Економічні відносини як система, пізнання та використання економічних законів

Вступ

Під економічною системою розуміють комплекс усіх форм економічної активності людей, що виникає в ході їхньої взаємодії та спрямована на:

• виготовлення продукції,
• здійснення обмінних операцій,
• перерозподіл благ,
• кінцеве використання товарів і послуг,
• управління економічними процесами.

Господарська діяльність у межах економічної системи завжди постає впорядкованою та певним чином узгодженою. Саме тому економічна система вирізняється складною будовою, що формується через взаємодію її окремих складових, серед яких:

• продуктивні сили,
• техніко-економічні та організаційно-економічні зв'язки,
• виробничі відносини, або відносини економічної власності,
• господарський механізм.

Соціально-економічні відносини — це зв'язки, що формуються між людьми з приводу створення, розподілу, обміну та споживання матеріальних і духовних благ. Їхнім підґрунтям і головним елементом виступають відносини власності на засоби виробництва та вироблену продукцію.

Організаційно-економічні відносини загального характеру утворюють систему господарського механізму, тобто сукупність форм і методів суспільної організації та регулювання національного господарства.

Зазначені групи економічних відносин тісно взаємопов'язані. Головне завдання економічної теорії полягає у виявленні причинно-наслідкових зв'язків, законів і закономірностей, що визначають функціонування цих відносин як єдиної, логічно обґрунтованої економічної системи.

1. Сутність та основні структурні елементи економічних відносин

Економічна система є об'єктивною єдністю закономірно пов'язаних явищ і процесів економічного життя. Їй притаманна багатогранність, а всі її елементи перебувають у тісному органічному взаємозв'язку та не можуть існувати ізольовано. Функціональна схожість із живим організмом надає елементам економічної системи органічної цілісності. Це відрізняє її від так званих сумативних систем, які складаються з автономних об'єктів, здатних існувати поза межами цілісності. Якісна однорідність системи не є абсолютною, вона допускає виникнення елементів нової якості, що відповідають рівню зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.

До складу економічної системи входять такі елементи:

1) панівний тип власності на ресурси;

2) основні групи суб'єктів суспільного виробництва та взаємозв'язки між ними;

3) економічна форма результатів виробництва;

4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну та споживання;

5) загальні економічні закони.

У науковій літературі така структура економічної системи зазвичай аналізується через взаємозв'язок продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних) та надбудовних відносин у частині, що «обслуговує» економіку через формування «стереотипів» господарської поведінки. У цьому випадку класифікація економічних систем базується на такому критерії, як домінуючий тип (форма) власності.

Варто зазначити, що підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, на думку багатьох дослідників, не дає змоги пояснити суттєві відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, оскільки він абстрагується від реальних товарно-грошових відносин. [5, c. 18-20]

Класифікація економічних систем та її критерії. В економічній літературі класифікація економічних систем здійснюється по-різному, залежно від обраних критеріїв.

Типологія економічних систем може ґрунтуватися на загальній теорії систем і застосуванні відповідних принципів господарських процесів (наприклад, за Я. Корнаї). З позиції цього підходу економічна система розглядається як загальна система функцій, тобто як сукупність функціональних зв'язків в економіці, що відображають у межах певного «організаційного механізму» діяльність з використання обмежених ресурсів для максимального задоволення матеріальних потреб. При цьому існування економічної системи можливе лише за наявності зв'язку між її базисними елементами, потоками та формами продуктообміну. [2, c. 34]

Існує також інший підхід до системно-теоретичних уявлень, згідно з яким виокремлюється поняття господарської організації або господарського порядку відповідної економічної системи (наприклад, за В. Ойкеном). Критеріями класифікації різних типів такого порядку є форми планування та управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу та фінансів тощо. Кожна з цих організаційних форм, що в сукупності становлять господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути централізованим або децентралізованим, ресурси можуть перебувати в будь-якій формі власності, а обмін товарів може здійснюватися на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому ринку. Конкретна сукупність організаційних форм у певній економічній системі закріплюється в законах, нормативних актах та державних адміністративних настановах. До них належать також норми, що регулюють підприємницьку діяльність. У зарубіжній літературі все це отримало назву господарської конституції. Економічна система при цьому тлумачиться як сукупність трьох складових:

1) відносин між господарюючими суб'єктами, що забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг);

2) системи координації їхньої взаємодії;

3) системи мотивації та контролю.

На основі господарського порядку можна доповнювати та конкретизувати уявлення про елементи, характерні для даної економічної системи.

