Ефективність виробництва: сутність, типи, фактори, показники

Вступ

Актуальність теми. Будь-яке виробництво на підприємстві функціонує завдяки взаємодії трьох ключових елементів: працівників, засобів праці та предметів праці. Використовуючи ці складові, персонал створює продукцію або надає послуги. З одного боку, це передбачає витрати живої та уречевленої праці, а з іншого — певні результати діяльності, які залежать від обсягу використовуваних засобів виробництва, кадрового потенціалу та ефективності його застосування.

Під ефективністю виробництва розуміють комплексну характеристику кінцевих підсумків використання засобів виробництва та працівників за визначений період.

Аналіз ефективності дає змогу окреслити шляхи підвищення продуктивності праці та зменшення зарплатомісткості (економія живої праці), зниження фондо- та матеріаломісткості (економія уречевленої праці), а також раціонального використання природних ресурсів (економія суспільної праці).

Викладене вище обґрунтовує актуальність теми курсової роботи «Ефективність виробництва: сутність, типи, фактори та показники».

Метою роботи є визначення сутності та основних типів ефективності виробництва, аналіз факторів її підвищення, а також розгляд економічних і соціальних показників її вимірювання.

Об'єктом дослідження виступає виробничий процес.

Предметом дослідження є теоретичні та методичні аспекти, пов'язані з ефективністю виробництва.

Для досягнення мети поставлено такі завдання:

1. Розкрити сутність ефективності виробництва.
2. Охарактеризувати типи та фактори зростання ефективності.
3. Висвітлити економічні та соціальні показники ефективності.

Структура роботи відповідає поставленим завданням і включає вступ, три розділи, висновки та список літератури.

Отже, визначивши актуальність, мету, об'єкт, предмет і завдання, переходимо до безпосереднього розгляду основного змісту роботи.

Розділ 1. Ресурси виробництва та ефективність їх використання

1.1. Характеристика ресурсів виробництва

Процес створення продукції (виконання робіт, надання послуг) відбувається через взаємодію людської праці та засобів виробництва, які разом утворюють ресурси виробництва. Засоби виробництва за своїм матеріальним складом формують фонди підприємства, що поділяються на основні та оборотні (рис. 1.1).

Однак не варто ототожнювати засоби виробництва з фондами. По-перше, елементи засобів виробництва стають фондами лише тоді, коли їх безпосередньо використовують у виробничому процесі. По-друге, фонди є вартісною категорією, тобто до них належать лише ті елементи, які мають вартість.

Складові фондів мають характерні ознаки, що дозволяють розрізняти основні та оборотні фонди та розуміти їхнє значення для відтворювальних процесів.

Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість, функціонують тривалий час у незмінній формі, а їхня вартість переноситься на вартість продукції частинами, в міру зносу.

Найважливішою є видова класифікація основних фондів за їхнім функціональним призначенням та натурально-речовим складом (рис. 1.2).

Оборотні фонди — це частина виробничих фондів, що складається з предметів праці, які повністю споживаються за один виробничий цикл, змінюючи або втрачаючи свою натуральну форму, та переносять всю свою вартість на вартість продукції.

Поняття оборотних фондів тісно пов'язане з оборотними коштами, які є сукупністю грошових коштів, необхідних для формування та кругообігу виробничих оборотних фондів і фондів обігу. Таким чином, оборотні фонди є складовою оборотних коштів.

Формування елементів оборотних коштів має свої особливості, тому їх поділяють на ті, що перебувають у сфері виробництва та обігу, а також на нормовані й ненормовані (рис. 1.3).

Оборотні фонди мають матеріально-речову та вартісну форми і належать до нормованих оборотних коштів. До їх складу входять: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх періодів.

Виробничі запаси є найбільшою частиною оборотних фондів. Вони включають запаси сировини, матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива, тари, запасних частин, малоцінних інструментів та інших предметів.

