Економічна політика Богдана Хмельницкого

Вступ

У період національно-визвольної боротьби українців проти влади Речі Посполитої (1648—1667 рр.) постала Українська козацька держава, яка прагнула об'єднати всі етнічні українські землі під проводом гетьмана. Після усунення польського адміністративного апарату управління країною перебрала на себе старшина Війська Запорозького.

Напрямки економічної діяльності гетьмана Богдана Хмельницького та його уряду формувалися під впливом військових успіхів, політичної кон'юнктури, стосунків із Польщею та інтенсивності селянського спротиву. Відповідно, ця політика зазнавала змін на різних етапах війни.

Зі звільненням українських територій від польського панування розпочався процес державотворення, що супроводжувався трансформацією земельних відносин. Магнати, шляхта та орендарі були вигнані, а їхні маєтки, худоба та знаряддя праці через займанщину перейшли до козаків, селян, міщан та представників нової адміністрації. Втратило чинність польське законодавство, а селяни отримали особисту свободу.

1. Економічна думка в роки Визвольної війни 1648—1654 рр.

Наприкінці XVI — на початку XVII століття феодальний, національний та релігійний тиск посилився, що перетворило Україну на арену потужних селянсько-козацьких повстань. Головним завданням для українців стало звільнення з-під влади польської корони.

Повстання на Запорозькій Січі на початку 1648 року стало стартом Визвольної війни, рушійними силами якої виступили закріпачені селяни, козацтво та міщани. Сучасник подій, літописець Самовидець (Р. Ракушка), зазначав, що до козацького війська вступали майже всі, хто міг тримати зброю: «Так усе, що живо, поднялося в козацтво...». Рух швидко набув загальнонародного характеру, адже різні верстви населення, попри відмінні соціальні та політичні цілі, прагнули скинути польську владу.

Визвольна війна стала переломним етапом у розвитку суспільно-економічної думки. Оскільки сільське господарство було основою життя, селянське питання одразу посіло центральне місце в економічній політиці гетьманського уряду. Всупереч вимогам значної частини генеральної старшини, яка прагнула якнайшвидшого повернення кріпацтва, Б. Хмельницький та його однодумці зайняли протилежну позицію. Вони розуміли, що без підтримки селянства перемога над Польщею неможлива, тому виступали проти повернення на територію Гетьманщини великих магнатів, зокрема Потоцьких, Вишневецьких, Конецпольських [5, c. 269-270].

Водночас, усвідомлюючи, що старшинська верхівка не дозволить радикалізації селянського руху, гетьман намагався приборкати селянські виступи, видаючи суворі універсали та застосовуючи каральні загони. Він також підтверджував земельні права православної церкви, видаючи «стверджувальні грамоти»: за 1648—1650 рр. збереглося 10 таких грамот, а за 1652—1654 рр. — три. Водночас козацька старшина, шляхта та духовенство активно зверталися до гетьмана з проханнями закріпити їхні права на маєтності та селян.

Відомий дослідник історії України О. Оглоблін у праці «Думки про Хмельниччину» (1957) наголошував, що велич Богдана Хмельницького полягає не стільки в його полководницькому чи дипломатичному хисті, скільки в ролі державного діяча, фундатора Української Козацької Держави. У будь-якій сфері державного життя він виступав як діяч великого масштабу.

Після перемог у війні та рішення Переяславської Ради 8(18) січня 1654 р. Б. Хмельницький усвідомлював, що реставрація кріпосницьких порядків можлива лише поступово, у віддаленій перспективі. Натомість він прагнув зберегти свободу для селянства та закріпити за козаками й міщанами права, подібні до тих, які мали козаки на Слобожанщині чи Дону. Вже наступного дня після Ради у розмові з царським послом В. Бутурліним гетьман просив зберегти існуючий соціальний устрій: «щоб шляхтич був шляхтичем, а казак казаком, а мещанин мещанином».

За часів Гетьманщини сформувалася нова еліта — козацька старшина, яка згодом трансформувалася в українську шляхту, а пізніше — у дворянство. Попри тиск з боку цієї верстви, Б. Хмельницький послідовно відстоював свою лінію в селянському питанні, відмовляючись від негайного розмежування козаків і селян та відкладаючи це рішення на невизначений час.

Отже, у ключовому питанні соціально-економічної політики — селянському — існували суттєві розбіжності між гетьманом та більшістю старшини. Політика Б. Хмельницького, заснована на аналізі реальної ситуації, мала значні наслідки: значна частина селянства протягом приблизно півстоліття зберігала козацькі права [7, c. 64-65].

