Економічні кризи: сутність, причини та еволюція їх прояву

Вступ.

1. Природа економічних криз та чинники їх виникнення.

2. Актуальні концепції економічних криз.

3. Економічні цикли: типологія та основні стадії.

4. Кризові процеси в Україні: характерні риси, результати та чинники стабілізації.

Висновки та рекомендації.

Перелік використаних джерел.

Вступ

Сучасне суспільство, як відомо, орієнтоване на безперервне покращення якості життя, що можливе лише за умови стабільного економічного зростання. Проте практика свідчить, що довготривале зростання економіки не є рівномірним процесом, оскільки його періодично порушують етапи нестабільності. Послідовна зміна піднесень і спадів ділової активності отримала назву економічного (ділового) циклу. Циклічність розвитку економіки — це періодичні коливання рівнів ділової активності, за яких зростання виробництва змінюється його падінням, що згодом знову переходить у зростання.

Фази підвищення економічної активності зазвичай супроводжуються переважно екстенсивним розвитком, тоді як періоди спаду створюють передумови для інтенсивного розвитку. Таким чином, цикл є невід'ємною динамічною характеристикою ринкової економіки, без якої неможливий її розвиток. Економічний цикл виступає формою руху ринкової системи, природним механізмом її саморегуляції, через який ринок стихійно відновлює порушену рівновагу та пропорційність. Оскільки ключовим елементом циклу є економічні кризи, його можна також визначити як рух виробництва від однієї кризи до початку наступної.

Для економіки України на етапі переходу до ринкових відносин особливо важливими є реформування відносин власності, роздержавлення та становлення нових її форм. Ці процеси мають сприяти розвитку ринкових механізмів і нових методів господарювання, що дозволить подолати глибоку економічну кризу, в якій перебуває країна.

Економічні реформи в Україні мають бути спрямовані на вирішення ключового завдання — докорінної зміни системи управління економікою як на макрорівні, так і на рівні окремих підприємств та їх об'єднань. На мікрорівні це передбачає реорганізацію управлінських структур підприємств, створення промислово-фінансових груп та холдингів. Потреба у впровадженні нових для України форм підприємництва зумовлена необхідністю адаптації підприємств до швидкоплинних змін зовнішнього середовища через гнучкіші організаційні структури.

Кризові явища в українській економіці спричинені неврахуванням змінних умов виробництва, можливостей інтенсифікації, нових методів господарювання та інших факторів. Це призвело до різкого уповільнення темпів виробництва. Спроби стримати спад екстенсивними методами не дали очікуваних результатів і спричинили зниження фондовіддачі.

Високий рівень економічного розвитку може забезпечити Україні економічну незалежність, але лише за умови конверсії оборотного потенціалу та незалежної оцінки матеріально-сировинної бази.

Дослідження теми економічної кризи є надзвичайно актуальним, оскільки без розуміння причин кризових явищ в Україні неможливо визначити ефективні шляхи їх подолання.

Метою даної роботи є аналіз причин та факторів економічної кризи, вивчення її особливостей в Україні та пошук шляхів її подолання.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

• розкрити сутність та принципи економічної кризи;
• охарактеризувати основні види економічних криз;
• дослідити специфіку економічної кризи в Україні;
• проаналізувати антикризові заходи, що вживаються державою.

Об'єктом дослідження є загальні риси та основи економічних криз.

Предметом дослідження виступають причини та наслідки економічної кризи в Україні.

1. Сутність та причини виникнення економічних криз

Економічна криза є надзвичайно складним явищем, тому різні наукові школи пояснюють її походження з різних позицій. Однак найбільш фундаментальною та всеохоплюючою причиною, що поглинає інші, другорядні, є суперечність між суспільним характером виробництва та приватнокапіталістичною формою привласнення. Розглянемо цю сутність детальніше.

Від часу першої економічної кризи вчені прагнули виявити її головну причину та розробити рекомендації для запобігання. Загалом було висунуто близько 200 різних теорій, які можна поділити на поверхові та наукові.

До поверхових відносяться спроби пояснити кризи впливом сонячних плям, ритмами руху Венери тощо. Науковий підхід започаткували представники класичної політичної економії. Зокрема, Д. Рікардо вбачав причину в несправедливому розподілі багатства, а С. де Сісмонді — у недоспоживанні народних мас та невідповідності між виробництвом і споживанням.

К. Маркс вважав глибинною причиною криз основну суперечність капіталістичного способу виробництва — між суспільним характером виробництва та приватнокапіталістичним привласненням його результатів.

Видатний український економіст М. Туган-Барановський пов'язував кризи з диспропорційністю економічного розвитку, тобто нерівномірністю розвитку різних галузей.

Дж. Кейнс пояснював кризи дією основного психологічного закону, згідно з яким люди схильні збільшувати споживання зі зростанням доходів, але меншою мірою, ніж зростає сам дохід. Сучасні економісти також вказують на співвідношення оптимізму та песимізму в господарській діяльності та інші чинники.

Економічна криза — явище вкрай складне, тому всі перелічені наукові підходи висвітлюють її з різних боків. Проте найбільш об'ємною та глибинною причиною, яка певною мірою охоплює інші, є суперечність між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичною формою привласнення. Розглянемо її суть.

Основна суперечність капіталізму. З моменту виникнення капіталістичного виробництва (початок XVI ст.) і виробництво, і привласнення мали приватний характер. Протягом майже двох століть приватне виробництво еволюціонувало в колективне, суспільне. Матеріальною основою цього процесу став розвиток великої машинної індустрії. Посилення суспільного характеру виробництва проявлялося у поглибленні суспільного поділу праці, зміцненні зв'язків між підприємствами та галузями, зростанні масштабів підприємств і кількості зайнятих. Розвиток великої машинної індустрії дозволив значно збільшити обсяги виробленої продукції [5, c.10-17].

Однак форма привласнення протягом цього періоду дедалі більше відставала від зростаючого суспільного виробництва. Вона залишалася приватною, тобто більшість створених благ привласнювали окремі капіталісти. Це призвело до переростання суперечності у конфлікт, що потребував розв'язання. Частково цей конфлікт був вирішений під час першої економічної кризи.

Конкретним проявом цієї глибинної суперечності було протиріччя між зростаючими масштабами виробництва та відносно звуженим платоспроможним попитом населення. Оскільки державного регулювання заробітної плати не існувало, кожен капіталіст прагнув мінімізувати її, що зменшувало купівельну спроможність населення на фоні неконтрольованого масового виробництва. Так виникла криза надвиробництва, посилена диспропорційністю економічного розвитку.

Перша економічна криза прискорила еволюцію власності. Не випадково в 30-ті роки почали виникати акціонерні компанії як колективна форма капіталістичної власності. Проте еволюція власності відставала від темпів усуспільнення виробництва, що призводило до нових криз та нових економічних циклів.

Кожна криза історично неповторна та індивідуальна, тому пояснити їхню суть лише однією групою факторів неможливо. Однак можна виділити спільні закономірності, властиві всім кризам.