Незавершене виробництво — це предмети праці, обробка яких не завершена. Вони знаходяться на робочих місцях або в процесі транспортування. Напівфабрикати власного виготовлення — це предмети праці, оброблені в одному підрозділі, але потребують подальшої обробки в інших.

Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, здійснені в поточному періоді, але які будуть відшкодовані за рахунок собівартості продукції в майбутньому. До них належать витрати на підготовку виробництва, освоєння нових виробів, придбання інформації тощо.

Ефективність використання оборотних коштів є вищою, коли більша їх частина задіяна у сфері виробництва. Перебування коштів у сфері обігу є необхідною умовою безперервності відтворення, але вони не беруть безпосередньої участі у створенні вартості.

Отже, економічна сутність основних та оборотних фондів є визначальною для розуміння їхньої ролі у відтворювальних процесах. Виробничі фонди становлять значну частину національного багатства. Основні фонди визначають характер матеріально-технічної бази, а їхнє зростання забезпечує підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці. Знаряддя праці є активною частиною основних фондів і основою виробничої потужності. Оборотні фонди формують речовинну субстанцію продукції та створюють умови для технологічних процесів.

Найважливішим елементом продуктивних сил є люди, їхня майстерність, освіта та мотивація. Якість трудового потенціалу безпосередньо впливає на конкурентоспроможність економіки та добробут населення.

У сучасній літературі для характеристики працівників використовують різні терміни: трудові ресурси, персонал, кадри, трудовий колектив. Кожен з них має своє значення [2, с. 56].

Термін «трудові ресурси» використовують для характеристики працівників як елемента ресурсного потенціалу. Трудові ресурси — це частина працездатного населення, яка відповідає певним вимогам. Розрізняють реальні (ті, що працюють) та потенційні (ті, що можуть бути залучені) трудові ресурси.

Трудові ресурси взаємодіють з іншими видами ресурсів, мають ціну формування та виконують функції, що вимірюються системою показників.

Персонал підприємства — це сукупність постійних працівників, які мають професійну підготовку та/або досвід практичної роботи.

Термін «трудовий колектив» має соціально-політичний відтінок і використовується для характеристики соціальних та моральних потреб працівників.

Термін «кадри» зазвичай означає частину працюючих — спеціалістів та висококваліфікованих працівників, які постійно працюють на підприємстві.

Оскільки підприємства виконують різні функції, усіх працівників поділяють на дві групи:

1. персонал основної діяльності;
2. персонал неосновної діяльності.

У промисловості до першої групи (промислово-виробничий персонал) відносять працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, а також управлінського апарату. До другої групи (непромисловий персонал) входять працівники житлово-комунального господарства, дитячих закладів, амбулаторій тощо.

Такий розподіл необхідний для розрахунку заробітної плати та визначення продуктивності праці, для якої використовується чисельність лише промислово-виробничого персоналу.

В аналітичних цілях робітників поділяють на основних (безпосередньо беруть участь у створенні продукції) та допоміжних (обслуговують основне виробництво). З розвитком виробництва межі між ними стираються, а роль допоміжних робітників зростає.

1.2. Сутнісна характеристика та вимірювання ефективності виробництва

Виробничий процес на підприємстві відбувається за умови взаємодії персоналу, засобів та предметів праці. Використовуючи засоби виробництва, персонал створює продукцію або надає послуги. Це передбачає витрати живої та уречевленої праці, а також певні результати, які залежать від масштабів використання засобів виробництва та кадрового потенціалу.

Ефективність виробництва — це комплексне відображення кінцевих результатів використання засобів виробництва та робочої сили за певний період [4, с. 449].

У зарубіжній практиці часто використовують термін «продуктивність системи виробництва та обслуговування», розуміючи під ним ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) для виробництва товарів і послуг.

Загальна продуктивність системи є ширшим поняттям, ніж продуктивність праці чи прибутковість.

