Економіка природокористування

1. Правове регулювання природокористування та охорони довкілля

Законодавче регулювання у сфері природокористування в Україні свого часу повністю відповідало союзним нормам, що було зумовлено її статусом у складі СРСР. Для ілюстрації достатньо згадати низку постанов та актів, які регулювали природоохоронну діяльність в УРСР. Традиційно вони ухвалювалися спільно ЦК Компартії України та Радою Міністрів УРСР. Серед них: "Про посилення охорони природи і поліпшення використання природних ресурсів" від 8 травня 1973 року; "Про організацію виконання постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 1 грудня 1978 р. 'Про додаткові заходи по посиленню охорони природи і поліпшення використання природних ресурсів'" від 23 січня 1979 року; "Про організацію виконання постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 19 січня 1988 р. 'Про першочергові заходи по поліпшенню використання водних ресурсів у країні'" від 1 березня 1988 року. У цьому ж контексті слід розглядати і постанову Верховної Ради УРСР "Про екологічну ситуацію в республіці та заходах по її докорінному поліпшенню" від лютого 1990 року, яка фактично була спрямована на виконання згаданих вище рішень ЦК КПРС 1988 та 1989 років.

Водночас існують значні можливості для приведення вітчизняного законодавства у відповідність до світових стандартів. Ці стандарти найбільш чітко окреслені в документах Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП), Міжнародної комісії з навколишнього середовища та розвитку (Комісії Брундтланд) та Декларації Ріо з навколишнього середовища та розвитку.

На сьогодні ЮНЕП зробила значний крок у напрямку впровадження концепції сталого розвитку як найбільш прийнятної моделі для глобального прогресу та розвитку окремих країн і регіонів. У зв'язку з цим організація бере на себе такі зобов'язання:

• здійснення керівництва та надання допомоги в межах ООН для відновлення, збереження та покращення екологічної основи розвитку;
• моніторинг, оцінка та регулярне оприлюднення даних про стан довкілля та природних ресурсів;
• підтримка пріоритетних наукових досліджень у сфері охорони природи та використання ресурсів;
• розробка критеріїв та індикаторів якості природного середовища, а також основних принципів довгострокового використання та регулювання природних ресурсів;
• підтримка природоохоронних ініціатив та програм, що фінансуються зацікавленими державами;
• сприяння укладанню міжнародних угод, а також підтримка розробки міжнародно-правових норм, конвенцій та угод щодо охорони навколишнього середовища та раціонального використання ресурсів; надання допомоги іншим міжнародним організаціям у проведенні екологічної експертизи їхніх програм та підготовці кадрів [5, c. 267-268].

При порівнянні українського Закону про охорону природи з принципами діяльності ЮНЕП стає помітно, що деякі з них не знайшли свого відображення в національному законодавстві. Зокрема, відсутні норми щодо відтворення екосистем, довгострокового використання довкілля, підтримки пріоритетних наукових напрямів та технологій, показників якості навколишнього середовища. Саме в цьому напрямку, ймовірно, і має вдосконалюватися чинне екологічне законодавство.

У червні 1992 року в Ріо-де-Жанейро відбулася Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку, підсумковим документом якої стала Декларація Ріо. Особливістю форуму був найвищий рівень представництва: делегації майже всіх держав-членів ООН очолювали керівники країн. Українську делегацію очолював Голова Верховної Ради України І. С. Плющ, який виступив з доповіддю.

Декларація Ріо складається з 27 принципів, що визначають позицію ООН щодо проблем довкілля та розвитку. Перший принцип проголошує: "Турбота про людей займає центральне місце в зусиллях щодо забезпечення сталого розвитку. Вони мають право на здорове та плідне життя в гармонії з природою".

