Економічна безпека України

Вступ.

Розділ 1. Основи ринкової економіки.

1.1. Сутність економічного суверенітету та його структура.

1.2. Характеристика елементів економічної безпеки України.

Розділ 2. Аналіз стану економічної безпеки України.

2.1. Аналіз стану тіньового сектору економіки України та його впливу на основні макроекономічні показники.

2.2. Досвід України в боротьбі з відмиванням коштів, здобутих злочинним шляхом.

Розділ 3. Ефективність заходів держави щодо врегулювання стану економічної безпеки України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Україна нині перебуває на складному етапі власного державотворення, що супроводжується переходом від централізовано-планової економіки до соціально орієнтованої ринкової моделі. Ці процеси закономірно спричиняють трансформацію суспільних та економічних відносин, що, своєю чергою, призводить до затяжної соціально-економічної кризи. Кризові явища в економіці не лише суттєво впливають на національні інтереси, а й створюють пряму загрозу для незалежності держави, що робить проблему національної безпеки, особливо її економічної складової, надзвичайно актуальною. Сьогодні саме економічна безпека відіграє визначальну роль у забезпеченні національної безпеки загалом. Така ситуація зумовлена тим, що Україна переживає період безпрецедентного руйнування старих виробничих сил і відносин та повільного формування нових ринкових засад і відповідної інфраструктури.

В економічній науці та практиці досі не існує єдиного підходу до визначення поняття «економічна безпека держави». У фаховій літературі до цієї категорії часто відносять такі складові, як сировинно-ресурсна, енергетична, фінансова, воєнно-економічна, технологічна, продовольча, соціальна, демографічна, екологічна, промислово-технологічна, приватизаційна, безпека фінансово-кредитної сфери та зовнішньоекономічна. Однак таке трактування є надто широким. На нашу думку, до економічної безпеки варто включати лише ті елементи, що ґрунтуються виключно на економічних відносинах. З огляду на це, до категорії «економічна безпека держави» доцільно відносити власне економічну, фінансову, зовнішньоекономічну та соціальну складові.

Розробка та реалізація заходів із детінізації економіки має базуватися на чіткому розумінні природи тіньового сектора та тих ланок економічної системи, на які він поширюється. Існує поширена думка, що тіньова економіка за своєю структурою майже ідентична легальній і охоплює подібні пропорції у сферах виробництва, розподілу та обміну. Це визначає як підходи до оцінки масштабів явища (наприклад, через аналіз споживання ресурсів), так і рекомендації щодо подолання його наслідків. Проте ефективність таких рекомендацій є низькою, оскільки тіньова економіка перехідного періоду зосереджена переважно у сфері грошового обігу та перерозподілу вже створеної вартості.

Вражаючі масштаби тіньової економіки в Україні роблять тему економічної безпеки надзвичайно актуальною.

Метою цієї курсової роботи є дослідження ефективності державних заходів, спрямованих на врегулювання стану економічної безпеки України.

Основними завданнями роботи є: визначення сутності економічного суверенітету та його структури, характеристика елементів економічної безпеки України, аналіз стану тіньового сектору економіки та його впливу на макроекономічні показники, а також вивчення досвіду України у протидії відмиванню коштів, здобутих злочинним шляхом.

Розділ 1. Основи ринкової економіки

1.1. Сутність економічного суверенітету та його структура

У загальному розумінні безпека означає мінімальний рівень загроз, здатних перешкоджати сталому функціонуванню суб'єкта. Безпека має два ключові виміри. По-перше, людина має відчувати себе захищеною в конкретний момент у певному місці. По-друге, і це головне, вона повинна мати впевненість у своїй безпеці в майбутньому, тобто мають існувати передумови для відтворення безпечного стану. У контексті економіки як динамічної системи, що розвивається завдяки внутрішнім механізмам, поняття безпеки є адекватним поняттю стійкості процесу суспільно-економічного відтворення.

Отже, економічну безпеку країни ми розуміємо як складну багатофакторну категорію, що відображає здатність національної економіки до розширеного самовідтворення для збалансованого задоволення потреб населення на певному рівні, протистояння дестабілізуючим внутрішнім та зовнішнім чинникам, а також забезпечення конкурентоспроможності у світовій економічній системі.

Застосування категорії економічного відтворення дозволяє надати економічній безпеці третього часового виміру, тобто оцінити, наскільки поточний стан містить передумови для забезпечення стійкості безпеки в майбутньому. Крім того, цей підхід додає поняттю економічної безпеки активного характеру, оскільки процес суспільного відтворення є результатом індивідуальних відтворювальних процесів економічних суб'єктів різних рівнів у певному економічному середовищі та під впливом державної економічної політики.

Таким чином, економічна безпека країни може розглядатися як поєднання безпеки макрорівня (держави) та безпеки мікрорівня (окремих економічних суб'єктів). Важливо зазначити, що безпека цих двох рівнів певний час може забезпечуватися окремо або навіть за рахунок одна одної. Однак у стратегічній перспективі вони є взаємопов'язаними та неподільними. Саме суперечність між безпекою макро- та мікрорівня є головною проблемою економічної безпеки України на сучасному етапі.

Виходячи з цих підходів, можна окреслити низку загроз економічній безпеці України, які значною мірою виникли внаслідок економічних реформ. Згадаємо лише про найважливіші з них.

Це, зокрема, деформація промислової структури, яка сьогодні не має матеріальних передумов для економічного зростання, а конкуренція з імпортними товарами є нерівноправною для вітчизняних виробників, що становить загрозу економічній безпеці на мікрорівні. Також це наслідки монетарної стабілізації, під час якої відбулося розшарування грошового обігу, і безпека макрорівня була досягнута за рахунок погіршення умов для підприємств через переміщення диспропорцій на мікрорівень та додаткове навантаження на їхні фінанси.

Можна говорити й про бюджетну політику, в якій сьогодні переважає фіскальна функція, тоді як регулятивній та перерозподільчій ролі приділяється недостатньо уваги.

На тлі цих та інших процесів приватні економічні суб'єкти прагнуть посилити власну економічну безпеку. Оскільки середовище, яке б сприяло координації їхніх інтересів, не сформоване, цей рух до індивідуальної безпеки призвів до погіршення економічної безпеки держави на макрорівні та зниження реального рівня регульованості економіки.

З одного боку, переважання кількісних орієнтирів під час приватизації призвело до того, що часто не утворювалося ефективних власників, не відбувалося групування підприємств і переплетення капіталів, не створювалися інші форми корпоративної організації, які сприяли б координації інтересів мікро- та мезорівнів і підвищенню стійкості відтворювальних процесів.

З іншого боку, нерозвиненість інституційної системи державної влади та непрозорість економічної політики часто ставали чинниками нестабільності та непевності економічних стратегій підприємств. Як визнають самі підприємці, взаємодія з «тіньовим» сектором та корумпованими чиновниками часто сприймається як більш стабільна форма відносин, ніж повністю легальна діяльність, яку можуть собі дозволити лише дуже стійкі підприємства.

Не можна оминути увагою й суперечності між інтересами економічної безпеки індивідуума, підприємств і держави. Погіршення якості життя населення, зростання невизначеності соціального статусу багатьох верств населення також є загрозою економічній безпеці. Ці чинники знижують легітимність та ефективність економічної політики держави, а також призводять до поширення кримінальної та «тіньової» діяльності.