Основною ознакою ефективності є досягнення мети діяльності з найменшими витратами суспільної праці або часу.

Змістове тлумачення ефективності визначається законом економії робочого часу, який є основою багатства та мірою витрат. Підвищення ефективності виробництва є формою вияву цього закону.

Формалізований вираз закону економії робочого часу має вигляд:

В_С = (В_УП + В_ЖП + В_МП) / Е_СК ®min (1)

де В_С – сукупні витрати на виробництво продукції протягом життєвого циклу; В_УП – затрати минулої (уречевленої) праці; В_ЖП – затрати живої праці (заробітна плата та прибуток); В_МП – затрати майбутньої праці в процесі споживання; Е_СК – сумарний корисний ефект для споживача.

Процес формування результатів та ефективності виробництва показано на рис. 1.4.

Сутність ефективності відображається в загальній методології її визначення:

Ефективність (продуктивність) = Результати / Ресурси (витрати)

Результативність виробництва не варто тлумачити однозначно. Розрізняють:

1) кінцевий результат процесу виробництва;

2) кінцевий народногосподарський результат роботи підприємства.

Перший відображає матеріалізований результат, що вимірюється обсягом продукції. Другий включає не лише кількість продукції, а й її споживну вартість. Кінцевим результатом є чиста продукція (новостворена вартість), а фінансовим результатом — прибуток.

Ресурси, необхідні для отримання результату, поділяються на одноразові (інвестиційні) та поточні.

Вимірювання ефективності методологічно пов'язане з визначенням критерію та формуванням системи показників.

Критерій — це головна відмітна ознака та міра вірогідності пізнання суті ефективності. Правильно сформульований критерій має повно характеризувати суть ефективності та бути єдиним для всіх ланок виробництва.

Суть підвищення ефективності полягає в досягненні максимального обсягу виробництва на кожну одиницю ресурсів. Єдиним макроекономічним критерієм є зростання продуктивності суспільної праці. Кількісна визначеність критерію відображається в конкретних показниках.

При формуванні системи показників ефективності доцільно дотримуватися таких принципів [6, с.124]:

• забезпечення взаємозв'язку критерію та системи показників;
• відображення ефективності використання всіх видів ресурсів;
• можливості застосування показників для управління різними ланками виробництва;
• виконання провідними показниками стимулюючої функції.

Система показників ефективності має включати кілька груп:

1) узагальнюючі показники ефективності;

2) показники ефективності використання праці;

3) показники ефективності використання виробничих фондів;

4) показники ефективності використання фінансових коштів.

Кожна група включає конкретні абсолютні чи відносні показники (табл. 1.1).

Для всебічної оцінки ефективності варто використовувати також специфічні показники, що відображають ступінь використання кадрового потенціалу, виробничих потужностей, обладнання тощо.

Конкретні види ефективності виокремлюються залежно від результатів діяльності та ресурсів, що беруться для розрахунків. Застосовувані ресурси — це сукупність живої та уречевленої праці, а споживані — це поточні витрати. У зв'язку з цим розрізняють ефективність застосовуваних і споживаних ресурсів.

Узагальнюючий показник ефективності застосовуваних ресурсів розраховується за формулою:

Е_ЗР = V_ЧП / (Ч_П + (Ф_ОС + Ф_ОБ) / k_ПВП), (2)

де Е_ЗР – ефективність застосовуваних ресурсів; V_ЧП – обсяг чистої продукції; Ч_П – чисельність працівників; Ф_ОС – середньорічний обсяг основних фондів; Ф_ОБ – вартість оборотних фондів; k_ПВП – коефіцієнт повних витрат праці.

Узагальнюючим показником ефективності споживаних ресурсів є показник витрат на одиницю товарної продукції, що характеризує рівень собівартості.

До собівартості споживані ресурси включаються у вигляді оплати праці, амортизаційних відрахувань і матеріальних витрат.

