Вступ.

1. Методи врегулювання політичних конфліктів.

2. Компроміс і консенсус як інструменти розв'язання політичних конфліктів в Україні.

Висновок.

Список використаних джерел.

Вступ

Сучасна Україна перебуває у стані численних конфліктів, що є наслідком переходу від тоталітарної моделі суспільства, яка заперечувала будь-які суперечності, до посттоталітарного устрою. Це зумовлює нагальну потребу у глибокому осмисленні мирних, цивілізаційних механізмів регулювання суспільно-політичних суперечностей. Оскільки конфлікти визнаються невід'ємною частиною суспільного буття, вивчення їхньої ролі у розвитку соціуму, а також методів управління ними та гармонізації відносин призвело до виникнення конфліктології — окремої наукової дисципліни, що сформувалася на межі соціології, політології та політичної психології.

Запобігати слід не самим політичним конфліктам, а їхньому переростанню у гостре протистояння, збройні сутички чи навіть громадянські та міждержавні війни. Також варто переглянути використання термінів «вирішення конфліктів» та «завершення конфліктів», адже «вирішити» їх можна лише через повне виснаження або знищення однієї зі сторін разом із її цінностями та інтересами. Завершення конфлікту також може означати знищення однієї сторони або взаємне знищення всіх учасників. Тому більш точними видаються поняття «управління конфліктами», «врегулювання конфліктів» та «розв'язання конфліктів».

1. Методи розв'язання політичних конфліктів

До основних методів та способів розв'язання політичних конфліктів належать: обмеження масштабів конфлікту, досягнення компромісів, пошук консенсусу, солідарність, інтеграція, виховання та освіта, застосування соціального примусу, забезпечення стабільності та міцності політичних режимів.

Політичні антагонізми за своєю суттю схильні до насильства, оскільки вони зачіпають життєво важливі інтереси соціальних груп, а люди готові використовувати будь-які засоби для їх досягнення. У таких умовах політика прагне витіснити насильство з суспільного життя, переводячи вирішення спірних питань у площину переконань, аргументів та обговорень. Лише через угоди та домовленості можна розв'язати суперечки та уникнути загострення конфліктів. Насильство ж робить конфлікт нерозв'язним, породжуючи ненависть та бажання помсти, що лише посилює першопричини. Обмеження конфлікту та досягнення згоди про правила ненасильницького суперництва є шляхом до мирного врегулювання. Головна функція політики в сучасних демократичних умовах — досягнення компромісу у вирішенні політичних конфліктів. Обмін думками та дискусії створюють передумови для з'ясування суті проблем, інтересів та причин їх зіткнення, що сприяє зближенню позицій.

Компроміс можливий за умови відмови від частини вимог та претензій задля досягнення згоди. Також компроміс може бути досягнутий через звернення до третьої сторони (третейського суду) для з'ясування спільних позицій та пошуку шляхів вирішення конфліктної проблеми. Визначення справедливості залежить від панівної ідеології, системи цінностей, політичної свідомості та культури суспільства.

Консенсус — це наявність у двох або більше індивідів схожих пізнавальних та практичних орієнтацій, що дозволяє їм досягти взаєморозуміння та взаємодії. Це згода більшості спільноти щодо найважливіших аспектів соціального порядку, яка виявляється у погоджених діях людей. Угода має широку сферу дії. Наприклад, більшість людей вважає, що Земля кругла, хоча особисто не перевіряли цього, але на основі системи опосередкованих знань це визнається. Проте завжди є ті, хто дотримується іншої думки. Констатація — це лише визнання конкретного явища. Можна стверджувати, що в сучасному суспільстві існує консенсус щодо природи та походження Землі. У теорії демократії спільними для всіх суджень є: по-перше, свобода, рівність та братерство як кінцева мета розвитку суспільства, що забезпечує умови для реалізації творчих здібностей кожного; по-друге, обов'язкове дотримання процедур, норм і правил взаємодії між державою, суспільством та особою; по-третє, згода щодо функцій та змісту політики. Відповідно, виділяють три базові рівні консенсусу: на рівні співтовариства, на рівні політичного режиму та на рівні практичної політики.

