Джерела галузі конституційного права

1. Поняття про джерела конституційного права

Кожному способу юридичного нормоутворення відповідає певна форма відображення правових норм. Так, одностороннє волевиявлення державних органів втілюється в юридичному нормативному акті, двостороннє чи багатостороннє волевиявлення суб'єктів права на рівних засадах — у нормативному договорі, санкціонування — у правовому звичаї, визнання прецеденту — у судовому прецеденті тощо.

У юридичній науці та практиці термін «джерело права» вживається в кількох значеннях, іноді його ототожнюють із поняттям «форма права». Однак практикуючим юристам важливо чітко розмежовувати ці категорії, щоб правильно застосовувати саме форми права у правозастосовній діяльності. Зміст цих понять змінюється залежно від контексту — чи йдеться про право загалом, чи про окрему норму або групу норм. Право має внутрішню та зовнішню форму: внутрішня — це будова права, його структура, поділ на галузі та інститути, а зовнішня — система законодавства.

Внутрішня форма правової норми — це її структура (гіпотеза, диспозиція, санкція), а зовнішня — стаття нормативного акта чи група статей, де ця норма закріплена. Іноді під формою права розуміють способи встановлення правових норм (нормативний акт, договір, прецедент, звичай), і для позначення цього явища також використовують термін «джерело права». Його розглядають у двох аспектах: соціальному (матеріальному) та юридичному.

Якщо джерелом вважати те, що породжує право або правові норми (а саме так зазвичай трактують цей термін), то для тих, хто встановлює норми, і для тих, хто їх застосовує, джерела будуть різними. Для нормотворця джерелом виступають юридичний мотив, суспільні відносини правового характеру, типові зразки правомірної поведінки, конкретні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародні угоди, загальнолюдські цінності, рівень правової культури та правосвідомість. Їх можна класифікувати на: 1) соціально-правові джерела (об'єктивні та суб'єктивні, тобто матеріальні й ідеальні); 2) юридичні джерела (офіційні та неофіційні).

Соціально-правові джерела — це насамперед суспільні відносини правового характеру, правосвідомість тощо. Юридичні джерела — це нормативні приписи, юридична практика, правова наука.

На думку деяких авторів, воля державних органів не може вважатися юридичним джерелом, оскільки вона не створює суспільних відносин, а лише більш або менш точно їх відображає. Логічніше вважати джерелом права те, що його породжує, а не те, що його відтворює чи формулює, адже право може встановлюватися й поза офіційною формою — законодавством. Натомість форма права показує, як право та правові норми встановлюються і виражаються зовні. Форми встановлення права — це способи юридичного нормотворення (правотворчості), тобто юридизація права органами державної влади та управління через делеговане чи санкціоноване нормовстановлення, визнання судового прецеденту тощо.

Важливість розмежування форм встановлення та відображення права полягає ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображають норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санкціонування звичаю не містять юридичних норм, а лише надають їм загальнообов'язкової юридичної сили. Такі акти не породжують право, а лише визнають його — юридизують. Для суб'єкта, який застосовує юридизоване право, інші джерела не мають значення, оскільки лише офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав та обов'язків за певних умов, також офіційно встановлених (юридичні факти).

Сьогодні в правознавстві переважає думка, що основною формою встановлення правових норм є юридичні нормативні акти державних органів. Другою за значенням формою визнаються юридичні нормативні договори. Правовий звичай застосовується обмежено, а судовий прецедент в Україні не використовується взагалі.

Юридичні нормативні акти — це рішення компетентних суб'єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасовують юридичні норми в односторонньому вольовому порядку. До них належать конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо.

Юридичні нормативні договори — це добровільні та узгоджені рішення двох або більше сторін, що містять юридичні норми (міжнародні угоди, колективні договори).

