Духовне життя суспільства

1. Основні тенденції духовного життя суспільства

Осягнути сутність духовного життя неможливо без з'ясування базових понять, адже і людина, і суспільне буття є формами втілення духовності. Саме поняття «духовне» походить від слова «дух», яке в античній традиції (лат. «spirit», грец. «pneuma») означало рухливе повітря, подих, дихання — тобто носія життя, його енергетичний, творчий імпульс.

Суспільне життя — це цілісний процес активної, творчої діяльності людей, спрямованої на пізнання та зміну світу, а також на створення, збереження, примноження й засвоєння культури. У цьому процесі формуються, задовольняються та розвиваються людські потреби. Культура постає як світ предметів, наповнених ідеальним змістом, у яких закодовано соціальний досвід і інформацію багатьох поколінь. До цього світу входять цінності, норми, ідеї, образи, звичаї та традиції. У реальному житті матеріальне й ідеальне тісно переплетені й однаково необхідні. Духовне пронизує всі сфери суспільного буття — економічну, соціальну, політичну та власне духовну. Адже в будь-якій діяльності людина задовольняє не лише матеріальні, а й духовні потреби, ставить цілі, реалізує плани, використовує ідеальні схеми та спирається на ціннісно-нормативну інформацію. Саме процес виробництва й використання такої інформації становить духовне життя суспільства.

Духовне життя суспільства — це активна творча діяльність людей, що охоплює виробництво, зберігання, розподіл і споживання духовних цінностей. Воно пов'язане із задоволенням духовних потреб, функціонуванням індивідуальної та суспільної свідомості, міжособистісними стосунками та різноманітними формами спілкування. Духовне життя включає не лише ідеальні явища, а й суб'єктів — носіїв потреб, інтересів та ідеалів, а також соціальні інститути (бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні організації тощо), що займаються виробництвом, розподілом і збереженням духовних цінностей. Тому зводити духовне життя лише до суспільної свідомості не можна — його стан визначається всіма складовими.

2. Діалектика духовного, індивідуального та суспільного життя людини

Людське життя відбувається на двох рівнях — індивідуальному та суспільному. Відповідно, духовне життя можна розглядати як індивідуальне, суспільне та загальнолюдське. Ці рівні нерозривно пов'язані, немовби вкладені один в одного, проте кожен має власну специфіку.

Індивідуальне духовне життя розгортається через засвоєння духовних надбань суспільства, коли людина потрапляє в поле дії певних духовних цінностей. Однак воно не є простим відображенням суспільного життя. Його сутність — у формуванні внутрішнього світу, духовної «самості» особистості. Сам процес становлення духовності є частиною індивідуального духовного життя. Водночас у цьому процесі виробляються цінності, які, об'єктивуючись, можуть стати надбанням суспільства. Отже, індивідуальне духовне життя — це безперервний переклад зовнішнього змісту буття у внутрішній світ і навпаки.

Індивідуальне життя поділяється на особисте та приватне.

Особисте життя — це внутрішнє душевно-духовне буття людини, творення світу думок, почуттів, ідеалів, переконань, пристрастей і переживань. Саме тут кристалізується ціннісно-нормативний стрижень особистості, формується програма життєдіяльності, вирішується питання про сенс життя. Усі психічні характеристики — почуття, емоції, воля, уява, мислення — набувають ціннісної спрямованості.

Поняття приватного життя відображає право людини на автономію та свободу, на захист від втручання інших людей, організацій чи держави. Гарантування цього права стало визнанням самоцінності особистості та є основоположним принципом демократичного суспільства. До сфери приватного життя належать приватні справи, майнові відносини, родинне життя, стосунки з друзями, захоплення та духовно-психологічне буття.

Приватне життя має фундаментальну значущість для особистості. Це сфера, де коріняться автономія та свобода, розкриваються простори душі, формуються джерела творчості та активності. Звісно, самореалізація відбувається й у суспільній, політичній, професійній діяльності, але там розвиток особистості обмежений вимогами соціуму та матеріальними умовами. Там панує необхідність. Однак людина не тотожна своїй особистості й не повинна повністю розчинятися в ній. Тому необхідна сфера приватного життя, захищена правом на невтручання. Вона передбачає не лише правові механізми, а й напружений пошук справжніх підвалин буття, бо автономія — це самозаконність, а свобода — не лише «свобода від», а й «свобода для». Приватне життя не формується автоматично: потрібні потреба й здатність до самостійного духовного буття, мужність взяти відповідальність за себе.

