Економіка і побут Київської русі

Вступ

Питання про суспільний устрій Київської Русі досі викликає дискусії серед дослідників. Одні історики наполягають на її феодальному характері, інші ж заперечують цю тезу, посилаючись на відсутність класичної західноєвропейської васальної ієрархії, де бояри та князі перебували б у жорсткій залежності від великого князя. Вони також вказують на переважно вільне селянство, значну роль торгівлі та велику кількість міст. Проте такий погляд не враховує, що князі та бояри отримували частку данини з підвладних територій за свою службу, що можна трактувати як своєрідний васалітет без надання землі у лен. Важливо також зауважити, що суспільство Русі X століття суттєво відрізнялося від суспільства XII–XIII століть, коли боярство перетворилося на землевласників, поступово залучаючи селян до обробітку своїх угідь через різні форми відробітків. Отже, якщо в X столітті феодальні відносини були майже невідомі й держава лише вступала на цей шлях, то вже в XII–XIII століттях вони, хоч і повільно, але розвивалися, і ця тенденція з часом лише посилювалася. Сучасні науковці виокремлюють певні риси давньоруського феодалізму. Зокрема, О. Толочко пропонує називати його «державним», оскільки земля перебувала у власності держави, яка через механізм розподілу наділяла нею. Право роздавати тимчасові державні наділи (волості) мав великий князь, а згодом і князі удільних земель. Князі не отримували волості у приватну власність, а лише збирали з них податок-ренту. Водночас вони володіли й приватними маєтками — вотчинами. Однак домінуючою формою була саме «волость». Перехід на інший, рівнозначний «стіл» не призводив до втрат, що пояснює багато явищ у політичному житті держави, зокрема й легкість, з якою спалахували міжкнязівські війни. Таким чином, Київська держава мала феодальний характер, проте її соціально-економічний та політичний устрій вирізнявся низкою самобутніх рис і проходив кілька етапів розвитку.

1. Соціальна структура давньоруського суспільства та її еволюція протягом ІХ-ХІІ ст.

У період Київської Русі у східних слов'ян сформувалося феодальне суспільство. Становлення феодальних відносин відбувалося в загальноєвропейському руслі — від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей складний і тривалий процес розгортався поетапно. Спочатку, в IX столітті, складається система експлуатації вільного населення військовою знаттю — князем та дружиною. Головним елементом цієї системи була данина, відома як «полюддя». У X столітті відбуваються кардинальні зміни у поземельних відносинах: князі захоплюють общинні землі та концентрують їх у своїх руках, що призводить до виникнення доменіального (вотчинного) землеволодіння великого князя. Наступним етапом феодалізації стало формування в XI столітті земельної власності служилої знаті — бояр, а також православної церкви.

Соціальна структура суспільства на початку існування Київської держави була відносно простою, але значно ускладнилася до кінця домонгольського періоду. У IX столітті в землеробському суспільстві домінували вільні смерди та нечисленна племінна знать на чолі з князем. Феодальні відносини мали слаборозвинутий характер. Етнічний склад населення був досить однорідним. Проте зі швидким зростанням держави збільшується кількість соціальних груп, розширюється етнічний склад, відбувається приплив іноземців. Серед слов'янського населення з'являються фінські мисливці, тюркські найманці, грецькі ремісники, вірменські та єврейські купці.

Верхівку суспільства становила князівська дружина — «княжі мужі». Дружинники служили князю добровільно та мали право перейти до іншого. Поряд існувало й місцеве боярство. У XI столітті ці групи злилися, утворивши єдину соціальну верству, впливові роди якої спадково обіймали вищі державні посади та були опорою князя. Багато з них володіли великими землями, де працювали вільні, напіввільні смерди та раби. Велике землеволодіння зростало за рахунок захоплення общинних земель та освоєння нових територій. Наприкінці XI — на початку XII століття завершується формування класу феодалів та утверджуються феодальні відносини. Втім, боярство не було закритою кастою: його поповнювали заслужені смерди, діти священиків, іноземці-варяги, тюрки [2, c. 43-45].

