Економічні соціальні інститути

1. Економічні соціальні інститути

У повсякденному житті люди та їхні групи, що посідають різне місце в суспільстві й по-різному задіяні в економічній, політичній чи духовній сферах, вступають у різноманітні взаємини. Для підтримання стабільності цих відносин суспільство створило особливу систему, що узгоджує взаємодію її складових. Ключову роль у ній відіграють соціальні інститути — відносно сталі форми організації та регулювання спільної діяльності людей.

Активне використання терміна «соціальний інститут» у соціології розпочалося в XIX столітті, особливо в його другій половині, коли на Заході почала формуватися інституціональна соціологія, що досліджує сталі форми організації та регулювання суспільного життя. Це поняття було запозичене соціологією з юриспруденції, де воно означало сукупність правових норм, які регулюють соціально-правові відносини (наприклад, інститути власності, сім'ї, шлюбу, спадкування). У соціологічному контексті воно набуло ширшого змісту, охоплюючи різноманітні форми соціально організованої та регульованої поведінки людей.

Соціальний інститут (від лат. — устрій, установа) — це спосіб закріплення та форма здійснення спеціалізованої діяльності, що забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин.

Це поняття широко застосовується у вітчизняній та зарубіжній науці й охоплює чотири основні значення:

1. Відносно складна соціальна практика, що перебуває під дією широкого соціального контролю через систему позитивних і негативних санкцій (наприклад, інститут приватної власності чи шлюбу).
2. Будь-яка велика складна організація (університет, лікарня тощо). Втім, соціальний інститут не слід ототожнювати з конкретними організаціями чи соціальними групами. Так, «інститут моногамної сім'ї» означає не окрему сім'ю, а комплекс норм і заходів, що реалізуються в багатьох сім'ях такого типу.
3. Складна система дій і відносин, що виконує певні соціальні функції (економічний інститут, інститут освіти).
4. Нормативна та відносно стабільна соціальна практика, як це трактується в межах структурно-функціонального аналізу.

Соціальний інститут надає членам суспільства можливість задовольняти різноманітні потреби, регулює їхні дії в межах соціальних відносин, забезпечуючи виконання бажаних дій і застосовуючи репресії до небажаних. Він гарантує сталість суспільного життя, інтегрує наміри, дії та відносини індивідів, сприяє внутрішній згуртованості спільноти. У сучасному світі кожна людина є частиною багатьох різних інститутів: народжується в сім'ї, навчається в школі, працює на підприємстві, користується громадським транспортом.

Соціальні інститути поділяються на формальні та неформальні. Формальні регулюються законами та іншими нормативними актами. Якщо ж функції та засоби інституту не втілені у формальних правилах, він вважається неформальним.

Залежно від змісту та виконуваних функцій соціальні інститути класифікують на економічні, політичні, виховні, культурні, релігійні, а також соціальні інститути у вузькому розумінні.

Економічні соціальні інститути охоплюють ті, що забезпечують виробництво та розподіл благ і послуг, регулювання грошового обігу, організацію праці тощо.

Політичні соціальні інститути пов'язані зі встановленням, здійсненням і підтриманням влади. Прикладами таких інститутів є уряд, парламент, поліція.

Виховні та культурні інститути створені для розвитку культури, соціалізації молодого покоління та передачі йому культурних цінностей. До них належать сім'я як виховний інститут, школа, інші навчальні, наукові та мистецькі заклади.

Релігійні соціальні інститути сприяють задоволенню потреб, пов'язаних із розумінням надприродного та священного.

Соціальні інститути у вузькому значенні — це ті, що створюються добровільними об'єднаннями або виконують «церемоніальну» роль, встановлюючи способи взаємної поведінки членів спільноти. Вони регулюють щоденні особисті контакти, полегшують взаєморозуміння та забезпечують рівномірний плин повсякденного життя (святкування днів народження, весільні обряди, форми звертання до старших тощо).

