Економічна система суспільства: поняття, структура, загальна характеристика окремих елементів. Типи економічних систем, їх порівняльна характеристика

Вступ

Економічна система являє собою органічну єдність взаємопов'язаних економічних явищ і процесів, що закономірно виникають у суспільному житті. Її вирізняє багатоаспектність, а всі складові перебувають у тісному взаємозв'язку та не можуть існувати ізольовано. Завдяки функціональній схожості з біологічним організмом елементи цієї системи набувають органічної цілісності, що відрізняє її від так званих сумативних систем, де кожен об'єкт є відносно автономним і здатним функціонувати поза межами цілого. Варто зазначити, що якісна однорідність системи не є абсолютною — вона передбачає виникнення елементів нової якості, що відповідають рівню зрілості продуктивних сил та виробничих відносин.

До структури економічної системи входять: 1) панівний тип власності на ресурси; 2) основні суб'єкти суспільного виробництва та характер відносин між ними; 3) економічна форма результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну та споживання; 5) загальні економічні закони. У науковій літературі цю структуру зазвичай аналізують через взаємозв'язок продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних та організаційно-економічних) і надбудовних відносин у частині, що формує «стереотипи» господарської поведінки. У такому разі класифікація економічних систем спирається на критерій домінуючої форми власності.

1. Економічна система: сутність, структурні елементи і критерії класифікації

Варто зауважити, що підхід до системного аналізу, заснований на характері власності, на думку багатьох дослідників, не дає змоги пояснити суттєві відмінності в організації господарства країн однієї суспільно-економічної формації, оскільки ігнорує реальні товарно-грошові відносини.

В економічній літературі класифікація економічних систем здійснюється за різними критеріями.

Типологія може ґрунтуватися на загальній теорії систем та принципах господарських процесів (наприклад, за Я. Корнаї). У межах цього підходу економічна система трактується як сукупність функціональних зв'язків, що в рамках певного «організаційного механізму» відображають діяльність із використання обмежених ресурсів для максимального задоволення матеріальних потреб. Існування такої системи можливе лише за наявності зв'язків між її базовими елементами, потоками та формами продуктообміну.

Інший підхід до системно-теоретичних уявлень виокремлює поняття господарської організації або господарського порядку (наприклад, за В. Ойкеном). Критеріями класифікації тут виступають форми планування та управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу та фінансів. Кожна з цих організаційних форм, що разом утворюють господарський порядок, може існувати в різних варіантах: управління може бути централізованим або децентралізованим, ресурси — у будь-якій формі власності, обмін — на ринку вільної конкуренції чи монополізованому ринку. Конкретна сукупність організаційних форм закріплюється в законах, нормативних актах та адміністративних настановах, включно з нормами підприємницької діяльності. У зарубіжній літературі це називають господарською конституцією. Сама ж економічна система тлумачиться як сукупність трьох складових: 1) відносин між господарюючими суб'єктами щодо виробництва, розподілу, обміну та споживання; 2) системи координації їх взаємодії; 3) системи мотивації та контролю[1].

На основі господарського порядку можна уточнювати та доповнювати уявлення про елементи, притаманні конкретній економічній системі.

Отже, багатоманітність якостей економічних систем зумовлює багатокритеріальний поділ у їх типології. Узагальнено критерії можна поділити на структуроутворюючі, соціально-економічні (змістовні), об'ємні та динамічні. За структуроутворюючими критеріями системи класифікують на основі структурних елементів, що є предметом політекономії. За соціально-економічними — на основі ключових змістовних сторін (наприклад, за способом поєднання виробництва та споживання, що визначає координацію економічної діяльності; за способом поєднання виробників із засобами виробництва, що зумовлений типом власності; за роллю соціокультурного фактора; за ступенем індустріального та економічного розвитку). Класифікація за об'ємними та динамічними критеріями здійснюється за ступенем складності та мінливості систем (однорідні чи різнорідні, динамічні системи).

