План

Вступ

1. Основні проблеми економічного зростання в Україні

2. Світові тенденції, сприятливі для України

3. Що впливатиме на зовнішню торгівлю?

4. Будівництво як дзеркало економіки

1. Основні проблеми економічного зростання в Україні

Початок 90-х років минулого століття став для економіки України періодом кардинальних змін. На той момент національне господарство було фактично фрагментом народногосподарського комплексу СРСР, успадкувавши від нього низку складних і застарілих проблем. Серед них — тягар військово-промислового, паливно-енергетичного та металургійного комплексів, необхідність подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, значна кількість невиправданих пільг, а також дисбаланси у соціальній сфері. Тривале панування адміністративно-командної системи призвело до пригнічення підприємницької ініціативи та приватновласницьких традицій, які були притаманні українському народу. Натомість утвердилася антиринкова ідеологія, що згодом негативно позначилося на переході до ринкових відносин. Перехід від старого господарського механізму до нового відбувався вкрай складно. Здобуття незалежності та зміна політичного устрою поставили перед країною завдання формування сучасних ринкових відносин, які вже стали загальноприйнятою світовою практикою.

Стара планово-розподільча система повністю вичерпала свій потенціал, а нова ще не набула достатньої сили. У таких умовах було неминучим виникнення щонайменше трьох ключових соціально-економічних проблем на шляху переходу до ринку:

• трансформація економіки в умовах глибокої кризи;
• неготовність суспільства сприйняти ринковий курс, а владних структур — керувати трансформаційними процесами;
• незадоволення проміжними результатами реформ.

Головним завданням економічних реформ в Україні є економічне зростання, яке має подолати тенденції деіндустріалізації та економічної колонізації, а також сприяти становленню ефективної постіндустріальної економіки. Сьогодні очевидно, що лише через економічне зростання можна досягти динамічної макроекономічної рівноваги та системної фінансової стабілізації, уникнути небезпеки «боргової» економіки та подолати дезінтеграцію між реальним і фінансовим секторами. Водночас, як і ринкові реформи не мають бути самоціллю, так і економічне зростання не повинно відбуватися заради самого зростання. Тому важливо досліджувати різні види економічного зростання та можливості їх регулювання.

Сучасна теорія соціально-економічної динаміки дозволяє сформулювати кілька принципових положень для аналізу стану та перспектив зростання в Україні.

1. Економічне зростання має власну структуру, чинники, джерела та наслідки. Не існує зростання «взагалі» — реально існують його конкретні види, які можна класифікувати за різними ознаками.

За темпами розрізняють високе та низьке зростання. Виникає питання: які темпи є кращими для суспільства? Здавалося б, високі темпи завжди бажані, оскільки забезпечують більше продукції. Однак це не зовсім так.

При високих темпах не можна ігнорувати якість продукції та структуру виробництва. Якщо у структурі переважають засоби виробництва, а частка споживчих товарів незначна, таке зростання навряд чи можна вважати задовільним.

Крім того, економічне зростання має бути пропорційним та безперервним.

Якщо темпи зростання сповільнюються і протягом півроку стають нижчими за середньорічні показники попередніх п'яти-семи років, це свідчить про рецесію.

За темпами збільшення основних економічних показників (ВВП, ВВП на душу населення, ефективність виробництва) розрізняють повільне, бурхливе та стале зростання; за характером взаємодії зі світовою економікою — експорторозширююче, імпортоване, імпортозаміщуюче та розоряюче; за відношенням до законодавства — легальне, тіньове та кримінальне; за ступенем використання ресурсів — екстенсивне та інтенсивне.

Екстенсивний тип зростання передбачає збільшення обсягів виробництва за рахунок залучення більшої кількості ресурсів, при цьому продуктивність праці залишається незмінною. Інтенсивний тип, навпаки, забезпечує приріст виробництва через застосування досконаліших факторів виробництва та підвищення їх продуктивності.

Зрозуміло, що зміст різних видів зростання та механізми їх регулювання відрізняються залежно від соціально-економічних умов. Проте спільною метою має бути формування та вивільнення потенціалу провідних факторів сучасного зростання:

• розвиненого професійно-кваліфікаційного та інтелектуально-освітнього потенціалу людини;
• суспільної стабільності та цивілізованого правового середовища;
• оптимального поєднання партнерства та конкуренції, соціальної справедливості та економічної ефективності.

2. Сучасне економічне зростання має глобальний характер і суттєво залежить від конкурентоспроможності національних економік. Вона визначається не стільки класичними порівняльними перевагами, скільки складною системою взаємопов'язаних детермінант. Серед головних:

• наявність інтегративно-інноваційних ядер саморозвитку та цілісних відтворювальних контурів;
• якісний склад і продуктивність факторів виробництва, насамперед людського капіталу;
• умови внутрішнього сукупного попиту;
• стан споріднених та підтримуючих галузей;
• рівень внутрішньої конкуренції;
• параметри поведінки економічних суб'єктів;
• ефективність регулюючих дій держави та громадянських інституцій.

