Дохристиянські вірування українського народу

Передмова

Частина 1. Космогонічні уявлення та релігійні практики людності українських теренів у палеоліті та мезоліті

Частина 2. Становлення світоглядних орієнтирів населення України за доби неоліту

Частина 3. Трансформація духовної культури мешканців України в бронзовому віці

Частина 4. Світоглядні зрушення на теренах України в період Великої Скіфії

Частина 5. Міфологічні наративи та ключові ознаки язичницького світогляду українців

Підсумкові положення

Вступ

Із проголошенням незалежності України наш народ отримав можливість повернутися до витоків власної духовності. Попри труднощі сьогодення, можна стверджувати, що національне відродження відбувається. Вкрай важливо, щоб цей процес не обмежився лише побутовими обрядами, а сприяв відновленню багатовікової традиції української культури, яка була й має стати частиною світової цивілізації. Входити до світової спільноти нам слід із почуттям власної гідності та повагою до інших народів. Варто пам'ятати, що «ім'я України жило й живе в неперервності живого історичного процесу нації, саме є живим і розвивається своїм змістом не штучно, а природно й історично, тому непреривно. З цим іменем зв'язані в цілість історія нації, події, традиції, побут, ідеали, культура, цивілізація, свідомість, поняття, світогляд, предмет, уява, стремління, будуччина» (Чижевський Д. Історія української літератури. — Тернопіль, 1994. — С 17).

Зв'язок історії та сучасності нашого народу з його давнім світоглядом набуває дедалі більшої актуальності. «Знати дохристиянські вірування українського народу дуже важливо, бо тільки знаючи їх, ми можемо належно зрозуміти теперішню духовну культуру цього народу й правдиво оцінити силу пізнішої Християнізації серед нього» (Митрополит іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992. — С 8). І далі: «...Сучасної духовної культури українського народу належно й глибоко ніхто не зрозуміє, коли він не знає його вірувань дохристиянських» (там же, с 8—9).

Вивчення дохристиянського світогляду наших предків є важливим як через процеси, що відбуваються в Україні, так і через глобальні виклики людства. У сучасній світовій культурі активно триває пошук нових ціннісних орієнтирів і моделей взаємин між природою та суспільством. Екологічна криза спричинила переорієнтацію суспільства, яка за своїм характером є світоглядною, а за змістом — екологічною. Т.Мак-Джин у праці «Екологія і етика» зауважує, що надмірне підкреслення цінності людини загрожує рівновазі в природі, тоді як її применшення може зашкодити гуманізму. Шкода, завдана природі, водночас становить небезпеку і для людини. Щоб зберегти і гуманізм із його ціннісними орієнтирами, і природний баланс, екологія та етика мають разом прокладати людині шлях у майбутнє. Академік І.Т.Фролов наголошує, що для успішного розв'язання глобальних проблем необхідно сформувати нові форми мислення, виробити нові ціннісні критерії та моделі поведінки. Потрібні нові соціальні, моральні, наукові й екологічні концепції, які мають відповідати новим умовам життя людства сьогодні й у майбутньому (див.: Кравченко СМ., Костицький М.В. Екологічна етика і психологія людини. — Львів, 1992. — С 29). Вироблення таких концепцій неможливе без глибокого та всебічного дослідження найдавніших вірувань людства, зокрема й праукраїнців. Саме в українському архаїчному світобаченні простежується ноосферно-екологічна збалансованість Людини, Природи і Космосу, де людина — частка Всесвіту, що розвивається за його законами і своєю свідомістю впливає на нього.

Метою цієї роботи є показ і обґрунтування безперервності та спадковості у розвитку найдавніших уявлень і вірувань населення України від палеоліту до запровадження християнства; обґрунтування цілісної етнокультурної і соціально-господарської еволюції слов'ян і визначення ключових аспектів дохристиянського світогляду українського народу як відображення взаємодії Космосу, Природи і Людини. Роботу виконано на основі аналізу археологічних джерел, етнографічних матеріалів, наукових видань з історії, мовознавства, релігієзнавства, історії культури та філософії.

Зокрема, було використано праці таких відомих українських і російських учених минулого та сучасності, як О.Афанасьев, Ф.Буслаєв, М.Сумцов, Д.Зеленін, Е.Анічков, О.Потебня, М.Драгоманов, В.Гнатюк, П.Чубинський, І.Вашлевич, Я.Головацький, М.Костомаров, М.Максимович, С.Токарєв, М.Шахнович, Е.Мелетинський, Ф.Кессіді, П.Третьяков, Б.Рибаков, В.Соколов, Н.Велецький, О.Лосев, В.Проппа, В'яч.Вс. Іванов, Т.Гамкрелідзе, В.Топоров, М.Попович, Т.Голіченко, М.Алексієвець, М.Цвіркун, В.Давидюк, Г.Лозко, Б.Лобовик та багатьох інших.

