Екологія України як міжнародна проблема

Екологія України як міжнародна проблема

План

Вступ

1. Екологічна політика України в структурі глобальних проблем розвитку світової цивілізації

2. Стратегія екологічної безпеки України у контексті міжнародного досвіду

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження екологічної політики України на сучасному етапі визначається нагальними потребами національного поступу, викликами глобалізації, вимогами системи колективної екологічної безпеки, а також курсом на євроінтеграцію та входженням у структури європейської економічної безпеки. Глобалізаційні процеси та суспільні трансформації сучасності суттєво підвищили значущість екологічної проблематики. Нерідко на етапах індустріального та постіндустріального розвитку турбота про довкілля з утилітарного погляду видається економічно невигідною. Однак різноманітні форми життя, здоров'я та працездатність людей становлять найвищу цінність суспільства, яке керується широкими соціальними критеріями задля майбутнього.

Світова екологічна криза є результатом дії фундаментальних механізмів глобальної соціально-економічної системи, надзвичайно потужного розвитку виробничих технологій та водночас концептуальної обмеженості традиційних підходів до використання природних ресурсів. Це призвело до порушення еволюційної єдності суспільства і біосфери як єдиної можливої основи їх спільного існування.

Деградація природного середовища в різні історичні періоди спостерігалася в усіх країнах, за будь-яких політичних систем і режимів унаслідок антропотехногенного тиску, попри загальне прагнення забезпечити гідне екологічне майбуття для наступних поколінь. З огляду на імперативи глобалізації та безпеку світового розвитку, темпи екологічної деградації викликають дедалі більше занепокоєння людства.

Аналіз історіографії свідчить, що рівень наукового опрацювання цієї теми, порівняно із сучасними ідеологічними та політичними запитами, є недостатнім. Ґрунтовних політологічних досліджень, присвячених формуванню та реалізації екологічної політики України в контексті національного і глобального розвитку, наразі бракує.

Мета роботи полягає в аналізі проблем сучасної національної екологічної політики, її пріоритетів, цілей, процесуальних аспектів, закономірностей, механізмів, тенденцій, умов та особливостей становлення, що пов'язано із системним реформуванням українського суспільства в контексті глобальних цивілізаційних процесів.

Відповідно до поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:

– обґрунтувати концептуальну необхідність та визначити теоретико-методологічні засади розгляду екологічних проблем у контексті суспільних відносин;

– дослідити зміст, структуру, принципи, критерії формування та умови реалізації екологічної політики як пріоритетної сфери суспільних відносин, пов'язаної із досягненням національних і глобальних цілей;

– виявити засади екологічної політики, розкрити роль, проблеми, типи та напрями формування соціально-економічних механізмів її реалізації в умовах ринкових перетворень;

– визначити місце і роль екологічної політики серед глобальних проблем, окреслити суперечності її вирішення у країнах з перехідною економікою та тих, що розвиваються, а також значення міжнародної співпраці України у цій сфері та соціально-економічні прогнози екологічного майбутнього.

Об'єктом дослідження є процес формування та реалізації екологічної політики України в умовах глобального розвитку.

Предмет дослідження – стратегія розв'язання проблем національної екологічної політики, а також особливості екологічної проблеми в Україні як проблеми міжнародного значення.

1. Екологічна політика України в структурі глобальних проблем розвитку світової цивілізації

Традиційні підходи до охорони природи в сучасних умовах не здатні забезпечити надійний захист біосфери від нераціонального споживання її ресурсів, яке з кожним новим цивілізаційним етапом посилює масштаби та глибину впливу, набуває нових рис, зумовлених стрімким науково-технічним прогресом, демографічними дисбалансами, активним втручанням людини в усі сфери природного життя та вичерпністю багатьох ресурсів. Утилітарне, "завойовницьке" ставлення до природи відходить у минуле, а сама природа дедалі глибше інтегрується в різноманітні суспільні функції. Тому шлях оптимізації впливу суспільства на природу сьогодні слід шукати у стратегії державно-політичного управління економікою та соціальним життям, у науковій розробці та впровадженні якісно нових політичних, науково-технічних, соціально-економічних, правових, освітніх і світоглядних принципів, які відповідають новітній соціоекологічній парадигмі та сприяють неперервному, сталому і безпечному розвитку України.

Актуальність дослідження екологічної політики України на сучасному етапі зумовлена об'єктивними потребами національного розвитку, імперативами глобалізації, вимогами колективної екологічної безпеки, необхідністю інтеграції України в європейське співтовариство та її функціонування в системах європейської економічної безпеки.

