Джузеппе Гарібальді та Італія

Вступ

1. Початок визвольної боротьби за об’єднання Італії

2. Друга війна за незалежність

3. Похід гарибальдійської "Тисячі"

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Джузеппе Гарібальді — уславлений італійський патріот генуезького походження, який з'явився на світ 4 липня 1807 року в Ніцці в родині моряка. Юнаком він розпочав службу на сардинському флоті, долучився до змови 1834 року, що завершилася невдалим вторгненням Мадзіні (відомого італійського революціонера, члена таємного товариства карбонаріїв) до Савойї, і змушений був тікати до Франції. Заочно засуджений на батьківщині до страти, він тривалий час вів мандрівне життя, служив туніському бею, а в 1846 році запропонував свої послуги південноамериканським республікам Ріо-Гранде та Монтевідео. Спорядивши власні кораблі, він, як командувач каперів, наводив жах на все бразильське узбережжя.

Майже одразу після свого заснування "Молода Італія" розпочала поширення нових гасел, проголошених Мадзіні. У брошурах, листівках та інших виданнях, які розповсюджувалися серед італійських вигнанців у Франції та Швейцарії й таємно переправлялися на Апеннінський півострів, звучав палкий заклик до боротьби за єдність, незалежність і свободу Італії. Ця пропаганда, що набула значного розмаху, стала надзвичайно вагомим внеском "Молодої Італії" у розвиток національно-визвольного руху.

Величезна заслуга в популяризації та швидкому поширенні ідей нової організації належала самому Мадзіні, який створив усі програмні документи "Молодої Італії", а також численні статті та відозви. Уже в 30-ті роки завдяки своїй надзвичайній духовній енергії, безкорисливості, ідейній переконаності та палкій відданості справі визволення Італії він швидко висунувся серед італійських патріотів, здобув довіру та величезний моральний авторитет, захопивши багатьох своєю непохитною вірою в кінцеву перемогу визвольної боротьби. Статті Мадзіні, написані в піднесеному романтичному стилі, сповнені жагучої емоційності, будили думки й почуття тисяч італійців. Програма, висунута Мадзіні, стала відомою на початку 30-х років у всій Італії та справила глибокий вплив на національну свідомість цілого покоління — інтелігенцію, дрібну та середню буржуазію, частину ремісників, ліберальні дворянські кола, молодь та освічених людей італійського суспільства, навіть якщо більшість із них так і не стали активними мадзіністами.

У 1848 році, коли у Верхній Італії спалахнуло повстання проти австрійців, Гарібальді поспішив на батьківщину й разом із 54 товаришами по зброї висадився в Ніцці; однак перший успішний період верхньоіталійської війни уже минав. Пропозиція Гарібальді воювати під прапорами сардинського короля Карла-Альберта була холодно відкинута, а міланський комітет надто пізно доручив йому організувати корпус волонтерів. Маючи лише загін у 1500 чоловік, Гарібальді після запеклої боротьби змушений був поступитися чисельній перевазі австрійців і відступити на швейцарську територію. Ця завзятість, виявлена в час загального занепаду духу, зробила ім'я Гарібальді надзвичайно популярним у всій Італії.

Отже, внесок Джузеппе Гарібальді в об'єднання Італії є надзвичайно значним і вагомим.

І. Початок визвольної боротьби за об’єднання Італії

Окремі ключові документи "Молодої Італії" видавалися у вигляді брошур і поширювалися на півострові, а з березня 1832 року в Марселі почав виходити друкований орган організації, який також мав назву "Молода Італія" і таємно переправлявся до італійських держав. У Ломбардії, крім того, розповсюджувався невеликий журнал "Трибун", який редагували вже згадані міланські підприємці Ті-Неллі та Альбера. Статті в цьому виданні писалися простою мовою, щоб бути доступними для низів (сам Альбера вів пропаганду серед робітників свого підприємства). Тій же меті поширення впливу "Молодої Італії" серед низів слугувала серія брошур, які проповідували патріотичні ідеї простою розмовною мовою, часто у формі діалогу. У 1833 році були видані брошури: "Народна освіта. Хазяїн і керуючий", "Комерсант і візник", "Конституція. Діалог між землевласником і наймитом" та інші.

Загалом, однак, пропаганда "Молодої Італії" велася її прихильниками в містах, головним чином серед освічених людей, інтелігенції, в армії, і лише незначною мірою — серед міських низів. У село мадзіністи проникнути не змогли. Тому діяльність "Молодої Італії", спрямована на організацію загального повстання під мадзіністським прапором, принесла ще менш значні результати, ніж карбонарські революції 1820–1821 і 1831 років. Оскільки організація Мадзіні не мала широкої опори серед низів, підготовка до повстання неминуче набувала характеру змови й могла призвести лише до вузького, локального руху. Підготовлені Мадзіні та його прихильниками виступи закінчувалися провалом також через помилкову тактику самого Мадзіні, який вважав, що надихаючого прикладу невеликої групи патріотів буде достатньо, щоб низи в будь-який момент піднялися на боротьбу проти Австрії та місцевих деспотичних урядів.

Навесні 1833 року влада розкрила змову "Молодої Італії" в П'ємонті, де було заарештовано близько 70 осіб; майже 200 змовникам вдалося втекти за кордон. Незабаром відбулася жорстока розправа над патріотами в Олександрії, Генуї та Шамбері, де влада, за згодою Карла Альберта, який вступив у 1831 році на сардинський престол, розстріляла 12 учасників мадзіністської змови; десятки інших були кинуті до в'язниць, а також заочно засуджені до страти (серед них сам Мадзіні, Джованні та Агостіно Руффіні). Повною невдачею завершилася й розпочата Мадзіні в наступному, 1834 році спроба підняти повстання в Савойї, куди з Франції на початку лютого 1834 року вступив загін із 200 італійських добровольців-емігрантів. Не отримавши жодної підтримки від місцевого населення, патріоти після перестрілки з поліцією змушені були повернутися на французьку територію. Не вдалося підняти повстання й у Генуї, яке мало збігтися з початком Савойської експедиції. Попередивши дії змовників, влада зірвала запланований виступ, у підготовці якого брав участь 26-річний Джузеппе Гарібальді, який роком раніше приєднався до "Молодої Італії". Гарібальді вдалося уникнути арешту, втекти з Генуї та перебратися до Франції.

Цей перший досвід участі Гарібальді в революційному русі коштував йому заочного смертного вироку, винесеного п'ємонтською владою.

За негайне приєднання до Сардинського королівства було подано 130 голосів, проти — 3. Після цього Манін подав у відставку, і до Венеції прибули сардинські урядові комісари.

У цей складний для Італії час, коли вирішувалася доля країни, розгорнув свою кипучу діяльність чоловік, з іменем якого пов'язана вся подальша боротьба за єдину незалежну Італію, — Джузеппе Гарібальді. 21 червня 1848 року він повернувся в Італію після 14 років еміграції. Ще молодим моряком Гарібальді приєднався до революційного товариства "Молода Італія".

За участь у невдалому повстанні 1834 року він був заочно засуджений до страти, але йому вдалося втекти. У Південній Америці Гарібальді вперше проявив свій військовий талант. Вісім років на чолі партизанських загонів він майже безперервно боровся за свободу та незалежність Ріу-Грандської та Уругвайської республік. У цій боротьбі викувався вправний полководець, який із крихітними загонами перемагав цілі армії. Партизанські загони Гарібальді не знали поразок.

За боротьбою Гарібальді в Південній Америці стежила вся революційна Італія; його ім'я стало тут найпопулярнішим, і пригноблені народні маси чекали його як рятівника. Сам же Гарібальді розглядав свої американські походи як підготовку сил до майбутньої боротьби за визволення Італії.

Ще в 1847 році, незабаром після того як австрійці зайняли місто Феррару, що належало Папській державі, Гарібальді запропонував свої послуги Пію IX для боротьби проти Австрії. Але Папська держава не захотіла скористатися допомогою італійського революціонера. Почувши про початок антиавстрійської війни, Гарібальді разом зі своїми сподвижниками негайно кинувся в Італію. Прибувши на батьківщину, він поспішив до головної квартири сардинської армії, до Карла Альберта — того самого короля, суд якого засудив його в 1834 році до страти, — щоб запропонувати йому свою шпагу. Як писав згодом Гарібальді в "Мемуарах", він та його товариші по зброї "вирішили служити Італії та перемагати її ворогів, незалежно від кольору прапора, під яким доведеться боротися у визвольній війні". Король поставився до Гарібальді з недовірою й прийняв його дуже холодно. Він запропонував йому вирушити до Турина для переговорів із військовим міністром Річчі. Той зустрів партизанського вождя вороже й висміяв його пропозицію про створення партизанських загонів.

Гарібальді був обурений. Він негайно виїхав до Мілана й запропонував свої послуги Тимчасовому урядові Ломбардії. Цей уряд призначив Гарібальді генералом і доручив йому організувати кілька волонтерських загонів. Однак військовий міністр Собреро, який був сардинським генералом і користувався великим впливом в уряді, усіляко намагався перешкодити створенню істинно народної та патріотичної армії під командуванням Гарібальді. Він гальмував екіпірування загонів під приводом, що їхня форма (червона сорочка, на якій наполягав Гарібальді) надто помітна й буде мішенню для ворога. А коли загони були створені, Гарібальді довго не отримував призначення на театр воєнних дій.