Правовий звичай — це правило поведінки, яке склалося стихійно протягом тривалого часу, увійшло у звичку людей, визнане та охороняється державою. Правовими стають ті звичаї, в яких зацікавлена більшість населення регіону чи країни. Держава визнає такі правила загальнообов'язковими для всіх суб'єктів, що підпадають під їх дію, та забезпечує їх виконання державним примусом. Правові звичаї були поширені в давнину й утворювали звичаєве право. У сучасному праві вони використовуються досить обмежено, за винятком деяких країн Африки та Азії.

Судовий чи адміністративний прецедент — це рішення конкретної юридичної справи, яке виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому. Прецедент застосовується при прогалинах у правовому регулюванні або коли потрібна юридична кваліфікація конкретних обставин, а за судом чи іншим органом визнається право нормотворчості. Судовий прецедент як джерело права характерний для англосаксонської правової системи (Англія, США, Індія).

Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який має такі ознаки: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості та є їх одностороннім волевиявленням; 2) має зовнішню форму письмового документа; 3) містить нові норми права або змінює чи скасовує чинні; 4) приймається за чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображає співвідношення з іншими актами та місце в системі законодавства; 6) надає волі народу офіційного характеру.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вносять змін у законодавство (наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів, декларації, відозви). Практичне значення має також розрізнення нормативно-правових актів та актів застосування норм права, оскільки останні містять не загальні правила, а індивідуальні приписи для конкретних суб'єктів і конкретних справ.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

• за суб'єктами ухвалення — акти органів держави, народу (референдум), громадських об'єднань, трудових колективів, спільні акти;
• за юридичною силою — закони та підзаконні акти;
• за сферою дії — загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;
• за ступенем загальності — загальні та конкретизаційні;
• за характером волевиявлення — акти встановлення, зміни та скасування норм;
• за галузями законодавства — цивільні, кримінальні, кримінально-процесуальні тощо;
• за часом дії — визначено-строкові та невизначено-строкові.

Поширеною є класифікація нормативних актів за суб'єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони та постанови; Президент — укази. Органи виконавчої влади видають: Кабінет Міністрів — декрети та постанови; керівники міністерств і відомств — інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради — рішення та нормативні ухвали; виконавчі комітети — рішення; керівники управлінь, відділів та державних адміністрацій — нормативні накази; адміністрація підприємств — нормативні накази та інструкції.

Джерела конституційного права — це сила, що створює цю галузь права та втілює її в певних формах. Тому в літературі часто ототожнюють поняття «джерело права» та «форма вираження права». Джерела конституційного права — це письмові акти-документи, що містять норми, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення основ повновладдя українського народу. Останнім часом постало питання про історичні корені генези цих джерел. Зрозуміло, що ними не можуть бути ні документи часів Київської Русі, ні Конституція Пилипа Орлика, ні статті Б. Хмельницького. Першим актом, що започаткував національне конституційне право України, був IV Універсал Української Центральної Ради (1918 рік), який політико-правовим чином оформив Україну як незалежну державу, став основою Конституції УНР 1918 року та фактично був першим реальним кроком до конституціоналізму.

2. Конституція УНР 1918 р. — перший документ конституційного права України

Структура Конституції УНР 1918 р. відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнародною юридичною спільнотою. Перший розділ містив принципові загальні настанови: суверенітет держави; народний суверенітет як основне джерело державної влади; неподільність території України; розвиток місцевого самоврядування на рівні земель, волостей і громад; надання націям України права на впорядкування своїх культурних прав у національних межах.

Другий розділ Конституції також відповідав тогочасним конституційним стандартам. Він стосувався прав громадян України. Виключалась можливість подвійного громадянства, урівнювались у правах та обов'язках чоловіки і жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала принцип розподілу влади, за яким передбачалось створення Всенародних Зборів (законодавча влада), Ради Народних Міністрів (виконавча влада), Генерального Суду УНР, і встановлювала порядок їх організації та діяльності.

