Економіка України в системі міжнародного поділу праці

Вступ

Світогосподарські відносини нині перетворилися на один із визначальних чинників економічного піднесення, структурних трансформацій та зростання ефективності національного виробництва. Водночас вони посилюють диференціацію країн та нерівномірність їхнього розвитку. Науково-технічний прорив, що супроводжувався якісними змінами в техніці, технологіях і виробництві, а також кардинальні соціально-політичні перетворення другої половини XX століття значною мірою видозмінили міжнародний поділ праці й досі активно впливають на його характер і тенденції.

Найважливішою трансформацією у всесвітньому поділі праці став перехід від колишньої глобальної моделі, що передбачала розподіл праці між промислово розвинутими державами та країнами, які розвиваються, до нової моделі. Для попередньої системи було властиве домінування загального поділу праці, тобто розмежування між сільським господарством і промисловістю, добувними та обробними галузями. Згодом загальний поділ праці доповнився частковим — між різними галузями обробної промисловості та підприємствами всередині галузі, що означало перехід до потоварного поділу праці на основі предметної спеціалізації.

Недостатня інтегрованість України в міжнародний поділ праці не лише не відповідає її національним інтересам, а й прямо суперечить їм, оскільки залишає економіку країни осторонь розвитку світових продуктивних сил і провідних напрямів сучасної науково-технічної революції, що відкидає її на узбіччя світового економічного прогресу.

Метою роботи є аналіз та визначення основних рис міжнародного поділу праці на основі доступної літератури.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

• розкрити сутність територіального поділу праці;
• дати характеристику міжнародним економічним зв’язкам;
• дослідити механізм зовнішньої діяльності України;
• проаналізувати домінанти формування експортного потенціалу та імпортної політики.

Наукова новизна роботи полягає в розгляді проблеми сучасного стану зовнішньоекономічних зв’язків України на основі аналізу різнопланових джерел.

Об’єктом дослідження виступають основи та загальні риси міжнародного поділу праці.

Предметом дослідження є економіка України в системі міжнародного поділу праці.

Розділ 1. Сутність міжнародного поділу праці

1.1. Сутність територіального поділу праці

Міжнародний територіальний поділ праці (ТПП) визначається як процес зосередження в окремих країнах виробництва товарів і надання послуг понад внутрішні потреби з розрахунком на їх обмін або продаж іншим державам. Він також передбачає розвиток економіки країн з орієнтацією на імпорт певних товарів і послуг, а також наявність між країнами чи регіонами не лише торговельних, а й кредитних, науково-технічних, виробничих і транспортних зв’язків.

Виділяють три основні типи міжнародного ТПП: загальний, частковий та одиничний. Загальний ТПП охоплює розподіл праці у сфері виробництва: добувна, обробна промисловість, сільське господарство. Міжнародна спеціалізація країн тут значною мірою зумовлена сприятливими природно-кліматичними умовами, а сам ТПП проявляється в поділі країн-експортерів на індустріальні, сировинні та аграрні.

Частковий ТПП — це спеціалізація на рівні окремих галузей виробництва та видів готової продукції, що веде до зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Цей тип характеризується вищим рівнем диверсифікації виробництва та експорту.

Одиничний міжнародний ТПП — це спеціалізація країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, агрегатів, компонентів продукції та на окремих технологічних стадіях промислового виробництва. Цей найвищий тип притаманний високорозвиненим країнам.

Сучасному міжнародному поділу праці властива «традиційна» спеціалізація розвинених країн на експорті промислових товарів, а країн, що розвиваються, — на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП чітко простежуються такі тенденції, як значне поглиблення спеціалізації, зрощування національних господарств розвинених країн у межах міжнародної кооперації, посилення інтеграційних процесів, вплив міжнародних корпорацій, поява країн-«надекспортерів», перенесення окремих галузей із розвинених країн до країн, що розвиваються.

Науково-технічна революція суттєво змінила форми та сутність міжнародного ТПП. Поділ праці між країнами набув небаченої глибини, поширилася внутрішньогалузева та подетальна спеціалізація. У товарообміні з’явилися зустрічні потоки продукції одних і тих самих галузей, що відрізняється якістю. Наприклад, США експортують автомобілі до Європи та Японії, отримуючи звідти європейські та японські машини. Об’єднання «ЛогоВАЗ» у Росії продає автомобілі фірм «Пежо», «Рено», «Вольво» поряд із «Ладами».

Міжнародний поділ праці охоплює обмін між країнами як готовими виробами, так і сировиною, продуктами харчування, робочою силою. На мінеральну сировину припадає 3% світового зовнішньоторговельного обороту. Виділяють 10 районів, що налагодили сировинні зв’язки: США, Західна Європа, Японія, Канада, ПАР, Австралія, Латинська Америка, Африка, Західна, Південна та Південно-Східна Азія [4, c. 596-599].

На США, Західну Європу та Японію припадає 60% світового товарообміну мінеральною сировиною. Висока залежність цих країн від неї пояснюється орієнтацією на імпорт дешевшої сировини з «третіх» країн, економією власних резервів та значними масштабами промислового споживання.

1. До США мінеральна сировина надходить з усього світу. Основна її маса постачається з Канади (44%), Латинської Америки (38%), а також країн Перської затоки.

2. Західна Європа отримує сировину з Африки (15%), Канади (12%), Латинської Америки (10%), Перської затоки та країн Східної Європи (газ, нафта, фосфати, залізна руда, кольорові метали).

3. Японія — найменш забезпечена сировиною країна. Імпорт покриває 100% потреб у бокситах, нікелі, урані, фосфоритах, 94% потреб у нафті, природному газі, залізній руді, кам’яному вугіллі. Найважливіші постачальники: Австралія (25%), Південна та Південно-Східна Азія (18%). В останні десятиліття зріс імпорт сировини з країн Перської затоки та Росії (нафта, ліс, руда, кам’яне вугілля).

