Ефективність суспільного виробництва та система її показників

Вступ

Актуальність теми. Виробництво є не лише процесом створення благ для задоволення людських потреб, а й відтворенням самого життя, оскільки воно забезпечує засоби фізичного існування та розвиток здібностей людей.

У виробничому процесі взаємодіють праця та природа. Праця — це діяльність людини, що спрямована на створення матеріальних і духовних благ. Однак створення благ може відбуватися без прямої участі людини (автоматизовані лінії, хімічні реакції), але праця при цьому не зникає, а переходить у сферу управління та регулювання.

Праця та виробництво не є тотожними. Виробництво — це завершений, результативний процес праці, який називають продуктивним, а засоби його здійснення — засобами виробництва. Якщо продукт створено, процес відбувся. Якщо ж праця була, але продукт не з'явився, таке виробництво є незавершеним.

Процес праці є результативним, тобто має певну продуктивність чи ефективність, що залежить від поєднання факторів та повноти їх використання. Важливі як кількісні та якісні параметри факторів, так і їх майнова належність, яка впливає на мотивацію працівників. Знаючи, які фактори використовуються і кому вони належать, можна об'єктивно оцінити рівень виробництва.

Виробництво як процес суспільної праці проходить такі фази: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін та споживання. Воно послідовно проходить усі ці етапи, перебуваючи в кожному з них у певний момент.

Важливою характеристикою є двоїстість виробництва. У процесі створення благ відбуваються витрати праці, що формує вартість продукції. З точки зору створення корисностей, виробництво є продуктивною силою, що саморозвивається. Коли ж процес пов'язаний із формуванням вартості та обміном витратами праці, він виступає як розгортання економічних виробничих відносин.

Мета роботи — проаналізувати основні риси суспільного виробництва та його ефективність на основі доступної літератури.

Для досягнення мети вирішуються наступні завдання:

• визначити риси суспільного виробництва;
• охарактеризувати основні фактори виробництва;
• з'ясувати ефективність суспільного виробництва;
• проаналізувати показники ефективності.

Наукова новизна полягає в розгляді ефективності суспільного виробництва на основі аналізу різнопланових джерел.

Об'єктом дослідження є основи та загальні риси суспільного виробництва.

Предметом дослідження виступає ефективність суспільного виробництва та його економічні показники.

Виробництво — це взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, які перебувають у суперечливій єдності, але розвиваються відносно автономно. Розвиток може бути еволюційним або стрибкоподібним.

Характерною рисою виробництва є поєднання розвитку та функціонування. Нарощування кількісних змін під час функціонування дозволяє перейти на новий якісний рівень, що забезпечує ефективніше функціонування.

Важливою особливістю є створення не лише матеріальних, а й нематеріальних благ та послуг, значення яких у сучасних умовах значно зросло.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади суспільного виробництва

1.1. Сутність та фази суспільного виробництва

Відомо, що основою життя суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ. Щоб жити та трудитися, люди повинні споживати, а споживати можна лише те, що створено працею. Тому суспільство завжди має виробляти засоби до життя, і цей процес є трудовою діяльністю людей.

Суспільне виробництво за структурою складається з таких фаз:

а) власне виробництво;

б) розподіл;

в) обмін;

г) споживання.

Фази тісно пов'язані між собою, хоча кожна має свої особливості.

Найтісніший зв'язок існує між виробництвом і споживанням. Споживання — це використання створених благ, яке буває виробничим та особистим.

Виробниче споживання — це використання засобів виробництва та робочої сили для виготовлення продукту. Воно фактично означає виробництво. Особисте споживання пов'язане з відтворенням робочої сили.

Споживання визначає мету та структуру виробництва, а виробництво створює предмет споживання та визначає його спосіб.

Таким чином, виробництво і споживання взаємопов'язані та лише в єдності представляють виробництво. Особисте споживання є кінцевою метою будь-якого виробництва, тому весь процес має споживацький характер. Якщо зв'язок втрачається, трудова діяльність стає безглуздою.

Перед споживанням продукт має пройти стадію розподілу.

Розрізняють такі види розподілу:

а) розподіл засобів виробництва;

б) розподіл трудових ресурсів;

в) розподіл предметів споживання.

У процесі розподілу встановлюється частка кожного учасника в суспільному продукті. Щоб отримати необхідне для задоволення потреб, продукт має пройти стадію обміну.

