Економічна доктрина та реалізація політики меркантилізму в середньовічній Европі

Вступ

У межах цього дослідження розглядається еволюція економічних поглядів представників меркантилізму. Більшість навчальних курсів з історії політичної економії, яких нині існує чимало, зазвичай обмежуються викладом концепції торговельного балансу, трактуючи меркантилізм виключно як економічну політику. При цьому поза увагою залишаються його класова природа та роль у становленні політичної економії як науки. Водночас саме меркантилізм, особливо на етапі свого занепаду, відіграв визначальну роль у розвитку економічної думки.

На важливість меркантилізму та процесу його розкладання для формування економічної науки вказував Маркс у праці «Введення до критики політичної економії».

Економісти XVII століття — це, по суті, меркантилісти, зокрема англійські, а також ті, хто представляв етап розкладання цієї доктрини. Їхній внесок в історію економічної думки полягає в тому, що вони вперше зуміли виокремити з розмаїття тогочасної господарської практики ключові абстрактні категорії, які згодом стали підґрунтям для системи політичної економії.

У цій роботі аналіз обмежується англійським меркантилізмом доби середньовіччя.

Не варто розглядати цей теоретичний рух як самодостатній процес, що розвивався лише шляхом логічних умовиводів. У поступовому русі економічної думки — від поверхневих явищ до глибинної сутності — чітко простежується відображення реальних економічних процесів та зіткнення практичних інтересів різних класів і груп.

Ключовими фігурами меркантилізму в середньовічній Європі були Вільям Стаффорд (1554–1612), Томас Ман (1571–1641), Антуан де Монкретьєн (1575–1621) та Антоніо Серра (роки життя невідомі).

Зародження меркантилізму відбувалося в контексті боротьби національних держав за незалежність. Ця боротьба мала два вектори. По-перше, необхідно було забезпечити внутрішню єдність, подолавши внутрішні митні бар'єри, цехові обмеження та феодальну роздробленість. По-друге, слід було звільнитися від впливу католицької Церкви, яка об'єднувала європейські країни в єдиний християнський світ. Отже, держава мала досягти внутрішньої консолідації та водночас вийти з-під зовнішньої унії. Меркантилісти взяли на себе місію забезпечення обох цих завдань, ставлячи за кінцеву мету могутність національної держави.

Меркантилізм можна охарактеризувати як поєднання двох підходів. Перший — це пріоритет інтересів національної держави. Другий — протекціонізм, тобто захист інтересів вітчизняних виробників. Такий підхід зумовив зосередження уваги меркантилістів на сфері обігу; звідси й походить сама назва цього напряму економічної думки — від італійського «mercante», що означає «торговець».

Важливою складовою меркантилістських уявлень була теза про незмінність обсягу світових ресурсів.

Сьогодні елементи меркантилістської політики, що передбачає накопичення золотих запасів через високі імпортні мита, застосовуються практично всіма країнами. Ця політика актуальна й для держав пострадянського простору, оскільки їхня промисловість часто не витримує конкуренції навіть за умов високих експортних податків. Тому уряди змушені відмовлятися від принципів вільної торгівлі, які віталися в період перебудови, і повертатися до протекціоністських заходів.

Водночас існують країни, які відмовилися від такої політики та покладаються на корпорації, що отримують значні прибутки від експорту своєї продукції.

1. Перша частина. Економічна доктрина та реалізація політики меркантилізму в середньовічній Європі

1.1. Меркантилізм, його загальна характеристика та місце в економічній історії середньовічної Європи. Ранній та пізній меркантилізм

Меркантилізм (від італ. «купець, торговець») — це напрям економічної думки, прихильники якого вбачали джерело багатства у зовнішній торгівлі, що забезпечує активний торговельний баланс (перевищення експорту над імпортом).

Меркантилізм виступав економічною ідеологією буржуазії, виражаючи інтереси торговельного капіталу доби первісного нагромадження. Ця теорія була спробою обґрунтувати економічну політику, яку відстоювали купці.

Загалом меркантилізм характеризують дві основні риси:

• ототожнення багатства з грошима: багатшою вважається держава, яка має більше грошей;
• досягнення нагромадження грошового багатства через королівську владу, яка проводить відповідну економічну політику.

Методологія меркантилізму була недостатньо зрілою. Основна увага приділялася сфері обігу. Замість глибокого аналізу явищ меркантилісти обмежувалися їхнім описом (грубий емпіризм) та вимагали державного втручання в господарське життя.

Така методологія визначала погляди меркантилістів на предмет політичної економії та її категорії. Вони розглядали політичну економію як науку про торговельний баланс, головне завдання якої — з'ясувати, як «збільшувати якомога більше число продавців усіх товарів і зменшувати якомога більше число покупців».

Ранні меркантилісти ототожнювали багатство із золотом і сріблом, не усвідомлюючи, що «золото від природи не гроші» (К. Маркс). Пізні меркантилісти трактували багатство як надлишок продуктів, що залишається після задоволення внутрішніх потреб країни, але обов'язково має бути реалізований на зовнішньому ринку в обмін на гроші.

Через брак грошей ранні меркантилісти зводили їхні функції до засобу нагромадження, розглядаючи гроші як інструмент розвитку продуктивних сил. Пізні меркантилісти вбачали в грошах не лише засіб нагромадження, а й засіб обігу. Відстоюючи посередницьку торгівлю, вони фактично визнавали функцію грошей як капіталу.

Проблема вартості товару залишалася поза увагою меркантилістів, тому вони не могли пояснити вартість самих грошей, вбачаючи її в природних властивостях золота й срібла. Ранні меркантилісти часто висловлювали номіналістичні погляди, а пізні стали засновниками кількісної теорії грошей.

Меркантилісти мислили вартість у формі грошей. Прибуток вони розглядали як збільшення кількості грошей, вважаючи, що внутрішній прибуток може бути лише відносним, а головним його джерелом є нееквівалентний обмін у зовнішній торгівлі.

