Економічний розвиток світу у повоєнні роки

1. Вплив Другої світової війни на економіку провідних країн світу

Під впливом війни економіка Німеччини втратила ринковий характер, перетворившись на мілітаризовану індустріальну систему, орієнтовану на масове виробництво озброєнь для знищення людей. Попри тотальну мілітаризацію, вона не могла повністю забезпечити потреби фронту. Починаючи з кінця 1943 року, країна зіткнулася з серйозними проблемами в усіх секторах господарства: порушилися зв'язки між економічними комплексами, відчувався дефіцит сировини, пального, робочої сили та фінансів. З другої половини 1944 року промислове й аграрне виробництво різко скоротилося, що призвело до економічного колапсу.

США, які не брали участі у війні на її початковому етапі, займали чітку антинімецьку позицію. Атака Японії на Перл-Харбор 7 грудня 1941 року змусила Америку вступити у війну та перебудувати економіку на військові рейки. Ще до цього США постачали союзникам по антигітлерівській коаліції зброю, боєприпаси, сировину, продовольство в позику чи оренду. Ця програма, відома як ленд-ліз, стала одним із головних джерел збагачення американської держави, забезпечивши масовий збут товарів на зовнішніх ринках. У результаті США перетворилися на потужний військовий «арсенал», а промислове виробництво з 1939 по 1944 рік зросло більш ніж удвічі. Війна змінила структуру економіки: швидкими темпами розвивалися кольорова металургія та металообробка. Виробництво алюмінію збільшилося в шість разів, а літаків — у 16 разів. У розпал війни США забезпечували 60% світового промислового виробництва.

Роль держави в економіці значно посилилася: вона стала головним замовником озброєнь і фінансувала будівництво нових підприємств. Було введено в експлуатацію військові заводи вартістю 25 млрд доларів [2, c. 141-142]. Державний сектор розширився, а у США сконцентрувалося 2/3 світових запасів золота, що вплинуло на міжнародну валютну систему.

Англія пережила загрозу німецького вторгнення. Лондон, Бірмінгем, Ковентрі та інші міста піддавалися масованим бомбардуванням. Морські комунікації були блоковані, частина колоній окупована, значну частку торгового та військового флоту втрачено. Промислове виробництво скоротилося на 5%, видобуток вугілля — на 21%, у бавовняній промисловості спад перевищив 50%, у вовняній — 27%. Війна коштувала Англії 25 млрд фунтів стерлінгів. Для покриття витрат було залучено близько третини закордонних інвестицій, особливо з Індії, Канади, Австралії, Південно-Африканського Союзу, Латинської Америки та США. Державний борг зріс утричі, а в сферах впливу Британії почав утверджуватися американський капітал.

Японія, виступивши на боці гітлерівської коаліції, спочатку мала успіхи, захопивши Філіппіни, Бірму, Індонезію, В'єтнам. Однак тривале суперництво з американською економічною та військовою міццю вона не витримала. Війна перетворила Японію на індустріально-аграрну державу, збільшивши частку важкої промисловості. Концентрація виробництва зростала: капітал компаній Міцубісі та Сумітомо збільшився в 10 разів, Міцуї — понад 6 разів. Проте згодом виявилася слабкість військово-промислового комплексу, брак сировини, продовольства та транспорту. Війна лягла важким тягарем на народ, а військові витрати покривалися за рахунок національного багатства [4, c. 98-99].

2. План Маршалла

Катастрофічне економічне становище Західної Європи, особливо Німеччини, негативно позначалося на світовій економіці. США, нагромадивши значні багатства, не могли розвиватися ізольовано та прагнули до економічної інтеграції з розвиненими європейськими державами. Реконверсія американської економіки до мирних умов вимагала перебудови міжнародних економічних відносин.

План Маршалла став важливим кроком до створення світового ринкового господарства. Це була програма відбудови та розвитку Європи після війни через надання економічної допомоги з боку США. Ідею висунув державний секретар США Джордж Кетлетт Маршалл (1880-1959) 5 червня 1947 року у виступі в Гарвардському університеті, і її підтримали Великобританія та Франція.

На Паризькій нараді міністрів закордонних справ США, Великобританії, Франції та СРСР (червень-липень 1947 року) було вирішено створити організацію для вивчення ресурсів і потреб європейських країн та визначення розвитку промисловості. СРСР і його союзники відмовилися від участі. До плану приєдналися 16 країн: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція та Туреччина. У липні 1947 року вони уклали конвенцію про створення Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка розробила спільну програму відбудови.

План Маршалла діяв з квітня 1948 року по грудень 1951 року. Його реалізація почалася після прийняття США закону про чотирирічну програму «допомоги іноземним державам», який передбачав надання допомоги на основі двосторонніх угод. У 1948 році угоди були підписані з усіма країнами, крім Швейцарії. Учасники зобов'язувалися сприяти вільному підприємництву, заохочувати американські інвестиції, знижувати митні тарифи, постачати США окремі товари, забезпечувати фінансову стабільність і створювати спеціальні фонди в національній валюті. США контролювали витрати цих фондів, а країни звітували про використання допомоги.