1. Економічні цикли середньої тривалості мають чотири послідовні фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення. Визначальними моментами є криза та піднесення. Перехід між фазами відбувається автоматично на основі ринкових саморегуляторів.
2. Середні цикли відображають циклічність розвитку не лише виробництва, а й обміну, розподілу та споживання. Це зумовлює багатогранність циклічних коливань, показниками яких є масштаби виробництва, динаміка національного доходу та ВНП, завантаженість потужностей, зайнятість, реальні доходи населення. Важливим показником є також рух норми прибутку та показники економічної ефективності відтворення.
3. Матеріальною основою середніх циклів є фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед знарядь праці. Виробництво засобів виробництва виконує базову функцію в механізмі циклічності та зазнає найбільшого навантаження. У країнах з меншою часткою галузей першого підрозділу циклічність проявляється менше.
4. Циклічність, викликана оновленням основних фондів, не обов'язково призводить до спаду виробництва. Старіння та заміна зношених засобів виробництва не є безпосередньою причиною кризи, і їхні негативні наслідки можна регулювати. Економіці внутрішньо притаманні механізми запобігання спадам. Для цього необхідно розмежовувати матеріальні основи середньострокових коливань та безпосередні причини криз, якими є внутрішні суперечності ринкової економіки: функціональна відокремленість її елементів та неможливість цілісного макроекономічного регулювання.

Загальні грошові кризи тісно пов'язані з виробничим циклом і є елементом загальних економічних криз.

Специфічні грошові кризи виникають на основі внутрішніх суперечностей грошової системи та є джерелом її саморозвитку.

Розмежування криз є відносним і необхідне для виявлення змістовних характеристик кожної з них.

За змістом грошові кризи виступають як кризи сфери грошового обігу та сфери кредиту. Оскільки грошовий обіг значною мірою функціонує через кредитні засоби, грошові кризи фактично є кризами кредитно-грошової системи. Вони частіше зароджуються у фазах пожвавлення та піднесення, коли різко зростає попит на кредитні ресурси. Це викликає зростання заборгованості, банківського відсотка, масштабів фіктивного капіталу, посилює інфляцію та спричиняє біржові потрясіння. Конкретними формами прояву є кризи платіжних засобів, позикового капіталу та грошового обігу [2, c.126-128].

Отже, представники різних економічних шкіл наводять різні об'єктивні та суб'єктивні причини циклічності, які можна згрупувати на зовнішні та внутрішні залежно від їхнього впливу на характер циклу, його тривалість та специфіку фаз.

До зовнішніх причин належать:

• війни, революції та інші політичні потрясіння;
• відкриття великих родовищ золота, урану, нафти та інших ресурсів;
• освоєння нових територій, міграція населення, коливання чисельності населення;
• потужні технологічні прориви, винаходи та інновації, що змінюють структуру виробництва.

Серед внутрішніх причин виділяють:

• особисті потреби, зміна яких впливає на обсяги виробництва та зайнятість;
• інвестування, тобто вкладення коштів у розширення та модернізацію виробництва;
• економічну політику держави, яка прямо чи опосередковано впливає на виробництво, попит і споживання.

Усі ці причини взаємопов'язані та можуть викликати як підйом, так і спад економічної активності через певні проміжки часу.

2. Сучасні теорії економічних криз

Сучасне суспільство прагне до постійного покращення рівня та умов життя, що можливе лише за умови стабільного економічного зростання. Однак досвід показує, що тривале зростання не може бути рівномірним — його періодично переривають етапи нестабільності. Послідовна зміна піднесень і спадів ділової активності називається діловим або бізнесовим циклом. Термін «цикл» використовується в біології та інших науках для позначення подій, що повторюються, але не обов'язково з однаковою інтенсивністю. Тому рух ділового життя суспільства існує у формі циклів, сутність яких полягає в повторюваній послідовній зміні. Діловий цикл передбачає рух трьох основних величин: рівня зайнятості (або відсотка безробіття), обсягу продукції та рівня цін. У процесі безперервного економічного зростання економічна система проходить чотири фази, які вперше в економічній науці запропонував видатний австро-американський вчений Йозеф Шумпетер. Це пік (процвітання), спад (рецесія), дно (депресія) та піднесення (розширення та прискорений розвиток через відновлення основних фондів на новій технологічній основі, передусім завдяки інноваціям).

Теорія економічних циклів зародилася на початку XIX століття. Цю проблему досліджували К. Родбертус і Т. Мальтус. Перша фундаментальна праця з теорії соціально-економічних криз та антициклічної політики з'явилася у 1894 році: «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і найближчі впливи на народне життя» видатного українського економіста Михайла Туган-Барановського. За визначенням Й. Шумпетера, «найкращий слов'янський економіст» Михайло Туган-Барановський першим у світі розробив вчення про закономірність циклічності системної економічної динаміки, пов'язаної з періодичністю промислових криз як чинника, що впливає на соціальну сферу економіки. Він показав закономірність не лише виникнення криз, а й їх подолання через активізацію інвестиційної та соціальної політики. Туган-Барановський чи не вперше наголосив на необхідності соціальної, а не політичної спрямованості економічного розвитку через посилення соціальної політики та гармонізацію диференційованих верств суспільства. Це було враховано в середині XX ст. стокгольмською школою економічної думки та відкрило шляхи самозбереження капіталізму через його шведську модель, яка найуспішніше реалізована в скандинавських країнах, що за рівнем життя посідають перші місця серед розвинутих країн світу.

Після Туган-Барановського дослідження економічних циклів та пояснення причин криз перетворилися на потужний науковий напрям, що викликає гордість за нашого земляка, який став основоположником цієї теорії.

Слідом за Туган-Барановським, який показав, що причиною криз є періодичне поглинання/виштовхування реальним сектором економіки вільного грошового капіталу, Артур Шпітгоф (A. Spiethoff, Vorbemerkungen zu einer Theorie der Uberproduktion, Jahrbuch fur Gesetzgebung..., 1902) пояснив причину циклічного процесу.

Шпітгоф продемонстрував, що механізмом притягання вільних капіталів є формування капіталоутворення в секторах економіки, «що подають особливі надії». Технічні винаходи та відкриття в цих галузях створюють силу притягання капіталу. Цей рух відбувається ривками: винаходи розширюють «відро капіталоутворення», викликаючи необхідність його заповнення [9, c.35-36].

Для прогнозування важливими є ознаки наближення криз. За Шпітгофом, такими ознаками є перенагромадження капіталу та зниження заробітної плати. Розширення капіталоутворення викликає насичення капіталу — капітал не є товаром щоденного вжитку. Придбавши його, підприємець користується ним кілька років. Норма прибутку в капіталоутворюючих галузях падає. Починається боротьба за скорочення витрат: менеджери впроваджують нову або працезберігаючу техніку, скорочують заробітну плату або чисельність працівників. Зменшення доходів населення викликає скорочення споживання на ринках товарів і послуг — настає криза.

І лише новий винахід чи відкриття створює нове «відро капіталоутворення». Знову починають притягатися вільні капітали, усі отримують доходи, і економіка виходить із кризи.

Отже, важливою ознакою для прогнозування криз за Шпітгофом є процес скорочення витрат, що починається напередодні кризи. Виявлення цього прихованого процесу може здійснюватися менеджерами за характерними ознаками. Однак є й очевидні ознаки: процеси злиття та поглинань великих і середніх компаній. Банкрутства також належать до таких ознак, але вони настають пізніше, як результат поглиблення кризових процесів. Скорочення доходів населення та купівельної спроможності можна виявити через моніторинг скорочення покупок нерухомості та товарів тривалого користування. Для Києва важливим індикатором може бути зниження доходів продавців великих речових ринків.

Економіка України ще не входила у фазу криз з ознаками, описаними Шпітгофом, хіба що економіка СРСР. Але відсутність ринкових відносин у СРСР не дозволяє розглянути ці ознаки в ретроспективі, на відміну від ознак Туган-Барановського. Однак це не означає, що цей інструмент не можна використовувати для прогнозування.