Економічна політика меркантилізму (протекціонізм) сприяла первісному нагромадженню капіталу, прискорюючи перехід від феодалізму до капіталізму.

Прогресивність меркантилізму на ранньому етапі розвитку буржуазного суспільства водночас відображала його антагоністичну природу.

Меркантилісти обґрунтовували вигідність підвищення внутрішніх цін для стимулювання експорту, а політика протекціонізму супроводжувалася експропріацією незалежних робітників, жорстоким законодавством проти збіднілого населення та пограбуванням колоній.

Методи меркантилізму змінювалися з часом, тому прийнято виокремлювати ранній та пізній меркантилізм.

Перший етап розвитку меркантилізму відомий як ранній меркантилізм. Його найпомітнішими представниками були Стаффорд, Меляйнс (Англія), Десантіс (Італія) та інші.

Ранній меркантилізм, або система грошового балансу, охоплює XV–XVI століття. Оскільки багатство ототожнювалося з грошима, головною метою держави було залучення в країну повноцінної іноземної монети та запобігання витоку власної валюти. Для цього застосовувалися переважно примусові заходи. Було запроваджено заборону на вивіз грошей. Згідно зі «Статутом про витрачання» [Statute of Employment], іноземець, який ввозив товар в Англію, зобов'язаний був витратити всі отримані кошти на придбання англійських товарів.

Ранній меркантилізм виник до великих географічних відкриттів і вичерпав себе приблизно в середині XVI століття. Через слабкий розвиток вітчизняного виробництва зовнішня торгівля перебувала на низькому рівні. У цих умовах уряд, дбаючи про нагромадження скарбниці, проводив фіскальну політику та надавав пільги іноземним купцям. Центральним елементом праць раннього меркантилізму була система «грошового балансу», яка відстоювала політику збільшення грошового багатства законодавчим шляхом. З метою утримання грошей у країні заборонявся їхній вивіз, створювалися «складові місця» для торгівлі іноземними товарами тощо.

Ранній меркантилізм отримав назву монетарної системи, оскільки його представники ще нечітко усвідомлювали зв'язок між торгівлею та грошовим обігом.

Більш виважений підхід демонстрували пізні меркантилісти, які жили в XVI–XVIII століттях. Їхні погляди отримали назву мануфактурного меркантилізму, або системи торговельного балансу. Мета залишалася незмінною (максимізація кількості дорогоцінних металів у країні), однак змінилися засоби її досягнення: потрібно було не перешкоджати вивозу грошей, а залучати їх у країну. Найважливішими представниками пізнього меркантилізму були Т. Ман (Англія), А. Серра (Італія), Монкретьєн (Франція) та інші. Вважається, що саме в цю епоху меркантилізм досяг свого розквіту.

Різниця між експортом (надходженням грошей) та імпортом (платежами за кордон), тобто сальдо торговельного балансу, вважалася меркантилістами найважливішим джерелом накопичення багатства країни. Тому головним засобом збільшення національного багатства було створення сприятливого торговельного балансу та максимізація його позитивного сальдо. Державна політика полягала в максимальному скороченні імпорту іноземних товарів і збільшенні експорту вітчизняних. Для цього застосовувалася протекціоністська політика, що включала такі елементи:

1. Зовнішньоторговельна політика. Заборона ввезення багатьох іноземних товарів, запровадження охоронних і заборонних мит, встановлення експортних премій; заохочення створення торговельних монополій.

2. Промислова політика. Насадження та розвиток мануфактурного виробництва, оскільки промислові товари мають більшу цінність, ніж сировина, і легше транспортуються.

У промисловій політиці меркантилісти прагнули до максимізації доданої вартості. Цього можна досягти, з одного боку, підвищенням ступеня обробки благ, а з іншого — скороченням витрат на їхнє виробництво.

Для зниження витрат на робочу силу застосовувалися такі заходи: прийняття законів про максимальний рівень заробітної плати, обмеження мобільності робочої сили (наприклад, заборона еміграції у Франції); обмеження експорту продовольства для здешевлення вартості життя; залучення іноземних фахівців.

Для зменшення витрат на сировину практикувалося захоплення колоній, які перетворювалися на джерела дешевої сировини та ринки збуту готової продукції.

З розвитком вітчизняної промисловості зростала роль зовнішньої торгівлі, особливого значення набувала посередницька торгівля, а політика фіску змінювалася заохоченням національної промисловості й торгівлі.

1.2. Біографія Т. Мана — одного з найвидатніших меркантилістів середньовіччя та його інтелектуальна спадщина

Томас Ман, яскравий представник англійського меркантилізму, народився 1571 року. Він був корінним лондонцем, впливовим членом могутньої буржуазної корпорації, відомої як Лондонське Сіті.

Ман походив зі старої родини ремісників і торговців. Його дід був карбувальником на лондонському монетному дворі, а батько торгував шовком та оксамитом.

Рано втративши батька, Томас Ман виховувався в родині вітчима, багатого купця та одного із засновників Ост-Індійської торговельної компанії, заснованої 1600 року як відгалуження старішої Левантської компанії, що торгувала з країнами Середземномор'я. Пройшовши навчання в крамниці та конторі вітчима, він приблизно з вісімнадцяти-двадцяти років почав службу в Левантській компанії та кілька років провів в Італії, відвідував Туреччину та країни Леванту.

Ман швидко розбагатів і здобув солідну репутацію. 1612 року він одружився з дочкою багатого нетитулованого дворянина й оселився в приході святої Олени в районі Бішопсгейт.

1615 року його вперше обрали до ради директорів Ост-Індійської компанії, і незабаром він став найактивнішим захисником її інтересів у парламенті та пресі.

Розквіт діяльності Мана припав на епоху правління перших двох королів з династії Стюартів. 1603 року, після майже піввікового правління, померла бездітна королева Єлизавета. На момент її смерті Англія перетворилася на світову державу з потужним флотом і розвиненою торгівлею.