4. На Канаду припадає 15% світового експорту мінеральної сировини: руд срібла, платини, кольорових металів (цинку, свинцю, нікелю), заліза, а також деревини.

5. Австралія забезпечує близько 10% світового експорту сировини: бокситів, цинку, свинцю, нікелю, кобальту, ванадію, залізної руди, кам’яного вугілля.

6. ПАР володіє потужним ресурсним потенціалом (30% світових запасів хромітів, ванадію, марганцеві та цинкові руди, сурма, алмази, золото, срібло, платина, кам’яне вугілля). Сировина експортується переважно до Західної Європи та Японії.

7. Латинська Америка дає 40% експорту країн, що розвиваються. За запасами мінеральної сировини вона поступається Африці. Основні види експортної сировини: срібло, сурма, боксити, залізна руда, вольфрам, свинець, цинк, олово. Найбільші країни-експортери: Бразилія, Чилі, Венесуела, Перу, Болівія. Сировина вивозиться до США, Західної Європи, Японії.

8. Країни Африки дають близько 10% експорту сировини, яка постачається до Західної Європи та США. Це алмази, чорні та кольорові метали, сировина для виробництва мінеральних добрив.

9. Країни Південної та Південно-Східної Азії експортують руди та концентрати кольорових металів, чорні метали до Японії та США.

10. Країни Західної Азії експортують енергоносії. Найбільше виокремлюється регіон Перської затоки.

Країни, що розвиваються, є одними з основних постачальників сировини на світовий ринок. Це пояснюється не стільки багатством надр, скільки підлеглим характером їхніх економік у міжнародному ТПП. На їхню частку припадає 70% видобування олова, графіту, слюди, 50% марганцевих руд, хромітів, вольфраму, сурми та ін. Країни, що розвиваються, дають третину світового експорту сировини і лише десяту частину його імпорту. Останнім часом помітно зросла їхня питома вага в імпорті деяких видів сировини. Наприклад, країни Перської затоки більше завозять кольорових металів (алюмінію, нікелю тощо). Це пов’язано з високою енергомісткістю виробництва кольорових металів, а наявність енергоносіїв (у тому числі супутнього газу) дозволяє транснаціональним корпораціям переробляти сировину на шляху її транспортування до Північної Америки, Західної Європи та Японії.

ТПП передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва, між виробництвом та споживанням. В основі ТПП лежать природні умови та ресурси, відмінності між народами.

Виділяються такі різновиди ТПП:

а) генеральний — між країнами та окремими районами;

б) внутрішньорайонний — між промисловими вузлами і містами;

в) біля економічного центру (міста тощо);

г) постадійний, коли стадії виробничого процесу територіально роз’єднані;

д) фазовий — один і той самий вид продукції надходить з різних місць;

е) епізодичний — непостійний обмін товарами між країнами та регіонами.

Одержання дешевого продукту в районі з більш сприятливими природними та економічними умовами сприяє їх спеціалізації. (Для визначення спеціалізації використовують ряд коефіцієнтів, зокрема коефіцієнт локалізації — відношення питомої ваги галузі району у виробництві району до питомої ваги відповідної галузі району в країні; коефіцієнт виробництва продукції району на душу населення тощо) [9, c. 429-431].

1.2. Міжнародні економічні зв’язки

З розвитком економіки та зростанням економічного потенціалу держав підвищується і значення міжнародних економічних зв’язків. У сучасному світі прогрес кожної країни залежить від того, наскільки повно вона може скористатися матеріальними та духовними здобутками всього людства. Потреби й вимоги до якості та різноманітності сировини, рівня підготовки трудових ресурсів, технічної оснащеності та рівня менеджменту зросли настільки, що навіть найбагатші на природні ресурси країни (наприклад, США та Росія) не можуть орієнтуватися на повну самозабезпеченість. Так само й країни з потужним економічним потенціалом і великими фінансовими можливостями не можуть однаково ефективно розвивати всі галузі матеріального виробництва та сфери послуг. Сучасний світ не тільки «звузився» завдяки швидкісним засобам транспорту і зв’язку, а й став більш взаємопов’язаним і взаємозалежним через міжнародний поділ праці.

До найважливіших форм міжнародних економічних зв’язків належать зовнішня торгівля, кредитно-фінансові відносини, обмін науково-технічною інформацією, надання різноманітних послуг, міжнародний туризм.

Реалізація кругообігу ресурсів, продуктів, послуг, капіталу в процесі міжнародного поділу праці відбувається завдяки формуванню механізмів світового ринку. Головними складовими цього процесу є співвідношення попиту і пропозиції, які формуються згідно із законом порівняльних переваг. Засобом забезпечення обігу, мірою вартості та засобом накопичення є гроші (валюта). Ефективна реалізація умов та можливостей зовнішньоекономічних зв’язків залежить від конвертованості (тобто здатності взаємообміну) валют держав, що діють на ринку.

Зовнішньоекономічна політика — це система заходів уряду, спрямована на зміцнення позицій країни у світовій економіці та міжнародних економічних стосунках. Вона передбачає встановлення вигідних економічних зв’язків, одержання пільг у двосторонній торгівлі (принцип «найбільшого сприяння»), досягнення активного сальдо платіжного балансу. Зовнішньоекономічна політика має бути спрямована на розширення ринків збуту своєї продукції та доступ до ринків продукції. Інструментами зовнішньоекономічної політики є: врегулювання політичних стосунків із зарубіжними країнами; підтримка національної валюти та валютне регулювання; митна політика (встановлення протекціоністського або ліберального мита на експорт та імпорт окремих товарів) тощо.

Міжнародні економічні зв’язки охоплюють діяльність, пов’язану з реалізацією товарів і сировини (міжнародна торгівля), послуг (ринок послуг), руху міжнародних інвестицій (ринок капіталу), обігу грошей (валютний ринок), міграції трудових ресурсів (ринок праці) [2, c. 342-344].

