Економічні ідеї в Росії і в Україні у ХVII – XVIII ст.

Вступ

Наприкінці XVII століття Росія дедалі виразніше відчувала своє відставання від провідних держав Західної Європи. Назріла гостра потреба в масштабних перетвореннях, які й розпочав Петро І. Його реформи суттєво вплинули також на господарське життя України. Серед однодумців і помічників царя було чимало діячів, які прагнули зробити власний внесок у розвиток економіки Росії. Одним із них, поряд із уже згадуваним Феофаном Прокоповичем, був Іван Тихонович Посошков (1652–1726) — самобутній мислитель-економіст, який прагнув віднайти розв'язання нагальних економічних проблем. Походив він із родини ювеліра, сам опанував майстерність, згодом працював на ґуральні та займався торгівлею й промисловою діяльністю. Найвідоміший його твір — «Про бідність і багатство» (1724), написаний для Петра І. У серпні 1725 року Посошкова заарештували й ув'язнили в Петропавлівській фортеці, де він і помер наступного року. У своїй книзі автор глибоко аналізує тогочасне життя країни, вказує на її вади та пропонує практичні шляхи їх подолання, не оминаючи й теоретичних аспектів.

1. Економічні ідеї в Росії і в Україні у XVII – XVIII ст.

1.1. Економічні погляди Посошкова

Посошков був переконаним прихильником монархічного устрою. Водночас він гостро критикував існуючу в Росії систему управління, вважаючи її головною перешкодою на шляху до подолання бідності та зростання багатства. На відміну від західноєвропейських меркантилістів, він не ототожнював багатство виключно з грошима. На його думку, багатство суспільства полягає не лише в дорогоцінних металах, а й у матеріальних благах. Мислитель розрізняв багатство майнове, до якого відносив скарбницю держави та статки народу, і немайнове — «щиру правду», тобто законність, справедливі правові норми та ефективне управління. Головною метою економічної політики держави він вважав «всенародне збагачення». Він стверджував: «...в якому царстві люди багаті, то і царство те багате, а в якому будуть злиденні, то і царству тому не можна дістати слави багатого». Ця ідея про взаємну вигоду зростання народного багатства для народу та держави була прогресивною і виходила за межі традиційних меркантилістських уявлень. Ключовими для досягнення загального багатства Посошков вважав дві тези: по-перше, залучити всіх до продуктивної та сумлінної праці, викорінити гультяйство, а по-друге, рішуче боротися з непродуктивними витратами та впроваджувати жорстку економію. Керуючись загальнодержавними інтересами, він також виступав проти хижацького використання природних ресурсів і пропонував раціональні принципи їх експлуатації.

Значну увагу у своїх працях Посошков приділяв розвитку вітчизняної промисловості. Він обґрунтовував необхідність будівництва залізорудних, скляних та полотняних мануфактур, наголошуючи, що це сприятиме збереженню грошей у країні. Серед заходів для стимулювання виробництва він пропонував створювати заводи за державний кошт із подальшою передачею у приватні руки, а також заохочувати та захищати винахідництво. Вказуючи на природні багатства, він доводив необхідність геологорозвідки, охорони лісів, рибних запасів та інших ресурсів. Як ідеолог купецтва, Посошков особливу роль відводив торгівлі, вважаючи її найважливішим видом діяльності, а купецтво — найкориснішим станом. «Торг — справа велика! Купецтвом всяке царство багатиться, а без купецтва ніяка і мала держава бути не може», — писав він. Прагнучи зробити купецтво монополістом, він пропонував заборонити дворянам і селянам займатися торгівлею. Для усунення конкуренції та коливання цін він виступав за встановлення фіксованих цін, які б регулювалися державою через систему нагляду. Ця позиція була консервативною, проте його критика внутрішніх мит, що стримували товарообіг, випереджала свій час. Пропозиція замінити їх єдиним, значно нижчим збором, безумовно, сприяла б пожвавленню внутрішньої торгівлі.

У сфері зовнішньої торгівлі Посошков прагнув забезпечити російським купцям панівне становище та захистити їх від іноземної конкуренції. Його заходи були спрямовані на збереження та примноження грошей у країні. Він вважав за доцільне ввозити з-за кордону лише те, що не виробляється всередині країни, і пропонував заборонити імпорт предметів розкоші, які вже освоєні вітчизняним виробництвом (сіль, скляний посуд, трюмо, капелюхи тощо). Для цього, на його думку, необхідно розвивати власну промисловість. Також він пропонував припинити експорт промислової сировини, вивозячи за кордон лише готову продукцію. Оригінальними були його погляди на гроші. Відстоюючи номіналістичну теорію, він виходив з вирішальної ролі держави в економіці. Ця теорія відповідала інтересам національного купецтва, зміцнювала економічну незалежність і узагальнювала тогочасну фінансову практику [11, c. 65-67].