Загальний контроль здійснювала Адміністрація економічного співробітництва, очолювана американськими фінансистами та політиками. Допомога надавалася з федерального бюджету у вигляді субсидій і позик. За період з квітня 1948 року по грудень 1951 року США виділили майже 17 млрд доларів, причому близько 60% отримали Великобританія, Франція, Італія та ФРН. Двостороння угода з ФРН була підписана у грудні 1949 року.

30 грудня 1951 року план Маршалла офіційно припинив дію, його замінив закон «про взаємну безпеку», прийнятий Конгресом США 10 жовтня 1951 року, який передбачав одночасну економічну та військову допомогу Західній Європі. План Маршалла позитивно вплинув на відновлення економічного потенціалу та ринкових господарств: уже на початку 1950-х років було досягнуто довоєнного рівня виробництва [1, c. 137-139].

3. Економічні причини створення «спільного ринку»

Спільний ринок було засновано на підставі Римського договору, який передбачав його поступове створення у три етапи протягом 12 років, тобто до кінця 1969 року. Ця мета не була повністю досягнута. Вільна торгівля в межах Співтовариства забезпечувалася лише для товарів. Кількісні обмеження в торгівлі ліквідували ще в 1961 році, а процес скасування митних бар'єрів завершився у липні 1968 року, що означало створення зони вільної торгівлі.

Економічні зв'язки між країнами існували завжди, але з поглибленням міжнародного поділу праці взаємозалежність держав стає ключовим чинником відтворення, задоволення суспільних потреб і розвитку світового господарства. Сьогодні обсяг міжнародної торгівлі перевищує 11 трлн доларів — понад третину сумарного ВВП країн світу. Це зумовлено тим, що підвищення ефективності господарювання та скорочення витрат потребують поглиблення спеціалізації виробництва за умови збереження його концентрації. Унаслідок цих процесів розвивається міжнародне співробітництво, формується світове господарство як єдність, поглиблюється інтегрованість країн.

Основою міжнародної економічної інтеграції є відповідний рівень економічного розвитку. Найвищої зрілості вона досягла серед промислово розвинутих країн, передусім у Західній Європі. Інтеграційні процеси стимулювалися високим рівнем продуктивних сил і поглибленням спеціалізації в умовах відносно невеликих внутрішніх ринків. Вагомим чинником стала також необхідність протидії домінуванню США у світовій економіці. У 1948 році США виробляли понад 60% продукції промислово розвинутих країн, на них припадало близько половини довгострокових зарубіжних інвестицій і майже 80% золотих запасів капіталістичного світу. Система міжнародних валютних відносин та організації — МВФ, МБРР, ГАТТ — були створені для зміцнення позицій США, які домінували й у політичних союзах, від НАТО до АНЗЮС. Жодна західноєвропейська країна поодинці не могла бути рівноправним партнером для США, тому потрібен був міцний економічний союз і єдиний господарський простір, зіставний з американським.

Це зумовило консолідацію західноєвропейської економічної еліти. У рамках Ради Європи, створеної 1949 року, реалізовувалися проекти регіональної інтеграції — від галузевих об'єднань до проектів федерації. За «планом Шумана» у квітні 1951 року було підписано Паризький договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) у складі Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу. Воно передбачало спільний ринок чотирьох продуктів (вугілля, залізна руда, сталь, металобрухт), регулювання обсягів виробництва, цін, інвестиційних програм і використання робочої сили. Договір набув чинності 1953 року. ЄОВС контролювало 60% виплавки сталі та 50% видобутку вугілля в Західній Європі [3, c. 157-158].

1956 року виник план перетворення ЄОВС на зону вільної торгівлі, але суперечності, особливо між Англією та Францією, призвели до підписання в березні 1957 року в Римі угоди лише шістьма країнами про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) — «Спільного ринку» — з програмою економічної та політичної інтеграції. Кінцевою метою проголошувалося створення Сполучених Штатів Західної Європи. Тоді ж було укладено угоду про Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом) для об'єднання ресурсів атомної енергії та промисловості. Великобританія, яка не приєдналася до ЄЕС, організувала Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ) у складі семи країн.

1967 року внаслідок злиття органів управління ЄОВС, ЄЕС і Євроатому утворилася триєдина організація — Європейські співтовариства. 1973 року Великобританія та Данія вийшли з ЄАВТ і приєдналися до ЄЕС, Португалія зробила це 1986 року. До ЄАВТ приєдналися інші країни, і вона знову складалася з семи членів: Австрії, Фінляндії, Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії, Швеції та Швейцарії. Ідея ЄАВТ полягала в розвитку торгівлі без об'єднання влади та створення офіційних інститутів, як у ЄЕС. 1984 року ЄАВТ і ЄЕС домовилися створити єдиний економічний простір, поширивши співпрацю на економіку, валютну та промислову політику, дослідження, технології, охорону довкілля, рибальство, виробництво сталі та транспорт. ЄАВТ отримувала пільги від членства в ЄС, не беручи участі в роботі його інститутів. Угода набула чинності 1 січня 1994 року. Швейцарія не приєдналася до неї, оскільки національний референдум відхилив угоду [5, c. 108-109].