Соціальна інтеграція неможлива без почуття солідарності. Солідарність виникає внаслідок спільного життя, де кожна людина залежить від інших, а обмін та взаємодія створюють систему, в якій вона функціонує. Солідарність є одним із методів мирного розв'язання політичних та соціальних конфліктів. Інтеграція суспільства також сприяє розв'язанню конфліктів: встановлення правил і процедур, організація колективних служб, піклування про виховання та освіту громадян — усе це допомагає усунути суперечності інтересів. Монополізація засобів примусу державою запобігає насильству з боку окремих членів суспільства та сприяє усуненню протистояння інтересів. Ідеальний компроміс можна уявити як ваги у стані рівноваги — це загальнодоступний символ справедливості та рівності. У практиці суспільних відносин визначення справедливості залежить від ідеології та цінностей суспільства. Майже завжди справедливість пов'язана з розподілом багатства та соціальних ресурсів. При переході від авторитаризму до демократії принцип «кожному від народження» змінюється на «кожному за здібностями». При диспропорції сил досягнутий компроміс є нерівним.

Очевидно, що між компромісом і конфліктом немає абсолютних суперечностей. Компроміс означає не припинення боротьби, а примирення. Дискусійним є питання про природу солідарності: дилема між суспільним обов'язком та особистим інтересом. Особистий інтерес і суспільний обов'язок, хоч і рівноправні, не замінюють один одного, але разом забезпечують ефективність солідаризації. Тенденція до солідаризації може бути гіпертрофована в умовах ізоляції або самоізоляції суспільства чи окремих груп. У таких умовах солідаризація стає джерелом формування політичних уявлень, норм і правил поведінки. Водночас солідарність часто є показником колективного престижу, а не реальної близькості. У солідаризації значну роль відіграє система знаків і символів, що відображають національні стереотипи. Держава сприяє інтеграції суспільства: встановлює правила, організовує управління, піклується про виховання та освіту, застосовує примус до порушників. Компроміси, договори та закони є довговічними, якщо вони не є диктатом з боку держави чи суспільства.

Важливу роль у суспільстві відіграє стабільність політичних режимів та міцність відносин у політичній, економічній, соціальній та духовній сферах.

Падіння інтересу до політики на Заході на початку XX століття, зумовлене змінами соціальної структури та зростанням добробуту, відображає зниження інтересу до архаїчних форм політики. Адже в США та Західній Європі робітники, перш ніж приєднатися до революційних партій, могли втратити не лише «свої ланцюги», а й автомобіль, будинок та інші матеріальні блага. Тому з середини XX століття серед промислових робітників розвинених країн зростає інтерес до нових форм політичної участі. Конкретизація соціальних вимог стає важливішою складовою політичного процесу, ніж загальна критика системи. Боротьба за свободу та рівність триває, але не на барикадах, а за столом переговорів, через досягнення угод, компромісів та солідаризацію. Зменшення конфліктності між соціальними верствами в умовах стабільного економічного розвитку не усуває автоматично конфлікту між громадянином і владою. Влада в такій ситуації посилює свої позиції, використовуючи фактори інтеграції та солідаризації. Досвід розв'язання соціальних конфліктів через компроміс і співробітництво визначає суть теоретичних узагальнень щодо методів вирішення політичних конфліктів у сучасних умовах.

2. Компроміс і консенсус як способи розв'язання політичних конфліктів в Україні

Особливістю сучасного політичного процесу в Україні є наявність конфліктів обох типів. Головну небезпеку для стабільного розвитку становить системний конфлікт, тобто суперечності політичних інтересів різних груп щодо змісту та мети державного, соціального й економічного розвитку. Основні суперечності проходять по лінії, яку традиційно називають соціалізмом і капіталізмом. Суть полягає у несприйнятті базових цінностей індивідуального та суспільного розвитку, в основі якого лежить визнання приватної власності, вільного підприємництва та ринкової економіки. Поєднати ці базові розбіжності неможливо, тим більше, що ліві радикальні партії не прагнуть до такого врегулювання, хоча й визнають компроміс щодо різноманітних форм власності. Якщо базові суперечності не вирішуються, то ні консенсусу, ні компромісу не буде, а конфлікти матимуть тенденцію до поглиблення політичних криз і навіть збройного протистояння. Важливою умовою стабільності є політичний союз усіх поміркованих сил та досягнення консенсусу у вирішенні політичних, соціальних та економічних конфліктів.

Для подальшого розвитку демократії в Україні необхідно прийняти як аксіому кілька тез.

По-перше, суть демократії не зводиться лише до домінування більшості над меншістю та постійних суперечок, а й до пошуку злагоди.

По-друге, результативність компромісу залежить від того, чи веде він до консенсусу як способу ухвалення рішень та широкої громадянської злагоди. Як казав класик, «є компроміси та компроміси», і всі вони підтверджують афоризм, що «політика — це мистецтво можливого».

