Економічна концепція та обґрунтування

Економічна концепція та обґрунтування

1. Економічна концепція П. Прудона.
2. Ленінське обґрунтування НЕПу.
Список використаної літератури.

1. Економічна концепція П. Прудона

Соціалістичні ідеї, як і будь-які інші, вирізняються різноманітністю відтінків. Одним із напрямів соціалістичної думки є критична течія, яку представляв П'єр-Жозеф Прудон (1809—1865). Він був вихідцем із селянської родини, а його життєвий шлях виявився досить непростим. За критику на адресу президента Франції Луї-Наполеона Прудон навіть потрапляв до в'язниці.

Ключовими роботами Прудона стали "Що таке власність?" (1840 р.) та "Система економічних суперечностей, або Філософія злиднів" (1846 р.). У першій із них він аналізує різні теорії власності. На думку мислителя, людина може претендувати лише на те володіння, яке є необхідним для її виживання і в яке вона вклала власну працю. Виходячи з цього, неможливо виправдати зосередження в одних руках величезних земельних масивів, що потребують праці сотень людей. Такий підхід підтримував дрібне володіння та заперечував велику власність.

Прудон заперечував і поширену думку, що право на землю дає її обробіток власною працею, адже результатом праці є не сама земля, а врожай — зерно, вино, сіно тощо. Він також відкидав "легальну" теорію права власності, вважаючи, що вона базується на силі. Дохід від землі називають орендною платою, від будинків — найманою платою, а від капіталу — відсотком. Жоден із цих видів доходу не є результатом праці власника.

Незалежно від форми доходу, його джерело завжди одне: робітники створюють більше цінностей, ніж отримують у вигляді заробітної плати. Цей надлишок привласнюють власники, формуючи свій дохід — орендну плату, прибуток чи відсоток. Саме тому Прудон називав власність крадіжкою.

Водночас варто зауважити, що несправедливість, на його думку, полягає не у володінні ділянкою землі чи знаряддям праці, а в позбавленні іншої людини цих благ. Якщо володіння однієї особи не зачіпає прав інших, то власність є природною формою користування засобами господарювання. Проте історично власність виникла через насильство та експлуатацію, а приватна власність стала глибинною причиною суспільної нерівності та революцій, через які люди намагалися відновити рівність.

Якщо власність руйнує рівність і веде до пригноблення слабких сильними, то комунізм, за Прудоном, породив би ще небезпечнішу несправедливість. У такому суспільстві слабкі пригноблювали б сильних, а ліниві жили б за рахунок працьовитих. Комунізм — це система рабства, оскільки спільне володіння потребує примусової організації праці, позбавляє людей свободи та перетворює їх на рабів держави. М. Туган-Барановський, аналізуючи цю працю, зазначав, що Прудон не зміг глибоко розкрити проблему власності. Відкидаючи приватну власність у її тогочасній формі, він водночас рішуче виступав проти соціалізму, а його догматами були свобода та рівність.

У "Економічних суперечностях..." Прудон під впливом Геґеля критично аналізує економічні категорії тогочасного ладу. Він стверджував, що "наріжним каменем економічної будови є цінність", і доводив внутрішню суперечність між міновою та споживчою цінністю. На його думку, конституювання цінності ще не завершено. Вчення про цінність є основою всієї системи "Економічних суперечностей", де також детально розглянуто вплив машин на характер праці та зайнятість робітників.

Цікавими є міркування Прудона про взаємодію монополії та конкуренції. Він називав монополію фатальним завершенням конкуренції, яка постійно породжує монополію як своє заперечення. Чим сильніша конкуренція, тим неминучіша монополія.

Прудон послідовно розглядає такі економічні категорії, як податки, торгівлю, кредит, а також власність і комунізм. У кожній із них він знаходить внутрішню суперечність, розв'язання якої пов'язує з неузгодженістю господарської системи, що базується на трудовій цінності. "Економічні суперечності" містять настільки глибоку критику капіталізму, що більшості наступних критиків залишалося лише розвивати або видозмінювати його думки. М. Туган-Барановський писав, що "Капітал" Маркса створювався під безпосереднім впливом "Економічних суперечностей". Це не дивно, адже Прудон був першим видатним економістом, який застосував геґелівський діалектичний метод до дослідження систем економічних категорій у всій їх суперечливості. Цей метод згодом наслідував і Маркс.

