Економічні напрямки економічної думки після Другої світової війни

Вступ

Неоінституціоналізм, що став одним із помітних напрямів економічної думки в повоєнний період, продовжує та розвиває методологічні засади, теоретичні підходи та традиції американського інституціоналізму, закладені ще наприкінці XIX — на початку XX століття. Опоненти неоінституціоналізму, які не поділяють марксистських поглядів, часто намагаються без достатніх підстав виключити його з переліку самостійних течій світової економічної науки. Проте після Другої світової війни цей напрям набув поширення не лише в Сполучених Штатах, а й у державах Західної Європи. Така динаміка була зумовлена посиленням монополістичних тенденцій, зростанням ролі державного регулювання, потребою у практичних рекомендаціях для урядів, а також особливостями внутрішньої еволюції економічної науки.

Аж до початку 1970-х років економічна теорія розвивалася в межах так званого третього класичного стану. Це не заперечувало існування інших, периферійних напрямів, а також свободи наукової творчості та критики панівної ортодоксії. Важливим випробуванням для економістів стало їхнє ставлення до кривої Філліпса, запропонованої у 1958 році. Ця крива демонструвала наявність стабільного та прогнозованого оберненого зв'язку між рівнем безробіття та інфляцією. З цього випливав висновок про альтернативність цих показників: висока інфляція має супроводжуватися низьким безробіттям, і навпаки.

1. Економіка пропозиції

Серед теорій неокласичного спрямування чільне місце посідає економіка пропозиції, тобто економічна теорія, зосереджена на стимулюванні пропозиції. Її засновники — американські науковці А. Лаффер, Р. Манделл, П. Робертс, Рутледж, а також журналісти Дж. Гілдер і Д. Ванніекі та конгресмен Дж. Кемп — тісно пов'язані з консервативним перетворенням бюджетно-фінансового регулювання економіки США.

Ставлення до цієї теорії в сучасній літературі є неоднозначним. Одні західні дослідники, зокрема Я. Шісслер із ФРН, підносять її до рівня економічної філософії американського консерватизму. Інші ж розцінюють її як черговий міф, який активно пропагується через засоби масової інформації та потребує обережного ставлення через свою схематичність і надмірну спрощеність. Наприклад, американський дослідник неоконсерватизму К. Буннер стверджує, що окремої економіки пропозиції не існує, оскільки економічна наука завжди вивчала пропозицію та попит у їхньому зв'язку з цінами, виробництвом і зайнятістю. Однак у повоєнний період через розвиток кейнсіанської макроекономіки значення динаміки пропозиції послабло або взагалі ігнорувалося. Сьогодні ж ідеться про відновлення детально розробленого аналізу взаємозв'язку сукупних доходів і фіскальної політики через ринкові механізми, що діють на боці пропозиції.

Р. Дорнбуш і С. Фішер зазначають, що відбулася кейнсіанська революція, можливо, відбудеться революція раціональних сподівань, але радикальної революції економіки пропозиції ніколи не було.

Теорія економіки пропозиції мала на меті стимулювати економічне зростання шляхом перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників, а також виправдати скорочення державних витрат, насамперед на соціальні програми, у США та Великобританії. Сучасні прихильники неокласичного трактування закону Сея переконані, що завдяки гнучкості цін, заробітної плати та оподаткування ринкова економіка здатна до саморегулювання, уникаючи серйозних криз [4, c. 397-399].

На відміну від кейнсіанства, орієнтованого на ефективний попит, прибічники економіки пропозиції наполягають, що в основі економічної політики має бути всебічне стимулювання саме пропозиції. Практична реалізація такої політики, на їхню думку, потребує: регулювання грошової маси; усунення державного втручання, що перешкоджає технічному прогресу та вільному інвестуванню; зниження податків для вивільнення частини прибутків на інвестиції; скорочення витрат, особливо в соціальній сфері та на утримання бюрократії; відмови від субсидій промисловим підприємствам і розвитку інфраструктури.

Тут чітко простежується взаємодоповнення монетаризму та економіки пропозиції. Монетаристи у своїх рекомендаціях акцентують на регулюванні грошової маси в обігу. Прибічники економіки пропозиції натомість надають особливого значення податковим інструментам державного регулювання. Вони вважають, що стимулювання пропозиції через фінансові пільги для приватних інвесторів автоматично створить необхідний попит і врешті-решт оздоровить ринкове господарство. Отже, теоретики економіки пропозиції пов'язують ефективність ринкової економіки з ініціативою приватного сектора, яка, на їхню думку, залежить від рівня податків. Завдання уряду — знайти оптимальну ставку оподаткування, яка б забезпечувала максимальні надходження до бюджету, не послаблюючи стимули до високопродуктивної праці.

