Джерела міжнародного екологічного права

Джерела міжнародного екологічного права

У сучасному світі дотримання екологічного права є необхідною умовою для збалансованого розвитку суспільства. Питання захисту довкілля вже давно вийшли за межі окремих держав і набули загальнопланетарного значення. Саме тому екологічне право нерозривно пов'язане з міжнародним правом та екологічною політикою, адже забезпечення екологічної безпеки трансформувалося з локальної проблеми у глобальний виклик.

Вирішення цього завдання у світовому масштабі потребує консолідації зусиль усіх країн та активізації міжнародної співпраці у природоохоронній сфері. Для України цей процес є особливо важливим, оскільки її природоохоронне законодавство продовжує формуватися. Попри складну економічну та політичну ситуацію, коли екологічна безпека часто відходить на другий план, саме зараз є можливість вивчати міжнародні екологічні стандарти, щоб у майбутньому впровадити їх у національне законодавство.

Підписавши у 2014 році Угоду про асоціацію з ЄС, Україна підтвердила свій курс на євроінтеграцію та готовність адаптувати європейські норми у власну правову систему. У цьому контексті еколого-правові аспекти цієї діяльності потребують особливої уваги, дослідження та вдосконалення, зокрема й у площині політичної науки.

Історично перші екологічні угоди стосувалися спільних прикордонних природних ресурсів. Наприклад, у 1909 році Канада та США уклали договір про прикордонні водні об'єкти, який зобов'язував сторони утримуватися від їх забруднення. Сьогодні ж налічується близько 500 міжнародних угод, присвячених різним аспектам охорони довкілля. Серед ключових джерел міжнародного екологічного права варто відзначити Конвенцію про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року, Конвенцію про захист озонового шару 1985 року, Конвенцію про охорону мігруючих видів диких тварин 1979 року, Конвенцію про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, 1973 року, а також Конвенцію ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року.

Основними суб'єктами міжнародних екологічних договорів виступають держави, однак вагому роль відіграють і міжнародні організації. Найбільш показовим прикладом успішної реалізації міжнародних екологічних стандартів є Європейський Союз, де узгоджена політика країн-членів зазвичай відображається у деклараціях та рекомендаціях, обов'язкових для виконання.

Хоча міжнародне екологічне право вважається відносно молодою галуззю міжнародного публічного права, воно вже має розгалужену систему джерел. Серед міжнародних договорів, що регулюють співпрацю у сфері охорони довкілля, особливе місце посідають загальнополітичні угоди, окремі положення яких стосуються екологічних питань. До них належать:

• Статут ООН;
• Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 року;
• Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою 1963 року;
• Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року;
• Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1971 року.

Окрім загальнополітичних угод, існує чимало міжнародних договорів, які безпосередньо спрямовані на охорону навколишнього середовища. За даними реєстру ЮНЕП, налічується понад тисячу універсальних та регіональних угод і близько чотирьох тисяч двосторонніх договорів у цій сфері. За своїм змістом їх можна умовно поділити на дві категорії:

1) комплексні договори, що охоплюють охорону довкілля загалом:

• Базельська конвенція про контроль за транскордонним переміщенням небезпечних відходів та їх видаленням 1989 року;
• Конвенція про біологічне різноманіття 1992 року;
• Конвенція про доступ до екологічної інформації та участь громадськості у процесі прийняття рішень у сфері навколишнього середовища 1998 року.

2) поресурсні договори, які регулюють охорону конкретних природних об'єктів:

• Конвенція ООН з морського права 1982 року;
• Конвенція про запобігання забрудненню моря скиданням відходів та інших матеріалів 1972 року;
• Конвенція про запобігання забрудненню моря з суден 1973 року;
• Конвенція про охорону дикої флори і фауни 1979 року;
• Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, 1973 року;
• Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин 1979 року;
• Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 року;
• Віденська конвенція про охорону озонового шару 1985 року;
• Рамкова конвенція ООН про зміну клімату 1992 року та Кіотський протокол до неї 1997 року;
• Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 року;
• Конвенція про оперативне оповіщення про ядерні аварії 1986 року;
• Конвенція про допомогу у разі ядерної аварії чи радіаційної аварійної ситуації 1986 року.