Обмін виступає в трьох видах:

а) обмін діяльністю і здібностями;

б) обмін засобами виробництва;

в) обмін предметами споживання.

Виробництво, розподіл, обмін і споживання слід розглядати як органічне ціле, що дозволяє розкрити зміст економічного ладу [11, c. 39-41].

За характером економічної діяльності розрізняють три сфери:

1) основне виробництво;

2) виробнича інфраструктура;

3) соціальна інфраструктура.

Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де виготовляються предмети споживання та засоби виробництва. Воно включає сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, агропромисловий комплекси, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво.

В Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств.

Виробнича інфраструктура — це комплекс галузей, що обслуговують основне виробництво. До них належать:

• транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади;
• спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних).

Ці галузі примножують суспільне багатство, тому їх розширення є важливою закономірністю індустріального розвитку.

У розвинутих країнах сфера послуг виробництву є високоефективною. Наприклад, у США на транспорті, зв'язку й торгівлі створюється 1/5 ВНП. В Україні цей показник значно нижчий.

Отже, прискорений розвиток виробничої інфраструктури є найважливішим напрямом удосконалення суспільного виробництва [5, c. 48-49].

Основне виробництво та виробнича інфраструктура становлять сферу матеріального виробництва. З розвитком суспільства зростають потреби в духовних благах, що зумовлює існування соціальної інфраструктури.

Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, що відіграють вирішальну роль у розвитку трудящих.

Сфера соціальної інфраструктури включає:

• охорону здоров'я й фізичну культуру;
• освіту (загальну, спеціальну, професійно-технічну, вищу), систему підвищення кваліфікації;
• житлово-комунальне господарство;
• пасажирський транспорт і зв'язок;
• побутове обслуговування;
• культуру й мистецтво.

Згідно з методикою обліку до соціальної сфери належить наука як форма суспільної свідомості. Однак прикладна наука має включатися в матеріальне виробництво як продуктивна сила.

Така «роздвоєність» властива й торгівлі, транспорту, зв'язку, які належать як до матеріального, так і до нематеріального виробництва.

Охорона навколишнього середовища належить до матеріального виробництва, але стосується й соціальної сфери, оскільки пов'язана зі створенням умов для життя людини.

Тривалий час соціальна сфера включалася до невиробничої сфери, але це неправомірно. У соціальній інфраструктурі створюються послуги, що задовольняють соціальні й духовні потреби та примножують суспільне багатство.

Праця на соціальну послугу є суспільно необхідною та продуктивною. Тому соціальна інфраструктура є сферою нематеріального виробництва, а не невиробничою сферою.

Досвід розвинутих країн показує, що соціальна інфраструктура стає основною сферою діяльності. У США в сфері соціальних послуг зайнято близько 70% працівників і створюється понад 60% ВНП. В Україні ці показники нижчі [13, c. 67-69].

Обсяг і якість соціальних послуг — важливий показник економічного прогресу. Недооцінка соціальної сфери спричинила відставання охорони здоров'я, освіти, науки. Тому прискорений розвиток соціальної інфраструктури є стратегічним завданням.

Важливою складовою є організація й управління виробництвом. Будь-який економічний процес має бути організований, і з поглибленням поділу праці значення організації зростає.

Суспільна організація виробництва має відповідати вимогам:

а) створювати можливості для природно-історичного процесу економічного розвитку;

б) забезпечувати науково-технічний прогрес та відповідати рівню усуспільнення виробництва.

Лише за цих умов організація сприятиме економічному розвитку [6, c. 21-22].

1.2. Основні фактори суспільного виробництва

Суспільне виробництво передбачає функціонування двох факторів: особистого та речового. Особистий фактор представляють трудові колективи — люди, зайняті суспільно корисною працею. Це працівники промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, науки, культури, охорони здоров'я.

Трудові колективи є особистим фактором, оскільки кожен працівник є носієм робочої сили.

Робоча сила — це здатність людини до праці, сукупність фізичних і розумових здібностей, що використовуються у створенні благ.

Праця — це свідома діяльність людини, спрямована на створення благ для задоволення особистих і суспільних потреб.

У процесі праці людина перетворює предмети природи відповідно до своїх потреб. Але не лише природа має слугувати людині, а й люди повинні зберігати її багатства.