1622 року було створено спеціальну державну комісію з торгівлі, до складу якої увійшов Томас Ман.

У численних памфлетах, петиціях та дискусіях, що велися в комісії з торгівлі в 20-х роках XVII століття, були вироблені основні принципи економічної політики англійського меркантилізму, які впроваджувалися до кінця століття.

Наприкінці життя Ман був дуже багатий. Він придбав значні земельні маєтки й був відомий у Лондоні як людина, здатна надати велику позичку готівкою.

Від Мана залишилося два твори, що увійшли до золотого фонду економічної літератури. Їхня доля не зовсім звичайна. Перший твір мав назву «Міркування про торгівлю Англії з Ост-Індією, що містить відповідь на різні заперечення, які звичайно робляться проти неї» і вийшов 1621 року лише під ініціалами Т. М.

Цей полемічний твір був спрямований проти критиків Ост-Індійської компанії, які дотримувалися позицій старого примітивного меркантилізму (монетарної системи) та стверджували, що операції компанії завдають Англії збитків, оскільки вона вивозить срібло для закупівлі індійських товарів, і це срібло безповоротно втрачається. Ман, оперуючи цифрами та фактами, спростовував цю думку, доводячи, що срібло не пропадає, а повертається в Англію зі значним приростом: товари привозяться на кораблях компанії, інакше їх довелося б закуповувати значно дорожче в турків і левантийців; крім того, значна частина цих товарів перепродається в інші країни Європи за срібло й золото. Значення цього памфлету для історії економічної думки полягає не просто в захисті інтересів Ост-Індійської компанії, а в тому, що тут уперше були систематично викладені аргументи зрілого меркантилізму[1].

Ще більшою мірою слава Мана ґрунтується на його другій книзі, заголовок якої точно виражає основну ідею: «Багатство Англії в зовнішній торгівлі, або Баланс нашої зовнішньої торгівлі як регулятор нашого багатства». Цей твір був опублікований лише 1664 року, майже через чверть століття після смерті автора. Протягом довгих років революції, громадянських війн і республіки твір пролежав у скриньці з паперами, успадкованими сином Мана разом з майном батька. Реставрація Стюартів 1660 року та пожвавлення економічних дискусій спонукали 50-літнього багатого купця й землевласника видати книгу та нагадати публіці й владі про вже призабуте ім'я Томаса Мана.

У цій книзі, складеній із досить різнорідних глав, написаних, імовірно, у період 1625–1630 років, стисло й точно викладено саму суть меркантилізму. Ману не притаманні стилістичні прикраси. За його власними словами, «за браком ученості» він пише «без зайвих слів і красномовства, але з усією щирістю правди в кожній дрібниці». Замість цитат із давніх авторів він оперує народними приказками та розрахунками ділка. Лише один раз він згадує історичну постать — царя Пилипа Македонського, і то лише тому, що той рекомендував пускати в хід гроші там, де сила не діє.

Як справжній меркантиліст, Ман вбачає багатство переважно в його грошовій формі, у формі золота й срібла. Його мислення визначає точка зору торговельного капіталу. Як окремий торговельний капіталіст пускає гроші в обіг, щоб отримати їх зі збільшенням, так і країна має збагачуватися через торгівлю, забезпечуючи перевищення вивозу товарів над ввозом. Розвиток виробництва визнається ним лише як засіб розширення торгівлі.

Економічні твори завжди більшою чи меншою мірою переслідують практичні цілі: обґрунтувати ті чи інші господарські заходи, методи, політику. У меркантилістів ці практичні завдання особливо переважали. Ман, як і інші автори-меркантилісти, був далекий від прагнення створити якусь «систему» економічних поглядів. Однак економічне мислення має власну логіку, і Ман з необхідності оперував теоретичними поняттями, що відображали реальність: товари, гроші, прибуток, капітал.

1.3. Досягнення школи меркантилістів

Як особлива система економічних поглядів меркантилізм був спробою теоретичного осмислення та обґрунтування економічної політики, яку проводив торговельний капітал. Меркантилізм як практика передував меркантилізму як теорії.

Політика меркантилізму полягала в заохоченні розвитку промисловості, особливо мануфактурної, з метою збільшення виробництва товарів для експорту; в активному протекціонізмі; у підтримці експансії торговельного капіталу, зокрема через заохочення створення монопольних торговельних компаній; у розвитку мореплавства й флоту; у захопленні колоній; у різкому підвищенні податкового навантаження.

Головним принципом торгівлі був принцип: купи дешевше в одній країні, а продай дорожче в іншій. Для забезпечення активного торговельного балансу меркантилісти апелювали до державних інститутів, які мали проводити політику протекціонізму, що передбачає обкладання високими митами іноземних товарів і стимулювання експорту національних товарів. Цього можна було досягти шляхом насадження мануфактур, які мали істотні переваги перед індивідуальною працею ремісників.

Теорія меркантилістів стала першим щаблем у розвитку економічних теорій. Меркантилісти заклали основи для створення наступних, більш детальних, осмислених і важливих учень. І хоча політика меркантилізму згодом зазнала критики з боку представників різних економічних шкіл, не можна заперечувати, що початок для розвитку цих шкіл покладено саме школою меркантилізму, незалежно від того, підтримували ці школи дану політику чи критикували її. Роботи найвідоміших меркантилістів стали своєрідним фундаментом для створення сотень найважливіших праць та економічних учень. Меркантилісти першими виклали основні постулати в економіці, і хоча їхні думки часом були незрілими, на той час цей напрям здійснив великий прорив в економічних ученнях. По суті, саме вчення меркантилістів породило поняття економічної школи та економічного вчення.