Такі дещо ідеалізовані уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиції теоретично обґрунтовані за допомогою відомої кривої Лаффера. Вона встановлює гіпотетичне співвідношення між рівнем податкових ставок і сумою податкових надходжень до федерального бюджету. На думку Лаффера, у "заборонній зоні" (ситуація прогресивного оподаткування) доходи бюджету знижуються зі зростанням податків через зменшення зацікавленості в інвестуванні та мотивації до праці [6, c. 121-122].

2. Неоінституціоналізм: пошуки альтернативи панівній ортодоксії

Найвідоміші представники неоінституціоналізму — У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер (США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман (Швеція), Р. Дарендорф (Німеччина) та інші.

У кожній країні з розвиненою ринковою економікою неоінституціоналізм набув специфічних рис, сформованих під впливом національного історичного досвіду, менталітету, традицій філософської та економічної думки. Водночас існують спільні, конституючі ознаки, що визначають сутність цього напряму та його відмінність від інших.

Визначальною рисою неоінституціоналізму є критичне ставлення до неокласичної теорії та практики ринкового господарювання. Він претендує не на доповнення, а на заміну традиційного економічного аналізу. Неокласична система, на думку Дж. К. Гелбрейта, "прийнятна як описання суспільства, яке колись існувало", і певною мірою задовільна як відображення ринкової системи. Однак вона не описує сучасну реальність як систему корпорацій, що визначає характер функціонування індустріального суспільства.

У методології неоінституціоналісти критикують ортодоксальні погляди на предмет і метод дослідження. Вони відкидають підхід, згідно з яким економічна теорія зводиться до розподілу обмежених ресурсів серед альтернативних користувачів для максимізації задоволення потреб і обмежується суто ринковими відносинами. Натомість пропонується ширший підхід, заснований на взаємодії "інститутів". До них належать різноманітні категорії базисного та надбудовного характеру: держава, підприємництво, власність, капітал, гроші, кредит, сім'я, профспілки, політичні партії, звички, інстинкти, традиції тощо. Тому дослідження мають охоплювати як економічні, так і неекономічні явища та процеси, під впливом яких формуються відносини між господарськими агентами.

Таке розуміння предмета дослідження пов'язане з прагненням до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками (соціологією, психологією, антропологією, юриспруденцією) та вірою в переваги "міждисциплінарного підходу". Це одна з визначальних рис методології як інституціоналізму XIX століття, так і неоінституціоналізму.

У дусі традицій старого інституціоналізму сучасні інституціоналісти протиставляють "методологічному індивідуалізму" неокласики (аналізу індивідуальних дій агентів) дослідження "колективних дій" та "колективних інститутів" — корпорацій, профспілок, політичних партій [2, c. 101-103].

Неоінституціоналісти висловлюють незадоволення абстрактно-дедуктивним методом неокласики, недостатнім рівнем її емпіризму та статичним характером досліджень. Вони також відзначають відірваність неокласичної теорії від практики управління. На противагу висуваються: історичний підхід до аналізу економічних явищ; емпіричний, описовий метод, що спирається на широкий статистичний і фактичний матеріал; розгляд механізму управління як основної сфери застосування економічної теорії.

Статичному підходу неокласиків неоінституціоналісти протиставили вивчення економіки в розвитку, в історичній послідовності. Наголошуючи на "феномені розвитку", тобто на змінах у суспільстві, вони досліджують динаміку соціально-економічних процесів, застосовуючи принцип еволюційного підходу. У цьому аспекті особливо помітний генетичний зв'язок між історичною школою та неоінституціоналізмом.

Відмінні риси неоінституціонального напряму — критична спрямованість замість вихваляння приватнопідприємницького суспільства, ідея соціального контролю замість захисту конкурентної ринкової економіки. Представники неоінституціоналізму звертають увагу на суттєві недоліки сучасного ринкового господарства: економічні кризи, масове безробіття, різку соціальну диференціацію, бідність значної частини населення, контрастний розподіл обмежених ресурсів, а також на соціальні та глобальні проблеми (екологічні, демографічні, расові, проблеми багатих і бідних країн). Соціальний контроль над економікою вони покладають на державне втручання в механізм відтворення. Звідси практична спрямованість на розробку рекомендацій щодо економічної політики, альтернативної монетаризму та економіці пропозиції. Загалом неоінституціоналісти, як і їхні попередники, не виходять за межі реформізму.