Найрозвинутішою формою міжнародних економічних зв’язків є зовнішня торгівля. У процесі зовнішньоторгової діяльності формується світовий ринок товарів та ресурсів. Міжнародна торгівля виникла ще в давнину. Згодом дедалі більшого поширення набули інші форми зовнішньоекономічної діяльності, відповідно виникли й нові форми ринку.

Велике значення має продаж науково-технічної інформації (зокрема патентів і ліцензій), торгівля послугами з впровадження нової техніки у виробництво. Найдинамічніше розвивається діяльність організацій із міжнародного туризму як складової частини ринку послуг. Щороку в туристських поїздках бере участь понад 1,5 млрд осіб, на частку міжнародного туризму припадає 6% обсягу всього світового експорту та близько 30% експорту ринку послуг. Вважають, що на межі XX-XXI ст. туризм стане провідною галуззю зовнішньоекономічної діяльності.

Світовий ринок капіталу набуває дедалі більшого значення як за обсягом руху міжнародних інвестицій, так і за можливостями маневрування капіталом. Часи, коли вивіз капіталу з метрополії в залежні країни був основною особливістю діяльності на цьому ринку, вже минули. Нині обмін усіма видами інвестицій відбувається насамперед між економічно розвинутими країнами.

Інвестиції — це витрати на придбання машин і устаткування, обладнання, організацію виробництва та формування виробничих запасів тощо.

Країни, торгуючи між собою, вдаються до допомоги світового валютного ринку. На ньому можна обміняти одну валюту на іншу або купити валюту для розрахунку за експорт чи імпорт. Якби не було такого механізму, світове господарство залишилося б на рівні простого товарообміну (бартерної торгівлі), що притаманний лише слаборозвинутій економіці.

На світовому ринку праці склалася група національних ринків, на які залучається іноземна робоча сила (США, країни Західної Європи, нафтодобувні арабські країни). Основними постачальниками робочої сили на ці ринки є країни, що розвиваються. Особливо значні контингенти трудівників мігрують у пошуках роботи із Мексики до США, із Західної Африки, Близького Сходу, Туреччини, а також із Південної Італії, Іспанії, Португалії до промислового ядра Європи. До цього долучається трудова міграція до Європи з постсоціалістичних країн із перехідною економікою.

Актуальними напрямками зовнішньоекономічної політики України є:

– зміцнення позицій на ринках Східної Європи;

– зміцнення співпраці з економічно розвинутими країнами Західної Європи, США, Канадою, Японією, Австралією, ПАР;

– розширення торговельної співпраці з країнами Середземномор’я, Близького та Середнього Сходу, Південної та Південно-Східної Азії;

– проведення валютного та митного регулювання, лібералізація умов іноземних капіталовкладень для залучення іноземної валюти та повернення належних Україні коштів, що знаходяться в банках інших держав.

Зовнішньоекономічні стосунки випливають із загальної економічної політики держави. Їхня ефективність залежить від успішного розвитку економіки України, зміни структури промисловості, впровадження нових технологій, обладнання, тобто того, що підвищує конкурентоспроможність товарів на світовому ринку [13, c. 319-321].

1.3. Міжнародний поділ праці

У світі не існує жодної самодостатньої країни. Навіть найрозвиненіші держави не в змозі абсолютно самостійно забезпечити умови для ефективного виробництва всіх видів товарів та послуг. Такі завдання вирішуються за допомогою міжнародного співробітництва, яке базується на міжнародному поділі праці (МПП) та інших факторах виробництва.

МПП — це найвищий ступінь розвитку суспільно-територіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості.

У країнах, які широко використовують можливість брати участь у МПП, як правило, вищі темпи економічного розвитку. Яскравим прикладом є розвиток Японії, Німеччини, «нових індустріальних країн» — Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру та Південної Кореї. І навпаки, у країнах, які не зуміли зайняти своє місце в МПП, — нижчі темпи розвитку або навіть спостерігається згортання виробництва.

Серед чинників розвитку МПП слід відзначити:

• природно-географічні умови;

• технічний прогрес;

• соціально-економічні умови.

Раніше головну роль відігравали природно-географічні умови: клімат, природні ресурси, розміри території, чисельність населення, економіко-географічне розташування. Довгий час різниця в розподілі природних багатств була основною причиною МПП.

Розвиток технічного прогресу призвів до зменшення значення природно-географічних умов, надавши можливість використати переваги науково-технічних досягнень, розвитку науки і техніки. Нова модель економічного розвитку набула таких характерних рис:

• почав переважати інтенсивний тип економічного зростання;

• з’явилися нові галузі промисловості та швидко модернізувалися діючі;

• скоротився виробничий цикл;

• розширилася сфера послуг (особливо банківських і страхових, транспортних та туристичних).

Паралельно з НТП у МПП значну роль почали відігравати й соціально-економічні умови:

• досягнутий рівень економічного і науково-технічного розвитку;

• механізм організації національного виробництва;

• механізм організації зовнішньоекономічних відносин.

На сучасному етапі вплив перших двох чинників на МПП вирівнявся, а відмінності в соціально-економічних умовах різних країн набувають вирішального значення.

Грандіозні економічні, політичні та соціальні процеси останніх десятиліть суттєво вплинули на МПП. Головним напрямком його розвитку стало розширення міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва. Вони є формами МПП і виражають його суть.

Розвиток МПП обумовлює необхідність підвищення продуктивності праці та зниження витрат виробництва. Реалізація переваг МПП забезпечує країні в процесі обміну отримання різниці між міжнародною і внутрішньою ціною експортованих товарів та послуг, а також економію внутрішніх витрат від скорочення національного виробництва внаслідок використання дешевого імпорту [8, c. 256-258].

Важливою передумовою розвитку МПП є міжнародний поділ інших факторів виробництва — землі, капіталу, технології. Будь-яка країна виробляє той чи інший товар, якщо вона має такі фактори виробництва, які дають їй змогу виробляти цей товар з більшою ефективністю, ніж інша. Земля, праця, капітал, технологія є однаково важливими факторами для виробництва будь-якого товару.