Отже, необхідно мінімізувати загрози діяльності підприємств як з боку кримінальних та «тіньових» структур, так і з боку офіційної політики. Підприємства повинні мати можливість розробляти власну стабільну перспективну стратегію. Відповідно, моніторинг і система індикаторів стану економічної безпеки мають включати як ключові індикатори саме економічних суб'єктів — підприємств та їхніх об'єднань.

Економічний суверенітет України — це «власність народу на своє національне багатство, на основі якої уповноважені ним органи влади самостійно здійснюють регулювання економіки та зовнішньоекономічної діяльності в інтересах переважної більшості населення». Національне багатство має дві підсистеми: матеріальне та нематеріальне. В умовах НТР найважливішою є нематеріальна підсистема. Основними формами такого багатства є нагромаджена виробнича майстерність і досвід людей, їхні здібності, творчі обдарування, знання та інформація, а також духовні та культурні цінності. Усі ці форми концентровано втілюються в інтелекті нації, тобто сукупності здібностей і творчих обдарувань людей, їхнього освітньо-кваліфікаційного рівня, на основі яких формується здатність народу засвоювати нові знання та інформацію і використовувати їх для розвитку науки, культури, мистецтва, створення і впровадження нової техніки, застосування прогресивних форм організації виробництва і праці.

У концентрованому виразі це знаходить своє відображення у марксистському положенні про те, що основною продуктивною силою є людина. Правильність цієї формули підтверджують провідні західні та вітчизняні вчені, які зазначають, що основним фактором економічного зростання та соціально-економічного прогресу є не фізичний капітал (верстати, устаткування тощо), а «людський капітал» (рівень освіти, знань тощо).

Щоб з'ясувати, що відбувається з економічним суверенітетом України в умовах глобалізації, слід визначити сутність цього процесу та його основні наслідки. Глобалізація — це загальнопланетарний процес інтернаціоналізації національних та регіональних систем у суперечливій та конфліктній формі транснаціоналізації, тобто взаємопроникнення, взаємопереплетіння та діалектичного заперечення розвинутими країнами слаборозвинутих внаслідок різноспрямованості впливу глобалізації. В умовах відкритості національних економічних систем глобалізація сприяє посиленню могутності найрозвиненіших країн світу, передусім транснаціональних корпорацій, з одного боку, та відносному послабленню економічного потенціалу слаборозвинутих країн, поступовій втраті їхнього економічного суверенітету — з іншого. Діалектичне заперечення означає підпорядкування економіки слаборозвинутих країн інтересам наймогутніших держав та міжнародних фінансово-кредитних організацій.

Згідно з класифікацією Світового банку, до нижнього ешелону країн, що розвиваються, входять близько 55 країн, у яких ВВП на душу населення у 1995 році становив менше 765 доларів. За цим критерієм Україна впритул наближається до цієї групи слаборозвинутих країн. Про деструктивний вплив глобалізації на розвиток слаборозвинутих країн свідчить висновок, що міститься у програмі розвитку ООН: «…втрати країн, що розвиваються, внаслідок відсутності рівноправного доступу до торгових і фінансових ринків і ринку праці складають 500 млрд. дол., що в 10 разів перевищує обсяг засобів, отриманих цими країнами щорічно у вигляді іноземної допомоги». Приблизно у такому співвідношенні треба оцінювати обсяги допомоги від МВФ та втрат, які несе країна внаслідок виконання умов надання кредитів цією організацією. МВФ та Світовий банк, за твердженням окремих авторитетних американських учених, підпорядковують спроби національного регулювання слаборозвинутих країн «глобальній логіці капіталу», використовуючи при цьому політику батога і пряника щодо доступу до міжнародних кредитів.

1.2. Характеристика елементів економічної безпеки України

За роки незалежності економічний суверенітет України значно послабився, а економічна небезпека зросла за багатьма параметрами розвитку національної економіки. Це вимагає ґрунтовного комплексного вивчення механізму забезпечення економічної безпеки країни. Механізм забезпечення економічної безпеки країни — це сукупність інституційних та організаційних структур і комплекс використовуваних ними форм і методів, за допомогою яких у певній послідовності послаблюються, а відтак усуваються внутрішні і зовнішні загрози існуванню країни в економічній сфері.

Стратегія економічної безпеки країни — це чітке обґрунтування основної мети, довготермінова політика та план дій держави щодо усунення загроз існуванню та розвитку народного господарства країни. Це означає, що комплекс дій української держави у цій сфері має бути спрямований на усунення найважливіших загроз такій економічній системі, яка орієнтована на задоволення потреб та інтересів тих верств населення, що створюють основну масу матеріальних і духовних благ.

Тактика забезпечення економічної безпеки країни — це конкретні способи досягнення такої безпеки, короткотермінові дії інституційних та організаційних структур держави залежно від зміни внутрішніх і зовнішніх умов. У зв'язку з цим попередньо з'ясуємо основні показники економічної безпеки.

Найважливіші індикатори економічної внутрішньої безпеки слід групувати в межах основних підсистем національної економічної системи. Такими індикаторами в межах продуктивних сил є: загальноосвітній, професійний, культурний рівні людини-працівника, умови її праці, рівень енергоозброєності праці, економічного мислення, задоволення фізичних потреб, професійна мобільність тощо; ступінь фізичного та морального зношування техніки, рівень впровадження нових ресурсо- та енергозберігаючих і біотехнологій, забезпеченість населення новітньою медичною технікою, лікарськими препаратами, впровадження предметів праці з наперед заданими властивостями, питома вага верстатів з числовим програмним управлінням, «інтелектуальних роботів», комп'ютерів п'ятого і шостого поколінь тощо; питома вага витрат на розвиток науки у ВВП, кількість раціоналізаторських пропозицій, отриманих патентів та ступінь їх впровадження, обсяг витрат на науку в розрахунку на одного працівника, наявність наукових лабораторій на великих підприємствах, кількість венчурних підприємств, структура витрат на фундаментальні і прикладні науки, пріоритетність країни в кількох напрямах світової науки, ступінь захисту інтелектуальної власності тощо; рівень впровадження нових форм організації виробництва і праці, систем заробітної плати, розвитку організаторських навичок у працівників тощо; рівень розвитку інформаційних технологій, зокрема принципово нових засобів передачі інформації, забезпеченості достовірною інформацією суб'єктів економічної діяльності на мікро- та макрорівні, рівень захисту державних інформаційних ресурсів, створення національних та регіональних інформаційних мереж, входження в міжнародну інформаційну систему інтернет, розробка системного програмного забезпечення тощо; ступінь використання нетрадиційних джерел енергії, рівень наукових досліджень на шляху до освоєння термоядерної енергії тощо.

Основними індикаторами економічної безпеки в межах техніко-економічних відносин є ступінь участі у міжнародному поділі праці, зокрема у міжнародній спеціалізації та кооперуванні виробництва, чисельність вітчизняних транснаціональних корпорацій з центром базування в Україні, рівень національної концентрації виробництва, що дозволяє конкурувати вітчизняним підприємствам з іноземними транснаціональними корпораціями тощо.

У межах технологічного способу виробництва (єдність продуктивних сил і техніко-економічних відносин) найважливішими показниками економічної безпеки є ступінь технологічного відчуження працівників від засобів виробництва, рівень відкритості або закритості національної економіки (що залежить від частки національного виробництва у світовому у співставленні з часткою країни у світовій торгівлі, в т.ч. торгівлі наукомісткою продукцією, послугами тощо), співвідношення між трьома технологічними способами виробництва (що базуються на ручній, машинній та автоматизованій праці), показники енергомісткості, фондомісткості, матеріаломісткості виробництва, рівень екологічного забруднення, продовольчої, сировинної, енергетичної безпеки держави тощо.