Документ розвиває цю тезу, акцентуючи увагу на механізмах реалізації екологічних прав людини. При цьому наголошується не лише на відповідальності держав перед своїми громадянами, а й на ролі всього міжнародного співтовариства. Важливо, що Декларація передбачає захист природного середовища та ресурсів навіть для народів, які перебувають в умовах гніту. Таким чином, використання ресурсів країни перестає бути суто внутрішньою справою, а стає предметом занепокоєння міжнародної спільноти. Це відображає загальну тенденцію до активізації діяльності міжнародних інституцій у захисті прав людей.

Для України принципи Декларації Ріо мають особливе значення, оскільки наша держава не в змозі самостійно вирішити всі екологічні проблеми, особливо наслідки Чорнобильської катастрофи. Ця проблема зачіпає інтереси багатьох країн і потребує спільних скоординованих зусиль. Водночас кожна країна, яка підтримала Декларацію, своєю природоохоронною політикою робить внесок у забезпечення сталого розвитку людства. На конференції від імені України зазначалося: "будуючи нову, незалежну Україну як державу, інтегровану в європейське і світове співтовариство, ми будуємо світ XXI століття — світ співпраці, взаємодопомоги та глобального екологічного партнерства вільних і рівних народів Землі — планети, яку маємо захистити як найкращий витвір Бога й Природи в безмежному й холодному Космосі".

Декларація Ріо об'єднує країни та народи в досягненні спільних цілей, гуртуючи їх у всепланетну єдність.

Отже, екологічне законодавство є невід'ємною складовою правової держави, спрямованою на захист, збереження та розвиток навколишнього природного середовища та ресурсів, а також на формування екологічної культури суспільства [8, c. 314-316].

Екологічне законодавство СРСР, до складу якого входила Україна до 1991 року, не могло належним чином захистити довкілля. Сприятливі умови для відновлення екологічної культури та створення її науково-правової основи з'явилися лише після здобуття незалежності.

Наразі в Україні формується національна правова база, що регулює відносини людини з природним середовищем. У перехідний період це законодавство має змішаний характер, оскільки поряд із новими законами діють деякі правові акти, успадковані від СРСР.

Проте українське екологічне право не повною мірою забезпечує захист природи. З одного боку, воно значною мірою залишається декларативним і не містить конкретних механізмів вирішення проблем, а з іншого — недостатньо враховує досвід сучасного міжнародного екологічного законодавства. Тому розбудова демократичної правової держави в Україні значною мірою залежить від ефективності системи законів, що забезпечують охорону навколишнього середовища та природних ресурсів в інтересах нинішнього та майбутніх поколінь [3, c. 384].

2. Збитки, які завдаються лісовому господарству

У розвинених країнах Європи та Америки ліси потерпають від забруднення повітря промисловими викидами, електростанціями та міським господарством. Ліси Німеччини, Норвегії, Швеції та Чехії страждають від кислотних дощів, які утворюються внаслідок поєднання викидів сірчистого ангідриду з вологою хмар.

Загибель дерев призводить до значних економічних втрат, хоча деревина є одним із найдешевших матеріалів.

Ліси України за своїм призначенням і розміщенням виконують переважно екологічні функції (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі), маючи обмежене експлуатаційне значення.

Порівняно з іншими європейськими країнами, ліси та лісове господарство України мають певні особливості:

• відносно низький середній рівень лісистості території;
• зростання лісів у різних природних зонах (Полісся, Лісостеп, Степ, Українські Карпати та гірський Крим), які суттєво відрізняються за лісорослинними умовами, методами ведення господарства та використання лісових ресурсів;
• переважно екологічне значення лісів, значна їх частка (до 50%) має обмежений режим використання;
• високий відсоток заповідних лісів (14,0%), який має тенденцію до зростання;
• історично склалася ситуація із закріпленням лісів за багатьма постійними лісокористувачами (ліси надані в постійне користування підприємствам, установам та організаціям понад п'ятдесяти міністерств і відомств);
• значна площа лісів зростає в зоні радіоактивного забруднення;
• половина лісів України є штучно створеними і потребують посиленого догляду.

