Економіка й організація діяльності об’єднань підприємств

1. Конвенція про захист прав інвестора

В Україні питанню гарантій інвестиційної діяльності приділяється значна увага. Згідно з чинним інвестиційним законодавством, держава бере на себе зобов'язання забезпечувати стабільні умови для ведення інвестиційної діяльності, а також дотримання прав та законних інтересів її учасників. Втручання державних органів та їхніх посадових осіб у діяльність суб'єктів інвестування заборонено, за винятком ситуацій, прямо передбачених законодавством, і лише в межах їхньої компетенції. Інвесторам гарантується свобода вибору об'єктів для вкладення коштів, окрім випадків, встановлених законом.

Хоча вітчизняне законодавство містить норми, покликані захищати інвесторів, саме по собі існування цих норм не є достатньою умовою для реального захисту. Важливо забезпечити дієві механізми їхнього практичного застосування. Це підкреслює необхідність не лише фіксації відповідних положень у законах, але й створення ефективної системи їх реалізації. На сьогодні українське інвестиційне законодавство, зокрема в частині захисту прав суб'єктів інвестиційної діяльності, характеризується наявністю прогалин та суперечностей, а також відсутністю чіткого механізму впровадження, що потребує суттєвого доопрацювання [2, c. 95-96].

Питання захисту прав та інтересів учасників інвестиційного процесу є актуальним не лише для України, але й регулюється законодавством багатьох країн світу та міжнародними угодами. Це свідчить про його важливість та глобальний характер. Удосконалення українського законодавства у цій сфері має відбуватися з урахуванням як проблем, що виникають під час правозастосовної практики, так і позитивного досвіду зарубіжних держав.

Якщо державні чи інші органи приймають акти, які порушують права інвесторів, вони зобов'язані відшкодувати завдані збитки в повному обсязі. Вирішення спорів щодо відшкодування таких збитків належить до компетенції суду або арбітражного суду.

Конвенція про захист прав інвестора встановлює правові засади для здійснення різноманітних інвестицій, що реєструються на території країн-учасниць, а також визначає гарантії прав інвесторів на вкладення коштів та отримання прибутку від них.

Стаття 5 Конвенції описує режим інвестування та гарантії від можливих змін у законодавстві. У статті 6 розглядаються питання, пов'язані з переліком вилучень та пріоритетів для країн-реципієнтів. Перелік вилучень включає галузі, підприємства та організації, які згідно з національним законодавством Сторін не підлягають приватизації, акціонуванню чи іншим формам роздержавлення. Перелік пріоритетів, своєю чергою, визначає сфери, підприємства, види діяльності та регіони, для яких передбачені пільгові умови залучення інвестицій. Обидва переліки мають бути опубліковані в офіційних виданнях Сторін.

Пункт 9 Конвенції встановлює, що інвестиції не можуть бути націоналізовані або реквізовані, за винятком надзвичайних ситуацій (таких як стихійні лиха, аварії, епідемії), що передбачені національним законодавством Сторін. Такі заходи можуть застосовуватися лише в суспільних інтересах, визначених Конституцією країни-реципієнта, та за умови виплати інвестору адекватної компенсації [3, c. 81-82].

Інвестори визначаються як суб'єкти інвестиційної діяльності, які вкладають власні, позикові або залучені майнові та інтелектуальні цінності в об'єкти інвестування. Вони можуть діяти як вкладники, кредитори, покупці або виконувати функції будь-якого іншого учасника інвестиційного процесу.

Конвенція надає інвесторам право на придбання акцій та інших цінних паперів суб'єктів господарювання та інших емітентів, включаючи державні цінні папери. Сторони, у свою чергу, зобов'язуються інформувати одна одну про ключові аспекти приватизації, зокрема:

• сутність та хід приватизаційних процесів, включаючи інформацію про аукціони та конкурси, їх місце і час проведення;
• плани-графіки проведення аукціонів та конкурсів;
• порядок придбання акцій підприємств, що приватизуються;
• умови продажу об'єктів приватизації;
• інформацію про найбільш значущі об'єкти, що виносяться на продаж.

Також Конвенцією передбачена можливість укладення з іноземними інвесторами концесійних угод та договорів оренди майна, що належить громадянам та юридичним особам країни-реципієнта.