МПП став результатом багатовікового розвитку продуктивних сил, поглиблення національного поділу праці та залучення в систему світових господарських зв’язків нових національних виробництв, що привело до інтернаціоналізації виробництва в цілому.

Цей складний процес розпочався з розширення простих торговельних зв’язків між країнами в середині XVI — середині XVIII ст., що зумовило вихід виробництва за межі держав. З кінця XVIII і до кінця XIX ст. почали формуватися його міжнаціональні форми в рамках світового господарства на базі простої кооперації.

Інтернаціоналізація виробництва в кінці XIX — середині XX ст. пов’язана з розвитком простої кооперації, яка базується на МПП, що став визначальним фактором формування світового господарства.

Безперервно розвиваючись, МПП набув певних тенденцій та особливостей. До них належать такі:

1. У світовому господарстві зберігається і навіть поглиблюється розрив між промислово розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. На розвинуті країни припадає близько 25% населення і 80% сукупного національного продукту. Країни, що розвиваються, у світовому господарстві є, в основному, постачальниками сировини та споживачами готової продукції. Але останнім часом встановлюється нова галузева спрямованість країн, що розвиваються.

Між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, швидкими темпами зростає внутрішньогалузевий обмін продукцією обробної промисловості. Збільшується виробництво працемістких, матеріаломістких, стандартизованих виробів на експорт для задоволення потреб насамперед промислово розвинутих країн. Провідну роль у цьому відіграє четвірка так званих «драконів» — Гонконг, Сінгапур, Тайвань і Південна Корея, а також Китай, Таїланд, Туреччина, Бразилія, Мексика, Індія та деякі інші країни, що належать до «нових індустріальних країн».

2. Основним у МПП став внутрішньогалузевий поділ праці на основі предметної, а особливо подетальної та технологічної спеціалізації.

3. Внаслідок нерівномірності соціально-економічного розвитку продовжуються зміни в розстановці політичних і економічних сил у групі промислово розвинутих країн, насамперед між трьома основними центрами — США, Японією і Західною Європою. Це викликає необхідність частої перебудови в системі МПП.

4. Змінилася участь у МПП колишніх країн соціалістичного табору. Відбувається переорієнтація їхніх економік та залучення їх до участі в МПП на інших засадах.

5. Постійно зростає роль ТНК у міжнародному економічному обміні та МПП. ТНК контролюють майже половину світового промислового виробництва та світової торгівлі.

6. Посилюються інтеграційні процеси, інтернаціоналізація господарської діяльності. Відзначається тенденція до об’єднання зусиль провідних країн для колективного регулювання та зменшення наслідків економічних і валютних потрясінь. Зростає роль міжнародних організацій — МВФ, МБРР тощо.

7. На МПП періодично впливають структурні кризи, дисбаланси в міжнародній торгівлі. Так, енергетична криза 70-х років викликала необхідність переходу на енергоощадні типи виробництв, що привело до змін у структурі й навіть географічному розподілі світової торгівлі, а також в експортній спеціалізації багатьох країн.

8. Зростає об’єктивна необхідність у докорінній перебудові МПП. З другої половини XX ст. інтернаціоналізація виробництва набула глобального характеру. Вона охопила практично всі підсистеми світового господарства, всі його галузі. Поглиблюється інтернаціоналізація виробництва й обігу, що посилює єдність світового господарства [6, c. 466-469].

Розділ 2. Економіка України у системі міжнародного поділу праці

2.1. Механізм зовнішньої діяльності України

Виходячи з принципу міжнародного поділу праці, геополітичного становища України, характеру розвитку її продуктивних сил, наявних науково-технічного та ресурсного потенціалів, механізм зовнішньоекономічної діяльності, що формується в країні, необхідно орієнтувати на реалізацію головної стратегічної мети у сфері зовнішньоекономічної політики — інтеграцію народногосподарського комплексу України у світову господарську систему. Ця інтеграція передбачає досягнення таких цілей:

• формування розвинутої ринкової системи господарства, яка базувалася б на загальноприйнятих у світовій практиці принципах, нормах та економічних механізмах;

• використання можливостей світового ринку для структурної перебудови національного господарства;

• перетворення зовнішньоекономічної сфери в активний фактор динамічного та високоефективного економічного зростання.

На відміну від раніше діючої системи державного адміністрування у зовнішній економічній сфері сьогодні повинен забезпечуватися абсолютний пріоритет товарно-грошових, тобто економічних важелів у регулюванні даної сфери діяльності. Саме вони в країнах із ринковою економікою є основними елементами механізму управління господарською діяльністю як на національному, так і на міжнародному рівнях. Тому при розробці нового механізму зовнішньоекономічних зв’язків необхідно відмовитися від старої методологічної основи регулювання цих процесів.

В основу функціонування механізму зовнішньоекономічної діяльності повинні бути покладені принципи демократизації, демонополізації зовнішніх економічних зв’язків, які передбачають максимальне скорочення адміністративних обмежень на експорт та імпорт, підвищення ролі митного й валютного регулювання народногосподарських зв’язків, надання об’єктам зовнішньоекономічної діяльності широкої самостійності згідно з міжнародною практикою.

Водночас зовнішня економічна політика має відповідати національним інтересам держави, забезпечувати взаємовигідне співробітництво з іноземними партнерами, стимулювати конкуренцію між учасниками зовнішньоекономічної діяльності з метою підвищення якості продукції та послуг на українському ринку. Для створення нового дієвого механізму зовнішньоекономічних зв’язків необхідне вирішення таких основних проблем:

• формування необхідної законодавчої бази;

• створення відповідного економічного середовища;

• розвиток інституційних структур, що регулюють зовнішньоекономічні зв’язки.

