Економічні вчення. Причини виникнення козацтва

Завдання 1. Соціально-економічні причини виникнення козацтва

1. Виникнення козацтва, його головні причини

Прагнучи здобути свободу, українські козаки дедалі далі просувалися вниз за течією Дніпра та його південних приток, опиняючись за межами невеликих прикордонних укріплень Канева та Черкас. На цих багатих, проте небезпечних теренах вони влаштовували уходи — сезонні промисли, пов'язані з полюванням і рибальством, а також займалися випасом худоби та коней. Саме під час таких тривалих виправ у глиб степу у козаків формуються перші зачатки організації. Вирушаючи в «Дике поле», вони обирали ватажків, або отаманів, з-поміж найдосвідченіших, найсміливіших і найкмітливіших, а для ефективного захисту від татарських набігів і успішної взаємодії під час ловів об'єднувалися в тісні загони — ватаги. Згодом у степу почали з'являтися укріплені табори (січі) з постійними військовими залогами, а для багатьох козакування ставало справою всього життя.

Українському козацтву так і не вдалося побудувати рівноправне суспільство. У XVIII столітті соціальний устрій Лівобережної України привели у відповідність до порядків сусідніх земель. Зі становленням дворянської верхівки в Гетьманщині селяни знову опинилися в кріпацтві, а козаки за своїм становищем наблизилися до селян. На Правобережжі польська шляхта відновила своє панування та старі порядки. У російській частині України соціальне напруження частково знімалося завдяки можливості колонізувати величезні родючі землі Причорномор'я, відвойовані у запорожців і кримських татар. Проте 1768 року на Правобережжі, яке перебувало під владою Польщі, де соціальний гніт посилювався релігійною дискримінацією, українські селяни здійняли криваве повстання проти шляхти. Воно зазнало поразки, і шляхта повернула собі владу. Здавалося, що суспільно-економічний лад неможливо похитнути. Натомість початок і середина XVIII ст. у Гетьманщині позначилися бурхливим розвитком культури. Однак до кінця століття Україна набула виразно провінційних рис у всіх регіонах — у культурному, соціальному та економічному вимірах.

2. Ведення господарства та економіка села

У Гетьманщині сільське господарство було основою життєдіяльності населення, тоді як торгівля та промисловість залишалися слабо розвиненими навіть порівняно з російською Північчю. Як і в інших європейських абсолютистських державах, російський імперський уряд намагався стимулювати економічний розвиток периферії, зокрема України, але лише в тих межах, які не заважали розвитку самої Росії. У будь-якому разі результати такої політики впродовж більшої частини століття мали для України стримувальний ефект.

Сільське господарство та пов'язані з ним промисли. Найсуттєвішою зміною в українському сільському господарстві стало його поширення на південь. Однак, попри збільшення площ і високу якість нових земель, значного підвищення врожайності не сталося через застарілий реманент і традиційні методи господарювання. На нових територіях, як і раніше, застосовувалася марнотратна трипільна система, а колоністи часто переходили на цілинні землі, не покращуючи вже оброблені. Середні врожаї пшениці лише втричі-вчетверо перевищували обсяги посіяного зерна, що за європейськими стандартами було вкрай низьким показником. Причиною такої відсталості було кріпацтво. Маючи надлишок безкоштовної робочої сили, землевласники не бачили потреби в будь-яких нововведеннях.

Більше того, кріпацтво, особливо в його українських формах, перешкоджало професійній різноманітності. На російській Півночі, де ґрунти були неродючими, поміщики часто дозволяли селянам сплачувати оброк грошима, заробленими на торговельних і промислових підприємствах, що з'являлися в містах. В Україні ж, з її родючими чорноземами, феодали, навпаки, вимагали від селян відробляти панщину. Як наслідок — і це варто підкреслити — український селянин був набагато міцніше прив'язаний до традиційного сільського та польового способу життя, ніж російський.

Попри загальну економічну млявість, у селі все ж з'являлися окремі нововведення. Наприкінці XVIII ст. почали впроваджувати нові культури, зокрема кукурудзу та картоплю. Землевласники активніше, ніж раніше, інвестували у прибуткові виробництва, пов'язані з сільським господарством. Особливо поширеним стало будівництво млинів. Їх використовували не лише для помелу власного зерна, а й надавали селянам за плату. Станом на 1782 рік лише на Лівобережжі налічувалося 3300 водяних млинів і близько 12 тисяч вітряків. Проте найприбутковішим побічним заняттям дворян-підприємців було виробництво пшеничної горілки, від продажу якої багато феодалів отримували до половини своїх грошових доходів. Тож не дивно, що 1750 року в кожному полку Гетьманщини в середньому діяло 50 ґуралень. Інші землевласники займалися розведенням славетних українських волів, овець і коней. Наприклад, Кирило Розумовський володів табуном у 5 тисяч коней, з яких 800 були чистокровними. Не втрачали популярності й традиційні промисли, як-от бджільництво: деякі пасіки на Правобережжі налічували до 15 тисяч вуликів.

