Економічні причини та наслідки Першої світової війни. Версальська мирна угода та її економічні аспекти

Вступ

Перша світова війна, що тривала з 1914 по 1918 рік, стала для людства надзвичайно руйнівною подією. Війна забрала життя 10 мільйонів людей, ще 20 мільйонів отримали поранення, а тисячі міст, сіл, промислових об'єктів та фермерських господарств були знищені. Ці втрати є лише частиною тієї шкоди, яку зазнала світова економіка. Навіть потужна економіка Німеччини, яка до 1914 року поступалася лише США, не витримала військового напруження. Вже у 1917 році обсяги промислового та сільськогосподарського виробництва в країні скоротилися вдвічі порівняно з довоєнним рівнем, а матеріальні резерви, що оцінювалися у 25 млрд марок, були повністю вичерпані.

Економічна ситуація в Німеччині стрімко погіршувалася: розпочалася галопуюча інфляція, а через морську блокаду з боку Антанти країна могла експортувати лише третину необхідних продуктів харчування. Державний борг зростав катастрофічними темпами, а в 1916 році в країні вибухнув голод. Реальна заробітна плата різко впала, а тривалість робочого дня сягала 12-14 годин. Зрештою, Німеччина зазнала поразки та капітулювала перед державами Антанти.

Після завершення війни провідні країни світу зосередилися на питаннях територіального переділу, боротьбі за ринки збуту та вирішенні політичних проблем. Особливістю повоєнного періоду стало те, що світове господарство функціонувало в умовах, визначених Версальським договором.

1. Економічні причини Першої світової війни

Наприкінці XIX та на початку XX століть загострення капіталістичних протиріч та політична криза у світі призвели до формування в Європі двох протилежних військово-політичних блоків: Антанти (Англія, Франція, Росія) та Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія). Саме ці два альянси зіткнулися у Першій світовій війні.

На початку XX століття особливо напруженою була ситуація на Балканах. Народи цього регіону боролися за звільнення від османського панування, і країни Антанти підтримували їх, сподіваючись використати цю боротьбу проти австро-німецького блоку.

Влітку 1914 року протиріччя між двома військово-політичними союзами досягли критичної точки. Балканський півострів перетворився на «порохову бочку Європи». Австро-Угорщина, за підтримки Німеччини, почала відкрито готуватися до війни проти Сербії, проводячи військові маневри поблизу її кордонів. З візитом до столиці Боснії, Сараєво, прибув наслідник австрійського престолу, відомий мілітарист Франц Фердінанд, який був одним із головних прихильників війни. За кілька тижнів до цього він таємно зустрічався з німецьким імператором Вільгельмом II, де вони обговорювали військові плани.

Приїзд принца до Сараєво був сприйнятий сербськими патріотами як провокація. 28 червня 1914 року Франца Фердінанда вбив член організації «Млада Босна» Г. Принцип. Відень, заручившись підтримкою Берліна, 23 липня висунув Сербії ультиматум. Росія, союзниця Сербії, намагалася врегулювати конфлікт мирним шляхом, запропонувавши спільний дипломатичний демарш країн Антанти, але союзники відмовилися. Президент Франції Р. Пуанкаре наполягав на жорсткій політиці щодо австро-німецького блоку. Незважаючи на те, що Сербія погодилася майже з усіма вимогами, 28 липня Австро-Угорщина оголосила їй війну.

1 серпня Німеччина оголосила війну Росії та почала мобілізацію на західних кордонах. 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції та зажадала від Бельгії пропустити свої війська через її територію. Англія, вимагаючи поважати нейтралітет Бельгії, після його порушення 4 серпня оголосила війну Німеччині. Так розпочалася Перша світова війна.

Війна різко загострила всі суперечності капіталізму, включаючи внутрішні, що створило в країнах-учасницях обстановку революційної кризи. Головною причиною війни стало небачене загострення суперечностей між провідними державами через нерівномірність їх економічного розвитку, що змінило співвідношення сил у світовій економіці.

Німеччина з 70-х років XIX століття розвивалася у 3-4 рази швидше за Англію та Францію, а Японія — приблизно в 10 разів швидше за Росію. США та Німеччина, які раніше відставали, на межі XIX-XX століть вийшли на перше та друге місця за обсягами промислового виробництва, витіснивши Англію та Францію. Це призвело до гострого суперництва за політичне панування у світі та переділ ринків сировини й збуту.