Важливою передумовою і водночас необхідною основою налагодження та поглиблення економічного співробітництва із зарубіжними партнерами є розвиток правової бази для такого співробітництва. Світова практика свідчить про те, що в міру інтенсифікації міжнародних господарських зв’язків, якісного та кількісного їх зростання надзвичайно ускладнюється характер взаємовідносин між учасниками. А це потребує чіткого правового регулювання як на національному, так і на міжнародному рівні.

Важливими елементами механізму зовнішньоекономічної діяльності в умовах розвитку ринкової системи господарювання є валютна, податкова, кредитна, депозитна, цінова та митно-тарифна політика. Ключовим елементом механізму зовнішньоекономічних зв’язків є валютна політика, за допомогою якої здійснюється вплив держави та центрального банку на платіжний баланс, валютний курс та конкурентоздатність національного виробництва [12, c. 376-379].

Одним із факторів підвищення ділової активності як серед національних товаровиробників і експортерів, так і серед зарубіжних інвесторів є формування сучасної податкової системи на експортно-імпортні операції та прибуток спільних підприємств.

Дуже важливим інструментом державного впливу на зовнішні економічні зв’язки є кредити та субсидії. Кредитування експортно-імпортних операцій, великих будівельних проектів є невід’ємною частиною міжнародної ділової практики, що прискорює процес кругообігу капіталу.

Складовою частиною механізму зовнішньої економічної діяльності є митна політика держави, покликана передусім виконувати функцію захисту внутрішнього ринку. Митна політика України повинна передбачати укладання митних союзів із заінтересованими країнами, що посилить їх взаємну довіру та приведе їхню митну політику до узгодженості.

Ставши на шлях лібералізації зовнішніх економічних зв’язків та побудови відкритої економічної системи, Україна постійно відчуватиме зростаючий вплив тенденцій світового розвитку на свої внутрішні господарські процеси [5, c. 511-512].

2.2. Сучасний стан зовнішньоекономічних зв’язків України

На сучасному етапі соціально-економічного розвитку Україна має тісні зовнішньоекономічні зв’язки з більш ніж 100 країнами світу. Провідну роль у розвитку зовнішніх економічних зв’язків України відіграють країни близького зарубіжжя. Найважливішими торговельними партнерами України є Росія, Туркменія, Білорусь, Азербайджан, Литва, Казахстан та інші країни.

Сучасна зовнішньоекономічна політика України спрямована на формування нового торговельного режиму з подальшою інтеграцією до світового економічного простору шляхом поступового і зваженого збільшення ступеня відкритості національної економіки. Перш за все передбачається:

• підтримка національних товаровиробників шляхом використання можливостей міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів на світовому ринку;

• прискорення економічних реформ шляхом гармонізації економічного законодавства відповідно до світової системи торгівлі (ГАТТ/СОТ);

• зняття технічних бар’єрів у торгівлі з провідними країнами — членами СОТ (США, ЄС), розширення торгівлі з якими забезпечує надходження валюти, стимулює розвиток і технічне оновлення промисловості, сприяє поглибленню виробничої кооперації, забезпечує істотне збільшення іноземних інвестицій.

Одним із головних завдань щодо розвитку зовнішніх економічних зв’язків України є забезпечення просування товарів українського виробництва на нові зарубіжні ринки. Одночасно робитиметься все можливе для збереження традиційних ринків України з державами, які утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу. Саме ці країни в найближчій перспективі повинні бути найбільш привабливими для українського експорту. Розвиток гідного торговельно-економічного співробітництва з ними є одним із пріоритетів України в зовнішньоекономічних зв’язках.

Розвиток ефективних зовнішньоекономічних зв’язків дасть змогу Україні швидше подолати глибоку економічну кризу, сприятиме стабільному і швидкому розвитку продуктивних сил і зростанню на цій основі життєвого рівня населення. Відомо, що країна, яка не розвиває зовнішню торгівлю, не має господарських зв’язків з іншими країнами світу, змушена збільшити витрати виробництва приблизно в півтора-два рази.

Україна як молода суверенна держава не має достатнього досвіду налагодження економічних зв’язків з іншими країнами світу. Тому вона робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення відповідної правової бази та прийняття законів: Закону про зовнішньоекономічну діяльність України, Закону про створення експортно-імпортного банку, Закону про іноземні інвестиції, а також Декретів Кабінету Міністрів України.

Аналіз структури та обсягів зовнішньої торгівлі України за останні роки свідчить про те, що саме з країнами СНД і Балтії найбільше зріс товарообіг при випереджаючому збільшенні обсягів експорту [1, c. 577-579].

Важливим для розвитку взаємовигідних торговельно-економічних зв’язків з країнами СНД та іншими країнами світу є зміщення акценту зі співробітництва на державному рівні до співробітництва на рівні господарюючих суб’єктів шляхом створення спільних підприємств, транснаціональних промислово-фінансових груп, виробничих корпорацій та інших господарських структур.

2.3. Домінанти формування експортного потенціалу та імпортної політики

У сучасних умовах економічного розвитку України зовнішньоекономічні відносини — одна з найважливіших сфер її діяльності. Створення та розвиток цих відносин з усіма країнами світу, і особливо з найбільш розвинутими, сприятиме інтернаціоналізації виробництва, підвищенню рівня його технології та якості продукції. Тільки цим шляхом Україна зможе інтегруватися в Європейський і світовий ринок. Водночас структура та обсяги експорту не відповідають стану України у світогосподарських зв’язках. Країна, населення якої становить майже 1,5% населення світу, яка має великий промисловий і природно-ресурсний потенціал, має невідповідно низьку частку у світовому експорті — 0,2%. Якщо в Канаді на душу населення експортується продукції на суму 5,6 тис. дол., Німеччині — 5,1, Франції — 4,1, Італії — 3,3, Японії — 3,2, Великобританії — 3,1, США — 2,0, Росії — 0,4, то в Україні — 0,2-0,3 тис. дол.