Природно-кліматичні умови краю визначали характер запорозького господарювання. У дніпрових плавнях ніколи не було посухи, тому в посушливі роки туди зганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби — всього було вдосталь. Плавні давали запорожцям безліч вигод: тут вони рубали ліс, заготовляли сіно та очерет на паливо, полювали на звіра й птицю, розводили пасіки, ловили рибу та раків. Особливо багатим рослинним і тваринним світом вирізнялося межиріччя Дніпра та Бугу.

В економіці Запорожжя землеробство тривалий час відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство ж приносило в 5 разів більший дохід. Чимало козаків займалися ремеслами та промислами. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Боплан, який жив в Україні у 1630–1642 роках, зазначав, що серед козаків «...взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, яка вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох...»

3. Розвиток торгових відносин

Попри такі перешкоди, як погані шляхи, брак грошей і надмірні позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), торгівля в Україні помітно розвивалася. Вона була тісно пов'язана із сільськогосподарським виробництвом. Через труднощі пересування люди з'їжджалися до певних міст і сіл у визначені церковним календарем строки, щоб продати свій крам і придбати необхідні речі. Великі торговельні ярмарки, що тривали тижнями й пропонували величезний асортимент товарів, проводилися в Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Полтаві, Харкові та інших містах. До 1780 року на Лівобережжі, яке в господарському плані було динамічнішим за Правобережжя, проводилося близько 400 ярмарків. Дрібніша торгівля велася на 700 місцевих базарах. Ще однією поширеною формою дрібної торгівлі, особливо серед козацтва та заможнішого селянства, був продаж солі та риби. Ті, хто мав кошти на віз і запряжку волів, великими ватагами вирушали в небезпечні подорожі до Чорного моря. Там, завантажившись сіллю та рибою, вони розвозили їх по всій Україні. Деякі чумаки накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства. Так на зміну бартерній системі, тобто простому обміну товарів на товари, в Україні поступово приходило грошове господарство.

Зовнішня торгівля майже не розвивалася до заснування чорноморських портів наприкінці XVIII ст. Якщо раніше українські купці підтримували широкі зв'язки з балтійськими портами та західними ринками, то імперська політика призвела до переорієнтації торгівлі на Північ. У 1714 році Петро I змусив українських купців доставляти пшеницю до російських або підконтрольних Росії портів, таких як Архангельськ, Рига та Санкт-Петербург. У 1719 році було заборонено експорт українського збіжжя на Захід, а на польсько-українському кордоні запровадили суворі мита на імпорт, щоб захистити щойно створені російські мануфактури від конкуренції. Російські купці мали пільги при ввезенні товарів на Лівобережжя, тоді як українці за готові вироби, які везли на Північ, сплачували мито від 10 до 40 %. Скориставшись таким становищем, російські купці почали активно проникати в українську торгівлю. До 1754 року, коли між Росією та Лівобережжям скасували торгові бар'єри, росіяни вже контролювали оптову торгівлю.

У Запорозькій Січі товарно-грошові відносини дедалі активізувалися. Запорозькі козаки займали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель діяли спеціальні митниці для збору соляного мита з кожного воза. Поворотним моментом у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 рік — рік виходу запорожців з-під влади Кримського ханства, повернення в Україну та заснування Нової Січі. Розпочався перехід від епізодичних промислів до регулярного господарювання, від натурального до товарного господарства.