Наступною сходинкою була міська знать: багате купецтво та промисловці, які вели як внутрішню, так і міжнародну торгівлю. Вони часто перебували у родинних зв'язках з боярами, відігравали провідну роль у міському житті та впливали на рішення віча. Менш впливові та бідніші городяни, яких називали «молодшими людьми», включали ремісників, дрібних торговців. Найнижчу сходинку в міській ієрархії займала чернь — люди без власності або з мізерною власністю, які наймалися на «чорну роботу». Юридично вони були вільними, але фактично залежали від міської верхівки.

Основну масу населення, яке налічувало від 3 до 12 мільйонів осіб, становили селяни. Вони мали власне господарство, землю, худобу, сплачували податки та виконували військову і шляхову повинності, тобто були незалежними. У XII–XIII століттях, з поширенням боярського землеволодіння, кількість незалежних селян скорочується, натомість зростає група вільних людей, які працюють на боярській землі. Здебільшого це були переселенці, які, рятуючись від нападів кочівників, осідали на землях великих власників.

У великих містах бурхливо розвивалося ремісництво. Ремісники об'єднувалися за фахом і жили в окремих районах, наприклад, у Києві вони зосереджувалися на Подолі.

У X–XIII століттях на Русі існувала значна група напіввільного населення — закупи. Це люди, які тимчасово втратили свободу, взявши наперед плату за працю або позику, яку згодом відробляли. Кредитор (боярин, купець чи лихвар) мав право бити закупа «про діло» та карати за псування реманенту. Закон захищав закупа, дозволяючи йому звертатися до суду на несправедливого пана, проте кредитор мав багато можливостей для переслідування.

На найнижчому щаблі суспільства перебували раби — холопи. Джерелами холопства були народження від рабів, полон, втеча закупа, продаж збанкрутілого купця. Холоп міг стати вільним через викуп або звільнення паном. Закон прирівнював його до худоби, він не мав власності. З поширенням християнства становище холопів дещо пом'якшилося: церква закликала до гуманного ставлення та радила відпускати їх на волю. Звільнені раби отримали назву «ізгої», їм було важко знайти своє місце в суспільстві, і вони також перебували під захистом церкви [5, c. 43-45].

Окрему соціальну групу становили служителі церкви: парафіяльні священики, диякони з родинами, ченці та черниці. Їхні відносини регулювалися церковним законодавством, значною мірою запозиченим із Візантії, зокрема у Церковних Уставах Володимира та Ярослава Мудрого. Церква прагнула пом'якшити соціальні суперечності, брала під захист знедолених, отримувала від влади «десятину», судове мито та багаті дарунки — землі, села, навіть міста. Швидко збагачуючись, вона перетворилася на великого землевласника, а тому підтримувала та виправдовувала соціальний устрій держави.

У X–XII століттях активно формувалися васальні відносини: за вірну службу князь дарував боярам і дружинникам міста та села. Дарувалося не право власності на територію, а право збору податків. Так складалася помісна форма землеволодіння, яка не передбачала передачі землі у спадок без згоди князя. З ослабленням центральної влади та посиленням відцентрових тенденцій дедалі більшого поширення набуває вотчина — спадкове володіння, яке можна було продавати, дарувати чи передавати у спадок.

Процес утвердження феодалізму на Русі, хоч і збігався із загальноєвропейськими тенденціями, мав свої особливості. По-перше, феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, оминувши рабовласницьку стадію. По-друге, темпи феодалізації були повільнішими, ніж у Європі, де існували давні традиції приватної власності. По-третє, становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян через наявність значної кількості незаселеної землі.

У X–XIII століттях ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Серед феодально залежного населення також відбувалася диференціація. Основними верствами були:

• смерди — більшість селян, які мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю та були відносно вільними;
• закупи — люди, які через різні причини втрачали господарство та йшли в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);
• рядовичі — селяни, які укладали з феодалом ряд (договір), визнаючи свою залежність та зобов'язуючись працювати за частку продукції;
• челядь — особи, що втратили господарство та працювали на феодала, їх можна було продавати, дарувати, передавати у спадщину;
• холопи — населення, яке перебувало у повній власності феодала [8, c. 52-54].