Жодна країна світу, на якому б рівні економічного розвитку вона не знаходилась, не може нормально розвиватися поза світовим господарством, без тісних економічних зв’язків з іншими країнами. Міжнародні економічні зв’язки — це система господарських зв’язків між національними економіками країн на основі міжнародного поділу праці. Саме зовнішні економічні відносини сприяють зростанню національного доходу, прискореному розвитку науково-технічного прогресу, підвищенню рівня життя населення. Крім того, зовнішні економічні зв’язки впливають на загальну атмосферу довіри між країнами, на зміцнення їх партнерських відносин, взаєморозуміння та добросусідства.

Для України на сучасному перехідному етапі розвитку її економіки особливо важливим є повне та ефективне використання зовнішніх економічних зв’язків для вирішення нагальних науково-технічних і господарських проблем [15, c. 272-274].

Крім того, в Україні недосконалою є система управління зовнішньоекономічною діяльністю. До основних причин, що зумовили сучасний рівень розвитку зовнішньоекономічних зв’язків країни, слід віднести такі.

По-перше, після розпаду колишнього Радянського Союзу стався значний розрив господарських зв’язків України з іншими країнами, і насамперед з Росією. Через це Україна втратила частину традиційних ринків збуту, зупинилося чимало підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні виробів, приладів, машин, а також виплавленого металу внаслідок зростання їх енергомісткості та ціни. Тому навіть вироби, в яких вона зацікавлена, не можуть бути реалізовані на ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30-50%.

По-друге, переважання в експорті України паливно-сировинної групи товарів, їх частка нині перевищує 70%, а разом із товарами народного споживання становить понад 90%. По-третє, у структурі експорту низькою є частка машин, обладнання, об’єктів інтелектуальної власності. Згідно з даними Держкомстату України, тільки 0,5% від загальної кількості вироблених видів машин і обладнання за своїми технічними характеристиками були конкурентоспроможними на світовому ринку.

По-четверте, в експорті незначною є частка товарів, які виготовляються відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва.

По-п’яте, відмічається значне зростання частки бартерних операцій у зовнішньоекономічній та господарській діяльності всередині країни. Нині ця частка становить майже 80%.

Слід визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробництво наукомісткої продукції та ресурсозберігаючих технологій у сфері верстатобудування, літакобудування, ракетно-космічної техніки та створення надтвердих матеріалів.

В Україні необхідно налагодити виробництво імпортозамінної продукції, зокрема такої, як зернові, кормо- і картоплезбиральні комбайни, тролейбуси, автобуси, холодильники, автомобілі та ін.

По-шосте, слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливішою умовою цього є стабільність чинного законодавства у зовнішньоекономічній діяльності. Нині Україна, згідно з оцінкою міжнародних експертів, за створенням надійного інвестиційного клімату посідає лише 130-те місце у світі.

По-сьоме, важливо налагодити надійний державний контроль. Так, у розвинутих країнах світу держава бере на себе облік і всебічний контроль за експортом та імпортом товарів [10, c. 467-471].

Структура зовнішньої торгівлі України зумовлена спеціалізацією її економіки. У 1994 р. у структурі експорту переважали чорні метали та вироби з них (38% всього експорту України у 1997 p.), продовольчі товари (більше ніж 9%), руди і мінеральне паливо (8%), продукція хімічної промисловості (більше ніж 10%) та машинобудування (майже 13%). В імпорті переважали мінеральне паливо (майже 46% усього імпорту), ядерні реактори, котли та устаткування для електроенергетики (більше ніж 11%), продукція інших галузей машинобудування (майже 9%), продукція хімічної промисловості (більше ніж 8%) та ін.

Внаслідок впровадження режиму вільної торгівлі з країнами СНД і Балтії зовнішньоторговельний баланс із цими країнами істотно покращується. Нині питома вага зовнішньоторговельного обороту з цими країнами перевищує 63% від загального товарообігу, у тому числі по експорту цей показник сягає 60%, а по імпорту — більше ніж 65%. (Основним торговельним партнером України залишається Російська Федерація, на яку припадає майже половина загальних обсягів торгівлі України. Росія задовольняє майже 100% потреби України в годинниках, швейних машинах; постачає значну частину легкових і вантажних автомобілів, радіоприймальних пристроїв, програвачів, відеомагнітофонів, персональних комп’ютерів, одягу, взуття, тканин, целюлози, синтетичного каучуку, продукції кольорової металургії, риби та рибопродуктів, задовольняє майже 4/5 потреби в лісоматеріалах, майже 90% потреби в нафті та нафтопродуктах, понад 70% потреби в природному газі; частково постачає електроенергію та деякі сорти чорного прокату.

В експорті з України до Росії переважають чорні метали, які задовольняють майже половину потреби в них з боку Росії, а також труби, марганцева руда, трактори, сільськогосподарська техніка, прокатне устаткування (у тому числі доменне та сталеплавильне), металорізальні та деревообробні верстати, екскаватори, автомобільні крани, аміак, цемент, автобуси, скло, телевізори, касетні магнітофони, холодильники, вироби із золота, платини та срібла, цукор, олія, м’ясо та м’ясопродукти, молочні продукти та ін.

В останні роки зростає експорт України до інших республік колишнього Радянського Союзу, у тому числі за останні два-три роки експорт до Білорусі зріс майже на третину, до Молдови — в 1,6 раза, до Грузії — більше ніж у 10 разів, в Узбекистан — в 1,6 раза тощо.

У цілому Україна має позитивне зовнішньоторговельне сальдо з Білоруссю, Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Молдовою, Таджикистаном, Узбекистаном, Естонією. Разом із тим Україна має велике від’ємне торговельне сальдо з Росією, Туркменією, Казахстаном.