Країни-технологічні лідери реалізують свої конкурентні переваги, отримуючи через міжнародні економічні відносини (торгівлю, рух капіталу, «відплив інтелекту», валютно-фінансові операції) значні додаткові доходи, зокрема монопольну ренту та економічний прибуток. Роль «донорів» при цьому виконують менш розвинуті країни.

Отже, досягнення якісного економічного зростання потребує створення нових та реалізації наявних національних детермінант конкурентоспроможності в контексті глобального розвитку.

3. Сучасне економічне зростання є системоутворюючим і нерівномірним процесом. Його стратегічне першоджерело слід шукати не стільки у світовому ринку, скільки в ядрі саморозвитку національної економіки. Це ядро є інтегративно-інноваційним утворенням, що поєднує найактивніші складові технологічних, економічних і соціальних укладів суспільства:

а) технологічні уклади, що базуються на електронній промисловості, комплексній автоматизації, інформаційних технологіях, виготовленні конструкційних матеріалів із заданими властивостями, використанні природного газу, біотехнологіях, генній інженерії, тонкій хімії, штучному інтелекті та космічній техніці;

б) гармонійне поєднання приватних та асоційованих форм привласнення, підприємництва і господарювання;

в) високоінтелектуальний людський капітал із домінуючими рисами патріотизму, динамізму та суспільної відповідальності.

4. На основі ядра саморозвитку формується цілісний національно-економічний відтворювальний контур, каркасом якого мають стати потужні інтегровані корпоративні структури.

У послідовно-паралельному режимі цей контур поступово освоює національний і світовий економічний простір, розширюючи українську складову глобальних відтворювальних процесів.

5. Національна економіка може мати кілька ядер саморозвитку з різним рівнем ефективності. У формуванні короткострокових відтворювальних контурів тактичного значення провідну роль відіграють ринкові механізми саморегулювання. Створення ж стратегічних контурів постіндустріального типу неможливе без активної діяльності держави та інститутів громадянського суспільства.

Загалом, сучасна національна теорія економічного зростання не є монополією жодної економічної школи. Її цілісний образ та практичні рекомендації можуть бути отримані лише через ґрунтовне вивчення національної економіки в контексті глобальних процесів із залученням потенціалу світової економічної думки.

На фоні переважно звуженого суспільного відтворення в національній економіці спостерігається кілька видів локального та спорадичного зростання.

Найбільш стійким є нелегальне, або «тіньове», економічне зростання. У його межах економічні процеси набувають спотворених форм, поза правовим полем розвиваються менеджмент, бізнес та зайнятість. Із цим видом тісно пов'язане спекулятивно-посередницьке зростання, обсяги якого вже давно перевищили потреби реального сектора.

Одним із головних джерел нелегального зростання є ініційовані державою процеси бюрократизації та делібералізації економіки. Звужене розуміння лібералізації лише як вивільнення цін та відкриття внутрішнього ринку завдало економіці подвійного удару. Натомість, за теорією та цивілізованою практикою, лібералізація — це комплексний феномен, що означає створення сприятливих умов для вільного підприємництва та праці. Саме вона здатна забезпечити масове зростання національних підприємств та поліпшення добробуту громадян.

Головний урок нелегального зростання — необхідність комплексної лібералізації економіки, зняття бюрократичного тиску та перехід від фіскально-рестриктивної до стимулюючої фінансової політики. Легалізація зростання дозволить надати йому цивілізованих форм та зробити об'єктом свідомого регулювання.

Провідною складовою економічного піднесення може бути стійке експорторозширююче зростання. Однак, як показує досвід нових індустріальних країн, це можливо лише за наявності певних умов.

Найважливіші з них:

а) формування завершених вітчизняних конкурентоспроможних відтворювальних контурів для випуску кінцевої продукції високого ступеня обробки;

б) наявність розвинутого внутрішнього платоспроможного попиту та його первинне задоволення;

в) завоювання відповідних ніш світового ринку, що має супроводжуватися експортом національного капіталу та асиміляцією іноземних виробництв.

Відсутність цих умов на тлі абсолютизації експортної орієнтації окремих галузей (наприклад, чорної металургії) призводить до небажаних наслідків. Саме тому в національній економіці експорторозширююче зростання набуває рис розоряючого. Його ознаки добре відомі:

• значні втрати внаслідок нееквівалентної зовнішньої торгівлі (бартерні схеми призводять до втрат майже половини вартості продукції);
• нерозробленість механізмів вилучення природної ренти, що породжує рентоорієнтовану поведінку економічних суб'єктів;
• значні обсяги валютної виручки, яка не повертається в країну;
• інтенсивний переплив ресурсів із депресивних галузей в експортні з наступним відпливом за різними схемами.