Варто зазначити, що в історії незалежної України є чимало прикладів компромісів, як публічних, так і прихованих. Проголошення незалежності 24 серпня 1991 року було результатом негласного компромісу між частиною партійної еліти та національно-демократичними силами. Ці взаємні поступки стали підставою для загальнонаціонального консенсусу, коли більшість громадян підтримала Акт про незалежність на референдумі.

Іншим яскравим прикладом компромісу є дострокові парламентські та президентські вибори 1994 року, результатом яких стала легітимна передача влади. Події 1994 року були переломними, заклавши основи політичної системи, яку пізніше назвуть «кучмівською». Підставою для цього стали суспільні настрої та переконання, що «так далі жити не можна». Прагнення до порядку та певних «правил гри», які хоч і не зовсім відповідали ідеалам демократії, але забезпечували відносну економічну стабільність, дозволило цій системі існувати майже десять років.

Десятиліття з 1994-го по 2004 рік ще буде об'єктивно оцінено істориками. Оцінки можуть бути суперечливими, але вони не будуть настільки прив'язані до сучасності. Принаймні авторитарність правління забезпечувала авторитет влади. Сьогодні ми спостерігаємо зворотне. Що ретельніше нинішні політики запозичують ідеї та способи ухвалення рішень із тієї епохи, то старанніше вони від неї відхрещуються та клянуться у вірності демократії.

Повернімося до нещодавніх подій. Чи став компроміс травня 2007 року справжнім, чи веде він до політичного та суспільного консенсусу?

Варто зазначити важливий факт, що має особливе значення в українському контексті. Практика укладення компромісних документів між політичними силами була характерна для країн Східної Європи в період переходу від тоталітаризму до демократії. Саме вони забезпечили відносно безболісну трансформацію політичних систем та проведення ринкових реформ. Одним із найвдаліших експерти вважають досвід постфранкістської Іспанії, де так звані пакти Монклоа, підписані основними політичними силами як узгоджена програма дій, запобігли небезпечній конфронтації. Учасники пактів взяли на себе зобов'язання та йшли на поступки. Еліта свідомо формувала публічну сферу політики та створювала відповідні механізми.

У сучасній українській історії теж є такий приклад, хоча, швидше, негативний. Йдеться про Універсал національної єдності.

Пильна увага до важливих, але все ж другорядних питань, наприклад, вступу до НАТО, залишала без відповіді головне питання — як жити далі?

До такого формату обговорення спонукав і сам текст Універсалу. З одного боку, у ньому були відверто декларативні пункти, які ні до чого не зобов'язують, наприклад, «реформування системи правоохоронних органів відповідно до європейських стандартів» чи «підвищення добробуту громадян, подолання бідності». З іншого боку — ряд пунктів, яких у подібному документі не має бути, на кшталт «становлення середнього класу» або створення Національних центрів боротьби з туберкульозом, ВІЛ/СНІДом, Національного центру серця. Абсолютно зайвим виглядав пункт про налагодження ефективного економічного партнерства з усіма зацікавленими зовнішніми партнерами, «керуючись інтересами взаємної вигоди» — а як може бути інакше?

Друга причина полягала в тому, що такий компромісний документ, як Універсал, не допускав пошуку консенсусу. Йшлося не про злагоду між партіями та блоками в парламенті. Вона була відсутня від початку, оскільки БЮТ відмовився від підписання, а комуністи підписали документ із застереженнями.

Значно важливішим завданням для вітчизняних політиків мала стати ініціатива з пошуку та досягнення суспільного консенсусу на основі спільних цінностей. З іншого боку — досягнення процедурного консенсусу, який визначив би правила гри між гілками влади та правила розв'язання конфліктів.

Ні першого, ні другого зроблено не було. Суспільство не отримало чіткого сигналу щодо цінностей, які розділяє правляча верхівка. Ідея надати Універсалу статус законодавчого акта критики не витримувала. Хто і як виконуватиме декларативний закон, у якому написано: «Бажаємо зробити так, щоб усім було добре»?

У результаті все звелося до банальної легітимізації новоствореної правлячої коаліції.

Невдача з Універсалом мала й глибші наслідки. Було дискредитовано саму ідею політичної та громадянської злагоди. Хоча Парламентська асамблея Ради Європи в резолюції від 19 квітня відзначала: «Українські лідери поки що були успішні в забезпеченні стабільності та громадянського спокою в країні, що свідчить про наявність внутрішнього потенціалу для подолання кризи. Крім того, позитивним знаком є те, що правоохоронні органи дотепер виконували належним чином свою функцію підтримання громадського порядку і безпеки без прямого залучення до політичної боротьби, і збройні сили зберегли нейтралітет».