Відсутність цілісної системи формування та реалізації екологічної політики в радянський період, прорахунки реформування та глибока системна соціально-економічна криза в роки становлення незалежної держави, а також ігнорування взаємозв'язку завдань охорони природи та раціонального природокористування при формуванні державної політики призвели до того, що з серпня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР оголосила територію республіки зоною екологічного лиха, соціально-екологічні суперечності в Україні продовжували загострюватися, накопичувалися нові невирішені проблеми вже за часів незалежності. Ці проблеми нині реально стримують соціально-економічний розвиток країни та ускладнюють вихід з економічної кризи. Однак, починаючи з 2000 року, коли з'явилися перші ознаки економічного пожвавлення та політичної стабілізації, постала об'єктивна необхідність продемонструвати українському суспільству актуальність екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку, її ідеологічну, політичну та соціальну сутність. Національне відродження України як розвиненої демократії з ринковою економікою неможливо уявити без чітко виваженої державної екологічної політики [1, c. 21-23].

У сучасних умовах актуалізується створення механізмів прийняття політичних рішень в екологічній сфері через досягнення політичного консенсусу та стабільності інтересів різних інститутів і суб'єктів політичної влади в українському суспільстві. Підвищення значущості формування та вдосконалення екологічної політики в Україні відповідає запитам кожного громадянина, передбачає зміцнення засад екологічної ідеології в контексті легальної економіки та публічної політики, а також подальше демократичне реформування суспільно-політичного устрою.

Попри суперечності сучасного світу та різний рівень розвитку держав, екологічні проблеми стали пріоритетними, а політика співпраці та інтеграції – комплексною та єдино можливою. Вона потребує зважених еколого-економічних підходів, конструктивних політико-правових механізмів, нової етики, екологічних цінностей та гуманних ідеалів, активізації наукових досліджень, екологізації та інтенсифікації виробництва, усвідомлення суспільством реальної небезпеки для самого себе, а також радикальної переорієнтації пріоритетів світового, національно-регіонального і локального розвитку задля досягнення гармонії з природою. Глобальні екологічні проблеми на сучасному етапі зачіпають інтереси всіх держав, перспективи їх подальшої історії, мають загальнолюдський характер, проявляючись у різних регіонах Землі та потребуючи для свого вирішення об'єднання зусиль усього світового співтовариства.

Новітній досвід показує, що абсолютну екологічну безпеку та нульовий техногенний ризик забезпечити неможливо, але їх можна і слід мінімізувати та управляти їх ступенем. Сучасна політика національної екологічної безпеки, яка характеризується неусталеністю поглядів, покликана виконувати низку функцій, серед яких визначальне місце належить політичній. Інші функції є не менш важливими, але похідними від політичної, і, діючи в єдності, сприяють її надійній реалізації. Вони розвиваються краще саме при реалізації політичної функції, коли остання виступає рушієм і набуває цілеспрямованого характеру. У багатьох розвинених країнах світу розробляються уніфіковані методики "політики екологічної безпеки" та інтегровані методології прийняття рішень щодо зменшення сукупного екологічного ризику в промислових регіонах. Українська політика в галузі інституційно-змістового функціонування екологічної безпеки має враховувати сукупність існуючих видів екологічних небезпек, соціоекологічні принципи їх "динамічної рівноваги", одним з яких є принцип "екологічних порогів". Розкрито сучасний стан, тенденції розвитку екологічної безпеки, системні сутнісні труднощі її реального забезпечення, взаємовплив з державною соціально-економічною політикою, характером і рівнем екологічних стандартів якості довкілля. Проаналізовано причини суперечностей, які полягають у техногенному природоємному типі економічного розвитку, що сформувався за радянських часів. Виділено три обмеження техногенного природоємного типу розвитку: екологічне, економічне (інвестиційне) та соціальне, які взаємопов'язані й зумовлюють загрозу як національній, так і екологічній безпеці країни, але водночас сприяють їх подоланню. На часі перехід від політики антропоцентризму до політики соціоекологічного поліцентризму. Українському політикуму необхідно пройти шлях цієї трансформації, оскільки іншої історичної парадигми не існує. Однак, як засвідчив аналіз, у політичні підвалини нового типу економічних відносин в Україні нині дуже повільно і непослідовно закладається рівноранговий баланс еколого-економічних пріоритетів. Соціально та екологічно орієнтована ринкова економіка, зважаючи на її особливості, спроможна на основі гнучких механізмів ефективно вирішити екологічні проблеми та забезпечити сталий безпечний еколого-економічний розвиток України. Концептуально обґрунтовано необхідність визнання на державно-політичному рівні трьох принципів сучасної стратегії українського природокористування, ресурсного забезпечення та розвитку народного господарства країни [5, c. 187-189].

