Економічні наслідки Першої світової війни для провідних країн світу

Вступ

Перша світова війна, що тривала з 1914 по 1918 рік, обійшлася людству надзвичайно дорого. Війна забрала життя 10 мільйонів людей, ще 20 мільйонів отримали поранення та каліцтва. Тисячі міст і сіл, промислових підприємств, фермерських господарств та освітніх закладів були знищені. Це лише частина тих величезних втрат, яких зазнало світове господарство. Навіть потужна економіка Німеччини, яка до 1914 року поступалася лише американській, не витримала військового напруження. Вже у 1917 році промислове та сільськогосподарське виробництво в країні скоротилося вдвічі порівняно з довоєнним рівнем, а матеріальні резерви, що сягали 25 млрд марок, були повністю вичерпані.

У країні розпочалася галопуюча інфляція. Через блокаду з боку Антанти Німеччина могла експортувати лише третину продуктів харчування. Державний борг зростав катастрофічними темпами, а у 1916 році в країні почався голод. Реальна заробітна плата різко впала, а тривалість робочого дня сягала 12–14 годин. Зрештою, Німеччина програла війну та капітулювала перед державами Антанти.

Після завершення війни провідні держави світу зосередилися на питаннях переділу територій, боротьбі за ринки збуту та вирішенні політичних проблем. Характерною рисою цього періоду стало те, що світове господарство у своєму повоєнному розвитку функціонувало в умовах, визначених Версальським договором.

1. Версальський договір

Версальський договір був ключовим елементом Версальсько-Вашингтонської системи, до якої також входили:

• Комп'єнське перемир'я (1918 рік), за яким Німеччина визнала свою поразку та капітулювала перед головними союзними державами.
• Паризька мирна конференція (1919–1920 рр.), у межах якої було підготовлено мирні договори з союзниками Німеччини: Сен-Жерменський з Австрією, Нейїський з Болгарією, Тріанонський з Угорщиною та Севрський з Туреччиною.
• Вашингтонська конференція (1921–1922 рр.), на якій розглядалися питання військово-морських озброєнь та врегулювання відносин у Далекосхідному регіоні та басейні Тихого океану.

Центральне місце у відновленні та регулюванні повоєнних світогосподарських зв'язків належало саме Версальському договору. Його було підписано у червні 1919 року. З одного боку його підписали США, Великобританія, Франція, Італія, Японія, Бельгія та інші держави, а з іншого — переможена Німеччина. За умовами договору Німеччина втратила всі свої колонії, які були поділені між Великобританією, Францією, Японією та Бельгією. Вона також змушена була визнати незалежність Австрії, Чехословаччини та Польщі. Франції було повернуто Ельзас і Лотарингію, а також передано на 15 років вугільні шахти Саарської області під наглядом Ліги Націй. Бельгія отримала округи Мальмеді, Ейтен та Морене. Частина територій відійшла до Данії та Литви, а місто Гданськ було проголошено вільним містом.

Розмір контрибуцій було встановлено на рівні 132 млрд золотих марок. Німеччину позбавили військового флоту, авіації та важкого озброєння, а чисельність її армії обмежили 100 тисячами солдатів [4, c. 8-9].

Отже, Версальський договір поставив німецьку економіку на межу повного краху. Внаслідок війни Німеччина втратила зовнішні ринки, її основні галузі промисловості опинилися в катастрофічному стані, кредитно-фінансова система зазнала колапсу, а зовнішньоторговельний оборот скоротився до третини довоєнного рівня. Країна опинилася в стані політичної нестабільності, економічного занепаду та різкого падіння рівня життя населення.

Серед інших країн світу лише США змогли зміцнити свої позиції у світогосподарських зв'язках як під час війни, так і в повоєнний період. Промислове виробництво в Америці зросло втричі, так само як і експорт. США продовжували торгувати з усіма учасниками війни протягом усього конфлікту.