У межах організаційно-економічних відносин індикаторами економічної безпеки є рівень розробки та впровадження сучасних маркетингових досліджень, особливо міжнародного маркетингу, наявність відповідних кадрів, використання у менеджменті передових організаційних форм управління підприємствами, рівень підготовки менеджерів та запровадження ними сучасних принципів та вимог управління найманими працівниками, раціональне використання передового зарубіжного досвіду у цій сфері тощо.

У межах організаційно-технологічного способу виробництва (єдність технологічного способу виробництва і організаційно-економічних відносин) показниками економічної безпеки є рівень планомірно продуманої структури продуктивних сил, в т.ч. наукових установ, які ведуть наукові дослідження і розробки в різних секторах економіки, організація центральних та регіональних міністерств і відомств у цій сфері, галузевих науково-дослідних інститутів, організація наукових закладів, медичних установ, інформаційних центрів тощо; рівень раціональної структури техніко-економічних відносин, в т.ч. установ і відомств, міжнародних організацій, які забезпечують пошук іноземних партнерів та ефективне функціонування міжнародного поділу праці; організація різних видів маркетингу (наприклад, маркетингу за географічним принципом, матрична організація тощо).

У межах відносин економічної власності індикаторами економічної безпеки є оптимальне співвідношення між типами і формами власності, ступінь їх економічної реалізації, що виражається передусім у привласненні маси прибутку по відношенню до чисельності зайнятих, ступінь реалізації власності людини-працівника і людини-власника на робочу силу загалом та оптимальне співвідношення в такій реалізації між різними категоріями працівників, наявність потужних та стабільних стимулів до праці, раціональний поділ на необхідний та додатковий продукт (ступінь експлуатації найманої праці, помірна інтенсивність праці), справедлива податкова система, оптимальний рівень монетизації економіки, рівень безробіття, раціональне управління власністю на мікро- та макрорівні тощо.

У межах суспільного способу виробництва (результат діалектичної взаємодії продуктивних сил та відносин економічної власності, з одного боку, техніко-економічних та організаційно-економічних відносин, з іншого) показниками економічної безпеки є рівень розвитку економічної та соціальної інфраструктури, доходи населення, ступінь відповідності між продуктивними силами і відносинами економічної власності.

У межах господарського механізму основними індикаторами економічної безпеки є оптимальне співвідношення між ринковими та державними важелями регулювання економіки, між адміністративними, правовими і економічними важелями державного регулювання, ступінь досконалості механізму використання економічних законів, механізму вирішення економічних суперечностей, всебічного розвитку людини, забезпечення ефективної взаємодії всіх підсистем та елементів економічної системи.

У межах економічного способу виробництва, який є органічною єдністю продуктивних сил, економічних відносин і господарського механізму (а отже, синонімом економічної системи), індикаторами безпеки є рівень та якість життя, темпи економічного зростання, темпи інфляції, ступінь розвитку тіньової економіки, державний борг, дефіцит бюджету, рівень конкурентоспроможності країни, сальдо платіжного балансу, зовнішній борг, оптимальне співвідношення між різними економічними укладами. Основними показниками зовнішньої економічної безпеки країни є активна участь у міжнародному поділі праці, позитивне сальдо зовнішньої торгівлі наукомісткими товарами, патентами, ноу-хау, виважена зовнішньоекономічна політика (поєднання протекціонізму і лібералізму), відсутність залежності від єдиного джерела постачання сировини, енергетичних ресурсів, використання власної моделі соціально-економічного розвитку (не нав'язаної міжнародними організаціями), входження у справедливі економічні союзи тощо.

Розділ 2. Аналіз стану економічної безпеки України

2.1. Аналіз стану тіньового сектору економіки України та його впливу на основні макроекономічні показники

Проблема легалізації та відмивання грошей залишатиметься актуальною доти, доки існуватимуть джерела тіньових капіталів та стимули до їх створення. Оскільки повністю викорінити тіньову економіку неможливо, ця проблема існуватиме завжди. Питання полягає лише у зменшенні обсягів тіньового підприємництва та пов'язаних із ним проблем до рівня, який би не справляв суттєвого впливу на соціально-економічні процеси в країні та не загрожував її економічній безпеці. На думку науковців, допустимою межею є 10-15% тіньового сектора до ВВП, що стосується галузей послуг, де домінують трудомісткі, малопродуктивні види діяльності. Однак без адекватного розвитку інфраструктури послуг зростання індустріальних галузей економіки буде певним чином загальмоване.

Боротьба влади з тіньовою економікою періодично то посилюється, то послаблюється. Системних змін в усуненні причин її існування та єдиної економічної політики, спрямованої на подолання цього явища, не спостерігається. Продовжується практика списання заборгованостей, що стимулює накопичення нових, у тому числі штучного походження. Проблема неплатежів та негрошова економіка є поживним середовищем для тіньових доходів. Залишається високим рівень та складність системи оподаткування. Регуляторна політика уможливлює адміністративне втручання в процеси утворення і розвитку підприємств. Постійно (іноді у вигляді експериментів) надаються пільги за галузевим та територіальним принципами.

Певні кланові структури таким чином лобіюють та отримують конкурентні переваги. Це порушує рівність агентів ринку щодо умов розвитку підприємств, доступу до ресурсів та збуту продукції. Отримання штучних (монопольних) переваг порівняно з іншими стає метою кожного агента ринку. А об'єднання таких агентів добувають та відстоюють власні інтереси. Багаті верстви населення, які широко представлені у владних структурах, не зацікавлені обкладати себе податками. Тому податкова реформа фактично заморожена.

Надання пільгових режимів оподаткування одним секторам економіки за умов збереження високого податкового тиску в цілому змушує інші сектори використовувати різні шляхи для легального ухилення від оподаткування. Як наслідок, маємо постійну невідповідність між надходженнями до бюджету і ростом ВВП. Приміром, протягом 2 та 3 кварталів 2001 р. темпи росту доходів бюджету були повільнішими від темпів росту ВВП (рис. 2.1) як у цілому, так і за податковими та неподатковими надходженнями. Якщо в 1 кварталі доходи збільшилися на 13,6% у порівняльних цінах до відповідного періоду минулого року (при 7,0% росту ВВП), то за півріччя вони зросли лише на 1,8%, а за 9 та 12 міс. скоротилися відповідно на 3,6% та 10,2% (при 9,0% росту ВВП). Тільки прибутковий податок з громадян за темпами росту перевищував динаміку ВВП — за 9 міс. на 24,3%, а за рік на 18,6% (рис. 2.2). Інші основні види податків реально скорочувалися. Наприклад, податок на прибуток підприємств за 9 міс. зменшився на 11,7%, а за рік на 23,5%, ПДВ за підсумками року реально скоротився на 6,4%, неподаткові надходження за 9 міс. зменшилися на 22,3%, за рік на 19,8%.

Незважаючи на постійне зростання кількості суб'єктів господарювання, велика їх частина не показує у звітах ніякої діяльності і не сплачує податків (табл. 2.1). За даними Державної податкової адміністрації, у 2000 р. таких юридичних осіб налічувалося 50,3%, а фізичних осіб — 39,7%. У 2001 р. їх кількість становила відповідно 36,7 та 47,7%. Не важко припустити, що така велика кількість підприємств (переважно малих) та майже половина фізичних осіб не могла зовсім не працювати, тож діяли вони, скоріше за все, у «тіні».