Екологізація української економіки ускладнюється труднощами виходу із загальної економічної кризи та переходу до ринкової моделі розвитку. Це створює об'єктивні обмеження для проведення екологічної політики, що може бути компенсоване застосуванням доцільних економіко-правових механізмів.

Реформування еколого-економічних відносин в Україні відбувається в контексті змін усієї економічної системи, в якій раніше домінуюча роль належала лише державі. Тому перехід від планово-регульованої до ринкової економіки потребує певного періоду, в якому роль держави та її відповідальність не послаблюються. Необхідно, щоб економічна політика чітко відображала державні пріоритети стратегічної підтримки вирішення нагальних екологічних проблем. Йдеться про шляхи подолання в інтересах утвердження ринкових підходів до процесів природокористування основних вад та причин економічної неефективності багатьох складових нині діючого економічного механізму екологічної політики, перш за все, примусової групи стимуляторів.

Враховуючи глобальний характер екологічних проблем, становлення та реалізація національної екологічної стратегії неможлива без урахування міжнародного досвіду. Водночас спроби подолання глобальних екологічних криз сформували підходи світової спільноти, при яких виконання будь-яких спеціалізованих програм активізується за участі національних урядів. Тому Україна сьогодні має унікальну можливість висвітлити своє бачення глобальної екологічної безпеки та стати активною учасницею формування міжнародних стратегій у цій сфері. Зокрема, вкрай актуальною є необхідність оприлюднення на міжнародному рівні своєї позиції з питань реабілітації та адаптації уражених чорнобильських територій на основі біологічних, медичних, соціально-психологічних даних профільних відомств та міністерств з метою подальшої координації зусиль нашої держави та міжнародної спільноти у вирішенні питання екологічної перспективи цих земель.

Ознакою сучасних світових екологічних стратегій є пріоритетність проблеми глобального потепління. Серед заходів зі зменшення негативного впливу викидів в атмосферу економічно ефективною вважається система торгівлі квотами на викиди [6, c. 3-4].

Комерціалізація ідеї боротьби із глобальним потеплінням несе в собі ризики: по-перше, вірогідність зосередження екологічно шкідливих виробництв на території країн, які заощаджують свої об'єми викидів; по-друге, можливість одноаспектного вирішення екологічних проблем без урахування інших складових загрози навколишньому середовищу – забруднення ґрунтів важкими металами, акваторій океанів та морів відходами тощо. Відтак, Україна може виступити ініціатором додаткових та добровільних обмежень шкідливих викидів на додаток до вже обумовлених міжнародними угодами [2, c. 601].

2. Стратегія екологічної безпеки України у контексті міжнародного досвіду

Сучасний політичний процес характеризується усвідомленням міжнародною спільнотою нових викликів та загроз глобальному цивілізаційному розвитку. Спостерігається чітка тенденція до розширення змісту поняття безпеки з урахуванням не тільки політичних, військових, економічних, а й культурно-цивілізаційних та екологічних аспектів.

На тлі потужних інтеграційних процесів в умовах зростаючої взаємозалежності політичні чи економічні рішення окремих країн справляють відчутний вплив на світове співтовариство. Питання екологічної безпеки набувають геополітичного характеру, впливаючи на процеси прийняття політичних рішень на світовому рівні. За таких умов і політика, і екологія стають причинно-наслідковим ланцюгом, взаємозалежними чинниками глобальної перспективи.

Перші кроки у створенні механізмів захисту від екологічних загроз на рівні міжнародного співробітництва вже зроблено. Під егідою ООН здійснено ряд заходів, серед яких:

- на Конференції ООН з проблем довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро в 1992 році була затверджена декларація "Порядок денний на ХХІ століття";

- на Конференції сторін Рамкової конвенції ООН у Кіото в 1997 році прийнято Кіотський протокол, який встановлює зобов'язання розвинутих промислових країн стосовно обмеження рівнів викидів "парникових" газів з метою уникнення небезпечного порушення кліматичної системи;

- результатом саміту в Йоганнесбурзі у 2002 році стала "Декларація зі сталого розвитку". У ній визначено ключові завдання посилення основ сталого розвитку, його економічної, соціальної та екологічної складових. Одним із шляхів подолання глобальних проблем екологічної безпеки визначено необхідність зміни моделі споживання і виробництва, забезпечення охорони і раціонального використання природної ресурсної бази.