Загальний знаменник складових розоряючого зростання — знекровлення національної економіки. Головні причини — незавершеність національних експортних відтворювальних контурів, поступливість внутрішніх потенціалів зовнішнім імпульсам, недоліки рентної та валютної політики. Таким чином, головними уроками цього виду зростання є:

а) необхідність добудови національних експортних відтворювальних контурів за світовими стандартами;

б) нагальна потреба в ефективних механізмах вилучення державою ренти;

в) доцільність обмежень на вивезення непідприємницького капіталу та ввезення спекулятивного капіталу, а також заходів щодо «дедоларизації» економіки.

Йдеться про:

• введення обмежень на використання іноземної валюти для розрахунків між резидентами;
• лімітування обсягів купівлі валюти лише для поточних операцій з нерезидентами;
• встановлення жорсткіших нормативів ввезення та вивезення валюти фізичними особами;
• введення або підвищення оподаткування ввезення валютної готівки комерційними банками;
• заборону відкриття рахунків офшорних банків в українських банках і навпаки.

Реалізація таких заходів за умов комплексної лібералізації інвестиційного режиму дозволить суттєво поповнити потік вітчизняного капіталу у виробництво.

Для подолання кризи важливо повною мірою використати потенціал імпортованого економічного зростання через активне залучення прямих іноземних інвестицій, насамперед капіталів провідних ТНК, із включенням національних виробництв до глобальної системи бізнесу.

Позитивні моменти імпортованого зростання добре відомі:

• залучення капіталу та прогресивних технологій;
• опанування досвіду бізнесу та менеджменту;
• створення нових робочих місць.

Разом із тим, імпортоване зростання нерідко супроводжується відмовою держави від активної промислової політики, структурним спрощенням економіки, занепадом високотехнологічних галузей. Ці тенденції невипадкові, оскільки національна економіка розривається іноземними відтворювальними контурами та втягується у фарватер їх руху. Каналами імпортованого зростання можуть потрапляти непровідні технології та екологічно шкідливі виробництва.

Отже, абсолютизація імпортованого зростання недоречна. Його розвиток має визначатися тими видами зростання, які забезпечують незалежність і конкурентоспроможність національної економіки. Серед них — експорторозширюючий, імпортозаміщуючий та постіндустріальний види.

Як це не парадоксально, але одним із позитивних результатів фінансової кризи, падіння курсу гривні та подорожчання імпорту є формування сприятливих умов для імпортозаміщуючого зростання, пов'язаного з поверненням національного товаровиробника на вітчизняний ринок. Цей шанс може бути втрачений, якщо держава покладатиметься лише на ринкове саморегулювання. Основні інструменти стимулювання імпортозаміщення відомі.

Перша група — стимулювання сукупного попиту шляхом:

а) зниження відсотка за інноваційно-інвестиційними кредитами;

б) розвитку споживчого кредиту;

в) державної закупівлі вітчизняних товарів;

г) поступового повернення боргів із заробітної плати та соціальних виплат із використанням неінфляційних механізмів емісії.

Досягнення нормального рівня монетизації у 60-100% неможливе без грошової емісії. Але з чотирьох основних її каналів активно використовуються лише два перших. Діючі механізми монетарної політики направляють емітовані гривні у сфери фінансових спекуляцій, які є інфляційно найнебезпечнішими. Натомість кредитування бюджетних витрат на заробітну плату та соціальні виплати через казначейство дає значно менший інфляційний ефект. З огляду на майже нульову норму заощаджень у бюджетників та пенсіонерів, а також значні товарні запаси, можлива помірна неінфляційна емісія. Вона забезпечить підвищення платоспроможності споживачів, які вже віддають перевагу вітчизняним товарам, і національні підприємства отримають стимул для нарощування виробництва. Звичайно, будь-яка емісія має бути синхронізована із заходами щодо дедоларизації економіки.

Друга група інструментів імпортозаміщення спрямована на стимулювання сукупної пропозиції. Найефективнішими вважаються:

а) полегшення податкового тягаря;

б) поповнення оборотних коштів підприємств;

в) розміщення держзамовлень на пріоритетні вітчизняні товари;

г) рішуча дебюрократизація державного управління;

д) активне стимулювання малого та середнього бізнесу;

е) ефективний захист внутрішнього ринку та розумний протекціонізм.

Реалізація цих заходів дозволить поліпшити економічне середовище імпортозаміщуючого зростання. Наступний крок — свідоме формування імпортозаміщуючих відтворювальних контурів випуску продукції з високою часткою доданої вартості. Наприклад, роль «локомотивної» галузі доцільно надати житловому будівництву. Початковий імпульс для його «буму» можуть дати цільові кредити та повернення громадянам грошових вкладів за умови їх використання на будівництво житла з вітчизняних матеріалів. За наявності обґрунтованого регулювання механізмів мультиплікатора такий імпульс забезпечить зростання в суміжних галузях.