Ця класифікація запропонована польським соціологом Я. Щепаньським. Вона не є єдиною чи вичерпною, адже в сучасному суспільстві існують інститути, які вона не охоплює. Однак вона включає так звані «головні» інститути, що регулюють основні суспільні функції, притаманні цивілізації.

Потреба в соціальних інститутах виникає з суспільних потреб, передусім із необхідності підтримання цілісності суспільства через комунікацію між його членами (науці невідомі суспільства без усної мови); виробництва та розподілу товарів і послуг, необхідних для виживання; постійного відновлення членів суспільства як біологічним шляхом, так і через соціалізацію індивідів у межах певної культури; контролю за поведінкою членів суспільства для гарантування виконання соціальних функцій. Ці потреби задовольняються не автоматично, а лише організованими зусиллями членів суспільства, тобто через соціальні інститути.

Процес формування різних типів соціальної практики як соціальних інститутів називається інституціалізацією. Її найважливішими передумовами є не лише виникнення суспільних потреб у нових типах практики, а й відповідні соціально-економічні, політичні, ідеологічні умови, розвиток необхідних організаційних структур, а також інтерналізація — засвоєння індивідами нових соціальних норм і цінностей, формування на їх основі системи потреб, ціннісних орієнтацій та очікувань. Завершальним етапом інституціалізації є інтеграція нового виду суспільної практики в наявну структуру соціальних відносин.

Соціологія розглядає інституціалізацію переважно у двох аспектах: як історичний процес зародження та становлення нових соціальних інститутів, що дозволяє виявити причини й умови їх виникнення; та як одну зі сторін функціонування соціальних інститутів у соціальній системі, пов'язану з адаптацією індивідів і колективів до її нормативних вимог, у процесі якої формуються соціально-психологічні механізми, що забезпечують стабільність суспільної організації.

Успішне функціонування соціального інституту залежить від відповідності певним загальним вимогам. Насамперед необхідне чітке визначення мети, кола завдань і дій, які він забезпечує. Якщо функція інституту визначена нечітко, він не може без конфліктів інтегруватися в глобальну систему інститутів суспільства й наштовхуватиметься на протидію. Важливо також, щоб інститут раціонально організовував свою діяльність. Він має бути деперсоналізованим, тобто незалежним від інтересів осіб, які виконують інституційні функції, інакше він втратить суспільний характер і загальний престиж.

Однією з функцій соціальних інститутів є упорядкування діяльності людей шляхом зведення її до передбачуваних зразків соціальних ролей.

Роль — це модель поведінки, що відповідає статусу людини.

Наприклад, у сім'ї існують ролі: чоловік, дружина, батько, мати, син, дочка, брат, сестра. Вони втілюють різноманітні види прав і обов'язків, що стосуються взаємодії людей, які утворюють цей інститут, і передбачають певні стандарти взаємодії. Кожен статус охоплює кілька ролей. Так, викладач по-різному поводиться зі студентами, колегами, ректором, тобто в житті існують певні рольові набори, які має виконувати людина.

Взаємопов'язана система соціальних інститутів забезпечує задоволення потреб членів суспільства, регулює їхню поведінку, гарантує розвиток спільноти як цілого та надає цьому розвитку сталості. Завдяки соціальним інститутам здійснюється соціалізація індивідів, насамперед під впливом таких інститутів, як сім'я, школа, засоби масової інформації.

Соціалізація — це процес становлення особистості, засвоєння індивідом цінностей, норм, установок і зразків поведінки, властивих суспільству, до якого він належить.

Отже, соціальні інститути визначають орієнтацію соціальної діяльності та відносин через узгоджену систему стандартів поведінки. Кожен інститут характеризується наявністю мети діяльності, конкретними функціями, що забезпечують її досягнення, та певною кількістю соціальних ролей.

Соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління та соціального контролю. Соціальний контроль дозволяє суспільству та його системам забезпечувати додержання нормативних умов, порушення яких завдає шкоди соціальній системі. Кожна соціальна спільнота виробляє власні цінності, правові й моральні норми, адміністративні розпорядження, рішення, звички, звичаї та санкції, що забезпечують певний соціальний порядок, тобто впорядкованість суспільного життя. Для цього використовуються різні заходи (переконання, накази, заборони, примус, тиск аж до фізичного насильства, система вираження вдячності, визнання, нагороди), за допомогою яких забезпечується конформізм членів суспільства. Конформістська поведінка гарантує визнання та безпеку індивіда. Уся ця система називається системою соціального контролю. Її важливими атрибутами та елементами є цінності, норми, звички, звичаї, санкції, які виникають та існують завдяки дії соціальних інститутів.

Соціальна цінність — це значущість явищ і предметів з точки зору їх відповідності чи невідповідності потребам суспільства, соціальних груп та особистості.

Соціальні цінності існують як у формі колективних уявлень, так і суб'єктивних уподобань і переваг, виступаючи орієнтирами життєдіяльності людини.

Ціннісні орієнтації забезпечують стійкість особистості, послідовність певного типу поведінки та діяльності, що виявляється у спрямуванні потреб та інтересів. Вони є важливим чинником, що регулює та детермінує мотивацію особистості. До них належать світоглядні, моральні, політичні та інші переконання людини, глибокі й постійні схильності, різноманітні принципи поведінки. У будь-якому суспільстві, яке піклується про свій розвиток, ціннісні орієнтації стають об'єктом виховання та цілеспрямованого впливу, що забезпечується системою соціальних інститутів.

Соціальна норма (від лат. — керівне начало, правило, зразок) — це загальновизнане правило, зразок поведінки та дій індивідів і соціальних груп.

Соціальні норми виконують функції інтеграції, упорядкування та підтримання функціонування суспільства як системи взаємодій індивідів і груп. За допомогою соціальних норм вимоги суспільства переводяться в еталони, моделі та стандарти поведінки груп і в такій формі адресуються особистості. Соціальна поведінка людини, реалізація її як особистості, виконання соціальних функцій забезпечуються засвоєнням і втіленням у поведінці саме соціальних норм, які диктує їй певна соціальна група.

Соціальні норми можуть бути універсальними (стосуються кожного індивіда суспільства) та окремими (стосуються певної сфери діяльності, наприклад, професійної, або пов'язані з певною статусною позицією чи соціальною роллю). Необхідна умова дієвості соціальних норм — їх відповідність усталеним у суспільстві цінностям.

Важливу роль у механізмі соціального контролю відіграють звички.

Звичка — це встановлений спосіб поведінки в певних ситуаціях, який не наштовхується на негативну реакцію соціальної групи.

Кожна людина може мати власні звички, наприклад, рано вставати, певним чином вітатися. Існують також звички, прийняті всією соціальною групою. Звички виникають на основі навичок, встановлюються традиціями, стають терпимими або шанованими. Деякі звички можуть бути пережитками давніх обрядів чи колишніх професійних функцій. Порушення звички загалом не викликає негативних санкцій, хоча поведінці, що відповідає прийнятим у групі звичкам, завжди гарантовано визнання.

Іншу роль відіграє звичай, який є успадкованою стереотипною формою соціальної регуляції, що відновлюється в певному суспільстві чи соціальній групі та є звичною для їхніх членів.

Звичай — це встановлений спосіб поведінки, з яким пов'язані певні моральні цінності, порушення яких викликає негативні санкції групи чи суспільства.

Термін «звичай» інколи ототожнюють із термінами «традиція» та «обряд» («ритуал»). Традиція (від лат. — передача) є ширшим поняттям і охоплює об'єкти соціальної спадщини (матеріальні та духовні цінності). Обряд є різновидом звичаю, символом певних соціальних відносин, тоді як звичай може бути і засобом практичного перетворення.