Численні дискусії світової спільноти призвели до усвідомлення необхідності вироблення майбутньої стратегії у подоланні ризиків глобальної екологічної безпеки. На Конференції ООН в грудні 2007 року на Балі з проблеми зміни клімату було прийнято рішення про початок роботи над угодою, яка має прийти на зміну Кіотському протоколу після завершення терміну його дії у 2012 році. У прийнятому програмному документі – Балійській дорожній карті – окреслено основні аспекти щодо спільного бачення необхідності довгострокової міжнародної кооперації, включаючи досягнення поставлених завдань зі зниження викидів; взаємодії та досягнення консенсусної угоди на основі принципів диференційованої відповідальності виходячи із відповідних можливостей соціального і економічного характеру. Функції повномасштабної організації із забезпечення багатостороннього механізму вирішення проблем глобального кліматичного режиму після 2012 року приймає на себе Організація Об'єднаних Націй. В рамках ООН також діє спеціалізована програма з екологічних проблем ЮНЕП, проте її ефективність визнається недостатньою. У цьому зв'язку обговорюються питання про зміну формату або реформування ЮНЕП у Раду Екологічної Безпеки, з наданням статусу спеціалізованої міжнародної організації із широкою компетенцією в царині охорони навколишнього середовища [2, c. 602-604].

На сучасний глобальний порядок денний поряд із питаннями кліматичних змін ООН виносить проблему світової продовольчої кризи. За оцінками організації, криза, пов'язана з подорожчанням продовольства, становить небезпеку для 100 млн. людей, яким загрожує голод і соціально-політичні потрясіння. Визначено основні причини зростання цін на продовольство в світі: здорожчання нафти, зростання попиту на продукти харчування в країнах зі стрімким розвитком – Індії і Китаї, кліматичні зміни, виснаження резервних запасів і розширення вирощування технічних культур. До загострення ситуації на ринку продовольства призводить вплив нових тенденцій на поведінку провідних експортерів сільськогосподарської продукції – Аргентини, В'єтнаму, Росії, України, які почали обмежувати експорт продовольчої сировини. Для подолання існуючої проблеми на рівні ООН запропоновано ряд антикризових заходів, загальна вартість яких досягає 15 млрд. доларів. У короткостроковій перспективі – зниження експортних тарифів, в довгостроковій – збільшення капіталовкладень, масштабні інвестиції в агропромисловий комплекс. В цих умовах Україна, на території якої зосереджено 30% світових чорноземів, має значну конкурентну перевагу – реальну можливість монополізації ринку зернових. Відмова від виробництва генетично модифікованих продуктів, пропозиція на ринки споживання природних екологічно чистих продуктів надали б можливість українському сільському господарству виходити на провідні позиції світового виробництва продовольства. У цьому контексті постає питання збереження стратегічного ресурсного потенціалу – а саме, не допустити вилучення орних земель із сільськогосподарського обігу. Реалізація таких підходів в екологічній стратегії здатна сприяти посиленню геополітичного впливу України [3, c. 124-126].

Під егідою ООН здійснюється робота із підготовки оціночних доповідей з питань глобальної безпеки на основі звітів, консультацій, обміну інформацією між організаціями в самій системі ООН та міжнародними організаціями. У цьому контексті примітним є запропонований проект "плану дій" ООН на територіях, постраждалих від наслідків аварії на ЧАЕС до 2016 року. Розробка цього плану була передбачена Резолюцією ООН 2007 року, яка проголосила 2006-2016 роки Десятиліттям відродження і сталого розвитку територій, постраждалих від наслідків катастрофи. Це свідчить про наявність в ООН єдиної позиції щодо необхідності впровадження "підходів, орієнтованих на розвиток" постраждалих територій. Позиція сформована на основі звітів експертів МАГАТЕ, ООН, ВОЗ, у яких поставлено під сумнів катастрофічність наслідків чорнобильської аварії для життя населення забруднених територій, увага акцентується лише на психологічному факторі (стрес, радіофобія), а не на медичних та соціальних наслідках. У висновках йдеться про необхідність запровадження програм відродження цих регіонів шляхом створення нових економічних можливостей, позбавлення населення чорнобильських територій від страху негативного впливу радіації на здоров'я. Одним із аргументів для західних експертів формування такої позиції стали процеси самовідтворення екосистеми регіону. Проте, за твердженням вітчизняних експертів, вплив радіації на живі організми не має порогового рівня – безпечного рівня радіаційного опромінення не існує, а оцінки наслідків впливу малих доз опромінення, включаючи дію радіонуклідів, взагалі не існує.