Великобританія, хоч і належала до країн-переможниць, вийшла з війни значно ослабленою. Вона втратила дві третини свого торговельного флоту, експорт скоротився вдвічі, а Лондон втратив статус світового фінансового центру. Британські надії на відновлення економіки пов'язувалися з німецькими контрибуціями та розширенням колоніальних володінь [5, c. 141].

Франція зазнала відносно більших втрат, ніж Британія. 13 найрозвиненіших у промисловому відношенні департаментів були зруйновані, країна втратила близько 10% працездатного населення та свій статус світового кредитора.

Японія, навпаки, значно зміцнила свій економічний потенціал, подвоївши промислове виробництво. Якщо США після війни стали лідером в автомобілебудуванні, то Японія зайняла провідні позиції в суднобудуванні. Не беручи безпосередньої участі у бойових діях на європейських фронтах, Японія вирішувала власні проблеми з Китаєм. У 1915 році вона нав'язала Китаю так званий «мирний договір», згідно з яким Китай зобов'язувався виконувати «21 вимогу» щодо поставок сільськогосподарської та промислової продукції [4, c. 10].

У повоєнному економічному розвитку світу визначальну роль відігравав Версальський договір, підписаний у 1919 році 27 країнами-переможницями та Німеччиною. Остання повернула Франції Ельзас і Лотарингію та передала вугільні шахти Саарської області під управління Ліги Націй на 15 років. Бельгії відійшли округи Мальмеді, Ейтен і Морене, Данії — північна частина Шлезвігу, а Литві у 1923 році — місто Мемель (Клайпеда). Гданськ отримав статус «вільного міста».

Німеччина зобов'язувалася визнавати суверенітет Австрії, Чехословаччини та Польщі, якій були передані частина Помор'я, Познань та інші землі. Німецькі колонії були поділені між Великобританією, Францією, Японією та Бельгією. Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації та важкого озброєння, а її армія обмежувалася 100 000 чоловік. Сума воєнної контрибуції становила 132 млрд золотих марок.

Таким чином, Версальська система призвела до відторгнення від Німеччини 1/8 її території, де проживало 1/12 населення, а також позбавила її 3/4 родовищ залізних руд та 1/3 вугілля і сталі. Так було покарано Німеччину за спробу встановити світове панування. Країни Антанти отримали необмежені можливості для комерційної та господарської діяльності в Німеччині, яка на певний час перестала бути економічним конкурентом Великобританії та Франції, втративши половину свого національного багатства [2, c. 184].

2. Економічні наслідки Першої світової війни

Сполучені Штати Америки вступили у війну із запізненням, лише 6 квітня 1917 року, виступивши на боці Антанти. Їхні людські втрати були незначними, а торговельні відносини підтримувалися з усіма воюючими країнами. Завдяки зростаючому попиту на стратегічну сировину, озброєння, боєприпаси та продовольство, США перетворилися на найрозвиненішу економічну державу світу, сконцентрувавши у себе половину світового запасу золота. Промисловість, сільське господарство та фінансова система країни успішно розвивалися. З країни-боржника США перетворилися на найбільшого кредитора, а їхній експорт зріс утричі. На відміну від інших індустріальних країн, де економіка ставала ринково-регульованою, у США продовжувало розвиватися класичне ринкове господарство.

Англія, попри статус країни-переможниці, вийшла з війни з ослабленою економікою, що збільшило її відставання від США. Країна зазнала значних матеріальних та людських втрат, втративши третину національного багатства. Державний борг зріс, а світовий фінансовий центр перемістився з Лондона до Нью-Йорка. Експорт товарів скоротився вдвічі, тоді як імпорт зріс. Продовжувалося відставання від США у таких галузях, як гірничодобувна, сталеплавильна, текстильна та суднобудівна, де обладнання було застарілим. Водночас Англії вдалося розширити свої колоніальні володіння та частково компенсувати втрати за рахунок німецьких репарацій.