У книзі «Про бідність і багатство» чільне місце відведено й селянському питанню. Залишаючись на позиціях захисту купецтва, Посошков яскраво змалював тяжке становище селян за часів Петра І. Він критикував безмежну експлуатацію з боку поміщиків, намагався осягнути причини селянської бідності та запропонувати шляхи її подолання. Не вимагаючи відкрито скасування кріпацтва, він пропонував обмежити владу поміщиків. Радикальними для свого часу були його пропозиції законодавчо визначити розмір селянських повинностей залежно від кількості землі та посівів, значно зменшити податки та запровадити обов'язкове навчання селянських дітей грамоти. Заслуга Посошкова полягає в тому, що він, у межах своєї епохи, зумів правильно визначити основні завдання, що стояли перед країною, і створив одну з перших в Росії розгорнутих і струнких систем економічних поглядів [9, c. 29].

1.2. Соціально-економічні ідеї П.Орлика

Вершиною української суспільної думки козацької доби стала Конституція Пилипа Орлика — унікальний документ, що підбив підсумки майже тисячолітнього соціально-економічного та політичного розвитку України та засвідчив високий рівень національної самосвідомості. Історико-економічний екскурс у преамбулі Конституції розкриває витоки та особливості козацького устрою, що сформувався внаслідок Визвольної війни середини XVII ст. Це була національна модель ранньобуржуазного суспільства з елементами ринкового господарства. Земля перебувала в руках козаків, селян і міщан. Основою господарювання стало дрібне та середнє козацько-селянське індивідуально-приватне господарство, засноване на власній і частково найманій праці. Воно несло в собі потенційні риси капіталістичного фермерства. На тлі панування великого феодального землеволодіння в Європі вільне козацьке землеволодіння та тисячі приватних ділянок в Україні були явищем унікальним, створюючи потужну соціально-економічну основу для консолідації нації та її прогресу. Конституція П. Орлика стояла на захисті приватної власності. Щоб запобігти обезземелюванню рядових козаків і надмірній концентрації землі в руках старшини, що загрожувало відродженням феодально-кріпосницьких відносин, стаття 10 Конституції забороняла старшині (полковникам, сотникам, отаманам) відбирати землю в козаків або примушувати її продавати. Значну увагу в документі приділено фінансовим питанням. Конституція відокремлювала державну скарбницю від гетьманської та передавала її у відання генерального підскарбія, на посаду якого могла бути обрана лише «людина значна й заслужена, маєтна і добросовісна». Так започатковувалися державні фінанси. Аналогічний поділ передбачався й на місцях: полковники не мали права втручатися у полкові скарби, задовольняючись власними прибутками. Відображення в Конституції знайшли й питання торгівлі, що свідчило про розвиток товарно-грошових відносин у Гетьманщині. Якщо базари та торги обслуговували місцеві ринки, забезпечуючи зв'язок міста й села, то ярмарки поєднували різні регіони України, започатковуючи внутрішній ринок. Правила ярмаркової торгівлі регулювалися звичаєвим правом, а їх дотримання контролювали ярмаркові судді або козацька старшина. За користування ярмарковим місцем сплачувалися різні збори, зокрема мито за торгове місце, за кількість і асортимент товару, а також ввізне («індукта») та вивізне («евекта») мито. Конституція також окреслювала шляхи вдосконалення оподаткування. Податковий тягар планувалося полегшити шляхом оподаткування верств, які раніше його не несли, насамперед заможних купців, що користувалися протекцією старшини, та підсудків. Скасувавши ненависні народу державні монополії, оренди, відкупи та обтяжливі стації (постій війська), Генеральна рада мала віднайти інші джерела для утримання найманого війська, що підпорядковувалося гетьману. Українські гетьмани, починаючи з П. Сагайдачного, приділяли увагу соціальному захисту населення. Конституція звільняла від податків і повинностей козацьких вдів, сиріт, жінок, чиї чоловіки були в походах. Старі козаки, інваліди та одинаки бралися на повне державне забезпечення. Хоча перша українська Конституція не була втілена в життя, вона назавжди залишилася однією з найвидатніших пам'яток політико-економічної думки [7, c. 132-134].

