезпечити вільний експорт. З початку 1970-х років мита різко скоротилися, що суттєво вплинуло на виробництво та зайнятість у ряді галузей, наприклад, у виробництві автомобілів, одягу та взуття. У результаті економіка стала більш конкурентоспроможною, а частка готових виробів в експорті значно зросла. Завдяки стабільнішій структурі економіки Австралія до кінця 1998 року змогла без особливих втрат пережити потрясіння в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Країна утвердила свої позиції в Кернській групі торговельних партнерів та в Азіатсько-Тихоокеанському економічному співробітництві, відстоюючи принцип вільної торгівлі. Наприкінці 1990-х років уряд, занепокоєний високим безробіттям та небажанням партнерів продовжувати зниження мита, ввів мораторій на їх подальше скорочення до 2004 року.

В Австралії з 1966 року діє десяткова грошова система. Австралійський долар випускається Резервним Банком Австралії, який регулює процентні ставки та контролює фінансову систему. Чотири найбільші банки — Національний Банк Австралії, Союзний Банк Австралії, банківська корпорація Вестпак та Австралійська і Новозеландська банківська група — контролюють понад половину всіх банківських активів. Злиття цих банків заборонене державою, яка прагне забезпечити конкурентоспроможність банківського сектора.

У системі оподаткування найважливіше місце займає прибутковий податок. Хоча загальний рівень податків в Австралії значно нижчий, ніж в інших розвинутих країнах, ставки прибуткового податку досить високі. Прибутковий податок із фізичних осіб розраховується за прогресивною шкалою: від мінімальної ставки 20% з доходів, що перевищують неоподатковуваний річний дохід у 5,4 тис. австралійських доларів, до максимальної ставки 47% з доходу понад 50 тис. австралійських доларів. Протягом останніх десятиліть максимальна ставка поступово зменшувалася з колишніх 60%.

Податок на майно та нерухомість порівняно невеликий і становить близько 5% від загальних податкових відрахувань. Податку на спадщину не існує — він був скасований у 1970-х роках.

Австралія є лідером Кернської групи країн-виробників сільськогосподарської продукції (на частку країн цієї групи припадає 20% світового експорту сільськогосподарської продукції), створеної в 1986 році 14 країнами, які протестували проти дискримінації їхньої продукції на ринку країн ЄС. В Австралії знаходиться 14% усього світового поголів'я овець (понад 150 млн голів), що робить країну найбільшим у світі постачальником вовни: до 30% світового обсягу вовни має австралійське походження. Крім того, країна — один із головних виробників зернових, цукру, молочних продуктів та фруктів. Австралійські ферми здебільшого займають великі ділянки, вони капіталомісткі, спеціалізуються на виробництві одного виду сировини та орієнтовані на експорт.

Орні території займають менше 10% площі країни. Пшеницю вирощують у кожному штаті, при цьому експортується від 70% до 80% врожаю. На відміну від країн Північної півкулі, зернові засівають узимку (травень, червень, липень). Велику частину врожаю збирають у Квінсленді у вересні та жовтні, а потім у Вікторії та південних областях Західної Австралії в січні. У районах, що спеціалізуються на пшениці, також вирощують ячмінь, овес та ведуть заготівлю фуражу.

У Квінсленді та на північних прибережних рівнинах Нового Південного Уельсу вирощують цукрову тростину. Її виробництво високо механізоване, традиційне ручне збирання залишилося в минулому. В Австралії вирощують також бавовну, рис, тютюн, фрукти помірних і тропічних широт, сорго та олійні культури. В усіх штатах, особливо в Новому Південному Уельсі, Вікторії та Південній Австралії, розвинуте виноградарство. Австралійські вина йдуть не лише на внутрішній, а й на світовий ринок.

Вівчарство поширене в усіх штатах. Третина національного поголів'я овець знаходиться в посушливому «пасторальному» поясі, причому більшу його частину становлять мериноси. В областях із річною кількістю опадів від 380 до 635 мм тваринництво межує з рослинництвом, де зосереджено 40% усього поголів'я. Прикладом є штат Вікторія, де сільське господарство має змішаний характер, а розведення овець і ягнят супроводжує виробництво пшениці. Більша частина поголів'я великої рогатої худоби зосереджена в Квінсленді та Новому Південному Уельсі. Популярні англійські породи — херефорди та шорторни — були замінені менш вибагливими породами: африкандерами, брахманами та санта-гертруд.

Уряд Австралії працює в тісному контакті з національними асоціаціями виробників сільськогосподарської продукції. Держава ініціює наукові дослідження, консультативні та освітні послуги, організовує служби національного та міжнародного маркетингу, регулює рівень цін, допомагає фермерам під час засух і повеней та стимулює розвиток екологічно безпечних систем виробництва [12, c. 226-229].

Список використаної літератури

1. Виланд Г. Латинская Америка: сегодняшний день и перспективы //Мировая экономика и международные отношения. - 2005. - № 2. - C. 91-96
2. Вольский В. Латинская Америка: особенности развития и общая характеристика хозяйства //География в школе. - 2002. - № 6. - C. 3-8
3. Вольский В. Латинская Америка: особенности развития и общая характеристика хозяйства //Краєзнавство. Географія. Туризм.. - 2003. - № 25-28. - C. 58-61
4. Євтушенко В. М., Бердичевська Н. М. Економіка зарубіжних країн: Аналітико-статистична інформація / Український ін-т науково-технічної і економічної інформації. — К., 2002. — 65с.
5. Козак Ю. Економіка зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ. екон. вузів і ф- тів / Одеський держ. економічний ун-т / Юрій Георгійович... Козак (ред.). — О. : Астропринт, 2002. — 352с.
6. Красильщиков В. Латинская Америка в постиндустриальном мире//Мировая экономика и международные отношения. - 1999. - № 9. - C. 26-35
7. Рашковский Е. Латинская Америка: в поисках собственной судьбы //Мировая экономика и международные отношения. - 2003. - № 5. - C. 78-85
8. Романова З. Латинская Америка в глобальной системе микрохозяйственных связей //Мировая экономика и международные отношения. - 2002. - № 4. - C. 80-86
9. Романова З. Латинская Америка в поисках безопасной экономики //Мировая экономика и международные отношения. - 2003. - № 11. - C. 91-101
10. Романова З. Латинская Америка: комплекс финансовых проблем //Мировая экономика и международные отношения. - 2000. - № 10. - C. 97-105
11. Чабанный В. Свободные экономические зоны Латинской Америки //Персонал. - 2004. - № 9. - C. 82-88
12. Чужиков В. Економіка зарубіжних країн: навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К., 2005. — 308 с.