Загальна площа земель лісового фонду становить 10,8 млн. га, з яких лісовою рослинністю вкрито 9,5 млн. га, що становить 15,7 відсотка території України. За останні 50 років лісистість зросла майже в 1,5 рази, а запас деревини — в 2,5 рази, досягнувши 1,8 млрд. м³. Середній щорічний приріст у лісах Держкомлісгоспу становить 4,0 м³ на 1 гектар, коливаючись від 5,0 м³ у Карпатах до 2,5 м³ у Степовій зоні.

Ліси на території України розміщені вкрай нерівномірно, концентруючись переважно в Поліссі та Українських Карпатах. Лісистість у різних природних зонах має значні відмінності й не досягає оптимального рівня, за якого ліси найпозитивніше впливають на клімат, ґрунти, водні ресурси, пом'якшують наслідки ерозійних процесів, а також забезпечується отримання більшої кількості деревини.

Зменшення лісів останніми роками призводить до скорочення всіх видів лісових ресурсів, включаючи харчові, кормові, технічні продукти та лікарські рослини. Знижуються також їх рекреаційні та захисні властивості [6, c. 67-69].

В основі процесу лісокористування лежить поділ лісів на групи відповідно до їх народногосподарського значення, місця розташування та виконуваних функцій. За своїм призначенням ліси поділяються на три групи.

До 1-ї групи належать ліси різних категорій, що виконують захисні, кліматорегулюючі, водоохоронні, санітарно-гігієнічні та рекреаційні функції. Це лісові смуги на берегах водойм і вздовж доріг, захисні лісові смуги, протиерозійні ліси, зелені зони навколо міст, населених пунктів і промислових підприємств. Їх частка становить близько 20% лісового фонду.

З ростом урбанізації, розширенням захисного лісорозведення та підвищенням вимог до якості навколишнього середовища збільшується питома вага лісів 1-ї групи. Лісоексплуатація в таких лісах обмежена, проводяться лише санітарні вирубування.

До 2-ї групи відносять ліси, що мають не лише захисну, але й обмежену експлуатаційну цінність. Здебільшого це ліси в промислово розвинених районах, які піддаються посиленій експлуатації. Вони мають обмежені сировинні ресурси, але є великим природним даром для людей, тварин, птахів, комах та інших живих істот. Висока густота населення в цих районах зумовлює підвищені вимоги не лише до збереження, але й до поліпшення захисних і соціальних функцій лісів.

Ліси 3-ї групи є основним джерелом отримання деревини для потреб народного господарства. Вони розташовані в багатолісних районах.

Раціональне використання деревинної сировини на основі комплексної та повної переробки, використання деревних відходів є основою розвитку лісопромислового комплексу, до складу якого входять чотири великі галузі: лісозаготівельна, деревообробна, целюлозно-паперова та лісохімічна. У рамках трьох останніх існує ряд підрозділів. Так, до складу целюлозно-паперової галузі входить виробництво паперу і картону, целюлози, деревної маси, паперової та картонної тари.

Основним завданням лісового господарства є раціональне використання, охорона та відновлення лісових ресурсів.

Відповідно до цього, до обов'язків лісогосподарських органів входять:

1. організація та регулювання всіх видів користування з урахуванням збереження середовищезахисних, кліматорегулюючих і оздоровчих функцій лісу;
2. охорона та захист лісів;
3. здійснення державного нагляду за використанням лісових ресурсів;
4. здійснення комплексу лісогосподарських заходів щодо відновлення, вирощування та догляду за лісом;
5. підвищення родючості лісових земель, поліпшення якості та підвищення продуктивності лісів [9, c. 253-254].

Задоволення потреб суспільства в різноманітних видах лісових ресурсів і відповідний розвиток комплексу лісових галузей значною мірою визначаються наявністю цих ресурсів, їх станом і рівнем використання.