Асамблея звернулася до президента, парламенту та уряду із закликом подолати кризу легітимним, конституційним і мирним способом: «чи то шляхом проведення легітимних дострокових виборів у результаті рішення Конституційного суду України, чи шляхом компромісу».

Знадобилося трохи більше за місяць, щоб переконатися, що точка зору ПАРЄ була надто оптимістичною. Доля рішення Конституційного суду відома. А от «компроміс» у підсумку було знайдено...

На жаль, історія знає не лише позитивні приклади компромісів. Мюнхенська змова 1938 року віддала Чехословаччину агресору, є приклад пакту Молотова-Ріббентропа. Угода між президентом, спікером і прем'єр-міністром у ніч на Трійцю — з того самого розряду.

Ніхто не приховує, що це був вимушений крок для кожної зі сторін. Суть цього «компромісу» — взаємоприйнятна формула, яка дозволила виконати бажання президента — розпустити парламент. Безумовно, це була поступка з боку правлячої коаліції. Та коли говорять про те, хто виграв чи програв, зосереджують увагу на конкретних політичних силах, які зможуть подолати тривідсотковий бар'єр чи збільшити своє представництво.

Набагато менше слів про те, що, розв'язавши таким чином конфлікт, Україна відмовилася від європейської практики та загнала хворобу всередину. Жодну з практичних рекомендацій ПАРЄ не було виконано.

Згадаймо деякі важливі тези резолюції. По-перше, необхідність ухвалення базових конституційних законів і продовження роботи над новим проектом Конституції, реформування судової системи.

По-друге, ПАРЄ зазначала, що «повністю пропорційна система із закритими партійними списками та Україна як один виборчий округ, що визначено конституційними поправками 2004 року, не гарантує вибори до парламенту, які представляли б українське суспільство в усьому його розмаїтті», та пропонувала ввести відкриті партійні списки та поділити країну на виборчі округи.

По-третє, на її думку, «чинні положення виборчого законодавства, які регулюють дострокові вибори протягом визначених Конституцією тимчасових рамок (60 днів), є недостатніми і не гарантують відповідних умов для чесних і вільних виборів». ПАРЄ рекомендувала ухвалити зміни до Закону «Про вибори народних депутатів України».

З усіх рекомендацій було виконано лише один пункт — внесено зміни до Закону «Про вибори народних депутатів України», який регламентує процедуру дострокових виборів. Цей закон відверто дискримінаційний. У країні, де важливим є не те, як голосують, а те, як рахують, введено норму, за якою склад виборчих комісій формують лише ті партії та блоки, які мали фракції в парламенті. Решту партій намагаються поставити в становище «поза грою», оскільки в країні режим правління чотирьох, від сили п'яти партій. У положеннях закону присутні терміни «коаліція» та «опозиція». От і виходить, що звичайні вибори — це для всіх, а дострокові — тільки для коаліції з опозицією.

Та цей закон ухвалив парламент, а підписав президент, отже, це «їх» компроміс та «їх» бачення того, як має розвиватися Україна.

Головне — система виборів за закритими партійними списками залишилася незмінною. Це свідчить про те, що основа нинішніх негараздів — квотний принцип розподілу посад — залишився недоторканним. Для вітчизняної верхівки це своєрідна священна корова, яка дозволяє використовувати результати перемоги не на благо країни, а на благо своєї кліки.

Квотний принцип уже дається взнаки у формулі «сім на вісім», за якою голосує сформований за цим принципом Центрвиборчком. А що коїтиметься в дільничних і окружних виборчих комісіях?

Дуже ймовірно, що після дострокових виборів виникне нагальна потреба в компромісі, можливо, навіть «історичному». Президент України неодноразово заявляв, що після виборів буде знищена політична корупція і народиться політична культура міжфракційного діалогу.

Проте на яких засадах буде укладено новий компроміс? Чи припускатиме він консенсус, прийняття спільних цінностей, спільних правил гри, чи це знову буде розподілом статусного політичного капіталу, тобто посад у владних структурах? І наскільки цей компроміс відповідатиме суспільним настроям?

Судячи із заяв політиків, ніхто з них поки не замислюється ані про можливий компроміс, ані про його принципи. Все навпаки. Кожна з протиборчих сторін розраховує на перемогу та формування більшості й уряду, щоб диктувати свою волю переможеним. «А нынче нам нужна одна победа — одна на всех, мы за ценой не постоим».