Франція постраждала від війни навіть більше, ніж Англія. Найрозвиненіші промислові регіони країни були окуповані Німеччиною, яка зруйнувала або вивезла фабрично-заводське обладнання та транспортні засоби. Франція втратила понад 10% працездатного населення, а найкращі сільськогосподарські райони опинилися під окупацією. Військові видатки підірвали стабільність французької валюти.

Разом з тим, війна дала поштовх індустріалізації економічно відсталих південних регіонів Франції, які не були окуповані. Там успішно розвивалася промисловість, будувалися електростанції та військові підприємства, розширювалося сільськогосподарське виробництво. Нестача сировини та енергоресурсів змушувала промисловців впроваджувати механізацію та нові технології, що згодом дало позитивні результати [3, c. 154-155].

Японія, виступаючи на боці Антанти, фактично не брала участі у бойових діях, що дозволило їй зміцнити свій економічний потенціал. Вона розширила колоніальні володіння та нав'язала Китаю невигідні економічно-торговельні умови. За роки війни Японії вдалося подвоїти промислове виробництво та втричі збільшити експорт промислових товарів до Китаю та країн тихоокеанського регіону.

Німеччина опинилася у найважчому становищі. Версальський мирний договір, підписаний 28 червня 1919 року, став для країни справжньою катастрофою. Німеччина повертала Франції Ельзас-Лотарингію, передавала значні території Бельгії, Польщі, Литві, Данії та Чехословаччині. Саарська область на 15 років переходила під управління Ліги Націй, а її вугільні шахти — у власність Франції. Німеччина позбавлялася всіх колоній та зобов'язувалася відшкодувати збитки, завдані країнам Антанти. Розмір репарацій, встановлений Репараційною комісією, сягав 132 млрд золотих марок.

Економіка Німеччини збанкрутувала. Вже за перші два повоєнні роки країна мала виплатити Антанті 20 млрд золотих марок. Не маючи таких коштів, Німеччина сплачувала контрибуцію паровозами, вагонами, верстатами, автомобілями та сільськогосподарською сировиною. Фінансово-кредитна система зазнала краху, життєвий рівень населення різко впав, і країна опинилася на межі катастрофи [4, c. 187-188].

3. План Дауеса

На початку та в середині 20-х років Версальський договір перестав виконувати свої функції. Однією з причин було повільне відновлення економічного потенціалу Німеччини. Оскільки слабка Німеччина була невигідним партнером для європейських країн, почався пошук шляхів відновлення її економіки. Це призвело до розробки «плану Дауеса», створеного спеціальною комісією у 1924 році та названого на честь її голови — директора одного з чиказьких банків. Суть плану полягала у послабленні економічного тиску на Німеччину шляхом перегляду умов Версальського договору. План було підписано на Лондонській конференції країн-переможниць 24 вересня 1924 року. Механізм відновлення німецької економіки передбачав:

• надання Німеччині позик та кредитів, переважна більшість яких надходила зі США;
• відбудову німецької економіки та фінансової системи;
• забезпечення можливості послідовної сплати репарацій Великобританії та Франції;
• повернення Великобританією та Францією воєнних боргів США за рахунок німецьких репараційних платежів.

Важливою деталлю плану було те, що основна маса німецького промислового експорту мала спрямовуватися в Радянський Союз. Таким чином західні країни захищали традиційні міжнародні ринки Великобританії та Франції від проникнення німецьких товарів [5, c. 132-133].

План Дауеса діяв до 1929 року. За цей час Німеччина отримала кредитів та позик на суму понад 27 млрд золотих марок, а виплатила у вигляді репарацій Великобританії та Франції близько 10 млрд золотих марок.

Становище Німеччини викликало занепокоєння урядів країн Антанти. США, Франція та Англія вирішили сприяти оздоровленню німецької економіки. Цьому сприяло те, що господарство країн Антанти вже вийшло з післявоєнної кризи та поступово стабілізувалося. З 1922 по 1929 роки економіка США неухильно зростала, а з 1924 року успішно розвивалося господарство Англії та Франції.