Отже, ознакою кризи, що наближається, є скорочення прибутку капіталоутворюючих галузей і, як наслідок, повсюдна боротьба з витратами.

Услід за Артуром Шпітгофом у цей потік досліджень входить австрієць Йозеф Алойз Шумпетер (J. Schumpeter, Theorie der Wirtschaftlichen Entwicklung, Leipzig, 1912). Він переконливо доводить, що причина циклічності — у процесах, які формує інновація. Якщо винаходи розсіяні в часі відносно рівномірно, то інновації властиво накочуватися хвилями. Інновація — це історично безповоротна зміна способу виробництва речей. Це і нові товари, і нові технології. Але найголовніше — інновації властиво напливати хвилями і відступати, оскільки вона пов'язана з підприємницькою активністю.

До речі, цікава історична деталь: до написання своєї «Теорії економічного розвитку» Й. Шумпетер викладав економіку в Україні.

Можна виділити кілька основних положень, які беззастережно приймають усі послідовники інноваційної теорії:

1. Двигуном прогресу у формі циклічного руху є не всяке інвестування у виробництво, а лише інновації, тобто введення принципово нових товарів, техніки, форм виробництва й обміну.
2. Інновація — це процес «творчого руйнування».
3. Численні життєві цикли окремих інновацій зазвичай зливаються у «кластери інновацій».

Будь-яка інновація викликає зміни купівельної спроможності споживачів, цін на сировину, обсягу реалізації тощо. Ці величини є основою для промислових планів, тому неминучий період перебудови системи цін і виробництва відповідно до нової ситуації у сфері попиту. Цей процес утворює зміст депресії. Криза, за визначенням Шумпетера, — це пристосування економіки до змін, викликаних інноваціями.

Велике значення для прогнозування економічних криз має поєднання інновацій, описаних Шумпетером, та Довгих хвиль Кондратьєва (Кондратьев Н.Д. Проблеми економічної динаміки — М., 1989). До речі, Кондратьєв був учнем М.І. Туган-Барановського.

Шумпетер одразу прийняв теорію Довгих хвиль. У 1939 році, вже будучи професором у Кембриджі, він публікує фундаментальну роботу «Ділові цикли», у яку цикли Кондратьєва інтегровані безпосереднім чином [4, c.19-21].

Теза Кондратьєва про взаємодію трьох хвильових рухів щодо трьох рівнів рівноваги бачиться Шумпетером у синтезі трьох хвиль: 40 місяців — цикл Кітчина, 7-11 років — цикл Жюглара та кондратьєвська Довга хвиля. Накладення однієї хвилі на інші пояснює загальний стан кон'юнктури в кожен момент.

Цей ключ для прогнозування економічних криз можна перевірити, порівнюючи його з реальною динамікою. Підйом в економіці України почався в березні 2000 року. Цю дату можна вважати початковою точкою відліку. 40 місяців — це 3,3 роки. Відклавши цей час від початку, можна отримати дату, що припадає на початок другої половини 2003 року.

На цей період припадає початок економічної кризи, прогноз якої зводиться до закінчення циклу Кітчина.

Результати досліджень цієї кризи показують, що сигнал про її початок традиційно приходить із сільського господарства. Однак сільське господарство тут не є головним «гравцем». Головну роль відіграють фінансові ринки. Напруга на ринку позичкових капіталів зазвичай виникає через великі кредити реальному сектору та наступний дефіцит депозитів населення.

Зазвичай в одну Довгу хвилю Кондратьєва вкладаються п'ять циклів Жюглара, а в один цикл Жюглара — два цикли Кітчина. Цей системний хвильовий інноваційний процес еволюції економіки має тривалість близько 60 років (50 років основного циклу в рамках Довгої хвилі плюс приблизно десять років перехідного фазового періоду). Він іноді може мати лаг запізнення або йти з випередженням у деяких країнах, але завжди є природні процеси, ідеальні стосовно цих економічних циклічних процесів, з якими можна порівнювати їхній розбаланс за часом.

Так, наступна велика економічна криза після закінчення чергової Довгої хвилі Кондратьєва повинна відбутися в 2020-2030 рр. з можливими ризиками втрат капіталу. Однак в останній такий кризовий перехідний період наша економіка ввійшла із запізненням на 10-13 років — у 90-ті рр. XX ст. Це означає, що економіка України буде проходити еволюційний процес, дуже схожий на той, який проходила Франція наприкінці XVIII ст. і який завершився серією наполеонівських воєн. Франція тоді теж ввійшла в аналогічний період із запізненням.

Отже, остаточний висновок: економічні кризи можна прогнозувати, використовуючи закономірності циклічного порядку, що диктується накладенням 5-10-літніх циклів Жюглара та 3-5-літніх циклів Кітчина в рамках Довгої хвилі Кондратьєва. Остання точка відліку цього циклічного порядку повинна була початися в 1987 році. Для економіки США вона так і почалася, для економіки України — із запізненням на 10-13 років [15, c.216-217].

3. Економічні цикли, їх класифікація. Фази економічного циклу

Економічний цикл — це постійне повторення періодів підйому та спаду економічної активності, що відображається через зміни взаємозалежних показників: темпу економічного росту, рівнів зайнятості, виробництва та інфляції. Періодичні коливання ринкової кон'юнктури насамперед проявляються у різноманітних формах невідповідності попиту та пропозиції. Основними характеристиками циклу є його причини, фази (пожвавлення, бум, спад, підйом), динамічні параметри, частота повторення та амплітуда показників ділової активності. До зовнішніх (екзогенних) чинників циклічності відносяться виробники, що генерують початкові імпульси (науково-технічні відкриття, міграція, динаміка населення, нові джерела ресурсів); до внутрішніх (ендогенних) — модифікатори імпульсів у рамках пофазних коливань (зміни споживання та інвестицій). У сучасній теорії циклу виділяють дво- та чотирифазну модель економічного циклу. Економічний цикл розбивається на такі фази:

Криза. Спостерігається спад виробництва, тобто зменшення обсягів випуску продукції. Рівень зайнятості зменшується, ставка заробітної плати знижується, ставка відсотка підвищується, знижуються темпи економічного росту.

Депресія. Спад виробництва припиняється. Рівень зайнятості падає. Обсяг інвестицій скорочується, оскільки скорочується національний дохід.

Сучасний економічний цикл має суттєві відмінності. Розглянемо основні з них:

• дія та вплив фази циклу виходять за національні межі;
• посилюється державно-монополістичне регулювання циклічних процесів;
• підвищується роль соціальних аспектів у механізмі антициклічного регулювання;
• фази пожвавлення та піднесення триваліші та інтенсивніші, фази спаду та депресії менш глибокі та тривалі;
• науково-технічна революція та структурна перебудова економіки впливають на частоту криз: період їх повторювання скоротився з 10-14 до 5-7 років, а сьогодні кризові явища повторюються через 1-2 роки;
• нерегулярність коливань, розмитість меж між фазами, випадіння окремих фаз (після кризи може одразу розпочатися пожвавлення);
• темпи піднесення невисокі — 2-3 відсотки на рік, в умовах піднесення залишається значна кількість безробітних;
• основні економічні параметри менш динамічні, соціально-економічні процеси відбуваються повільніше;
• суперечливе поєднання асинхронності та синхронності соціально-економічних процесів у різних країнах;
• зниження ролі циклічних факторів у динаміці цін; глибока криза та стагнація виробництва можуть супроводжуватися зростанням цін та посиленням інфляції;
• переплетіння циклічних криз з нециклічними, синхронізація та взаємодія економіко-соціальних коливань, кризових явищ і природноекономічних циклів;
• частішими та серйознішими за наслідками стають нециклічні коливання, сутність яких вивчена недостатньо, а отже, відсутні ефективні методи регулювання;
• кризові явища охоплюють нові сфери та рівні (галузі нематеріального виробництва, індустрію відпочинку тощо).