Для постійного дослідження тіньової економіки і надання відповідних інформаційних матеріалів уряду щодо її стану і тенденцій розвитку НДІ статистики Держкомстату спільно з Мінекономіки розробили систему моніторингу й економічного аналізу. Вона включає п'ять методів оцінки обсягу тіньового сектора, в тому числі інтегральний коефіцієнт тінізації, вплив на темпи ВВП, надходження до бюджету і фонди страхування, темпи і структуру інвестицій, динаміку зайнятості тощо. Вперше на офіційному рівні щоквартально випускається бюлетень «Тенденції тіньової економіки в Україні», де вміщені аналітичні матеріали. Головна мета видання — показати наслідки недосконалості (недореформованості) законодавчого поля у сфері податкової, регуляторної, бюджетної, соціальної політики. Проводиться оцінка можливості використання діючих нормативно-правових актів в утворенні тіньових доходів.

Досвід апробації різних підходів до оцінки тіньового сектора, які проводились у НДІ статистики, показав, що серед них для практичного застосування в умовах вітчизняної статистики найбільш прийнятними є п'ять методів, а саме:

• фінансовий — аналізує структуру валового доходу підприємств у динаміці, виділяє об'єктивні чинники її погіршення і на цій основі визначає приховування доходів;
• монетарний (метод Гутмана) — аналізує співвідношення готівки в обігу і грошової маси М2;
• електричний — зіставляє динаміку ВВП та витрат електроенергії;
• доходів та витрат домогосподарств — порівнює ці показники;
• витрат домогосподарств на купівлю товарів — порівнює відповідні дані бюджетів домогосподарств із статистикою роздрібного товарообігу.

Кожний з цих методів дає приблизну оцінку в межах охоплення ними інституційних секторів національних рахунків. Значно підвищує достовірність кінцевого результату інтеграція окремих оцінок в єдиний коефіцієнт тінізації економіки.

Сьогодні офіційний ВВП містить певну частку тіньової економіки — приблизно 20%, яка визначена статистичними управліннями Держкомстату. Тому інтегральний коефіцієнт тінізації розраховувався у трьох модифікаціях: до легального сектора, до офіційного ВВП та до загального сектора економіки.

Розрахунки враховують ступінь охоплення ВВП кожним з методів. Наприклад, за допомогою фінансового та електричного методів можна дослідити сектор нефінансових корпорацій, або приблизно 0,77 частину ВВП. Монетарний метод пов'язаний із використанням готівкових коштів в обороті товарів та послуг, тому розповсюджується приблизно на 0,65 частину ВВП, а саме: сектор споживчих витрат домогосподарств — 0,52, індивідуальні споживчі витрати сектора загального державного управління — 0,097 х 0,2 та індивідуальне будівництво в секторі валового нагромадження капіталу — 0,186 х 0,9. Метод доходів-витрат населення поширюється тільки на сектор домашніх господарств — 0,527, що включає підсектор споживання товарів — 0,442. Цим методом охоплювалися тільки сім'ї із середніми і низькими статками. Сім'ї із високими доходами, зазвичай, не беруть участі в обстеженнях.

Рівень тіньового сектора до офіційного ВВП збільшився від 21,5% у 1991 р. до приблизно 68,2% у 1997 р. У 3 кварталі 2001 р. він становив 41,8%, а до кінця року зріс до 44,0%. Втім, слід зазначити, що розрахунками не охоплюється такий важливий сектор ВВП, як експорт-імпорт продукції, здійснюваний у рамках «човникової» торгівлі.

Незважаючи на деяке зниження рівня тінізації економіки, пік якого припав на 1997-1998 рр., економічне середовище і досі залишається несприятливим для здійснення цілком легальної підприємницької діяльності. Зволікання з його реформуванням і наближенням до умов розвинених країн у кращому разі законсервує існуючий високий рівень тінізації економіки. Нині більше третини загального сектора, або близько половини офіційного ВВП (майже 100 млрд. грн.), постійно утворюється і розподіляється в «тіні», в тому числі і легалізується. Група країн FATF добре поінформована про подібний стан економіки України завдяки своїм експертним групам, що працюють у нашій країні. Вона постійно здійснюватиме на нас політичний та економічний тиск, вживатиме дискримінаційні заходи. Звичайно, це зашкоджуватиме іміджу і рейтингу України у світовій спільноті. Не додають нашій державі авторитету і публікації в щорічних звітах Світового банку рейтингів України щодо рівня корупції та тіньової економіки. На ці реалії необхідно зважати. Тому альтернативи прискоренню реформ немає.

З іншого боку, не слід автоматично братися за виконання всіх вимог FATF. Варто поцікавитися, як вони самі вирішують ці проблеми. Приміром, висунуті вимоги щодо фінансового моніторингу не повинні розповсюджуватися тотально на всіх суб'єктів підприємницької діяльності. Адже в розвинених країнах ці суб'єкти поділені на категорії за чітко розробленими критеріями. Існують категорії ретельного стеження і повної довіри, а також різні проміжні варіанти. Це залежить від установчих документів, досвіду співпраці з контролюючими органами тощо. Злісні порушники потрапляють у чорні списки і відповідні категорії спостереження. Необхідно вивчити та перейняти найбільш ефективні механізми контролю. Це дозволяє здійснити інтегрована міжвідомча інформаційна система. Для її створення потрібно подолати міжвідомчі бар'єри, окреслити межі інформації для санкціонованого доступу адміністраторами як по горизонталі, так і по вертикалі. Вирішення цієї складної проблеми залежить від політичної волі влади зробити систему управління й економіку більш прозорою, а значить, менше тінізованою.

2.2. Досвід України в боротьбі з відмиванням коштів, здобутих злочинним шляхом

Процеси глобалізації світової економіки, розвиток фінансових технологій, безперешкодний рух капіталу створили сприятливі умови для «зрощення» кримінальних грошей зі світовою економікою. Економічний і політичний вплив злочинних організацій послаблює суспільний лад, руйнує етичні стандарти, а відтак і демократичні інститути суспільства. А подальше існування можливостей для відмивання грошей провокує зростання злочинності в країні.

Про глибину проблеми свідчать і дані Міжнародного валютного фонду: сукупні обсяги відмивання грошей у світі коливаються в межах 2-5% від світового валового продукту. Це означає, що питання поліпшення стану боротьби з відмиванням грошей є актуальними для всієї світової спільноти, а особливо для країн, що трансформують економіку на ринкових засадах, до яких відноситься й Україна.

Про серйозність намірів України в боротьбі з відмиванням грошей, здобутих злочинним шляхом, свідчить процес адаптації національного законодавства в даній галузі до міжнародних стандартів. Так, у 1988 р. Україна підписала та ратифікувала Конвенцію ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин (Віденська конвенція), яка набула чинності для України 27 листопада 1991 р., а в 1990 р. — Конвенцію про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (Страсбурзька конвенція), яка набула чинності для України 1 травня 1998 р. Це дозволяє нам поглиблювати міжнародну співпрацю з означених питань.

