Єдність моралі і різноманітність вдач

Вступ.

1. Сутнісний аналіз моральності та її єдності.

2. Моральні підходи щодо діяльності людини та різноманітності вдач.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Осмислення природи моралі передбачає з'ясування її значення для людського поступу й відбувається на ґрунті уявлень про особливості людського існування. Залежно від того, як трактується це значення, мораль постає то як життєва мудрість, то як сукупність приписів, покликаних упорядковувати поведінку людей, або ж розглядається крізь призму сутності людини як безпосереднє втілення людяності, чи у вузько прагматичному сенсі — як інструмент, що обслуговує діяльність людини в аспекті її поведінкових проявів. Варто наголосити, що в такому останньому тлумаченні питання про сутність моралі та правомірність його постановки взагалі знімається, адже подібний підхід нівелює її змістову унікальність і акцентує лише на прикладному, функціональному вимірі.

Обґрунтування потреби в моралі, її сенсу для розвитку людини тісно пов'язане з пошуком того першоджерела, яке породжує моральний спосіб засвоєння людиною дійсності. Розв'язання цього завдання аж ніяк не зводиться лише до констатації суспільної природи моральності чи до виведення її зі змін у суспільному житті. Попри всю очевидність такого взаємозв'язку, визначення сутності моральності потребує аналізу її походження, віднайдення внутрішнього джерела її саморуху — того, що, попри всі історичні трансформації, визначає логіку її розвитку саме як моральності, засвідчує її всеісторичний характер, увиразнює її специфіку та внутрішню будову. Саме це й становить мету цього розділу, а її досягнення передбачає сутнісний аналіз моральної діяльності та сягає корінням у фундаментальні засади специфічно людського буття.

1. Сутнісний аналіз моральності та її єдності

У міру ускладнення соціальних практик і розмаїття характерів етикет дедалі більше набуває рис мистецтва, що виявляється не лише в індивідуальній, а й у колективній поведінці.

Сутнісне дослідження моральності вимагає її розгляду у зв'язку з людською діяльністю, змістовно-загальним ставленням людини до світу й є необхідним етапом у вивченні моральної діяльності.

Пізнання та перетворення світу є тією основою, що зумовлює творчий характер людської діяльності, її конструктивну силу. Якщо ж діяльність сприймати однобічно — лише як перебудову довкілля згідно зі сваволею людини, без урахування сутності того, що перетворюється, й часом трактувати її як свободу творчості, — вона приховує в собі негативний сенс не тільки через акт насильства над середовищем. Проблема глибша: сам акт насильства й сваволі свідчить про неблагополуччя у ставленні людини до світу, що загрожує руйнацією цілепокладання — специфічно людського надбання.

Куди б людина не спрямовувала свої зусилля, чого б не прагнула, що б не робила — її устремління, дії та зусилля завжди співвіднесені з уявленням про бажане, тобто з метою. Водночас визначеність мети не залежить лише від бажання. Уявлення про неї формується в процесі пізнання тих явищ і предметів, які зумовлюють не тільки саму поставлену мету, а й конкретні способи дії. Такі знання можуть бути отримані емпіричним шляхом і виявитися достатніми для окремих аспектів діяльності. Інші ж її сторони потребують високого рівня розвитку теорії.

Людська діяльність — від найпростіших її виявів до найскладніших форм — є способом людського існування, і як така вона втілює реалізацію творчого, духовного потенціалу особистості. Твердження про те, що задоволеність людини власним життям прямо залежить від присутності в ньому творчого начала, сьогодні вже не є відкриттям. Висвітлена в різноманітних публікаціях і телепередачах, розглянута стосовно найрізніших професій, ця думка переконливо підтверджена життєвим досвідом і виражає одну з незаперечних істин людського буття.

Коли ж мета визначається поза контекстом конкретної справи, не випливає з її сутності й не покладена в її основу, а диктується лише бажанням, тоді не лише мета, а й уявлення про результат діяльності втрачають конкретність і те духовне задоволення, яке людина відчуває в процесі самореалізації. Скажімо, мета студента стати фахівцем у певній галузі може перетворитися на низку важких і виснажливих зусиль над собою саме тому, що вона залишиться простим бажанням. Зовсім інша ситуація, коли ця мета виростає з актів пізнавальної діяльності, кожен з яких у своєму конкретному змісті несе долучення до того, що існувало поза межами внутрішнього світу людини, а ставши її надбанням, обертається способом реалізації її творчого потенціалу, її справжнього самоздійснення. Знання, здобуте в цьому процесі, стає засобом для досягнення наступної мети й лише так набуває творчого характеру, перетворюючись на спосіб самовизначення особистості. Наведений приклад дає дещо спрощене уявлення про цілепокладання, проте він цінний тим, що розширює розуміння діяльності, її творчої природи та підводить до осмислення цілепокладання в аспекті його розвитку [3, c. 94-96].