2. Класичний напрям в українській економічній думці

2.1. Семен Десницький — однодумець Адама Сміта

На відміну від Вольтера, який вважав, що могутність імперії тримається на збройній силі, С. Десницький надавав виняткового значення торгівлі. Він писав: «Купецтвом більше народу зміцниться і об'єднається, ніж якимось іншим засобом. Незаперечним доказом є вся Європа, в котрій нині зовсім неможливо переможцеві заволодіти усією державою або вщент зруйнувати її, бо інші держави, будучи у взаємнім між собою купецтві, перед оголошенням війни протестують проти призвідника».

Попри важливість торгівлі та купецтва, центральне місце в системі соціологічних, економічних і юридичних поглядів Десницького посідає вчення про власність. Він досліджував різні аспекти власності: її походження, розвиток, національні особливості та функції на різних етапах суспільної еволюції, від найпримітивніших форм господарювання. На думку С. Десницького, власник дбає про своє майбутнє, побоюючись, щоб воно не було зруйноване насильством, обманом чи марнотратством. Учений вважав, що власність є категорією суспільного розвитку, і в «натуральному стані» люди не мали жодного уявлення про неї.

У своїх правознавчих дослідженнях С. Десницький значну увагу приділяв моральній філософії, поділяючи позицію своїх учителів. Він чудово знав англомовну літературу, зазначаючи, що саме в Британії видано найбільше політичних, метафізичних і морально-повчальних творів. Серед тих, хто прославився в цій галузі, він називав Гобса, Комберланда, Манделя, Лока, Баркле, Болінброка, Сидне, Гарінґтона, Гатчесона, Девіда Г'юма та «пана Сміта». Десницький писав: «У моєму розумінні, пана Сміта морально-повчальна філософія ближче з натуральною юриспруденцією з'єднана, ніж всі інші системи цієї науки». У цих словах відчувається щира прихильність учня до свого вчителя.

Аналізуючи «натуральну юриспруденцію», вчений наголошував, що важливим її предметом є дослідження добробуту громадян, їх облаштування, впровадження мануфактур, сприяння комерції, організація банків і монетної справи. Оскільки земля як нерухоме майно завжди вважалася надійним скарбом, право повинно враховувати «найкращі засоби, щоб удосконалити хліборобство». Не оминув С. Десницький і митних та інших економічних питань, які має регулювати право.

С. Десницький дослідив взаємозв'язок слави, почестей і привілеїв із власністю, яка є економічною основою влади. Він дійшов висновку, що власність і влада ведуть до заперечення людинолюбства.

Своє розуміння власності в різних умовах С. Десницький виклав 21 квітня 1781 року. Спираючись на тогочасну науку, він не погоджувався з природознавцями, які вважали, що суспільство, як і природа, проходить стадії дитинства, юності, змужніння та зрілості.

Стародавні дослідники вирізняли чотири стадії розвитку людства: 1) полювання та збиральництво; 2) скотарство; 3) хліборобство; 4) комерція. С. Десницький здебільшого дотримувався цього поділу, з'ясовуючи особливості поняття власності на кожній стадії. Він писав: «Власність, за найвищими поняттями нинішніх найосвіченіших народів містить в собі: 1. Право вживати свою річ за власною волею. 2. Право повертати свою річ від кожного, хто заволодів нею не праведно. 3. Право відчужувати свою річ, кому хто хоче, при житті й по смерті» [2, c. 354-356].

С. Десницький був палким захисником приватної власності. Будь-який замах на неї він вважав найбільшою нелюдськістю та вимагав «покарання такого злодія». «Позбавити людину володіння або перешкодити їй у використанні своєї речі — явне беззаконня», — твердив він.

На початковій стадії розвитку, коли люди полювали на диких тварин і збирали плоди, чіткого поняття про власність не існувало. Скотарські народи також мали недостатнє уявлення про неї, оскільки кочували й не були прив'язані до однієї місцевості.

Ситуація докорінно змінилася у народів, що перейшли до рільництва. Завдяки осілості «земля робиться більше удобреною», а «народи можуть запастись плодами земними і потрібними знаряддями для удобрення землі й зняття плодів з неї» [3, c. 52].

2.2. "Економічна система" Михайла Балудянського

Серед представників класичного напряму політичної економії помітне місце належить Михайлу Балудянському (1769–1847), синові греко-католицького священика з українського Закарпаття. Щоб зрозуміти наукову сутність його «Економічної системи», необхідно розглянути її зміст і структуру, які дійшли до нас у різних варіантах.