Крім країн СНД і Балтії, Україна розширює зовнішньоекономічні зв’язки з багатьма розвинутими країнами світу. В останні роки найбільші експортні поставки Україна здійснювала до Китаю (майже 1,5 млрд дол., або 10% загального обсягу експорту), Туреччини (майже 700 млн дол., або близько 5%), Німеччини (майже 600 млн дол., або 4%), Італії (близько 3%), Польщі (майже 3%), Угорщини та США (більше ніж по 2%), Словаччини (майже 2%).

Найбільші імпортні поставки в Україну надходять із Німеччини (більше ніж 1,3 млрд дол., або майже 8% загального імпорту), США (майже 700 млн дол., або 4%), Польщі (більше ніж 3%), Італії (більше ніж 2%), Франції (майже 2%), Великобританії (1,5%), Чехії, Словаччини, Угорщини, Куби та ін.

Обсяг експорту зовнішньої торгівлі України товарами за січень 2008 р. становив 3656,6 млн дол. США і збільшився порівняно з відповідним періодом 2007 р. на 14%, імпорту — 3763,2 млн дол. (без урахування обсягів імпорту природного газу) і збільшився на 1,5%.

Зовнішньоторговельні операції з товарами Україна здійснювала з партнерами зі 182 країн світу.

До країн СНД було експортовано 35,9% усіх товарів, до країн ЄС — 25,5% (у січні 2007 р. — відповідно 33,1% та 32,3%).

Російська Федерація залишається найбільшим торговельним партнером України (24,9% експортних та 30,1% імпортних надходжень).

Серед найбільших торгових партнерів у січні 2008 р. експортні поставки найбільше зросли до Казахстану — в 1,8 раза, Білорусі — на 34,8%, Туреччини — на 28,4%, Російської Федерації — на 18,4%, Німеччини — на 17%. Разом із тим зменшилися обсяги експорту до Італії та Польщі.

У загальному обсязі експорту товарів за січень 2008 р. порівняно з відповідним періодом минулого року збільшилася частка механічних машин, жирів та олій тваринного або рослинного походження, електричних машин, добрив, руд, шлаків і золи. Натомість зменшилася частка чорних металів, енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки, виробів із чорних металів, продуктів неорганічної хімії.

З країн СНД імпортовано 37,4% усіх товарів, з країн ЄС — 34,3% (у січні 2007 р. — 50,8% та 30,5%). Імпортні поставки збільшилися майже з усіх головних торгових країн-партнерів.

У загальному обсязі імпорту збільшилася частка наземних транспортних засобів, крім залізничних, чорних металів, електричних та механічних машин. Зменшилася частка енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки, полімерних матеріалів, пластмас.

Основу товарної структури зовнішньої торгівлі України, як і раніше, складають недорогоцінні метали та вироби з них, мінеральні продукти, механічне та електричне обладнання, транспортні засоби та шляхове обладнання, продукція хімічної та пов’язаних із нею галузей промисловості.

У січні 2008 р. експорт української давальницької сировини становив 3,6 млн дол. Імпортовано готової продукції з української давальницької сировини на 8,4 млн дол. У той же час в Україну надійшло іноземної давальницької сировини на 194,8 млн дол. Експортовано готової продукції з імпортної давальницької сировини на 268,7 млн дол.

Серед регіонів України найбільші обсяги зовнішньої торгівлі товарами припадали на м. Київ, Дніпропетровську та Донецьку області [17].

2.4. Зміна місця України у системі МПП у зв’язку із вступом до СОТ

Для багатьох галузей української економіки вступ до СОТ матиме помірно позитивні наслідки, які будуть в основному реалізовані впродовж п’яти-семи років.

У промисловому секторі основні вигоди від членства України в СОТ отримають металурги. Передбачуване скасування квот на імпорт української сталі країнами ЄС дозволить українським металургам переорієнтовувати частину постачань продукції з високою доданою вартістю на європейські ринки. Основні ризики в промисловості пов’язані зі зниженням ставок на імпорт легкових автомобілів із 25% до 10%. Проте можливі ризики для автомобілебудівників повною мірою будуть компенсовані високим зростанням внутрішнього попиту та збільшенням обсягів ринку. Крім того, висока плата за першу реєстрацію обмежить імпорт автомобілів старших за вісім років. Також потрібно відзначити, що інвестиції, вкладені в автомобілебудування за останні три роки, дали підприємствам можливість підготуватися до вищої конкуренції на внутрішньому ринку. До зони ризику також потрапляють вітчизняні виробники холодильників, зокрема компанія НОРД, у зв’язку зі зменшенням імпортних мит на холодильники з 5-50% до 5-10%.

Головний аргумент для середньостатистичного українця на користь СОТ — це зниження цін. Очікується, що оскільки розмір мита знизиться, а в деяких випадках і взагалі обнулиться, українців чекає здешевлення автомобілів, побутової техніки, одягу. І це правда, але не вся. Так, на авто ціни дійсно знизяться разом із митами, але через особливості оподаткування різних авто знизяться вони нерівномірно.

У секторі послуг основні зміни торгового режиму торкнуться банківської та страхової галузей. Україна зобов’язалася вирішити відкриття філій іноземних банків із моменту вступу до СОТ і філій іноземних страхових компаній після п’ятирічного перехідного періоду. При цьому частка іноземного капіталу в банківському секторі України вже впродовж 2008 р. досягне 50%. Тому вступ України до СОТ трохи позначиться на банківському секторі. Філії фінансових інститутів в Україні поліпшать якість конкурентного середовища у фінансовому секторі, проте навряд чи зможуть потіснити на внутрішньому ринку великих вітчизняних гравців. У цілому лібералізація сектору посприяє його подальшій консолідації та поліпшенню якості послуг. Проте зниження вартості фінансових послуг, зокрема ставок за банківськими кредитами, — питання середньострокової перспективи не менше трьох-п’яти років.

Крім того, поліпшення інвестиційного клімату та конкурентного середовища активізують інвестиційну діяльність компаній (у т.ч. через залучення прямих іноземних інвестицій), що додатково збільшить обсяги виробництва на 2-3% у середньостроковій перспективі.