Звичай передбачає певний примус у визнанні цінностей, наприклад, вимагає допомагати безпомічним, поважати достойних людей, відповідно поводитися щодо осіб, які займають високе становище в групі. Таким чином, звичаї, як і норми та звички, пов'язані із системою цінностей, визнаних групою, та стандартами поведінки щодо них. Ці цінності мають для соціальної групи певну важливість, і неповага до звичаїв означає підрив внутрішньої єдності групи. Щодо тих, хто відхиляється від прийнятих норм і звичаїв, суспільство чи спільнота можуть застосувати санкції (від лат. — непорушна постанова).

Санкція — це продукт спільноти, необхідний для керівництва поведінкою своїх членів, стимулювання бажаної поведінки та припинення небажаної, забезпечення внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя.

Санкції бувають негативними (покарання) та позитивними (заохочення), хоча в буденній мові під словом «санкція» частіше розуміють саме негатив.

Санкції поділяють на формальні (реакція формальних інститутів на певну поведінку) та неформальні (реакція, джерелом якої є громадська думка, коло товаришів, сусідів, неформальні інститути). За змістом тиску виділяють: правові санкції (система покарання та заохочення, передбачена законом); етичні санкції (система заохочень, доган, зауважень, що випливають із визнаних моральних принципів); сатиричні санкції (система насмішок і глузувань, яких зазнають люди, що поводяться інакше, ніж прийнято); релігійні санкції (нагороди та покарання, передбачені системою догматів і вірувань будь-якої релігії). Перелічені санкції доповнюють одна одну. Якщо між ними виникають протиріччя, їхня ефективність знижується.

У цивілізованому суспільстві застосовується широкий спектр спеціальних видів санкцій.

Неформальні негативні санкції — висловлення подиву, незадоволення, відмова подати руку, підтримувати товариські стосунки тощо. Ці санкції можуть мати важливі соціальні наслідки у вигляді позбавлення певних вигод або виключення із захисних соціальних відносин. Формальні негативні санкції — покарання, передбачені законом (застереження, зауваження, штрафи, арешт, ув'язнення, позбавлення громадянських прав, конфіскація майна, смертна кара). Ці покарання діють через погрози, але водночас є потенційним застереженням, що попереджує про наслідки антисоціальних діянь. Вони є виразом самооборони соціальної групи від агресії та порушення її інтересів, незалежно від того, чи це інтереси всього суспільства, чи тільки панівного класу.

Неформальні позитивні санкції — реакція соціального середовища на позитивну поведінку, що відповідає зразкам і системам цінностей та вигідна для групи. Вони ґрунтуються на визнанні та заохоченні (мовчазне визнання, висловлювання поваги, визнання авторитету індивіда в певних питаннях, похвала знайомих, у пресі, слава, пошана). Формальні позитивні санкції — публічне схвалення з боку властей, вручення почесної грамоти, грошової нагороди, нагородження орденами, медалями, спорудження пам'ятників тощо.

Описана система санкцій ґрунтується на постійному комбінуванні правових, етичних, сатиричних і релігійних санкцій. Деякі з неформальних санкцій можуть бути особливо ефективними, як, наприклад, сатиричні, оскільки люди бояться висміювання й презирства, що болісно зачіпають особистість.

Система контролю, заснована на системі інститутів, забезпечує перебіг соціальних контактів, взаємодій і відносин у межах, сформованих спільнотою. Ці межі не надто жорсткі й допускають індивідуальну «інтерпретацію» ролі. Деякі ролі та пов'язані з ними функції й обов'язки, що випливають із сутності соціальних відносин, визначені досить суворо, інші — значно м'якше, що зумовлено їхнім значенням для групи як цілого. Кожен колектив надає індивідам певну сферу приватної свободи у виконанні нонконформістських дій.