Серед узагальнюючих показників ефективності виокремлюють відносний рівень задоволення потреб ринку, який визначається як відношення обсягу продажу до виявленого попиту.

Важливим показником є також частка приросту продукції за рахунок інтенсифікації виробництва, оскільки за ринкових умов вигіднішим є інтенсивний розвиток.

Частка приросту продукції за рахунок інтенсифікації визначається за формулою:

Ч_ІНТ = 100 ´(1 – DР_З / DV_В), (3)

де Ч_ІНТ – частка приросту продукції за рахунок інтенсифікації; DР_З – приріст застосовуваних ресурсів, %; DV_В – приріст обсягу виробництва, %.

Народногосподарський ефект використання одиниці продукції обчислюється як приріст чистого прибутку за відрахуванням вартості придбаної продукції.

Решта показників, диференційованих за видами ресурсів, використовуються відповідно до мети вимірювання ефективності.

Розділ 2. Типи ефективності виробництва та фактори її зростання

2.1. Характеристика основних типів ефективності виробництва

Ефективність виробництва має багато форм визначення та застосування. Тому важливим є виокремлення за окремими ознаками відповідних типів ефективності, кожен з яких має практичне значення (табл. 2.1).

Типи ефективності виокремлюються на підставі одержуваних ефектів господарської діяльності. Розглянемо сутнісно-змістову характеристику окремих типів.

Економічну ефективність відображають через вартісні показники, що характеризують результати виробництва. До них належать:

• обсяг товарної, чистої або реалізованої продукції;
• величина прибутку, рентабельність виробництва;
• економія видів ресурсів або загальна економія від зниження собівартості;
• продуктивність праці тощо.

Соціальна ефективність полягає у скороченні тривалості робочого тижня, збільшенні кількості робочих місць, поліпшенні умов праці та побуту, стану довкілля. Соціальні наслідки можуть бути як позитивними, так і негативними (безробіття, інфляція).

Локальна (комерційна) ефективність визначає конкретний результат діяльності підприємства, унаслідок якої воно має певний зиск.

Народногосподарська ефективність — це сукупний ефект у сферах виробництва та споживання, коли виробництво продукції на одному підприємстві пов'язане з меншими витратами на іншому.

Абсолютна ефективність характеризує загальну або питому ефективність діяльності підприємства за певний період.

Порівняльна ефективність відображає наслідки порівняння можливих варіантів господарювання та вибору ліпшого з них.

Абсолютна й порівняльна ефективність доповнюють одна одну. Визначення найвигіднішого варіанта базується на зіставленні показників абсолютної ефективності.

Первинна ефективність — це початковий одноразовий ефект, отриманий унаслідок здійснення виробничо-господарської діяльності або запровадження заходів.

Первинна ефективність примножується завдяки багаторазовому використанню заходів на інших підприємствах. Тоді можна казати про мультиплікаційну ефективність, яка виявляється в дифузійному й резонансному ефектах, а також ефектах «стартового вибуху», супровідних можливостей та акселерації.

Дифузійний ефект реалізується, коли нововведення поширюється на інші галузі (наприклад, метод безперервного розливання металу).

Резонансний ефект має місце, коли нововведення в одній галузі стимулює розвиток інших явищ (наприклад, синтетичне волокно уможливило виробництво нових тканин).

Ефект «стартового вибуху» — це «ланцюгова реакція», коли певний початок стає початком лавиноподібного збільшення ефекту (наприклад, застосування економіко-математичних методів).

У процесі створення матеріальних цінностей з'являються супровідні можливості з певним ефектом, які виявляються у вигляді проміжних і побічних результатів.

У будь-якій діяльності має місце ефект акселерації, який означає прискорення темпів поширення позитивного результату.

Межі між формами мультиплікаційної ефективності є умовними. Діалектичний взаємозв'язок цих форм полягає в тому, що всі вони разом формують загальний інтегральний ефект.