Важливу роль у боротьбі за світове панування відігравала наявність колоній. До початку XX століття поділ світу був завершений, і основні колоніальні імперії належали Англії та Франції. Німеччина, США та Японія відчували нестачу колоніальних володінь, тому прагнення переділити колонії та сфери впливу стало однією з головних причин війни.

Другою причиною стало те, що науково-технічний прогрес призвів до створення нових, більш руйнівних засобів ведення війни. Розпочалася гонка озброєнь, на якій наживалися військові монополії, а свідомість мас мілітаризувалася.

Хоча існувала можливість мирного врегулювання конфлікту спільними зусиллями Росії, Англії та Франції, аналіз міжнародної ситуації показує, що війна була неминучою. По-перше, поділ Європи на два ворогуючі блоки вже означав неминучість великої війни. По-друге, були визначені головні цілі сторін та розроблені плани ведення війни. По-третє, в усіх європейських країнах тривала нечувана гонка озброєнь та зростала чисельність армій.

У липні 1913 року німецький Рейхстаг ухвалив закон про збільшення армії на 136 тисяч осіб, і до початку війни її чисельність сягнула 800 тисяч. В Австро-Угорщині у 1912 році було прийнято закон про збільшення рекрутського набору до 200 тисяч осіб. Франція у серпні 1913 року подовжила термін служби до 3 років, що дозволило збільшити армію майже до 900 тисяч. Найчисельнішою була російська армія: у 1912 році вона налічувала 1,4 мільйона осіб, а після прийняття «Великої програми» мала зрости ще на 400 тисяч.

Перша світова війна стала наслідком протиріч капіталізму на імперіалістичній стадії. Нерівномірний економічний розвиток змінив співвідношення сил у світовій капіталістичній системі, що призвело до гострого суперництва між великими державами за політичне панування та перерозподіл ринків. Найбільш гострі суперечності виникли між Німеччиною, з одного боку, та Великобританією, Францією і Росією — з іншого.

Війна була несправедливою та загарбницькою для всіх її учасників, кожен з яких переслідував власні егоїстичні цілі. Німеччина прагнула покласти край пануванню Британії на морі, захопити її колонії, промислові райони північно-східної Франції, відторгнути від Росії Прибалтику, Донську область, Крим та Кавказ. Планувалося також захоплення Бельгії, Марокко, Конго, Єгипту та закріплення в Туреччині й на Близькому Сході. Берлін мріяв про створення союзу європейських держав під своїм керівництвом та проникнення німецького капіталу в Китай.

Великобританія хотіла зберегти свої колонії та панування на морі, відібрати у Туреччини багату на нафту Месопотамію та частину Аравійського півострова. Англія також намагалася підірвати економічну могутність Німеччини та усунути її як торговельного конкурента. Франція розраховувала повернути Ельзас та Лотарингію, приєднати лівий берег Рейна та Саарський вугільний басейн. Австро-Угорщина мала експансіоністські плани щодо Росії та балканських країн.

США до війни не підтримували жоден з європейських блоків, але уважно стежили за політикою. Вступивши у війну у 1918 році на боці Антанти, вони забезпечили її перемогу. США прагнули поширити свій вплив на американський континент та посилити проникнення в Китай, де активну діяльність вела Японія.

2. Підсумки Першої світової війни

Сполучені Штати Америки вступили у війну із запізненням, 6 квітня 1917 року, воюючи на боці Антанти. Вони зазнали незначних людських втрат, але продовжували торгувати з усіма воюючими країнами. Завдяки зростаючому попиту на зброю, боєприпаси та продовольство, США перетворилися на найрозвиненішу економіку світу, сконцентрувавши у себе половину світового запасу золота. З країни-боржника вони стали найбільшим кредитором, а їх експорт зріс утричі. На відміну від інших індустріальних країн, де економіка ставала ринково-регульованою, у США продовжувало розвиватися ринкове господарство.

Англія, хоч і належала до країн-переможниць, вийшла з війни значно ослабленою. Вона втратила третину національного багатства, збільшився державний борг, а світовий фінансовий центр перемістився з Лондона до Нью-Йорка. Експорт товарів скоротився вдвічі, натомість зріс імпорт. Продовжувалося відставання від США у розвитку гірничодобувної, сталеплавильної, текстильної та суднобудівної галузей через застаріле обладнання. Водночас Англії вдалося збільшити свої колоніальні володіння та частково компенсувати втрати за рахунок німецьких репарацій.