Впливаючи на середовище, людина змінює власну природу, розвиває здібності, нагромаджує досвід. Праця породила людину та забезпечила її розвиток. Без праці людина деградує.

Люди завжди трудилися в суспільстві. Трудові колективи є головною продуктивною силою. Розвиток виробництва починається з удосконалення самих працівників. Здатність системи до розвитку визначається умовами для творчого розвитку працівника. Командно-адміністративна система стримувала ініціативу та створювала перепони на шляху прогресу.

Науково-технічний прогрес підвищує роль людини та висуває нові вимоги.

По-перше, зростають вимоги до кваліфікації та відповідальності. Сучасний робітник має бути висококваліфікованим, тому суспільство повинне виділяти кошти на підготовку кадрів.

По-друге, технічний прогрес вимагає творчого робітника, тому праця має бути вільною. НТП об'єктивно вимагає розкріпачення працівника.

По-третє, праця має бути матеріально забезпечена. Без вирішення соціальних проблем неможливо досягти результатів у розвитку виробництва. Ігнорування соціальних проблем породжує кризу.

Для більшості людей праця є засобом до життя. Матеріальне й моральне задоволення надихає на творчу діяльність. У. Петті назвав працю батьком багатства. Радість праці — у її результатах [3, c. 102-104].

Другим фактором є засоби виробництва: предмети й засоби праці.

Предмети праці включають:

• предмети, дані природою;
• сировину (створені людьми предмети праці);
• вторинні ресурси;
• штучно створені матеріали.

Збільшенню сировинної бази слугують:

а) комплексне використання корисних копалин;

б) розвиток матеріалозберігаючих технологій.

У розвинутих країнах ресурсозбереження стало вирішальним джерелом задоволення потреб. Для України важливим є зниження матеріалоємності та енергоємності. У 1991 р. у відходи спрямовувалося 24,9% чорних металів. Зниження матеріальних затрат на 1% дало б можливість отримати майже 3 млрд грн. національного доходу.

Засоби праці включають:

• знаряддя праці (машини, верстати, автомати);
• «безмашинну» техніку (електричне розрядження, хімічні процеси);
• «судинну» систему (трубопроводи, цистерни);
• виробничі будови, споруди, шляхи.

Предмети й засоби праці становлять засоби виробництва. Засоби виробництва та люди, які їх використовують, являють собою продуктивні сили.

У продуктивних силах існують пропорції поєднання факторів. Технічна будова виробництва показує, скільки засобів виробництва приводить у рух один працівник [8, c. 31-32].

З технічним прогресом відносно менша кількість працівників використовує більшу масу засобів виробництва. Це вивільняє трудові ресурси, що вимагає аналізу тенденцій для запобігання безробіттю та перепідготовки кадрів.

З економічного боку, характер поєднання визначається суспільною формою. Коли власником засобів виробництва і робочої сили є одна особа, існує пряме поєднання. Це характерно для дрібного товарного виробництва. В історії мало місце насильне поєднання в рабовласницькому та феодальному суспільствах.

У капіталістичному суспільстві поєднання відбувається через купівлю-продаж робочої сили. Основу заробітної плати становить вартість робочої сили. За сучасних умов поєднання здійснюється через добровільний найм, а зарплата пов'язується з кількістю та якістю праці. Тривалий час панувала догма про пряме поєднання за соціалізму, але одержавлення власності зумовило насильницькі методи, що проявилося в низькій оплаті та втраті заінтересованості.

Аналіз поєднання факторів має велике значення для характеристики економічного ладу. Ефективним є той лад, який забезпечує найвищий рівень народного добробуту [10, c. 44-45].

Суспільне виробництво ґрунтується на природних факторах. Виробнича взаємодія людини й природи здійснюється через втягування ресурсів у господарський обіг. Природні ресурси набувають властивостей, що задовольняють потреби суспільства.

Природні елементи впливають на функціонування економіки. Вони є умовою розміщення продуктивних сил та результативності виробництва.

Природні фактори становлять еколого-економічний потенціал, який виступає у двох формах: ресурсного та регенераційного потенціалу.

Ресурсний потенціал — це сукупність елементів природи, що беруть участь у виробництві. Від наявності ресурсів залежить ефективність господарювання. Приклад СРСР показує, що висока забезпеченість ресурсами була фактором екстенсивного розвитку. Ресурсні обмеження негативно впливають на ефективність.