Синергічна ефективність виражає такий комбінований вплив інновацій, коли загальний ефект перевищує суму впливу кожної інновації зокрема.

2.2. Основні фактори зростання ефективності виробництва

Рівень ефективності виробництва залежить від багатьох факторів. Для практичного управління важливою є класифікація факторів за певними ознаками. Класифікацію доцільно здійснювати за трьома ознаками:

1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення);

2) напрямами розвитку та вдосконалення виробництва;

3) місцем реалізації в системі управління виробництвом.

Таку класифікацію наведено в Додатку 1.

Групування за першою ознакою дозволяє визначити джерела підвищення ефективності: зростання продуктивності праці, зниження фондомісткості та матеріаломісткості, раціональне використання природних ресурсів.

Активне використання цих джерел передбачає здійснення комплексу заходів, які характеризують основні напрями розвитку (друга ознака). Визначальними напрямами є:

1) прискорення науково-технічного та організаційного прогресу;

2) підвищення якості й конкурентоспроможності продукції;

3) усебічний розвиток зовнішньоекономічної діяльності.

Найважливішою є класифікація за місцем реалізації в системі управління (третя ознака). Особливо важливим є виокремлення внутрішніх і зовнішніх факторів, а також поділ внутрішніх на «тверді» і «м'які».

Класифікація на «тверді» і «м'які» є умовною, але широко використовується в зарубіжній практиці. «Тверді» фактори мають фізичні параметри і піддаються вимірюванню, а «м'які» не можна фізично відчути, але вони мають істотне значення для управління.

Можливі напрямки реалізації внутрішніх і зовнішніх факторів неоднакові за мірою впливу. Суб'єкт господарювання може контролювати внутрішні фактори через власну програму підвищення ефективності та враховувати вплив зовнішніх. Розглянемо головні фактори.

1. Технологія. Технологічні нововведення, особливо автоматизація та інформаційні технології, справляють найістотніший вплив на рівень ефективності. Вони спричиняють зміни в технічному рівні обладнання, методах організації праці, підготовці кадрів.

2. Устаткування. Продуктивність обладнання залежить від його технічного рівня, організації ремонту, строків експлуатації, змінності роботи.

3. Матеріали та енергія. Позитивний вплив на ефективність досягається через ресурсозбереження, зниження матеріаломісткості та енергоємності, раціональне управління запасами.

4. Вироби. Якість і дизайн продукції є важливими факторами ефективності. Рівень ефективності має корелювати з корисною вартістю, яку покупець готовий заплатити. Продукти праці мають з'явитися на ринку в потрібному місці, у потрібний час і за обміркованою ціною.

5. Працівники. Основним джерелом зростання ефективності є працівники. Ділові якості працівників, продуктивність їхньої праці зумовлюються мотиваційним механізмом та соціальним мікрокліматом.

6. Організація і системи. Єдність трудового колективу, раціональне делегування відповідальності забезпечують необхідну спеціалізацію та координацію процесів. Система має бути динамічною та гнучкою.

7. Методи роботи. Досконаліші методи роботи є перспективними для зростання ефективності. Постійне вдосконалення методів праці передбачає аналіз робочих місць, підвищення кваліфікації, використання позитивного досвіду.

8. Стиль управління, що поєднує професійну компетентність, діловитість і високу етику, впливає на всі напрямки діяльності. Від нього залежить, якою мірою враховуватимуться зовнішні фактори.

9. Державна економічна й соціальна політика. Основними її елементами є:

а) практична діяльність владних структур;

б) різноманітні види законодавства;

в) фінансові інструменти;

г) економічні правила та нормативи;

д) ринкова, виробнича й соціальна інфраструктури;

е) макроекономічні структурні зміни;

є) програми приватизації;

ж) комерціалізація організаційних структур невиробничої сфери.

