Дискреційна фіскальна політика

Вступ.

1. Сутність дискреційної фіскальної політики.

2. Головні завдання дискреційної фіскальної політики та її інструменти.

3. Дискреційна фіскальна політика та її роль у сучасній економіці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Фіскальна політика держави охоплює дві ключові складові. Перша — дискреційна політика, яка передбачає свідоме регулювання державних видатків та оподаткування. Збільшення або скорочення державних витрат відповідно підвищує чи знижує сукупний попит, що впливає на рівень зайнятості та обсяги виробництва. Водночас зміна податкового навантаження діє у зворотному напрямку: зростання податків зменшує наявні доходи, що скорочує сукупний попит, зайнятість і випуск продукції, а їх зниження — стимулює ці процеси. Друга складова — недискреційна політика, або політика автоматичних стабілізаторів, яка коригує доходи та витрати без прямих оперативних рішень уряду.

Дискреційна фіскальна політика являє собою комплекс заходів, спрямованих на цілеспрямовану зміну обсягу державних видатків, податкових надходжень і сальдо бюджету. Вона застосовується для активної протидії циклічним коливанням економіки. У період спаду уряд навмисно формує дефіцит бюджету через збільшення витрат або зменшення податків, щоб стимулювати сукупний попит. Натомість під час економічного піднесення свідомо створюється профіцит бюджету. Залежно від фази циклу дискреційна політика буває:

· стимулюючою — передбачає зростання державних витрат і зниження податків для активізації сукупного попиту;

· обмежувальною — ґрунтується на скороченні державних видатків і підвищенні податків для стримування сукупного попиту.

1. Сутність дискреційної фіскальної політики

Фіскальна політика охоплює регулювання державних доходів і видатків. Конкретні заходи визначаються поставленими цілями, серед яких — подолання інфляції, згладжування циклічних коливань, зниження безробіття. Через державні витрати, трансфертні платежі та систему оподаткування уряд впливає на сукупний попит і реальний національний дохід. До складових фіскальної політики належать:

• дискреційна політика, що передбачає регулювання державних видатків і податків. Зміна державних витрат прямо впливає на сукупний попит: їх зростання підвищує зайнятість і випуск продукції, а скорочення — знижує. Податкові зміни діють опосередковано: підвищення податків зменшує прибутки, що скорочує сукупний попит, зайнятість і виробництво, а зниження — стимулює їх;

• недискреційна політика (автоматичні стабілізатори), яка регулює доходи та витрати без безпосереднього втручання держави.

Дискреційна фіскальна політика передбачає свідоме застосування оподаткування та державних видатків задля досягнення макроекономічної рівноваги.

Термін «дискреційна» походить від латинського discretio і означає політику, яку держава проводить на власний розсуд. Це суб'єктивне, свідоме маніпулювання податками та державними витратами з метою зміни реального обсягу національного виробництва.

Державні витрати реалізуються через закупівлю ресурсів, товарів і послуг. У межах дискреційної політики такі витрати збільшують сукупні витрати в суспільстві, що сприяє подальшому зростанню національного продукту [2, c. 96-97].

Дискреційна бюджетно-податкова політика охоплює заходи уряду, спрямовані на досягнення повної зайнятості та виробництво неінфляційного ВВП. Це досягається через зміну державних видатків, податкової системи та підходів до формування бюджету.

Державні видатки — це витрати, пов'язані з діяльністю держави. Через них забезпечується споживання суспільних благ. Окремі державні видатки є прямими трансфертами приватному сектору (соціальна допомога, пенсії, виплати з безробіття), які не збільшують приватне споживання, але впливають на його структуру. Таким чином, державні видатки визначають співвідношення приватного та державного секторів, а також пропорції приватного і суспільного споживання ВВП.

Сукупні державні видатки (GР – Government purchases) поділяються на чотири категорії та розраховуються за формулою:

GР = Сg + Тr + Dg + Ig,

де Сg – споживання в державному секторі (зарплати працівникам, оплата товарів для поточного споживання); Тr – трансферти приватному сектору; Dg – проценти з державного боргу; Ig – державні інвестиції. Перші три категорії формують поточні видатки держави (Сg, Тr, Dg), а остання — державні капітальні видатки (Ig).

Дискреційна фіскальна політика поділяється на два типи:

• стимулюючу — збільшує сукупний попит через зростання державних витрат і зниження податків;

• обмежувальну — стримує сукупний попит через скорочення державних витрат і підвищення податків.

Обмежувальна політика застосовується для боротьби з інфляцією, тоді як стимулююча — для згладжування циклічних коливань і забезпечення економічного зростання. Варто зазначити, що стимулююча політика може провокувати інфляцію. Фіскальна політика тісно пов'язана з грошово-кредитною для досягнення економічної стабілізації.

Бюджет є основою фіскальної політики. Оскільки бюджет відображає циклічність економіки, дефіцит або профіцит є природним явищем. Більше того, повністю збалансований бюджет може посилювати циклічні коливання. Тому бюджет використовується як інструмент досягнення економічної стабільності.