4. Розвиток мануфактурного виробництва

Промисловість в Україні розвивалася повільніше, ніж у Росії. З одного боку, широкі можливості для сільського господарства поглинали увагу та енергію українців, а з іншого — імперська політика стимулювала промисловий розвиток Росії, розглядаючи Україну насамперед як джерело сировини. Ця ситуація спонукала багатьох істориків досталінського періоду вважати економічні взаємини між Росією та Україною колоніальними. Проте мануфактурне виробництво в Україні не було цілком занедбане й у дрібних формах набуло значного поширення. Лівобережна старшина та польські магнати Правобережжя заснували низку гут і склодувних мануфактур, на кожній з яких працювало 15–20 робітників. Монастирі займалися виробництвом паперу. У містах кількість ремісників, таких як ковалі, склодуви, теслярі, малярі, шевці та кожум'яки, часто сягала 400–600 осіб. Деякі села, особливо на менш родючих землях Північної Гетьманщини, жили виключно за рахунок ткацтва та обробки деревини. На відміну від міських промислових центрів Західної Європи, мануфактурні підприємства України та Росії часто виникали в селах, де мешкали підприємці-дворяни. Іншою відмінністю від європейських моделей була провідна роль уряду в розвитку мануфактур. Так, імператорський уряд заснував на Слобідській Україні величезні текстильні фабрики з тисячами робітників, зобов'язавши кріпаків працювати на них так само, як вони працювали на пана.

5. Природні й соціально-економічні умови запорозького господарювання

Запорожці, будучи неперевершеними мисливцями, добували хутро вовків, лисиць, зайців, куниць. Крім того, вони сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку та коноплі, вирощували городину — цибулю, кавуни, дині, капусту, хрін. У садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина.

Природні та соціальні умови визначили організаційну форму запорозького господарювання в степу — зимівник (хутір). Зимівники запорозької старшини та багатих козаків являли собою великі тваринницькі ферми зі значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, яке панувало тоді майже в усій Російській імперії, а виробництво ґрунтувалося на власній та найманій праці. Кількість зимівників, за наявними даними, сягала кількох тисяч. Окрім небагатьох товарно-торгових господарств січового та паланкового підпорядкування, більшість із них становили невеликі напівнатуральні господарства. Тому індивідуальний сектор запорозької економіки загалом можна схарактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господарюванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить демократичним, але внутрішньо нестійким. Йому загрожували економічні закони вмираючого феодалізму та висхідного індустріального суспільства.

В історико-економічній літературі триває дискусія про те, чи була земля об'єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша. Стосовно землі, січового та курінного майна жоден із запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, оскільки тогочасна військова власність відповідала сучасній державній власності. Тобто Січ знала своєрідну «загальнонародну» колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.

Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січового та паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожен запорожець там, де встигав першим, і стільки, скільки брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Зрештою, рідкісне населення на безлічі угідь тривалий час не робило проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські господарства — зимівники.

Право займанщини мало на Запорожжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького. Бездомні, безсімейні козаки, «товариство», не могли мати жодної власності, окрім плати за службу, грошей, зароблених промислом чи здобутих шаблею, а в паланці — також худоби й зимівника, що оброблявся найманими робітниками.

Право власності на військову здобич обмежувалося звичаєм. Перед походом кожен запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу на користь війська та курінного товариства. З особистої частки жертвували січовій церкві.

Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте, вкладаючи в господарство свої гроші та працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбувався незворотний процес перетворення загальнокозачої власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.

Можливості та переваги індивідуального володіння вже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство серед козаків, посягання на січове майно, розбійництво та пограбування своїх каралися на горло, прирівнюючись до порушення військових законів.

У Вольностях із фактичного володіння визрівало право власності. Там для запорожців переставало діяти публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним: вояк робився купцем, курінний товариш — самостійним підприємцем. При виході козаків на зимівники до того неподільне спільне курінне майно підлягало поділу на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску кожного до курінного скарбу. За таких умов зникала ідеальна соціальна єдність товариства, натомість з'являлася реальна майнова нерівність.

Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села та навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс на місці запорозького поселення Половиці, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст. Запорозьке хліборобство заклало основу степової української житниці, пізніше відомої на всю Європу.

Список використаної літератури

1. Економічна історія України : Навчальний посібник / М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2005. -494 с.

2. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів / Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.

3. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів / Олександр Царенко, Андрій Захарчук. -Суми: Університетська книга, 2001. -308 с.

Завдання 2.

1. а) К.Менгер, б) Е.Бем-Баверк, в) Ф.Візер, г) Дж.Мілль

В економічній науці, як і в будь-якій іншій, існують наукові школи, що пов'язано з наявністю вчителів та учнів, об'єднаних спільними доктринами. В історії економічної теорії можна назвати щонайменше кілька таких шкіл. Однією з них є віденська, або австрійська, школа, засновником якої вважається Карл Менгер. Серед її послідовників були Євген фон Бем-Баверк і Фрідріх фон Візер.