Особливості сучасного економічного циклу потребують удосконалення механізмів антикризового регулювання та пошуку нових, дієвіших методів пом'якшення циклічних коливань.

Основною фазою, що формує та визначає характер і тривалість економічного циклу, найвідчутнішою за соціально-економічними наслідками, є криза (рецесія), стискання, падіння (рис.1) [19, c.65-68].

Вона характеризується:

• порушенням макроекономічної рівноваги, розбалансуванням взаємодіючих структур;
• перевиробництвом з наступним падінням обсягів виробництва, нагромадженням товарних мас в оптовій торгівлі;
• падінням товарних цін;
• зростанням безробіття, збільшенням незайнятих виробничих потужностей;
• падінням рівня реальної заробітної плати, інших доходів, прибутків підприємств, життєвого рівня населення;
• зниженням платоспроможного попиту населення, зменшенням обсягів оптової та роздрібної торгівлі;
• крахом грошово-кредитних зв'язків;
• наростанням системи взаємних неплатежів;
• кредитною напругою, злетом норми позикового відсотка;
• нестачею грошової маси, високими темпами інфляції;
• масовим знеціненням капіталу, завмиранням інвестиційних процесів;
• падінням курсу акцій, біржовою панікою;
• масовим банкрутством підприємств;
• зростанням соціальної напруженості у суспільстві тощо.

Кризові явища продовжують наростати до моменту відновлення макроекономічної рівноваги на її найнижчих рівнях (коли процес падіння припиняється і розпочинається фаза депресії). Двоїста природа кризи виявляється в тому, що, з одного боку, вона є наслідком внутрішніх суперечностей системи, а з іншого — формою їх розв'язання, виконуючи функцію оздоровлення (санації) економічної системи.

Депресія (застій, стагнація) може бути досить довготривалою та характеризується післяшоковою ситуацією. Основними її ознаками є:

• стабільність виробництва, але на найнижчому рівні;
• призупинення падіння цін, вгамування інфляційних процесів;
• збереження високого рівня безробіття, кількість робочих місць не збільшується, рух капіталу нежвавий, відсутні нові інвестиції, норма позикового відсотка висока;
• початок відновлення господарських зв'язків; стабілізація та поступове зменшення товарних запасів.

Внаслідок цього помітні поступове поширення реанімаційних процесів та наростання позитивних тенденцій. Розпочинається фаза пожвавлення. Серед її основних виявів слід назвати:

• початок оновлення основного капіталу, модернізації виробництва;
• відновлення інвестиційного процесу; активізацію сукупного попиту;
• підвищення рівня виробництва, скорочення безробіття;
• зростання позикового відсотка та товарних цін [10, c.119-124].

4. Економічна криза в Україні. Особливості, наслідки та фактори стабілізації

В Україні відсутня економічна криза в класичному розумінні, тобто така, що трактується як циклічна, пов'язана з перевиробництвом. Щодо української ситуації можна говорити про наявність спеціальної форми кризи, зумовленої катаклізмами (землетрусами, повенями тощо). В Україні робиться свідома ставка на руйнування економічної структури як складника єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР заради досягнення політичної незалежності від східних сусідів, передусім від Росії. Однак ця стратегія поки що не принесла адекватної компенсації у формі повноцінного структурного включення у світову економіку та входження в Європейський Союз. Отже, економічна криза в Україні є специфічною формою спеціальної кризи, яка є наслідком свого роду самопожертви.

Особливістю економічної кризи в Україні є також те, що офіційна економіка не є єдиним визначальним чинником трансформації. Паралельно з нею функціонує та набирає силу тіньова економіка, що складає 50-60% офіційної і, за оцінками Світового банку, є найсильнішою серед інших постсоціалістичних країн. У тіньовій економіці обертається майже 47% загальнодержавної грошової маси, не враховується банківсько-фінансовий оборот (10). Ця величезна сума готівки майже не включається в інвестування розвитку національного товаровиробника. Інтереси тіньовиків перебувають за межами відтворення у сфері товаровиробника, обмежуючись здебільшого сферою спекулятивного товарообороту.

В Україні сформувалися та активно розвиваються практично всі види неофіційної економічної діяльності (7, с.400). Наведені оцінки стосуються лише тієї частини, яка пов'язана зі створенням нової вартості, що не враховується офіційною статистикою. Сюди не входить, наприклад, створення вартості в домашніх господарствах (так звані «послуги домогосподарок», виробництво сільськогосподарських продуктів для власного споживання) та корупція. З іншого боку, сюди належить частина видів злочинної діяльності, яку можна розглядати як створення вартості (наприклад, підробка та копіювання товарів з фірмовими знаками, нелегальне копіювання програмних продуктів, відео- та аудіозаписів, нелегальне виробництво зброї).

Економічна криза в Україні не має класичного циклічного характеру, а є здебільшого результатом руйнування економічної структури колишнього СРСР. Формування нової структури власності знаходиться на етапі первісного накопичення капіталу. Стабілізація економіки передбачає подолання платіжної кризи, посилення стимулюючої функції податків та включення тіньового бізнесу в офіційну економіку.

Із набуттям масового характеру тіньової економіки в країні сформувалися особливий соціально-економічний клімат та специфічна суспільна думка, що врешті-решт створило могутній соціальний прошарок ділових людей, здатних започаткувати економічне зростання. Достатньо лише легалізувати тіньову економіку, продати її носіям за безцінь залишок ще не розпроданої державної власності, включаючи землю, надра, підприємства, інфраструктуру.

Дійсно, у тіньовій економіці сконцентрований своєрідний прошарок населення України, здатний швидко привласнити та накопичити грошовий капітал, однак зовсім не за рахунок його вкладення в ефективний господарський оборот — виробництво, масовий випуск товарів, насичення ними внутрішнього ринку та завоювання зовнішнього. Якраз навпаки, так званим «новим українцям» вигідніше тримати вітчизняний ринок у дефіциті. І чим більший дефіцит, тим більша їх нажива та гірший стан рядових споживачів. А це далеко від справжнього підприємництва, побудованого на міцній економічній основі, конкурентоспроможних технологіях, чіткому налагодженні виробництва та збуту товарів, яке орієнтується на закони попиту та пропозиції.

«Нові українці» вкладають гроші здебільшого в поточний оборот (хабарі, скупки, перевезення та перепродаж дефіцитних товарів, обходячи неможливі в наших умовах труднощі зі здійсненням інвестицій, придбанням дефіцитних і дорогих технічних засобів, сировини, матеріалів, енергоресурсів) [14, c.40-45].

У нинішніх своїх формах і розмірах тіньова економіка стала джерелом деградації економіки та падіння суспільної моралі. Власники тіньового капіталу ухиляються від сплати податків і платежів, незаконно зменшуючи надходження коштів у державний і місцеві бюджети.

Незважаючи на величезний розмах тіньової економіки, у країні не розроблено правового механізму, який міг би надійно захистити економічні інтереси держави. Більше того, криміногенні елементи мають, як правило, підтримку в державних структурах і нехтують навіть чинним недосконалим законодавством, безкарно розкрадаючи національне багатство. В результаті держава перетворилася на економічно хворий організм, не здатний вирішувати проблеми якісного та структурного оновлення національної економіки, стабільних і високих темпів соціально-економічного розвитку та зростання.