Отже, соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління та соціального контролю. За їхньою допомогою підтримується соціальний порядок або певна рівновага в процесі суспільного життя. Стабільність суспільства залежить від задоволення потреб у межах, визначених системою соціальних інститутів. За тотального незадоволення інтересів і порушення процесу функціонування соціальних інститутів у суспільстві настає криза, а система контролю розладнується.

2. Традиційні методи аналізу документів, його характеристики

У сучасному суспільстві навряд чи знайдеться елемент структури, функціонування якого не було б оформлено документально. Незалежно від того, чи це сім'я, окрема особистість, виробничий колектив чи політична партія, певні сторони їхньої діяльності зафіксовані в документах.

На думку фахівців, аналіз документів як соціологічний метод за популярністю поступається лише методам опитування, а в окремих напрямах соціологічних досліджень саме аналіз документальних джерел є домінуючим. Наприклад, у промисловій соціології пріоритетними джерелами емпіричної інформації є внутрішній і зовнішній документообіг підприємств, регіональна та галузева статистика, дані відомчого поточного обліку, плани, звіти. Аналіз документів широко використовують у соціології права, політики, громадських рухів, медицини. Часто він є основою для формулювання гіпотез, які потім перевіряють методами опитування, спостереження або експерименту. Статистичні документи є традиційним джерелом емпіричної інформації при вивченні демографічних процесів.

Для аналізу документів насамперед необхідно з'ясувати суть поняття «документ». Найточніше воно сформульоване в державному стандарті.

Документ — це засіб закріплення різним способом на спеціальному матеріалі інформації щодо фактів, подій, явищ об'єктивної дійсності та розумової діяльності людини.

Інформацію фіксують за допомогою літер, цифр, стенографічних та інших знаків, малюнків, фотографій, звукозаписів тощо.

Документи містять інформацію, що характеризує соціальні процеси на різних рівнях дослідження: соціальному, інституціональному, груповому, особистісному, індивідуальному. Так, законодавчі акти, міжнародні угоди, документи планування, державна статистика охоплюють інформацію про соціальну політику держави, механізми її реалізації, ефективність проведених заходів. Взаємодія між такими соціальними інститутами, як сім'я, освіта, масова інформація, не може бути адекватно описана й проаналізована без вивчення внутрішньої та міжвідомчої документації, без аналізу документів преси, телебачення, листів трудящих в органи управління та інших каналів громадської думки. Не буде повним соціологічне вивчення міжгрупових і міжособистісних стосунків, процесу соціалізації особистості без аналізу біографій, листів, мемуарів, щоденників, посадових інструкцій та інших документальних джерел.

При використанні документальних джерел слід враховувати досвід і традиції суміжних гуманітарних наук. Наприклад, основні принципи організації документообігу в практиці сучасного управління можна засвоїти, звернувшись до підручників з діловодства, де йдеться про номенклатуру документів, терміни їх зберігання. Ретроспективний аналіз документів вимагає знань архівознавства та джерелознавства, які дають знання щодо системи зберігання документації, правил користування архівними фондами, аналізу історичних документів. При використанні документів слід дотримуватися критичного підходу, що допоможе правильно оцінити їх об'єктивність.

Документи класифікують за різними ознаками. Залежно від технічних засобів фіксації інформації їх поділяють на письмові (всі види друкованої та рукописної продукції), іконографічні (відео-, кіно-, фотодокументи, картини, гравюри), фонетичні (радіо-, магнітофонні записи, грамплатівки). Активно розвиваються нові носії документальної інформації: мікрофільми, мікрофіші, диски для ЕОМ, лазерні диски.

Залежно від авторства розрізняють офіційні документи та документи особистого походження. Офіційними вважаються документи, створені юридичними або офіційними (посадовими) особами, оформлені чи засвідчені належним чином. Документи особистого походження створені окремими особами і не вважаються офіційними.

За мотивами створення розрізняють спровоковані та неспровоковані документи. Спровокованими документами можна вважати твори школярів на задану тему, листи до газет з приводу конкурсу тощо. Неспровокованими документами є особисті документи, створені за ініціативою їхніх авторів: особисте листування, щоденники, листи в органи управління.