Таким чином, нові підходи до наслідків та перспектив подолання аварії на ЧАЕС не враховують позиції нашої держави, яка здобула кризовий досвід подолання найбільш потужної техногенної катастрофи. Україна не може залишатись осторонь від процесів вироблення адекватних позицій міжнародного експертного товариства та світової спільноти до проблематики відродження територій, постраждалих від наслідків аварії на ЧАЕС. Основою прогнозів придатності територій для проживання та відновлення інфраструктури має стати науково-експертний аналіз, державна експертиза з питань відповідності існуючої ситуації на територіях, прилеглих до ЧАЕС, екологічним нормативам.

Врахування світового досвіду у процесі вироблення національної екологічної стратегії сприятиме комплексному впровадженню основних принципів державної політики в сфері охорони навколишнього середовища, її узгодженості із міжнародною політикою – реалізації інтеграційних перспектив нашої держави [4, c. 34-36].

Висновки

Враховуючи вітчизняний досвід та сучасну багаторівневу пострадянську ментальність українських громадян, державі необхідно точно уявляти міру власної відповідальності у цій сфері. Слід значно більше уваги приділяти формуванню суспільного розуміння означених процесів, усіма конституційно доступними та легітимними засобами підносити роль влади для розв'язання соціоекологічних суперечностей у контексті політико-ідеологічного, соціально-економічного та духовного реформування, насичуючи внутрішній зміст відповідних тенденцій практикою повсякденного життя, підносячи суспільство до осягнення наріжної глобальної ідеологеми новітньої доби: процеси життєдіяльності людини як однієї з форм життя на планеті, органічної частки природи, не можуть відбуватися при ігноруванні інтересів останньої.

Всеохоплююча екологічна стратегія розвитку України як вияв волі її влади та громадян жити і працювати у чистому природному довкіллі, на рівні сучасних вимог європейського співтовариства, повинна уособитися у реальній практиці сутнісного наповнення української державної політики конкретними кроками просування до гуманних стратегічних орієнтирів світової цивілізації. Потреба подальшої розробки та деталізації політичних інституційно-засадничих основ екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку повинна зайняти гідне місце серед комплексу державних питань і суспільних підходів, пов'язаних з охороною природи на всіх рівнях управління та господарювання.

Нині на часі кардинальна і тривала видозміна ідеології традиційної соціально-економічної діяльності в усіх регіонах країни, екологізація існуючого багатоманітного спектру суперечливих політичних декларацій і цінностей, надання їм державницького спрямування. Серед них екологічний імператив неодмінно має посідати визначальне місце як умова реалізації усіх загальнодержавних, галузевих і громадських політик розвитку, перебувати серед дієвих економічних важелів, стати реальним критерієм подальшого вдосконалення існуючого законодавства та економічних механізмів, стимулювати процеси запровадження світового досвіду, оновлення змісту всіх рівнів освіти, збереження національних природоохоронних і культурних пам'яток і традицій, уособлювати світові та національні пріоритети безпеки тощо.

Національна екологічна стратегія на сучасному етапі мала б створити передумови вирішення комплексу завдань у сфері навколишнього середовища. Стратегічне планування політики екологічної безпеки має спиратися на принципи:

- політичної пріоритетності вирішення проблем екологічної безпеки;

- інтеграції екологічної складової в галузеві політики – економічну, соціальну;

- екологічної відповідальності суб'єктів промислової сфери;

- збалансування та взаємного доповнення загальнонаціональних та регіональних екологічних пріоритетів;

- науково-експертного обґрунтування засобів ефективного подолання екологічних загроз.

Можна доповнити проект Стратегії національної екологічної політики України до 2020 року:

- аналізом можливостей реалізації екологічно чистих технологій у промисловому виробництві;

- прогнозуванням економічної ефективності екологічно чистого сільськогосподарського виробництва;

- висновками щодо створення сприятливого інвестиційного клімату екоінноваційного розвитку.

Список використаної літератури

1. Васюта О.А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку. – Тернопіль: "Гал-Друк", 2001.
2. Васюта О.А. Міжнародна співпраця України у галузі охорони навколишнього природного середовища // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Частина 2: ХХ століття. – Одеса; Київ; Львів, 1999 р. – 642 с. – С. 601-607
3. Лозо В. Етапи розвитку правових основ екологічної стратегії Європейського Союзу // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 1 (36). – C. 124-138.
4. Туниця Ю. Екологічна Конституція Землі: сутність і концептуальні засади // Вісник Національної академії наук України. – 2005. – № 11. – C. 32-42.
5. Шевцов А. Майбутнє людства необхідно спланувати: глобальні загрози і довгострокова стратегія розвитку України // Стратегічні пріоритети. – 2007. – № 1. – C. 187-193.
6. Шемшученко Ю. Екологічна конституція Землі: від ідеї до практичного втілення // Вісник Національної академії наук України. – 2007. – № 9. – C. 3-7.