Порушене питання про цілепокладальний характер людської діяльності є важливим, оскільки його розв'язання безпосередньо пов'язане з визначенням сутності діяльності. К. Маркс, розглядаючи суспільну сутність «родового», змістово-загального характеру людської діяльності в тому, що людина «відноситься», розкриває її у визначеності відношення між природою предмета та природою відповідної їй сутнісної сили людини.

Це відношення «створює особливий, дійсний спосіб ствердження» людини, тобто діяльність. Ця ж думка увиразнюється при з'ясуванні зв'язку між пізнанням і його предметом у питанні: «Хіба, коли предмет сміється, дослідження повинно бути серйозним, а коли предмет похмурий, дослідження повинно бути скромним?». Суспільна сутність людської діяльності розглядається також у контексті загальної скромності духу, яка є розумом, тією універсальною незалежністю думки, що ставиться до кожної речі відповідно до її сутності. Процитований текст поглиблює розуміння суспільної природи людської діяльності, виводить його за межі звичних емпіричних уявлень про суспільність, розкриває зміст поняття «людина відноситься» в його значенні для з'ясування специфіки діяльності як способу людського буття.

Здатність співвідносити себе зі світом, бути відповідним, ставитися є виявом духу; суспільність — ядро специфічно людського ставлення до світу, яке реалізується в діяльності та визначає її специфіку. Олюднення світу й людини — це процес, у якому чуттєва, безпосередня взаємодія зі світом у міру розвитку суспільних зв'язків перетворюється на відношення, а почуття безпосередньо в практиці «стають теоретиками». Саме так змінюються потреби та способи їх задоволення: гола корисність стає людською користю, а її духовний, суспільний характер формується в тому, що у ставленні до світу, до речей, якими вони є для людини, закладено й ставлення, що відповідає логіці речі, іншого як людини. Так людина самовизначається згідно з логікою людини, присвоює свою людську сутність. У цій єдності ставлення до світу для себе й, відповідно, згідно з його логікою, і виникає цілепокладання, визначається предметний характер людської діяльності.

Олюднення світу, його перетворення означає не бездумне втручання чи переінакшення, а вдосконалення світу відповідно до законів його розвитку. Олюднена природа, тобто природа, сприйнята у її відношенні до людини й тим самим у відношенні до себе, природа, якою вона є і якою вона в цьому сенсі постає для людини, — дві сторони, що в єдності визначають основу пізнавально-перетворювальної діяльності. І тут виявляється, що побачити річ крізь її смисл для людини й те, якою вона є стосовно себе, оволодіти цим специфічним відношенням дано саме людині — суспільній істоті. Таке бачення є величезним досягненням людського генія, схоплена в русі досконалість суспільної сутності людини, виражена в її діяльності, здатності відноситися, відповідати світові, взаємодіяти на рівні усвідомленої діяльності та взаємовідношення [5, c. 152-154].

Людське ставлення до світу — це реалізована в діяльності здатність відноситися, загальна продуктивна сила. Уміння співвідноситися, підходити, виявляти й виробляти відповідно до логіки речі визначається суспільною сутністю свідомості (або, як її називають інші, — суспільністю). Вона реалізується у визначеності відношення між предметом і відповідною йому сутнісною, суспільною силою, у самому акті відповідності предметові. Зі здатності відноситися, творчої потенції суспільність перетворюється стосовно предмета на своєрідну сутнісну силу, розкривається як зумовлена предметом і виражена у відповідності йому своєрідність людської сутності — загальної продуктивної сили — того, що людина «відноситься». У цьому конкретному способі реалізації суспільність постає специфічною продуктивною силою, а її опредмечування є діяльністю.

Виходячи з розуміння діяльності як способу людського буття та його ствердження, розглядаючи суспільність як первинне в діяльності, що визначає її людський смисл і виражене в тому, що, на відміну від тварини, людина «відноситься», дослідивши сутність людського відношення, ми отримуємо уявлення про те, що має бути покладено в основу досліджень конкретних діяльностей, зокрема й моральної.