Відповідно, економічні системи розподіляються на: 1) системи виробничих відносин, системи функціональних зв'язків, інституціональні системи; 2) системи за формами господарювання, формаційними та цивілізаційними ознаками, за типом технологічного розвитку; 3) «чисті» та «змішані», статичні та історично розвинені. У реальності всі ці критерії та класифікації взаємопереплітаються, відображаючи різні аспекти економічних систем. Лише комплексний розгляд усієї сукупності критеріїв дає змогу сформувати цілісне уявлення про економіку як систему.

Таким чином, економічна система — це сукупність видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін та споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до суспільних цілей[2].

2. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи

Продуктивні сили — це система факторів виробництва, що забезпечує перетворення речовин природи, створює матеріальні та духовні блага відповідно до потреб людей і визначає зростання продуктивності суспільної праці. Вони є серцевиною економічної системи та її матеріальною основою. На цьому етапі аналізу виробництво можна визначити як цілеспрямоване функціонування продуктивних сил, що забезпечує людина.

Розглядаючи місце людини у виробництві, слід ураховувати, що вона є фактором виробництва та його основною продуктивною силою. Без людини виробництво неможливе — саме вона оживляє речові фактори та приводить їх у рух. По-друге, людина створює більшість відтворюваних засобів виробництва: машини, сировину, інструменти, споруди. По-третє, людина організовує виробництво матеріальних благ і послуг відповідно до своїх потреб, забезпечуючи цілеспрямоване функціонування всієї системи продуктивних сил.

Суспільний поділ праці та структура продуктивних сил. Структура продуктивних сил не обмежується факторами виробництва (людський ресурс, земля, засоби виробництва). Її слід розглядати за сферами, галузями, первинними ланками виробництва. Структуризацію забезпечує суспільний поділ праці.

Поділ праці — це процес відособлення різних видів виробничої діяльності, завдяки чому групи виробників закріплюються за певними видами діяльності. Розрізняють кілька видів поділу праці. Загальний поділ — розчленування продуктивних сил на великі сфери та галузі (промисловість, сільське господарство, транспорт). Частковий поділ — поділ найбільших галузей на складові (машинобудування, легка, харчова промисловість тощо), а також така структурна ланка, як підприємство. Одиничний (індивідуальний) поділ складається всередині підприємств на основі професіоналізації виробництва.

Виділяють також територіальний поділ праці (між регіонами країни) та міжнародний поділ праці (між країнами)[3].

Поділ праці тісно пов'язаний із розвитком продуктивних сил і водночас є умовою їх розвитку.

У своєму розвитку продуктивні сили проходять щаблі: природні, суспільні, загально-інтелектуалізовані.

Природні продуктивні сили, характерні для первіснообщинного ладу, зводяться до природи людини та навколишнього середовища — природного багатства, засобів життя і праці. На їх основі відбувається перехід від привласнюючої економіки до виробничої.

Суспільні продуктивні сили виникають у результаті історичних процесів об'єднання та поділу праці, тобто зростання суспільного характеру виробництва. Людина дедалі більше спирається на створені нею засоби праці. Вони сформувалися в період розкладу первіснообщинного ладу і досягли найвищого розвитку в XX ст.

У передових країнах формується загально-інтелектуалізовані продуктивні сили, коли людський фактор виступає як загальний інтелект, а праця — як загальна наукова праця. Виникають принципово нові знаряддя: комплексна автоматизація, електронно-обчислювальні машини, розвинута система інформації, екологічно чисті способи виробництва.

Сучасні продуктивні сили виступають у двох формах: 1) безпосередніх органів матеріального виробничого процесу; 2) духовно-соціальних продуктивних сил. Перша форма є первинною базою — це продуктивні сили сфери матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля).

Друга форма забезпечує духовне оволодіння світом — розвиток знань, виробництво духовних багатств, науковий прогрес. Вона функціонує в нематеріальній сфері: освіта, наука, культура, мистецтво, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, фінансово-кредитна сфера, державне управління.

Показником прогресу продуктивних сил є випереджаючий розвиток духовно-соціальних продуктивних сил.