За феодалізму земля була основним засобом виробництва, а право володіння нею — економічною основою для отримання ренти з залежних селян. Характерними ознаками формування залежності були позаекономічний примус та економічне закабалення. Історія Київської Русі знає три види ренти, які відображали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якої було «полюддя». Захоплення общинних земель та формування вотчин призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в X столітті грошової ренти, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки було сільське господарство. Землеробство досягло значного розвитку завдяки використанню досконалих знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, серп, коса) та різних систем обробітку ґрунту (вирубна, перелогова, парова з двопільною та трипільною сівозмінами). Це сприяло високій продуктивності: середня врожайність зернових становила сам-6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 центнерів зерна. Успіхи в землеробстві, наявність пасовищ та сінокосів сприяли розвитку скотарства. Допоміжними галузями були промисли — бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарстві належало ремеслу. Найпоширенішими були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, а всього існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісництва відображала розвиток феодальних відносин. Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньому етапі переважали перші дві, а в період роздробленості зростає роль міських. Міське ремесло вирізнялося складністю та якістю. Найбільших успіхів було досягнуто в металургії та обробці заліза: асортимент залізних виробів налічував до 150 назв.

Відокремлення ремесла від землеробства, спеціалізація та концентрація ремісників сприяли піднесенню торгівлі та зростанню міст. Територія Русі була вкрита мережею міжнародних торговельних шляхів. Найдавнішим був «грецький» шлях («із варяг у греки»), який через Дніпро з'єднував Прибалтику з Причорномор'ям. «Шовковий» шлях через Наддніпрянщину з'єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. «Соляний» та «залізний» шляхи сполучали Кавказ із Прикарпаттям [11, c. 46-48].

Активна торгівля сприяла становленню грошової системи. Перші монети на території України, переважно римські, з'явилися в II–III століттях. Згодом слов'яни запровадили власну грошову одиницю — куну (хутро куниці або білки). Зі зростанням торгівлі з'являється гривня, яка в XII столітті дорівнювала 50 кунам. Пізніше хутряні гроші поступилися місцем срібним гривням — зливкам вагою 160–196 грамів. Наприкінці XIII століття з'явився карбованець — срібний зливок вагою пів гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники та срібляники — перші вітчизняні монети. Проте хутро залишалося загальним ціновим еквівалентом майже до XIV століття.

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортався процес урбанізації. «Гради» (городища) — зародки майбутніх міст — виникають у східних слов'ян ще в VI столітті. Спочатку вони виконували обмежені функції: були пунктами збору данини, прикордонними укріпленнями, місцями общинних зібрань. Поступово, під впливом розвитку держави, ремесла та торгівлі, вони перетворюються на постійні міста, що стають економічними, політичними та культурними центрами. Літописи повідомляють, що в IX–X століттях існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Бєлгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XI столітті згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 «градів», з яких майже 100 були справжніми містами. Недарма варяги називали Русь «Гардаріки» — країна міст.

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин: формувалася система приватного землеволодіння, ускладнювалася ієрархія панівного класу, інтенсивно відбувалася диференціація залежного населення. Провідною галуззю економіки було сільське господарство, яке спиралося на традиції та досвід попередників. Постійно вдосконалювалися знаряддя праці та технології обробітку землі. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у містах, активізація торгівлі сприяли становленню грошової системи [1, c. 53-55].

2. Особливості господарювання у Київській Русі

У X–XII століттях сільське господарство залишалося провідною галуззю економіки. У різних регіонах застосовувалися традиційні системи землеробства: у лісових районах — підсічна та вирубна, у малонаселених степових — перелогова, у густонаселених, як-от Середнє Подніпров'я, — парова система з двопільною та трипільною сівозміною. Основними знаряддями були рало, соха та плуг. Сіяли вручну, жали залізними косами та серпами, молотили ціпами. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, льон, коноплю. Також культивували городні культури — боби, горох, часник, цибулю, ріпу, капусту, та садові — яблука, груші, вишні, черешні, виноград.

Розвинутим було скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней, а також свійську птицю — курей, гусей, качок.

Значне місце в економіці належало мисливству, рибальству та бортництву. Мисливство давало цінне хутро, яке було важливим експортним товаром. Найбільше добували хутро бобрів, куниць, лисиць, білок, яке високо цінувалося на ринках Сходу та Заходу. Володимир Мономах у своєму «Повчанні дітям» описує полювання як важливий напрям господарювання.