Отже, об'єктивна різноманітність якостей економічних систем та їхніх властивостей зумовлює наявність багатокритеріального поділу в типології систем. В узагальненому вигляді критерії економічних систем можна поділити на структуроутворюючі, соціально-економічні (змістовні), об'ємні та динамічні. За структуроутворюючими критеріями економічні системи класифікуються на основі структурних елементів, що становлять предмет політекономії. За соціально-економічними — на основі виділення ключових змістовних сторін економічної системи (наприклад, за способом поєднання виробництва та споживання, що визначає спосіб координації економічної діяльності; за способом поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, що обумовлений типом власності; за роллю соціокультурного фактора; за ступенем індустріального та економічного розвитку). Класифікація за об'ємними та динамічними критеріями здійснюється за ступенем складності систем та їхньої мінливості (наприклад, однорідні чи різнорідні системи, динамічні системи).

Відповідно, економічні системи розподіляються за цими групами критеріїв на: 1) системи виробничих відносин, системи функціональних зв'язків, інституціональні системи; 2) економічні системи за формами господарювання, за формаційними ознаками, за цивілізаційними ознаками та за типом технологічного розвитку; 3) економічні системи «чисті» та «змішані», статичні та такі, що історично розвиваються. Слід звернути увагу на те, що в реальності всі вказані критерії та класифікації накладаються одне на одне, взаємопереплітаються, хоча й відображають різні сторони економічних систем. І лише розгляд усієї сукупності критеріїв та класифікацій може дозволити скласти цілісне, всеосяжне уявлення про економіку як систему.

Таким чином, економічна система — це сукупність видів економічної діяльності людей у процесі їхньої взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін та споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства. [6, c. 42-44]

2. Економічні відносини як соціальна форма і спосіб організації економічної системи

Економічні відносини — це відносини та зв'язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну та споживання вироблених благ. Продуктивні сили, виражаючи відношення суспільства до природи, не вичерпують зміст економічної системи. Вона завжди включає в себе і певну суспільну форму продуктивних сил, і спосіб організації економічної системи, які створює сукупність економічних відносин між людьми.

Створення продукту за всіх умов є суспільним процесом. Факти свідчать, що люди виробляють життєві блага не ізольовано один від одного, не поодинці, а об'єднуючись певним чином, спілкуючись один з одним і взаємодіючи.

Суспільне виробництво в широкому розумінні складається з власне виробництва, розподілу, обміну та споживання. Це чотири фази чи сфери суспільного виробництва. [3, c. 39-41]

Виробничі відносини і спосіб виробництва. При аналізі структури економічної системи марксистська політична економія на перше місце ставила такий термін, як виробничі, а не економічні відносини. «В процесі виробництва люди вступають у відносини не тільки з природою, але й між собою, тобто вступають у виробничі відносини». К. Маркс, який активно використовував як термін «виробничі відносини», так і термін «економічні відносини», не дав чіткого їх розмежування.

Ми вважаємо, що найбільш загальною категорією є економічні відносини. Цей термін визнається економістами всіх шкіл. Що стосується терміна «виробничі відносини», то його можна застосовувати при аналізі відносин і зв'язків, які виникають між людьми у сфері безпосереднього виробництва. Відносини між людьми у сфері виробництва складаються з: 1) привласнення предметів природи; 2) способу поєднання людського ресурсу із засобами виробництва; 3) відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва; 4) організаційно-економічних відносин, складовою яких є управління виробництвом; 5) відносин між людьми щодо привласнення засобів виробництва.

У сукупності ці відносини являють собою безпосередню суспільну форму продуктивних сил і спосіб їх організації та використання людьми в процесі виробничої діяльності. Соціальна визначеність виробництва проявляється в способі виробництва, або, іншими словами, — в економічній формації.

Єдність і взаємодія продуктивних сил, що перебувають на певному рівні розвитку, і даного типу виробничих відносин становлять спосіб виробництва. Іншою назвою способу виробництва є економічна формація.

Продуктивні сили і виробничі відносини перебувають у взаємодії та суперечливій єдності, яка є внутрішнім джерелом розвитку суспільного виробництва. Певний характер і рівень продуктивних сил зумовлює той чи інший тип виробничих відносин.

Відносини між людьми у сфері розподілу формуються в процесі привласнення створеного продукту різними категоріями працівників: підприємцями, власниками засобів виробництва і землі, орендарями та державою (через стягнення податків).