Франція постраждала ще більше. Німеччина окупувала найрозвиненіші промислові регіони, зруйнувавши або вивізши обладнання та транспортні засоби. Франція втратила понад 10% працездатного населення, а найкращі сільськогосподарські райони опинилися під окупацією. Військові видатки підірвали стабільність французької валюти. Разом з тим, війна стимулювала індустріалізацію південних, неокупованих районів, де будувалися електростанції та військові підприємства. Нестача сировини змушувала промисловців впроваджувати механізацію та нові технології, що пізніше дало позитивні результати [3, c. 154-155].

Японія під час війни значно зміцнила свій економічний потенціал. Виступаючи на боці Антанти, вона фактично не брала участі в бойових діях, але змогла розширити колоніальні володіння та нав'язати невигідні торговельні умови Китаю. За роки війни промислове виробництво в Японії подвоїлося, а експорт промислових товарів у Китай та країни Тихоокеанського регіону зріс утричі.

Німеччина опинилася в найважчому становищі. Версальський мирний договір, підписаний 28 червня 1919 року, став для країни катастрофою. Німеччина повертала Франції Ельзас-Лотарингію, передавала території Бельгії, Польщі, Литві, Данії та Чехословаччині. Саарська область на 15 років переходила під управління Ліги Націй, а її вугільні шахти — у власність Франції. Німеччина позбавлялася всіх колоній і зобов'язувалася виплатити репарації, розмір яких сягав 132 млрд золотих марок.

Економіка Німеччини збанкрутувала. За перші два роки після війни країна мала виплатити 20 млрд золотих марок, але таких грошей не мала, тому сплачувала контрибуцію паровозами, вагонами, верстатами, автомобілями та сільськогосподарською сировиною. Фінансово-кредитна система зазнала краху, життєвий рівень населення різко впав, і Німеччина опинилася на межі катастрофи [4, c. 187-188].

Перша світова війна стала для Європи першим досвідом сучасної тотальної війни. Вона тривала з серпня 1914 по листопад 1918 року і була однією з найкровопролитніших в історії: загинуло понад 10 млн осіб, 20 млн було поранено, а жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Цілі суспільства з їхніми економіками були втягнуті у військову машину.

У воєнних діях взяло участь 38 держав з населенням понад 1 млрд осіб. На боці Німеччини та Австро-Угорщини виступила Болгарія, утворивши Четверний союз. До Антанти приєдналися Італія, Португалія, Румунія, Сербія, США, Греція та Японія. Війну Німеччині оголосили також Китай та 14 держав Латинської Америки. Війна вплинула на всі країни світу, включаючи нейтральні.

Колонії європейських держав були залучені у війну як постачальники сировини та продовольства. Сотні тисяч місцевих мешканців було вивезено до Європи для робіт у тилу та використано як солдатів на найважчих ділянках фронтів. Франція використала 200 тисяч осіб зі своїх колоній, Англія з однієї Індії — понад 400 тисяч. Англія отримала зі своїх заокеанських володінь майже 1 млн солдатів, Франція — близько 300 тисяч.

У ході війни в Росії була повалена монархія та відбувся більшовицький переворот. Військова й економічна могутність Німеччини була підірвана, і вона опинилася в міжнародній ізоляції. Поразка Австро-Угорщини призвела до розпаду імперії та утворення нових національних держав. Після війни сформувалася нова система міжнародних відносин та відбувся перерозподіл світу.

3. Версальська мирна угода та її економічні аспекти

Версальський мирний договір став результатом Паризької мирної конференції, скликаної державами Антанти та США для врегулювання протиріч щодо розділу німецьких колоній. Конференція працювала з перервами з 18 січня 1919 по 21 січня 1920 року. Головну роль відігравали президент США Вудро Вільсон, прем'єр-міністри Франції Клемансо, Великобританії Ллойд-Джордж та Італії Орландо. У Парижі зібралися представники 32 країн.

