Дипломатія Івана Виговського й Петра Дорошенка в боротьбі за збереження соборної української державності

Вступ.

1. Дипломатія І. Виговського та його внесок у збереження соборної української державності.

2. Дипломатичні зв’язки П. Дорошенка та його роль в історії української дипломатії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Діяльність Виговського на військово-дипломатичній ниві в період Визвольної війни відома лише фрагментарно. Імовірно, він був поруч із гетьманом під час тріумфального маршу 1648 року на Пилявці, Львів та Замостя. Саме з-під Замостя 17 листопада 1648 року Хмельницький відправив посольство до трансильванського князя Дєрдя І Ракоці та його канцлера Яноша Кемені з пропозицією союзу проти Речі Посполитої та підтримки кандидатури князя на польський престол. До складу цієї місії входили Іван Виговський та його супутник, ймовірно, Іван Креховецький.

Наступного року Виговський, найімовірніше, брав участь у поході повстанської армії до Збаража та Зборова. Хоча безпосередні переговори з польськими представниками та королем вів Богдан Хмельницький, не виключено, що генеральний писар долучався до розробки проєкту мирної угоди. У 1650 році він супроводжував гетьмана в молдавському поході, результатом якого стала згода господаря Василя Лупу на шлюб його доньки Розанди з Тимошем Хмельницьким. Вже 23 жовтня гетьман та генеральний писар приймали в Чигирині молдавських послів — сучавського митрополита та Чоголі Спатару — для переговорів про майбутній шлюб.

1. Дипломатія І. Виговського та його внесок у збереження соборної української державності

Іван Остапович Виговський (? — 1663) — помітна постать в українському козацтві, нащадок старовинного православного шляхетського роду. Після навчання в Києво-Могилянській колегії він служив у державних установах. Під час Визвольної війни став близьким соратником Б. Хмельницького та генеральним писарем Війська Запорозького. Після смерті Хмельницького його обрали наказним гетьманом при Ю. Хмельницькому, а згодом він здобув гетьманську булаву. На цій посаді Виговський проводив антимосковську політику, придушив промосковське повстання козаків (1658) та розбив російські війська під Конотопом (1659). Укладена ним Гадяцька угода з Річчю Посполитою (1658) була ратифікована польським сеймом, однак надто обмежувала права України, що коштувало йому підтримки козацтва. На «Чорній раді» у жовтні 1659 року його усунули від гетьманства, повернувши владу Юрію Хмельницькому. Згодом він перебував на польській службі, а в 1664 році за наказом свого ворога, гетьмана Правобережної України Павла Тетері, був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді та розстріляний.

Період 60–80-х років XVII століття в історії України відомий як «доба Руїни». Наступники Б. Хмельницького не змогли завершити його справу. Відлік цієї доби почався з усунення Ю. Хмельницького від влади восени 1657 року, що фактично було державним переворотом, здійсненим І. Виговським та його прихильниками.

Варто зазначити, що Виговський отримав булаву в надзвичайно складний час, коли міжнародне та внутрішнє становище України стрімко погіршувалося. Антипольська коаліція розпалася: Трансільванія зазнала поразки, Бранденбург домігся свого, а Швеція була втягнута у війну з Росією та Данією. Річ Посполита та Кримське ханство готували реванш. Царський уряд, своєю чергою, посилив тиск на український суверенітет, що виявилося у вимогах царського посла, відправленого до Чигирина після смерті Богдана Хмельницького. Царські воєводи ставилися до України та Білорусії як до провінцій Російської держави. Про це свідчить скарга Івана Нечая цареві Олексію Михайловичу (лист від 22 серпня 1657 року з Чауса), де він описує утиски з боку воєвод: «обиди чинят, из домов насильством вмгоняют, податей от них как от крестьян хотят, к тому ж хохли режут й кнутами бьют, грабят». Особливо Нечай нарікав на В. Шереметєва, який допускав напади на козацькі володіння та грабунки. Поширювалися чутки про наміри царя обмежити вольності Війська Запорозького. Внутрішню ситуацію ускладнювали тривала війна, посилення української феодальної верхівки, що викликало невдоволення селян і рядових козаків, а також суперечності між прихильниками різних зовнішньополітичних орієнтацій та між правобережними й лівобережними полками. Богдан Хмельницький, розуміючи небезпеку посилення феодалів, намагався стримувати панське землеволодіння та захищати селян, щоб уникнути відкритої соціальної боротьби. Виговському ж бракувало стратегічного бачення, його дії були слабшими, що призводило до зростання соціальної напруги, дестабілізації та звуження соціальної бази його влади, що зрештою стало однією з головних причин його поразки [5, c. 184-186].