У ці дні в боях при Кустоці (25 і 26 липня) сардинська армія зазнала тяжкої поразки й відступила до Мілана. Виникла загроза захоплення ворогом Мілана. У ніч із 27 на 28 липня Тимчасовий уряд скликав нараду для вирішення питання про організацію оборони столиці та створення Комітету суспільної безпеки. На цій нараді був присутній і Гарібальді. Він виступив із жагучою викривальною промовою, у якій звинуватив сардинських генералів, зокрема й Собреро, у бездіяльності. Було створено Комітет суспільної безпеки, і Гарібальді нарешті отримав наказ рушити із загоном у 1500 чоловік до Бергамо.

Тут партизанський вождь поповнив свій загін до 3700 чоловік і готувався виступити проти австрійців, але отримав розпорядження з Мілана про повернення та приєднання до сардинської армії. Насувався генеральний бій під стінами Мілана.

Бій за Мілан тривав лише кілька годин. Боягузливий Карл Альберт та його генерали вирішили капітулювати (4 серпня). Допомога Гарібальді героїчним міланцям запізнилася. Можна було ще продовжувати оборону міста, закликавши до зброї все населення, але це загрожувало новою революцією, чого найбільше боявся Карл Альберт, оскільки в результаті виступу народних сил під загрозою опинилася б і сама Савойська династія.

6 серпня фельдмаршал Радецький знову вступив у Мілан, а через три дні було підписано ганебне капітулянтське перемир'я, яке ввійшло в історію під назвою "перемир'я Саласко" — за іменем начальника генерального штабу п'ємонтської армії. Відповідно до перемир'я демаркаційна лінія між двома воюючими арміями ставала кордоном, і П'ємонт повинен був відкликати свої війська з міст і фортець Ломбардії та Венеції, а також із герцогств.

З гіркотою писав згодом Гарібальді про сумний результат першої австро-італійської війни: "Спотворена Італія знову опинилася в рабстві, і не було руки, яка могла б зібрати її сили й спрямувати їх проти ворогів і зрадників. Якби ці сили були згуртовані й мали добрих керівників, їх виявилося б достатньо, щоб розгромити всіх ворогів Італії".

Гарібальді не визнав перемир'я. 13 серпня він випустив прокламацію, у якій таврував ганьбою Карла Альберта й закликав до продовження війни. Він вирішив розпочати в Ломбардії партизанську війну й рушив на чолі своїх хоробрих волонтерів в Альпи. Населення скрізь надавало йому теплий і привітний прийом і допомагало чим могло. Радецький намагався оточити загони Гарібальді, але безуспішно. Однак невеликий партизанський загін не міг устояти проти 15 тисяч австрійських солдатів, і 26 серпня після завзятого бою Гарібальді змушений був припинити боротьбу й відступити до Швейцарії. Але Гарібальді не склав зброї. Він розробив новий план походу проти австрійської армії й знову почав вербувати волонтерів.

Це були часи, коли фронт ліберальної буржуазії був прорваний; партія помірних лібералів розкололася. Одна її частина приєдналася до реакційних сил, утворивши разом із ними антиліберальний фронт. Інша частина відійшла від політичної боротьби, надавши свободу дій демократам.

Ще до повстання в Ліворно Мадзіні, звертаючись по допомогу до французьких демократів, писав (у листі Ж. Бастіду від 9 серпня 1848 року), що "королівська війна закінчилася, починається війна народу... Рух може бути тільки республіканським". Такої ж думки дотримувався й Гарібальді, який відмовився визнати перемир'я й розпочав партизанську війну. Повстання в Ліворно підтвердило правильність тверджень Мадзіні, Гарібальді та інших діячів демократичного руху про те, що республіканці повинні взяти ініціативу у свої руки.

Події в Ліворно викликали хвилювання в інших містах Тоскани. На мітингах і демонстраціях народні маси висували вимогу створення демократичного уряду. У цей час до Тоскани повернувся з австрійського полону Джузеппе Монтанеллі, популярний у народі діяч демократичного руху. Висунутий ним заклик до скликання італійських установчих зборів став найпопулярнішою вимогою демократичних мас Тоскани та всієї Італії.

Уряд правих лібералів на чолі з Джино Каппоні (який змінив у серпні уряд Ридольфі) змушений був подати у відставку. Під тиском народу та щоб заспокоїти хвилювання, що панувало в країні, Леопольд II доручив Монтанеллі сформувати новий уряд. Той прийняв пропозицію й 27 жовтня утворив уряд, у якому переважали демократи. Великим впливом в уряді користувався популярний письменник Ф. Д. Гуеррацці, який обіймав посаду міністра внутрішніх справ. Але Гуеррацці не був рішучим демократом, він намагався стримувати революційні устремління народу.

Бурхливі й драматичні події відбувалися наприкінці літа та на початку осені 1848 року в Папській державі. Невдачі на австрійському фронті викликали хвилювання серед широких народних мас; усе голосніше лунали голоси патріотів, які вказували, що антинаціональна політика Пія IX стала однією з причин поразок на фронтах. У Римі та в провінційних містах почастішали демонстрації, на яких маси вимагали надання допомоги фронтові та участі Папської держави у війні проти Австрії. Пожвавилася діяльність клубів різних напрямків. Уже в червні Джоберти, виступаючи на зборах в одному з клубів Рима, із жалем констатував, що "згода, установлена між папою і народом, порушується". Ліберальний уряд Маміані майже весь період свого існування вступав у конфлікти з Пієм IX та його радниками. Основна причина конфліктів — відмова папи від будь-яких заходів на підтримку війни з Австрією.

На початку серпня уряд Маміані подав у відставку.

У цей час велику роль відігравали клуби, особливо провінційні, навколо яких об'єдналися демократичні сили. Клуби влаштовували демонстрації, приймали звернення до уряду, виступали з вимогою якнайшвидшого скликання Установчих зборів. Рим став центром загальноіталійського демократичного руху. До древньої столиці стікалися патріоти не тільки Папської, але й інших італійських держав.

Важливе значення мало прибуття до Рима Гарібальді. Новий уряд, утворений після загибелі Россі, зняв опалу із загону Гарібальді й дозволив йому залишитися в Папській державі. 8 грудня Гарібальді отримав повідомлення від уряду, що його легіон буде приєднаний до військових сил Рима. Гарібальді вирушив до столиці, куди прибув 12 грудня. Демократичні сили та широкі маси із захватом зустріли народного героя. З нагоди його приїзду була випущена спеціальна прокламація "Гарібальді в Римі".

У Римі Гарібальді зустрівся з Чичеруаккьо та іншими керівниками демократичного руху. Прибуття народного героя до Рима окрилило їх, вони посилили боротьбу за скликання Установчих зборів.

Енергійну діяльність розгорнули прихильники Мадзіні в Папській державі, домагаючись проголошення республіки. Рух за Установчі збори та республіку набув широкого розмаху, і лібералам важко було протистояти.

Ще в 1848 році генерал Кавеньяк готував похід проти демократичного уряду Рима, а обраний наприкінці 1848 року президентом Французької республіки Луї Наполеон Бонапарт прискорив підготовку інтервенції. Говорячи про причини інтервенції, зазначимо, що Бонапарт "мав потребу в збереженні папської влади для того, щоб зберегти за собою селян... Відновлене панування буржуазії у Франції вимагало реставрації папської влади в Римі". У ніч на 22 квітня 1849 року від берегів Тулона на 17 кораблях вирушив до порту Римської республіки Чивіта-Веккья французький експедиційний корпус генерала Удіно (7000 чоловік). 24 квітня до Чивіта-Веккья прибули перші кораблі. Французи стверджували, що метою експедиції є "захист землі Римської держави від домагань австрійців і неаполітанців", а також посередництво між папою та лібералами. Установчі збори Римської республіки засідали безперервно. Обговорювалося питання, як зустріти французів: як ворогів чи як друзів. За доповіддю Мадзіні 26 квітня Збори прийняли рішення "відбити силу силою". У місті почалося спорудження барикад. Як тільки стало відомо про висадження експедиції Удіно, Мадзіні викликав Гарібальді до Рима й доручив йому організувати захист стін, кільцем оточити місто.

Уранці 30 квітня інтервенти підійшли до стін Рима й почали атаку. Проти французів боролися 9–10 тисяч чоловік із різних підрозділів. Велику роль в обороні Рима відіграв Гарібальді зі своїм легіоном. Майже весь день 30 квітня тривали запеклі бої. До вечора Удіно був розбитий, і його армія звернулася в ганебну втечу. Французи втратили близько тисячі чоловік убитими, пораненими та полоненими. Захисники Рима втратили близько 200 чоловік убитими й пораненими. Після перемоги в Римі відбулися народні торжества.

Гарібальді переслідував інтервентів далеко за Римом, щоб відрізати їм шлях до відступу в Чивіта-Веккья й не дати зануритися на кораблі. Але Мадзіні заборонив це робити, бажаючи зберегти можливість примирення з Францією. 1 травня Удіно, прагнучи виграти час, щоб отримати підкріплення, запропонував тріумвірату перемир'я.