Розкриваючи «систему, засновану на торгівлі», М. Балудянський виокремлював такі її принципи:

• гроші як основне знаряддя торгівлі та міра всіх цінностей становлять головне багатство народу;
• основне правило полягає в прискоренні обігу грошей;
• продуктивними вважаються лише ті класи, які добувають гроші;
• уся кількість виробів дорівнює величині споживання;
• міські жителі більше від сільських пов'язані з грошовими операціями.

Згідно з цією теорією, основою комерційної системи є примноження грошей. Держава виконує роль батька родини, який має визначити кожному вид діяльності. «Громадянин повинен вправлятися не в тих промислах, від яких він отримує більше прибутку, а в тих, котрі приносять державі більше користі». Основними критеріями ефективності господарської діяльності в такій системі є торговельний баланс, порівняння імпорту й експорту. Коли обсяги вивозу переважають ввіз, баланс вважається вигідним для держави. Усі вади господарювання на державному рівні усуваються за допомогою балансових інструментів. За таких умов баланс, на думку М. Балудянського, є єдиним критерієм перевірки правильності комерційної політики. У цій системі перше місце посідає зовнішня торгівля, а також просторова, зворотна і привізна. Друге місце належить внутрішній торгівлі, далі йдуть мануфактура та сільське господарство.

Меркантилістська концепція стверджує, що «кількість народного багатства дорівнює кількості грошей, що перебувають в обігу, з додатком до того паперових грошей, винайдених кредитом». Промисловість покликана пожвавлювати торгівлю та сприяти нагромадженню грошей. Особливо цінуються фабрики й мануфактури, що працюють на експорт, тому держава має постійно опікуватися ними. Землеробству, яке постачає промисловості сировину та продовольство, відводиться остання роль. Споживачі ж сприяють розвитку цих галузей, тому держава часто бере їх під свій захист [1, c. 537-538].

М. Балудянський відтворив меркантилістську систему в усій її багатогранності. «За прямим змістом правил, що чинні в цій системі, — зазначав він, — привіз будь-яких товарів вважається втратою; вивіз же будь-яких товарів вважається вигодою». Це, так би мовити, стрижень меркантилістської економічної системи. Вчений детально розкрив державно-господарський та управлінський механізм, покликаний забезпечити її ефективне функціонування. Загалом М. Балудянський був противником меркантилістської політики, не розуміючи, як з її допомогою держава може вийти зі скрути.

У другій половині XVIII ст. на зміну меркантилістам прийшли фізіократи з новою філософією господарювання. Проаналізувавши їхні погляди, М. Балудянський зазначив, що згідно з їх концепцією все походить від землі. «Людина не творить нічого; природа — все; людина через свою працю надає плодам природи новий вигляд, і свою справу називає вдосконаленням». Людина переробляє продукти природи, нічого до них не додаючи, а лише споживаючи в процесі створення нової речі. Отже, внаслідок штучного обробітку кількість природного виробу має зменшуватися, що особливо помітно в ремеслах і мистецтві.

М. Балудянський докладно схарактеризував суть, частини та функціонування капіталу в народному господарстві. «Якщо нація, — зауважував він, — споживає все вироблене своєю річною працею, то її капітал не примножується і вона не здатна починати нові роботи і використовувати нові машини; тоді вона залишається у попередньому становищі». Дохід нації, прибутковий капітал і багатство нагромаджуються тоді, коли виробляється більше, ніж споживається. Отже, марнотратство є великим злом для нації та держави. Учений бачив суттєву різницю між ощадливістю та скупістю, адже скупість обмежує можливість реалізації товарів. Усякий капітал повинен приносити прибуток. М. Балудянський стверджував, що коли національне багатство зростає, прибуток на капітал зменшується. Це пояснюється тим, що всі капіталісти включаються в господарську діяльність, що призводить до суперництва та зменшення прибутків.

У дусі класичної школи М. Балудянський вважав, що складовими ціни є зарплата, прибуток на капітал і земельна рента. «У добре організованому суспільстві, — на його думку, — ціна всяких товарів складається... тільки з трьох головних і суттєвих частин: з плати за працю, прибутку з капіталу і земельних доходів... Продуктивними класами вважаються тільки три стани: робітники, капіталісти і власники землі» [10, c. 125-127].