Відносини між людьми у сфері обміну виникають у процесі купівлі-продажу товарів підприємствами, домогосподарствами, торговельними організаціями, державою. У сфері споживання економічні відносини виникають і зав'язуються між виробниками споживчих товарів і послуг та їхніми споживачами. [4, c. 52-54]

У сучасних умовах важливе місце в економічних відносинах належить товарно-грошовим і ринковим відносинам. Техніко-, організаційно- і соціально-економічні відносини. Економічні відносини формуються також унаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем, якими є техніко-економічні, організаційно-економічні та соціально-економічні відносини.

Техніко-економічні відносини знаходять своє вираження у спеціалізації, кооперуванні, комбінуванні виробництва, його концентрації, обміні діяльністю між людьми, в економічних нормативах тощо. З ними тісно пов'язані організаційно-економічні відносини, які виникають у процесі організації виробництва, розподілу, обміну та споживання, в управлінні цими процесами. Безпосередньо вони виникають між керівниками різних ланок суспільного виробництва і найманими працівниками, у процесі маркетингової діяльності, планування, програмування тощо.

Техніко-економічні та організаційно-економічні відносини відіграють важливу роль у виробництві, розподілі, обміні та споживанні, ступінь їх розвитку є суттєвою характеристикою рівня усуспільнення виробництва, продуктивних сил суспільства. Техніко-економічні та організаційно-економічні форми — структура виробництва, поділ і кооперація праці, форми управління — є об'єктом вивчення політичної економії. Вони тісно і безпосередньо пов'язані з відносинами виробництва, розподілу, обміну та споживання, що ґрунтуються на тих чи інших типах і формах власності, але водночас суттєво відрізняються від них тим, що не виражають відносин привласнення. Їхній розвиток, подібно до розвитку продуктивних сил, сприяє ефективності суспільного виробництва.

Соціально-економічні відносини — це така суспільна форма виробництва, суть і основу якої становлять відносини власності на засоби виробництва, природні ресурси, людський фактор, життєві блага. До соціально-економічних відносин належить також соціально-економічний аспект трудових відносин (характер праці) та відносини розподілу. Наприклад, відносини розподілу життєвих благ у Швеції за своїм характером скоріше є соціалістичними, ніж капіталістичними. Вже в XXI ст. поступово створюється нова, постіндустріальна економіка, яка заперечує класово-формаційні утворення (капіталізм, соціалізм) і переводить економіку в постформаційну систему. [1, c. 58-60]

3. Типи економічних систем та критерії їх класифікації

У вітчизняній політичній економії тривалий період панував формаційний підхід до класифікації економічних систем, який розроблено та обґрунтовано в працях К. Маркса. Поняття економічної формації є наріжним каменем його методу. Саме економічна формація є основою суспільно-економічної формації, яка являє собою спосіб виробництва, що розглядається в єдності з ідеологічною та політичною надбудовою, з усіма характерними для нього формами діяльності людей.

Спосіб виробництва як єдність і взаємодія продуктивних сил і даного типу суспільно-виробничих відносин становить економічну формацію суспільства.

Категорія «економічна формація» характеризує суспільне виробництво на певній стадії його розвитку, тобто це специфічне формоутворення, яке характеризується певною цілісністю та системністю. Кожній економічній формації властива певна структура, тобто єдність розгалуженої системи елементів, що перебувають у глибокому взаємозв'язку та взаємодії.

К. Маркс обґрунтував роль і значення кожної економічної формації (способу виробництва) в суспільно-економічному прогресі, розкрив їхню природу та структуру. Визнаючи велику роль у формуванні певного типу економічної системи, К. Маркс і його послідовники визначальним елементом економічної формації вважали соціально-виробничі (соціально-економічні) відносини. «Система виробничих відносин створює економічний устрій суспільства на даному етапі його існування». За типом економічного устрою визначався і тип економічної формації та економічної системи.

Формаційний підхід дав можливість марксистам обґрунтувати формаційні етапи розвитку економіки, послідовність переходу суспільного виробництва від економічної формації нижчого типу до економічної формації вищого типу.

К. Маркс досить детально розкрив сутність таких економічних формацій (способів виробництва), як первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична. Це сукупності специфічних соціально-економічних відносин у взаємодії з рівнем і характером розвитку продуктивних сил.

Розробка формаційного підходу, як зазначав академік А. А. Чухно, дала можливість застосувати науковий принцип єдності історичного та логічного до розвитку суспільства, за безліччю різноманітних подій в історії людського суспільства побачити закономірні ступені руху суспільства до вершини цивілізації. У цьому полягає велике наукове значення формаційного підходу [7, c. 40].