Важливу роль у фіскальній політиці відіграє вдосконалення системи оподаткування, оскільки податки регулюють циклічні коливання економіки.

Держава фінансує свої видатки переважно через податкові надходження. Податки — це частина доходу, яку фірми та домогосподарства сплачують у розмірах, встановлених законом. У вузькому розумінні податки — це фіскальні вилучення, що формують дохід державного бюджету. У широкому розумінні — усі фіскальні вилучення, включаючи відрахування до цільових позабюджетних фондів (наприклад, внески до пенсійного фонду).

Дискреційна фіскальна політика передбачає зміну податкових ставок — розміру податку на одиницю оподаткування. Виділяють такі види ставок:

• прогресивні — розмір ставки зростає зі збільшенням доходу;

• пропорційні — відсоток відрахувань залишається незмінним незалежно від доходу;

• тверді (фіксовані) — встановлюються на об'єкти незалежно від їх вартості.

Підвищення податків знижує пропозицію праці та капіталу, зменшує заощадження. Зниження податків сприяє довгостроковому економічному зростанню та уповільненню інфляції. Це відбувається тому, що стимулювання виробництва дозволяє випускати додаткові товари, які покривають грошову масу [4, c. 105-107].

2. Головні завдання дискреційної фіскальної політики та її інструменти

Дискреційна фіскальна політика — це цілеспрямоване маніпулювання доходами та видатками державного бюджету на основі спеціальних рішень парламенту чи уряду. Для аналізу цієї політики використовується спрощена модель, де реальний ЧНП залежить від двох чинників: державних закупівель і податків. Податки розглядаються як незалежні від ЧНП і змінюються лише через податкову політику. Вплив цих чинників аналізується через зміну сукупного попиту, тоді як вплив на сукупну пропозицію та інші ускладнюючі фактори тимчасово виключаються з аналізу.

Дискреційна політика передбачає реалізацію державою заходів, спрямованих на втілення фінансової стратегії та тактики. Стимулюючі чи стримуючі заходи обираються залежно від поточної економічної та фінансової ситуації. Без таких заходів покращення ситуації неможливе. На відміну від неї, недискреційна політика використовує «вмонтовані стабілізатори» — фінансові інструменти, які автоматично регулюють економічну ситуацію.

Функції «вмонтованих стабілізаторів» виконують податки, соціальні виплати та субсидії. Однак повної збалансованості лише за їх допомогою досягти складно. Тому на практиці одночасно застосовуються і автоматичні стабілізатори, і заходи дискреційної політики.

У межах дискреційної політики виділяють два підвиди: стимулювальну та стримувальну.

Процес формування та реалізації фінансової політики складається з кількох етапів:

Ефективність фінансової політики залежить від якості роботи держави на кожному етапі та правильності прийнятих рішень. Спочатку чітко визначаються цілі та обґрунтовані завдання. Далі обирається тип політики: жорстка чи помірна регламентація, або мінімальні обмеження; дискреційна чи вбудованих стабілізаторів. На основі цього визначаються напрями реалізації (розподіл завдань між монетарною та фіскальною політикою), інструменти та способи забезпечення їх скоординованої дії [3, c. 84-86].

Після формування політики впроваджуються конкретні заходи у фінансовій сфері. Ключове значення має дієвість фінансових інструментів, оскільки результативність політики залежить як від її обґрунтованості, так і від механізмів реалізації. Важливим є контроль за ходом виконання політики. Фінансові відносини настільки складні та багатофакторні, що будь-які зміни в економічному середовищі можуть скоригувати дію інструментів або спрямувати їх в інший бік, що призведе до результатів, відмінних від очікуваних.

Проведення активної дискреційної фіскальної політики ускладнене кількома факторами. По-перше, існують труднощі, пов'язані з недосконалістю економічної інформації та методів макроекономічного аналізу. По-друге, зміна структурних бюджетних витрат чи податкових ставок потребує тривалого обговорення в законодавчих органах і часу для прийняття урядових рішень. По-третє, податки мають внутрішні суперечності та технічні недоліки, а тимчасові зміни не дають позитивного антициклічного ефекту.

Певні зміни в рівнях бюджетних витрат і податків відбуваються без додаткових урядових заходів. Їх забезпечують внутрішні, вмонтовані (автоматичні) стабілізатори, що становлять недискреційну фіскальну політику. Автоматичні стабілізатори — це економічні механізми, які постійно пом'якшують циклічні коливання. В індустріальних країнах до них належать прогресивна податкова система, трансферти (страхування з безробіття, соціальна допомога), система участі в прибутках. Ці стабілізатори згладжують проблему часового лага дискреційної політики, оскільки «включаються» без прямого втручання парламенту.

Дію вмонтованої стабільності можна проілюструвати на прикладі податкової системи. Вона побудована так, щоб податкові платежі зростали зі збільшенням ВВП. Законодавчо визначаються не обсяги надходжень, а податкові ставки, серед яких найпоширеніші — прогресивні. Під час економічного піднесення доходи зростають, що автоматично збільшує податкові надходження, зменшує податковий мультиплікатор і знижує трансфертні платежі. Це скорочує особисті доходи, зменшує споживчі видатки та послаблює тиск сукупного попиту. Водночас формується бюджетний надлишок, накопичується небезпека жорсткої кон'юнктури та визріває інфляційний процес.