Новий репараційний план, розроблений міжнародним комітетом експертів під головуванням Чарльза Г. Дауеса, був затверджений 16 серпня 1924 року на Лондонській конференції та прийнятий Німеччиною. Основною метою плану було відновлення промислового потенціалу Німеччини та забезпечення виплат репарацій. План передбачав надання Німеччині позики у 200 млн доларів, з яких 100 млн виділяли американські банки. Вважалося, що відбудова господарства та оздоровлення фінансів сприятимуть регулярній сплаті репарацій Франції та Англії, які, своєю чергою, покриватимуть заборгованість перед США. План також передбачав, що основна маса німецької промислової продукції спрямовуватиметься в СРСР, а СРСР постачатиме сировину до Німеччини. Розміри платежів встановлювалися на перші п'ять років у розмірі 1–1,75 млрд марок щорічно, а згодом — по 2,5 млрд марок. Для забезпечення платежів передбачався контроль союзників над німецьким держбюджетом, грошовим обігом, кредитом та залізницями. Контроль здійснював спеціальний комітет експертів на чолі з генеральним агентом по репараціях, яким був представник США — спочатку О. Юнг, а згодом П. Гілберт.

У зв'язку з прийняттям плану Дауеса, між Францією та Бельгією, з одного боку, і Німеччиною — з іншого, було підписано угоду про припинення окупації Рурського басейну та виведення звідти французьких і бельгійських військ.

План Дауеса, який діяв до 1929 року, відрегулював репараційні платежі та сприяв притоку іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 року сума іноземних, головним чином американських, капіталовкладень склала 26–27 млрд марок, тоді як загальна сума німецьких репараційних платежів за цей період становила трохи більше 10 млрд марок. Ці інвестиції сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 році досягло довоєнного рівня. Частка Німеччини у світовому експорті зросла з 5,73% у 1924 році до 9,79% у 1929 році.

Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали значні прибутки у вигляді відсотків від позик та дивідендів від прямих інвестицій у німецьку промисловість. У червні 1929 року план Дауеса було замінено планом Юнга, однак депресія 1929–1933 років не дала можливості його реалізувати [1, c. 34-36].

Висновки

Перша світова війна, що тривала з літа 1914 до осені 1918 року, принесла людству важкі економічні, матеріальні та моральні втрати та призвела до загострення міждержавних економічних відносин. Мілітаризація економіки воюючих країн, їхня господарська замкнутість та заміна ринкових зв'язків державним регулюванням досягли небаченого рівня.

Основні бойові дії відбувалися на європейському континенті, де були зосереджені головні центри фінансового життя, промислового та сільськогосподарського виробництва.

У міжвоєнний період країни світу пройшли складний та суперечливий шлях господарського розвитку. Відбудова економіки чергувалася з кризами, зокрема світовою. Безперечним лідером стали США, які не мали рівних у промисловості, аграрному секторі та фінансовій сфері. Нестабільно, а іноді й драматично, розвивалося господарство Німеччини, Франції та Японії. Трагічною сторінкою в історії людства стала Друга світова війна, що завдала нечуваних страждань сотням мільйонів людей.

Список використаної літератури

1. Ладиченко Т. Перша світова війна. 1914-1918 рр.// Історія України. -2006. -№ 33-34. - С. 34-41
2. Лановик Б. Економічна історія: Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович, Володимир Чайковський; Ред. Б. Лановик. -2-е вид., перероб.. -К.: Вікар, 2000. -300 с.
3. Леоненко П. Економічна історія: Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.
4. Облаштування повоєнного світу. Версальсько-вашингтонська система. Міні угоди з країнами четверного союзу за підсумками першої світової війни // Історія України. -2007. -№ 2-3. - С. 8-10
5. Юхименко П. Економічна історія: Навчальний посібник/ Петро Юхименко. -К.: Вікар, 2004. -341 с.