Варто докладніше зупинитися на сьомій главі Конституції УНР 1918 р. щодо організації національних союзів, які об'єднували б представників тієї або іншої національності. Органи кожного національного союзу розглядалися як державні. Найвищим представницьким органом були Національні Збори. Національні союзи в межах своєї компетенції мали право видавати закони, які поширювалися на кожного з їх членів. Усі суперечки щодо компетенції між національним союзом, з одного боку, і державними органами та органами місцевого самоврядування, з другого, повинні були вирішуватися адміністративними судами.

Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська нації мали право на організацію своїх національних союзів. Що ж до білоруської, чеської, молдавської, німецької, татарської, грецької та болгарської націй, то їх представники повинні були подавати до Генерального Суду заяву про таке об'єднання, підписану не менш як 10 тис. громадян УНР відповідної національності.

Прийняття Конституції УНР 1918 р. завершило черговий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності.

3. Конституція України — один з найважливіших різновидів джерел конституційного права

Прийняття п'ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Конституції України стало найважливішою історичною подією в житті українського народу після проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України і схвалення 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням Акта проголошення незалежності України. Тим самим було завершено процес становлення України як суверенної держави, яка має свій Основний Закон.

Чому саме у суспільстві й державі такого великого значення набуває конституція, чому саме її прийняттям обумовлені становлення держави, її належність до сім'ї цивілізованих демократичних країн, активізація міжнародних відносин?

Насамперед прийняття конституції свідчить про досягнення державою певної стабільності у суспільстві. Адже саме цей процес, як правило, зумовлюється переходом суспільства від одного якісного стану до іншого, зокрема, як це відбувається в Україні — результатом зміни суспільного устрою стало формування громадянського суспільства і демократичної, соціальної, правової держави.

Ці історичні передумови прийняття конституції не вичерпують усіх аргументів щодо її значення як основного закону. Найбільш вагомим аргументом є сам зміст конституції, ті важливі положення і норми, які в ній закріплено.

Так, Конституція України закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності державних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав та свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.

Слід зазначити, що кожну конституцію зорієнтовано на проведення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у по-справжньому демократичних державах політика не може виходити за межі права, високих моральних принципів, закладених у ньому.

Конституція України є найвищим правовим актом нашої держави, її Основним Законом, який водночас визначає основні напрями розвитку суспільства, держави.

4. Інші різновиди джерел конституційного права

Різновидами джерел конституційного права, крім Конституції України, є: конституційні і звичайні закони та інші акти Верховної Ради України, укази Президента, акти безпосередньої демократії (насамперед референдуму, сільських сходів); інтерпретаційні акти (акти тлумачення); санкціоновані державою правові звичаї, традиції; акти, що є результатом імплементації норм міжнародного права; угоди, договори, конвенції та інші акти, що заключає Україна з іншими державами; спільні акти державних органів і органів громадських організацій; акти делегованого законодавства, регламенти, т. зв. конституційний договір; акти Конституційного Суду України; судові прецеденти (насамперед Конституційного Суду). Це — перелік джерел, які виробила світова практика, і багато з яких у нас не набули поширення. Нарешті, треба мати на увазі, що джерелами конституційного права є не всі правові акти, а лише ті із них, які містять норми конституційного права. Суттєвою характеристикою джерел конституційного права є їх юридична природа, елементами якої є нормативність актів; їх юридична сила; форма і структура; дія актів у часі, просторі та за колом осіб; юридичні засоби забезпечення реалізації таких актів. Особливе місце в характеристиці джерел конституційного права має їх творення та прийняття, законодавчий процес в рамках Верховної Ради та всеукраїнського і місцевих референдумів, опублікування (оприлюднення), в результаті якого такі джерела стають загальновідомими і безпосередньо виконують функції правового регулювання найважливіших суспільних відносин, що виникають у сфері здійснення основ повновладдя українського народу.

Використана література

1. Конституція України. — К., 1998
2. Котюк В. О. Теорія права. — К., 1996
3. Молдован В. В., Мелащенко В. Ф. Конституційне право. — К., 1996
4. Основи конституційного права України. — К., 1997