2. Частина друга. Загальні положення робіт Т. Мана «Міркування про торгівлю Англії з Ост-Індією у відповідь на різні заперечення, які зазвичай робляться проти неї» (1621) та «Багатство Англії у зовнішній торгівлі або баланс нашої торгівлі як регулятор нашого багатства» (1664)

2.1. «Міркування про торгівлю Англії з Ост-Індією у відповідь на різні заперечення, які зазвичай робляться проти неї» (1621)

Торгівля товарами є не лише похвальною практикою, що гідно здійснює спілкування між народами, але й, можна сказати, справжнім пробним каменем процвітання держави, якщо при цьому ретельно дотримуються певні правила.

Розглядаючи господарство приватних осіб, ми можемо вважати, що процвітає й багатіє лише та людина, яка, маючи більший чи менший дохід, відповідно розміряє свої витрати; у такому разі вона може щорічно робити заощадження для свого потомства.

Те саме відбувається в тих державах, які з великою турботою й ощадливістю намагаються продати більше своїх вітчизняних товарів, ніж ввозять і споживають іноземних; адже внаслідок цього залишок безсумнівно повертається до них у вигляді грошей [1:3].

Цілком очевидно, що у ввезенні іноземних товарів завжди має дотримуватися певна пропорційність, також необхідно враховувати їхню якість і призначення.

Так, наприклад, слід віддавати перевагу предметам першої необхідності, як-от їжа, одяг і припаси для війни й торгівлі, достаток яких є великим благословенням для країни. На наступному місці за ними мають стояти товари, потрібні для здоров'я й ремесел, і нарешті на останньому — ті, які служать для задоволення й прикраси [1:5].

Хоча Ост-Індійська компанія витрачатиме більшу частину цієї суми на оплату мит і податків, а також на заробітну плату торговельних агентів, офіцерів і моряків, на перевезення їстівних припасів, спорядження, страховку тощо, все це (за винятком обладнання кораблів) лише видозміна, а не споживання товарних фондів нашої країни [1:30].

Нехай не сумніваються, що гроші випливають за товарами, тому що гроші — ціна товарів, і покупка товарів і є справжнє призначення грошей — їхній зв'язок нерозривний [1:32].

Воістину цілий потік нещасть веде нас до вбогості. Хіба не пора вже шукати засоби проти них? І це тим легше зробити, що ці лиха ніколи насправді (принаймні досі) не заподіювалися Ост-Індійською компанією... [1:32]. Адже цілком природно й справедливо, щоб кожна держава годувала й піклувалася про своїх співчленів, незалежно від їхнього суспільного становища, відповідно до їхніх коштів.

Це стосується не лише тих, хто перебуває вдома, але й тих, хто вирушає в чужі країни заради власної їжі й блага держави [1:33].

Життя людини таке дорогоцінне, що не слід наражати його на небезпеку. І все-таки ми знаємо, що весь плин нашого життя — лише перехід до смерті, причому ніщо не може його ні зупинити, ні сповільнити, але всі люди йдуть до неї однаковим чином і з однаковою швидкістю.

Тривалість життя визначає природа, а держава прагне забезпечити її гідним людям. Але ніхто не може вважатися настільки гідним, як ті, хто працює за своїм покликанням в інтересах суспільства й до своєї власної вигоди [1:45].

Ми можемо звідси зробити висновок, що ми повинні не лише виховувати моряків, але також і шукати способів торгівлею давати їм роботу.

Хіба у відшкодування тих, хто вмирає, Ост-Індійська компанія не приймає у флот щорічно щонайменше чотириста чоловік, які за одну подорож стають добрими моряками для служби королеві й державі. У такий спосіб держава звільняється від відчайдушного й беззаконного елемента, який тримають у покорі суворою дисципліною на морі, так що вони часто змінюють свій колишній спосіб життя й досягають добробуту [1:47].

Ті, хто зображує цю [Ост-Індійську] торгівлю настільки бідною й невигідною, дуже сильно помиляються в підрахунках. Дійсні втрати, які довели до відчаю багатьох торговців, виникли не через суть торгівлі, а через нещасні обставини [1:49].

А якою великою може бути вартість індійських товарів, які з Божою допомогою ми зуміємо незабаром привезти на наших кораблях в Англію... [1:52]

Отже, незважаючи на великі витрати, пов'язані з відкриттям нових країн, втрати внаслідок аварій кораблів, війн і нескінченних терть із Голландією, усе-таки наше королівство отримає свій капітал зі значним приростом, хоча бариші купців на останні два об'єднані капітали виявляться незначними порівняно з попередніми експедиціями, які не зустрічалися з такими труднощами [1:53].

Крім того, гроші, які ми виручаємо за наше англійське сукно, олово та інші товари в Туреччині (не знаходячи там товарів, придатних для ввезення в Англію), безсумнівно, будуть завезені в Англію у вигляді золота, як це завжди траплялося до цього часу, коли виходив надлишок вартості прянощів та англійських товарів. Торговці, закуповуючи достатню кількість турецьких товарів, привозили в ті роки додому різницю у вигляді золота на більшу суму.

У такий спосіб очевидно, що цей переворот у торгівлі відбувся й відбувається на благо держави [1:54].

Цей флот [для Ост-Індійської торгівлі] дасть роботу щонайменше двом тисячам п'ятистам морякам. А будівництво й ремонт цих кораблів вимагатимуть ще в Англії п'ятсот чоловік теслярів, різьбярів, столярів, ковалів та інших робітників, не рахуючи великої кількості службовців і близько ста двадцяти торговельних агентів у різних місцях... [1:55].

...представляється не лише важким, але й неможливою справою цілком попередити бідність. Адже крім нещасних випадків і нещасть, яким може піддаватися кожна людина, ми бачимо, як багато людей щодня (через своє божевілля й норовливість) безнадійно поринають у нещастя [1:56].

Компанія [Ост-Індійська] дає їм [морякам] добрий спосіб життя, жалування авансом за два місяці, щоб вони могли зробити необхідні запаси для дороги. За час їхньої відсутності їхні дружини отримують на життя, крім того, ще двомісячне жалування за кожен рік служби. Якщо він випадково помре в дорозі, дружина отримує все зароблене її чоловіком (якщо він не розпорядився у своєму заповіті інакше), і це часто становить більшу суму грошей, ніж вони коли-небудь мали у своєму розпорядженні [1:57].