Велике значення мало бджільництво, переважно бортне. На деревах-бортнях ставили спеціальні знаки, а «Руська правда» передбачала суворе покарання за їх знищення. Мед і віск користувалися попитом на Русі та в Західній Європі та приносили значні прибутки. З меду виробляли напої, його вживали замість цукру, а з воску робили свічки.

Археологічні дослідження та свідчення іноземців підтверджують значний розвиток ремісництва, яке зосереджувалося переважно в містах та прикнязівських дворах. У X–XII століттях відбувається поглиблена спеціалізація ремесел, яких на кінець періоду нараховувалося близько 60.

Високого рівня досягла металургія. Із болотної руди сиродутним способом виплавляли залізо, з якого виготовляли сільськогосподарські знаряддя та предмети побуту: плуги, лемеші, коси, серпи, сокири, замки. Славилася Русь і зброярами, які виготовляли мечі, щити, списи. Ювелірне виробництво вирізнялося дорогими виробами із золота, прикрашеними емаллю, черню, коштовним камінням. Дорогоцінні вироби здебільшого виготовлялися в Києві — найбільшому ремісничому центрі. Для ширших верств населення золото замінялося сріблом, міддю та іншими металами. Такі виробництва існували в Києві (на Подолі), в Турові та інших містах. Ювеліри володіли технікою фігурного лиття та складних видів емалі, виробляючи високохудожні вироби як для внутрішнього, так і для зовнішнього ринку. Широкого розвитку набула деревообробна справа, оскільки переважаючим типом будівель були дерев'яні. Теслярі будували мости, церкви, житлові будинки, укріплення, а також виготовляли меблі, посуд, човни [4, c. 32-34].

Високого рівня досягло гончарство: з глини виготовляли різноманітний посуд з орнаментом, декоративні полив'яні плитки для підлоги та оздоблення стін, цеглу. Важливу роль відігравали також обробка шкіри, льону, вовни, каменю, виробництво скла, ткацтво та кравецтво.

Ремісники виконували замовлення на виготовлення предметів, знарядь, будівництво, а також працювали на ринок, що свідчило про поглиблення суспільного поділу праці та сприяло розширенню торгівлі.

Внутрішня торгівля зосереджувалася в містах, де існували «торги» та «торговища». У 1017 році лише в Києві діяло вісім торгових майданів. Там продавали продукти, сіль, ремісничі вироби місцевого виробництва, а також товари з віддалених регіонів та з-за кордону. Зовнішня торгівля відігравала особливо велику роль. Деякі історики (В. Ключевський, О. Єфіменко) вважали її головним фактором утворення держави. У X столітті організацію зовнішньої торгівлі значно піднесли варяги. Нею займалися не лише купці, а й бояри та князі. Перші відомі угоди з Візантією (907, 911 рр.) стосувалися саме торгівлі. Торгівля велася з Візантією, країнами Близького та Далекого Сходу, Скандинавією, Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною. Торговельними шляхами були насамперед річки, що впадали в Чорне, Азовське та Каспійське моря. Використовувалися й сухопутні шляхи: Грецький (з Києва на південь до Криму та Константинополя), Залозний (на Дон, Азовське море та Близький Схід), Солоний (в Галичину). На перехресті цих шляхів знаходився Київ. Найважливішим торговим партнером була Візантія. Русь вивозила віск, мед, невільників, шкіри, хутра, хліб, а завозила вироби з металу та скла, дорогі тканини, золоті вироби. Із Заходу завозилися парфуми, перець та інші приправи, дорогі прикраси. До європейських країн вивозили хутро, посуд, овочі, хліб, худобу, а завозили зброю, металеві предмети, тканини, мистецькі вироби. У Києві існували колонії, де мешкали німці, поляки, греки, євреї, вірмени. Розвинута торгівля потребувала власної монетної системи. У VII–IX століттях ходили арабські, візантійські та норманські монети. Згодом була введена власна грошова одиниця «куна» — шкура куниці. Пізніше з'явилася срібна гривня, а за часів князя Володимира — штамповані золоті та срібні монети. XI–XII століття стали періодом найбільшого розвитку торгових зв'язків та економічного розквіту Київської Русі [8, c. 65-68].