Використовуючи потенціал імпортозаміщуючого зростання, слід враховувати його обмеження:

• орієнтація переважно на внутрішній попит;
• ігнорування національно-економічних порівнянних переваг;
• певні недоліки в конкурентоспроможності національних ресурсів і продукції.

Ці обмеження не вічні. Але світовий досвід поки що не дає прикладів успішної постіндустріалізації лише на основі імпортозаміщення. Здатність вийти на рівень найрозвинутіших економік визначається темпами стратегічного постіндустріального зростання. Його джерелами мають стати інтегративно-інноваційні ядра саморозвитку та конкурентоспроможні відтворювальні контури, які органічно поєднують усі складові життєвого циклу продукції.

Роль каркасу цих контурів повинні виконувати потужні інтегровані корпоративні структури — великі фінансово-виробничі, науково-освітні, торговельно-сервісні та інформаційні об'єднання.

Водночас, через відсутність національної трансформаційної моделі та невдале копіювання чужих моделей, зокрема «вашингтонського консенсусу», перехід у нову якість набув руйнівного характеру.

Замість прогресивних економічних зрушень та підвищення добробуту, Україна опинилася у глибокому занепаді.

Внаслідок такого стану справ, при загостренні дефіциту інвестицій та інновацій, процеси ринкової трансформації протягом 1991-1999 рр. супроводжувалися економічним розвалом.

Макроекономічна структура за цей період майже не поліпшилась. Обсяги товарного виробництва для споживчого ринку скорочувалися швидше, ніж випуск промислових засобів виробництва. Відбулося значне скорочення видобутку паливно-енергетичних ресурсів та випуску наукомісткої продукції підприємствами ВПК.

Ці підприємства надто повільно здійснювали конверсію та швидко згортали виробничі програми. (Водночас, лише зараз Україна повільно повертається на міжнародну арену як повноправний представник країн, що володіють високотехнологічними технологіями ВПК).

За роки незалежності чітко простежуються три періоди трансформації економіки:

1991-1994 рр. — лібералізація та обвальне падіння виробництва. У 1994 р. ВВП зменшився до 59,6% від рівня 1991 р. Для цього періоду характерна слабкість у протидії кризовим чинникам. До позитивних наслідків слід віднести початок роздержавлення та приватизації, дерегуляцію, свободу підприємництва; до негативних — зростання інфляції, безробіття, зниження доходів населення.

1995-1998 рр. — активізація протидії кризовим процесам і уповільнення темпів падіння. За цей час були реалізовані заходи, спрямовані на створення ринкової інфраструктури.

Основними результатами другого етапу стали: зниження інфляції, макроекономічна стабілізація, зупинення падіння виробництва.

Незважаючи на значну девальвацію гривні (у вересні 1998 р. — на 51%, а за рік — на 81%), вдалося утримати країну від фінансового краху та гіперінфляції;

1999-2001 рр. — стабілізація економіки і відновлення темпів зростання. За підсумками 1999 р. стабілізувалася динаміка реального ВВП, вперше за роки незалежності досягнуто приросту промислового виробництва (на 4%). Посилилася соціальна орієнтація виробництва. Зменшився дефіцит державного бюджету (до 1,5% ВВП), підвищилася інвестиційна активність.

У 2000 р. вперше за роки незалежності досягнуто збільшення реальних обсягів ВВП (на 6%), підкріплене зростанням у всіх основних галузях. Важливими ознаками поліпшення стали приріст інвестицій в основний капітал (на 11,2%) та зростання зовнішньоторговельного обороту (на 27%). Зменшилася частка збиткових підприємств та рівень бартеризації.

Досягнутий запас макроекономічної стабільності дозволив Україні виконати зобов'язання з обслуговування зовнішнього боргу практично без залучення зовнішніх джерел фінансування. Вперше з 1995 р. зменшився зовнішній державний борг, у тому числі перед МВФ.

У Посланні Президента України Л. Кучми до Верховної Ради зазначено, що «за роки економічної кризи (1990-1999 рр.) ВВП скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції — на 48,9%, сільського господарства — на 51,5%. Реальна заробітна плата зменшилась у 3,82 раза, а реальні виплати пенсій — у 4 рази».

Найвідчутніших втрат економіка зазнала у 1991-1994 рр. За цей час обсяги ВВП зменшилися на 45,6%, промислового виробництва — на 40,4%, сільського господарства — на 32,5%. Лише в 1994 р. падіння ВВП становило 22,9%, промислового виробництва — 27,3%. Повністю розбалансованою виявилася грошова та фінансова системи. Особливо відчутними були наслідки гіперінфляції, яка в 1993 р. досягла 10256%.