Відповідно до розуміння родової сутності людини як дійсної сукупності її сутнісних, творчих сил, аналіз морального способу освоєння людиною світу пов'язується з виявленням предмета освоєння, своєрідності тієї сутнісної сили, через яку, завдяки її відповідності предметові, реалізується творчий потенціал людини. Спосіб опредмечування сутнісної, творчої сили й становить сутність цього, морального, способу освоєння, його внутрішній смисл.

Моральна сприйнятливість, у якій здатність співвідносити себе зі світом реалізується у сприйнятті іншого як людини, зумовлена тим, що вона постає в цілісній конкретності індивідуально неповторного вираження, як особистість. Її сприйняття має конкретно-чуттєвий характер, ґрунтується на особливій заінтересованості — небайдужості, суть якої полягає у виокремленні неповторного «обличчя» іншого, в розрізненні й, таким чином, у досяжній співпричетності йому. Результат здійсненого контакту, що переживається в почутті прихильності, характеризується різними рівнями втілення, але спільним для них є співпричетність — механізм суспільності, що присвоюється в моральній діяльності. Виражена в моральному спілкуванні у своїй безпосередності як специфічно людська, міжособистісна форма зв'язку людей, суспільність людини задовольняється в присвоєному почутті спільності й має духовний характер.

Реалізоване в цьому процесі самоздійснення індивіда як людської істоти не обмежене жодними рамками. Водночас моральний спосіб освоєння у своїй якісній визначеності (попри всі історичні зміни) окреслюється межами, які позначаються специфікою предмета — суспільністю та відповідною йому сутнісною силою — моральною сприйнятливістю. Суспільність, що реалізується в неповторності індивідуального вияву у взаємовідношенні кожного до іншого як до людини, є способом присвоєння людиною своєї людської, суспільної сутності безпосередньо у відношенні, тобто способом її існування.

У визначеності відношення між предметом — іншим як людиною — та відповідною йому сутністю, продуктивною силою — моральною сприйнятливістю — створюється особливий, моральний спосіб ствердження людини [7, c. 188-189].

2. Моральні підходи щодо діяльності людини та різноманітності вдач

У підході до моралі як до діяльності, в інтерпретаціях морального способу освоєння людиною дійсності, у витлумаченні системи, в якій розкривається її специфіка, елементів і характеру їхнього зв'язку, криються уявлення про моральне відношення. Значення, в якому поняття «моральне відношення» виступає для етичної теорії діяльнісної сутності моралі, його ключова роль для цієї наукової інтерпретації моральності зумовили функціональну багатозначність цього поняття в науці.

Принцип діяльнісного підходу до моралі та різноманітності вдач — і в його вираженні на емпіричному рівні осмислення моральності, і в теоретичному усвідомленні його методологічного значення для вивчення моральності — завжди пов'язує уявлення про моральне з відношеннями. Своєю чергою, тлумачення відношень людини зі світом, те, наскільки в теорії відношень виражена їхня діяльна сутність, визначає розуміння морального відношення, його місця та ролі в моральній діяльності. Наприклад, розглянуте вище застосування редукціонізму — методу «точних наук» — у вивченні предметно-змістових відношень дало викривлене уявлення про їхню своєрідність. Така ж доля спіткала й моральне відношення. Жива безпосередність здійснюваного в творчості людяності існування суспільних індивідів визначає безмежність морального відношення, його всюдисущий і всепроникний характер, що вимірюється відношенням до родової суспільної людської сутності. Не піддаючись розчленуванню на частини, не змінюване кількісно, моральне відношення формалізувалося за зовнішніми ознаками як суб'єктно-суб'єктне відношення. Безвідносно до визначення суб'єкта моральної діяльності, різноманітності вдач, предмета, способу, яким цей предмет освоюється, і продукту освоєння, моральне відношення розглядалося як оцінне, одномоментне, поза перспективою його діалектичного розвитку до моралі. Таким чином, моральне відношення опинилося відірваним від моралі, постало як елемент, що опосередковує зв'язок моралі (форми суспільної свідомості) з діяльністю (тлумаченою як поведінка), реалізованою індивідом за перевагою при виборі поведінки з позицій інтеріоризованої ним моралі [4, c. 127-129].