Ситуація на даний час складається з двох альтернатив. Одна з них передбачає, що органи державної влади повинні зуміти направити сукупний капітал країни, її ресурсний потенціал на розширене відтворення, кардинальне технологічне та організаційне управлінське оновлення національного товаровиробництва на базі ресурсо- та енергозбереження, нових наукових відкриттів. Протилежна альтернатива полягає в тому, що Україні загрожує остаточний економічний занепад, втрата самостійного існування, включення в сировинний придаток економічно розвинених країн з усіма негативними наслідками для нинішнього та майбутнього українського народу.

Найбільшою помилкою, що відрізняє реформування української економіки від інших постсоціалістичних країн, є здійснення економічних перетворень без зв'язку з соціальними. В результаті соціальні проблеми вирішуються за залишковим принципом, який часто полягає в тому, що на соціальний розвиток взагалі не залишається коштів. Це призвело до того, що Україна стала країною найбільшої бідності в Європі.

Детермінанти економічної кризи в Україні виникли ще на початку 90-х років минулого століття. За десятиліття вони не змінили своєї сутності, хіба що реструктуризувалися, модернізувалися та адаптувалися до ринкових умов.

Аналіз засвідчує, що економічна криза в Україні стала наслідком невиконання цілої низки законів суспільного розвитку. В адміністративно-командній системі колишнього Союзу впродовж десятиліть була створена багатогалузева промисловість — шляхом формування великих речово-спеціалізованих підприємств із повним виробничим циклом. Такий напрям спеціалізації був пов'язаний із концентрацією виробництва, що сприяло міжгалузевому перерозподілу номенклатури виробів, скороченню числа підприємств, які виготовляли однопрофільну продукцію. Це здійснювалося відповідно до економічного закону спеціалізації та кооперування виробництва. Тому передбачалося раціональне розміщення промислового виробництва в усіх республіках, що розглядалися як єдиний народногосподарський комплекс. Підприємства розміщалися з урахуванням наближення до сировини, трудових ресурсів та районів споживання готової продукції. В умовах випуску складної продукції між тисячами підприємств склалися стійкі господарські зв'язки на основі кооперування. Після розпаду Союзу та утворення суверенних держав ці зв'язки урвалися. Тому однією з причин падіння виробництва на українських підприємствах стало руйнування господарських зв'язків з об'єктами, розташованими в інших республіках. Переорієнтувати ці зв'язки на західні фірми не вдалося, хоча й розроблено Програму євроінтеграції України. Таким чином, не було дотримано вимог закону спеціалізації та кооперування виробництва [11, c.51-56].

У зв'язку з раптовим переходом до ринкових відносин в Україні було зруйновано централізовану планову систему народного господарства, хоча умов для такого прискореного переходу до ринку не було. Намагання внести елементи вільного ринку в систему народного господарства України спричинило грубе порушення економічного закону планомірного та пропорційного розвитку. У результаті було внесено диспропорцію у відповідність структури сукупної робочої сили засобам виробництва, а створеного суспільного продукту — структурі розвинених громадських потреб. Наслідок такої диспропорції — щорічне зростання безробіття. Проте самоврегульованого конкурентного ринку в Україні ще не створено.

Важливим комплексом заходів щодо подолання економічної кризи є створення в економіці мотиваційного механізму піднесення виробництва.

Його головною метою є, по-перше, створення умов рівновигідності різних сфер економічної діяльності при певному пріоритеті виробничої діяльності на період виходу з кризи.

По-друге, мотиваційний механізм має створювати умови для забезпечення вигідності збільшення маси прибутку (доходу) головним чином не за рахунок підвищення його норми, а в результаті розширення обсягу виробництва та реалізації товарів і послуг. Тобто треба створити систему мотивацій зниження цін (або хоча б стримування їх зростання) для відповідного збільшення обсягу продажу згідно із законом попиту. По-третє, сюди слід віднести створення пільгового режиму для прямих вітчизняних та зарубіжних інвестицій безпосередньо у виробничу сферу в поєднанні з фінансово-кредитною політикою та виробничою діяльністю за критерієм — мінімальний строк подолання кризи виробництва.

Головним чинником мотиваційного механізму має бути вдосконалена система оподаткування з активною стимулюючою та регулюючою функціями. Порівняно з існуючою вона повинна бути спрощеною та включати меншу кількість податків, особливо непрямих. Враховуючи бажану націленість на зниження цін, об'єктом оподаткування треба зробити ту частку ціни, яка формується продавцем. Це може бути додана вартість, але без амортизаційних відрахувань (як фактора відновлення основного капіталу). Цей податок пропонується зробити основним, замінивши ним два податки — на прибуток і на додану вартість. Перший податок в умовах нестабільності економіки, збитковості значної частки підприємств та неопрацьованої системи моніторингу діяльності суб'єктів підприємництва поки що не виконує достатньою мірою свою регулюючу функцію, як це є в країнах з розвинутою ринковою економікою. Усунення ПДВ зменшить ціну реалізації товару та збільшить купівельну спроможність покупця, що сприятиме зростанню обсягу продажу та виробництва продукції. При цьому, безумовно, потрібно буде переглянути перелік підакцизних товарів та ставки акцизу.

Пропонований об'єкт оподаткування близький до доданої вартості, що значно спростить перехід на оподаткування доходу та обчислення цього податку. Для посилення регулюючої функції податку на дохід у напрямі забезпечення рівновигідності різних форм діяльності та підвищення привабливості вкладення капіталу у виробничу сферу на період подолання кризи ставку цього податку доцільно поставити у пряму залежність від основного критерію ефективності вкладення капіталу — норми доходу. Тобто пропонується використовувати гнучку диференційовану ставку податку для забезпечення діяння цієї залежності в напрямі зниження цін та відповідного зростання обсягів продажу (товарів, послуг, кредитів) [17, c.8-10].

Для стимулювання нагромадження власного капіталу норма доходу має визначатися не щодо собівартості товару (щоб запобігти штучному її завищенню), а щодо власного капіталу без урахування обігових коштів (останні, як відомо, у позитивній тенденції повинні відносно зменшуватися). Це стимулюватиме інвестування.

Підвищення сукупного попиту на вітчизняну продукцію (третій комплекс заходів) має домінуюче значення. До цього комплексу включається широкий спектр заходів.

По-перше, треба чіткіше визначати пріоритети та напрями розв'язання проблеми підвищення сукупного попиту. Мається на увазі, насамперед, перегляд підходів до його регулювання, виходячи з монетаристських засад, які тепер превалюють. Відома спрямованість цих підходів на стримування сукупного попиту має бути значно послаблена у час відновлення виробництва. Це стосується і жорсткої спрямованості монетаристської концепції на стримування зростання грошової маси, особливо в умовах надто низької монетизації ВВП.

По-друге, це підвищення купівельної спроможності споживачів кінцевої продукції, тобто населення, що при низькому рівні використання виробничих потужностей набуває найважливішого значення. У нинішніх умовах цей захід слід розглядати як поступове інвестування національної економіки, починаючи з галузей виробництва споживчих товарів. Це досягається підвищенням заробітної плати, зменшенням та ліквідацією заборгованості із заробітної плати та пенсій (частково за рахунок контрольованої емісії).

Суттєве значення має також підвищення дієвості системи існуючих засобів регулювання ціноутворення. Це особливо стосується реалізації затверджених заходів, таких як «антидоларизація» ціноутворення, тобто зменшення прив'язки внутрішніх цін до так званих умовних одиниць.