Методи аналізу документальних джерел поділяють на неформалізовані (традиційні) та формалізовані.

Неформалізований метод — це тлумачення документа через з'ясування основних думок та ідей конкретного тексту, оцінку його змісту згідно з політичними, моральними або естетичними критеріями.

Він передбачає зовнішній і внутрішній аналіз документа. Зовнішній аналіз — це відновлення обставин створення документа в історичному та соціальному планах. Внутрішній аналіз — безпосередній аналіз змісту документа, спрямований на виявлення розбіжностей між фактичним і літературним змістом, встановлення рівня компетентності автора, систематизацію відомостей, які містяться в документах.

Під час неформалізованого методу аналізу документів дослідник повинен з'ясувати такі питання:

1. Що являє собою документ (його вид, форма)?
2. Який його контекст?
3. Хто його автор?
4. Яка мета створення документа?
5. Яка надійність документа?
6. Яка достовірність зафіксованих у ньому даних?
7. Яка суспільна дія, суспільний резонанс документа?
8. Який фактичний зміст документа?
9. Які висновки можна зробити щодо автора документа?

Методи неформалізованого аналізу значною мірою засновані на інтуїції дослідника та містять потенційну можливість суб'єктивних зміщень у сприйнятті й інтерпретації змісту документів. Такі зміщення можуть спричинити, наприклад, психологічні особливості дослідника (стійкість уваги, пам'яті, стомлюваність), неусвідомлені захисні психічні реакції на зміст документів (виділення «приємних» і пропуск «неприємних» аспектів). Ймовірність і небезпека таких зміщень зростає зі збільшенням кількості проаналізованих документів та обсягу їх змісту.

Недоліки традиційного аналізу документів вимагали пошуку нових методів їх розгляду. Ними стали формалізовані, кількісні методи. Формалізований метод покликаний подолати суб'єктивізм традиційного методу.

Формалізований метод — це пошук таких ознак документа, які б відображали істотні сторони його змісту.

Під формалізованим методом найчастіше розуміють контент-аналіз (від англ. — аналіз змісту). Контент-аналіз почали застосовувати у 20-30-х роках XX ст. у США. Його використання у сфері політики та пропаганди пов'язують з іменем Г. Лассуелла. Під час Другої світової війни метод контент-аналізу застосували для вивчення пропаганди, а також у військовій розвідці. На початку 50-х років вийшла книга Б. Барельсона «Контент-аналіз у комунікаційних дослідженнях», яку досі вважають найфундаментальнішою з контент-аналізу в соціології. У ній розкривається сутність цього методу, характеризуються різні види його застосування. В Україні контент-аналіз уперше застосовували ще в 20-ті роки при дослідженні змісту газет. У 30-50-х роках з відомих причин він, як й інші соціологічні методи, не розвивався і практично не застосовувався. У літературі побутують різні тлумачення цього методу.

Контент-аналіз — це точне дослідження змісту текстових масивів з метою виявлення чи виміру соціальних тенденцій, репрезентованих цими масивами.

Контент-аналіз не є ні сукупністю технічних прийомів, ні особливою методологією. Це специфічний вид науково-пізнавальної діяльності, метод соціального (переважно соціологічного) дослідження. Практика соціологічних досліджень свідчить, що найдоцільніше застосовувати контент-аналіз у разі необхідності високого ступеня точності; за наявності масивного та несистематизованого матеріалу; коли текстовий матеріал не можна охопити без сумарних оцінок. Це досить точно ілюструє ситуація, коли літературознавцям необхідно було встановити, який із кількох варіантів фіналу «Русалки» належить О. Пушкіну. За допомогою контент-аналізу із застосуванням ЕОМ було встановлено, що тільки один із них належить авторові. Висновок ґрунтувався на тому, що в кожного письменника є свій частотний словник, тобто специфічний повтор різних слів. Склавши такий словник письменника та порівнявши його з частотними словниками в усіх варіантах, з'ясувалося, що саме первісний (початковий) текст «Русалки» є ідентичним частотному словнику Пушкіна, а всі інші йому не відповідають.