Відповідь – г)

1. а) А.Сміт, б) К.Маркс, в) Ленін В.І., г) А.Маршалл

Трудова теорія вартості — підхід в економічній теорії, розвинутий У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо, А. Маршаллом, К. Марксом. Згідно з цим підходом, кожен товар обмінюється відповідно до кількості суспільно необхідної праці, витраченої на його виробництво.

Відповідь – в)

1. а) Р.Лукас, б) Лаферр А., в) М.Фелдстайн, г) М.Еванс

Р.Лукас, А.Лаферр, М.Фелдстайн — прихильники теорії «економіки пропозиції».

Відповідь – г)

Завдання 3.

1. Леонтьев В. – Метод «витрати-випуск».

Метод В. Леонтьєва «затрати-випуск» здобув міжнародне визнання та широко використовується в усьому світі. У процесі вдосконалення та ускладнення моделі «затрати-випуск» було створено динамічний варіант системи, який враховував технічний прогрес, перебудову промисловості та зміну цінових пропорцій.

1. Чаянов А.В. – Організаційно-виробничий напрямок російської економічної думки

3. Фрідмен М. – Гіпотеза постійного доходу

Гіпотеза постійного доходу М. Фрідмена: якщо наявний дохід відносно постійний, то збільшення поточного доходу, тобто додаткові кошти, мають тенденцію йти в заощадження, а споживчі витрати не зростають паралельно зі збільшенням додаткових доходів. Споживання зростає, коли підвищений дохід стає звичним.

4. Монкретьєн А. – «Політична економія».

Термін «політична економія» вперше ввів у науковий обіг французький економіст А. Монкретьєн (1615 р.).

1. Шанін Т. – Селяновведення

Спираючись на базові положення концепції так званої моральної економіки, адекватної характеру не ринкового, а натурально-споживчого господарства, Т. Шанін розглядає селянство як дрібних сільськогосподарських виробників, які власною працею, використовуючи просте обладнання, виробляють продукцію головним чином для власного споживання.

6. Берштейн Е. – Теорія демократизації капіталу

Важливим елементом економічної концепції Бернштейна є теорія демократизації капіталу. Економічні перетворення капіталістичного суспільства на соціалістичних засадах, на думку Бернштейна, мають відбутися завдяки розвиткові виробничих і споживчих товариств, які демократизують економіку та формують механізми самоврядування трудящих. Він віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча і виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативою «знизу», утверджувати справжню демократію, тобто демократію, за якої жоден клас не користується привілеями порівняно з рештою суспільства.

7. Кобб К. – «Вмонтовані стабілізатори»

8. Хансен В. – Варіант виробничої функції і використання її при аналізі економіки

9. Маршалл А. – Розмежування ринкового, короткострокового і довгострокового періодів

Одна із заслуг Маршалла полягає в запропонованому ним розмежуванні короткострокового і довгострокового періодів. Це дозволило не протиставляти, а поєднати трудову теорію вартості та теорію граничної корисності, виробити загальну концепцію. Положення Маршалла про «два леза ножиць» — взаємозв'язок попиту і пропозиції — допомагає зрозуміти, як витрати виробництва та споживацькі переваги впливають на ціни.

10. Вальрас Л. – Система загальної економічної рівноваги

Л. Вальрас справив найбільший вплив на розвиток моделей рівноваги, без яких неможливо уявити нинішню мікроекономіку.

Завдання 4. Економічна теорія Росії другої половини 18 ст. (О.Сумароков, М.Щербатов, П.Ричков, Д.Галіцин)

1. Економічні погляди М.М.Щербатова

Щербатов Михайло Михайлович — видатний державний діяч, історик, публіцист і філософ, один із найпомітніших представників російського консерватизму, що зароджувався, другої половини XVIII століття.

Найбільш відомими його працями були: багатотомна «Історія Російська від найдавніших часів», «Про ушкодження вдач у Росії», «Подорож у землю Офірську», «Про Турецьку війну», «Коротка повість про колишніх у Росії самозванців» та інші. М.М. Щербатов здобув гарну домашню освіту, знав історію, філософію, літературу, медицину; до кінця життя зібрав бібліотеку, що нараховувала 15 000 томів. Як і всі освічені люди того часу, він знав французьку мову, але крім цього опанував німецьку, італійську та інші мови. З 1767 року до кінця життя Щербатов перебував на державній службі. Був депутатом Покладеної комісії від Ярославського дворянства (1767), членом Приватної комісії про середній рід людей, камер-юнкером; членом Комісії про комерцію (1770), камергером (1773); президентом Камер-колегії, сенатором (1779).