...багато бідних удів, дружин і дітей у Блекуоллі, Лаймхоузі, Раткліфі, Шедуеллі й Ваппінгу часто отримують від Ост-Індійської компанії у великій кількості добру яловичину й свинину, сухарі й невеликі суми готівкою, багато хто з цих дітей отримують від компанії роботу, що підходить до їхнього віку чи здібностей [1:58].

...варто згадати про ремонт церков, про утримання юних школярів, підтримку багатьох бідних проповідників значними сумами грошей і про різні інші акти милосердя, які акуратно виконуються компанією, навіть у нинішні погані часи [1:58].

Потрібно мати на увазі, що митні збори, податки, жалування, провіант, витрати по судноплавству та інші витрати (які потрібно додати) становитимуть більшу суму, ніж ті, що ми сплатили за ці товари в Індії. Але, як я вже зауважив раніше, ці витрати не виснажують коштів держави, хоча й сильно зменшують прибуток купців [1:61].

Так що всі гроші, які ми вивозимо, доставляють надлишок понад зазначену кількість для ведення торгівлі з Індією та іншими країнами, що дає роботу великому числу підданих держави й веде до збагачення його товарами й грішми [1:62].

Що стосується нестачі в сріблі, я думаю, це є загальною хворобою всіх країн, і так буде тривати до кінця миру. Адже й бідні, й багаті скаржаться, що грошей ніколи не вистачає [1:63].

Багатство держави, як усім відомо, полягає у володінні такими речами, які необхідні для життя. Воно складається з речей двоякого роду: по-перше — із природних продуктів території, по-друге — зі штучних продуктів праці його громадян [1:69].

Але щоб жити добре, процвітати й багатіти, ми повинні знайти способи продавати наші надлишки й таким шляхом постачати й прикрашати себе грішми й необхідними товарами, які привозять інші країни. У цій справі праця повинна зіграти свою роль не лише в тому відношенні, щоб збільшити й налагодити нашу торгівлю за кордоном, але й у тому, щоб підтримувати й примножувати ремесла всередині країни. Якщо торгівля чи ремесла занепадають або не виконуються з належним мистецтвом, держава йде до занепаду й убожіє [1:70].

...я захищав і доводив, що компанія [Ост-Індійська] не завдала збитку державі; а тепер я повинен установити дійсну причину нещасть [від торгівлі за кордоном], які ми [держава] прагнемо усунути. Цих найважливіших причин існує (як я думаю) чотири:

1. Перешкоди торгівлі з боку чужих країн.

2. Зловживання при обміні іноземної валюти.

3. Зневага своїм боргом з боку деяких підданих.

4. Наш збиток від торгівлі з іноземцями [1:71].

Хоча вивіз грошей і пов'язаний з великою небезпекою для тих, хто цим займається (як провина проти законів країни), однак, незважаючи на це, жадібність, що завжди проявляється в беззаконних провинах, не бачить нічого злочинного в тому, що обіцяє деякий прибуток [1:72].

Адже зниження вартості грошей або підвищення їх розоряє приватних осіб і зрештою виявляється безцільним [1:72].

Розмін валюти, застосовуваний у торговельних зносинах між різними країнами, при правильному користуванні ним є дуже похвальною й необхідною справою для сприяння торговельним операціям і допомозі мандрівникам у їхніх потребах, що дозволяє уникнути перевезення грошей з однієї країни в іншу, неминучої при цьому небезпеки втрати й збитку як для приватних осіб, так і для держави.

Однак зловживання цією справою завдає великої шкоди, і особливо нашій державі [1:73].

Оскільки курс валюти підвищується або падає залежно від достатку чи нестачі для цілей платежу, розмін валюти перетворився, радше, в особливу галузь торгівлі для людей з великими коштами, ніж у допомогу справжнім торговельним операціям купців, як це повинно бути при правильному обміні валюти [1:74].

Нехай нікому не здасться дивним, що торгівля може завдати шкоди й розорити державу, хоча вона всюди визнається кращим способом його збагачення [1:76].

Але ж однаково безсумнівно, що недотепне ведення торгівлі дуже часто викликало величезні збитки в тих народів, у яких траплялися такі помилки [1:76].

Тому було б бажано, щоб ведення торгівлі було надано лише тим, хто отримав відповідне навчання. Треба, щоб зовнішньою торгівлею не займалися ті, хто, залишивши свою спеціальність, розоряє через невміння самих себе й інших, хто краще обізнаний у цій справі [1:77].

Наша зовнішня торгівля може заподіяти ще більше нещастя, якщо виявиться, що в країну щорічно ввозиться закордонних товарів на більшу суму, ніж та, на яку ми вивозимо наші власні товари, що неминуче супроводжується руйнуванням нашої держави. Подібно до того, як існує певний шлях до збагачення як товарами, так і грішми — це вивіз наших товарів на більшу суму, ніж ми ввозимо іноземних товарів, — точно так само протилежний спосіб дій повинен з необхідністю викликати зворотний ефект [1:78].

Однак це стосується лише товарів, які споживаються в цій державі. Усі товари, які ввозяться для вивозу в інші країни, не завдають збитку, але вигідні державі, збільшуючи митні доходи й торгівлю, і дають заняття підданим [1:78].

На закінчення скажемо: ми не повинні уникати ввозу іноземних товарів, але радше загнуздати наші власні схильності, щоб бути помірними в споживанні товарів [1:79].

Надмірне споживання іноземних товарів приведе до переваги ввозу над вивозом. Оскільки за останнім часом число населення в цій державі швидко збільшується (як за рахунок англійців, так й іноземців), та внаслідок цього споживається й витрачається все більша кількість вітчизняних та іноземних товарів — двоякий спосіб зменшення багатства держави, — остільки всім нам у цілому й кожному окремо варто напружити всі сили розуму й кмітливості для того, щоб допомогти збільшенню природного багатства країни за допомогою праці й розвитку ремесел: адже в нас досить сирих матеріалів для виробництва матерій та інших речей, які щодня ввозяться до нас із чужих країн до великої вигоди іноземців і до неменшого збитку для нас [1:80].