По-четверте, до цього комплексу входять екстраординарні заходи антикризового характеру щодо формування попиту та стимулювання збуту вітчизняної продукції. До них належать:

• заходи щодо активізації рекламно-інформаційної діяльності та маркетингових досліджень з питань реалізації продукції, розробка та впровадження пільгової системи розміщення реклами вітчизняної продукції та методично-практичної допомоги з боку державних інститутів, наукових і науково-учбових організацій у справі збуту продукції, заохочення консалтингових фірм та фірм, спеціалізованих на маркетинговій діяльності, до співробітництва з вітчизняними товаровиробниками;
• стимулювання та допомога з боку владних структур у справі поширення фірмової торгівлі, заходи щодо зниження деструктивного посередництва, особливо для товарів нееластичного попиту (енергоресурси, сировина, матеріали);
• підтримка з боку держави поширення лізингових операцій.

По-п'яте, до зазначеного комплексу належить система заходів щодо оцінки та стимулювання зростання кількості робочих місць. Слід усвідомити, що на період виходу з кризи (та й надалі) основним критерієм ефективності внутрішньої, зовнішньоекономічної та зовнішньополітичної діяльності для всіх рівнів ієрархії є приріст робочих місць. Причому треба оцінювати так зване їх сальдо, враховуючи, що нерідко збільшення кількості робочих місць на одному підприємстві призводить до їх зменшення на іншому. Це наочно підтвердила практика у харчовій та легкій промисловості, коли при недостатньому обґрунтуванні створення спільних підприємств, впровадження роботи на давальницькій сировині, отриманні іноземних товарних кредитів, неефективному імпорті кількість робочих місць у цілому зменшувалася у кілька разів більше, ніж їх приріст на підприємстві, де запроваджувалося перелічене [12, c.36-37].

По-шосте, створення цілісної системи заходів щодо розв'язання завдань форсованого розширення експортної діяльності. Враховуючи складний і довгостроковий процес проникнення на ринки західних держав та відверту загрозу національній безпеці від продовження кризи, основним напрямом діяльності цієї системи безумовно має бути повернення на ринки Східної Європи та країн СНД. Це передбачає максимальне використання існуючого «правового простору» цієї діяльності для взаємовигідного співробітництва у виробничій кооперації, науковій та інформаційній діяльності. Треба якомога інтенсивніше розширювати цей «правовий простір» для інтенсивного та екстенсивного розвитку зовнішньоекономічних відносин із зазначеними країнами. Це, природно, не виключає також реалізацію обґрунтованої стратегії розширення експорту в інші країни.

По-сьоме, було б доцільним розглянути можливість та форми термінового запровадження, поряд з існуючою, так званої «твердої» валюти для кредитування сукупного попиту з прив'язкою її курсу до найбільш стабільної іноземної валюти та забезпеченням за рахунок валютних резервів НБУ кредитів і гарантій міжнародних фінансових організацій. «Тверда» валюта має використовуватися лише в безготівковій формі для довгострокових кредитів під прийнятний відсоток у виробничій сфері для створення нових робочих місць. У міру нормалізації економічної ситуації ця валюта витіснятиметься. Реалізація таких підходів дала позитивні результати у країнах Балтії при трансформації пострадянської економіки.

Проблема зміцнення державності та національної безпеки не є лише політичною константою. У контексті завдань наступного етапу розвитку країни вона наповнюється новим змістом. З утвердженням України повноправним суб'єктом світової спільноти, налагодженням партнерських зв'язків із сусідами всі можливі потенційні загрози нашій державності зміщуються у площину економічної безпеки, подолання неврегульованості соціально-економічної сфери, кризових процесів в економіці. У цьому зв'язку питання економічної безпеки має розглядатися у ширшому контексті. Йдеться не лише про енергетичну, екологічну та техногенну безпеку, боротьбу з корупцією та кримінальною злочинністю, а й про посилення насамперед соціальної спрямованості реформ, довіри до них суб'єктів господарювання та широких верств населення, зміцнення самозахищеності фінансової та банківської систем держави, гарантування доходів фізичних та юридичних осіб від інфляційного знецінення, утворення передумов позитивних зрушень у демографічній сфері, подолання бідності тощо. Україна отримає остаточні гарантії своєї державності та національної безпеки не раніше, ніж розв'яже такі проблеми:

• подальше погашення внутрішнього державного боргу за рахунок нагромадженої власності, яка підлягає роздержавленню та прозорій приватизації, а інколи й конфіскаційній реприватизації (у випадках порушення чинного законодавства під час первинної приватизації);
• проведення жорсткої бюджетної політики, що орієнтована на подолання бюджетної кризи, викликаної піар-акціями виборчих перегонів і невиваженою фіскальною політикою, та спрямована на підтримку й активізацію власних товаровиробників;
• подальша розробка платіжного балансу для визначення зовнішнього боргу та призупинення його зростання;
• проведення політики стимулювання експорту та обмеження імпорту для поліпшення платіжного балансу за умови, що імпортні товари продаватимуться за українські гроші, а внутрішній ринок власних товаровиробників буде захищений;
• розробка раціональної податкової та митної систем, які стимулювали б виробництво та захищали власних товаровиробників;
• легалізація всіх доходів, мобілізація грошей громадян у формі банківських збережень та інвестування їх у виробництво, створення податкових, кредитних і страхових пільг для виробників наукомісткої конкурентоспроможної продукції, що ґрунтується на новітніх технологіях та інноваціях;
• термінове та першочергове проведення політики демонополізації, розробка спеціального механізму оподаткування за схемою: максимум прибутків (незалежно від способів їх отримання, але в рамках законів, що обмежують види діяльності) і максимум податків, якщо прибутки використовуються не за схемою «прибуток — збереження — інвестиції»;
• акумулювання наявних фінансових ресурсів і можливостей держави для відродження тенденції до нагромадження у ВВП з одночасними необхідними змінами в структурі економіки тощо.

Незаперечною є необхідність реалізації системних реформ, спрямованих на утвердження відкритого, демократичного, соціально орієнтованого громадянського суспільства. У цьому контексті потрібно розглядати й необхідність істотного посилення соціальної спрямованості курсу реформ. В успішному розв'язанні цього стратегічного завдання особливо важливим пріоритетом на найближчі роки є здійснення політики доходів і реформування системи оплати праці, усунення існуючого досі штучного заниження вартості робочої сили, а також дуже низького рівня соціальних доходів населення. За кейнсіанською моделлю саме ці чинники, включаючи гострий дефіцит інвестиційно-інноваційної діяльності, стримують прискорення відтворювальних процесів і технологічне оновлення виробництва в Україні, що є необхідною передумовою забезпечення конкурентоспроможності багатьох підприємств [1, c.17-27].

З метою вирішення найскладніших питань соціальної політики необхідно визначити таку державну політику, яка гарантувала б можливість використати умови деякої економічної стабілізації та зростання для забезпечення поступового реального перелому до повнішого задоволення життєвих потреб наших співвітчизників. Йдеться про те, з якою метою та в інтересах яких верств населення будуть використовуватися результати такої стабілізації: чи слугуватимуть вони подальшому поглибленню вкрай небезпечної майнової диференціації населення, тобто стратифікації суспільства, яка досягла нині неприпустимої межі, чи на їх основі почне формуватися рівномірніший розподіл доходів, відбуватиметься становлення середнього класу, який є основою стабільності та громадянського миру в державі.