10. Інституціональні механізми. Держава має створити організаційні передумови для функціонування спеціальних інституцій (дослідних і навчальних центрів, інститутів, асоціацій). Їхню діяльність треба зосередити на:

1) розв'язанні ключових проблем підвищення ефективності;

2) практичній реалізації стратегії і тактики розвитку економіки.

Нині у світі функціонує понад 150 міжнародних, національних і регіональних центрів з продуктивності та управління.

11. Інфраструктура. Важливою передумовою зростання ефективності є розвиток мережі інституцій ринкової та виробничо-господарської інфраструктури. Підприємства користуються послугами банків, бірж, інноваційних фондів. Важливим є розвиток виробничої та соціальної інфраструктури.

12. Структурні зміни в суспільстві. Найважливіші зміни відбуваються в таких сферах:

а) технології, наукові дослідження та розробки;

б) склад та технічний рівень основних фондів;

в) масштаби виробництва та діяльності;

г) моделі зайнятості населення;

д) склад персоналу за ознаками статі, освіченості, кваліфікації.

Лише вміле використання всієї системи факторів може забезпечити достатні темпи зростання ефективності виробництва. При цьому обов'язковість урахування зовнішніх факторів не є такою жорсткою, як внутрішніх.

Розділ 3. Основні показники ефективності виробництва

3.1. Характеристика економічних показників ефективності виробництва

Система показників, що характеризує ефективність основних фондів, охоплює два блоки:

перший — показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці;

другий — показники рівня використання основних фондів у цілому та окремих їхніх видів (рис. 3.1).

Необхідність виокремлення показників відтворення засобів праці зумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно впливають на ефективність використання машин та устаткування.

Показники, що характеризують рівень використання основних фондів, об'єднуються в групи за ознаками узагальнення. Економічна суть більшості з них зрозуміла з назви. Пояснень потребують деякі:

коефіцієнт змінності роботи устаткування — відношення загальної кількості відпрацьованих машинозмін за добу до кількості одиниць встановленого устаткування;

напруженість використання устаткування — випуск продукції в розрахунку на одиницю устаткування;

коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування — відношення кількості виготовлених виробів за одиницю часу до технічної продуктивності.

Для вимірювання ефективності використання оборотних фондів існує система техніко-економічних показників.

На підприємствах, що переробляють первинну сировину, застосовують показник виходу готової продукції з вихідної сировини. На підприємствах окремих галузей показником ефективності є витрата сировини на одиницю готової продукції.

На підприємствах обробної промисловості застосовують коефіцієнт використання матеріалів — відношення чистої ваги виробу до норми або фактичної витрати матеріалу. Для окремих видів матеріалів розраховують коефіцієнт використання площі, об'єму матеріалу тощо.

Для оцінки ефективності використання оборотних коштів застосовують показники: коефіцієнт оборотності, коефіцієнт завантаження, тривалість одного обороту та рентабельність оборотних коштів.

Ефективність використання оборотних коштів характеризується швидкістю їхнього обертання. Прискорення оборотності зумовлює: по-перше, збільшення обсягу продукції на кожну грошову одиницю витрат; по-друге, вивільнення частини коштів для розширення виробництва.

Коефіцієнт оборотності розраховується діленням вартості реалізованої продукції на середній залишок оборотних коштів. Показник, обернений до коефіцієнта оборотності, називають коефіцієнтом завантаження. Він показує, скільки оборотних коштів припадає на кожну грошову одиницю реалізованої продукції. Тривалість одного обороту в днях визначається як співвідношення кількості днів у періоді (90 днів для кварталу, 360 днів для року) і коефіцієнта оборотності. Рентабельність оборотних коштів обчислюється як відношення прибутку до суми оборотних коштів.

Для вимірювання ефективності використання праці застосовуються показники продуктивності праці.

Під продуктивністю праці розуміють ефективність трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ. Підвищення продуктивності праці характеризує економію сукупної праці. Воно полягає в тому, що частка живої праці зменшується, а уречевленої збільшується, проте загальна трудомісткість товарів зменшується.

Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції, що виробляє один працівник за одиницю робочого часу, або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції.

Різноманітність підходів до визначення рівня продуктивності праці залежить від специфіки діяльності підприємств та мети розрахунків (рис. 3.2).

Показники виробітку мають узагальнюючий характер, а показники трудомісткості можна розраховувати за окремими видами продукції та використовувати для виявлення резервів підвищення продуктивності. Достовірність розрахунків зростає за визначення повної трудомісткості.

Натуральні показники виробітку найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію. Використання умовно-натуральних вимірювачів дозволяє розширити можливість їх застосування.

Трудові показники потребують добре налагодженої роботи з технічного нормування. Їх використовують на робочих місцях, що випускають різнорідну продукцію, та за наявності незавершеного виробництва.

Найуніверсальнішими є вартісні показники виробітку. Вони можуть застосовуватись для визначення рівня та динаміки продуктивності праці на підприємствах з різноманітною продукцією.

Для забезпечення точності вимірювання продуктивності праці за вартісними показниками слід ураховувати вплив цінового фактора.

3.2. Характеристика соціальних показників ефективності виробництва

Неухильне зростання соціальної ефективності є кінцевою метою діяльності підприємств. Економічну ефективність відносно соціальної треба вважати проміжною. Рівень економічної результативності слугує матеріально-фінансовою базою для розв'язання соціальних проблем. Кожному підприємству треба постійно оцінювати соціальну ефективність своєї діяльності.

Об'єктивне оцінювання соціальної ефективності наражається на труднощі, оскільки бракує науково обґрунтованої методики її визначення. Тому припустимо спиратися на інтуїтивне та емпіричне уявлення про принципові підходи до оцінки [4, с. 458].

По-перше, соціальну ефективність треба визначати на двох рівнях:

1) локальному (на підприємстві стосовно задоволення соціальних потреб працівників);

2) муніципальному та загальнодержавному (стосовно соціального захисту населення).

По-друге, важливе значення має визначення рівня задоволення соціальних потреб працівників за рахунок коштів підприємства. До таких потреб належать:

• збільшення розміру оплати праці понад мінімальний рівень;
• оплата частини вартості або надання безкоштовних путівок;
• дотації закладам громадського харчування;
• надання безповоротної позички на придбання житла;
• будівництво та утримання власного житлового фонду, баз відпочинку, поліклінік;
• забезпечення нормальних умов праці та охорони довкілля;
• направлення працівників у навчальні заклади з виплатою стипендій;
• стажування керівників у зарубіжних фірмах; створення підсобних господарств.

По-третє, оцінюючи соціальну ефективність, треба враховувати соціальні заходи, здійснювані за рахунок муніципального і загальнодержавного бюджетів. Основними з них є:

• встановлення й регулювання мінімальної заробітної плати;
• встановлення й виплата пенсій, стипендій, допомоги, субсидій;
• індексація заробітної плати й пенсій;
• регулювання продажних цін на певні види товарів;
• бюджетне фінансування державних підприємств невиробничої сфери;
• реалізація муніципальних, регіональних і загальнодержавних соціальних програм.

По-четверте, визначення рівня соціальної ефективності має охоплювати не тільки заходи, що піддаються кількісному вимірюванню, а й ті, щодо яких кількісне вимірювання є неможливим. У таких випадках вимірювання полягає в обчисленні непрямого економічного ефекту та якісній характеристиці впливу заходів. Результати кількісного вимірювання треба доповнювати якісними характеристиками.

Висновки

Аналіз сутності ефективності виробництва, її типів, факторів зростання та показників дозволяє зробити такі висновки.

Виготовлення продукції здійснюється в процесі взаємодії праці людини та засобів виробництва, які складають ресурси виробництва.

Ефективність виробництва — це комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва й робочої сили за певний проміжок часу.