Не повинні ми зневажати й багатствами, які нам дають наші моря, тим більше що інші народи своєю працею добувають із морів більші багатства [1:81].

Турботливе здійснення всіх цих заходів повністю забезпечить бідняків і дуже збільшить запаси товарів у нашому королівстві.

Крім того, ми повинні ретельно уникати надмірностей у їжі й одязі, які виросли до такого розміру майже в усіх класів народу, перевищуючи їхні можливості, що це не має прикладу за старих часів [1:82].

Упевнений, що мудрість нашого уряду постарається це побачити й виправити до слави Божої, честі короля й на благо держави.

Амінь [1:83]

2.2. «Багатство Англії у зовнішній торгівлі або баланс нашої торгівлі як регулятор нашого багатства». Написано Томасом Маном, лондонським купцем, і тепер опубліковано для загального блага його сином Джоном Маном, есквайром, з Берстеда в графстві Кент (1664)

Хоча королівство може бути збагачене дарунками, отриманими від інших країн, або їх грабіжництвом, усе-таки ці шляхи збагачення ненадійні й мають мале значення. Тому звичайним засобом для збільшення нашого багатства й грошей є зовнішня торгівля. При цьому ми повинні постійно дотримуватися наступного правила: продавати іноземцям щорічно на більшу суму, ніж ми купуємо в них [1:87].

При дотриманні цього правила в нашій торгівлі ми можемо бути впевненими, що королівство буде збагачуватися щорічно на 200 000 фунтів, які будуть ввозитися до нас у вигляді грошей, тому що та частина наших товарів, за яку ми не отримаємо в обмін товари, буде з необхідності завезена у вигляді грошей. У цьому випадку гроші переходять у скарб королівства [1:88].

Маса товарів королівства, в обмін на які ми забезпечуємося іноземними товарами, ділиться на природні й штучні. Природне багатство являє собою лише те, що ми можемо виділити понад необхідне для нашого власного споживання й вивезти за кордон. Штучне багатство складається з продуктів нашої промисловості й залежить також від торгівлі іноземними товарами, про що я говоритиму нижче в подробицях, які можуть послужити виконанню нашої мети [1:90].

Хоча наша держава надзвичайно багата від природи, усе-таки її багатства можна було б ще збільшити, обробляючи великі пустощі (які нескінченні) під такі культури, які не перешкодили б доходам інших оброблених земель, але допомогли б нам позбутися від ввозу таких товарів, як коноплі, льон, снасті, тютюн і різні інші предмети, які тепер ми привозимо через кордон до великого нашого руйнування [1:90].

Ми можемо також зменшити наш ввіз, якщо ми відмовимося від надмірного споживання іноземних товарів у нашому харчуванні й одязі, що при частій зміні моди лише збільшує марнотратність і витрати, якісь пороки в цей час поширені серед нас більше, ніж за старих часів. Ці недоліки легко можна виправити введенням таких законів, які практикуються в інших країнах проти подібних надмірностей, де існування наказів про споживання товарів власного виробництва перешкоджає ввозу іноземних, без яких би то не було заборон або образ для іноземців у їхніх взаємних торговельних відносинах [1:91].

При нашому вивозі ми повинні брати до уваги не лише наші надлишки, але також і потреби наших сусідів. За ті товари, які їм потрібні й які вони ніде в іншому місці дістати не можуть, ми можемо (крім продажу сировини) багато виграти на переробці їх і продажу отриманих виробів за настільки високими цінами, які можливі без зменшення збуту цих товарів [1:92].

Вартість товарів, що вивозяться, також може бути сильно підвищена, якщо ми самі будемо вивозити їх на наших власних судах, тому що тоді ми отримаємо не лише вартість наших товарів у нас у країні, але також і ту користь, що отримує іноземний купець, який купує їх у нас для перепродажу в себе на батьківщині, а також суму витрат на страховку й фрахт за перевезення їх за море [1:93].

Точно також ощадливе споживання нашого природного багатства сильно підвищило б щорічний вивіз його за кордон [1:95].

Риба в морях його величності в Англії, Шотландії й Ірландії є нашим природним багатством, і видобуток її не вимагає нічого, крім праці, яку голландці охоче затрачають і тим щорічно отримують дуже великий прибуток для себе, постачаючи в багато місць християнського миру нашу рибу; на кошти, отримані від цього, вони задовольняють свої потреби як в іноземних товарах, так і в грошах, крім того, що безліч голландських моряків і судновласників також отримує користь [1:96].

Ми повинні також цінувати й віддавати належне тим галузям торгівлі, що ми ведемо з віддаленими країнами, тому що, збільшуючи судноплавство й число моряків, товари, що посилають туди й одержувані звідти, дають набагато більше вигоди для королівства, ніж торгівля з найближчими країнами [1:97].

Дуже вигідно було б також вивозити наші гроші, як і товари, тому що якщо це робиться лише з метою торгівлі, то це збільшує наше багатство [1:100].

Правильною політикою й вигідною для держави буде допускати, щоб товари, виготовлені з іноземної сировини, як оксамит та інші шовки, бумазеї, кручений шовк тощо, вивозилися безмитно. Ці виробництва дадуть роботу безлічі бідного народу й сильно збільшать щорічний вивіз таких товарів за кордон, завдяки чому збільшиться ввіз іноземної сировини, що поліпшить надходження державних зборів [1:101].

Необхідно також не обтяжувати занадто великими митами наші вітчизняні товари, щоб не здорожувати їх занадто для іноземців і не перешкоджати цим їхньому продажу. І особливо це стосується іноземних товарів, завезених для подальшого вивозу, тому що в противному випадку цей вид торгівлі (настільки важливий для добробуту країни) не зможе ні процвітати, ні існувати [1:102].