Договір був підписаний 28 червня 1919 року у Версалі. Він налічував 200 сторінок, 400 розділів та статей і передбачав створення Ліги Націй. До Німеччини були висунуті такі вимоги:

• Німеччина позбавлялася колоній та кількох земель (1/8 її території);
• Встановлювалися кордони з Францією, Бельгією, Люксембургом, Швейцарією, Австрією;
• Ельзас та Лотарингія поверталися Франції;
• Ліга Націй брала на себе управління Саарською областю;
• Гданськ ставав вільним містом;
• Познань, райони Прусії та Померанії передавалися Польщі;
• Частина територій відходила Бельгії, Данії та Литві;
• Встановлювалася Рейнська демілітаризована зона на правому березі Рейну;
• Німецька армія обмежувалася 100 тисячами осіб, заборонялися підводний флот, великі надводні кораблі, танки, військова авіація та важка артилерія;
• Генеральний штаб розпускався, скасовувалася загальна військова повинність;
• Німеччина мала виплатити 132 млрд золотих марок, переважно Великобританії та Франції. Для гарантії виплат на 15 років війська союзників входили в Рейнську зону.

Аналогічні договори були підписані з Австрією, Болгарією, Угорщиною та Туреччиною. Ці угоди зафіксували нові кордони у зв'язку з утворенням нових держав у Центральній та Південно-Східній Європі.

Для Німеччини наслідками Версальського договору стали повний економічний крах, величезні репарації, національне пригнічення та міжнародна ізоляція. Країни-переможниці задовольнили свої територіальні потреби та отримали значні економічні вигоди завдяки німецьким репараціям.

Для революційної України Версальський договір обернувся небажаними діями з боку Антанти. Делегації ЗУНР та УНР були присутні на конференції, але не змогли достукатися до лідерів великих держав, які дозволили Польщі окупувати Східну Галичину та Волинь, а Румунії — Буковину. За Сен-Жерменським договором Закарпаття передавали Чехословаччині, а Буковину — Румунії. Таким чином, Паризька мирна конференція обділила Україну, не дозволивши їй встановити контроль над своїми землями.

Версальський договір юридично закріпив завершення Першої світової війни та післявоєнний розклад сил у Європі. Він є складовою частиною Версальсько-Вашингтонської системи, до якої входили:

• Комп'єнське перемир'я між Німеччиною та головними союзними державами (1918 рік), за яким Німеччина капітулювала;
• Паризька мирна конференція (1919-1920 рр.), у межах якої були підготовлені Сен-Жерменський договір з Австрією, Нейїський договір з Болгарією, Тріанонський договір з Угорщиною та Севрський договір з Туреччиною;
• Вашингтонська конференція (1921-1922 рр.), яка регулювала відносини щодо військово-морських проблем Далекого Сходу та басейну Тихого океану.

Версальському договору належало центральне місце у відновленні та повоєнному регулюванні світогосподарських зв'язків. Договір був підписаний у червні 1919 року з одного боку США, Британією, Францією, Італією, Японією, Бельгією та іншими державами, з іншого — переможеною Німеччиною. Німеччина втратила всі свої колонії, які були поділені між Великобританією, Францією, Японією та Бельгією. Вона змушена була визнати суверенітет Австрії, Чехословаччини та Польщі. Франції було повернуто Ельзас і Лотарингію та передано на 15 років вугільні шахти Саарської області під наглядом Ліги Націй. Округи Мальмеді, Ейтен та Морене відійшли до Бельгії, частина територій — до Данії та Литви, а Гданськ оголошено вільним містом.

Виплати у вигляді контрибуцій були визначені в розмірі 132 млрд золотих марок. Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації та важкого озброєння, а її армія обмежувалася 100 тисячами солдатів [4, c. 8-9].

Таким чином, Версальський договір поставив німецьку економіку на межу катастрофи. Німеччина втратила зовнішні ринки, основні галузі виробництва опинилися в катастрофічному стані, кредитно-фінансова система зазнала краху, а зовнішньоторговельний оборот знизився до третини довоєнного рівня. Країна характеризувалася політичною дестабілізацією, різким падінням життєвого рівня та економічним крахом.

США були єдиною державою, яка в роки війни та в повоєнний період зміцнила свої позиції у світогосподарських зв'язках. Промислове виробництво та експорт зросли втричі, і США не припиняли торгівлі з усіма учасниками війни.

Великобританія, хоч і належала до переможців, вийшла з війни знесиленою. Вона втратила 2/3 торговельного флоту, вдвічі скоротила експорт, а Лондон перестав бути фінансовою столицею світу. Великі надії покладалися на німецьку контрибуцію та розширені колоніальні володіння [5, c. 141].