При формуванні системи показників ефективності доцільно дотримуватися принципів: забезпечення взаємозв'язку критерію та показників; відображення ефективності використання всіх видів ресурсів; можливості застосування показників для управління; виконання стимулюючої функції.

Система показників ефективності має включати: 1) узагальнюючі показники; 2) показники ефективності використання праці; 3) показники ефективності використання виробничих фондів; 4) показники ефективності використання фінансових коштів.

Розрізняють такі типи ефективності: економічна, соціальна, локальна (комерційна), народногосподарська, абсолютна, порівняльна, первинна, синергічна.

Класифікація факторів зростання ефективності здійснюється за трьома ознаками: 1) видами витрат і ресурсів; 2) напрямами розвитку виробництва; 3) місцем реалізації в системі управління.

Система показників ефективності основних фондів охоплює два блоки: показники ефективності відтворення засобів праці та показники рівня використання основних фондів.

Для оцінки ефективності використання оборотних коштів застосовують: коефіцієнт оборотності, коефіцієнт завантаження, тривалість одного обороту та рентабельність оборотних коштів.

Для вимірювання ефективності використання праці застосовуються показники продуктивності праці. Показники рівня виробітку поділяються на натуральні, трудові та вартісні.

Список використаної літератури

1. Економіка виробничого підприємства: Навчальний посібник / За ред. І. М. Петровича. – К.: Знання, 2001. – 405 с.
2. Економіка підприємств: Навчальний посібник / Ред. П. С. Харів. – Тернопіль: Економічна думка, 2000. – 500 с.
3. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Ред. Л. М. Гаєвська. – Ірпінь, 2001. – 145 с.
4. Економіка підприємства: Підручник / За ред. С. Ф. Покропивного. – К.: КНЕУ, 2000. – 528 с.
5. Коніщева Н., Балашова Р., Гураль В. Аналітичні підходи до оцінки ефективності діяльності підприємств // Економіст. – 2000. – №12. – с. 44-47.
6. Кулішов В. В. Економіка підприємства: теорія і практика: Навчальний посібник. – К.: Ніка-Центр, 2002. – 216 с.
7. Макаренко М. В., Махалина О. М. Производственный менеджмент: Учебное пособие для вузов. – М.: «Издательство «ПРИОР», 1998. – 384 с.
8. Минаев Э. С. Управление производством и операциями: Учебное пособие. – М., 1999. – 328 с.
9. Мочерний С. Політична економія: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2002. – 687 с.
10. Політекономія: Підручник / Ред. Ю.В. Ніколенко. – К.: ЦУЛ, 2003. – 411 с.
11. Політична економія: Навчальний посібник / О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури. – К.: Кондор, 2006. – 405 с.
12. Політична економія: Навчальний посібник / Т. І. Біленко, В. Г. Бодров, В. В. Волинцев та ін., За ред. Володимира Рибалкіна, Володимира Бодрова. – К.: Академвидав, 2004. – 671 с.
13. Політична економія: Навчальний посібник / Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка. – К.: КНЕУ, 2005. – 508 с.
14. Політична економія: Навч. посібники для екон. спец. / Ред. С. В. Мочерний. – Львів: Світ. – 2006. – Ч. 1 / Л. Г. Андрєєв, З. Г. Ватаманюк, Т. В. Гайдай. – 2006. – 678 с.
15. Примак Т. О. Економіка підприємства: Навчальний посібник. – К.: Вікар, 2001. – 178 с.
16. Устенко О. Л. Экономика предприятия: Методическое пособие. – К.: МАУП, 2000. – 144 с.
17. Фатхутдинов Р. А. Организация производства: Учебник. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 672 с.
18. Фатхутдинов Р. А. Производственный менеджмент: Учебник для вузов. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. – 447 с.
19. Фінанси підприємств: Підручник / Під ред. А. М. Поддєрьогіна. – К.: КНЕУ, 2005. – 384 с.