У ці ж дні Фердінанд II на чолі 12-тисячної неаполітанської армії вторгся на територію Римської республіки й почав наступ із півдня; із півночі рухалися австрійці. Гарібальді отримав указ тріумвірату виступити проти неаполітанців.

Він вирушив із загоном у 2300 чоловік назустріч неаполітанській армії й після лютої сутички з шеститисячним авангардом при Палестрині звернув ворога у втечу (9 травня). Після цього Мадзіні відкликав загін Гарібальді до Рима.

15 травня до Рима з дипломатичною місією з Франції прибув Ф. Лессепс. Між Мадзіні та Лессепсом почалися переговори про перемир'я. Мадзіні сподівався на зміну французької політики й думав, що заява Лессепса про готовність Франції захищати територію Римської республіки від чужоземної навали не є лицемірною.

З огляду на обстановку, що склалася, тріумвірат вирішив у першу чергу спрямувати армію проти військ Фердінанда II, які все ще перебували на території республіки. Головнокомандувачем армії був призначений генерал Розеллі. В авангарді йшов загін Гарібальді; 19 травня у Веллетрі цей загін атакував неаполітанський корпус. Гарібальді змусив ворожу армію до безладного відступу й через кілька днів перейшов кордон республіки. На території Неаполітанського королівства Гарібальді вітали як визволителя. Гарібальді мав намір просуватися вглиб королівства, де населення готове було повстати, але отримав несподіваний наказ тріумвірату повернутися до Рима, якому знову загрожували війська Удіно. На допомогу французьким інтервентам поспішили іспанці, які висадилися 28 травня в Гаєті.

До цього часу Удіно отримав підкріплення — 30-тисячну армію, озброєну першокласною технікою. 30 травня Лессепс підписав перемир'я, а 1 червня Удіно заявив, що не визнає угоди про перемир'я, і 4 червня почне воєнні дії.

Французькі інтервенти розпочали воєнні дії на день раніше — на світанку 3 червня біля воріт Сан-Панкраціо. Використовуючи момент раптовості, вони обрушили удар на передові позиції римських військ у віллах Памфілі та Корсики, розташованих на височинах, що панують над містом. Подальша доля Рима багато в чому залежала від того, у чиїх руках залишаться ці височини. Жорстока боротьба зав'язалася біля вілли Корсики, яка 3 червня тричі переходила з рук у руки. Гарібальдійці, що обороняли ці позиції, проявили чудеса хоробрості та героїзму; але погано озброєні волонтери не могли зломити супротивника, який мав першокласну техніку й значно переважав їх чисельністю. До вечора Удіно остаточно зміцнився на цих позиціях.

Протягом усього червня війська республіки самовіддано боролися біля стін міста. Але обложене місто знемагало й не могло більше пручатися. 30 червня в Установчих зборах вирішувалося питання: продовжувати оборону чи припинити її? Збори викликали з передової лінії Гарібальді, щоб дізнатися його думку. Після того як він підтвердив, що подальший опір неможливий, Збори прийняли рішення про припинення оборони. 1 липня Установчі збори затвердили конституцію республіки, яка була найпрогресивнішою з усіх італійських конституцій.

У конституції проголошувався принцип народного суверенітету, рівності, свободи та братерства всіх громадян. Вона включала зобов'язання в соціальній сфері: "сприяти поліпшенню духовних і матеріальних умов життя всіх громадян". Конституція проголосила принципи братерства народів і передбачала свободу віросповідань.

3 липня армія Удіно вступила до Рима, і останні депутати, що залишилися в Капітолії, були розігнані силою зброї.

Незважаючи на падіння Римської республіки, Гарібальді не вважав справу італійської революції безнадійною. Він вирішив ще раз "спробувати змінити долю батьківщини" й із цією метою кинувся на допомогу Венеціанській республіці, яка стікала кров'ю під ударами австрійців. 2 липня Гарібальді зібрав своїх волонтерів на площі св. Петра й закликав усіх, хто любить батьківщину, піти за ним, попередивши, що їм доведеться пройти важкий шлях, у якому доведеться випробувати голод, холод і спеку, витерпіти форсовані марші, витримати штикові атаки. За Гарібальді пішло 4 тисячі чоловік.

Подібний похід міг розпочати тільки такий беззавітно відданий революції чоловік, як Гарібальді. Щоб дістатися до Венеції, потрібно було пройти всю Центральну Італію, зайняту австрійськими військами. Протягом місяця Гарібальді десятки разів виривався із залізного кільця армій інтервентів (французької, іспанської та австрійських), вражаючи ворога своєю відвагою. Австрійцям удалося завдати загону кількох відчутних ударів. Поступово Гарібальді втрачав багатьох зі сподвижників, виснажених і змучених. Діставшись до нейтральної республіки Сан-Марино, Гарібальді розпустив загін. Із 300 кращими сподвижниками він 1 серпня попрямував до берегів Адріатичного моря, щоб на човнах дістатися до Венеції. Героям удалося сісти на човни, але незабаром вони були виявлені в морі австрійськими судами, що їх шукали. Австрійці відкрили гарматний вогонь по човнах і захопили більшу частину з них. Лише невеликій групі хоробрих на чолі з Гарібальді вдалося висадитися на берег і врятуватися.

У цьому важкому поході загинула дружина й бойовий товариш народного героя Аніта Гарібальді. Вона героїчно боролася в дні оборони Рима, але не витримала болісного шляху відступу й померла. Багатьох схоплених сподвижників Гарібальді австрійці піддали звірячим катуванням, а потім розстріляли. Серед них були Уго Бассі — колишній римський чернець, а потім нерозлучний супутник Гарібальді у всіх його боях, і ватажок римського плебейства Чичеруаккьо з двома синами.

Після придушення Римської республіки в Італії ще залишався один бастіон революції — волелюбна Венеція, яку Радецькому довго не вдавалося скорити. Майже рік, із невеликими перервами, народні маси Венеції мужньо боролися проти австрійських військ. На оборону Венеції стало майже все населення міста. Перебуваючи майже в повній блокаді — із суші та з моря, — місто переживало тяжкі труднощі: фінансові, економічні, продовольчі. Але коли командувач австрійською армією у Венеціанській області сповістив Маніна про підписане в Новарі перемир'я й запропонував Венеції капітулювати, Асамблея Венеціанської республіки ухвалила, що "Венеція буде пручатися австрійцям до останньої краплі крові"; для ведення війни Манін був наділений необмеженою владою. Особливо самовідданою й завзятою була боротьба венеціанських патріотів починаючи з травня 1849 року, коли ворог, який завершив у березні воєнні дії проти П'ємонту, сконцентрував усі сили навколо Венеції й відкрив по ній ураганний вогонь. З кожним днем австрійці посилювали обстріл міста: було зруйновано дві третини Венеції, і героїчним захисникам доводилося жити на горищах уцілілих будинків. Але венеціанці все ще не здавалися. На початку серпня Венеція переживала трагічні дні. Висохли майже всі запаси продуктів, у місті лютували голод, епідемії тифу та холери. 5 серпня зібралася Асамблея, де виступив Манін. "Наше становище жахливе, — говорив він. — Ми близькі до того, щоб витратити останній шматок хліба... Не вистачає людей, щоб перевозити й ховати трупи. Пожежі від бомб і гранат збільшуються з кожним днем, з кожною годиною... Військові припаси виснажуються... Цивільна гвардія дезорганізована внаслідок відступу з однієї частини міста в іншу. Ніякої надії на допомогу ззовні".

Після бурхливої дискусії Асамблея доручила Маніну розпочати переговори про капітуляцію. 22 серпня 1849 року місто капітулювало. Останнє вогнище італійської революції було знищено.

Ще за два тижні до цього, 6 серпня, у Мілані був підписаний мирний договір між Сардинським королівством (П'ємонтом) та Австрією. Відповідно до цього договору П'ємонт сплачував Австрії 75 мільйонів франків контрибуції, кордони П'ємонту визначалися в рамках, що існували до початку війни та були встановлені Віденським конгресом. Австрійське панування знову було відновлено по всій Ломбардо-Венеціанській області.

ІІ. Друга війна за незалежність

14 січня 1858 року видатний італійський революціонер, прихильник Мадзіні, Феліче Орсіні разом із кількома друзями здійснив невдалий замах на Наполеона III. Орсіні вважав, що Сардинське королівство давно розпочало б війну за об'єднання Італії, якби не Наполеон, який був опорою європейської реакції. Замах Орсіні виражав не тільки самовідданість, але й розпач тих революціонерів, які після ряду невдалих повстань шукали вихід в індивідуальному терорі.

Однак замах Орсіні, як і його страта, не пройшли безвісти. Це певною мірою прискорило укладання Наполеоном III антиавстрійського союзу з П'ємонтом, щоб витіснити Австрію з Апеннінського півострова та нейтралізувати революційні сили Європи (насамперед Італії). Як відзначав Маркс, "погрози особистої помсти з боку співвітчизників Орсіні позбавили узурпатора сну... Жах перед помстою з боку італійців стоїть не на останньому місці серед факторів, що невблаганно штовхають його на війну".