Позбавлене справжніх духовних вимірів приватне життя набуває відчужених форм. Людина не відчуває себе людиною, не може бути собою, відчуває тугу, самотність, несправжність буття. Автономія та свобода стають ілюзією. Людина мислить, відчуває, обирає за чужими шаблонами, будує стосунки не на основі власних прихильностей, а з міркувань вигоди чи престижу. Залишившись наодинці з собою, вона виявляє, що їй нема чого сказати собі, що від неї залишилась лише оболонка. Крім того, порушується міра зв'язку приватного й суспільного життя: людина або прагне добробуту лише в приватній сфері, або розглядає суспільне надбання як об'єкт приватних домагань. Це веде до перетворення людини на «робінзона» та занепаду суспільного життя. Водночас індивідуальне духовне життя завжди залишається часткою духовного життя суспільства.

3. Форми суспільної свідомості

У суспільстві існують різноманітні відносини: матеріальні (економічні), політичні, правові, моральні, культурні. Вони не рівнозначні. Матеріальні відносини є основою життя, але для розуміння взаємин між людьми цього недостатньо. Люди керуються не лише економічними інтересами, а й духовними — мають політичні, правові, філософські, моральні, естетичні ідеї та погляди. Ці погляди, стаючи загальними для соціальних груп, набувають суспільного характеру й утворюють суспільну свідомість.

Суспільна свідомість — це сукупність ідей, теорій, концепцій і поглядів, що відображають суспільне буття. Оскільки буття складне й багатоманітне, такою є й свідомість. Її викристалізованими формами є політична, правова, філософська, моральна, релігійна свідомість. Усі вони відображають різні сторони життєдіяльності людини й суспільства.

З теоретико-пізнавальної точки зору філософія як форма суспільної свідомості є формою відображення дійсності. Це відображення є складним і теоретичним. Людина бачить насамперед очевидне, що дається у відчуттях — це рівень «світовідчуття» та «світосприйняття». Для філософії ж специфічним є «світорозуміння» та «світоз'ясування», які здійснюються через теоретичне мислення, абстрагування, проникнення в сутнісне й загальне. Такий спосіб дає змогу осягнути те, що не сприймається відчуттями. Об'єктивні закони природи чи суспільства не можна побачити чи відчути на дотик — їх осягає лише мислення.

Мислення — це процес відображення світу в поняттях, судженнях, умовиводах через узагальнення, виділення найсуттєвіших ознак, зв'язків і відношень. Філософія ґрунтується саме на такому узагальнюючому відображенні, що важливо для розуміння її специфіки. За висловом Гегеля, філософія — це «сучасна епоха, осягнута в мисленні». Епоху, її сутність і тенденції можна зрозуміти лише через теоретичне мислення — це єдиний спосіб охопити таке складне явище в цілому.

Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливому переході суспільної психології в ідеологію. Суспільна психологія — це чуттєва сторона духовних цінностей, що стихійно відображає буття, фіксуючи зовнішні сторони діяльності. Ідеологія ж — це сукупність ідей у систематизованій, логічно стрункій формі, що відображає соціально-економічні умови життя. Вона виступає як вищий науково-теоретичний рівень духовних цінностей.

Функціонування буденної та теоретичної свідомості зумовлене суперечливим характером дійсності, що містить протилежні, взаємодоповнюючі та взаємовиключаючі явища. Вони відображаються на якісно різних рівнях суспільної свідомості. Буденна та теоретична свідомість становлять відповідно нижчий і вищий рівні, що є мірою глибини пізнання дійсності та практичної діяльності.

У роки ідеологічного диктату з ідеології було значною мірою вихолощено творчо-гуманістичний, плюралістичний зміст, загальнолюдську, демократичну, духовно-моральну основу. Вона виступала як ідеологія панування. Тому життя неминуче мало спростувати догми, що не відповідали дійсності.

Висновок

Духовне життя суспільства є відносно самостійною сферою. Розподіл праці та соціальна диференціація привели до відокремлення духовної діяльності в самостійний вид виробництва. Так виникла духовна сфера — рівень духовного життя, пов'язаний зі спеціалізованим духовним виробництвом, спрямованим на задоволення духовних потреб, та з функціонуванням соціальних інститутів, що професійно зайняті створенням, збереженням і поширенням духовних цінностей. Водночас зберігаються непрофесійна духовна діяльність та стихійна система розподілу й споживання цінностей.

Отже, духовна сфера — це духовне життя людей, цілеспрямовано організоване суспільством. Вона має структуру, що включає духовне виробництво, духовні потреби, духовне споживання, духовні цінності, суб'єктів духовного життя та соціальні інститути.

Суспільна свідомість — надзвичайно складне, динамічне явище, структура якого зумовлена структурою суспільного буття. Одним з елементів цієї структури є різні рівні — буденна й теоретична свідомість, ідеологія та суспільна психологія.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.