Забезпечення необхідного рівня споживання деревної сировини має певні труднощі: погіршення лісосировинних баз, розташованих у найбільш доступних для експлуатації районах; погіршення якісних характеристик деревної сировини при перебазуванні її в інші райони; зміна якісного складу та вікової структури дерев.

Це зумовило перехід до багатоцільового використання лісів, раціональнішого використання сировинних ресурсів, перш за все деревини, своєчасного їх відтворення та виконання вимог щодо охорони навколишнього середовища.

Лісовий фонд використовується за рахунок обігу деревини, переважно м'яколистяних порід, утилізації сировини та отримання продукції побічного використання.

Ліси нерівномірно розміщені в природно-географічних зонах. Насиченість ними того чи іншого регіону характеризує показник лісистості (відношення лісової площі до загальної площі регіону) та розмір площі лісу з розрахунку на одного мешканця.

Ліс впливає на газообмін в атмосфері, поглинаючи промислові викиди та вихлопні гази автотранспорту, акумулює та послаблює дію шкідливих домішок.

Вченими встановлено, що щорічно 1 га хвойних насаджень затримує на кронах дерев до 30 т пилу, соснові — 35 т, в'яз — 43 т, дубові — 54 т, букові — 65 т.

За вегетаційний період 1 кг листків білої акації (у розрахунку на суху речовину) накопичує 69 г сірчаного газу, в'яза звичайного — 39 г, тополі — 157 г. Свинець із вихлопних газів вбирається листям каштану, клена гостролистого, тополі пірамідальної, липи. Тому при створенні санітарно-захисних зон навколо промислових міст необхідно враховувати екологічну ефективність цих дерев.

Деревина є універсальним господарським матеріалом [2, c. 115-116].

Список використаної літератури

1. Білявський Г. Основи екології: Теорія та практикум: Навч. посібник для студ. вузів / Георгій Білявський, Людмила Бутченко, Василь Навроцький. — К.: Лібра, 2002. — 351 с.

2. Джигирей В. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища: Екологія та охорона природи / Віктор Джигирей, Віктор Сторожук, Ростислав Яцюк; М-во освіти України; Держ. ун-т "Львівська політехніка"; Укр. держ. лісотехн. ун-т. — Львів: Афіша, 2000. — 270 с.

3. Дубас Р. Економіка природокористування: Навчальний посібник / Ростислав Дубас; Мін-во освіти і науки України, Державна академія житлово-комунального гос-ва. — К.: МП "Леся", 2007. — 447 с.

4. Запольський А. Основи екології: Підручник для студентів техніко-технологічних спеціальностей вищих навчальних закладів / Анатолій Запольський, Анатолій Салюк; Ред. К. М. Ситник. — К.: Вища школа, 2003. — 357 с.

5. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів / О. М. Адаменко, Я. В. Коденко, Л. М. Консевич; Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — 2-е вид. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 314 с.

6. Природокористування: методологічні та соціальні аспекти оптимізації / Тетяна Гардашук, Ю. Р. Шеляг-Сосонко, Я. І. Мовчан та ін.; АН УРСР, Інститут філософії. — К.: Наук. думка, 1992. — 140 с.

7. Сухарев С. Основи екології та охорони довкілля: Навчальний посібник / Сергій Сухарев, Степан Чундак, Оксана Сухарева; Мін-во освіти і науки України, Ужгородський нац. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 391 с.

8. Царенко О. Основи екології та економіка природокористування: Навч. посібн. для студ. вузів / Олександр Царенко, Олександр Нєсвєтов, Микола Кадацький. — 2-е вид., стереотипне. — Суми: Університетська книга, 2004. — 399 с.

9. Яремчук І. Економіка природокористування: Навчальний посібник / Іван Яремчук. — К.: Пошуково-вид. агентство "Книга пам'яті України": Вид. центр "Просвіта", 2000. — 429 с.