4. Прискорений розвиток економіки Японії та Німеччини: причини та наслідки

Швидка відбудова Німеччини значною мірою завдячує грошово-ціновій реформі, яка зупинила інфляцію та ліквідувала «чорний ринок». 30 вересня 1949 року завершилося утворення ФРН. Уже 1951 року загальний обсяг виробництва був на третину вищим, ніж у 1936 році, а 1956 року подвоївся. Середньомісячний приріст промислової продукції за 1950-1960 роки становив 9,6% проти 4% у США та 3% в Англії. Цьому сприяло:

• збереження промислового потенціалу західної частини країни;
• менші репараційні платежі на користь США, Англії, Франції;
• наявність дешевої робочої сили після репатріації 9 млн німців зі Східної Прусії;
• менталітет німецького народу — висока працездатність, дисциплінованість;
• збільшений робочий тиждень і заробітна плата на 35% нижча від довоєнної;
• надання 3,9 млрд доларів «стартової допомоги» за планом Маршалла, надходження 32% коштів з федерального бюджету;
• заміна застарілого обладнання, оновлення виробництва, створення нових галузей (нафтохімії, електроніки);
• великий попит на промислову продукцію та товари широкого вжитку;
• можливість робити заощадження без військових витрат у 1950-х роках.

Золотий запас ФРН на початку 1960-х перевищував запаси Англії, Франції та Скандинавських країн разом узятих. Архітектором німецького «економічного дива» вважається Л. Ерхард, міністр економіки в уряді К. Аденауера. Разом з економістами-неолібералами він створив теорію «соціального ринкового господарства», яка поєднувала особисту ініціативу підприємців і вільну конкуренцію з елементами державного регулювання:

• держава має підтримувати нормальне функціонування системи цін;
• захищати ринкову економіку від монополізму;
• використовувати кредитні, валютні та податкові важелі для попередження криз;
• не втручатися в господарську діяльність окремих підприємців.

Ця теорія стала основою економічної політики західнонімецького уряду на десятиліття [1, c. 115-118].

Економічне диво в Японії розпочалося 1948 року, а до початку 1953 року країна досягла довоєнного рівня. Протягом 1952-1963 років ВНП майже потроївся, щорічний приріст становив 9%, обсяг виробництва товарів зріс у 5 разів, а споживання подвоїлося. До 1970-х Японія утвердилася як могутня промислова держава. Цьому сприяло:

• розпуск збройних сил американською окупаційною владою, встановлення демократичних свобод, загального виборчого права, формування парламенту та уряду, прийняття конституції;
• введення антимонопольного законодавства, розпуск найбільших монопольних концернів;
• реформа податкової системи за участю американських радників, зменшення податків на підприємницьку діяльність;
• встановлення твердого обмінного курсу ієни;
• земельна реформа 1946-1949 років, яка ліквідувала поміщицьке землеволодіння: держава викупила та продала селянам 80% сільськогосподарських угідь;
• американська допомога та «стабілізаційна лінія» Дж. Доджа, якому президент Г. Трумен доручив очолити перетворення, сприяли нормалізації фінансів, оновленню обладнання, створенню нових виробництв;
• закон про сприяння раціоналізації виробництва (березень 1952 року), який надавав підприємствам державну допомогу, податкові та фінансові пільги за умови модернізації;
• використання зарубіжних досягнень: закупівля патентів, ліцензій, передових технологій та їх адаптація до місцевих умов. У другій половині 1950-х масовим стало виробництво нейлону, транзисторних приймачів, у 1960-70-х — аудіосистем, відеокамер, відеомагнітофонів, у 1980-х — комп'ютеризованих роботів, мікросхем на кремнієвих кристалах;
• наполеглива праця понад 120-мільйонного японського народу, працелюбність, самовіддача, патріотизм;
• ефективна система пожиттєвого найму (патерналізм), за якою плата щорічно зростає залежно від віку та стажу.

Японія імпортує сировину з країн, що розвиваються, за низькими цінами, а готову продукцію експортує до США, Канади, Австралії та країн Європи [6, c. 84-85].

Список використаної літератури

1. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США : Навч. посібник для екон. спец. вузів / Юрій Боєв, Світлана Боєва ; Ред. І. В. Туз. - К. : Вища шк., 2004. - 173 с.

2. Лановик Б. Економічна історія : Курс лекцій / Богдан Лановик, Микола Лазарович, Володимир Чайковський. - 3-є вид., перероб. і доп. - К. : Вікар, 2001. - 332 с.

3. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник / Петро Леоненко, Петро Юхименко. - К. : Знання-Прес, 2004. - 499 с.

4. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів / Олександр Царенко, Андрій Захарчук. - Суми : Університетська книга, 2001. - 308 с.

5. Черкашина Н. Економічна історія : Навчальний посібник / Ніна Черкашина. - К. : ЦУЛ, 2003. - 192 с.

6. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник / Петро Юхименко. - К. : Вікар, 2004. - 341 с.