Основні праці П'єра Жозефа Прудона:

• "Що таке власність" (1840), де він гостро критикує тогочасну економіку та проголошує, що власність — це крадіжка.
• "Система економічних суперечностей, або філософія злиденності" (1846) — головна праця.

Характеризуючи економічну концепцію П. Прудона, варто насамперед відзначити його прагнення здійснювати соціальні зміни через реформи переважно у сфері обігу, що, на його думку, мало сприяти розвитку дрібного товарного виробництва. Його економічне вчення набуло значного поширення в Європі у другій половині XIX століття.

Методологія П. Прудона характеризується ідеалізмом і суб'єктивізмом. Економічні категорії він трактує як втілення "абсолютного розуму", як вічні ідеї, відірвані від реальної дійсності.

Теорія цінності. П. Прудон визначає цінність через працю та витрати виробництва. Він розрізняє ідеї споживної та мінової цінності, вбачаючи між ними протилежність. Примиренням цих протилежностей виступає синтетична цінність, яка встановлюється в обміні. Одні товари стають цінностями, отримують визнання та продаються, інші — ні. Прудон пропонує наділити кожен товар синтетичною цінністю, тобто гарантувати його реалізацію.

Економічна програма П. Прудона полягає у реформуванні обміну. Товарне виробництво та дрібна власність зберігаються. Для полегшення обміну він пропонує створити "Народний банк", який мав би виступати посередником між товаровиробниками, усунути реальні гроші та запровадити "робочі" гроші. Капітал він трактує як гроші, визнаючи лише позичковий капітал. Процент — це єдина форма, у якій виступає неоплачена праця виробника, а прибуток він розглядає як різновид заробітної плати. Надання "дарового кредиту" мало б усунути можливість віддавати гроші в позику під процент і таким чином ліквідувати експлуатацію.

П. Прудон вважав гроші то капіталом, то бонами (трудовими талонами обміну без власної цінності). Спочатку він перебільшував значення грошей, а згодом буквально сприйняв формулу Ж. Б. Сея про те, що "продукти купуються на продукти". Банк обміну — це парадоксальне, але логічне завершення реакції, розпочатої А. Смітом і фізіократами проти меркантилістських уявлень про гроші.

П. Прудон виступав проти комунізму, монархії та буржуазної демократії.

2. Ленінське обґрунтування НЕПу

У нових історичних умовах В. Ленін теоретично доповнив марксистський аналіз капіталізму дослідженням закономірностей розвитку його "вищої і останньої стадії — імперіалізму". Він обґрунтував, що концентрація та централізація виробництва й капіталу "впритул підводить до соціалізму", що робить неминучою переможну пролетарську революцію. Він також скоригував марксистське вчення про можливість перемоги соціалізму одночасно в багатьох розвинених країнах, припустивши можливість революції у "найслабшій ланці ланцюгу імперіалізму". Ленін не лише відродив ідею Маркса про "диктатуру пролетаріату", але й розвинув її, стверджуючи, що "соціалізм являє собою єдину фабрику, яка управляється з єдиного центру і жорстко контролює міру праці і міру споживання".

У перші роки будівництва нового суспільства (період "воєнного комунізму") він, дотримуючись жорсткого централізованого управління та диктатури, проводив "експропріацію експропріаторів" відповідно до марксистської доктрини. Однак швидко усвідомив, що здобутки революції опинилися під загрозою, що змусило його "переглянути точку зору на всю справу соціалізму". Це призвело до докорінної зміни тактики (період НЕПу) та поступок дрібному підприємництву, торгівлі та кооперації, тобто до пожвавлення суто економічних процесів всупереч політичним.

Московське керівництво та Ленін розуміли, що продовження політики "воєнного комунізму" може спровокувати селянську війну. На X з'їзді РКП(б) у березні 1921 року Ленін переконав делегатів ухвалити рішення про заміну продрозкладки натуральним продподатком. Це започаткувало систему заходів, які згодом отримали назву нової економічної політики (неп).