Синтетичним показником розвитку продуктивних сил є рівень продуктивності праці — ефективність, плідність праці людського фактора. Конкретно, це кількість продукції, виробленої одним зайнятим за певний період (годину, зміну, рік). Суспільний продукт можна обчислити за формулою:

Суспільний продукт = Кількість відпрацьованих людино-годин × Продуктивність праці.

Середньорічний приріст продуктивності праці на рівні 2—3% вважається суспільно нормальним.

Зростання продуктивності праці та економія робочого часу є взаємопов'язаними законами розвитку продуктивних сил. Якщо продуктивність вимірюється кількістю продукції за одиницю часу, то в широкому розумінні вона є іншим виразом економії робочого часу. К. Маркс характеризував економію часу як перший економічний закон, що відображає загальну основу та внутрішню логіку економічного й суспільного прогресу.

До економії робочого часу зводиться будь-яка економія: продуктивні зміни в техніці, технології, організації управління, професійній майстерності. Зміни, що не забезпечують зростання продуктивності праці та зниження витрат на одиницю корисного ефекту, є невиправданими та неефективними.

Досягнення вищої продуктивності праці та економії часу — це свідчення зростання рівня продуктивних сил і критерій багатства суспільства, його забезпеченості матеріальними та духовними благами[4].

Виробнича функція та її складові. Для більшості людей суть економіки полягає у виробництві, де застосовуються такі фактори, як праця, земля та капітальні блага. Обсяг продукції залежить від стану технології та наявних знань. Зв'язок між витратами факторів виробництва та кількістю продукції називають виробничою функцією.

Виробнича функція — це взаємозв'язок між максимальним обсягом продукції та витратами факторів виробництва, необхідних для цього обсягу. Вона залежить від рівня технічних знань, а також від кількості, якості та варіанта комбінації факторів.

У сучасній теорії виробнича функція використовується для вимірювання сукупних показників економіки. Емпіричні дослідження розпочалися в США у 20-х роках минулого століття, коли П. Дуглас проаналізував дані з обробної промисловості. У 50—60-х роках Р. Солоу, Дж. Кендрик та Е. Денісон розвинули цей підхід.

Найпростіша модель виробничої функції:

V = F(L, K)^T,

де V — обсяг суспільного продукту, L — сукупна праця, К — сукупний капітал, Т — технічний прогрес, що акумулюється в знаннях та техніці.

Елементи виробничої функції тісно пов'язані: зміна одного фактора змінює виробничий потенціал. Фактори можуть заміщувати один одного, що веде до зміни структури продуктивних сил. Заміна людської праці новими засобами праці є загальним законом розвитку продуктивних сил.

Результати випуску є похідними від функціонування та комбінації всіх факторів. Західні економісти вважають, що праця людини створює близько 3/4 чистого національного продукту, а речові фактори — близько 1/4[5].

3. Економічні відносини як соціальна форма і спосіб організації економічної системи

Економічні відносини та їх пофазна структура. Економічні відносини — це відносини та зв'язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну та споживання благ. Продуктивні сили, виражаючи відношення суспільства до природи, не вичерпують зміст економічної системи. Вона завжди включає суспільну форму продуктивних сил і спосіб організації, які створює сукупність економічних відносин.

Створення продукту завжди є суспільним процесом. Люди виробляють життєві блага не ізольовано, а об'єднуючись, спілкуючись та взаємодіючи.

Суспільне виробництво в широкому розумінні складається з власне виробництва, розподілу, обміну та споживання — чотирьох фаз чи сфер.

Виробничі відносини і спосіб виробництва. Марксистська політична економія на перше місце ставила термін «виробничі відносини». К. Маркс, використовуючи обидва терміни, не дав чіткого розмежування.

Найбільш загальною категорією є економічні відносини, що визнається економістами всіх шкіл. Термін «виробничі відносини» можна застосовувати для аналізу відносин у сфері безпосереднього виробництва. Вони складаються з: 1) привласнення предметів природи; 2) способу поєднання людського ресурсу із засобами виробництва; 3) відносин спеціалізації, кооперування, комбінування; 4) організаційно-економічних відносин, включно з управлінням; 5) відносин щодо привласнення засобів виробництва.