Отже, з предметно-змістового відношення індивідів, яке в своєму саморозвитку підносилося до вираження загального в моралі, моральне відношення перетворювалося на оцінне. Воно розглядалося не як цілісний організм, із якого виростала мораль, а як її частина, елемент довільно змодельованої структури, керований через мораль, структуровану з позаморальних джерел, безвідносно до їх віднайдення та розкриття їхньої ролі в «саморусі» моралі. У цьому зв'язку всепроникний характер моральності з наслідку, в якому проявлялася специфіка морального відношення, перетворювався на його основу, на доказ оцінного, а не змістового характеру морального відношення. Те, що моральність пронизує всі сфери життєдіяльності, виступало підставою для заперечення предметного характеру морального відношення, його змістової специфіки, яка зводилася до поведінки згідно з нормами моралі.

Не менше значення у вихолощуванні моралі як родової діяльності людини, у перетворенні загальнолюдського змісту її норм і цінностей на відносні, аж до сконструйованих подібно до технічних механізмів, мало те, що за викривленого уявлення про моральне відношення навіть не поставало питань про його творчий характер, виключалося вивчення духовних моральних почуттів, їхнього практичного, предметного змісту, їхньої своєрідності стосовно людської чуттєвої діяльності. І це цілком природно для механістичного погляду на живий процес суспільно-історичного розвитку моральності, який розриває всеісторичні масштаби моральності з позицій абсолютизованого історичного моменту та за допомогою породженого ним монстра формалізованої свідомості, що проявилася в абсолютизації значення редукціонізму при вивченні людини.

Розуміння не лише наслідків, а й причин проникнення редукціонізму в науки про людину відкривається у філософській теорії.

«Тільки повне врахування досвіду і тенденцій усього історичного розвитку суспільства може висвітити генеральну перспективу родоіндивідуальної еволюції людини й на цій основі дасть змогу виділити її культурну складову», — пише В. П. Іванов. Сказане стосується й вивчення моральної діяльності, розуміння її історичного характеру, ролі й значення для людського розвитку.

Єдність форми суспільного буття та відповідної їй форми суспільної свідомості виражена в моральному відношенні як дві сторони людської діяльності, охоплені в організмі його діяльнісної структури. Почуття спільності, що виникає в моральному спілкуванні, і є специфічно моральною формою свідомості, яка покладає в собі єднання індивідів; її наявність, переживання і є процесом їхнього суспільного перетворення — усуспільнення. І коли ми говоримо про рух індивідуальної моральної свідомості до моралі як форми суспільної свідомості, то розуміти це треба не так, що індивідуальна моральна свідомість позбавлена суспільності й набуває її, лише засвоюючи мораль.

Подібний висновок, хоч і випливає з тлумачення моралі як способу приборкання індивіда, але він застосовний до права, а не до моралі. Почуття спільності як продукт моральної діяльності, те, в чому вдовольняється моральна потреба (потреба людини — суспільної істоти — у співпричетності з іншим), — один із доказів того, що в основі індивідуальної моральної свідомості лежить суспільність [6, c. 213-215].

Висновки

Моральний спосіб існування людської суспільної сутності, спосіб її безпосереднього вияву в бутті розкривається в розвитку морального відношення до моралі як діалектичний процес усуспільнення людини, її ствердження.

Моральне відношення як предметне, змістове у своєму становленні зумовлене органічною для людини — суспільної істоти — потребою в співпричетності з іншим, суспільством, яка, як і здатність до співпричетності, визначається рівнем суспільного розвитку людини. Присвоєння суспільності й становить предмет морального способу освоєння, визначає духовний характер моральної діяльності та її практичне значення для людського розвитку. Предмет освоєння — суспільність — має не матеріально виражений, а духовний характер; він не є певною властивістю, яку видобуває суб'єкт, а є відношенням між людиною та іншим, у якому передумова їхнього людського існування реалізується безпосередньо й адекватно. Присвоєння також має духовний характер, виражений у своєрідності сутнісної сили та відповідності її предметові: моральна сприйнятливість та її вираження у співучасті з іншим як із людиною, у співпереживанні й становлять специфіку морального як відношення. Людина у ставленні до іншого як до людини присвоює в собі людину, суспільність у почутті спільності, в небайдужості до іншого усвідомлює свою співпричетність.

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. - К.: Либідь, 1992. - 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. - 4-те вид.. - К.: Либідь, 2002. - 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. - 3-тє вид., виправл. і доп.. - К.: Знання , 2007. - 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. - К.: Видавничий центр "Академія", 2005. - 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. - К.: Дакор, 2006. - 319 с.