Франція зазнала відносно більших втрат, ніж Британія. 13 найбільш економічно розвинених департаментів були зруйновані, країна втратила близько 10% працездатного населення та роль світового кредитора.

Японія значно зміцнила свій економічний потенціал: промислове виробництво подвоїлося, і вона зайняла лідерські позиції в суднобудуванні. Не беручи участі в європейських боях, Японія вирішувала власні проблеми з Китаєм, нав'язавши йому у 1915 році так звані «21 вимогу» щодо поставок сільськогосподарської та промислової продукції [4, c. 10].

Версальсько-Вашингтонська система являла собою форму політичної організації міжнародних відносин після війни 1914-1918 років, закріплену в договорах та угодах 1919-1922 років. Основою системи був баланс сил — конкретно-історичне співвідношення ваги та впливу держав, насамперед великих, які були системоутворюючими елементами. Середні та малі держави впливали на баланс переважно на регіональному рівні. Існування системи триває доти, поки закріплене в ній співвідношення сил відповідає реаліям історичного розвитку. Стійкість системи залежить від ступеня її рівноваги, що відповідає балансу головних інтересів великих держав.

Однак через внутрішній розвиток інтереси окремих країн починають виходити за рамки сформованого балансу, що порушує стабільність системи. Якщо не вдається модифікувати систему та досягти нового консенсусу, вона руйнується, і перехід до нової системи, як правило, супроводжується війнами. Держави по-різному ставляться до існуючого балансу: одні прагнуть його закріпити, інші — трансформувати, треті — зруйнувати. Країни, що підтримують рівновагу, називають державами-балансирами, і вони виступають гарантами збереження системи.

Оформлення нового світового порядку в Європі ускладнювалося революцією в Росії та хаосом у Східній Європі. Версальський договір виробляли лише переможці, які часто переслідували різні цілі. Франція прагнула максимального ослаблення Німеччини для закріплення своєї гегемонії в Європі. Англія та США були зацікавлені в збереженні європейської рівноваги, тому більше враховували інтереси Німеччини, яку можна було використати як стабілізуючий фактор проти більшовицької пропаганди. У підсумку версальські домовленості стали компромісом між цими позиціями за рахунок переможених, що визначило революційний підйом в Угорщині, становлення комуністичних партій та реваншистський вектор зовнішньої політики Німеччини. Англія та Франція намагалися використовувати нові держави Європи проти більшовицької революції та німецького реваншизму, але їх роль мала тенденцію до зниження.

Гарантією міцності Версальської системи могла б стати погоджена позиція Англії, Франції та США, але США самоусунулися від європейських проблем, а Англія та Франція по-різному бачили перспективу рівноваги. Німеччина, як об'єкт договору, та СРСР, що знаходився поза рамками системи, стали її природними супротивниками. Версальська система залишалася неврівноваженою та неуніверсальною, а її конфліктність визначалася збереженням поділу на переможців і переможених.

Врегулювання відносин в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні проходило спокійніше. На Вашингтонській конференції (12 листопада 1921 — 6 лютого 1922) було встановлено нове співвідношення сил на Далекому Сході, засноване на партнерстві великих держав щодо військово-морських проблем та взаємних гарантій інтересів. Японія, хоч і була змушена відмовитися від союзу з Англією та обмежити домагання в Китаї та Росії, отримала гарантії військово-морської безпеки та стала основним гарантом Вашингтонської системи. Однак гарантами від японського експансіонізму могли бути лише СРСР та Китай, які були виключені із системи, тому вона залишалася неуніверсальною.

У рамках Версальсько-Вашингтонської системи всі великі держави переслідували власні цілі. Основною метою Англії було збереження ролі політичного центру світу та верховного арбітра в європейських справах, що вимагало відновлення «балансу сил». Це дозволило б Англії протистояти загрозам від СРСР та США. Ослаблення впливу Франції за рахунок посилення Німеччини вело до поступок Берліну. Політика «умиротворення» зводилася до ревізії світового порядку під контролем Англії. До кінця 30-х років до загроз від СРСР та США додалася загроза від Німеччини, що поставило Англію перед проблемою вибору партнера.

Франція прагнула зберегти завойовані позиції через створення загальноєвропейської системи безпеки, що зустрічало опір інших держав. Поступки в питанні репарацій та рівності прав Німеччини в озброєннях (1932 рік) та підписання Пакту чотирьох (1933 рік) вели до ослаблення її впливу. Переговори про Східний пакт наштовхнулися на небажання інших держав співробітничати зі СРСР. Криза 1935-1938 років ще більше послабила позиції Франції та прив'язала її політику до позиції Англії.