І, нарешті, ми повинні намагатися виготовити якомога більше своїх власних товарів, будь то природні чи штучні. А тому що людей, що живуть ремеслами, набагато більше, ніж тих, хто добуває плоди землі, то ми повинні старанніше за все підтримувати ті зусилля багатьох, у яких полягає найбільша сила й багатство й короля, й королівства, тому що там, де населення численне й ремесла процвітають, там торгівля повинна бути великою й країна багатою [1:103].

Коли ми готуємо товари для вивозу й відправляємо кожного товару стільки, скільки ми можемо виділити понад необхідне для нас, то ми не хочемо сказати, що для того ми повинні вивозити наші гроші, щоб ввозити назад зараз же ці гроші, але для того, щоб спочатку розширити нашу торгівлю, закуповуючи більше іноземних товарів, які ми потім знову вивозимо й таким шляхом збільшуємо кількість грошей нашої країни.

І хоча в такий спосіб ми щорічно збільшуємо наш ввіз для підтримки нашого судноплавства й моряків, для збільшення мит його величності й інших вигід, усе-таки наше споживання іноземних товарів не збільшується [1:108].

...якщо наше річне споживання іноземних товарів буде не більшим за те, про яке ми вже говорили, а наш вивіз так могутньо збільшиться описаним способом торгівлі готівкою, то саме собою зрозуміло, що весь надлишок або різниця повернеться до нас або у вигляді грошей, або в таких товарах, які, як уже ясно показано, будуть ще кращими засобами для збільшення нашого багатства [1:111].

Отже, не протидія відпливу грошей з нашого королівства, але нестаток у наших товарах в інших країнах та їхньому використанні й нашому нестатку в їхніх товарах створюють вивіз і споживання по обидва боки, що викликає швидку й велику торгівлю [1:112].

...ми бачимо, що торгівля, при якій гроші вивозяться, перетворюється в потік, що несе їх назад і в ще більших кількостях [1:116].

...якщо ми переплавимо наші золоті й срібні вироби на монети (що не підходить для величі такого великого королівства, за винятком випадків великої крайності), то це дасть достаток грошей на час, але багатшими ми від цього не станемо... [1:120].

Потім, якщо ми думаємо нагромадити багато грошей, дозволяючи приймати іноземну монету за вищим курсом, ніж її внутрішня вартість, порівняно з нашим стандартом, або шляхом зниження чи підвищення вартості наших власних грошей... [1:121].

Висновки коротко такі: гроші, які привозяться в країну по балансу нашої зовнішньої торгівлі, — це єдині гроші, які в нас залишаються й якими ми збагачуємося. І таким шляхом (і ніяким іншим) доходи з наших земель збільшуються, тому що коли купець вигідно продав за морем своє сукно й інші товари, він негайно ж повертається, щоб купити ще більшу кількість їх, що підвищує ціну на нашу вовну й інші товари й, отже, збільшує земельну ренту, тому що щодня минають строки здачі землі в оренду. А тому що шляхом такої торгівлі люди багато заробляють і більше грошей привозиться в королівство, то це дає можливість багатьом купувати землю, що й робить її дорожчою [1:123].

Зовнішня торгівля дає нам користь трьох видів: по-перше, користь державі, що існує навіть тоді, коли купець (який є головною діючою особою в торгівлі) втрачає. По-друге, прибуток самого купця, що він іноді справедливо й заслужено отримує, хоча б держава при цьому й втрачала. По-третє, доходи короля, у яких він завжди впевнений, навіть коли й держава, й купець втрачають [1:124].

Підвищення або зниження вартості наших грошей не може не збагатити королівство грішми, не перешкодивши вивозу грошей [1:128].

...гроші є не лише мірою всіх наших коштів у королівстві, але також мірою наших торговельних зносин з іноземцями, тому ми повинні намагатися зберігати справедливість і постійність, щоб уникнути тих замішань, які завжди супроводжують таким змінам [1:129].

...невелика кількість грошей (які є мірою всіх інших наших коштів) управляє й розподіляє великі багатства щодня серед усіх людей у справедливих пропорціях [1:132].

Статут «Про витрачання» не лише обмежує вивіз грошей із країни (у чому є гадана передбачливість і справедливість), але й знищує вживання векселів, що порушує закони торгівлі й є насправді актом безприкладним в усім світі, де б ми не вели торгівлю [1:138].

Я впевнений, що судові процеси роблять багатьох бідними й залишають без гроша, але як це може зробити нашу торгівлю меншою хоча б на один пенні, я зрозуміти не можу [1:149].

Нарешті, не слід уникати всіх видів розкоші й пишності, тому що якби ми зробилися настільки ощадливими, що споживали б мало або зовсім не споживали іноземних товарів... [1:151].

Знов-таки пишність будинків, одягу тощо у вищого й середнього дворянства та інших заможних людей не може розорити королівство [1:151].

І в той самий час (через безсоромне ледарство) величезна кількість людей обманює, краде, грабує, блудить, злидарює, марніє й передчасно гине, — людей, які за допомогою й за підтримки цієї справи могли б сильно примножитися до подальшого багатства й моці нашої країни, особливо на морі, забезпечуючи нашу безпеку й лякаючи наших ворогів [1:156].

Я пишу так багато про ці надмірності тому, що вони сильно марнують наше багатство, що є головною темою всієї цієї книги [1:157].

...я не згоден визнавати, що голландці можуть ловити й відвозити рибу звідси без дозволу його величності. Можна ще політично дивитися на це крізь пальці й дозволяти їм ловлю риби, поки вони перебувають у союзі з Англією й у війні з Іспанією [1:164].

Якщо гроші будуть лише єдиним товаром для вивозу, то яка незначна кількість суден буде потрібна для цього товару [1:165].