З точки зору формаційного підходу доцільно в курсі політичної економії розглядати дві протилежні, можна сказати антагоністичні економічні системи або формації — капіталістичну у вигляді моделі чистого капіталізму та комуністичну (соціалістичну).

Чистий капіталізм характеризується приватною власністю на ресурси та використанням системи ринків для координації економічної діяльності та управління нею. У такій системі поведінка кожного її учасника мотивується його особистими, егоїстичними інтересами. Кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішень.

Ринкова система за чистого капіталізму функціонує як механізм, за допомогою якого індивідуальні рішення та вподобання стають гласними та координуються. Той факт, що товари та послуги виробляються, а ресурси пропонуються в умовах конкуренції, означає, що існує багато самостійно діючих покупців і продавців кожного продукту та ресурсу. У результаті економічна влада широко розосереджена. За такої моделі капіталізму роль держави в економічному регулюванні зведена до мінімуму.

Комуністична економіка характеризується суспільною власністю практично на всі матеріальні ресурси, централізованим прийняттям рішень та їх реалізацією через директивне планування, інструкції та команди. Підприємства є державною власністю та здійснюють виробництво на основі централізованих планових показників. Ринок робочої сили відсутній. Виробничі та фінансові ресурси розподіляються централізовано між галузями та підприємствами. Роль товарно-грошових відносин в економічних відносинах мінімізована.

Змішані системи. У реальній дійсності сучасні економічні системи розміщуються десь між цими крайнощами. Зараз немає ні чистого капіталізму, ні чистого комунізму (соціалізму). Щоправда, економіка одних країн більше відноситься до моделі чистого капіталізму, а інших — більше до чистого комунізму на його соціалістичній стадії. Так, економіка США ближча, ніж економіка Франції, до чистого капіталізму. Навпаки, економіка Швеції та Австрії ближча до економіки соціалізму. Соціалістичною країною вважається Китайська Народна Республіка.

Цивілізаційний підхід до класифікації економічних систем. В останні роки у вітчизняній економічній науці дедалі важливіше місце посідає цивілізаційний підхід, який по-іншому визначає закономірні ступені розвитку економічної системи.

Відмінна риса людської цивілізації — її гуманістична спрямованість. Задоволення потреб людини є кінцевою метою виробництва. Задоволення потреб, у свою чергу, народжує нові потреби, для задоволення яких потрібен подальший розвиток виробництва. Отже, суперечність між потребами та інтересами людини, з одного боку, і рівнем розвитку виробництва — з другого, взаємодія між ними є рушійною силою економічного прогресу, тобто розвитку суспільного виробництва та людини. Людина — не лише головна продуктивна сила виробництва, але й його безпосередня мета.

Систематизуючим елементом цивілізаційного методу є розвиток продуктивних сил і такої їх складової, як технологічний спосіб виробництва. Він являє собою знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва.

У доіндустріальну епоху панувало натуральне сільськогосподарське виробництво та домашня промисловість. Для цього періоду характерним був нерозривний зв'язок людини з природними умовами.

У процесі промислової революції було здійснено технічний переворот, який полягав у виробництві машин за допомогою машин та в організації великого машинного виробництва. З'явилися фабрики, заводи, шахти, залізниці, автомобілі, електрична енергія, хімічна продукція. Тим самим було створено технологічний спосіб виробництва, який визначав настання та розвиток індустріальної епохи, індустріального суспільного виробництва.

Глибокі зміни в продуктивних силах зумовили істотні зміни в економічних відносинах. Система рабства та кріпосництва замінюється особистою юридичною свободою людини.

У другій половині XX ст. розгорнулася науково-технічна революція, яка зумовила глибокі якісні зрушення в засобах виробництва. Вона визначила перехід продуктивних сил до нового технологічного способу виробництва, коли знання, наука, інформація стають основними джерелами економічного піднесення та відкривають нові можливості зростання ефективності економіки. Економіка вступає в постіндустріальну епоху.

Таким чином, за цивілізаційним підходом ми можемо виділити три типи економічних систем:

• аграрну, або традиційну;

• індустріальну;

• постіндустріальну.

У традиційній економіці панівним було сільське господарство та натуральний характер виробництва. За індустріальної економіки панівною є промисловість, а загальною формою організації виробництва є товарне виробництво. За постіндустріальної економічної системи основою є нематеріальне виробництво, інформація та знання. Очевидно, за цього типу економіки починається поступове відмирання товарно-грошових і ринкових відносин.