На основі аналізу наукових підходів до визначення поняття "захист прав" та чинного законодавства України можна зробити висновок, що захист прав суб'єктів інвестиційної діяльності являє собою сукупність передбачених законом засобів, спрямованих на відновлення порушених прав та застосування санкцій до порушників. Обґрунтовується доцільність введення в українське законодавство про інвестиційну діяльність чіткого визначення терміну "захист прав інвесторів" [6, c. 59-60].

2. Зарубіжні дочірні підприємства груп підприємств

Українські суб'єкти господарювання мають можливість створювати за межами країни різні господарські одиниці, зокрема:

• Філія — відокремлений підрозділ вітчизняного підприємства, який реєструється як окрема фірма без статусу юридичної особи для ведення торговельних чи інших операцій;
• Спільне підприємство — утворюється на основі об'єднання капіталів резидента та нерезидента для спільної фінансово-господарської діяльності з управлінням та розподілом прибутків пропорційно до вкладених коштів;
• Асоційоване підприємство — підприємство, у статутному капіталі якого частка інвестора становить від 20 до 50%;
• Дочірнє підприємство — підприємство, у статутному капіталі якого частка інвестора перевищує 50% (до 100%).

Перевага, яку інвестори віддають створенню асоційованих та дочірніх компаній за кордоном, пояснюється можливістю встановлення контролю над ними. Це дозволяє здійснювати вирішальний вплив на їхню фінансову, господарську та комерційну політику з метою отримання прибутку.

Існує кілька способів створення дочірніх підприємств українськими резидентами за кордоном:

1. заснування нового підприємства шляхом внесення майнових та грошових внесків;
2. придбання вже діючого іноземного підприємства;
3. придбання пакетів акцій іноземних компаній.

Здійснення майнових інвестицій, у тому числі у вигляді грошових коштів, спрямованих на створення дочірніх підприємств за межами України, потребує отримання індивідуальної ліцензії. Цей процес регулюється Положенням про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами майнових інвестицій за межами України (постанова КМУ від 19.02.1996 р. № 229) та Інструкцією про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон (постанова Правління НБУ від 16.03.1999 р. № 122).

Для отримання ліцензії на майнові інвестиції резиденти мають подати до Міністерства економіки України наступний пакет документів:

• лист-звернення з обґрунтуванням необхідності інвестування за кордон;
• нотаріально засвідчену копію свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності;
• нотаріально засвідчену копію установчих документів;
• згоду відповідних державних органів, якщо інвестоване майно перебуває у державній власності;
• довідку з банківської установи, де відкрито рахунок резидента;
• документ, що підтверджує вартість майна в іноземній валюті за цінами міжнародних ринків;
• документ про сплату збору за видачу ліцензії;
• документи, що підтверджують реєстрацію підприємства в країні перебування, та його установчі документи [1, c. 102-104].

Якщо інвестиція здійснюється у грошовій формі, резиденти подають документи до обласного управління Національного банку України за місцем реєстрації. Цей перелік включає:

• лист-звернення на ім'я Голови НБУ із зазначенням мети, строків та суми інвестиції;
• нотаріально засвідчену копію свідоцтва про державну реєстрацію;
• нотаріально засвідчену копію установчих документів;
• згоду відповідного міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади (для підприємств із державною часткою власності);
• нотаріально засвідчені копії угод (контрактів) з іноземними партнерами;
• копію документа про реєстрацію об'єкта інвестиції за кордоном та його установчих документів;
• відомості про банк-нерезидент та його реквізити для переказу коштів;
• документ про сплату ліцензійного збору.

Існують певні вимоги щодо здійснення іноземних фінансових інвестицій у дочірні підприємства:

• фінансування інвестицій дозволене лише за рахунок власних коштів; використання кредитів (у тому числі іноземних банків) забороняється;
• інвестиції мають здійснюватися виключно у безготівковій формі через кореспондентські рахунки уповноважених банків України в банках країни-реципієнта;
• усі надходження від інвестицій на користь резидентів мають зараховуватися на їхні валютні рахунки в уповноважених банках після сплати податків згідно із законодавством країни, що приймає інвестиції, про що інформуються банк та податкова адміністрація;
• прибуток, отриманий резидентами за кордоном, підлягає обов'язковому декларуванню [4, c. 115-117].