Трудящі маси дедалі більше орієнтувалися не на Чигирин, а на Запорозьку Січ, яка вважалася оплотом демократії. Проте трагізм полягав у тому, що Січ, будучи опозиційною до Речі Посполитої та Російської імперії, опинилася в опозиції й до власної держави — Гетьманщини. Перемога Січі в тих умовах, як не парадоксально, оберталася поразкою для українського народу, оскільки полегшувала втручання чужих монархів. Лідери опозиції не мали конструктивної програми, їхні гасла були значною мірою демагогічними.

Чигирин перетворився на один із ключових центрів європейської політики, куди прибували та звідки вирушали посольства з Росії, Речі Посполитої, Швеції, Австрії, Османської імперії, Кримського ханства, Молдавії, Валахії, Трансільванії, Бранденбурга та інших країн. Роль Івана Виговського в цьому процесі була надзвичайно великою. Більше того, в останній рік життя хворого гетьмана саме Виговський фактично перебрав на себе управління державою. Це підтверджує, зокрема, шведський посол Г. Лільєнкрона, який вів переговори з Виговським 12 червня 1657 року. У своїй діяльності Виговський спирався на видатних дипломатів, таких як С. Мужиловський, І. Груша, І. Ковалевський, Данило Оліверберг. З початку 1657 року на службу Україні перейшов, залишивши польського короля, Юрій Немирич, який став правою рукою гетьмана. Завдяки активній дипломатії було створено коаліцію України з Трансільванією, Швецією та Бранденбургом. Партнери погодилися на включення до складу України всіх західноукраїнських земель аж по Віслу та південної Білорусії. Коли царський уряд оголосив війну Швеції (25–27 травня 1656 року), гетьман направив проти Польщі корпус під командуванням Антона Ждановича, якому допомагали І. Креховецький та, ймовірно, Іван Богун з І. Іскрою. Українські козаки брали участь у взятті Варшави, Кракова, Замостя, Ланьцута, Бреста. Білоруська шляхта Турово-Пінщини погодилася приєднатися «на вічні часи» до України.

Реальними причинами поразки стали погіршення геополітичного становища, загострення соціальних суперечностей, боротьба елітних груп за владу, слабка підтримка ідеї спадкової монархії. Подальші амбіції та помилки лідерів, втрата підтримки народу та посилення зовнішнього втручання призвели до катастрофи — поразки Української національної революції [10, c. 142-144].

Після обрання гетьманом на Генеральній козацькій раді в Корсуні в жовтні 1657 року І. Виговський розпочав активну державну діяльність. Своє зовнішньополітичне кредо він сформулював під час переговорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід» (хоча на практиці він не завжди цього дотримувався). Гетьман уклав союз зі Швецією, поновив союзницькі відносини з Кримом та налагодив порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією він намагався балансувати між Варшавою та Москвою, щоб зберегти хоча б автономію Української держави та втриматися при владі.

Внутрішня політика зазнала значних змін порівняно з добою Хмельницького. Усунувши Ю. Хмельницького, Виговський відмовився від ідеї спадкового гетьманату, тобто монархічної моделі, обравши курс на олігархічну республіку. Ще на Корсунській раді він запевняв старшину: «Без вашої військової ради жодних справ не буду робити». Така позиція логічно вела до опори на шляхту та козацьку старшину, які прагнули відмежуватися від решти козацтва, зосередити у своїх руках землеволодіння та консолідуватися в привілейований клас. Саме ці верстви штовхали гетьмана до відновлення старих соціально-економічних відносин, зокрема кріпацтва. Така політика послаблювала центральну владу, посилювала старшину та шляхту, порушувала соціальну рівновагу та вела до масового невдоволення.