Політичним ідеалом для Щербатова була англійська обмежена монархія з ідеєю поділу влади. Певний аналог цьому ідеалу він знаходив у допетровській Русі, коли, на його думку, самодержавство обмежувалося на користь такого аристократичного органу, як Боярська дума. Оцінка особистості Петра I у працях Щербатова була неоднозначною. У нарисі «Розгляд про пороки й самовладдя Петра Великого» (1782) він не погоджувався з «ганьбителями великого монарха», які вважали, що зроблене Петром можна було здійснити з меншими втратами та гуманнішими засобами, хоча й за більший строк. На думку Щербатова, без «іноземних запозичень і самовладдя Петра» для освіти Росії знадобилося б набагато більше часу, а зовнішньополітичні супротивники тим часом могли б завоювати країну. До того ж особисті пороки, брутальність і жорстокість самодержця були зумовлені жорстокістю часу. Петра «нестаток змусив бути деспотом». У роботі «Про ушкодження вдач у Росії» Щербатов критикував масові зловживання влади: хабарництво, казнокрадство, догідництво. Критиці піддалися й методи Петра I, який висував «людей незнатних», що призвело до державної кризи. Щербатов намагався показати і позитивні, і негативні сторони петровської модернізації. Він писав про зміни, які зробили в Росії реформи Петра I, звертаючи увагу не лише на політичну чи військову сфери, а й на культуру, відзначаючи, що завдяки європеїзації «ми справді в людськості й у деяких інших речах, можна сказати, дивні мали успіхи й велетенські кроки прямували до поправлення нашої зовнішності».

Після воцаріння Катерини II Щербатов брав участь у роботі Покладеної комісії 1767–1771 років. Він висловлювався за скасування положень Табелі про ранги та за розширення прав російського дворянства. Однак він аж ніяк не був чисто «дворянським» ідеологом, який піклувався, як схильні думати деякі радянські дослідники, лише про свої «вузькостанові інтереси». Стосовно приписних селян, що належали купцям і працювали на їхніх фабриках, він вважав за необхідне, переписавши, залишити їх на своїх місцях, але більше купувати не дозволяти. Щодо тих селян, які значилися при фабриках, він пропонував «мало помалу намагатися їх і вільними зробити, даючи вільність у нагороду за добрі вдачі й за краще знання мистецтва». Щербатов виступав за збереження кріпосного права, мотивуючи це тим, що селяни, будучи неосвіченими, не зможуть розпорядитися наданою їм волею. Він думав, що проблеми, пов'язані з кріпосництвом, можуть бути вирішені не шляхом його знищення, а завдяки зміні ставлення до селян з боку поміщиків.

Незадовго до смерті Щербатов створює роботи, у яких відображені його погляди на державний устрій: «Різні міркування про правління» та «Міркування про законодавство взагалі». Він виділяє чотири форми правління: монархічну, деспотичну (або самовладну), аристократичну та демократичну. Вважаючи монархічний спосіб правління найбільш прийнятним, Щербатов зауважує, що ідеальний монарх — той, хто «шануючи себе батьком народу, не намагається, відкидаючи закони, увести самовладдя, не розділяє свої інтереси з інтересами держави, знає велике мистецтво обирати собі в радники таких людей, які сполучають ретельність до їхнього государя з любов'ю до батьківщини й законів».

Однак більшість правителів, будучи підданими різним «страстям», не можуть відповідати цій характеристиці. Аристократичне ж правління неприйнятне для Росії. Невміння або небажання людей придушувати в собі надмірне честолюбство й себелюбність, а також спрага влади «породжує підступи, партії, ненависті й інші злі, иже суть не відділені від цих страстей». Демократичне правління «сушить свої недры, разделяяся на разныя партії, которыя різні смутныя підпалюють, яко корабель на морі, що хвилюється, — хоча часто мистецтвом кормщика від затоплення уникає, але частіше ще й гине іноді й у самої пристані».

Відкидаючи самовладний спосіб правління, Щербатов писав, що це «є катівство, у якому немає інших законів і інших правил, крім божевільних своєнравів деспота (самовладетеля)». Викладені в другій роботі погляди на російське законодавство стали результатом практичної роботи Щербатова в різних державних установах. Оскільки створення нових законів вимагає досконального вивчення предмета, то, вважає Щербатов, найкращий спосіб — «щоб закони складалися деякими чесними людьми, розумної, виконаної відомості, працьовитими й спокушившимися в справах». Порівнюючи закони при різних формах правління, Щербатов підкреслює перевагу монархії, яка, «маючи свої ґрунтовні закони й зберігаючи всі встановлені,... зберігає життя, честь, маєток і спокій своїх громадян».