3. Побут та культура русичів

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в суспільному житті: розвитком феодальних відносин, становленням державності, відокремленням ремесла від сільського господарства, виникненням міст, пожвавленням торгівлі, розширенням міжнародних контактів, запровадженням християнства. Нові явища в культурі були не лише наслідком дії суспільних сил, а й активним фактором впливу на різні сфери життя, тобто культура виступала і об'єктом, і суб'єктом історичного розвитку.

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні ознаки:

1. Домінуючий вплив християнської релігії. Церква стала центром, де синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Культура мала служити церкві, про що свідчить домінування біблійних сюжетів у мистецтві, релігійної проблематики в літературі, культових споруд в архітектурі. Церква стала одним із найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.
2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій. Християнство сприяло поширенню візантійського впливу, особливо відчутного на початку християнізації. Давньоруська література розвивалася в межах візантійських канонів (житія, проповіді, повчання). Іконопис наслідував візантійські зразки, вирізняючись абстрактністю та статичністю. В архітектурі поширився візантійський стиль, запозичувалася техніка цегляної та кам'яної кладки, досвід створення фресок і мозаїк. З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з'являється емоційне «Слово про Ігорів похід» (1187), що не мало аналогів. З XI століття в церковному живописі розмиваються візантійські канони: з'являються світські сюжети, образи реальних людей, побутові сцени. Яскравим прикладом є фрески Софії Київської. Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання візантійського стилю та місцевих традицій, зокрема, значна кількість куполів є виявом впливу дохристиянських традицій.
3. Існування дохристиянського культурного середовища. Роль візантійського впливу була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське творчо переосмислювалося під впливом місцевих традицій [12, c. 74-76].

Феномен давньоруської культури виріс не з пересадженого варязького або візантійського саджанця. Він є синтезом місцевих традицій та досягнень сусідніх народів. Скіфський «звіриний стиль» прикладного мистецтва помітно виражений у галицьких керамічних плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських фібулах і змійовиках. Деякі елементи черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, будівельні навички) відродилися та розвинулися за часів Давньоруської держави.

Ще в дохристиянський період східні слов'яни мали писемність. Місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження. Літописна інформація про палаци княгині Ольги та відкриття монументальної ротонди, зведеної майже на 50 років раніше Десятинної церкви, свідчать про високий рівень ремесла та можливість створювати монументальні споруди на основі власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.

Виникнення та становлення Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян. Існування власної писемності та освіти є основною ознакою цивілізованості. Археологи засвідчують значне поширення грамотності на Русі. Вже за часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою державної та церковної політики. Існувала диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священиків, світська приватна школа домашнього навчання.

Накопиченню знань та розвитку шкільництва сприяло заснування бібліотек при храмах, монастирях та князівських дворах. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися, незважаючи на їх високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі князь Володимир Василькович заплатив 8 гривень, на які можна було купити отару овець з 40 голів. За підрахунками вчених, книжковий фонд Русі налічував щонайменше 130–140 тисяч томів.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали фундаментом для розвитку оригінальної літератури. Самобутнім жанром було літописання, яке з'явилося наприкінці X — на початку XI століття. У 1037–1039 роках порічні статті були об'єднані в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної думки вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 році. До нас дійшло майже 1500 літописних списків. До визначних пам'яток літератури належать «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Ізборник» (1073), «Слово про Ігорів похід». Ці твори торкалися важливої проблеми державотворення — відносин світської та церковної влад [2, c. 43-46].

Давньоруська література запропонувала два варіанти вирішення цього питання: концепцію «богоугодного володаря» з ідеєю зверхності церковної влади (Нестор) та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою (ідея верховності світської влади).

Друковане слово відкрило нові горизонти у правовій культурі. Спочатку у слов'ян існувало звичаєве усне право. За часів Ярослава Мудрого з'являється перше писане зведення законів — «Руська правда». Цей документ дійшов до нас у 106 списках, які поділяють на три редакції: Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що містить Правду Ярослава (норми щодо вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правду Ярославичів (захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти, штраф до державної скарбниці), Покон вірний та Урок мостникам (організація мостіння доріг). До Розширеної правди, крім названих документів, належить устав Володимира Мономаха, який регулює питання боргових зобов'язань, соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства, діяльність судово-адміністративного апарату. Скорочена правда, ймовірно, створена на основі Розширеної у XV або XVII столітті.

Поява писаного права сприяла зміцненню держави та зростанню правової культури населення.