Природні ресурси поділяються на відновні та невідновні. Мінерально-сировинні ресурси практично не відновлюються. За останні 50-70 років у світі перероблено стільки сировини, скільки за всю попередню історію. Світовий видобуток подвоювався кожні 15 років, в Україні — близько 10 років. Щорічно видобувається майже 100 млрд т гірських порід, виплавляється близько 800 млн т металів. В Україні видобуток гірських порід — близько 2 млрд т, мінеральної сировини — 1 млрд, вугілля — 160 млн, залізної руди — 100 млн т.

Вичерпання ресурсів призводить до зростання витрат та обмеження ефективності. В Україні майже вичерпані копалини нафти й газу, що стало фактором дестабілізації економіки.

Складна ситуація з відновлюваними ресурсами. На планеті використовується близько 70% ґрунту, майже половина приросту лісу, близько 10% стоку річок. В Україні орні землі становлять 85% площ степів, значна частина земель загублена через ерозію. Дефіцит води — 4 млрд м3, використовується майже 65% річного стоку Дніпра. Низька забезпеченість лісом [12, c. 132-134].

Ресурсний потенціал має тенденцію до зменшення, хоча освоюються нові природні багатства.

Регенераційний потенціал ґрунтується на можливості природних систем переробляти наслідки життєдіяльності. Збереження традиційної схеми «видобуток — переробка — викид» призводить до порушень екологічної стійкості.

Залучення природних ресурсів є малоефективним. У кінцевий результат матеріалізується лише незначна частина ресурсів. Щорічно в атмосферу викидалося близько 200 млн т окису вуглецю, понад 50 млн т вуглеводів.

Регенераційна функція потенціалу України реалізується складно. Обсяг відходів добувної, енергетичної та металургійної промисловості досягає 12 млрд т і зростає на 1,7-1,9 млрд т щорічно. За 1986-1990 рр. у повітря викинуто понад 80 млн т шкідливих речовин. Аварія на ЧАЕС ускладнила еколого-економічну ситуацію.

Екологічний стан знижує можливості життєдіяльності людини. Нарощування виробництва вступило в суперечність з екологічними можливостями. Погіршення екології є не менш загрозливим, ніж інфляція чи безробіття.

Екологічні обмеження існуватимуть завжди, але суспільство має адаптуватися. Йдеться про екологізацію виробництва, врахування природних факторів. Дійова охорона природи можлива за структурної перебудови, ресурсозбереження, матеріальних стимулів, втілення досягнень науки. Обмежуючий фактор знизиться, коли виробництво стане сферою раціонального використання багатств [9, c. 36-38].

Розділ 2. Ефективність суспільного виробництва

2.1. Соціальна та економічна ефективність

Важливою якісною характеристикою виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну та економічну ефективність. Соціальна ефективність виражає ступінь задоволення особистих потреб. Вона показує, наскільки діяльність спрямована на людину. Якщо підвищується добробут народу, виробництво є соціально ефективним.

Економічна ефективність виражає результативність через зіставлення затрат і результату:

де П — вартість продукту, З — матеріально-грошові затрати.

Показник характеризує величину затрат на одиницю продукту. Чим дешевше обходиться виготовлення благ, тим вищою є економічна ефективність.

Між соціальною та економічною ефективністю існує взаємозв'язок. Поліпшення задоволення потреб вимагає зростання економічної ефективності. Економічна ефективність є підоймою вирішення соціальних проблем. Підвищення соціальної ефективності є фактором раціонального ведення господарства.

На практиці взаємозв'язок не завжди існує, що проявляється в нераціональному використанні ресурсів, забрудненні середовища. Якщо зв'язок втрачається, виробництво здійснюється заради виробництва. Закономірністю має бути зростання ефективності виробництва такої продукції, яка потрібна суспільству. У цьому суть взаємозв'язку ефективностей [2, c. 261-263].

2.2. Показники економічної ефективності

Для характеристики ефективності використовується система показників, що визначають результативність використання ресурсів.

Продуктивність праці (Пп) — відношення величини продукту (П) до затрат живої праці (ЗПЖ).

Зворотний показник — трудоємність продукції. Вона показує, скільки продукції виробляється за певний час або скільки праці затрачається на одиницю продукції.

Продуктивність праці розраховується: а) виробництво продукції на одного працівника; б) виробництво на одну людино-годину. Використовуються натуральні та вартісні показники. Наприклад, на взуттєвій фабриці вироблено 40 тис. пар взуття, працювало 100 робітників 25 днів по 8 год.