Характерна риса сучасного інституціоналізму — всебічна розробка концепцій трансформації суспільства, дослідження фаз (етапів) розвитку людської цивілізації. Найвідоміші серед них — концепції індустріального суспільства (Дж. К. Гелбрейта), постіндустріального суспільства (Д. Белла), трьох хвиль (аграрної, індустріальної, суперіндустріальної) у суспільно-економічному розвитку (А. Тоффлера), інформаційного суспільства (Дж. Несбіта) та інші.

У кожній із цих концепцій розглядається взаємодія різних тенденцій в умовах сучасної НТР, що приводять до трансформації суспільства. На перший план висуваються ті чи інші аспекти реальності: зростання значення сфери послуг, ролі комп'ютеризованих знань, інформації як ключового фактора виробництва, збільшення реальних доходів значної частини населення тощо.

Оцінки місця, значення та перспектив неоінституціоналізму в сучасній економічній думці країн ринкової економіки неоднозначні. Панівна неокласична ортодоксія та ряд відомих істориків економічної теорії фактично ігнорують його як самостійний і перспективний напрям. Вони вважають, що інституціоналізм "зник" у 30-ті роки XX століття і не знайшов продовження в неоінституціоналізмі. "Незважаючи на деякі спільні риси, школа інституціональної теорії являє собою не більше, ніж легку схильність до відступу від ортодоксальної економічної науки, — пише М. Блауг. — У галузі аналізу інституціоналістам не вдалося виконати свою обіцянку і створити життєздатну альтернативу неокласичній теорії. Саме тому ця течія поступово втратила свій вплив, хоча їхня критика неокласичної ортодоксії часто була цілком обґрунтованою".

Представники неоінституціоналізму відверто визнають недостатність позитивної розробки власної теорії як альтернативи неокласиці. Однак вони справедливо вказують на окремі сильні сторони неоінституціональної теорії, інтенсивність роботи щодо її розвитку, перспективи зміни співвідношення напрямів у структурі сучасної економічної думки. Посткейнсіанці підтримують неоінституціоналізм, підкреслюючи, що він може "очолити нову атаку проти безплідного теоретизування" (С. Вайнтрауб). Ортодоксальний марксизм піддає неоінституціоналізм дещо заідеологізованому критичному аналізу. Зрештою, незважаючи на значну специфіку, взаємовідносини неоінституціоналізму та інших напрямів сучасної економічної думки не виходять за межі типової для них подвійної альтернативності.

Такими є основні напрями розвитку та досягнення економічної теорії у світлі розвитку західної економічної думки, яка сьогодні перебуває на передових позиціях у світі [3, c. 185-186].

Розгляд основних напрямів розвитку економічної теорії свідчить, що це динамічна наука, яка відображає зміни тенденцій у розвитку економічних явищ і процесів, у навколишньому середовищі, світовому господарстві та суспільстві загалом. Динамізм економічної теорії проявляється також у тому, що вона сама не залишається незмінною, а прогресує відповідно до соціально-економічних змін і власних законів розвитку, оскільки еволюція ідей підкоряється внутрішній логіці, яка не обов'язково відображає події безпосередньо.

Поняття "класична ситуація та її зміни" дає змогу не лише послідовно розкрити становлення та динамічний розвиток економічної теорії як самостійної науки, а й виявити довготермінові тенденції цього розвитку. У галузі позитивної економічної теорії, яка має справу з фактами та явищами, такими тенденціями з розвитком ринкового господарства та продуктивних сил суспільства є: еволюційний перехід від переважання однофакторних концепцій цінності до багатофакторних; зростання значення проблеми попиту та пропозиції; перехід від переважного вивчення мікроекономіки до макроекономіки, а потім — до синтезу мікро- та макроекономічних проблем; перехід від вивчення проблем зростання багатства до дослідження ефективного розподілу та використання обмежених ресурсів; перехід від абстрактно-дедуктивного методу до сукупності різних методів дослідження. У галузі нормативної економічної теорії, яка має справу з оцінними судженнями про стан і цілі економіки, найбільш яскравою тенденцією є зміна ставлення до питання про участь держави в економічному житті. Під цим кутом зору можна виділити три великі хвилі в становленні та розвитку економічної теорії. Перша — захист і пропаганда активної участі держави; друга — обґрунтування та захист принципу невтручання; третя — обґрунтування необхідності активного втручання держави в економіку, розробка його форм та методів, визначення меж.