...коли государі посилають великі сили за кордон, щоб заволодіти чужими країнами, вони повинні також збільшити свої сили в себе в країні для захисту самих себе [1:166].

Об'єднані сили були б завжди більш готові, впевнені й потужні, ніж більші сили, розділені на частини, що завжди піддані зволіканням, розбіжностям та іншим актам, що виражають недовіру [1:173].

Висновки

Меркантилісти виступали як невизнані пророки буржуазного суспільства в його зародковій формі.

Вони обґрунтували теорію буржуазного виробництва, його повне підпорядкування міновій вартості. Їхні погляди утворюють передісторію буржуазної політичної економії, оскільки головну увагу меркантилісти приділили сфері обігу.

Економічна політика меркантилізму (протекціонізм) сприяла первісному нагромадженню, прискорюючи перехід від феодалізму до капіталізму.

Разом із тим прогресивність меркантилізму вже на першому щаблі розвитку буржуазного суспільства відображала його антагоністичний характер. Буржуазія в особі меркантилістів зажадала в інтересах нагромадження із самого початку обмеження споживання широких мас населення. Меркантилісти доводили вигоду підвищення цін на внутрішньому ринку, щоб збільшити експорт, а політика протекціонізму ознаменувалася також експропріацією незалежних робітників, кривавим законодавством проти експропрійованих і пограбуванням колоній.

Меркантилісти застосували політику протекціонізму й тим самим спробували захистити інтереси національних виробників і підняти статус вітчизняної торгівлі й товарів над імпортними.

Уся сукупність заходів економічної політики була спрямована до того, щоб залучити в країну якомога більше грошей.

Меркантилізм виявив передумови для зародження класичної політичної економії і являє собою передісторію політичної економії. Він виріс безпосередньо з практичної діяльності торговельного капіталу у формі торговельних монополій XVII століття й відображає їхню економічну діяльність. Тому меркантилізм є не стільки економічною теорією, скільки економічною політикою.

У питаннях теоретичного обґрунтування цієї політики він не піднімається над уявленнями, що випливають із процесу обігу торговельного капіталу.

Для торговельного капіталу джерело капіталістичного прибутку представляється як результат процесу обігу, продажу товарів вище їхньої вартості або купівлі товарів нижче їхньої вартості.

Меркантилізм не доходить до розуміння виробництва як дійсного джерела додаткової вартості. Перехід до виробництва як джерела додаткової вартості є дійсною передумовою наукової політичної економії.

Меркантилізм у своєму розумінні багатства як грошей безпосередньо примикає до теорії грошового балансу, але на відміну від неї вважає засобом збільшення грошового багатства країни не регулювання руху (вивозу) грошей, а регулювання торгівлі. Регламентація торгівлі, щонайкраще забезпечувана торговельними монополіями, регулювання ввозу й вивозу товарів може дати активний торговельний баланс. У зростанні treasure (грошового запасу країни) меркантилізм бачить зростання буржуазного багатства, створення й збільшення додаткової вартості.

Меркантилізму властива фетишизація грошей як виняткової форми буржуазного багатства, але фетишизація грошей неминуче веде до регламентації зовнішньої торгівлі, що (регламентація) є гальмом для промислового капіталу, який розвивається.

При аналізі меркантилізму видна спроба порушити питання про роль виробництва, про значення розмірів товарного виробництва. При цьому, однак, меркантилісти поставили проблему багатства в його речовинній формі та його джерелах: землі й праці. Однак у постановці цієї проблеми меркантилізмом виробництво відіграє підсобну роль для торговельного капіталу. Не виробництво саме по собі є джерелом буржуазного багатства, а лише остільки, оскільки його продукція може забезпечити при належній регламентації активний торговельний баланс. Виробництво розглядається меркантилізмом тільки з цього погляду. При переході через розкладання меркантилізму до класичної політичної економії відношення зовнішньої торгівлі й виробництва змінюється в діаметрально протилежному напрямку: не виробництво для цілей активної зовнішньої торгівлі, а зовнішня торгівля (однаково — з активним або пасивним торговельним балансом) як один із засобів реалізації заробленої додаткової вартості.

Список використаної літератури

1. Золотой фонд экономики Т. Ман Рассуждение о торговле Англии с Ост-Индией ответ на различные возражения, которые обычно делаются против неё (1621), Богатство Англии во внешней торговле или баланс нашей внешней торговли как регулятор нашего богатства (1664) – М: ЭКСМО, 2000 г.

2. Аникин А.В. Юность науки. Жизнь и идеи мыслителей-экономистов до Маркса. Издательство политической литературы. Москва – 1971.

3. Бартеньев С.А. «Экономические теории и школы» / Москва 1996 г.

4. «Всемирная История экономической мысли» под редакцией Черповца (том 2) – М.: 1997 г.

5. Войтов А.Г. Экономика. Общий курс. (Фундаментальная теория экономики): Учебник. -8-е перераб. и доп. -М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К°», 2003. -600 с.

6. Жид Ш. История экономических учений. - М.: Экономика, 1995.

7. Костюк В.И. «История экономических учений» Москва 1995 г.

8. Кондратьев Н.Д. Избр. соч. М.: Экономика, 1993.

9. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т. 25. Ч. 1., 1970 г.

10. Меркантилизм / Под ред. И.С. Плотникова. Л.:, 1987.

11. Мордухович Л.М. Главные этапы истории экономических учений – Москва, 1998 г.

12. Негеши Т. История экономической теории. - М.: Аспект - пресс, 1995.

13. Постоленко М.Л. «Практика внешнеэкономической деятельности», М., 1994 г.;

14. Самуэльсон П. Экономика. В 2-х т. М.: НПО «Алгон», 1992.

15. Фомичев В.И. «Международная торговля», учебное пособие, университет С.Петербург, 1993 г.;

16. Шумпетер И. Теория экономического развития. М.: Прогресс, 1982.

17. Экономические науки №7 1990 г.

18. Ядгаров Я.С. «История Экономических учений» Москва 1995 г.