Дефіцит державного бюджету покривався прямою грошовою емісією НБУ. Тільки за 1994 р. курс карбованця до долара знизився у 8,3 раза.

Світова економічна історія не знає подібних масштабів падіння економіки в мирний час. Потрібно було п'ять років напруженої роботи, щоб вивести українську економіку з катастрофи.

Закономірним наслідком стало те, що інтегральний показник економічної безпеки України у 1997 р., за підрахунками Інституту економічного прогнозування НАН України, на 32% поступався пороговому рівню. Це означало, що економіка опинилася в небезпечній зоні.

Виходячи з цього, були сформовані нові контури економічної безпеки. Інститутом економічного прогнозування НАН України у 1998 р. була розроблена нова «Концепція економічної безпеки».

Лібералізація ціноутворення та зовнішньоекономічних зв'язків на початку 90-х років, форсування експорту визначили алгоритм трансформації національної економіки. Він виявився найсприятливішим для певних сегментів:

• для виробництв із підвищеною енерго- та екологоємною орієнтацією;
• для «тіньової» сфери та кримінального бізнесу.

Через ці сегменти відбулася прив'язка української економіки до міжнародного поділу праці. Значною мірою ці явища мають місце і зараз. Справжньою відповіддю на світогосподарські загрози є підвищення конкурентоспроможності національної економіки.

Очевидним є і той факт, що державний та місцеві бюджети сьогодні неспроможні забезпечити фінансовими ресурсами усі проголошені соціальні гарантії. Ми стоїмо перед необхідністю розбудови системи страхових фондів соціального забезпечення. Мова ведеться про створення фондів медичного страхування, перетворення Пенсійного фонду у фінансово-кредитну установу страхового типу, виведення Фонду соціального страхування зі складу державного бюджету. Це також стосується Фонду зайнятості та інших соціальних фондів.

Для успішного економічного зростання Україні потрібно значно скоротити базу оподаткування, адже високі податкові ставки, забираючи значну частину прибутку, позбавляють стимулу до роботи та продуктивного використання ресурсів. Особливо важлива гранична податкова ставка — частка приросту прибутку, яка йде у вигляді податку.

Коли гранична податкова ставка зростає з рівнем прибутку, частка додаткових заробітків, яку дозволяється залишати собі, скорочується.

Високі граничні податкові ставки скорочують національний продукт і прибуток із трьох причин.

По-перше, вони відбивають бажання працювати з повною віддачею і знижують продуктивність праці. Підвищення граничної ставки до 55 або 60% залишає людям менше половини заробленого. Той, хто не має можливості залишати собі більшу частину, втрачає прагнення багато заробляти. У деяких випадках високі ставки примушують найбільш працездатних громадян виїжджати в країни з низькими податками. Це скорочує пропозицію праці та спричиняє зниження виробництва.

Високі податкові ставки породжують неефективне використання праці. Деякі люди мінятимуть заняття, прибутки від яких оподатковуються, на менш продуктивні, але неоподатковувані види діяльності. Результатом стають втрати та економічна неефективність.

По-друге, високі податкові ставки скорочують як масштаби, так і ефективність капіталовкладень. Вони відлякують іноземних інвесторів, а внутрішніх примушують шукати проекти за кордоном. Це призводить до скорочення темпів оновлення капіталу та дестимулює економічне зростання. Крім того, інвестори звертаються до проектів, де легше укрити прибуток від податків. Зростає частка підприємств, що звітують фальшивими цифрами збитків. Капітал розтрачується даремно, а ресурси відволікаються від тих сфер, де їх можна було б використовувати з найбільшим ефектом.

Саме це можна побачити на прикладі України, де ухиляння від сплати податків можна назвати однією з галузей «тіньової економіки».

По-третє, високі податкові ставки стимулюють придбання не тих товарів, які реально необхідні, а тих, купівля яких дозволяє скоротити оподатковувану суму.

При високих граничних ставках товари, що дають податкову знижку, виявляться відносно дешевими для платників високих податків. Платники податків тратитимуть більше грошей на предмети розкоші, що віднімаються з оподатковуваної суми. Оскільки подібні витрати скорочують суму податків, люди робитимуть їх навіть тоді, коли оцінюють їх цінність нижче за витрати виробництва. Втрати та неефективність — побічні ефекти такої системи.

Таким чином, високі податкові ставки скорочують продуктивну діяльність, перешкоджаючи капіталовкладенням і сприяючи некорисній розтраті ресурсів. Прибуток країни, яка вводить високі податкові ставки, впаде набагато нижче за потенційно можливий рівень.

Крім вищерозглянутих заходів, для швидшого виходу з кризи доцільно зробити жорсткішою імпортну політику: збільшити ставки імпортного мита, ліквідувати надмірні пільги, активніше застосовувати антидемпінгове законодавство, а також ширше використовувати методи нетарифного обмеження імпорту.