У сукупності ці відносини становлять безпосередню суспільну форму продуктивних сил і спосіб їх організації. Соціальна визначеність виробництва проявляється в способі виробництва, або економічній формації.

Єдність і взаємодія продуктивних сил на певному рівні розвитку та даного типу виробничих відносин становлять спосіб виробництва, іншою назвою якого є економічна формація[6].

Продуктивні сили та виробничі відносини перебувають у взаємодії та суперечливій єдності, що є внутрішнім джерелом розвитку виробництва. Характер і рівень продуктивних сил зумовлює тип виробничих відносин.

Відносини у сфері розподілу формуються в процесі привласнення створеного продукту підприємцями, власниками засобів виробництва і землі, орендарями та державою (через податки).

Відносини у сфері обміну виникають у процесі купівлі-продажу товарів підприємствами, домогосподарствами, торговельними організаціями, державою.

У сфері споживання економічні відносини виникають між виробниками споживчих товарів і послуг та їх споживачами.

У сучасних умовах важливе місце належить товарно-грошовим і ринковим відносинам.

Техніко-, організаційно- і соціально-економічні відносини. Економічні відносини формуються внаслідок взаємодії трьох підсистем: техніко-економічних, організаційно-економічних і соціально-економічних відносин.

Техніко-економічні відносини виражаються у спеціалізації, кооперуванні, комбінуванні, концентрації виробництва, обміні діяльністю, економічних нормативах. З ними пов'язані організаційно-економічні відносини, що виникають в організації виробництва, розподілу, обміну, споживання та управлінні цими процесами — між керівниками та найманими працівниками, у маркетингу, плануванні, програмуванні.

Техніко-економічні та організаційно-економічні відносини відіграють важливу роль, їх розвиток є характеристикою рівня усуспільнення виробництва. Ці форми (структура виробництва, поділ і кооперація праці, форми управління) є об'єктом політичної економії. Вони пов'язані з відносинами на основі власності, але не виражають відносин привласнення. Їх розвиток сприяє ефективності суспільного виробництва.

Соціально-економічні відносини — це суспільна форма виробництва, суть якої становлять відносини власності на засоби виробництва, природні ресурси, людський фактор, життєві блага. Сюди належить соціально-економічний аспект трудових відносин (характер праці) та відносини розподілу. Наприклад, відносини розподілу у Швеції за характером скоріше соціалістичні, ніж капіталістичні.

Детальніше сутність економічних відносин досліджуватиметься в наступних темах. Уже в XXI ст. поступово створюється постіндустріальна економіка, що заперечує класово-формаційні утворення (капіталізм, соціалізм) і переводить економіку в постформаційну систему[7].

4. Типи економічних систем та критерії їх класифікації

У вітчизняній політичній економії тривалий час панував формаційний підхід, розроблений К. Марксом. Поняття економічної формації є наріжним каменем його методу. Економічна формація є основою суспільно-економічної формації — способу виробництва в єдності з ідеологічною та політичною надбудовою.

Спосіб виробництва як єдність продуктивних сил і даного типу суспільно-виробничих відносин становить економічну формацію суспільства.

Категорія «економічна формація» характеризує суспільне виробництво на певній стадії розвитку — це специфічне формоутворення з певною цілісністю та системністю. Кожній формації властива певна структура — єдність розгалуженої системи елементів у взаємозв'язку.

К. Маркс обґрунтував роль кожної формації в суспільно-економічному прогресі, розкрив їх природу та структуру. Визначальним елементом він вважав соціально-виробничі (соціально-економічні) відносини. «Система виробничих відносин створює економічний устрій суспільства на даному етапі його існування»[8]. За типом економічного устрою визначався тип формації та системи.

Формаційний підхід дав змогу обґрунтувати формаційні етапи розвитку економіки та послідовність переходу від нижчого типу до вищого.