У липні 1858 року Наполеон III запропонував Кавуру прибути до нього на курорт Пломб'єр. Тут між ними було досягнуто згоди про союз для війни проти Австрії. У січні 1859 року таємний договір про союз між Сардинським королівством і Францією був підписаний. Відповідно до договору, після перемоги над Австрією Сардинське королівство отримувало Ломбардо-Венеціанську область і в компенсацію за це уступало Франції Савойю та Ніццу.

Ця угода не мала нічого спільного з боротьбою італійського народу за незалежність та об'єднання країни. Як згодом відзначав Ленін, Наполеон III оголосив у 1859 році війну Австрії "нібито заради звільнення Італії, а на ділі у своїх династичних цілях..." Наполеон III, який удавав, що "хоче виступити в ролі паладина італійської незалежності", прагнув лише замінити вплив Австрії на Апеннінському півострові іншим впливом — французьким.

1 січня 1859 року під час новорічного прийому дипломатичного корпусу в Тюїльрійському палаці Наполеон III сказав австрійському послові: "Я шкодую, що наші відносини з вашим урядом не такі гарні, як колись". Після цієї заяви ніхто вже не сумнівався в тому, що війна неминуча. Однак Наполеон III прагнув змусити Австрію розпочати війну першою: оскільки конституція Німецького союзу давала Австрії право вимагати військової допомоги від союзу лише у випадку, якщо війна з її боку буде оборонною, Наполеон III і Кавур хотіли домогтися, щоб Австрія формально виявилася нападаючою стороною й була тому позбавлена допомоги. За посередництвом Росії Наполеон III запропонував скликати конгрес великих держав для обговорення італійського питання. Цей маневр був потрібен Наполеону, щоб виграти час для завершення військових приготувань.

Однак Австрія як попередню умову скликання конгресу зажадала роззброєння Сардинського королівства та недопущення його представника на конгрес. Ці безглузді вимоги не могли бути прийняті Сардинським королівством, і дипломатичні переговори про скликання конгресу затягувалися.

Готуючись до війни проти Австрії, Наполеон III враховував можливу позицію Росії в італійському питанні. Обстановка в 1859 році склалася так, що Росія повинна була сприяти справі італійської незалежності. Після Кримської війни Росія була зацікавлена в ослабленні Австрії та в державотворенні на півночі Апеннінського півострова. Погіршення відносин з Австрією сприяло російсько-французькому зближенню, що було закріплено підписанням секретного договору між Росією та Францією 3 березня 1859 року. За цим договором Росія зобов'язалася у випадку війни Франції та Сардинського королівства з Австрією зайняти позицію доброзичливого нейтралітету щодо перших. Конгрес великих держав не відбувся. Франція, вигравши час, встигла підготувати свою армію до війни, антиавстрійський союз держав із кожним днем зміцнювався. Це змусило Австрію, яка боялася втратити час, розпочати війну першою. 23 квітня вона пред'явила Сардинському королівству свідомо нездійсненний ультиматум про роззброєння протягом триденного терміну. Це означало оголошення війни. У дипломатичних відносинах Наполеон притиснув Австрію до стіни, тому що змусив її першою вимовити священне слово — оголосити війну.

26 квітня Сардинське королівство відкинуло австрійський ультиматум, а 29-го передові частини Австрії переправилися через Тичино, і війна почалася.

Уклавши угоду з Францією, сардинський уряд сподівався залучити на свій бік й італійських республіканців, використовуючи настрої головним чином тієї їхньої частини, яка вірила в Сардинське королівство як оплот боротьби за звільнення та об'єднання Італії. У лютому 1859 року Кавур запросив до себе Гарібальді й запропонував йому розпочати вербування волонтерських загонів. Хоча народний герой недовірливо поставився до планів Кавура щодо війни проти Австрії, він усе-таки прийняв цю пропозицію, сподіваючись, що війна призведе до об'єднання Італії. Як тільки Гарібальді з'явився в Турині, юрби добровольців почали стікатися до нього з усіх кінців півострова.

Перед початком антиавстрійської війни "Партія дії" викривала династичні плани Наполеона III та Сардинського королівства й закликала до розгортання народної війни за незалежність та об'єднання Італії. Лідер "Партії дії" Мадзіні в ряді статей указував на династичний характер війни, що підготовлялася, і підкреслював, що проголошення війни за незалежність під заступництвом Франції є "національним нещастям", тому що ініціатори війни хочуть замінити одне чужоземне ярмо іншим. Після початку війни мадзіністи змінили свою тактику. Вони стали підтримувати війну, прагнучи надати їй національного характеру. Мадзіні писав, що, раз війна почалася, необхідно розширити її рамки, італьянізувати її, використати королівсько-імператорську війну для досягнення цілей нації. Війна викликала загальний підйом в Італії, тому що народ пов'язував із нею надію на звільнення країни від іноземного гніту та її об'єднання. На початку війни сардинська армія нараховувала 63 тисячі чоловік, включаючи бригаду волонтерів ("Альпійські стрілки"), якою командував Гарібальді, а союзна з нею французька армія — 116 тисяч чоловік. Австрія ж направила на фронт 120-тисячну армію, яка потім збільшилася до 170 тисяч.

Після ряду дрібних сутичок 20 травня відбувся великий бій у Монтебелло, у якому союзні війська відбили атаку австрійської армії. Але перші значні перемоги над ворогом здобули волонтери Гарібальді. У 1848 році Гарібальді останнім залишив Ломбардію, а в 1859 році першим вступив у неї. 23 травня Гарібальді зайняв місто Варезе. Жителі ломбардських міст захоплено вітали своїх визволителів від австрійського ярма. Після перемоги при Варезе загони волонтерів зайняли ряд інших міст — пішли перемоги при Комо, Бергамо, Паладзоло та інших. До початку червня загони Гарібальді очистили від ворога більшу частину Ломбардії.

4 червня союзна армія здобула велику перемогу при Мадженте, у результаті якої майже вся Ломбардія виявилася звільненою. Найбільш запеклими та кровопролитними були битви під Сольферіно та Сан-Мартіно (24 липня); у цих битвах союзна армія завдала австрійцям вирішальної поразки.

Успішна боротьба на фронтах сприяла зростанню революційного руху в Італії. Уже до моменту оголошення війни, 27 квітня, спалахнуло повстання в Тоскані. Протягом травня та червня народні повстання розгорілися в герцогствах Парма та Модена й у ряді областей Папської держави. Народні маси вигнали герцогів та австрійські окупаційні війська. У герцогствах були утворені тимчасові уряди, а в папських легатствах — тимчасові хунти. Вони звернулися з петиціями до Віктора Еммануїла з проханням про приєднання до Сардинського королівства. Незабаром у герцогствах і легатствах були призначені сардинські королівські комісари та губернатори.

Велику роль у посиленні патріотичного руху відіграли блискучі перемоги Гарібальді та соціальна політика в інтересах народу, яку він проводив у звільнених ним районах (Гарібальді звільняв селян від податей і податків). Популярність народного героя серед широких мас лякала Кавура та Віктора Еммануїла, приводила в жах Наполеона III.

Національно-визвольний рух набув широкого розмаху й міг привести до створення єдиної та незалежної Італії. А це вже не входило в плани Наполеона III. Тому, вирішивши, що після здобутих перемог він зможе домогтися від австрійського імператора потрібних йому поступок, Наполеон III поспішив за спиною свого союзника закінчити війну. 5 липня Наполеон звернувся до Франца Йосифа з пропозицією розпочати переговори про перемир'я. Австрійський імператор прийняв пропозицію. 8 липня була підписана угода про припинення вогню, а 11 липня у Віллафранці зустрілися обидва імператори й погодили умови перемир'я.

Відповідно до перемир'я, затвердженого потім Цюрихським мирним договором 1859 року, Італія залишалася роздробленою. Ломбардія уступалася австрійським імператором французькому, який у свою чергу "дарував" її королю Сардинського королівства. Верховна влада у Венеції залишалася за Австрією. Герцоги Тоскани та Модени повинні були повернутися на свої трони. Обидва імператори зобов'язувалися сприяти створенню Італійської конфедерації під головуванням папи римського.

Віктор Еммануїл II на ці умови погодився, але глава уряду Кавур подав у відставку на знак протесту.

Ганебне Віллафранкське перемир'я, яке доповнило австрійський гніт французьким диктатом, викликало вибух обурення в Італії. Це перемир'я ображало національні почуття італійського народу, який піднявся на вирішальну боротьбу з іноземним гнобителем і був готовий на будь-які жертви, щоб досягти об'єднання країни. По всій країні піднявся могутній рух протесту. Протягом літа й осені 1859 року масові виступи з кожним днем усе розширювалися, розжарення революційної енергії посилювалося. У герцогствах Тоскана, Парма та Модена й у Романьї були проведені вибори в асамблеї. Асамблеї прийняли постанову про скинення колишніх режимів і приєднання звільнених територій до Сардинського королівства. Однак оформлення приєднання затягувалося, тому що Віктор Еммануїл запитав думку Наполеона, а той у бесіді з Ф. Арезе, посланим у Париж зі спеціальною місією, дав негативну відповідь. Цей факт викликав могутній протест широких мас італійських держав.