У квітні 2001 року Кабінет Міністрів вперше в історії незалежності України звітував про виконання затвердженої Програми діяльності.

Було погашено пенсійні борги обсягом 1 мільярд 300 мільйонів гривень. Сьогодні поточні виплати фінансуються повністю. Середній розмір пенсій із січня 2000 року по квітень поточного збільшено на 42 відсотки. У реальному обчисленні зростання складає майже 10 відсотків.

Протягом минулого і за три місяці поточного року загальну заборгованість вдалося скоротити в 2,6 раза. Загальні видатки на соціальні заходи та гуманітарну сферу порівняно з 1999 роком зросли майже на 30 відсотків.

Уникнення дефолту в квітні 2000 року розглядалось як безальтернативне завдання. Вирішальну роль відіграла консолідація політичної влади. Було досягнуто домовленості з приватними інвесторами про реструктуризацію зовнішнього боргу, який складав більше ніж 2,5 мільярда доларів США. 99,6% боргів було реструктуризовано, що є унікальним випадком.

Протягом одного фінансового року зовнішній борг було зменшено на 2 мільярди 100 мільйонів доларів, або на 17 відсотків. Одночасно Уряд фактично відмовився від прямих кредитів Національного банку.

Одним із гальмівних факторів попередніх років була м'яка і розбалансована бюджетна політика. Маючи хронічний дефіцит, влада через інфляцію та зниження соціальних стандартів відбирала обігові ресурси економіки. Такою була помилкова логіка самовідновлення кризи, яку слід було зламати.

Економічне зростання 2000 року зумовлене багатьма факторами, серед яких ключову роль відіграв принципово новий підхід до бюджетної політики.

Результатом зваженої бюджетної політики стало вивільнення з державного споживання майже восьми мільярдів гривень, які у формі кредитних вкладень пішли в економіку. Саме на цій основі відновлено економічне зростання та отримано перевиконання приросту бюджетних надходжень на 14 відсотків.

Через відновлення економічного зростання держава повернулася до головної мети — забезпечення зростання добробуту народу. Питома вага видатків соціального спрямування збільшилась на 40 відсотків. Парламент затвердив найбільш соціальний бюджет в Україні.

Вперше в новітній історії України у 2000 році відбулось реальне зростання ВВП практично в усіх секторах економіки, скорочено державний борг, зростала зайнятість. Уряд не тиснув на Національний банк, підприємствам було залишено повний обсяг амортизаційних відрахувань, започатковано прозору систему міжбюджетних трансфертів.

Протягом 2000 року вдалося суттєво зміцнити експортну позицію України. Позитивний баланс зовнішньої торгівлі товарами склав 779 млн дол. США проти від'ємного сальдо 244 млн дол. у 1999 році. Темпи зростання експорту на чверть перевищували темпи зростання реального ВВП.

Експортна орієнтація виявилася дієвою підтримкою високих темпів зростання. Однак підвищеними темпами зростали також доходи від внутрішнього ринку. Це обумовило скорочення частки чистого експорту в структурі ВВП від 5,5 до 4,4 відсотка. Сукупне внутрішнє споживання вперше в історії незалежної України зросло майже на 7 відсотків, а обсяг капітальних вкладень — на 12 відсотків. Урядова політика має бути спрямована на підтримку національного виробника.

Важливим напрямом діяльності у 2000 році було відновлення фінансової стабільності. Вдалося поєднати тверду бюджетну політику і м'яку монетарну політику. Номінальний обмінний курс гривні до долара США за весь 2000 рік зменшився всього на 4,2 відсотка. Стабільність гривні стимулювала зростання депозитів домашніх господарств. Загальний приріст їх за рік становив 53%, або 2,3 мільярда гривень.

Протягом 2000 року спостерігалося стабільне зростання попиту на гривню. Фактично без серйозної зовнішньої підтримки вдалося наростити обсяги валютних резервів Національного банку більше ніж на 36%.

Важливу роль відіграв банківський сектор. Відсутність потреби покривати дефіцит бюджету кредитними ресурсами зумовила зростання обсягів кредитування економіки, яке збільшилося в національній валюті майже на 62 відсотки. Середня ставка за кредитами в грудні 2000 року була на 28,5 пунктів нижчою відповідного показника 1999 року.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати наявність як позитивних, так і негативних наслідків економічного зростання, а також наявність двох таборів — противників і прихильників теорії та політики економічного зростання.

В останні роки виникли серйозні сумніви щодо бажаності економічного зростання для країн, що вже досягли добробуту. В основі цих сумнівів лежить ряд взаємопов'язаних аргументів.