Продуктивність праці:

Пп = 40000/2000 = 2 пари/год;

Пп = 40000/100 = 40 пар/робітника.

Вартісні показники застосовуються для узагальнюючої характеристики. У 1994 р. середньорічна чисельність працівників у приватному секторі України становила 20,4 тис. осіб, вироблено валової продукції на 91 861 млрд грн. Продуктивність праці дорівнювала 4,5 грн. на одного працівника [4, c. 115-116].

Продуктивність праці — синтетичний показник, у якому відбиваються всі сторони діяльності. Рівень продуктивності розглядається як показник прогресивності суспільної форми виробництва. Ефективність матеріально-речових факторів виражається матеріаловіддачею та фондовіддачею.

Матеріаловіддача — відношення вартості продукту до матеріальних затрат. Вона показує, скільки продукції виробляється на одиницю затрат праці, втіленої в предметах праці. Наприклад: вироблено 100 пар взуття на 10 000 грн, витрачено сировини на 4 000 грн.

матеріаловіддача = 10000/4000 = 2,5 грн.

На карбованець матеріальних затрат припадає 2,5 грн. готового продукту.

Зворотний показник — матеріалоємність. У прикладі він становить 0,4 грн. Матеріалоємність валового продукту України: 1985 р. — 0,54 грн., 1991 р. — 0,51 грн., 1994 р. — 0,56 грн. Матеріаловіддача відповідно — 2, 1,9 і 1,8 грн. Зниження матеріальних затрат на 1 коп. дало б змогу отримати додатково 3,8 млрд грн. національного доходу.

Фондовіддача — відношення вартості продукту до основних виробничих фондів. Вона виражає ефективність використання засобів праці. Наприклад, на підприємстві використовується фондів на 1 млн грн., продукції випускається на 1,2 млн грн. Фондовіддача становитиме 1,2 грн. Це показник інтенсивності використання фондів. Якщо обладнання використовується в дві-три зміни, вища фондовіддача. Це також показник технічного стану фондів.

Завдання — забезпечити інтенсивне використання нового обладнання. Продуктивність нового обладнання має зростати швидше, ніж його вартість. Недотримання вимог зумовило зниження фондовіддачі. У матеріальному виробництві України вона падала: у 1981-1985 і 1986-1990 pp. — на 2,0% щорічно. За 1991-1994 pp. валовий продукт зменшився на 43%, а фонди зросли на 10%. Фондовіддача у 1990 р. становила 0,91 грн., у 1994 р. — 0,47 грн. [1, c. 20].

Для повної фондовіддачі її розраховують як відношення валового продукту до всіх виробничих фондів. Визначають середньорічну вартість основних і оборотних фондів.

Показники ефективності тісно пов'язані. Існує прямий зв'язок між продуктивністю праці та фондовіддачею. Динаміка може не збігатися через: а) об'єктивні причини (первинний етап індустріалізації); б) суб'єктивні причини (малопродуктивна техніка). Загальним процесом має бути позитивний вплив НТП на результати діяльності.

Названі показники виражають окремі результати діяльності. Для уявлення про ефективність у цілому необхідно проаналізувати всю систему факторів. Інтегральний показник виражається формулою:

де Е — ефективність; П — продукт чи доход; 3 — затрати живої праці; М — матеріальні затрати; Ф — одноразові вкладення в основні фонди; — коефіцієнт переведення затрат [7, c. 184-185].

Висновки

Результативність використання факторів виробництва відображається категорією ефективності (співвідношенням результату та витрат). Ефективність може бути підвищена екстенсивним або інтенсивним шляхом. У реальному процесі обидва шляхи переплітаються. З розвитком суспільства поширюється інтенсивний шлях, що означає повніше використання факторів, їх якісне удосконалення та зменшення ролі кількісного нарощування.

Кількісне збільшення факторів має місце й при інтенсивному розвитку, але відіграє підпорядковану роль. Якісне вдосконалення не дає ефекту без адекватного використання поліпшених властивостей.

Найперспективнішим шляхом є впровадження досягнень НТП. Традиційну техніку можна застосовувати по-різному. Зростання рівня використання наявної техніки — важливий напрям інтенсифікації, що зумовлена темпами створення нової техніки.