К. Маркс детально розкрив сутність первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної формацій — сукупностей специфічних соціально-економічних відносин у взаємодії з рівнем продуктивних сил.

Як зазначав академік А. А. Чухно, формаційний підхід дав можливість застосувати принцип єдності історичного та логічного, побачити закономірні ступені руху суспільства до вершини цивілізації. У цьому полягає його велике наукове значення.

З точки зору формаційного підходу доцільно розглядати дві протилежні, антагоністичні економічні системи — капіталістичну (модель чистого капіталізму) та комуністичну (соціалістичну).

Чистий капіталізм характеризується приватною власністю на ресурси та використанням системи ринків для координації економічної діяльності. Поведінка учасників мотивується особистими, егоїстичними інтересами. Кожна одиниця максимізує дохід на основі індивідуальних рішень.

Ринкова система функціонує як механізм координації індивідуальних рішень та уподобань. Конкуренція означає наявність багатьох самостійних покупців і продавців, економічна влада широко розосереджена. Роль держави зведена до мінімуму.

Комуністична економіка характеризується суспільною власністю на матеріальні ресурси, централізованим прийняттям рішень через директивне планування. Підприємства є державною власністю, виробництво здійснюється на основі планових показників. Ринок робочої сили відсутній, ресурси розподіляються централізовано. Роль товарно-грошових відносин мінімізована.

Змішані системи. У реальності сучасні економічні системи розміщуються між цими крайнощами. Немає ні чистого капіталізму, ні чистого комунізму. Економіка США ближча до чистого капіталізму, ніж економіка Франції. Економіка Швеції та Австрії ближча до соціалізму. Соціалістичною країною вважається КНР.

Цивілізаційний підхід. В останні роки дедалі важливіше місце посідає цивілізаційний підхід, який по-іншому визначає ступені розвитку економічної системи.

Відмінна риса цивілізації — гуманістична спрямованість. Задоволення потреб людини є кінцевою метою виробництва. Задоволення потреб народжує нові потреби, що потребують подальшого розвитку виробництва. Суперечність між потребами та рівнем розвитку виробництва є рушійною силою економічного прогресу. Людина — не лише головна продуктивна сила, але й безпосередня мета виробництва.

Систематизуючим елементом цивілізаційного методу є розвиток продуктивних сил і технологічного способу виробництва — поєднання знарядь праці з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва.

У доіндустріальну епоху панувало натуральне сільськогосподарське виробництво та домашня промисловість, характерним був нерозривний зв'язок людини з природою.

Промислова революція здійснила технічний переворот — виробництво машин за допомогою машин, організацію великого машинного виробництва. З'явилися фабрики, заводи, шахти, залізниці, автомобілі, електрична енергія, хімічна продукція. Було створено технологічний спосіб виробництва, що визначив індустріальну епоху.

Глибокі зміни в продуктивних силах зумовили зміни в економічних відносинах. Система рабства і кріпосництва замінюється особистою юридичною свободою.

У другій половині XX ст. науково-технічна революція зумовила якісні зрушення в засобах виробництва. Знання, наука, інформація стають основними джерелами економічного піднесення. Економіка вступає в постіндустріальну епоху.

За цивілізаційним підходом виділяють три типи економічних систем:

• аграрну (традиційну);
• індустріальну;
• постіндустріальну.

У традиційній економіці панує сільське господарство та натуральний характер виробництва. За індустріальної — панівною є промисловість, загальною формою організації — товарне виробництво. За постіндустріальної — основою є нематеріальне виробництво, інформація та знання, починається поступове відмирання товарно-грошових і ринкових відносин.