Рішення міжнародних організацій та конференцій у природоохоронній сфері зазвичай мають рекомендаційний характер. Окрім згаданих Стокгольмської декларації 1972 року та Декларації Ріо-де-Жанейро 1992 року, до таких документів належать Всесвітня хартія природи 1982 року, затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, а також Резолюція ГА ООН 1803 (XVII) 1962 року «Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами». Однак у випадках, передбачених установчими документами міжнародних організацій, їхні рішення можуть бути обов'язковими. Прикладом є Директива Європейського Парламенту та Ради ЄС від 20.12.1994 року щодо викидів летючих органічних сполук (ЛОС) зі сховищ нафти та при її транспортуванні від терміналів до сервісних станцій, а також Директива від 23.03.1994 року про заходи для запобігання забрудненню повітря вихлопними газами автотранспорту.

Обов'язкову силу мають також рішення міжнародних організацій. Директиви Європейського Союзу містять керівні положення, які є обов'язковими для країн-членів. Вони визначають цілі та очікувані результати, залишаючи державам свободу у виборі методів їх досягнення. Як правило, директиви встановлюють термін (зазвичай два роки) для імплементації у національне законодавство. Як приклад можна навести Директиву Ради Європейської Співдружності № 85/337 від 27 червня 1985 року «Про оцінку впливу окремих державних і приватних проектів на навколишнє середовище» або Директиву № 90/313 від 7 червня 1990 року «Про свободу доступу до інформації про стан навколишнього середовища».

Важливу роль відіграють резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які сприяють формуванню та впровадженню принципів міжнародної співпраці. Зокрема, резолюція «Економічний розвиток і охорона природи» від 18 грудня 1962 року заклала основу концепції поєднання охорони природи з економічним розвитком, яка згодом на конференціях ООН у Стокгольмі (1972 р.) та Ріо-де-Жанейро (1992 р.) еволюціонувала у концепцію сталого (збалансованого) розвитку. Також варто згадати резолюцію ГА ООН «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього і майбутніх поколінь». Резолюцією ГА ООН від 28 жовтня 1982 року було схвалено Всесвітню хартію охорони природи, яка визначила 24 принципи міжнародного співробітництва. За своєю юридичною природою Хартія належить до джерел міжнародного екологічного права, що мають рекомендаційний характер.

Міжнародно-правовий звичай як джерело міжнародного екологічного права практично не застосовується. Це пояснюється, насамперед, відносно короткою історією цієї галузі права, а також великою кількістю міжнародних договорів, які досить повно врегульовують відносини у сфері охорони довкілля, що фактично унеможливлює формування нових звичаєвих норм.

Список використаної літератури

1. Екологічне законодавство України: Збірник нормативних актів та судової практики / Укл. Євген Бердніков, Володимир Бондар; Ред. Олексій Погрібний. — Х.: Одіссей, 2002. — 926 с.
2. Екологічне право: Особлива частина: Повний академічний курс: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. / Київський нац. ун-т ім. Т.Г. Шевченка. Юридичний фак.; За ред. В.І. Андрейцева. — К.: Істина, 2001. — 543 с.
3. Екологічне право України: Навчальний посібник для вузів / М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого; Ред. В.К. Попова, А.П. Гетьман. — Х.: Право, 2005. — 381 с.
4. Екологічне право України: Навчальний посібник для вузів / М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого; Ред. В.К. Попова, А.П. Гетьман. — Х.: Право, 2001. — 478 с.
5. Малишко М. Екологічне право України: Навчальний посібник / Микола Малишко; Ред. В.З. Янчук. — К.: Юридична книга, 2001. — 391 с.
6. Природноресурсове право України: Навчальний посібник / Е.А. Бавбекова, Л.О. Бондар, Н.С. Гавриш та ін.; За ред. І.І. Каракаша; Одеська нац. юридична акад. — К.: Істина, 2005. — 374 с.
7. Шемшученко Ю. Вибране: закони і законодавчі акти / Юрій Шемшученко; Ред. Кузьміна О.М. — К.: Юридична думка, 2005. — 590 с.