Сучасні процеси глобалізації вимагають від кожної держави якомога активнішого входження у світовий економічний простір. Це передбачає формування зовнішньоекономічної політики відповідно до багатосторонніх правил, які встановлені та застосовуються в рамках членства у Світовій організації торгівлі.

В основі «філософії СОТ» лежить створення рівних «правил гри» для усіх суб’єктів економічних відносин. Між тим, рівність партнерів у рамках СОТ є досить умовною. Навіть згідно з формальною логікою, рівні правила гри є лише підставою для виявлення сильніших і слабших гравців, кожний із яких отримує результат, адекватний виявленій ним здатності до конкурентної боротьби.

Одними з головних довгострокових позитивних наслідків від вступу України до СОТ є:

- створення економіко-правового середовища, яке функціонує на основі прозорих норм і правил, та можливість забезпечення для українських товарів режиму найбільшого сприяння на ринках країн-торговельних партнерів. Але ефективне використання цих можливостей потребує оволодіння методами цього захисту, наявності політичної волі до цього й уміння дотримувати вимог СОТ у власній економічній політиці;

- розвиток конкуренції та зниження торговельних бар’єрів. Здешевлення готових імпортованих товарів і послуг, а також вітчизняної продукції, у виробництві якої використовуються імпортні комплектуючі, створюють умови для зниження вартості товарів і послуг для споживачів на внутрішньому ринку;

- забезпечення для українських товарів режиму найбільшого сприяння, а також національного режиму на ринках країн-торговельних партнерів;

- вдосконалення режиму торгівлі та розширення співпраці з ЄС, започаткування переговорів щодо створення зони вільної торгівлі та забезпечення поступової інтеграції України до ЄС;

- можливість участі в багатосторонніх переговорах щодо майбутньої архітектури глобальної торговельної системи, які ведуться між членами СОТ, що може бути використане для відстоювання національних інтересів України [6, c.31-33].

Перехід до економіко-правового середовища «світового зразка» — одночасно й великий крок уперед в інтеграції у світову економіку, і жорсткий виклик здатності українських компаній конкурувати нарівні з провідними гравцями цієї економіки.

Висновки

У складі колишнього Радянського Союзу економіка України розвивалася, майже не беручи участі в міжнародному поділі праці. Міждержавні господарські зв’язки СРСР були розвинуті недостатньо. Це було зумовлено такими чинниками:

а) ідеологічними особливостями радянської економіки;

б) обмеженістю виходу на світовий ринок, особливостями формування цін, обмеженістю розвитку прогресивних форм зовнішньоекономічної діяльності, тобто закритою неринковою економікою;

в) багатими природними ресурсами союзних республік і загальносоюзним поділом праці;

г) політичною ізоляцією Радянського Союзу;

д) командно-адміністративною системою управління та відповідною їй системою економічних відносин: державною власністю, яка ототожнювалася із суспільною; державним планом без урахування ефективності використання ресурсів; монополізацією багатьох галузей виробництва;

є) системою зовнішньоекономічних зв’язків, яка відокремлювала внутрішню економіку від світового господарства.

Значно змінилася ситуація з набуттям Україною незалежності у 1991 році. Склалися об’єктивні передумови активної участі України в МПП, чому сприяє:

• значна зміна системи економічних відносин;

• прийняття низки законів та указів Президента про зовнішньоекономічні зв’язки та зовнішньоекономічну діяльність;

• прискорення світового науково-технічного прогресу;

• необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства: демографічної, продовольчої, екологічної, усунення загрози ядерної війни тощо;

• структурна перебудова галузей народного господарства;

• визнання України та входження її в міжнародні організації.

Незважаючи на це, для активної інтеграції України в МПП необхідно докорінно перебудувати весь зовнішньоекономічний механізм, належно оцінити роль і місце зовнішньоекономічних зв’язків у розвитку народного господарства.

Для ефективного включення України в глобальні економічні структури та процеси необхідно створити ряд передумов. Серед них слід виділити три основні, реалізація яких створить можливості для включення економіки України в глобальні процеси та структури. Це — системна ринкова трансформація, реструктуризація та відкритість економіки.

Список використаної літератури

1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник / Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 651 с.

2. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник / Степан Дзюбик, Ольга Ривак. - К.: Знання, 2006. - 481 с.

3. Дратвер Б. Економічна теорія: Навчальний посібник / Борис Дратвер, Наталія Пасічник; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В. К. Винниченка. - Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. - 256 с.

4. Економічна теорія: Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 779 с.

5. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В. Д. Базилевича. - 3-тє вид., доп. і перероб. - К.: Знання-Прес, 2004. - 615 с.

6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В. Д. Базилевича. - 6-те вид., доп. і перероб. - К.: Знання-Прес, 2007. - 719 с.

7. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник / Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук; Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. - К.: Атіка, 2001. - 343 с.

8. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій / Богдан Лановик, Микола Лазарович. - 6-те вид., стереотип. - К.: Вікар, 2006. - 405 с.

9. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. - Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. - 624 с.

10. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г. Н. Климко. - 5-те вид., виправлене. - К.: Знання-Прес, 2004. - 614 с.

11. Основи економічної теорії: Навчальний посібник / В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. - К.: Інститут аграрної економіки, 1999. - 466 с.

12. Основи економічної теорії: Навч. посібник / Авт. кол.: В’ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської. - К.: Каравела, 2007. - 447 с.

13. Основи економічної теорії: Підручник / В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко та ін.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. - К.: Алерта, 2005. - 510 с.

14. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. - К.: Кондор, 2003. - 491 с.

15. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник / С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. - 3-є вид., перероб. і доп. - Вінниця: Тезис, 2003. - 340 с.

16. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник / Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП. - К.: МАУП, 2005. - 323 с.

17. Сайт Державного комітету статистики України - http://www.ukrstat.gov.ua/