У передвиборному арсеналі відсутні ідеї з консолідації суспільства. Замість цього — гра на підвищення передвиборних обіцянок по зарплатах, пенсіях, виплатах на народження дитини плюс кілька технологічних ідей. Теза щодо ліквідації депутатської недоторканності не спроможна зіграти роль об'єднувального чинника. Як, утім, не може зіграти її і новий проект Конституції, який деякі політики пропонують винести на референдум.

Чому ж замість того, щоб використовувати європейський досвід компромісів та дотримуватись рекомендацій європейських структур, які закликають до діалогу, українські політики воліють вкотре винаходити черговий український велосипед, до того ж такий, що не спроможний їздити?

Не останню роль відіграє відсутність стійкої традиції формування широкої суспільної злагоди. Для верхівки компроміс зводиться до звичайного розподілу сфер впливу, вирішення питання про те, чия людина буде прокурором, чия — начальником обласної міліції, чия — начальником податкової. Відносини суспільства і держави зводяться до формули «держава не чіпає мене, а я не чіпаю державу».

На такому ґрунті побудувати міцний будинок демократії, який спирається на фундамент ринкової економіки, неможливо. Такий ґрунт дуже благодатний для вищезгаданих «компромісів на злість».

Компроміс травня 2007 року створив передумови для подальшої корпоратизації та олігархізації української політики, перетворення її на закритий клуб обраних. Це стане кроком назад у демократизації країни. За цих умов основою для консенсусу стане не міфічний міжфракційний діалог, а елементарний торг за закритими дверима. Громадянам та громадянському суспільству відведено роль політичних статистів.

Тому сьогодні дуже важливою є боротьба за демократизацію української політики. Першим кроком на цьому шляху має стати відмова від чинної пропорційної системи. Це може стати підтвердженням того, що ми готові дотримуватись європейських правил гри.

Висновок

Формування в Україні, як і в інших посттоталітарних державах, високої культури управління політичними конфліктами, яка дозволяє швидко знаходити оптимальні шляхи та методи розв'язання конфліктів із врахуванням інтересів усіх сторін, є нагальною потребою. Ця необхідність викликана тим, що:

– кілька поколінь колишніх радянських людей було виховано в атмосфері вигаданої безконфліктності та конфліктофобії;

– їм нав'язувалася антикультура вирішення конфліктів із гаслами типу «Хто не з нами — той проти нас» та ставкою на силу;

– без високої культури управління конфліктами неможливо побудувати правову державу та створити громадянське суспільство.

Формування такої культури — проблема надзвичайно складна, але її вирішення цілком реальне. Доказом є розвиток Західної Європи, де на зміну культурі, що робила ставку на індивідуалізм та силу, прийшла нова культура управління конфліктами, що віддає перевагу пошукам компромісу і консенсусу. Проте при формуванні власної культури варто не лише позичати позитивний досвід Заходу чи Сходу, а й спиратися на кращі традиції українського народу, зокрема його гуманізм, толерантність, доброзичливість.

Підсумувати все вищенаведене можна словами Р. Дарендорфа: «Той, хто вміє впоратися з конфліктами шляхом їх визнання і розв'язання, той бере під свій контроль ритм історії; той, хто втрачає таку можливість — отримує цей ритм собі у супротивники».

Список використаних джерел

1. Бекешкіна І.Е. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні. – К. – 1994. – 167 с.
2. Коваленко Б. В. Пирогов А. И., Рыжов О. А. Политическая конфликтология: учебное пособие. - М., 2002. – 368 с.
3. Козер Л. Функции социального конфликта. - М., 1984. – 198 с.
4. Конфликты в обществе // Общественные науки. - 2005. - № 1
5. Кульчар К. Политический конфликт // Политология вчера и сегодня. - Вып. 3. - М., 2001
6. Мацієвський Д. Деякі проблеми теорії конфліктів та насильства // Генеза. - 2005. - № 3
7. Небоженко В. С. Соціальна напруженість і конфлікти в українському суспільстві. - К., 1994. - 167 с.
8. Пазенок В.С. Соціальний конфлікт і соціальна злагода // Політика і час. - 2007. - № 17. – с. 17-24
9. Пойченко А. М., Ребкало В. А., Хворостяний О. І. Конфлікт у політичному житті сучасної України: теорія і технологія розв'язання: Навчальний посібник. - К. - 1997. - 232 с.