За даними за 2000 рік, обсяг прямих інвестицій з України в економіку інших країн становив 2213,72 тис. дол. США. З них 2201,11 тис. дол. США були внесені у грошовій формі, а 12,61 тис. дол. США — у формі рухомого та нерухомого майна.

Основними типами дочірніх компаній, що створюються українськими підприємствами за кордоном, є:

1. Торговельно-посередницькі — дозволяють максимально наблизити пропозицію товарів до ринку збуту;
2. Виробничі (ремонтні, збірні, сервісні) — призначені для перенесення частини виробничо-збутового циклу за кордон з метою адаптації товару до вимог зовнішніх ринків;
3. Підприємства для спільної реалізації інвестиційних проектів за участю іноземних партнерів, включаючи будівництво об'єктів в інших країнах;
4. Підприємства інвестиційного профілю — одна з найперспективніших сфер, що дозволяє ефективно вкладати кошти в іноземні банки, акції, цінні папери та нерухомість;
5. Фінансові дочірні підприємства — акумулюють ресурси для подальшого інвестування та репатріації капіталу в Україну;
6. інші типи.

При виборі країни для створення дочірнього підприємства зазвичай враховується наявність пільг для іноземних інвесторів. За цим критерієм країни можна умовно поділити на три групи:

1. країни зі спеціальними правилами та пільгами для іноземних інвестицій;
2. країни з «помірною» системою оподаткування;
3. офшорні зони.

Прикладом першої групи є Угорщина. Згідно із Законом про оподаткування товариств (1996 р. зі змінами), там передбачені інвестиційні пільги, особливо у пріоритетних районах та підприємницьких зонах. Наприклад, якщо інвестиції спрямовані на виробництво продукції обсягом не менше 1 млрд. форинтів (1000 форинтів ≈ 17,78 грн.) і зроблені після 31.12.1995 р., надається 50% пільга з податку на прибуток протягом 5 років після введення інвестиції в експлуатацію. Якщо ж інвестиція у підприємницьку зону (наприклад, Захонську) становить 3 млрд. форинтів і забезпечує зайнятість не менше 100 осіб, інвестори звільняються від оподаткування на 10 років.

Завдяки такій політиці Угорщина значно випереджає сусідні країни, посідаючи перше місце як за обсягами зовнішньоекономічного обороту, так і за кількістю спільних підприємств у регіоні. Українські інвестиції в економіку Угорщини за 2000 рік склали 823,42 тис. дол. США, переважно у транспортну галузь.

До другої групи належать країни, де при значному рівні податку на прибуток діє система спеціальних податкових пільг, зокрема щодо механізму переведення доходів та репатріації прибутків. Прикладами таких країн є Австрія, Данія, Греція, Швейцарія, Нідерланди, Ірландія. Для них характерні ліберальні валютні та митні режими, а також наявність двосторонніх угод про уникнення подвійного оподаткування з більшістю країн світу, включаючи Україну. Ці угоди дозволяють знижувати додаткові податки на вивезення доходів та уникати подвійного оподаткування в країні-одержувачі.

Обираючи країну з «помірною» системою оподаткування для створення дочірньої компанії, важливо враховувати специфіку її майбутньої діяльності, оскільки в різних країнах існують різні преференції щодо податкових пільг для певних видів діяльності [5, c. 217-219].

Список використаної літератури

1. Сідун В. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Вікторія Сідун, Юлія Пономарьова; М-во освіти і науки України, Харківський держ. ун-т харчування і торгівлі. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 435 с.

2. Селезньов В. Основи ринкової економіки України: Влада. Право. Підприємство. Фінанси. Податки. Маркетинг. Менеджмент. Торгівля. Реклама: Посібник / Володимир Селезньов. — К.: А.С.К., 2006. — 687 с.

3. Семенов Г. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Григорій Семенов, Марина Панкова, Андрій Семенов; М-во освіти і науки України, ГУ "ЗІДМУ". — 2-е вид., перероб. та доп. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 324 с.

4. Семернікова І. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Ірина Семернікова, Наталія Мєшкова-Кравченко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2003. — 311 с.

5. Шваб Л. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Людмила Шваб. — 3-є вид. — К.: Каравела, 2006. — 583 с.