Прогресивні нововведення — це раціоналізація виробництва на основі ресурсозбереження, підвищення технологічної культури, ліквідація непривабливих робочих місць. Нові технології (електронізація, автоматизація, інформатика, біотехнологія) дають змогу здійснити революційний переворот у виробничих силах.

Електронізація створює передумови для швидкого оновлення продукції з найменшими витратами праці.

Інформатизація відкриває можливості для переміщення робочих місць у територіально розмежовані дільниці. Використовуючи комп'ютери, працівники зможуть працювати вдома. Скоротяться втрати робочого часу, зменшиться навантаження на транспорт. Інформатизація супроводжується автоматизацією домашньої роботи.

Зростає роль праці, посилюється тенденція до гуманізації виробництва. Вона означає поліпшення умов праці, зміцнення здоров'я, створення сприятливого соціально-психологічного клімату.

Корисно запроваджувати досягнення ергономіки — наукової дисципліни, що вивчає людину та умови її трудової діяльності. Ергономіка пристосовує виробниче середовище до можливостей організму, оптимізує систему «людина — техніка — виробниче середовище». Враховується вплив фізичних умов праці та режиму робочого часу на біоритми. Ергономіка аналізує темп, складність, зміст діяльності, вивчає устаткування та організацію робочого місця. У результаті продуктивність зростає, а здоров'я поліпшується. Підвищення продуктивності приводить до змін у зайнятості.

Розглянуті резерви збільшення обсягів суспільної праці визначають можливості розширення джерел суспільного багатства.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Суспільне виробництво, його фактори та результати: Текст лекції / Київський держ. торговельно-економічний ун-т. — К., 1995. — 52с.
2. Базилевич В. Макроекономіка: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — 2.вид., випр. — К. : Знання, 2005. — 856с.
3. Буряк П. Ю., Стефанишин О. В., Цимбал Л. Л., Балагурак У. Д., Гупало О. Г. Макроекономіка: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закладів / Львівський держ. фінансово-економічний ін-т / П.Ю. Буряк (наук.ред.). — Л. : ІНТЕРЕКО, 2001. — 347с.
4. Гавриш В. Макроекономіка. Основні моделі та залежності: Навч. посібник для студ. екон. спец. — Хмельницький : ХДУ, 2003. — 238с.
5. Губарєв О. О., Щербаха О. М., Сотніков В. І., Бриль М. С., Колесніченко І. М. Макроекономіка: Навч. посібник / Харківський держ. економічний ун-т / М.А. Сіроштан (ред.). — Х. : ВД "ІНЖЕК", 2004. — 178с.
6. Данильченко Є. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. екон. спец. / ІСДО; Харківська академія міського господарства. — К., 1995. — 95с.
7. Дорнбуш Р. Макроекономіка / Володимир Мусієнко (пер.), Віталій Овсієнко (пер.). — К. : Основи, 1996. — 814с.
8. Дратвер Б. Макроекономіка: Стислий конспект лекцій / Кіровоградський держ. педагогічний ун-т ім. Володимира Винниченка. — Кіровоград : РВВ КДПУ ім. В.Винниченка, 2004. — 92с.
9. Лебединська Людмила Дмитрівна. Макроекономіка: Курс лекцій / Чернігівський держ. ін-т економіки і управління. — Чернігів : Чернігівські обереги, 2002. — 128с.
10. Малиш Н. Макроекономіка: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП). — К. : МАУП, 2003. — 182с.
11. Ніколенко Ю. Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. / Юрій Васильович Ніколенко (ред.). — 2.вид., перероб. і доп. — К. : Либідь, 1998. — Кн. 1 : Суспільне виробництво ; Ринкова економіка. — 272с.
12. Основи економічної теорії: Мікроекономіка. Макроекономіка: Навч. посібник / Одеський держ. економічний ун-т. Кафедра загальної економічної теорії / А.К. Покритан (ред.), Г.І. Анашенкова (авт.-уклад.), М.І. Збарський (ред.). — 2.вид., виправ. і доп. — О., 1999. — 494с.
13. Палехова В. Макроекономіка: Навч. посібник / Миколаївський держ. гуманітарний ун-т ім. Петра Могили комплексу "Києво-Могилянська академія". — 2.вид., доп. та перероб. — Миколаїв : Видавництво МДГУ ім. Петра Могили, 2005. — 300с.