Зміна класичної ситуації щоразу супроводжується зміною в структурі економічної думки, появою нової ортодоксії.

Для XX століття, особливо останньої його третини, характерне розширення спектра напрямів і шкіл економічної теорії, його ускладнення, загострення суперництва між ними за статус панівної ортодоксії. За такий статус триває боротьба насамперед між монетаризмом і різними варіантами неокейнсіанства. Інші напрями, особливо неолібералізм та неоінституціоналізм, зміцнили свої позиції та здобули нових прибічників.

При цьому слід мати на увазі, що до широкого спектра сучасної неокласики належать, по-перше, неоконсервативні теорії (ця назва відображає швидше політичне спрямування), до яких належать монетаризм, економіка пропозиції, теорія раціональних сподівань; по-друге, неоліберальні концепції. Монетаристські моделі економічного розвитку широко застосовували відповідно до конкретних умов своїх країн такі визначні державні діячі, як Р. Рейган, М. Тетчер, Г. Коль та їхні послідовники. Відоме застосування неоліберальних концепцій Л. Ерхардом. Концепції соціально орієнтованої ринкової економіки з активним втручанням держави в розподіл доходів використовуються в країнах Скандинавії, у Франції, Австрії та інших [1, c. 163-165].

3. Розвиток радянської економічної науки в 30-90 рр.

Характерними рисами економічної теорії, починаючи з другої половини 30-х років, були повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість.

Виконуючи протягом десятиліть апологетичні та коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово знищувалася політикою.

Щоправда, у радянській економічній науці спостерігалися й періоди пожвавлення, зумовлені певним послабленням політичної цензури, переорієнтацією господарської діяльності, наявністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розвитком демократичних процесів.

Підручник з політичної економії 1954 року став важливою основою подальшого розвитку економічної теорії в СРСР. Значний поштовх розвитку економічної теорії дали спроби змінити чинний господарський механізм, відомі під назвою господарської реформи (60-ті роки). Розроблення відповідних теорій, присвячених проблемам трансформування директивно-планової економіки в госпрозрахункову, та реалізація їх на практиці могли б стати прикладом теоретичного та практичного успіху, свідомого інституційного реформування економіки. На жаль, практичну діяльність у цьому напрямі було швидко припинено.

Наприкінці 70-х та у 80-х роках стався новий перегляд підходів до аналізу економічних явищ. Багато хто з радянських науковців наполягав на необхідності дослідження економічних процесів з урахуванням об'єктивних факторів невартісного походження. Відбувалися активні пошуки компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями [7, c. 571-572].

Висновки

Сьогодення незалежної України нагально вимагає не просто застосування сучасних моделей економічного розвитку, а насамперед використання посткейнсіанських та неоінституційних засад, відкоригованих відповідно до конкретних умов і національно-державних інтересів країни загалом та превалюючої більшості її населення зокрема. Підкреслимо, що в теперішніх умовах в усьому світі не стоїть питання про відкидання ролі держави в економіці, бо й новітні неокласичні моделі фактично пропонують різні механізми участі держави в економічному житті, виходячи зі ступеня розвиненості країни, її досягнень у науково-технічному прогресі.

Для представників усіх напрямів сучасної економічної теорії характерна переорієнтація на поєднання мікро- і макропідходів до вивчення економічних явищ і процесів.

Провідні представники кожного з основних напрямів сучасної економічної теорії обстоюють точку зору про життєздатність і перспективність у майбутньому XXI столітті саме свого напряму. Тим самим вони, незважаючи на численні заяви про об'єктивність ставлення до інших напрямів, урешті-решт демонструють свою певну упередженість. Однак невизначеність майбутнього змушує їх звертатися до фактора часу як вирішального підтвердження ефективності (чи неефективності) впливу теорії на економічну політику та практику.

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій / О. Білоконенко; М-во фінансів України. — К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. — 189 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.-метод. посібник / В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господарства, Кафедра економічної теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник / Петро Мазурок. — 2-ге вид., стереотип. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи : Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; авт. передм. Сергій Реверчук; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І. Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Б. Г. Ревчун. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

7. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник / Петро Юхименко, Петро Леоненко. — К.: Знання, 2005. — 583 с.