Наприкінці 1657 року проти політики Виговського виступили народні маси. Боротьба точилася під гаслами повернення козацьких вольностей: права вільно варити горілку, займатися ловами та рибальством, вільно переходити на Запорожжя та обирати гетьмана «Чорною радою». Повстання охопило Полтавський полк і Запорожжя. З'явилися нові претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які таємно вели переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації. Боротьба переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців і татар, Виговський переміг повстанців у битві під Полтавою (травень 1658 року). Однак ця перемога була надто дорогою: у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тисяч українців [4, c. 189-191].

Розуміючи, що війна з Росією неминуча, Виговський пішов на зближення з Польщею. 16 вересня 1658 року він уклав Гадяцький договір з польським урядом. За його умовами, Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське ставала третім членом федерації — Речі Посполитої — на рівних правах з Польщею та Литвою. Територія князівства включала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьману, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати 30 тисяч козаків та 10 тисяч найманого війська. Православні зрівнювалися в правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 року, повернення польським магнатам і шляхті маєтків на українських землях та відновлення повинностей селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило події. Цар Олексій Михайлович видав грамоту, у якій назвав Виговського зрадником та закликав народ до непокори. У листопаді 1658 року російське військо під командуванням Г. Ромодановського перейшло кордон України. Навесні наступного року до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С. Пожарський, і чисельність армії вторгнення сягнула 100 тисяч осіб. Спочатку успіх був на боці росіян: козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 року під Конотопом. Вона тривала три дні й завершилася повною перемогою Виговського. У Москві почалася паніка, царський двір готувався до втечі в Ярославль.

Проте гетьман не зміг скористатися перемогою. Гадяцький договір викликав невдоволення та зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Ситуацію ускладнювала московська залога в Києві під командуванням В. Шереметьєва та напад запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татарських союзників гетьмана повернутися додому. У жовтні 1659 року Виговський зрікся булави та виїхав до Польщі [2, c. 176-178].

2. Дипломатичні зв’язки П. Дорошенка та його роль в історії української дипломатії

Розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Криза державності спонукала патріотичні сили шукати шляхи до об'єднання українських земель та відновлення незалежності. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман П. Дорошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 року.

Петро Дорофійович Дорошенко (1627—1698) — гетьман України (1665—1676), один із найвидатніших діячів української історії. Народився в Чигирині в козацькій родині, здобув ґрунтовну освіту. Був активним учасником Визвольної війни, близьким соратником Б. Хмельницького та продовжувачем його справи. Ставши гетьманом на Правобережжі, він рішуче виступив проти Андрусівського договору й восени 1667 року спробував приєднати до Гетьманщини західний регіон. У червні 1668 року домігся возз'єднання Козацької України та був обраний її гетьманом. В умовах політичної боротьби, спровокованої Запорожжям та сусідніми державами, у березні 1669 року прийняв турецький протекторат. Влітку 1672 року брав участь у поході турецької армії проти Польщі, але, розчарувавшись у Бучацькому договорі, який перекреслив його плани, переорієнтувався на Росію та Польщу. У розпалі народного обурення спустошенням України склав гетьманські повноваження. У березні 1677 року був вивезений до Москви, у 1679—1692 роках — в'ятський воєвода. Останні роки провів у своєму маєтку в селі Ярополче Волоколамського повіту, де й похований. Могила збереглася до нашого часу.

Починати реалізацію планів довелося в надзвичайно складних умовах: Правобережжя було спустошене, втрати населення сягали 65—70%; на булаву претендували ще двоє — В. Дрозденко та С. Опара; суспільство було розколоте, а геополітична ситуація ускладнювалася.

Спочатку, заручившись нейтралітетом Польщі, Дорошенко зміцнив внутрішні позиції та переміг суперників. Однак відносини з Польщею були своєрідними: декларуючи прихильність, гетьман відмовляв у розміщенні польських залог, вимагав скасування унії та зменшення податків.

Андрусівське перемир'я (20 січня 1667 року) між Польщею та Росією, укладене на 13,5 років, загрожувало об'єднавчим планам гетьмана. За його умовами, територія козацької України поділялася на три частини: Лівобережжя відходило до Росії, Правобережжя — до Польщі, а Запорожжя потрапляло під спільне управління. Українське територіальне питання набуло міжнародного характеру. Для зміцнення внутрішніх позицій Дорошенко провів реформи: почав систематично скликати військову раду, створив постійне наймане військо — сердюцькі полки, що забезпечувало незалежність від старшини. На кордоні встановив нову митну лінію, розпочав випуск власної монети та енергійно заселяв спустошені території Правобережжя [6, c. 138-139].