Загальний економічний закон розвитку економіки. Розвиток засобів виробництва породжує нові технології, організацію виробництва, системи управління. Це зумовлює виникнення нових виробничих відносин, оскільки змінюються їх складові. Проте виробничі відносини мають властивість відставати від рівня продуктивних сил, гальмуючи їх. У такій ситуації виробничі відносини підлягають реформуванню: реформуються відносини власності, розподілу, ринкові відносини. Діалектика взаємозв'язку підпорядковується загальному економічному закону відповідності: усі структурні елементи економічних відносин за якісними параметрами мають відповідати рівню розвитку та характеру продуктивних сил. Закон має враховуватися як при формаційному, так і при цивілізаційному підході.

Кожному новому щаблю технологічного розвитку відповідає свій щабель модифікації економічних відносин. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, нова економічна формація та система[10].

Висновки

Економічна система — це об'єктивна єдність закономірно пов'язаних явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі елементи перебувають в органічному взаємозв'язку. Функціональна подібність до живого організму надає елементам органічної цілісності, що відрізняє систему від сумативних систем. Якісна однорідність не є абсолютною — вона передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.

Необхідні зміни в економічних відносинах створюють проблему їх удосконалення. Розв'язати її можна через юридичну форму виявлення виробничих, розподільних та інших відносин: сформувати новий господарський механізм, у якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні форми господарювання до об'єктивних принципів. Завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існуючого господарського механізму досягається відповідність економічних відносин потребам розвитку продуктивних сил. На цій основі формується рівноважна та динамічна система, за якої швидко розв'язуються економічні суперечності, що сприяє ефективному розвитку суспільного виробництва на межі виробничих можливостей.

Глосарій

Виробнича функція — взаємозв'язок між максимальним обсягом продукції, яку можна виробити, і витратами факторів виробництва, потрібних для цього обсягу.

Економічна формація — спосіб виробництва як єдність і взаємодія продуктивних сил і даного типу суспільно-виробничих відносин.

Економічні відносини — відносини і зв'язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Загальний економічний закон відповідності — відповідність усіх структурних елементів економічних відносин за своїми якісними параметрами рівню розвитку і характеру продуктивних сил.

Поділ праці — процес відокремлення різних видів виробничої діяльності, завдяки чому окремі групи виробників закріплюються на тривалий період за певними видами виробничої діяльності.

Продуктивні сили — система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи, відповідно до потреб людей створює матеріальні та духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці.

Продуктивність праці — ефективність, плідність праці людського фактора як основної продуктивної сили.

Спосіб виробництва — єдність і взаємодія продуктивних сил, що перебувають на певному рівні розвитку, і даного типу виробничих відносин.

Технологічний спосіб виробництва — поєднання знарядь праці з матеріалами, технологією, енергією, інформатикою та організацією виробництва.

Список використаної літератури

Економічна теорія : Макро - і мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ За ред. Зіновія Ватаманюка, Степана Панчишина,. -К.: Вид. дім "Альтернативи", 2001. -606 с.

Економічна теорія : Підручник/ Національний банк України . -К., 1998. -169 с.

Економічна теорія : Посібник для вищої школи/ Ред. Є. М. Воробйов,. -К.; Харків: ТОВ "Корвін", 2003. -702 с.

Економічна теорія. Політекономія : Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. -3-тє вид., доп. і перероб.. -К.: Знання-Прес, 2004. -615 с.

Економічна теорія. Політекономія : Підручник для студ. вищ. закладів освіти/ Ред. В.Д.Базилевич. -К.: Знання-Прес, 2001. -581 с.

Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. -Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. -624 с.

Мочерний С. Економічна теорія : Підручник/ Степан Мочерний, Михайло Довбенко,. -К.: Вид. центр "Академія", 2004. -855 с.

Политическая экономия: Учебник / В. А. Медведев, А. И. Абалкин, О. И. Ожерельев и др. — С. 46

Предборський В. А. Економічна теорія : Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. -К.: Кондор, 2003. -491 с.

Черленяк І. Суспільні та економічні чинники становлення ефективної системи державного управління // Вісник Національної Академії державного управління при Президентові України. -2004. -№ 3. - С. 146-156

Чухно А. Цивілізаційні і формаційні підходи та їх роль в економічній теорії та суспільній практиці // Економіка України. — 2001. — № 6. — С 40