Спираючись на ратифіковану Віденську конвенцію, Україна ухвалила Закон «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними». Він визначає систему заходів в Україні, спрямованих проти незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними, а також визначає права та обов'язки юридичних осіб і громадян у зв'язку із застосуванням цього Закону. Разом із тим, новим Кримінальним кодексом України, який набув чинності 1 вересня 2001 р., зокрема ст. 306, визнано використання (відмивання) коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, кримінальним злочином. Тут також слід зазначити, що попередня редакція Кримінального кодексу, зокрема ст. 229 (стаття введена як наслідок ратифікації Віденської конвенції), також визнавала відмивання коштів, одержаних від торгівлі наркотиками, кримінальним злочином. Особливо слід відмітити, що новий Кримінальний кодекс розширив коло предикативних злочинів, доходи з яких можуть бути предметом розслідувань справ про відмивання коштів та судових переслідувань таких злочинів.

Тут варто зупинитися на характеристиці грошей, що відмиваються. Існує декілька поглядів на це питання, у тому числі й закріплених у законодавстві різних країн. Гносеологічно поняття «відмивання грошей» — це операції з обробки кримінальних доходів таким чином, щоб приховати їх нелегальне походження. Під кримінальними доходами, що відмиваються у світовій економіці, спочатку розуміли доходи, отримані від торгівлі наркотиками, контрабанди зброї та торгівлі людьми. Пізніше до відмивання грошей почали відносити надходження на банківські рахунки доходів, отриманих від інших видів злочинів (шахрайство, шантаж тощо).

На наш погляд, найбільш спірним є віднесення до доходів, які відмиваються, тих доходів, які приховані від оподаткування. Потрібно відрізняти гроші, набуті шляхом скоєння вбивств і насилля над особистістю людини, від грошей, які залишились у приватній власності замість того, щоб потрапити до державного бюджету.

Специфіка відмивання грошей (у широкому розумінні цього терміну) в Україні полягає в тому, що переважна частина такої діяльності має економічне підґрунтя. Це означає, що більшість доходів, які відмиваються в Україні, — це доходи, отримані від ухилення від сплати податків. У нашій країні така діяльність (ухилення від сплати податків) спричинена, перш за все, надмірним податковим тиском на підприємництво, недосконалим законодавством і корупцією. Звідси можна зробити висновок, що процес відмивання грошей в Україні зумовлений об'єктивними причинами (діями держави). Звичайно, відмивання грошей, чим би воно не було спричинене, є злочином перед державою. Проте, чи слід прирівнювати кримінальну діяльність, пов'язану з контрабандою наркотиків, зброї та людей, з ухиленням від сплати податків? І якою, в такому разі, повинна бути міра кримінальної відповідальності?

В Україні відмивання коштів здебільшого здійснюється через фіктивні компанії (типу «front») за фіктивними зовнішньоекономічними контрактами з офшорними компаніями або через офшорні банки. Такі кошти часто реінвестуються в Україну через приватизацію або як іноземні інвестиції. Враховуючи такий характер процесів відмивання грошей, здобутих злочинним шляхом, можна виділити два напрямки, які заслуговують найбільшої уваги:

по-перше, застосування превентивних заходів, щоб забезпечити юридичні умови для запобігання виникненню фіктивних компаній;

по-друге, ефективний нагляд за банківськими та фінансовими установами з метою унеможливлення їх використання в процесі відмивання грошей, оскільки такий процес об'єктивно потребує задіяння банківського сектора (він може відігравати як пасивну роль, тобто безпосередньої технічної ланки, так і активну — створювати умови для проведення сумнівних та незаконних операцій).

З огляду на це Національний банк України як головний орган банківського нагляду встановив правові механізми запобігання використанню фіктивних документів при відкритті рахунків у банках. Зокрема, чинна Інструкція про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті врегульовує питання ідентифікації фізичних і юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності при відкритті рахунків, у тому числі, суб'єктів фіктивного підприємництва.

Даною Інструкцією встановлені також правові норми, які перешкоджають використанню фіктивних підприємств у процесі відмивання «брудних» грошей, а саме:

• документи на відкриття, переоформлення банківських рахунків суб'єктів підприємницької діяльності подає у банк особисто його керівник чи головний бухгалтер;
• при отриманні документів на відкриття банківського рахунку суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної, фізичної особи — уповноважений працівник комерційного банку зобов'язаний перевірити повноваження особи, яка подає документи на відкриття рахунку, її паспорт і зробити в присутності особи, що подає документи, копії перших чотирьох сторінок паспорта керівника чи головного бухгалтера, які мають зберігатися у справі про відкриття рахунку;
• при наданні підроблених (недостовірних) документів з метою відкриття рахунків комерційний банк зобов'язаний негайно повідомити про це органи внутрішніх справ із зазначенням паспортних даних особи, яка подає документи на відкриття банківського рахунку.

Отже, зазначений нормативно-правовий акт у цілому містить достатньо надійні правові механізми запобігання використанню фіктивних документів. Ідеться, зокрема, про жорсткі правила щодо завірення та перевірки достовірності документів, які подаються клієнтами в установи банків для відкриття різних видів рахунків, положення щодо ідентифікації особи клієнта та перевірки достовірності документів, які він пред'являє для засвідчення своєї особи та інших.

Утім, проблема використання фіктивних документів має місце не тільки при відкритті рахунків. Нині Національний банк України проводить активну роботу, спрямовану на запобігання використанню фіктивних документів для купівлі валютних цінностей та перерахування їх за межі України. З цією метою НБУ 05.04.2000 р. підписав з Державною митною службою України Угоду про інформаційне співробітництво, якою передбачено здійснення обміну інформацією в електронному вигляді за погодженими реквізитами та формою. Мета впровадження системи:

1. Підвищення оперативності взаємного інформаційного обміну, створення адаптованих автоматизованих систем контролю за діяльністю суб'єктів у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

2. Доступ Національного банку та усіх уповноважених банків, які є агентами валютного контролю, до оперативної інформації про рух товарів через митний кордон України.

3. Унеможливлення, ще на етапі митного оформлення вантажів, подання суб'єктом митному органу недостовірних відомостей про реквізити уповноваженого банку, через який здійснюватимуться розрахунки.
4. Запобігання використанню фіктивних документів для купівлі іноземної валюти та перерахування її за межі України.

Варто також відзначити, що в Україні в рамках системи валютного контролю встановлені жорсткі обмеження для купівлі конвертованої іноземної валюти на міжбанківському ринку. Зокрема, Правилами здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України визначений чіткий вичерпний перелік умов для купівлі іноземної валюти, а також перелік документів, які можуть бути підставою для здійснення такої купівлі. Подібні обмеження унеможливлюють конвертування національної валюти в іноземну з метою використання світової банківської системи в процесі відмивання «брудних» коштів, а також відтік коштів за кордон.

Так, з метою унеможливлення використання ЛОРО-рахунків іноземних банків для незаконного конвертування грошових коштів та їх переведення в готівку або відтоку за кордон Правління Національного банку України прийняло постанову №209 від 25.05.2000 р. «Про внесення змін до Положення про відкриття та функціонування в уповноважених банках України рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях». Відповідно до зазначеного нормативно-правового акту всі перерахування гривень за укладеними резидентами договорами (контрактами) з нерезидентами уповноважені банки з метою здійснення контрольних функцій щодо відповідності операцій чинному законодавству зобов'язані попередньо зарахувати кошти на окремий аналітичний рахунок. Вони обліковуються на цьому аналітичному рахунку протягом п'яти робочих днів і можуть бути перераховані з нього на користь нерезидента виключно на шостий робочий день. Уповноважений банк в змозі здійснити перерахування коштів у гривнях із аналітичного на кореспондентський рахунок банку-нерезидента на користь нерезидента тільки після отримання від клієнта довідки податкового органу. У ній має міститися така інформація: що резидент зареєстрований як платник податків; що у клієнта відсутня заборгованість за платежами перед бюджетом на дату звернення; назва резидента, що здійснює перерахування на кореспондентський рахунок банку-нерезидента в гривнях; номер, дата та предмет угоди, що є підставою для перерахування; сума перерахування; код ЄДРПОУ та код платника ПДВ.