Забруднення навколишнього середовища. Противники економічного зростання передусім стурбовані погіршенням стану довкілля. Вони стверджують, що індустріалізація породжує такі негативні явища, як забруднення, промисловий шум, погіршення вигляду міст, транспортні затори. Усі ці «побічні відходи» виникають, оскільки виробничий процес лише перетворює природні ресурси, але не утилізує їх повністю. Чим значніше економічне зростання, тим більше відходів повинне буде поглинути навколишнє середовище. Тому деякі економісти вважають, що зростання повинне цілеспрямовано стримуватися.

Чи вирішує економічне зростання проблеми? Прихильники вважають, що воно саме по собі вирішує соціально-економічні проблеми. Однак це твердження ставиться під сумнів. Противники стверджують, що проблема бідності є проблемою розподілу, а не виробництва. Для її вирішення необхідна політична воля, а не збільшення суспільного продукту.

Відсутність гарантій. Противники вважають, що швидке зростання породжує неспокій і невпевненість. Працівники побоюються, що накопичені навички можуть виявитися застарілими в міру технічного прогресу.

Економічне зростання і людські цінності. Критики висувають аргументи на користь того, що, хоч економічне зростання забезпечує нам «прожиток», воно не може забезпечити нам «гарне життя». Воно означає індустріалізацію, масове виробництво, яке не носить творчого характеру, а також відчуження трудящих від прийняття рішень.

З іншого табору економісти виступають на захист економічного зростання як важливої суспільної мети, наводячи наступні аргументи.

Економічне зростання є основною умовою матеріального достатку і підвищення рівня життя. В умовах зростання вибір соціальних цілей стає менш болісним. Є можливість одночасно модернізувати збройні сили, підтримувати інфраструктуру, здійснювати програми допомоги вразливим верствам населення, вдосконалювати систему освіти і при цьому підвищувати особистий добробут.

Економічне зростання і навколишнє середовище. Прихильники вважають, що його зв'язок із станом довкілля дуже перебільшений. Ці проблеми можна відділити один від одного. Якщо суспільство відмовиться від зростання, зберігаючи ВВП на постійному рівні, йому все ж доведеться вибирати між різними структурами виробництва, і цей вибір буде впливати на стан довкілля.

Забруднення є не стільки побічним продуктом зростання, скільки результатом неправильного ціноутворення. Значна частина природних ресурсів розглядається як «загальна власність» і не має ціни. Тому ці ресурси використовуються надміру інтенсивно. Обмеження економічного зростання не вирішить цих проблем.

Не можна погодитися з тезою, що уповільнення зростання послаблює прагнення людей до матеріальних цінностей. Швидше навпаки — результати будуть зворотними. Найгучніші протести проти погоні за наживою лунають якраз у тих країнах, де рівень добробуту найвищий. Саме високий рівень життя, що забезпечується економічним зростанням, дає можливість все більшому числу людей витрачати час на освіту, роздуми і самореалізацію.

Економічне зростання України

2003 рік був для вітчизняної економіки суперечливим. Незважаючи на спад у сільському господарстві, значний рівень зростання зареєстровано у будівництві та промисловому виробництві. Оцінку економіки України за минулий рік та основні тенденції розвитку на поточний пропонує у своєму огляді Центр соціально-економічних досліджень Case-Ukraine.

Будівництво як дзеркало економіки

Сектор будівництва у 2003 році показав несподівано високі темпи росту. Зростання пояснюється низкою великих проектів: будівництво енергоблоків на Рівненській та Хмельницькій атомних станціях, автобану Київ — Одеса, газопроводу Жулин — Надвірна та інших. Високий рівень попиту на житло викликав значне пожвавлення у житловому будівництві. Значно збільшила обсяги найбільша в Україні будівельна компанія «Київміськбуд». Зростання попиту стимулювалося також стрімким розвитком ринку іпотеки. До того ж інвестування у нерухомість залишається поки що найкращою можливістю зберегти гроші та примусити їх працювати на довгострокову перспективу. Будівництво визначено банками як найбільш привабливий сектор для кредитування на наступні роки.

Зростання будівництва у 2004-му, через високі показники попереднього року, очікується не таким значним. Однак є підстави для розвитку даного сектору з неменшою активністю — згідно з новими правилами оподаткування частина відсотків за іпотечним кредитом зараховується до податкового кредиту.

Протягом 2003 року збільшилося промислове виробництво. Головним чином його ріст підтримувався розвитком машинобудування, харчової промисловості та металургії. Приріст у машинобудуванні, в основному завдяки сприятливим зовнішнім умовам, мав найбільший вплив на зростання промислового виробництва. Значне зростання у харчовій промисловості стимулювалося підвищенням внутрішнього попиту. У металургії спостерігалися порівняно невисокі темпи приросту, хоча її частка в загальному обсязі є найбільшою.

Розвиток промисловості у поточному році дуже залежить від експортних можливостей, адже високі цифри зростання були зумовлені великим зовнішнім попитом на продукцію машинобудування та металургії. Очікується, що зовнішні умови для нашої промисловості залишаться на тому ж рівні, що і минулого року.