Щоб протистояти підступам Наполеона III та італійських реакціонерів, герцогства та Романья об'єдналися, утворивши 10 серпня 1859 року Військову лігу Центральної Італії, яка сформувала спільне військо. До Центральної Італії прибули Мадзіні та Гарібальді. Кожний із них у різних містах розгорнув енергійну діяльність з організації демократичних сил і підготовки визвольних експедицій у Папську державу та Південну Італію.

Готуючись до вирішальної битви за об'єднання Італії, вожді демократичного руху прагнули створити єдиний фронт національно-визвольних сил. З огляду на великий вплив помірних лібералів, а також прагнучи використати збройні сили Сардинського королівства, Мадзіні ще 20 вересня 1859 року звернувся з листом до Віктора Еммануїла. Вождь республіканців закликав короля очолити національну революцію й розпочати похід за звільнення Південної Італії, Рима та Венеції. Однак король і помірні ліберали, які заволоділи владою в колишніх герцогствах, усіляко намагалися згасити революційну пожежу й використати національний рух у своїх вузьких інтересах. Не скрізь помірним лібералам удавалося підкорити собі національний рух. У Південній Італії, особливо в Сицилії, значним впливом користувалися демократи. Вони продовжували готуватися до виступу, прагнучи стати на чолі стихійного руху мас, що розгорнувся. У вересні — жовтні 1859 року хвилювання широких мас особливо посилилися в Сицилії. Це пояснювалося історичними традиціями та соціально-економічними умовами острова. Велику роль у підготовці повстання в Сицилії відіграли Ф. Кріспі, Дж. Кампо, Н. Фабріці та Р. Піло.

"Історія людства не знає іншої такої країни й іншого такого народу, які б настільки болісно страждали від рабства, від завоювань та іноземного гніту і які настільки невтомно боролися б за своє визволення, як Сицилія та сицилійці".

Таким чином, самі умови життя на острові, як і на всьому півдні, поступово підготовляли вибух обурення широких селянських мас. Республіканці враховували цю обставину. Говорячи про силу демократів, Мадзіні вказував, що їхньою дійсною точкою опори є Південь.

У жовтні 1859 року сицилійські демократи підготовляли повстання. Мадзіні у "Відозві до сицилійців" говорив, що мова йде про звільнення всієї італійської землі, Сицилія лише дасть перший сигнал, як і в 1848 році. Але повстання, що почалося 10 жовтня, було погано підготовлене й придушене в перші ж дні.

Невдача повстання в Сицилії не знеохотила демократів. Керівники італійської демократії Мадзіні та Гарібальді не залишали планів скинення монархії в Південній Італії революційним шляхом. Вони, як і раніше, приділяли велику увагу Сицилії, вважаючи її вихідною базою для подальших виступів.

Керівники демократичного руху добре розуміли, що для перемоги над ворогом необхідно не тільки підготувати маси, але й мати достатню кількість зброї. Ще у вересні 1859 року Гарібальді організував підписку у фонд "Мільйон рушниць". Ця підписка мала величезний успіх. Широкі маси італійців віддавали у фонд останні заощадження. Зброя, куплена на кошти фонду, завозилася в міланський арсенал на тимчасове зберігання. Йшла підготовка до вирішальної битви за об'єднання Італії.

Тим часом невизначене становище в Центральній Італії загрожувало вилитися в революційний вибух. Народні маси вимагали якнайшвидшого приєднання звільнених територій до Сардинського королівства. Складність обстановки змусила Віктора Еммануїла II знову прикликати до влади Кавура — на зміну нездатному й боязкому урядові Ла Мармори. 21 січня 1860 року Кавур сформував новий уряд.

Протягом перших місяців 1860 року Кавур вів інтенсивне дипломатичне листування та переговори з великими державами, головним чином із Францією, щоб переконати їх у неминучості приєднання Центральної Італії до Сардинського королівства. Нарешті, Наполеон III дав свою згоду, але зажадав Савойю та Ніццу. Англія, Росія та Пруссія також заявили, що не будуть перешкоджати приєднанню територій колишніх герцогств до Сардинського королівства. Переговори завершилися укладанням між Віктором Еммануїлом і Наполеоном III таємної угоди (12–14 березня), за якою Віктор Еммануїл погоджувався на приєднання Савойї та округу Ніцци до Франції "з волі населення". У березні 1860 року в Центральній Італії був проведений плебісцит: переважна більшість проголосувала за приєднання до Сардинського королівства. Щоб замаскувати угоду між Віктором Еммануїлом і Наполеоном III, у квітні плебісцит провели також у Савойї та Ніцці: підсумки голосування були тими ж. Голосування тут проходило під тиском французьких військ, тимчасово розташованих у Савойї та Ніцці, та агентів Наполеона III, які доклали чимало зусиль, щоб "обробити" громадську думку. Передача Франції цих італійських територій викликала в Італії глибоке обурення. Із жагучою промовою в палаті депутатів виступив Гарібальді, депутат від Ніцци. Він вимагав відставки Кавура та притягнення його до відповідальності. Однак палата, переважну більшість якої складали помірні ліберали, затвердила угоду з Наполеоном III.

Таким чином, до весни 1860 року Ломбардія та держави Центральної Італії були приєднані до Сардинського королівства. Народні повстання та могутній патріотичний рух значною мірою зірвали здійснення умов Віллафранкського договору, нав'язаного Італії Наполеоном. Була створена сильна італійська держава. Вона ще не була загальнонаціональною державою, але вже не була старим Сардинським королівством: приєднані держави внесли свій струмінь у його громадське життя, і багато чого видозмінилося не тільки в адміністративному устрої країни. Лише на Півдні Італії, у Королівстві Обох Сицилій — найбільш деспотичній державі Апеннінського півострова — майже все залишилося без змін. Але революційна хвиля піднімалася й тут.

ІІІ. Похід гарибальдійської "Тисячі"

На початку весни 1860 року в Сицилії з новою силою розгорнулися народні хвилювання. Керівники демократичного руху прискорили підготовку повстання на острові. Особливо енергійну діяльність проводили двоє друзів Мадзіні — Розаліно Піло та Джованні Коррао, які 26 березня вирушили з Генуї до Сицилії. Коли 9 квітня відважні революціонери висадилися в Мессіні, майже весь острів був уже охоплений народними хвилюваннями. Піло та Коррао кинулися з одного міста в інше; роз'їжджаючи по острову, вони надихали народ на боротьбу.

Повстання почалося в Палермо на світанку 4 квітня. Набатом із дзвіниці монастиря Ганча, розташованого на робітничій околиці міста, водопровідник Франческо Різо сповістив про початок повстання. Різо був керівником підпільного комітету, який розробив план виступу. Усього нараховувалося 52 учасники конспіративної організації, яка повинна була дати сигнал до повстання й потягнути за собою патріотів усього міста. Однак унаслідок зрадництва влада дізналася про підготовку до повстання. Коли пролунав дзвін, у монастир увірвалися солдати королівських військ. Біля монастиря зібралося кілька десятків повстанців, які намагалися проникнути всередину. Між солдатами та повсталими почалася перестрілка, у результаті якої захисникам Бурбонів удалося розбити слабко озброєних патріотів. Було багато вбитих і поранених (серед останніх — Ф. Різо, який помер у в'язниці). Тринадцять найбільш відважних революціонерів військовий трибунал засудив до страти, і їх розстріляли.

Урядові Франциска II вдалося придушити повстання в Палермо, але воно з ще більшою силою розгорілося в околицях столиці та в багатьох інших містах острова. У депеші від 10 квітня російський посол у Неаполі Кокошкін писав, що, незважаючи на повідомлення про утихомирення повстання, революційні загони селян з'являються в багатьох селах і що особливо безстрашні горяни. Незабаром майже по всьому острову стали діяти партизанські загони, головним чином загони "піччотти", які складалися спочатку переважно із селянської молоді.

Звістка про повстання в Сицилії швидко поширилася по всій Італії. 7 квітня про це стало відомо в Генуї, де був організований комітет для надання допомоги повстанцям. У Генуї тоді перебували багато хто з друзів Мадзіні та Гарібальді, і серед них А. Бертані, самовідданий революціонер, який відіграв велику роль в організації експедиції "Тисячі". Він написав Гарібальді листа, у якому просив надати допомогу повстанцям. Із цим листом Ф. Кріспі та Н. Біксіо вирушили до Гарібальді для переговорів про організацію експедиції в Сицилію. Гарібальді обіцяв очолити експедицію, якщо повідомлення про повстання буде підтверджено. 15 квітня Гарібальді переїхав до Генуї. Він оселився в будинку свого старого друга Аугусто Веккі, на віллі Спінола, розташованій на березі Генуезької затоки в Кварто. Цей будинок став штабом підготовки експедиції "Тисячі".

Три тижні, до моменту відплиття "Тисячі", тривала напружена, кипуча діяльність Гарібальді та його сподвижників. Підготовляли людей, зброю, продовжували збирати гроші, розробляли план. Великі труднощі виникли при заготівлі зброї. У міланському арсеналі зберігалося 12 тисяч рушниць, куплених за рахунок фонду "Мільйон рушниць". Але губернатор Мілана Д'Адзеліо, за вказівкою уряду, розпорядився не видавати їх. Невеликою кількістю рушниць розташовувало "Національне суспільство", секретарем якого був Дж. Ла Фаріна. Він передав для експедиції 1019 рушниць, іржавих, що вийшли з ужитку в армії та були списані.