У разі неотримання уповноваженим банком у 5-денний строк довідки податкового органу або наявності заборгованості за платежами перед бюджетом, він повертає кошти на поточний рахунок клієнта.

Невиконання зазначених вимог кваліфікується як нездійснення уповноваженим банком покладених на нього функцій, що є підставою для притягнення до відповідальності згідно з чинним законодавством України.

Після прийняття даної Постанови використання ЛОРО-рахунків іноземних банків для незаконного конвертування грошових коштів та їх переказу в готівку різко зменшилося. Зокрема, аналіз даних свідчить, що від моменту набуття чинності зазначених змін (з 29.07.2000 р.) обсяги операцій за ЛОРО-рахунками в гривнях банків-нерезидентів, відкритими в банках України, впали в 4,6 рази: з 1.937.317 тис. грн. (352 млн. 239,5 тис. дол. США) у липні до 422.615 тис. грн. (76 млн. 839,1 тис. дол. США) у серпні 2000 року, і продовжували знижуватися на 28,6% у вересні та 3,0% у жовтні (порівняно з попередніми місяцями). Ще більш показовою є картина зміни структури операцій перерахування коштів на ЛОРО-рахунки: у серпні обсяги операцій зменшилися на 675.840 тис. грн. (122 млн. 880 тис. дол. США), або в 4,4 рази. Одночасно сума коштів, сплачених за імпорт, поменшала в 9,4 рази: з 512.372 тис. грн. (93 млн. 158,5 тис. дол. США) до 54.435 тис. грн. (9 млн. 972,7 тис. дол. США), що свідчить про відсічення основної частини фіктивного обороту.

Актуальність питання стосовно створення ефективної системи боротьби з відмиванням грошей для України посилюється ще й тому, що в економіці нашої країни широко застосовуються готівкові розрахунки. Це об'єктивно створює передумови для відмивання «брудних» коштів. Така ситуація підштовхує представників організованої злочинності та ділків тіньової економіки до відмивання коштів на стадії їх розміщення. З огляду на це комерційні банки в Україні стали об'єктом перших спроб держави в боротьбі з відмиванням коштів шляхом запровадження правил ідентифікації клієнта.

Варто відзначити, що Україна всіляко сприяє поширенню безготівкових розрахунків серед населення як інструмента детінізації економіки країни. Зокрема, Національним банком України розроблена Національна система масових електронних платежів (НСМЕП), яка нині перебуває на стадії впровадження. Дана система дасть змогу сплачувати кошти за товари та послуги в безготівковій формі за допомогою смарт-карток, а також зберігати й накопичувати заощадження в банках на поточних і карткових рахунках. У результаті, завдяки додатковому залученню коштів населення, значно розширяться можливості банківської системи України, зменшиться готівковий оборот в економіці країни. Це сприятиме ефективному контролю держави за рухом коштів через банківську систему України.

Дедалі більшого поширення набувають розрахунки за допомогою пластикових карток міжнародних платіжних систем, емітованих українськими банками. Так, за даними Europay International в Україні до кінця 2001 року обсяг емісії українськими банками пластикових карток міжнародних платіжних систем збільшиться приблизно вдвічі — до 1,5 млн. шт. Водночас, слід констатувати той факт, що обсяг розрахунків за платіжними картками все ж таки залишається досить невеликим. Зокрема, за картками Europay International у 2000 році було здійснено 6049 тис. трансакцій на суму EUR218,3 млн., що становить лише приблизно 8% обсягу готівки поза банками (М0), яка дорівнює близько 13 млрд. грн., або 2,7 млрд. евро.

Україна також законодавчо закріпила ряд базових принципів, які є складовою 40 Рекомендацій Робочої групи з питань фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF). Зокрема, статтею 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що банкам забороняється вступати в договірні відносини з анонімними особами і зобов'язує банківські установи ідентифікувати всіх осіб, які здійснюють значні та/або сумнівні операції. Статтею 65 зазначеного Закону передбачено, що банки зобов'язані зберігати всі документи, що були підставою для здійснення значних та/або сумнівних угод, а також письмові результати ідентифікації пов'язаних з ними осіб протягом п'яти років від дня виконання угоди.

Прагнучи до створення засад відкритої і прозорої економіки та спираючись на міжнародний досвід, Україна поступово запроваджує механізми, які б унеможливлювали використання банківської системи з метою відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом. Так, Указом Президента України в 1998 році було заборонено відкривати та використовувати анонімні рахунки фізичних осіб у банківській системі України. Згодом, у 2001 році, також Указом Президента, було заборонено відкриття та використання кодованих рахунків фізичних осіб. Тим самим Україна виконала одну з базових вимог FATF щодо обов'язковості ідентифікації банками клієнтів.

Слід зазначити, що Національний банк України як головний орган валютного контролю постійно здійснює моніторинг валютних операцій комерційних банків з метою виявлення сумнівних операцій і попередження відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом. Так, НБУ було виявлено ряд випадків здійснення комерційними банками багаторазових платежів у іноземній валюті невеликими сумами на рахунки певних закордонних компаній за короткий термін часу, що мали явні ознаки сумнівних операцій. Перевірки цих комерційних банків виявили порушення чинного законодавства України. До них були застосовані відповідні заходи впливу. Крім цього, Національний банк України вжив превентивних заходів для подальшого уникнення появи таких випадків, шляхом внесення відповідних змін у нормативно-правові акти.

Приміром, при проведенні моніторингу валютних операцій комерційних банків увагу Національного банку України привернув АКБ «Донкредитінвест», який за обсягами придбаної в 2000 році за дорученням і за кошти своїх клієнтів на міжбанківському валютному ринку України іноземної валюти посідає третє місце серед банків України ($550 млн.). При цьому, за обсягами іноземної валюти, купленої для клієнтів — імпортерів товарів та послуг, банк посідає перше місце ($540 млн. з вищевказаної суми були куплені саме на зазначені цілі).

При проведенні співробітниками Національного банку України перевірки АКБ «Донкредитінвест» було виявлено випадки здійснення клієнтами банку сумнівних операцій. Інформація про це надсилалась НБУ до Генеральної прокуратури України, ДПАУ, Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України, СБУ, Голові Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України тощо.

Так, між клієнтом АКБ «Донкредитінвест» ПП «Градекс» (Замовник) та фірмою «Eastern star LLC» США (Виконавець) було укладено контракт, на виконання якого Банк протягом 18 днів здійснив 26 операцій з купівлі іноземної валюти загальною вартістю 11 млн. 103 тис. 066,22 доларів США з порушенням вимог чинного валютного законодавства України. За результатами проведеної перевірки АКБ «Донкредитінвест» був притягнутий до відповідальності у вигляді штрафу в сумі 61 384 544,35 гривень (11 млн. 103 тис. 066,22 доларів США).