Продовжуючи розгляд економічної теорії А. Сміта з доповненнями, М. Балудянський основну увагу приділив проблемі розподілу та обігу багатства. Всяке багатство, зазначав він, виробляється працею та розподіляється спершу між трьома продуктивними класами, а потім надлишкові товари обмінюються. Якби люди не винайшли обміну, то ніколи б не вийшли з дикого стану. Вчений докладно розглянув закони обміну, його вплив на багатство суспільства, роль і функцію купецтва в цьому процесі.

Держава багатіє не тому, що більше вивозить, ніж ввозить, а тому, що більше виробляє. Джерело зміцнення нації М. Балудянський вбачав у сфері виробництва.

Окремо вчений розглянув асигнаційні банки та кредитні папери, зокрема ті, що виконують функції грошей. Зіставивши різні погляди на обіг паперових грошей, він сформулював закон, згідно з яким «усі види паперових грошей, що є в обігу держави, за своєю кількістю не повинні ніколи перевищувати суму золотих і срібних грошей, місце яких вони заступають або якби, при однаковій торгівлі за відсутністю паперових грошей, були в обігу». Співвідношення золотих, срібних і паперових грошей, банкнот, банківські операції — усе це є предметом економічної системи М. Балудянського, який також розглянув усі форми кредиту.

Оцінюючи економічні теорії свого часу, вчений зробив такі загальні висновки: «Лише праця виробляє. Лише капітали приводять у рух працю. Але всякий капітал здобувається головно старанням і ощадливістю. Жодне знаряддя обміну не має творчої сили. Кредит, заснований на достатку позичальника і продуктах праці, правосуддя, покровительство і свобода промисловості, спільно з освітою громадян і поширенням торгівлі, є єдиними дієвими засобами збагачення нації».

М. Балудянський був ученим-мислителем. Він залишив небагато опублікованих праць, витративши чимало енергії на систематизацію та укладання зводу Законів Російської імперії, на розроблення проектів реформування кріпосницької системи та вищої школи. Дореволюційні та сучасні дослідники відзначають його великий внесок у розроблення різних економічних, фінансових і судових реформ в імперії. Йому належить проект судового устрою, проекти реформування аграрних відносин тощо. В основу багатьох проектів економічних реформ, організації державного господарства, фінансів, кредитно-банківської системи Російської імперії покладено теоретичні праці М. Балудянського, в яких був відображений тогочасний рівень економічної науки та господарської політики західноєвропейських держав.

Велика заслуга М. Балудянського полягає в тому, що він послідовно утверджував передові на той час економічні ідеї, погляди та програми. Серед його видатних учнів були декабристи, які одними з перших виступили проти царизму та кріпацтва. Це не залишилося непоміченим реакційними захисниками царського трону, які звинуватили його у вільнодумстві. На нього посипалися доноси та погрози [11, c. 139-140].

Висновки

Наприкінці XVIII ст. у Росії панував феодально-кріпосницький лад. Зародження капіталістичних відносин супроводжувалося зростанням суспільного поділу праці, розвитком промисловості та торгівлі. Основною формою організації промисловості була мануфактура, що ґрунтувалася переважно на праці кріпаків.

Промисловість, що народжувалася, потребувала фінансової та кредитної допомоги держави, а також захисту від іноземної конкуренції. Незважаючи на перешкоди, формувалася буржуазна власність, посилювався процес розпаду феодальних відносин. Значну роль у цьому процесі відігравало купецтво. Усе це позначилося на формуванні нових (порівняно з XVIII ст.) ідей і теорій. Проте в цілому можна зазначити, що основною економічною проблемою був пошук шляхів народногосподарського розвитку, пов'язаний із кризою кріпосництва.

Економічні ідеї консервативного дворянства. Представники консервативного та реакційного дворянства виступали за збереження кріпацтва і самодержавства. Вони ідеалізували становище селян та їхні відносини з поміщиками. Ці погляди обстоювали й такі провідні російські журнали, як «Вісник Європи» й «Дух журналів», друкуючи статті, автори яких не лише захищали та виправдовували кріпацтво, а й вихваляли його. Так, «Дух журналів» намагався довести, що життя російського селянина «безтурботне і щасливе», а відносини між поміщиками та селянами мають «сімейний характер» і є значно людянішими, ніж становище селян в інших країнах, де немає кріпацтва. Про це, зокрема, писав дворянин Правдін у статті «Порівняння російських селян з іноземними» (1817).

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. - К.: Знання, 2005. - 583 с.