Що впливатиме на зовнішню торгівлю?

Підписання у вересні 2003 року лідерами чотирьох країн СНД — України, Росії, Білорусі та Казахстану «Угоди про формування Єдиного економічного простору» розпочинає процес формування ЄЕП, який об'єднує митні території сторін. У межах ЄЕП забезпечується вільний рух товарів, послуг, капіталу та робочої сили і здійснюється єдина зовнішньоторговельна, податкова та грошово-кредитна політика. Проте економічні переваги для України від участі в ЄЕП є вкрай сумнівними. Створення єдиного митного простору та уніфікація економічної політики може призвести до втрати економічного суверенітету нашої країни. Згідно з угодою утворюється єдиний наднаціональний регулюючий орган, якому сторони делегують свої повноваження і рішення якого є обов'язковими до виконання усіма учасниками ЄЕП. Усі рішення цього органу приймаються шляхом голосування, а кожна сторона отримує кількість голосів пропорційно до свого економічного потенціалу. Попередні розрахунки дають підстави стверджувати, що який би показник економічного потенціалу не було обрано, Росія матиме більше ніж 80% голосів.

Укладений у листопаді 2003 року між Україною та Молдовою договір про зону вільної торгівлі є сприятливою передумовою для інтенсифікації товарообігу між цими країнами. А от приєднання 10 нових членів до ЄС може призвести до скорочення товарообігу між Україною та новими країнами-учасниками ЄС. Адже після розширення єдиного європейського ринку за рахунок нових членів буде збережено поточні квоти на імпорт української продукції. Експорт української продукції до країн-кандидатів на вступ до ЄС буде предметом регулювання органів ЄС. Для ілюстрації проблеми корисним є наступний приклад: експорт продукції металургії з України до Польщі нині в 1,5 раза більший, ніж квота на імпорт, встановлена ЄС.

У цьому контексті швидке приєднання України до СОТ можна розглядати як засіб упередження негативних наслідків розширення ЄС. Правилами СОТ заборонені нетарифні бар'єри торгівлі (включно з квотуванням). Окрім того, від країн-членів СОТ вимагається застосування режиму найбільшого сприяння щодо продукції походженням з іншої країни-члена СОТ. Отже, українські виробники отримають доступ на ринок Європейського Союзу на умовах, що визначені для інших країн СОТ.

Світові тенденції, сприятливі для України

Розвиток економіки України у майбутньому значною мірою залежить від розвитку економічної ситуації у світі. Таким чином, прогнозуючи розвиток української економіки, потрібно відштовхуватися саме від світових тенденцій.

У глобальній перспективі спостерігається незначне зростання. У США ВВП росте досить швидко, що зумовлено великим споживанням домогосподарств, зокрема, товарів довгострокового використання та формуванням фіксованих інвестицій. Економіка країн ЄС перебуває у стагнації. Ні експорт, ні рівень споживання домогосподарств не демонструють позитивних тенденцій. У Центральній та Східній Європі зростання економік помірне, за винятком Польщі та Болгарії, де ріст ВВП прискорюється. Продовжують успішно розвиватися балтійські країни — Литва, Латвія, Естонія. Рушійними силами до зростання економіки Росії 2003 року були внутрішній попит, зростання інвестицій та приватного споживання. В Азії стрімко розвиваються Китай та Індія, де зростає промислове виробництво та роздрібна торгівля, що вказує на високий рівень внутрішнього споживання.

Поточні зовнішні умови є сприятливими для України, і можна очікувати, що подібні тенденції економічного розвитку головних торгових партнерів нашої країни збережуться принаймні до кінця 2004 року.

У поточному році внутрішній попит буде найбільш стабільним та передбачуваним фактором для зростання ВВП: доходи домогосподарств зростуть, і зменшення ставки оподаткування зробить доходи населення ще більш помітними. Розширення внутрішнього споживання матиме дві переваги для української економіки: підвищення попиту на вітчизняну продукцію високої якості та зростання імпорту. На даний момент темпи зростання імпорту перевищують темпи росту експорту. Ця тенденція вказує на те, що українські споживачі потребують високоякісної продукції, котру не пропонують у достатній кількості вітчизняні виробники.

Сприятливі зовнішні умови та зростання внутрішнього попиту створюють потужну базу для економічного зростання України і формують наступні тенденції у 2004 році:

• до кінця року офіційний обмінний курс не перевищить 5.38 грн./дол. США;
• зростання експорту зменшиться порівняно з імпортом, однак чистий експорт буде позитивним;
• відсоткова ставка очікується приблизно на тому ж рівні, що і минулого року;
• зростання доданої вартості у сільському господарстві очікується на високому рівні, хоча у 2003 році цей показник був низьким;
• іноземні інвестиції у 2004-му залишаться приблизно на тому ж рівні, що і минулого року.