Слід відзначити, що сьогодні в Україні створюється підрозділ фінансової розвідки, який має стати центром національних зусиль по боротьбі з відмиванням грошей. Зокрема, на виконання Указу Президента сформована міжвідомча робоча група з числа представників ДПАУ, Міністерства економіки України, МВС, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України із залученням представників Генеральної прокуратури України, СБУ, Верховного Суду України, Національного банку України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України. Дана група працюватиме за такими основними напрямами:

• дослідження методів і тенденцій у відмиванні грошових коштів та інших доходів, одержаних злочинним шляхом;
• аналіз ефективності заходів, що вживаються для запобігання та протидії відмиванню «брудних» грошей;
• ґрунтовний аналіз законодавства України щодо його відповідності 40 Рекомендаціям FATF, приведенням законодавства України у відповідність з цими Рекомендаціями, їх імплементацію в законодавство України;
• участь у міждержавних переговорах та утвореннях, застосування згідно з процедурами FATF заходів щодо посиленого нагляду за фінансовими потоками з державами (територіями), які визначено цією організацією такими, що не співпрацюють у сфері боротьби з відмиванням грошей, здобутих злочинним шляхом та ін.

Головною передумовою створення ефективної системи протидії відмиванню грошей в Україні повинно бути прийняття Закону України «Про запобігання та протидію легалізації («відмиванню») доходів, отриманих злочинним шляхом». Даний Закон покликаний, по-перше, впровадити дієвий механізм запобігання та протидії легалізації («відмиванню») доходів, отриманих злочинним шляхом, по-друге, законодавчо закріпити за відповідними державними органами функції відслідковування грошових потоків (особливо через банківські та фінансові установи як установи, без яких неможливий процес відмивання грошей) та здійснення заходів превентивного, юридичного та нормотворчого характеру, спрямованих на запобігання відмиванню грошей.

Разом із тим, створення системи протидії відмиванню грошей, здобутих злочинним шляхом, в окремо взятій країні не може дати бажаного результату, оскільки, як уже зазначалося вище, ця проблема має глобальний характер. Тому основним завданням світової спільноти на даному етапі повинно бути залучення якомога більшого числа країн (територій) до співробітництва з питань боротьби з відмиванням грошей, реформування національних законодавств відповідно до міжнародних стандартів, визначених FATF. Це дозволить створити ефективну систему протидії відмиванню «брудних» грошей на глобальному рівні.

Розділ 3. Ефективність заходів держави щодо врегулювання стану економічної безпеки України

Однією з головних причин виникнення тих проблем, які існують в Україні в економічній сфері, є недосконалість державного регулювання соціально-економічних процесів. Серед негативних явищ і тенденцій, що були характерними для минулих років, особливе занепокоєння, з точки зору національної і економічної безпеки, продовжують викликати всім відомі явища, такі як спад виробництва та погіршення зовнішньоторговельного балансу разом зі збереженням його від'ємного сальдо, подальше поглиблення платіжної кризи та рівня «тінізації» економіки, зростання рівня заборгованості перед бюджетом, нарахованих сум штрафних санкцій, низькі обсяги іноземних інвестицій, зростання внутрішнього боргу держави, падіння життєвого рівня, загострення проблеми зайнятості населення, збільшення зовнішнього державного боргу України тощо.

Говорячи про позитивні зрушення, що відбулися останнім часом, слід відзначити певне зниження рівня інфляції, поступове зростання обсягів виробництва окремих базових галузей промисловості, що дозволило знизити величину від'ємного сальдо в торговельному балансі. Проте загалом негативні наслідки все ще випереджають позитивні. Це, в свою чергу, посилює реальну загрозу національній безпеці країни, перешкоджає просуванню реформ, провокує зростання соціального невдоволення політикою держави. З-поміж причин, що зумовлюють складне соціально-економічне становище країни, більшістю експертів згадуються тяжкий фінансовий стан підприємств, відсутність попиту на вітчизняну продукцію через її високу ціну та низьку якість, брак інвестицій, надто повільний характер приватизації, недостатність інституціональних перетворень, недосконалість податкового законодавства та інше.

Однак, перелічені чинники є все ж лише похідними від недосконалості рішень, які приймаються різними органами державної влади. Діяльність державної влади, на жаль, характеризується й досі суперечливістю, орієнтацією на досягнення поодиноких цілей та недостатнім урахуванням практичної адаптованості заходів, що впроваджуються, до реальних умов, які склалися в Україні. Саме тому поряд з чітким вирішенням окремих проблем макроекономічного порядку спостерігається загострення проблем іншого, соціально-економічного ґатунку.

Незважаючи на це, в Україні поки що не відчувається рішучих намірів щодо перегляду і розробки ґрунтовних і цілісних концепцій діяльності державного апарату в нових умовах господарювання. Це спостерігається і в ухиленні від відповідальності за певні рішення, що приймаються органами як законодавчої, так і виконавчої влади. Помітна відсутність бажання щодо налагодження плідної співпраці між різними ланками державної влади в інтересах винайдення ефективної моделі економічного розвитку країни. Досвід, і саме український, засвідчив, що в умовах переходу від адміністративно-командних методів управління економікою до ринкового регулювання соціально-економічних процесів сподівання на автоматичну зміну гострої ситуації в країні лише шляхом прийняття та впровадження нових законів, навіть наближених до європейських стандартів, — марні. За цих обставин успішно подолати проблеми перехідного періоду можна лише за наявності у виконавчої влади чіткого уявлення про механізми реалізації і можливості виконання законів, які приймаються в парламенті.

Про причини кризи державної влади.

1. Відсутність порядку та механізмів визначення загроз у системі забезпечення економічної безпеки, що призводить до неконтрольованості соціально-економічної ситуації країни в цілому, неможливості об'єктивного визначення пріоритетів реформування економіки і, часто, до реагування на події не з метою попередження їх надмірного загострення, а вже постфактум. За цих умов основна енергія виконавчої влади витрачається не на подолання причин, які провокують нелегітимні явища, а на боротьбу з наслідками. Тому уявляється доцільним зосередити зараз зусилля на розробці системних критеріїв і порогових значень показників соціально-економічного становища країни, а також системи контролю механізмів забезпечення утримання значень цих показників на достатньому, з точки зору економічної безпеки, рівні.

2. Існують розбіжності в підходах та уявленнях різних органів державної влади щодо досягнення мети виконання основних покладених на них завдань. У ринкових умовах головною метою держави є забезпечення належних умов для всебічного розвитку наявного потенціалу суспільства, раціонального використання національних багатств, захисту суспільства від зовнішніх та внутрішніх загроз. Досягнення такої мети забезпечується шляхом визначення порядку формування і застосування виконавчою владою регулятивних і системних важелів. Враховуючи це, необхідно зосередити увагу органів державної влади на вдосконаленні порядку формування функціональних важелів державного регулювання соціально-економічних процесів та їх застосування відповідними органами виконавчої влади.

3. Відсутність належної оцінки механізмів контролю за діяльністю виконавчої влади щодо виконання функцій, покладених на кожен з її органів у центрі і на місцях, створює умови для зловживань, розвитку корупції, хабарництва окремих чиновників. Зазначені вади суспільства з'являються внаслідок роз'єднаності передусім дій кожного з органів виконавчої влади, дублювання їх функцій, недосконалості процесів прийняття управлінських рішень.

Словом, потрібні система і технології державного регулювання та система органів для його практичного здійснення. Отже, державне управління треба розглядати як своєрідну технологію управління соціально-економічними процесами — високу технологію. І розробляти її мають фахівці, науковці. Видається доцільним розпочати роботу щодо перегляду функцій і порядку діяльності кожного з органів виконавчої влади та організації контролю за належним виконанням покладених на них функцій у нових політико-економічних умовах.