Італія протягом 20-х років продовжувала традицію союзу з Англією для посилення впливу на Балканах, але з 1928 року італо-англійські відносини охололи. У 30-ті роки посилення Німеччини збільшило зацікавленість Англії та Франції у співпраці з Італією, що дозволило їй домогтися поступок в Африці. Під час кризи 1935-1938 років Італія почала зближення з Німеччиною, балансуючи між нею, Англією та Францією для розширення впливу в Середземномор'ї.

Основною метою Японії було розширення зони впливу на Далекому Сході. В умовах громадянської війни в Китаї та радянського проникнення в Монголію та Маньчжурію, Японія зробила ставку на військово-політичне вирішення проблем. Використання міжімперіалістичних протиріч та антибільшовицька пропаганда дозволили їй проводити експансіоністський курс, обмежений Далеким Сходом.

У післявоєнному економічному розвитку важлива роль належала Версальському договору, підписаному у 1919 році 27 країнами-переможницями та Німеччиною. Німеччина повернула Франції Ельзас і Лотарингію, передала вугільні шахти Саарської області, якою 15 років мала управляти Ліга Націй. Округи Мальмеді, Ейтен і Морене відійшли до Бельгії, північна частина Шлезвігу — до Данії, місто Мемель (Клайпеда) у 1923 році — до Литви. Гданськ оголошено «вільним містом». Німеччина зобов'язувалася визнавати суверенітет Австрії, Чехословаччини та Польщі, якій передала частину Помор'я та Познань. Колонії поділили між собою Великобританія, Франція, Японія та Бельгія. Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації та важкого озброєння, а армія обмежувалася 100 тисячами осіб. Контрибуція становила 132 млрд золотих марок.

Отже, Версальська система відрізала від Німеччини 1/8 території, на якій проживало 1/12 населення, позбавила 3/4 родовищ залізних руд та 1/3 вугілля й сталі. Країни Антанти отримали необмежені права на комерційну діяльність у Німеччині, яка на певний час перестала бути економічним конкурентом, втративши 50% національного багатства [2, c. 184].

Висновки

Перша світова війна тривала з літа 1914 до осені 1918 року. Вона принесла людству важкі економічні, матеріальні та моральні втрати, призвела до загострення міждержавних економічних відносин. Мілітаризація економіки воюючих країн, їх господарська замкнутість та державне регулювання досягли небаченого рівня.

Основні бойові дії відбувалися на європейському континенті, де були розташовані головні центри фінансового життя, промислового та сільськогосподарського виробництва. Складний і суперечливий шлях господарського розвитку пройшли країни світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки чергувалася з кризами, включаючи світову. Безперечним лідером стали США, які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості та фінансовій сфері. Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося господарство Німеччини, Франції та Японії. Трагічною сторінкою в історії людства стала Друга світова війна, що завдала нечуваних страждань сотням мільйонів жителів Землі.

Список використаної літератури

1. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник / Сергій Голованов; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.
2. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій / Віктор Даниленко, Сергій Кокін. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.
3. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім. / Герман Кіндер, Вернер Хільгеман; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов. — Пер. з нім. 2-го вид. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.
4. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів / Тетяна Ладиченко. — К.: А.С.К., 2000. — 315 с.
5. Ладиченко Т. Перша світова війна. 1914-1918 рр. // Історія України. — 2006. — № 33-34. — С. 34-41.
6. Лановик Б. Економічна історія: Курс лекцій / Богдан Лановик, Микола Лазарович, Володимир Чайковський; Ред. Б. Лановик. — 2-е вид., перероб. — К.: Вікар, 2000. — 300 с.
7. Леоненко П. Економічна історія: Навчальний посібник / Петро Леоненко, Петро Юхименко. — К.: Знання-Прес, 2004. — 499 с.
8. Облаштування повоєнного світу. Версальсько-вашингтонська система. Міні угоди з країнами четверного союзу за підсумками першої світової війни // Історія України. — 2007. — № 2-3. — С. 8-10.
9. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник / Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах. — К.: Феміна, 1995. — 236 с.
10. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл. / Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. — К.: Академія, 1998. — 383 с.