Уряд Сардинії всім, чим міг, намагався перешкодити експедиції "Тисячі". Кавур не тільки намагався змусити Гарібальді відмовитися від експедиції, але й мав намір заарештувати його. Гарібальді не був заарештований лише тому, що король не зважився на цей крок, вважаючи його таким, що суперечить духові часу. Сам Гарібальді писав із цього приводу згодом: "Люди Кавура не могли відкрито сказати "не хочемо експедиції в Сицилію" — громадська думка нашого народу засудила б їх..." На протест посла Королівства Обох Сицилій проти підготовки експедиції Кавур відповів, що неможливо перешкодити Гарібальді, не компрометуючи при цьому уряду.

Похід "Тисячі" проходив під гаслом "Італія і Віктор Еммануїл!" Це гасло випливало з політики "Партії дії", яку вона проводила вже в період другої австро-італійської війни 1859 року; воно надало експедиції офіційного характеру й певною мірою зв'язало Кавуру руки.

Своєю подальшою діяльністю Гарібальді довів, що, висуваючи гасло "Італія і Віктор Еммануїл!" із тактичних міркувань, він аж ніяк не відмовлявся від республіканських переконань і до кінця життя залишився палким прихильником демократії.

5 травня всі приготування до відправлення експедиції були завершені. Увечері група волонтерів під командою Н. Біксіо вирушила до Генуезького порту для захоплення двох кораблів пароплавного товариства Рубаттіно. Їм не довелося докласти багато зусиль для оволодіння пароплавами "П'ємонт" і "Ломбардія", тому що "захоплення" їх було заздалегідь погоджене з адміністрацією товариства. Уночі почалося навантаження експедиції на пароплави. Гарібальді не міг включити до складу експедиції всіх, хто бажав вирушити на допомогу повсталій Сицилії. Із величезної кількості волонтерів, що прибули в Геную, було відібрано 1170 чоловік — головним чином із числа колишніх альпійських стрільців і сподвижників Гарібальді в інших битвах за волю Італії. Обмеження чисельності експедиції за попереднім планом однією "Тисячею" диктувалося відсутністю зброї. Але Гарібальді заздалегідь передбачив, що на допомогу "Тисячі" будуть споряджені додаткові експедиції.

Із погляду соціальної приналежності майже половину "Тисячі" складали народні низи — робітники, ремісники, міська біднота; багато було студентів, представників дрібної буржуазії та інтелігенції. Віковий склад "Тисячі" був досить строкатий, але переважала молодь віком 18–25 років. Гарібальдійці були одягнені в червоні сорочки (форма, прийнята ними в Латинській Америці).

В експедиції взяли участь добровольці ряду інших країн. Так, відомий російський учений і громадський діяч Л. І. Мечников включився в одну з додаткових експедицій.

На світанку 6 травня експедиція відпливла з Кварто. По шляху Гарібальді вирішив зупинитися в тосканській гавані Таламоне, щоб спробувати роздобути зброю. Тут і в фортеці Орбетелло, що знаходиться недалеко від Таламоне, йому вдалося дістати 4 гармати та значну кількість боєприпасів.

Для відволікання уваги держав і ворога від Сицилії Гарібальді в Таламоне виділив із "Тисячі" групу в 64 чоловіки для вторгнення в Папську державу, щоб дати привід припускати, нібито експедиція направилася туди. Певною мірою цей маневр удався.

Опівдні 11 травня експедиція досягла гавані Марсали (західний берег Сицилії), де намічалося зробити висадження. Три бурбонські судна, які помітили наближення "П'ємонту" та "Ломбардії" до берега, направилися за ними навздогін. Але вони не могли відразу почати обстріл, тому що на рейді стояли два англійські кораблі, капітани яких просили не відкривати вогонь доти, поки не зануриться на борт їхній екіпаж, що перебував на березі. Коли ворог відкрив вогонь, уже закінчувалося вивантаження "Тисячі" — майже без усякої втрати.

Волонтери безперешкодно опанували містом. Тут Гарібальді випустив прокламацію, у якій закликав населення Сицилії до зброї. Із прибуттям експедиції повстання в Сицилії спалахнуло з новою силою. До "Тисячі" стали приєднуватися невеликі загони "піччотти", озброєні піками, шаблями, ножами, кинджалами тощо. Гарібальді діяв у Сицилії в тісному контакті з керівниками повстанського руху.

Було вирішено, що "Тисяча" направиться в Палермо. По шляху з Марсали в Палермо загону довелося витримати велику битву, яка виявилася вирішальною в поході 1860 року. Бій відбувся 15 травня біля міста Калатафімі. Супротивник уже заздалегідь чекав гарібальдійців, зайнявши дуже зручну позицію. Добре озброєний корпус чисельністю близько 3 тисяч чоловік під командуванням досвідченого генерала Ланді розмістився на пагорбах, що оточують місто. Загону Гарібальді, який нараховував 1500 чоловік, довелося атакувати ворога з незахищеної рівнини. Але бурбонські війська не витримали натиску гарібальдійців і повстанців. У результаті 6-годинної кровопролитної битви ворог був звернений у втечу. Це була перша перемога "Тисячі" в Сицилії. Гарібальді відзначав пізніше, що наслідком цієї перемоги стало повсюдне повстання населення проти ворога, що відступав. Усюди утворювалися озброєні загони, які приєднувалися до червоносорочечників.

У ці напружені дні невпинних маршів, проходячи крізь вогонь і руйнування, демократичні діячі думали не тільки про знищення династії Бурбонів, але й про важке життя народу, про насущні соціальні проблеми. Першим соціальним заходом Гарібальді був декрет, підписаний 17 травня в Алькамо, біля Калатафімі. Цим декретом скасовувався податок на помел і ліквідувалися ввізні мита на зерно, картоплю та овочі. Іншим декретом від 17 травня відновлювалися закони про муніципальні ради, видані в Сицилії в період революції 1848 року, і скасовувалися закони, прийняті після придушення революції. Цим самим підкреслювався революційно-демократичний характер нової влади, яку прагнули встановити після перемоги ініціатори походу "Тисячі". 24 травня гарібальдійці наблизилися до Палермо. Разом із загонами "піччотти" Гарібальді мав у своєму розпорядженні більш як тисячу чоловік. У столиці Сицилії волонтерів і повстанців очікувала добре озброєна 20-тисячна армія під командуванням генерала Ланца. Біля Палермо Ланца сконцентрував також королівський флот для обстрілу міста з моря.

Вправним маневром Гарібальді вирішив спочатку спробувати обдурити ворога. Відходом невеликої частини волонтерів і гармат углиб острова партизанський вождь хотів створити враження, що загін відступає; тоді супротивник своїми основними силами стане переслідувати відступаючих і тим самим буде витягнутий від міста. Цей маневр удався. Уночі 26 травня Гарібальді здійснив фланговий рух із головними силами й з'явився в такому місці, де його зовсім не чекали.

Хоча йому й удалося обдурити ворога, усе-таки в Палермо в Бурбонів залишалися значні сили. Волонтери готувалися до неминучого бою, городяни були приголомшені вступом погано озброєних партизанів у Палермо, де були могутні фортеці, велика армія, арсенали... Але незабаром городяни піднялися на боротьбу. Навіть жінки, старі й діти будували барикади; боротьба набула характеру народного повстання.

Королівська армія та флот почали бомбардувати Палермо із двох сторін — із суші та з моря. Але гарібальдійці та повсталі були безстрашні й виявляли казковий героїзм. До 27 травня все населення міста вийшло на вулицю з триколірними значками, повідомляв російський консул. Протягом трьох днів війська обрушували на місто тисячі бомб і ядер. Але вони не могли встояти перед натиском повсталого народу. 30 травня представники королівської армії запропонували перемир'я й незабаром після того підписали акт про капітуляцію, і бурбонська армія залишила столицю Сицилії.

Перемога революції в столиці Сицилії вирішила долю острова, на той час охопленого полум'ям повстання. Незабаром майже вся Сицилія була звільнена від влади ненависних Бурбонів. Лише в Мессінській фортеці Бурбонам удалося втриматися ще кілька місяців.

На острові виникла нова влада. Вона була організована у формі революційно-демократичної диктатури, а Гарібальді прийняв звання диктатора Сицилії. До уряду Гарібальді входили представники "Партії дії" та сицилійських помірних. Революційний уряд провів ряд важливих заходів. Були звільнені політичні в'язні та заборонений орден єзуїтів, створені школи та притулки для безпритульних дітей. Найбільше значення для закріплення перемоги революції мав декрет від 2 червня про розділ общинних земель і наділення земельними ділянками селян, які боролися за батьківщину.

Віктор Еммануїл і Кавур були сильно стривожені як військовими успіхами Гарібальді, так і його політикою. Їх лякав демократичний характер сицилійської революції. Прагнучи встановити контроль над діяльністю Гарібальді та здійснити на нього тиск, Кавур у червні послав у Палермо свого агента Ла Фаріну нібито для "допомоги" в організації уряду. Ла Фаріні вдалося настояти на зсуві Кріспі, який був продиктатором, і призначенні замість нього А. Депретіса, прихильника Кавура. Після того як Гарібальді зрозумів, що головною метою Ла Фаріни є усунення з уряду республіканців і введення до його складу прихильників Савойської династії, які прагнули до якнайшвидшого приєднання Сицилії до монархії Віктора Еммануїла, він видав декрет про висилку Ла Фаріни із Сицилії.