4. Не визначено порядок переходу від галузевих до функціональних принципів державного регулювання соціально-економічних процесів. Необхідно здійснити радикальну перебудову виконавчої влади в бік суттєвого посилення її статусу — зміцнення матеріальної бази її функціональних органів. Це можна було б зробити і за рахунок поступового скорочення державних витрат на утримання галузевих відомств. Діяльність цих відомств, особливо тих, що мають незначну частку підприємств державної форми власності, у свою чергу, доцільно було б реформувати шляхом переорієнтації їх на надання платних послуг безпосередньо підприємствам галузі у вигляді консультацій, рекомендацій, розробки програм розвитку тощо.

5. Відсутність ефективних механізмів регулювання соціально-економічних процесів на місцевому рівні і взаємовідносин між органами виконавчої влади різних рівнів підпорядкування. Ця проблема виникає внаслідок перерахування більшої частки результатів економічної діяльності у межах окремих територій до бюджету вищого рівня, що часто позбавляє місцеву владу фінансових можливостей оперативно вирішувати проблеми підпорядкованої їй території. За результатами роботи 2001 року можна зробити висновок, що податки найкраще збираються на місцевому рівні. Рівень виконання місцевого бюджету — більш ніж 90%. А для держбюджету той же показник становить 75%.

Такий стан справ пояснюється саме зацікавленістю місцевої влади у збиранні податків, які формують її бюджет. І передача певної частини повноважень на місцевий рівень гарантує те, що податки збиратимуться краще, а формувати взаємовідносини між центром і місцевою владою можна вже на рівні їхніх бюджетних взаємовідносин.

6. Сучасний підхід до формування системи важелів державного регулювання соціально-економічних процесів характеризується жорсткою централізацією, а також відсутністю прогнозування сукупних ефектів та ефективності їх практичного застосування. Спостерігається також певне ігнорування регіональних особливостей і неврахування можливостей коригування цих важелів на місцевих рівнях. Тому доцільно зосередити зусилля на розробці уніфікованої моделі і порядку формування функціональних важелів, які забезпечували б можливість їх використання на адміністративному рівні в регіонах, а також передачу певної частини повноважень щодо регулювання соціально-економічних процесів безпосередньо місцевим органам виконавчої влади.

7. Недосконала система державного регулювання соціально-трудових відносин у суспільстві. Така недосконалість призводить до непропорційного розподілу коштів між окремими суспільними групами, затримок соціальних виплат і зарплат, зниження платоспроможності населення і провокування кризи платежів тощо. Ця проблема зумовлена передусім тим, що головна увага держави до останнього часу зосереджувалась на проблемах регулювання відносин з економічними суб'єктами як основним джерелом надходжень коштів до державного бюджету, та недооцінкою необхідності законодавчо-нормативного регулювання взаємовідносин між роботодавцями і працівниками.

Отже, головним пріоритетом діяльності державної влади по забезпеченню нашої економічної безпеки у 2002 р. та в подальшій перспективі має бути реформування системи державного регулювання соціально-економічних процесів в Україні.

Висновки

Дослідивши і проаналізувавши тему економічної безпеки України, можна дійти до таких висновків:

Економічна безпека країни — це складна багатофакторна категорія, яка характеризує здатність національної економіки до розширеного самовідтворення з метою збалансованого задоволення потреб власного населення держави на якомусь визначеному рівні, з метою протистояння дестабілізуючій дії різноманітних чинників, внутрішніх та зовнішніх, а також з метою забезпечення конкурентоспроможності національної економіки у світовій системі господарювання.

Економічна безпека країни може трактуватися як поєднання економічної безпеки держави, тобто безпеки макрорівня, і економічної безпеки економічних суб'єктів, тобто безпеки мікрорівня.

Економічний суверенітет України — це «власність народу на своє національне багатство, на основі якої уповноважені ним органи влади самостійно здійснюють регулювання економіки та зовнішньоекономічної діяльності в інтересах переважної більшості населення».

Механізм забезпечення економічної безпеки країни — це сукупність інституційних та організаційних структур і комплекс використовуваних ними форм і методів, за допомогою яких у певній послідовності послаблюється, а відтак усуваються внутрішні і зовнішні загрози існуванню країни в економічній сфері.

Проблема легалізації та відмивання грошей буде нагальною доти, доки не вичерпаються джерела тіньових капіталів та стимули до їх творення. А оскільки тіньову економіку повністю викоренити неможливо, то й проблема існуватиме завжди. Питання полягає лише у зменшенні обсягів тіньового підприємництва і проблем, пов'язаних з його функціонуванням, до рівня, який би не справляв суттєвого впливу на соціально-економічні процеси в країні і не загрожував її економічній безпеці.

Специфіка відмивання грошей (у широкому розумінні цього терміну) в Україні полягає в тому, що переважна частина такої діяльності має економічне підґрунтя. Це означає, що більшість доходів, які відмиваються в Україні, — це доходи, отримані від ухилення від сплати податків. У нашій країні така діяльність (ухилення від сплати податків) спричинена, перш за все, надмірним податковим тиском на підприємництво, недосконалим законодавством і корупцією. Звідси можна зробити висновок, що процес відмивання грошей в Україні зумовлений об'єктивними причинами (діями держави).

В Україні відмивання коштів здебільшого здійснюється через фіктивні компанії (типу «front») за фіктивними зовнішньоекономічними контрактами з офшорними компаніями або через офшорні банки. Такі кошти часто реінвестуються в Україну через приватизацію або як іноземні інвестиції.

Прагнучи до створення засад відкритої і прозорої економіки та спираючись на міжнародний досвід, Україна поступово запроваджує механізми, які б унеможливлювали використання банківської системи з метою відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом.

Головною передумовою створення ефективної системи протидії відмиванню грошей в Україні повинно бути прийняття Закону України «Про запобігання та протидію легалізації («відмиванню») доходів, отриманих злочинним шляхом».

Список використаної літератури

1. С.В.Мочерний. Економічний суверенітет України та шляхи його досягнення. – К.: ВІПОЛ, 1994. - С. 9-10.
2. Доклад о развитии человека за 1998г. - Нью-Йорк, 1997. - С.87.
3. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран /Учебник. Под ред.В.П.Колесова и М.Н.Осьмовой. - М.:Изд-во “Флинта”, 2000. – С. 204.
4. А.Гальчинський. Відновити дієздатність держави.- Економіка України, 2000, № 8, С.8.
5. Статичний щорічник України. – К.:Техніка, 1999. - С. 408.
6. Про стратегію трансформації АПК і забезпечення продовольчої бази України. “Економіка України”, 2000, № 9 , С.72.
7. Соціальні пріорітети в транзитивній економіці. Збірник наукових праць. Харків, 1999, С.4.
8. Про стратегію трансформації АПК і забезпечення продовольчої безпеки України” “Економіка України”, 2000, № 8, С.65.
9. І.Я.Франко. Що таке соціалізм? Зібрання творів, Т.45, С.15.
10. Світова економіка. - К.: Либідь, 2000.
11. С.И.Соколенко. Глобальные рынки ХХІ столетия. Перспективы Украины. - К.: Логос, 1998.
12. В.К.Ломакин. Мировая экономика. - М.,1998.
13. Круглый стол МЭ и МО “Актуальные вопросы глобализации”. – “Мировая экономика и международные отношения”,1999
14. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України: Постанова Верховної Ради України
15. Проблеми економічної безпеки. Аналітична доповідь. — К.: Український центр економічних і політичних досліджень
16. Про Раду національної безпеки і оборони: Закон України // Голос України. — 1998,- 3 квіт.