Селяни, які утворили нову соціальну групу — посполитих військових, що підпорядковувалися гетьманській адміністрації, — були звільнені від особистої кріпосної залежності. Міщанство також позбулося влади феодалів. Міста отримали право на самоврядування, що посилило їхню роль як ремісничих і торговельних осередків. Об'єктивно така політика створювала передумови для зародження буржуазних відносин у надрах феодалізму.

Значну увагу гетьман приділяв розвитку промисловості, зокрема мануфактурної та оборонної, а також охороні міських ремесел і цехів. Не менш важливим був розвиток внутрішньої торгівлі: видавалися універсали на захист купецьких прав. Зміцнювалися й міжнародні економічні зв'язки. Для залучення іноземних купців Б. Хмельницький звільняв їх від сплати мит та надавав інші пільги. Після завершення війни, однак, були встановлені високі мита, особливо на вивезення коштовних металів і каміння. Гетьман також надавав великого значення укладанню довгострокових торговельних угод.

Активне втручання держави в економіку, заохочення експорту та обмеження вивозу коштовностей, протекціоністські мита та пільги для місцевих підприємців свідчать про наявність елементів меркантилізму в політиці Б. Хмельницького. Ця політика, хоча й захищала інтереси українських феодалів, об'єктивно сприяла пожвавленню економіки, розвитку товарно-грошових відносин, первісному нагромадженню капіталу та зміцненню зв'язків з іншими країнами, насамперед із Росією, що підвищувало роль України в міжнародному поділі праці.

18 січня 1654 року Переяславська Рада ухвалила рішення про перехід України під протекторат московського царя. Спочатку Україна зберігала свої суверенні права: Б. Хмельницький утримував всю повноту влади у внутрішніх та зовнішніх справах, його називали «государем і гетьманом» та «зверхнійшим владцею і государем отчизни нашої». Проте згодом російський уряд поступово скасовував статті Переяславської угоди про незалежність. Вільне українське посполитство почало перетворюватися на кріпацьку масу, а українців залучали до будівництва фортець, Петербурга та участі у війнах Росії [1, c. 143-145].

Богдан Хмельницький діяв в епоху розквіту меркантилізму, коли торгівля була основою економічної політики. У середині XVII ст. у Середньо-Східній Європі існували два головні торговельні центри: північний — Данціг (Гданськ) та південний — Царгород (Стамбул).

Оскільки через війну з Польщею доступ до північного центру був закритий, Б. Хмельницький обрав південний напрямок. Після перших перемог він уклав Чорноморську торговельну Конвенцію, яка мала відкрити для нього торговельні порти, включно з васальними державами Османської імперії.

Особливу увагу гетьман приділяв Молдавії — васалу Османської держави, з якою існували давні культурні, релігійні та торговельні зв'язки, зокрема зі Львовом і Кам'янцем-Подільським. Хоча ці міста формально належали Польщі, Б. Хмельницький, усвідомлюючи їхнє руське походження, опікувався ними як надійними торговельними партнерами Молдавії, що активно користувалися молдавськими шляхами [3, c. 57-59].

2. Аспекти економічної політики Б.Хмельницького

У часи гетьманування Богдана Хмельницького (1648—1657) у Центральній та Східній Європі панували пресекулярні релігійно-політичні концепції, з якими мусив рахуватися український гетьман. 1648 рік ознаменувався завершенням кривавої Тридцятилітньої війни між протестантами та католиками. Україна ж перебувала у складі католицької Речі Посполитої, яка була нетолерантною до православного населення. Тому одним із гасел визвольної війни стало визволення православної віри. Крім того, в Україні існувала сильна концепція династичного легітимізму, тож гетьман мусив враховувати обидві ці ідеї. Ідеальним вбачалося створення держави з православною легітимною династією. У Східній Європі було дві держави, які могли б забезпечити таку легітимність, — Молдавія та Московщина. Молдавія, з її православною династією Лупулів, пов'язаною шлюбом із литовськими Радзивіллами, входила до сфери інтересів Хмельницького. Культурна близькість Молдавії до України підтверджувалася тим, що офіційні молдавські акти аж до XVIII ст. писалися українською мовою. Гетьмана цікавила саме Молдавія, а не Волощина, де користувалися книжною болгарською мовою. Зв'язки молдавських воєвод із львівським православ'ям посилилися після смерті у 1647 р. Київського митрополита Петра Могили, сина молдавського воєводи Симиона Могили, який заснував Києво-Могилянську академію та її філію в Яссах. Молдавія була економічно пов'язана зі Львовом через шляхи східної торгівлі, що вели до Стамбула. Б. Хмельницький, який колись жив полоненим у Стамбулі, підтримував зв'язки з османським правлінням та його васалами, зокрема Лупулом, оскільки цього вимагала економічна ситуація. Однак спроби прийняти зверхність турецького султана викликали спротив православного духовенства та населення, яке жило ідеями православ'я. Це й стало однією з причин, чому Молдавія увійшла до політичних планів гетьмана.