Ідеї про державний устрій отримали розвиток у створеній Щербатовим утопії «Подорож у землю Офірську на С... шведського дворянина». Офірська держава є монархічною. В її основі лежать «неодмінні закони», що опираються на моральні підвалини. Громадянин цієї держави «шанує, по-перше, чеснота, а потім — закон, а після — пануючи й вельмож». Усі люди держави діляться на «природних» і «цивільних». Крім природних воль, людина має певні обов'язки стосовно суспільства. Народ в Офірі повинен шанувати й виконувати закони; відносини всередині суспільства будуються на принципах поваги один до одного і, насамперед, до монарха. При цьому потрібно пам'ятати й про власну гідність: «Почитай і люби свого государя, але щоб повага й любов твоя до нього складалися не в марному раболіпстві й не в надії одержати від нього нагородження, але в благу, що ти від нього всьому суспільству очікуєш».

Суспільство розділене на кілька ієрархічних станів, а життя кожного громадянина регламентоване. На вершині цієї піраміди перебуває цар, який серед інших дворян є лише «першим серед рівних». Далі — середні поміщики й купецтво. Найнижчий клас становили селяни. Хоча вони й не вільні, законодавство утопічної держави пропонує звертатися з ними по-людськи.

Спадщина Щербатова в наші дні дедалі більше привертає увагу вітчизняних і закордонних дослідників російської консервативної думки, які присвячують йому книги та статті, а його державна діяльність нещодавно стала темою першого спеціального дисертаційного дослідження.

2. Постать П.Ричкова в історії економічної теорії

XVIII століття стало для нашої країни часом «закріплення окраїн». Одним із моментів, що справили значний вплив на подальшу історію Росії в цьому процесі, стало освоєння та «закріплення» Оренбурзького краю. Саме з метою якнайшвидшого входження краю до складу Російської імперії була створена Оренбурзька експедиція — «для XVIII в. відправний і самому яскравий по своєму драматизмі епізод розширення меж Російської держави й просування його населення в південно-східному напрямку». Зусиллями, головним чином, засновника й першого начальника Оренбурзької експедиції І. К. Кирилова, його спадкоємців на цьому посту В. Н. Татищева, В. А. Урусова, першого оренбурзького губернатора І. І. Неплюєва «дикий і непокірливий» до цього край був приведений «під владу скіпетра Російського». Але цей перелік «улаштовувачів і дбайливців краю Оренбурзького» не був би повним без заслуженого згадування ще однієї, безсумнівно, видатної для свого часу особистості — Петра Івановича Ричкова (1712–1777 рр.).

Інтереси держави вимагали для отримання максимально високого доходу постійного збільшення вивозу солі за межі Оренбурзького краю. Тільки безперебійний, безперервний хід соляної операції на всіх її етапах міг забезпечити значний приплив коштів у скарбницю. Найменші збої та складнощі, пов'язані з організацією видобутку або поставки солі, спричиняли величезні збитки, «втрату казенному інтересу». Однак якщо з видобутком солі на родовищі адміністрація краю ще справлялася, то поставки її завжди проходили зі значними труднощами: нестачею робочих рук, викликаною малою чисельністю жителів краю, їхнім небажанням «ставити» сіль у віддалені «проживання» краю. Парадокс ситуації полягав у тому, що найбільш дохідним був вивіз солі у «волзькі міста» — Нижній Новгород, Кострому, Ярославль, — але саме його здійснення проходило найскладніше. Для поліпшення становища керівництво тоді ще Оренбурзького соляного комісарства уклало в 1766 році підряд із колишнім сибірським купцем, колезьким радником С. Тетюшевим, однією з умов якого було будівництво соляної пристані на р. Білій для щорічного відправлення в Нижній Новгород «по мільйоні пудів ілецької солі». Умови договору виконані не були: побудована підрядником пристань не виправдала покладених на неї очікувань. Таким чином, необхідна центральною владою організація постійних соляних поставок за межі Оренбурзького краю здійснювалася нерегулярно, час від часу.

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій / О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -189 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.-метод. посібник / В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник / Петро Мазурок. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи : Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. -К.: Атіка, 2002. -95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Б. Г. Ревчун. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.

7. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник / Петро Юхименко, Петро Леоненко. -К.: Знання, 2005. -583 с.