Гарібальді, як і Мадзіні, ставив завдання ліквідації Неаполітанської та Папської держав, а Сицилію вважав опорною базою для подальшого розгортання боротьби. Гарібальді розумів, як відзначав Маркс, що виконання поставленого перед ним завдання можливе лише в тому випадку, "якщо рух збереже свій чисто народний характер і не буде стояти ні в якому зв'язку з планами чисто династичного розширення".

Плани Гарібальді, як і посилення його престижу серед широких мас народу, викликали сум'яття в правлячих колах Сардинського королівства. У ті дні, коли демократи, усі щирі патріоти Італії з нетерпінням очікували висадження визвольної армії на Калабрійському березі, у Турині розроблявся план зриву переправи Гарібальді та його сподвижників на материк. На прохання Кавура Віктор Еммануїл 22 липня написав Гарібальді листа, у якому "для користі Італії" радив відмовитися від думки переправитися через протоку. Відповідаючи королю, Гарібальді писав: "...Нинішнє становище Італії не дозволяє мені підкоритися Вам... Якщо я тепер виявив би коливання, усупереч вимозі народу, то змінив би своєму обов'язку й зашкодив би святій справі Італії".

Перемога революції в Сицилії сприяла посиленню визвольного руху в континентальній частині королівства. Гарібальді почав підготовляти армію, щоб через Мессінську протоку переправитися на материк і разом із загонами повстанців Південної Італії рушити в Неаполь. По шляху до Мессіни армії Гарібальді довелося витримати великий бій при Мілаццо. Це була остання битва гарібальдійців на острові, і 27 липня вони без бою зайняли Мессіну. До моменту переправи через протоку визвольна армія Гарібальді, яка тепер прийняла назву Південної, нараховувала понад 20 тисяч чоловік. Вона включала загони, що прибули в червні та липні з різних місць Італії. Армія була розділена на 4 дивізії, якими командували генерали Медічі, Біксіо, Козенц і Тюрр. Але не вся армія концентрувалася біля Мессінської протоки.

Ретельно підготувавши та вибравши зручний момент, Гарібальді на світанку 19 серпня висадився з головними силами на крайньому південному краї Калабрії — у Меліто. Невеликий загін (близько 300 чоловік) під командою Міссорі та Музоліно висадився 10 днями раніше — не стільки для військової розвідки, скільки для агітації серед місцевого населення.

Як і в Марсалі, ворог помітив гарібальдійців і почав обстрілювати їх із моря лише тоді, коли висадження вже майже закінчилося. Наступного дня гарібальдійці вирушили в Реджо — головне укріплене місто Калабрії. Після короткої атаки Гарібальді зайняв місто. Опір був слабким, тому що в неаполітанській армії вже давно почалося розкладання. Своєю відвагою гарібальдійці приводили в сум'яття захисників монархії Бурбонів.

Перемога в Реджо вирішила долю іншої частини Королівства Обох Сицилій. 100-тисячна армія короля була цілком деморалізована, солдати здавали гарібальдійцям свою зброю. Багато хто з них виявляли бажання приєднатися до волонтерів. Шлях гарібальдійців від Реджо до Неаполя являв собою тріумфальний хід. Майже всюди повстання почалися ще до приходу армії Гарібальді.

Велику роль в організації цих повстань відіграла "Партія дії", яка розгорнула в цей час у Південній Італії кипучу діяльність. Опівдні 7 вересня Гарібальді, який випередив авангард своєї армії, у відкритій колясці в супроводі кількох людей урочисто в'їхав у Неаполь. Через два дні в столицю королівства вступила гарібальдійська армія, зустрінута народною радістю. Франциск II утік ще 6 вересня, забравши із собою частину вірних йому військ, що залишилися. У Неаполі залишилося ще близько 20 тисяч солдатів, але вони й не намагалися чинити опір. "Визволителями народу, — писав Гарібальді про свій тріумфальний вступ у Неаполь, — було зайнято ще тепле монархічне гніздо, і грубі чоботи пролетарів топтали розкішні королівські килими".

Легендарна епопея славної "Тисячі" підходила до кінця. Цілий тиждень після вступу гарібальдійців у Неаполь тривали народні торжества. Однак ще стояла жорстока битва з королівськими військами. Ця битва відбулася при річці Вольтурно біля міста Санта-Марія 1 і 2 жовтня. Франциск II спробував із залишками армії пробитися в столицю. Королівські війська билися з жорстокістю. Однак після дводенної кровопролитної битви гарібальдійці здобули перемогу. Цим закінчилася чудова епопея "Тисячі". Після битви під Вольтурно залишки королівської армії ще утримували деякі фортеці, але дні династії Бурбонів були полічені.

У звільненому королівстві був утворений революційний уряд, до якого входили помірні ліберали та демократи, а Гарібальді був проголошений "диктатором Обох Сицилій". Створення цього уряду відкривало широкі перспективи для подальшого розвитку революції в незвільненій частині Італії. Уряд підтвердив видані в Сицилії декрети про соціально-економічні заходи й видав деякі інші декрети. Зокрема, було підтверджено, що землі та нерухомість, які належать забороненому орденові єзуїтів, будуть націоналізовані, так само як і землі Бурбонів. 18 жовтня був виданий декрет про оподаткування церковного майна. Декретом від 3 листопада заборонялося зосередження в одних руках кількох наділів.

Революційний інстинкт підказував Гарібальді, що, тільки спираючись на повстання широких народних мас, у тому числі селянства, можна буде перетворити експедицію "Тисячі" на бурхливий визвольний рух, який швидко розтрощить бурбонську державу. Необхідно, однак, відзначити, що аграрне питання — найважливіше — не було вирішене урядом Гарібальді. Декрет про роздачу селянам общинних і державних земель не був реалізований. Революційний уряд не закликав селян до захоплення земель баронів, а утримував їх від цього. Був навіть випадок, коли загін Біксіо придушив селянське хвилювання. Причина такої політики полягає в тому, що уряд, більшість якого складали представники буржуазії, боявся аграрної революції, а люди, що оточували Гарібальді (Кріспі, Паллавічіно, Біксіо та інші), думали, що громадянська війна між селянами та поміщиками може скомпрометувати режим Гарібальді й послабити його армію. У результаті селяни охолонули до руху й стали відходити від нього. Але варто підкреслити, що такої політики щодо селянства дотримувалася майже вся республіканська партія. У цьому полягає суперечливість і слабкість усього демократичного крила національно-визвольного руху Італії, і цією обставиною скористалася помірно-ліберальна партія, щоб задушити боязкі спроби з'єднати національний рух із глибокою аграрною революцією.

Уже в липні 1860 року помірні ліберали намагалися вирвати ініціативу з рук демократів та ізолювати їх. Після ж висадження гарібальдійської армії на континенті Кавур та його прихильники повели шалену кампанію проти діячів демократичного руху й напружували всі свої зусилля, щоб викликати в Неаполі так звану "революцію" до вступу туди Гарібальді та не допустити створення демократичного уряду. Однак лібералам не вдалося організувати переворот у Неаполі.

Після того як Гарібальді вступив у Неаполь і кавурівський план організації там державного перевороту провалився, уряд Сардинського королівства прийняв рішення про посилку військ у Марке та Умбрію, а потім — на Південь. Метою цієї експедиції було не допустити переходу гарібальдійцями неаполітанського кордону та їхнього походу на Рим. Доводячи французькому послові необхідність вторгнення в Папську державу, Кавур заявив, що, якщо сардинська армія не буде в Марке раніше Гарібальді, "революція охопить усю Італію".

11 вересня війська Сардинського королівства під командуванням генерала Фанті перейшли кордон Папської держави. Після невеликих сутичок із папськими військами вони зайняли області Марке та Умбрію. Потім командування прийняв сам Віктор Еммануїл. Сардинська армія перейшла неаполітанський кордон не тільки для того, щоб не допустити поширення революції в іншій Італії, але й для того, щоб придушити революцію в самому Неаполі. Віктор Еммануїл випустив прокламацію, у якій обрушився на республіканців і заявив, що його армія вступила в Південну Італію, щоб "покінчити з ерою революції".

У Неаполі, як і в Палермо, активізували свою діяльність ліберали та реакційні елементи. У державному апараті сиділи королівські чиновники, які саботували заходи революційного уряду. Гарібальді писав, коли стало відомо про похід сардинської армії, що прихильники Кавура знахабніли й стали поводитися зухвалим чином. Не можна не згадати тут слова А. Грамші, який відзначав, що в період походу "Тисячі" політика керівників ліберальної партії диктувалася "сліпою сектантською ворожістю до "Партії дії" та до Гарібальді" і що найменше вони думали про об'єднання Італії.