Наступним пріоритетом є проблема післякризового економічного зростання, яке нібито намітилося останніми роками. Враховуючи глибину падіння української економіки, тільки високі його темпи сприятимуть виконанню невідкладних завдань у соціальній сфері, досягненню необхідних зрушень у підвищенні рівня життя населення і, насамперед, малозабезпечених громадян. З іншого боку, необхідно враховувати, що кожна країна має власні стандарти економічного зростання. Так, для розвинутих індустріальних країн Заходу самодостатнім у довгостроковому плані є зростання на рівні 2-4%. Вважається, що темпи розвитку, які перевищують 5-6%, супроводжуються негативними явищами, напруженням в економіці, можливістю структурних деформацій і тому не в усьому бажані та мають стримуватися монетарними обмеженнями.

Отже, одні вітчизняні економісти дотримуються так званої інерційної моделі розвитку, за якої для входження економіки в етап сталого розвитку необхідно підтримувати 2-4 відсоткове зростання, а інші — теорії інтенсивного зростання, згідно з якою темпи економічного зростання мають бути в кілька разів вищі. Але країна, яка впродовж десятирічного періоду перебувала в тенетах глибокої депресії та втратила через це понад половину свого економічного потенціалу, крім усього, волею своєї долі зобов'язана шукати механізми прискореного розвитку. Розрахунки показують, що, застосовуючи суто консервативну (інерційну) модель післякризового розвитку, межа досягнення економічних параметрів докризового періоду припаде десь на 2020 рік. Тобто, реалізуючи таку модель післякризового розвитку, Україна може опуститися практично на найнижчий рівень світової економіки.

Наступним визначальним чинником економічного розвитку та боротьби з кризовими явищами має стати політика забезпечення глибоких якісних перетворень української економіки. При виробленні стратегії виходу з кризи треба враховувати особливості України, яка повинна обрати власний шлях.

У світовій історії відомо три шляхи досягнення «економічного дива»:

1. За рахунок власних ресурсних запасів (країни Близького Сходу, Індонезія, Мексика).
2. За рахунок вигідного географічного положення, дешевої робочої сили, правильної інвестиційної та податкової системи (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань).
3. Внаслідок впровадження наукомістких технологій та підвищення якості виробництва (Японія, Німеччина та ін.).

Щодо України, то вона має умови для того, щоб реалізувати всі ці три напрями, змінюючи пріоритети на кожному етапі свого розвитку. Виходячи з того, що українська наука ще не все остаточно втратила, можна вважати прийнятною та обґрунтованою орієнтацію на наукомістке виробництво. Насамперед, це потенціал у галузі літакобудування, де Україна має повний цикл проектування та виробництва літаків. У цій галузі не тільки збережено потужності та кадровий потенціал, а й в останні кілька років збудовано та піднято в повітря три принципово нові моделі літаків: АН-70, АН-140, АН-38, які вважають одними з найперспективніших моделей XXI століття. Такі ж досягнення Україна має у ракетно-космічній галузі. Нині опрацьовуються міжнародні програми ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобалстар», де застосовують вітчизняні ракетоносії «Зеніт» і «Циклон». Реалізуються й інші міжнародні проекти. Це дасть змогу Україні утвердитися серед провідних космічних держав. Широкими є можливості вітчизняних суднобудівних заводів, у реалізації проектів розвитку танкобудування й в інших галузях машинобудування, зокрема у приладобудуванні, виробництві енергетичного устаткування та важкого машинобудування, а також в окремих галузях кольорової металургії [3, c.43-47].

Однак економічна політика в попередній період так і не набула інноваційного спрямування, не переорієнтувала виробничий потенціал країни на подолання технологічного відставання. Отже, основою нового стратегічного курсу, його визначальним принципом має стати опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на створення необхідних економічних, науково-технічних та соціальних передумов утвердження України як високотехнологічної держави, її входження до технологічно розвинутих країн світу. Наявний інтелектуальний та науково-технічний потенціал, який зберігає можливості не лише свого оновлення, а й подальшого розвитку через впровадження сучасних технологій і економічних знань, потенційно спроможний забезпечити реалізацію зазначеної мети, яка має стати основою не лише економічної стратегії, а й політичної консолідації нації. За великим рахунком, її досягненню повинен підпорядковуватися весь комплекс заходів соціально-економічної політики.

У цьому зв'язку ключовими завданнями соціально-економічної політики є:

• державна інвестиційна підтримка накопиченого потенціалу фундаментальних науково-технологічних розробок шляхом нетрадиційних способів залучення грошових ресурсів (залучення коштів підприємств, валютних накопичень громадян, відповідна фінансово-кредитна політика, спрямована на пріоритетне формування національного ринку інвестицій та технологій);
• пріоритетне інвестування виробництва прогресивних технологій, машин та обладнання для всіх секторів економіки;
• масове кредитування банками інноваційної діяльності (за умов зниження ставки рефінансування та незмінності її впродовж 5-8 років);
• зниження акціонерних ризиків на ринку інвестицій шляхом передачі прав на розпорядження акціями спеціалізованим компаніям з ринкових операцій з цінними паперами;
• послаблення фіскального тиску та посилення податково-пільгового стимулювання в науково-інноваційній діяльності тощо.

Розробка стратегії випереджального розвитку дає можливість глибоко пізнати та зрозуміти шляхи, методи та джерела соціально-економічного зростання. В умовах подальшого економічного розвитку та запобігання кризовим процесам потребують свого розв'язання й надзвичайно гострі проблеми структурного оновлення економіки. Глибока структурна деформованість, низька конкурентоспроможність виробів, монополізація виробництва та обігу, їх ізольованість від світового ринку, криза виробництва були притаманні українській економіці ще за часів адміністративно-командної системи. За роки реформ ситуація не лише не поліпшилася, а й значною мірою ускладнилася. Найважливішими цілями на цьому етапі є: реорганізація виробництва, в тому числі шляхом ліквідації неефективних ланок, заміна фізично та морально застарілих основних фондів, залучення технічних нововведень, випуск нової продукції.

Для виходу з кризи виробництва необхідно реалізувати заходи стратегічного та тактичного напрямів. Стратегічний включає заходи тривалого характеру щодо вдосконалення організації економічної системи держави на основі вирішення теоретичних і практичних питань цієї складної проблеми із застосуванням усього інструментарію економічних досліджень: імітаційного та математичного моделювання, економічного експериментування та прогнозування, експертних методів та статистичного аналізу тощо. Нині соціально-економічні дослідження слід розглядати як найпріоритетніші, враховуючи надто загрозливу ситуацію системної соціально-економічної кризи в країні та постійну необхідність якнайповнішого наукового забезпечення процесів реформування. Потрібно ґрунтовніше визначити пріоритети реформування. У стратегічному плані проблеми розвитку виробничої сфери треба здійснювати за оптимального поєднання середнього та малого бізнесу [20, c.74-78].