Під час економічного спаду ВВП зменшується, доходи домогосподарств і підприємств скорочуються, податкові надходження падають, а бюджет прямує до дефіциту. У таких умовах держава збільшує свої видатки, які компенсують зменшення приватних витрат, виконуючи стабілізуючу роль та обмежуючи глибину спаду.

Основні засоби дискреційної фіскальної політики:

- введення або зміна програм суспільних робіт та інших програм, пов'язаних із державними витратами;

- зміна програм «трансфертного типу» (бюджетних виплат);

- циклічні зміни податкових ставок, що проводяться урядом та парламентом.

Отже, автоматичні стабілізатори здатні пом'якшити циклічність економічного розвитку та скоротити амплітуду коливань ділової активності. Однак їх недостатньо для усунення економічної нестабільності та коригування макроекономічних результатів, тому вони мають доповнюватися заходами дискреційної політики [7, c. 31-33].

3. Дискреційна фіскальна політика та її роль у сучасній економіці

Фіскальна політика пов'язана з бюджетом і є частиною фінансової політики. Вона тісно переплітається з податковою політикою та передбачає активні заходи з формування доходів державного бюджету. Фіскальне регулювання через стягнення податків і виконання бюджетних витрат впливає на макроекономічну ситуацію та рівень ділової активності в країні.

Дискретна фіскальна політика — це свідоме маніпулювання законодавчою владою оподаткуванням і державними витратами для стабілізації економіки (наприклад, зміна податкових ставок, структури оподаткування). Дискретна стимулююча політика передбачає зростання державних витрат і/або зниження податкових ставок. Дискретна стримуюча політика — це скорочення державних витрат і/або підвищення податкових ставок. Через дискретну фіскальну політику держава регулює рівень національного виробництва (вводячи податкові пільги та диференціацію ставок). Змінюючи податкову систему, вона впливає на ділову активність підприємств, що відображається на рівні національного виробництва.

Однак, попри корисні стабілізаційні властивості податкової системи, регулювання економіки не може здійснюватися виключно через вмонтовані стабілізатори. Проведення дискреційної політики є необхідним (під дискреційною політикою розуміється свідоме маніпулювання податками та урядовими витратами для зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією та прискорення економічного зростання) [8, c. 249-250].

Висновки

Дискреційна політика базується на регулюванні державних витрат і зміні податкових ставок.

Збільшення (зменшення) державних витрат підвищує (знижує) сукупний попит. Зайнятість і випуск продукції зростають (спадають). Підвищення (зниження) податків зменшує (збільшує) доходи, що відповідно знижує (підвищує) сукупний попит, зайнятість і випуск продукції.

Розширююча дискреційна політика збільшує сукупний попит через зростання державних витрат і зниження податків.

Обмежувальна політика стримує сукупний попит через скорочення державних витрат і підвищення податків. Вона застосовується для боротьби з інфляцією, тоді як розширююча — для згладжування циклічності економіки та забезпечення зростання.

Дискреційна фіскальна політика — це політика, за якої уряд свідомо маніпулює податками та державними видатками для зміни реального обсягу національного виробництва, рівня зайнятості, контролю за інфляцією та прискорення економічного зростання.

Фіскальна (податково-бюджетна) політика тісно взаємодіє з грошово-кредитною політикою для стабілізації економіки.

Список використаної літератури

1. Базілінська О. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів/ Олена Базілінська,; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 442 с.

2. Базилевич В. Ринкова економіка: Основні поняття і категорії. Навчальний посібник./ Віктор Базилевич, Катерина Базилевич. - К.: Знання , 2006. - 263 с.

3. Дратавер Б. Макроекономіка: М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - 89 с.

4. Кривцов О. Макроекономіка у запитаннях та відповідях: Навч. посіб./ Олександр Кривцов, Валерій Бережний, Вікторія Онегіна,. - Харків: Факт, 2003. - 199 с.

5. Макроекономіка: Методичні рекомендації для практичних занять та самостійної підготовки/ М-во освіти і науки України, ДЛАУ; Укл. В. Ю. Еш. - Кіровоград, 2004. - 39 с.

6. Манків, Грегорі Н. Макроекономіка: Підручник для України/ Г.Н. Манків,; Пер. з англ.: Степан Панчишин, Остап Ватаманюк та ін.. - К.: Основи, 2000. - 588 с.

7. Мельникова В. І. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ В. І. Мельникова, Н. І. Клімова; М-во науки і освіти України, Нац. аерокосмічний ун-т ім. М. Є. Жуковського, Нац. банк України. - 2-е вид., доп.. - К.: Професіонал, 2004. – 394 с.

8. Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ Степан Панчишин,. - 2-е вид., стереотип.. - К.: Либідь, 2002. - 614 с.

9. Савченко А. Макроекономіка: Підручник/ Анатолій Савченко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. - К.: КНЕУ, 2005. - 441 с.