Львів, рідне місто Б. Хмельницького, де він закінчив єзуїтську колегію, безсумнівно, відігравав важливу роль у його баченні. Гетьман прагнув створити легітимну православну династію, яка б отримала легітимність від пануючого дому Лупула, а в чоловічій лінії — від Хмельницького. Саме тому він настійливо та з великим ризиком реалізовував план одруження свого старшого сина Тимоша з молодшою донькою молдавського воєводи Васіле Лупула — Розандою.

Богдан Хмельницький планував об'єднати Молдавію та Україну в єдину державу, посадивши Тимоша на престіл, а для Лупула завоювати Валахію. Османська Порта виступала проти об'єднання своїх васалів. Навіть після смерті Тимоша гетьман не полишив ідеї створення власної династії, намагаючись передати гетьманування молодшому синові Юрію. Однак через слабке здоров'я та брак інтелектуальних здібностей Юрія цей план не здійснився. Аналізуючи джерела та літературу про економічно-політичні зв'язки України та Молдавії, стає зрозуміло, що не можна обмежуватися лише кордонами 1648—1649 рр. (Зборівський договір). Слід враховувати етнічну територію України, включаючи такі важливі західноукраїнські центри, як Львів, Кам'янець-Подільський, Замостя. Богдан Хмельницький вважав ці міста українськими, попри те, що після Зборівського договору вони формально належали Польщі. У промові до польських комісарів у Переяславі у лютому 1649 р. він заявив: «Виб'ю з лядської неволі ввесь руський народ... досить маю на Україні, на Поділлі і Волині досить вигоди, достатку і пожитку в землі і князівстві своєму по Львів, Холм і Галич».

Це бачення випливало з економічної візії Б. Хмельницького щодо кордонів з Польщею та його ставлення до Львова, Замостя, Кам'янця-Подільського, які він не хотів віддавати на погром татарам. Гетьман вважав Львів українським містом, і лише у 1655 р. він видав 14 листів до львівського магістрату із запевненнями приязні. Навіть перед смертю, універсалом від 9 березня 1657 р., він наказував старшині трактувати львів'ян як своїх [1, c. 146-149].

Окремої уваги заслуговує морська торговельна Конвенція між Туреччиною та Україною (Військом Запорозьким), складена у липні 1648 року. Хоча вона не була реалізована на практиці, її досліджують як унікальний акт економічної візії Б. Хмельницького та мілітарної єдності Чорноморського ареалу. З самого початку повстання гетьман був пов'язаний із державами Османської імперії, що й породило його династичні плани щодо Молдавії.

Другою складовою політично-економічної візії Б. Хмельницького було будівництво порту у Бихові, що мав сполучення з Балтикою. Порт Бихів розташовувався на північ від Рогова на Дніпрі, де його притоки близько сходилися з притоками Західної Двіни, яка впадає до Ризької затоки. У середині XVII ст. в Європі існували дві основні торговельні сфери: балтійська та південна (османська). Коли Хмельницький розпочинав повстання, шлях до Балтики був недоступний через війну з Польщею, тому він зосередився на південному напрямку.

У 1655 році розпочалася війна між Швецією та Польщею. Це відкрило для Хмельницького можливості доступу до північного шляху. Коли російські війська рушили на Польщу, розпочалася «війна двох Росій за третю» (В. Липинський), тобто України та Росії за Білорусь. Б. Хмельницький виявив себе не лише стратегом, наказавши Війську Запорозькому зайняти білоруське місто Бихів, а й далекоглядним політиком, який звелів збудувати там «вільний порт».

Не питаючи дозволу московського царя, гетьман наказав сформувати Білоруський полк та збудувати порт у Старому Бихові. Він також узяв під контроль Пінський повіт із річкою Прип'ять, оскільки пінська шляхта добровільно визнала його зверхність. Економічна візія Б. Хмельницького полягала в тому, щоб надати українським купцям можливість торгувати з Балтикою, оминаючи Польщу. 15 березня 1657 р. гетьман видав універсал київським купцям і міщанам про поширення торговельних зв'язків уздовж Дніпра та організацію торговельного сполучення зі Старим Биховом, а через нього — з усією окупованою країною Горішнього Дніпра, використовуючи місцеві шляхи до Балтійського моря [4, c. 93-96].