Розвитку економіки сприятиме також мотиваційний механізм піднесення виробництва, що створить рівні умови для різних сфер економічної діяльності, збільшення маси прибутку (доходу) головним чином не за рахунок підвищення його норми, а в результаті розширення обсягу виробництва та реалізації товарів і послуг, а також пільговий режим для прямих вітчизняних та зарубіжних інвестицій у виробництво. Головний чинник мотиваційного механізму полягає у вдосконаленій системі оподаткування з активними стимулюючою та регулюючою функціями. Домінуюче значення має забезпечення заходів щодо підвищення сукупного попиту на вітчизняну продукцію. Для цього треба: по-перше, чіткіше визначити пріоритети та напрями розв'язання проблеми підвищення сукупного попиту; по-друге, підвищити купівельну спроможність споживачів кінцевої продукції шляхом підвищення заробітної плати, зменшення та ліквідації заборгованості із заробітної плати та пенсій (частково за рахунок контрольованої емісії); по-третє, зниження небезпеки активізації інфляції витрат та інфляції попиту за рахунок, наприклад, відповідного зменшення частки відрахувань на соціальне страхування та інших платежів від заробітної плати з наступною їх компенсацією на основі перерозподілу доходної частини бюджету. Вагомість має також підвищення дієвості існуючих засобів регулювання ціноутворення. До цього комплексу завдань входять екстраординарні заходи антикризового характеру щодо формування попиту та стимулювання збуту вітчизняної продукції. До них належать заходи щодо активізації рекламно-інформаційної діяльності та маркетингових досліджень з питань реалізації продукції, розробка та впровадження пільгової системи розміщення реклами вітчизняної продукції та методично-практичної допомоги з боку державних інститутів, наукових організацій у справі збуту продукції, заохочення консалтингових фірм до співробітництва з вітчизняними товаровиробниками з питань реалізації продукції, стимулювання та допомога з боку владних структур у справі поширення фірмової торгівлі, заходи щодо зменшення деструктивного посередництва, підтримка з боку держави поширення лізингових операцій.

Державні методи боротьби з кризою виробництва мають, у свою чергу, поєднуватися з процесами антикризового управління на рівні конкретного підприємства, адже причиною кризового становища підприємств в Україні є не тільки зменшення платоспроможного попиту покупців, передусім населення, а й неадекватний ринковим вимогам стан управління фінансово-економічною системою господарювання. Впровадження антикризового управління потребує розробки відповідного теоретичного підґрунтя — теорії кризових явищ, їх виникнення, розвитку, діагностики, організації переборення та методичного забезпечення, здійснення цієї роботи на рівні окремого підприємства — практичного інструментарію діагностики загрози кризи та банкрутства підприємства, оцінки наявного потенціалу виживання, прогнозування наслідків виникнення ситуації банкрутства, підготовки та економічної експертизи окремих антикризових заходів, оцінки їх наслідків, формування антикризової програми підприємства та організації контролю за її реалізацією. Головними напрямами антикризового управління підприємствами в Україні мають бути модернізація, реконструкція, удосконалення технології та організації виробництва, а також його диверсифікація, розробка цільових комплексних програм з попереднім достеменним аналізом фінансово-господарської діяльності підприємства, його активів та пасивів, дебіторської та кредиторської заборгованостей, забезпеченості власними засобами, існуючих і можливих замовлень, попиту та цін на продукцію [7, c.217-220].

Висновки та пропозиції

Отже, циклічний характер розвитку економіки зумовлений конфліктом між умовами виробництва та умовами реалізації, протиріччям між виробництвом, яке прагне до розширення, та зростанням платоспроможного попиту, який не встигає за ним. Економічна криза не тільки порушує пропорції суспільного відтворення, але й дає поштовх до рівноваги та збалансованості економіки. Механізмом циклічного руху виступає падіння цін (відповідно, знецінення основного капіталу та зниження заробітної плати).

Сучасна ринкова економіка (змішана) знаходиться під значним впливом держави, що здатна суттєво змінювати хід економічного циклу, характер економічної динаміки: глибину та частоту криз, тривалість фаз циклу та співвідношення між ними. За активного впливу держави видозмінюється сам механізм циклічного руху. Завдяки державному регулюванню пом'якшуються циклічні коливання.

Найважливішими важелями, за допомогою яких держава впливає на економічний цикл, є кредитно-грошові та бюджетно-податкові інструменти. Під час кризи державою використовуються заходи, спрямовані на стимулювання виробництва, і, навпаки, у час піднесення — на його стримання. Так, з метою послаблення «перегріву» економіки у фазі піднесення держава стимулює подорожчання кредиту, запроваджує нові податки та підвищує ставки існуючих, відміняє прискорену амортизацію та податкові пільги на нові інвестиції. В умовах же кризи, навпаки, державні заходи спрямовані на здешевлення кредиту, скорочення податків, на прискорену амортизацію та податкові знижки на нові інвестиції.

Тактичний напрям заходів передбачає:

• активізацію управління розвитком конкуренції. Держава повинна не тільки сприяти шляхом антимонопольного законодавства розвиткові конкуренції, а й стати її активним учасником, використовуючи державний сектор національної економіки та гнучку систему держзамовлень на конкурсній основі;
• розвиток системи управління державним сектором економіки, підвищення рівня ефективності його функціонування на основі вдосконалення процедури прийняття рішень, системи оцінки, контролю та відповідальності його керівництва;
• розробку та поступове впровадження системи сертифікації якості діяльності підприємств з відповідним стимулюванням, незалежно від форм власності, за критеріями: 1) виконання умов ліцензування (для тих, де воно мало місце); 2) ефективність діяльності; 3) динаміка розвитку;
• вдосконалення державної системи протекціоністських заходів захисту вітчизняного виробництва.

Список використаної літератури

1. Барановський Ф. Потрібна чітка доктрина виходу з кризи //Віче. - 1997. - № 9. - C. 17-27

2. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник/ Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 651 с.

3. Воробйов Є. Тіньова економіка в умовах системної кризи //Економіка України. - 1998. - № 8. - C. 43-47

4. Вплив кризи на основні сектори економіки та зовнішню торгівлю України: Науково-аналітичне дослідження/ НАН України; Ін-т економ. прогнозування; За ред. В.М.Гейця, В.О.Точиліна. - К.: Ін-т економ. прогнозування, 1999. - 85 с.

5. Геєць В. Питання теорії і практики макроекономічної стабілізації в аспекті переходу від економічної кризи до зростання //Вісник Національного банку України. - 1997. - № 9. - C. 10-17

6. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак. - К.: Знання, 2006. - 481 с.

7. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. - 3-тє вид., доп. і перероб. - К.: Знання-Прес, 2004. - 615 с.

8. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В.Д.Базилевича. - 6-те вид., доп. і перероб. - К.: Знання-Прес, 2007. - 719 с.

9. Економічний розвиток і державна політика/ Ю. Бажал, Лайміс Вілкончюс, О. Гриценко та ін.; Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України, Ін-т підвищення кваліфікації кадрів. - К.: К.І.С. - 2001. - 144 с.

10. Єгорова Т. Економічна криза в Україні та її тенденції //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2003. - № 2. - C. 119-124

11. Ігольников А. Шляхи подолання кризових явищ в економіці України //Економіка України. - 2002. - № 12. - C. 51-56

12. Куценко В. Бюджетна сфера з погляду сучасної економічної кризи //Трибуна. - 1998. - № 3-4. - C. 36-37

13. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович. - 6-те вид., стереотип. - К.: Вікар, 2006. - 405 с.

14. Мельник О. Фінансова криза та потреба відновлення економічного зростання в Україні //Фінанси України. - 1999. - № 5. - C. 40-45

15. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської. - К.: Каравела, 2007. - 447 с.

16. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко та ін.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. - К.: Алерта, 2005. - 510 с.

17. Соскин О. Державна економічна політика України: загроза фінансово-грошової кризи //Економічний часопис. - 2005. - № 7-8. - C. 8-10

18. Тимофєєв В. Шляхи подолання кризи виробництва //Економіка України. - 2001. - № 1. - C. 17-21

19. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП. - К.: МАУП, 2005. - 323 с.

20. Урчукін В. Стратегія і тактика економічних перетворень в Україні //Розбудова держави. - 1998. - № 7-8. - C. 74-78