Загальний економічний закон розвитку економіки. Розвиток і вдосконалення засобів виробництва породжують нові технології та нову організацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче зумовлює виникнення нових виробничих відносин, оскільки так чи інакше змінюються їхні складові: соціально-, техніко- та організаційно-економічні відносини. Проте виробничі відносини мають специфічну властивість з часом відставати від рівня розвитку продуктивних сил, здійснюючи таким чином гальмівний вплив на останні. У такій ситуації виробничі відносини підлягають реформуванню з метою створення умов для подальшого прогресивного розвитку продуктивних сил. Реформуються відносини власності, розподілу, ринкові відносини тощо.

Діалектика взаємозв'язку продуктивних сил і виробничих відносин підпорядковується загальному економічному закону розвитку як економічної, так і суспільно-економічної формації чи системи. Цей закон називають загальним економічним законом відповідності. За ним усі структурні елементи економічних відносин за якісними параметрами та співвідношеннями між собою мають відповідати досить адекватно рівню розвитку та характеру продуктивних сил.

Даний закон має враховуватися як при формаційному, так і при цивілізаційному підході до вивчення типів економічних систем, закономірностей їх розвитку. Він регулює розвиток економічних систем та економічних формацій, усуваючи суперечності між продуктивними силами та виробничими й іншими економічними відносинами, приводячи останні у відповідність до характеру та рівня розвитку продуктивних сил.

Кожному новому щаблю технологічного розвитку даного типу продуктивних сил відповідає свій щабель модифікації виробничих та інших економічних відносин. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, нова економічна формація та нова економічна система.

Необхідні зміни в економічних відносинах створюють проблему їх удосконалення. Розв'язати її можна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих, розподільних та інших економічних відносин, а саме: сформувати новий господарський механізм, у якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні економічні форми господарювання до їх об'єктивних принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існуючого господарського механізму досягається відповідність економічних відносин потребам розвитку продуктивних сил. На цій основі формується досить рівноважна (економічні відносини відповідають вимогам продуктивних сил) і динамічна система. За такої рівноваги швидко розв'язуються економічні суперечності, що сприяє динамічному та ефективному розвитку суспільного виробництва, саме за такої рівноваги виробництво продукту забезпечується на межі виробничих можливостей. [1, c. 62-64]

Висновки

Отже, економічні відносини — це відносини та зв'язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну та споживання.

Економічні відносини розглядаються наукою у двох аспектах — як результат і як форма виробничої діяльності людей, пов'язаних із виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ.

Економічні відносини як результат діяльності людей, спрямованої на забезпечення їх існування, як певна соціальна єдність формуються незалежно від їх волі та свідомості. Такі економічні відносини є виробничими, не мають вольового характеру і тому не можуть бути предметом правового регулювання, їх розвиток визначається об'єктивними економічними законами.

На відміну від виробничих відносин, економічні відносини як форма виробничої діяльності людей є одиничними, конкретними відносинами вольового характеру, тобто вони виникають між конкретними особами з приводу конкретних матеріальних благ і у зв'язку з економічними актами учасників цих відносин. Наприклад, конкретні відносини власності з приводу належності певного матеріального блага конкретній особі. Саме ці відносини є предметом правового регулювання. Наведені міркування дають можливість, на наш погляд, зробити такі висновки:

— економічні відносини як форма діяльності людей та економічні відносини як певний соціальний результат цієї діяльності — не тотожні категорії;

— майнові відносини — це різновид конкретних економічних відносин вольового характеру;

— суть майнових відносин полягає в тому, що вони є відносинами з приводу належності, використання та переходу матеріальних благ.

Список використаної літератури

1. Дзюбик С. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. -К.: Знання , 2006. -481 с.

2. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. -К.: Алерта, 2005. -510 с.

3. Основи економічної теорії : Підручник/ Ред. В.А. Предборський; М-во внутрішніх справ України, Нац. акад. внутрішніх справ України,. -К.: Кондор, 2002. -621 с.

4. Основи економічної теорії : Політекономічний аспект: Підручник для вузів/ За ред.: Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. -К.: Вища школа, 1994. -559 с.

5. Рудавка С. І. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. -3-є вид. перероб. і доп.. -Вінниця: Тезис, 2003. -340 с.

6. Уразов А. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . -К.: МАУП, 2005. -323 с.

7. Чухно А. Цивілізаційні і формаційні підходи та їх роль в економічній теорії та суспільній практиці // Економіка України. — 2001. — № 6.