Кавур наповнив Неаполь своїми агентами, які агітували за приєднання Південної Італії до Сардинського королівства. Діячі демократичного руху вимагали скликання Установчих зборів для вирішення подальших доль Італії. Велику допомогу Гарібальді надали Мадзіні, Каттанео та Бертані, які прибули в Неаполь. Вони розгорнули енергійну діяльність із підготовки визвольного походу на Рим, викривали інтриги монархістів і всіляко намагалися допомогти урядові Гарібальді. Однак після вступу сардинської армії в Королівство Обох Сицилій вплив демократів значно ослабнув. Деякі із соратників Гарібальді (Медічі, Сірторі, Тюрр та інші) перейшли на бік Кавура.

У жовтні помірні ліберали організували в Неаполі та Палермо ряд мітингів і демонстрацій із вимогою приєднання до Сардинського королівства. Деякі з помічників Гарібальді, особливо продиктатор Паллавічіно, посилено схиляли Гарібальді прийняти цю вимогу. У такій обстановці Гарібальді вирішив призначити плебісцит, щоб вирішити питання про приєднання. Плебісцит був проведений 21 жовтня, коли сардинська армія наближалася до Неаполя. Він закінчився перемогою прихильників приєднання Південної Італії до Сардинського королівства. Такі ж результати дав плебісцит у Марке та Умбрії, що відбувся 4 листопада.

7 листопада 1860 року в Неаполь прибув Віктор Еммануїл. Гарібальді склав із себе диктаторську владу й оголосив про передачу влади Віктору Еммануїлу. Незабаром декрети, видані Гарібальді, були скасовані, а його армія розпущена. Гарібальді виїхав на Капреру, закликавши волонтерів бути готовими до нового походу за звільнення Рима та Венеції в 1861 році.

27 січня 1861 року відбулися вибори до італійського парламенту. Новий парламент прийняв закон про утворення Італійського королівства та проголошення Віктора Еммануїла II королем Італії (17 березня 1861 року).

У боротьбі між демократами та лібералами за різні способи об'єднання Італії та різні форми державної влади перемогла партія помірних лібералів. Вона змогла перемогти тому, що у вирішальний період революції в силу ряду причин вона виявилася сильнішою, ніж "Партія дії". Нерішучість і слабкість "Партії дії", її страх перед повторенням в Італії терористичного 1793 року, як відзначав Грамші, її нездатність включити у свою програму вимоги аграрної реформи стали причинами впливу на неї помірних лібералів, що привело до перемоги останніх. Керівники республіканців не розуміли необхідності вирішення завдань національної революції одночасно із завданнями аграрної революції. До того ж "Партія дії" до початку революції була ослаблена попередніми поразками та внутрішніми розбратами. У результаті всіх цих факторів сардинська монархія зуміла привласнити плоди завойованих революцією перемог і приєднати до Сардинського королівства вже звільнені держави. Міжнародна обстановка також сприяла перемозі помірних. Особливу підтримку їм надав Наполеон III, який схвалював усі дії Кавура проти Гарібальді та демократичних сил. Англія, хоча й була зацікавлена в створенні на Апеннінському півострові великої італійської держави, яка протистояла б Франції, побоювалася демократичної революції в Італії. Інші держави змушені були рахуватися з позицією Англії та Франції. У результаті війни та революції 1859–1860 років Італія була в основному об'єднана. Однак недостатня організованість демократичних сил, слабка участь селянства в революції, коливання вождів республіканської буржуазії зумовили незавершеність революції. Вирішальну роль в об'єднанні країни відіграла боротьба народних мас, керованих революційними елементами буржуазії, найбільш видатними представниками яких були Мадзіні та Гарібальді. Величезну роль відіграв похід гарібальдійської "Тисячі", організований демократами. Експедиція Гарібальді на Південь Італії стала найбільшим виступом народних мас у їхній боротьбі за об'єднання Італії революційним шляхом. У цьому поході об'єдналися антифеодальні, демократичні сили всіх італійських держав. Якби діячі демократичного руху не пішли на цю вирішальну битву, об'єднання та незалежність Італії надовго залишалися б нездійсненними.

Даючи підсумкову оцінку ролі Гарібальді та народних мас в об'єднанні Італії, можна сказати, що в особі Гарібальді Італія мала героя античного складу, здатного діяти й дійсно творив чудеса. Із тисячею волонтерів він перекинув усе Неаполітанське королівство, фактично об'єднав Італію, розірвав вправну мережу бонапартової політики. Італія була вільна й, власне кажучи, об'єднана, — але не підступами Луї-Наполеона, а революцією.

Російське суспільство завжди виявляло велику цікавість до національно-визвольного руху в Італії. Цей інтерес посилився в період революції 1859–1860 років. Демократичні діячі Росії висловлювали глибокі симпатії боротьбі італійського народу за незалежність і національне об'єднання своєї країни. Багато яскравих сторінок про Італію, про її мужній і волелюбний народ написали великі російські революційні демократи — А. І. Герцен, Н. Г. Чернишевський, Н. А. Добролюбов. Особливою любов'ю в Росії користувалися Мадзіні та Гарібальді, які мали дружні зв'язки з російськими емігрантами. Серед гарібальдійців за волю та незалежність Італії боролася й російська молодь.

Іншим було ставлення правлячих кіл Росії до боротьби за революційний шлях об'єднання Італії. Так, у зв'язку з повідомленнями, що поширилися, нібито уряд Сардинського королівства сприяло організації походу "Тисячі", російський посланник у Турині зажадав роз'яснень та офіційного спростування причетності уряду до експедиції Гарібальді. Коли сардинські війська перейшли кордони Неаполітанського королівства, Росія порвала дипломатичні відносини із Сардинським королівством. Однак це був лише жест, що мав на меті продемонструвати вірність щодо неаполітанського короля. Олександр II не надав жодної допомоги своєму "кузенові" Франциску II, незважаючи на неодноразові прохання.

Практично зовнішньополітичний курс Росії об'єктивно сприяв об'єднанню Італії під егідою Савойської династії в тому вигляді, у якому воно фактично здійснилося. Незабаром Росія визнала нове Італійське королівство.

Останні роки життя Гарібальді були отруєні фізичними стражданнями. Він помер 2 червня 1882 року й був урочисто похований на Капрері.

Висновки

Незважаючи на поразку демократичних сил у 1867 році та розгром гарібальдійців при Ментані, патріотичний рух за звільнення Рима не припинився. Залишення Наполеоном III після Ментани французького гарнізону в Римі, а потім скликання папою Всесвітнього собору в 1869–1870 роках під охороною французьких військ стали викликом католицької реакції італійським патріотам і привели до загострення визвольної боротьби. Улітку 1870 року в Римі відбувалися народні хвилювання, які переходили у відкриті революційні виступи. У багатьох містах Італії народні маси все рішучіше вимагали звільнити древню столицю від тиранії папства й оголосити Рим столицею Італійської держави. Те ж саме вимагала група депутатів "лівої", віддаючи данину громадській думці. Уряд Італії вів нескінченні переговори з Пієм IX і Наполеоном III про "поступку" Рима. У цей час (19 липня 1870 року) почалася франко-прусська війна. Наполеону III довелося відкликати французький гарнізон із Папської держави. Відхід французьких військ полегшив просування до Рима повстанського загону волонтерів. Поразка французької армії при Седані 2 вересня 1870 року остаточно позбавила папу підтримки Франції. Тепер і Віктор Еммануїл послав свою армію в Рим. 20 вересня італійські добровольці та війська Віктора Еммануїла вступили в Рим, не зустрівши майже ніякого опору. Світська влада папи була скинута, а територія Папської держави після плебісциту 2 жовтня приєднана до Італійського королівства.

У 1871 році столиця Італії була перенесена в Рим. Створення італійської національної держави завершилося.

Але це не була та Італія, за яку багато десятиліть боролися Мадзіні та Гарібальді, всі італійські патріоти. Італійська буржуазна революція залишилася незавершеною. Італія стала конституційною монархією, яка закріпила блок збуржуазнених поміщиків із великою буржуазією. Після об'єднання в країні збереглися феодальні пережитки, великі поміщицькі латифундії та безправ'я народу. В об'єднаній Італії з 27-мільйонного населення правом голосу користувалися трохи більш як півмільйона осіб. Реакційні риси італійської держави стали гальмом в економічному розвитку країни, вони перешкоджали й політичному прогресові та переходові до демократії.

Однак створення єдиної італійської держави мало велике значення для просування італійського народу по шляху прогресу. Був створений національний ринок, що стимулювало розвиток капіталізму. Твердження капіталістичних відносин і швидший економічний розвиток привели також до оформлення пролетаріату в "клас для себе" та сприяли виникненню самостійного робітничого руху.

Список використаної літератури

1. Іванов К. А. Нова історія: (Курс систематичний) / К. А. Іванов. — 10-е вид. — Петроград: Книговид. т-ва "Петроградський Учбовий магазин", 1916. — 264 с.

2. Нова історія: Другий період: Навч. посіб. для студ. вузів за спец. "Історія" / За ред. Є. Є. Юровської, І. М. Кривогуза. — 2-е вид., перероб. і доп. — М.: Вищ. школа, 1984. — 356, [3] с.

3. Бєлов, Георг. Міський устрій і міське життя середньовічної Німеччини / Георг Бєлов; Пер. з нім. Є. Петрушевської; Ред., передм. Д. Петрушевського. — М.: Вид. М. і С. Сабашникових, 1912. — LXVII, 224 с.

4. Нова історія: 1870–1917. — М.: Вищ. школа, 1986.