Застосування методу контент-аналізу на практиці вимагає спеціальних процедур і техніки. Як і при застосуванні будь-якого іншого методу збору соціологічної інформації, визначають проблеми, мету завдання, об'єкт, предмет дослідження, формулюють гіпотези, виробляють програму. Важливим є формування репрезентативної вибірки, відбір необхідних документів. Однак поки що не вироблено технології формування вибіркової сукупності при застосуванні контент-аналізу.

Обсяг вибірки залежить від мети дослідження та характеру одержаної інформації. Він повинен бути обґрунтованим у програмі дослідження. Необхідно також брати до уваги надійність і достовірність інформації, що міститься в документах.

Визначивши емпіричні об'єкти, дослідник розробляє методику контент-аналізу. При застосуванні формалізованого методу аналізу документів вдаються до різних категорій, які повинні бути адекватно відображені у змісті досліджуваного документа. Таким відображенням є одиниці аналізу, їх поділяють на смислові та якісні.

У дослідженнях масових комунікацій для формалізованого аналізу тексту виділяють смислові одиниці: поняття в різних його виявах (слово, термін, сполучення слів); тема, висловлена у смислових образах, статтях, частинах тексту; імена людей, географічні назви, суспільні події, факти. Обравши одиницю спостереження, необхідно визначити й одиницю підрахунку. Практика конкретних соціологічних досліджень дає змогу визначити деякі загальні одиниці підрахунку, які застосовують при проведенні досліджень:

1. Система підрахунку «час — простір». У такому разі за одиницю підрахунку беруть кількість зображень (знаків, квадратних сантиметрів площі). Для аналізу інформації, одержаної по радіо, телебаченню, за одиницю підрахунку беруть час, протягом якого висвітлювали подію.
2. Наявність ознак у тексті. За такої системи підрахунку визначають наявність ознак (видів) певної характеристики змісту в кожній частині, на які розбитий текст.
3. Частота появи одиниць підрахунку. Цей підхід використовують найчастіше.

Позитивна якість формалізованого методу полягає в тому, що він дає змогу уникнути впливу суб'єктивних зміщень дослідника у сприйнятті та інтерпретації змісту документів. Цей метод забезпечує досить високий ступінь надійності одержуваної інформації. З його допомогою можна досліджувати не тільки проблеми сьогодення, а й минулого, а також їх генезис. Один із основних його недоліків — складність та громіздкість процедур і техніки проведення дослідження, хоча здійснення контент-аналізу з допомогою ЕОМ певною мірою компенсує цей недолік.

3. Алкоголізм і наркоманія в житті студентів

Студентство вирізняється певними соціальними та психологічними особливостями, що дозволяють виділити його в окрему соціальну групу. Ці відмінності зумовлені особливостями соціального становища, реальними умовами життя та навчання. Крім того, молодь у цьому віці має власні психологічні характеристики: інтенсивне формування самосвідомості, соціальної самооцінки, власної точки зору, установок, цінностей, осмислення явищ суспільного життя. Поступово формується соціальна позиція щодо себе, своєї поведінки та поведінки інших, планів на майбутнє.

Однак певній частині молоді бракує психічних якостей зрілої особистості — самостійності, критичності, відповідальності, далекоглядності, що пов'язано з малим соціальним досвідом. Усе це виявляється в конкретній поведінці, зокрема й у проведенні вільного часу.

В сучасних умовах українська молодь є однією з найуразливіших в економічному та найбезправніших у соціально-правовому відношенні соціальних спільнот. Вона живе в умовах підвищеної соціальної напруги та психологічного дискомфорту. Внаслідок цього в молодіжному середовищі поширюються наркоманія, токсикоманія, алкоголізм, проституція, «дідівщина» та інші негативні явища.