Умови Зборівського (1649 р.) та Білоцерківського (1651 р.) договорів суттєво вплинули на аграрні відносини. Відновлювалося феодальне землеволодіння та старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до актових книг про завдану шкоду, збирала чинші та оренди, відправляючи все до Польщі. Збільшилася кількість універсалів Б. Хмельницького, які підтверджували права шляхти на маєтки, забороняли козацькій старшині привласнювати їх та захищати шляхетських підданих.

Водночас гетьман намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння, відмовляючись пускати в Україну магнатів, за винятком канцлера Оссолінського та київського воєводи А. Киселя. Феодали-католики не мали права приїздити до своїх маєтків, а лише відряджати православних урядників.

Відновлення старих поземельних відносин призвело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни, які прагнули свободи та не визнавали «дідичних панів», чинили опір розпорядженням влади та не допускали шляхту в маєтки.

Остаточна ліквідація фільварково-панщинної системи, земельної власності королівщини, польських та українських магнатів і католицької церкви відбулася після перемоги в Батозькій битві (1652 р.). Значний земельний фонд (королівщині належало близько 150 міст і містечок, магнатам і шляхті — приблизно 1500, а католицькій церкві — 50 маєтків), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду Скарбу Війська Запорозького. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях — полковники та сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів, вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан. Б. Хмельницький визнавав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання. Це була переважно покозачена дрібна шляхта, яка й до революції 1648 р. боролася з магнатами за свої права. За даними російського посла Г. Кунакова, у 1649 р. в українському війську було 6000 шляхтичів, які обіймали посади в гетьманській адміністрації.

За 1648—1654 рр. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Їх кількість зросла після узаконення в «Березневих статтях» та «Жалуваній грамоті шляхті» (1654 р.) привілейованого становища української шляхти. З 1654 по 1657 р. понад 90 гетьманських універсалів захищали права шляхти, звільняючи її від військової служби та постоїв війська.

Права шляхти на земельну власність були підтверджені універсалами Б. Хмельницького від червня 1657 р., які залишали право володіти спадковими маєтками та користуватися ленними наданнями тим, хто «виконав присягу вірності» Війську Запорозькому. Під захистом гетьманської влади, яка прагнула заручитися підтримкою православної церкви, перебувало монастирське землеволодіння. Воно не лише збереглося, а й зросло: за Б. Хмельницького 17 монастирів підтвердили права на 34 маєтки, що належали їм до війни, та на 48 нових володінь. Протягом 1654—1657 рр. 11 монастирів отримали 10 універсалів на нові маєтки, 4 — на угіддя, 8 — на млини. У 1653 р. деякі монастирі добилися права на доменіальний суд. Отже, монастирське землеволодіння продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю залежних селян, що стало прецедентом для відновлення феодальної земельної власності [8, c. 286-289].

Висновки

Отже, на території Української козацької держави було знищено велике та середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти та церкви на землю, яку почали вільно продавати й купувати. Панівними формами земельної власності стали державна та козацька. Поступово формувалася старшинська власність, хоча й у незначних розмірах — будинки, хутори, млини, слободи, окремі села. Дрібна та середня православна українська шляхта відстояла свої давні права на землю. Збереглася та зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин.

Важливим досягненням стало визнання селянської власності. Хоча селянське землеволодіння, на відміну від козацького, ґрунтувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, селяни фактично стали вільними виробниками.

Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресивний характер. Попри її суперечливість і непослідовність, були створені умови, за яких козаки та селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.

Зміни в поземельних відносинах були затверджені в «Березневих статтях» 1654 р. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в складі Московської, пізніше Російської держави.

Результати змін у поземельних відносинах Української держави оцінюються в історико-економічній літературі неоднозначно. Одні вчені вважають, що всі перетворення не виходили за межі феодального господарства, яке на той час не вичерпало потенційних економічних можливостей. Феодальна земельна власність була обмежена козацько-селянським землеволодінням, але продовжувала існувати в таких формах, як монастирська та шляхетська. Почала формуватися феодально-державна власність на землю, а українське селянство перейшло в категорію феодально залежних селян. Вони виступали не власниками землі, а користувачами, добилися особистої свободи, але позаекономічний примус залишався. Відробіткову ренту було замінено грошовою та натуральною. Держава здійснювала феодальну експлуатацію шляхом збирання державних податків.

Список використаної літератури

1. Історія економічної думки України : Навч. посібник для студентів економічних вузів і факультетів/ Р. Х. Васильєва, Л. П. Горкіна та ін.. -К.: Либідь, 1993. -272 с.

2. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -89 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

4. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.

5. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.

6. Реверчук С. Історія економічних вчень: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. -К.: Атіка, 2002. -95 с.

7. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.

8. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -К.: Знання, 2005. -583 с.