Це була політика компромісів, вимушеного відступу від негайного будівництва комунізму за Марксом. Окрім заміни розкладки натуральним і грошовим податками, що дозволяло селянам продавати надлишки продукції на ринку, неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду та приватну власність, а також іноземні концесії. На рівні трестів запроваджувався госпрозрахунок. Практично припинилося створення нових колгоспів і радгоспів, натомість розвивався кооперативний рух. Проте більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки — важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля — залишалися під контролем держави. Ленін вважав, що за умови збереження диктатури пролетаріату неп забезпечить перемогу соціалізму над капіталізмом.

Неп приніс певні успіхи й у внутрішній політиці. Було припинено масові розстріли, а влада проголосила амністію повстанцям та членам некомуністичних партій.

На підприємствах, що належали до "командних висот", партійне керівництво вирішило налагодити господарювання без капіталістів, але методами, пристосованими до ринкових відносин. Раніше ці підприємства були лише виконавцями волі керівництва: вони працювали за нарядами, отримували сировину, матеріали, паливо та пайки для робітників і безкоштовно здавали вироблену продукцію. Прагнучи оживити підприємства, але побоюючись самого терміна "ринкова економіка", більшовики застосували термін "комерційний розрахунок". Він не прижився, оскільки насторожував нових власників, тому було введено назву "господарський розрахунок".

Більшовики змушені були тимчасово відмовитися від строгої регламентації промисловості ("главнізму") і перейти до впровадження госпрозрахункової трестівської системи. Великі заводи та фабрики не передавалися у власність або в оренду навіть трудовим колективам, попри декларування гасла "фабрики і заводи робітникам". Нові методи полягали в тому, що керівники державних підприємств діяли не за нарядами, а самостійно, пристосовуючись до ринкових відносин. Керівник мав забезпечити самоокупність виробництва, а якщо цього не досягали, держава покривала збитки з бюджету.

На госпрозрахунок переводилися не окремі заводи та фабрики, а їх групи, об'єднані за галузевою або галузево-територіальною ознакою. Такі об'єднання отримали назву "трест" (за аналогією з капіталістичними об'єднаннями, учасники яких втрачали виробничу, комерційну, а іноді й юридичну самостійність). Окремі фабрики та заводи у складі тресту не мали статусу юридичних осіб. Навіть найбільші з них працювали як цехові підрозділи, без права самостійного виходу на ринок.

У 1923 році Ленін спробував ревізувати партійну програму у найбільш вразливій частині — перетвореннях у сільському господарстві. У статті "Про кооперацію" він фактично переглянув економічні засади власного вчення про комунізм. У перші роки непу Ленін ототожнював торгівлю та ринок лише з капіталізмом, а кооперацію розглядав як капіталістичну, а не соціалістичну форму господарювання. Проте кооперація не може існувати без ринку та товарно-грошових відносин. Кожен товаровиробник-кооператор є власником і може працювати самостійно.

Спираючись на півторарічний досвід непу, Ленін у цій статті почав стверджувати протилежне тому, що зазначав раніше. Він робить висновок, що лад цивілізованих кооператорів за суспільної власності на засоби виробництва — це лад соціалізму, наголошуючи на необхідності визнати докорінну зміну точки зору щодо кооперації. Для партії, яка збиралася будувати соціалізм, із цих висновків вимальовувалася перспектива: замість колективізації селян-власників та організації колгоспів, потрібно створювати умови для розгортання кооперативного руху. Кооперативи не потребували відчуження власності, тому селяни охоче до них долучалися. Це суперечило програмі партії. Партійне керівництво розуміло, що селяни-власники ніколи добровільно не погодяться на колективізацію.

Водночас, після публікації статті Леніна "Про кооперацію", про колективізацію на XII і XIII з'їздах РКП(б) навіть не згадувалося. Проте на кожному партійному з'їзді, конференціях і пленумах ЦК КП(б)У порушувалося питання кооперації. З бюджетних ресурсів на кооперативне будівництво виділялися значні кошти.

Список використаної літератури

1. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник / Степан Злупко; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.-метод. посібник / В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господарства, Кафедра економічної теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник / Петро Мазурок. — 2-ге вид., стереотип. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт. передм. Сергій Реверчук; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І. Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Б. Г. Ревчун. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

7. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання / Олександр Тараненко; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

8. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник / Петро Юхименко, Петро Леоненко. — К.: Знання, 2005. — 583 с.