Зовнішньополітична діяльність Дорошенка була активною. Спочатку, спираючись на татар, він намагався витіснити поляків з Правобережжя та вів переговори з Росією. Основною метою було повернення прав і вольностей Війську Запорозькому та возз'єднання всіх етнічних українських земель по Перемишль, Львів, Галич і Володимир. Однак переговори завершилися безрезультатно.

Відкрите протистояння з Польщею та непоступливість Росії змусили Дорошенка шукати підтримки в Оттоманської Порти та порозуміння з лівобережним гетьманом І. Брюховецьким. Восени 1667 року під тиском об'єднаних турецько-козацьких військ польський король визнав суверенітет гетьманату на Правобережжі. Ці успіхи посилили протурецьку орієнтацію. У серпні 1668 року у відповідь на турецьку пропозицію прийняти підданство султана на умовах «удільності» (подібно Кримському ханству) він направив до Стамбула делегацію, яка мала домогтися гарантій єдності українських земель у межах національної держави.

Зміцнивши позиції на Правобережжі, Дорошенко перейшов з військом на лівий берег Дніпра, і після вбивства козаками І. Брюховецького в 1668 році його проголосили гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але закріпити успіх не вдалося, оскільки він був результатом складних політичних комбінацій та балансування. Конструкція влади була слабкою, і достатньо було вийняти одну цеглину з фундаменту, щоб вона похитнулася. Спочатку польська активність змусила гетьмана залишити Лівобережжя та поспішати на правий берег. У цей час татари, не зацікавлені в зміцненні української державності, підтримали претензії на булаву П. Суховія, висунутого Запорожжям. Ситуацію ускладнив наступ російських військ, унаслідок якого значна частина лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом Д. Многогрішним визнала верховенство царя. Один із сучасних дослідників зазначає: «Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють» [8, c. 211-213].

За таких обставин Дорошенко посилив протурецьку орієнтацію. Корсунська генеральна старшинська рада (березень 1669 року) погодилася на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча й відмовилася від присяги султанові. Влітку 1672 року Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, і Правобережна Україна знову стала театром війни. Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв: за Бучацьким мирним договором Порта отримала Подільське воєводство, а за Україною визнавалася територія «у старих кордонах». Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагнула перетворити Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 року Порта зажадала від гетьмана руйнації всіх фортець, окрім Чигирина, сплати данини та роззброєння населення.

Авторитет гетьмана слабшав, він втрачав підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником турків і татар, які спустошували Україну. У середині 1675 року ситуація стала критичною: спроби домовитися з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчилися безрезультатно, гетьмана покидали соратники, родичі та навіть сердюцькі формування. Помер його найближчий друг і радник — митрополит Й. Тукальський. У безвихідному становищі Дорошенко у вересні 1676 року склав гетьманські повноваження та здався Росії [3, c. 167-169].

Висновки

Джерела свідчать, що Виговський відігравав визначну роль у мирних переговорах. Коли польський дипломат Маховський вимагав від Хмельницького розірвати союз з ханом і отримав категоричну відмову, розгорілася тригодинна дискусія. «Врешті вірний Ахат Хмельницького, прив'язаний до нього, як син до батька, Виговський, довів йому необхідність прийняття умов, поданих поляками щодо розгрому татар».

Не випадково Білоцерківський договір, укладений 28 вересня 1651 року, першим після Хмельницького підписав саме Виговський. Цей договір був вимушеним, оскільки диктувався тяжким становищем України після поразок під Берестечком, Ріпками та окупації Києва Радзивіллом. Тому його умови були значно гіршими, ніж умови Зборівського миру.

Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка. Однак через постійну боротьбу козацької верхівки за булаву, низку невдалих кроків та помилок, зраду союзників і намагання Польщі, Росії та Туреччини контролювати події в українських землях Дорошенко втратив підтримку народних мас, не зміг об'єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.

Список використаної літератури

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

5. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.