Під впливом християнства нові тенденції з'явилися у матеріальній культурі. У княжу добу значного поширення набуває монументальна культова архітектура. У ранній період домінує візантійська традиція, що простежується в Десятинній церкві в Києві (X ст.) та Спасо-Преображенському соборі в Чернігові (1031–1036). Перехідним рубежем є зведення у 1037 році Софійського собору, де яскраво проступають слов'янські традиції. З XII століття візантійський вплив слабне, з'являються риси романського стилю та місцеві особливості. Формуються вітчизняні архітектурні школи — київська, галицька, переяславська. До нас дійшли церкви Кирилівська (1146), Василівська (1183) у Києві, Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200) у Галичі. У будівництві широко використовувалися фрески та мозаїка. Мозаїчні композиції Софійського собору виконані зі смальти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків [6, c. 48-50].

Християнство дало поштовх розвитку іконопису. Спочатку ікони завозилися з Візантії та Болгарії, але невдовзі сформувалися місцеві традиції. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій та Аліпій (Алімпій), який, за свідченням Печерського Патерика, «ікони писати хитр був зєло».

Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печерський (?—1114) — давньоруський живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монастиря. Найвизначнішими його роботами були сім ікон для домової церкви, які вважалися чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі. Аліпій похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. З його ім'ям деякі фахівці пов'язують ікони «Печерської Богородиці» і «Великої Панагії».

Поступово формуються самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська.

Переконливим свідченням форсованого розвитку культури є динамічне зростання кількості міст, які були не лише політичними та економічними центрами, а й своєрідними лабораторіями, де синтезувалася самобутня давньоруська культура.

Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом соціально-історичних умов та творчого переосмислення досягнень світової культури. Це дозволило розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, зберігши власну самобутність. Характерними ознаками були: домінуючий вплив християнства, запозичення та переосмислення візантійських традицій, існування дохристиянського культурного середовища, піднесення культури та поява нових явищ [9, c. 56-58].

Висновки

Феодальна експлуатація та соціальна несправедливість призводили до масових виступів залежного населення. Першим відомим соціальним конфліктом було повстання древлян проти князя Ігоря (945 р.). Пізніше відбулося велике заворушення у Києві (1068 р.). Більш чітко соціально вираженим було повстання у Києві (1113 р.), спрямоване проти лихварів і багатих купців, яких підтримував князь Святослав Ізяславович. Усі народні виступи були жорстоко придушені князівськими дружинами. Соціальні конфлікти були наслідком складного переплетіння політичних, релігійних та соціально-класових суперечностей. Не можна однозначно трактувати народні виступи лише як прояви соціальної боротьби, оскільки низи часто втягувалися у боротьбу між феодальними групами. Водночас заперечувати наявність соціальної боротьби не дозволяють факти, а «Руська правда» свідчить про класове розшарування та соціальну нерівність.

Київська Русь, зміцнюючись, перетворилася на багатоетнічну країну. Поряд з об'єднанням східнослов'янських племен було приєднано понад двадцять неслов'янських народностей. Питання етнічної структури досі викликає дискусії. Російські історики (М. Карамзін, С. Соловйов, В. Ключевський) не визнавали українців і білорусів окремими народами. Радянські історики висунули теорію про єдину давньоруську народність, що стала спільним предком російського, українського та білоруського народів.

Ця теорія була адміністративно узаконена в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654–1954 рр.)» та стала обов'язковою для науковців. Однак окремі вчені висловили іншу точку зору. М. Брайчевський доводив, що Київська Русь в етнічному плані була відносною єдністю, а східнослов'янські племена об'єдналися у групи зі своїми особливостями. Етнографічні та мовні риси кожної групи зберігалися та розвивалися. Поступово відбувалася консолідація племен у трьох групах: північно-східній, західній та південно-західній. Він підкреслював, що головним ядром у формуванні української народності був полянський лісостеп, російської — верхів'я Дніпра, Оки і Волги, білоруської — область дреговичів та полочан. П'ять століть існування Київської держави були періодом подолання племінного поділу, але не завершили формування українського, російського та білоруського народів.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський. - 3-е вид., виправлене і доп. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко. - 3-тє вид., випр., доп. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович. - 3-е вид., виправлене і доп. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук. - 3-є вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.