Більшість молодих людей стоїть перед складним життєвим вибором, до якого вона не підготовлена ні психологічно, ні організаційно. Тому мета молодіжної політики в цій галузі — зміцнення соціального статусу молоді в структурах суспільства, які оновлюються або кардинально змінюються, посилення правової, економічної та соціальної захищеності молодого покоління.

Алкоголізм — це пристрасть до алкоголю, при якій виникають виражені психічні розлади, змінюються взаємовідносини в колективі та сім'ї, спричиняється шкода суспільним і особистим інтересам людей.

Пияцтво — антисуспільна форма поведінки, яка проявляється переважно в частому та надмірному вживанні алкоголю, є передумовою хвороби, підґрунтям, на якому розвивається алкоголізм.

Наркоманія — це загальна назва захворювань, що характеризуються постійним потягом людини до вживання наркотичних засобів внаслідок стійкої психологічної та фізичної залежності від них.

Під наркоманією також розуміють вживання наркотиків та речовин, які їм дорівнюють, без медичних призначень.

Наркотиком є будь-яка речовина рослинного чи синтетичного походження, яка при введенні в організм може змінити одну чи декілька його функцій і внаслідок багаторазового вживання призвести до виникнення психічної або фізичної залежності.

Деякі причини, які змушують молодих людей уперше спробувати дію наркотичних речовин:

• тяга молодих до невідомого, яке має ореол таємничості, романтичності;
• вживання наркотиків сприймається як гра, забава;
• акт самоствердження серед однолітків;
• знак протесту (при конфлікті з батьками, дорослими);
• пошук нових відчуттів, невміння використовувати вільний час, неусвідомленість наслідків вживання наркотиків.

Наркоманія — це зло, яке завдає людині та суспільству важку й часто непоправну шкоду. Вживання наркотиків є шкідливим для всіх органів і систем людини, у першу чергу таких життєво важливих, як серцево-судинна система, печінка, нирки, легені, шлунок. У підсумку людина, як правило, стає інвалідом, значно скорочується строк її життя (10-15 років). Виникають стійкі психічні розлади. Людина стає підозрілою, нервовою, злою, засмученою, нездатною до співпереживання та співчуття.

Стрімко падає її інтелект, інтереси стають примітивними, втрачається пам'ять. Вона втрачає інтерес до життя, своїх друзів і близьких. Наркоманія шкідливо відбивається на дітях, які народжуються розумово відсталими, мають серйозні психічні захворювання. Усе це пізніше передається з покоління в покоління. Прихильність до зловживання наркотиками спостерігається в осіб морально нестійких, психічно хворих, які не можуть оцінити наслідків своїх дій. Розвитку наркоманії сприяють інші захворювання (психічні розлади, алкоголізм, фізичні дефекти), які знижують здатність до самоконтролю, а також недоліки у вихованні з боку батьків, коли в молоді виникає орієнтація на споживання та розваги.

Боротьбу з наркоманією полегшує її профілактика. Але сама профілактика — складний процес, який потребує своїх методик, засобів, спеціалістів. Дослідження показують, що приблизно 2-7% молоді в Україні можуть бути віднесені до потенційних споживачів наркопрепаратів. Це — «групи ризику», ціннісна свідомість яких робить їх «відкритими» до позитивно чуттєвого сприйняття лінії поведінки.

Використана література

1. Герасимчук А. А. Соціологія: Навчальний посібник. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. — 245 с.
2. Лукашевич М. П. Соціологія: Загальний курс: Підручник. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.
3. Пшеничнюк О. В. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів. — К.: Вид. Паливода А. В., 2005. — 169 с.
4. Сасіна Л. О. Соціологія: Навчальний посібник. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 206 с.
5. Соціологія: Підручник / За ред. Володимира Пічі. — 3-тє вид., стереотип. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 277 с.
6. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. — Львів, 1998. — 362 с.