Вагомий внесок у дослідження найдавнішої культури України зробили науковці української діаспори Д.Чижев-ський, М.Семчишин, О.Пріцак, Л.Силенко, Г.Булашев, С.Килимник, Е.Маланюк, Ю.Гергель, Д.Антонович, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, чиї праці лише нещодавно стали доступними в Україні. Особливо цінним є дослідження І.Огієнка «Дохристиянські вірування українського народу», у якому подано широкий аналіз історіографії вивчення найдавніших вірувань українців. Системне дослідження розвитку релігійно-міфологічних уявлень слов'ян в історично-господарському та етногенетичному контексті містить праця Ю.В. Павленка «Передісторія давніх русів у світовому контексті». Яскраве бачення давньоукраїнської міфології знаходимо у словнику С.Плачинди. М.Чмихов і О.Знойко першими звернули увагу на глибинні зв'язки стародавнього населення України з Космосом. Дуже цікавою є «Велесова книга» Б.Ребіндера. Подією в науковому житті України став вихід першого тому історії релігії в Україні за ред. Б.Лобовика. Перелік імен і праць учених із порушеної проблеми можна продовжувати. Однак варто зазначити, що тема дохристиянських вірувань українського народу залишається недостатньо вивченою. У радянській історіографії відомості про стародавні вірування і культи були дуже стислими й пов'язувалися лише з господарсько-класовими чинниками. Відповідно висновки про власні культурні традиції та неперервний розвиток українського народу були неприпустимі. Показово, що в міфологічному словнику за 1991 р. українська міфологія як така взагалі не згадується. В археологічній літературі майже відсутні спроби аналізу світоглядних уявлень давніх народів, що проживали на території України. В етнографічних виданнях XIX ст. є багато фактичного матеріалу, але висновки щодо його смислового навантаження часто застарілі. У працях вчених української діаспори багато розбіжностей, інколи недостатньо обґрунтовані висновки та положення.

Крім того, вивчення найдавніших вірувань населення України страждає на певну спрощеність підходів: археологи не виходять за межі традиційної археології, історики — історії, філософи — філософії тощо. При цьому, як правило, використовується застаріла методика поділу історичного розвитку на суспільно-економічні формації.

Отже, очевидною є необхідність систематизації даних різних наук і створення загальної картини розвитку світогляду населення України від найдавнішого часу до XI ст. на основі аналізу даних археології, історії, мовознавства, етнографії, філософії та інших наук.

Пропонована читачеві книжка, по суті, є однією з перших спроб відтворити цілісну картину неперервної еволюції уявлень та вірувань населення України з найдавнішого часу до XI ст. на основі вивчення і аналізу джерел різних наук. Для цього використовуються, поряд із загальноприйнятими, принципи полілінійності і стадійності, зокрема, синергетичний принцип, згідно з яким соціальні, природні та інші системи прагнуть до самоорганізації і впорядкування як такі. Відповідно пояснюється глибинний зв'язок праукраїнців з Космосом і Природою, а українська обрядовість виступає як одна з форм збалансованих відносин соціально-господарської системи з природно-екологічною і духовною. Показник спільності і позитивної суті цих відносин наповнюється морально-етичним звучанням і змістом, що найбільш яскраво відображено в пантеоні давньоукраїнських богів Київської Русі. Повною, на нашу думку, в українській історіографії є постановка питання про подібність дохристиянського світобачення наших предків і найновіших поглядів на проблеми Людини і Світу.

Ми переконалися у слушності зроблених висновків, використовуючи зібрані матеріали у викладанні шкільних історичних дисциплін, а також курсів «Історія української культури», «Етика», «Історія України», «Загальна історія» на факультеті соціології і психології Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Окремі положення дослідження висвітлювалися на наукових конференціях, у статтях, тезах тощо. Позитивну оцінку дослідження дістало від слухачів обласних курсів підвищення кваліфікації вчителів та працівників культури.

Плекаємо надію, що використання у навчально-виховному процесі вміщеного нижче матеріалу сприятиме вихованню духовно зрілої, високоерудованої, творчої особистості, яка відчуватиме себе свідомим громадянином-патріотом своєї держави і представником земної цивілізації.

Розділ 1. Світоглядні уявлення та вірування населення України в епоху палеоліту і мезоліту

Згідно з усталеною періодизацією, кам'яний вік (палеоліт) на теренах сучасної України бере свій початок близько 1,5–1 млн років тому й продовжується до IV тисячоліття до н. е. Мідний вік тут датують IV–III тисячоліттями до н. е., бронзовий — II тисячоліттям до н. е. — VIII ст. до н. е., а ранній залізний — VII ст. до н. е. — IV ст. н. е.

Палеоліт є найдовшим етапом людської історії. Геологічні трансформації, що відбувалися впродовж цього періоду, суттєво впливали на спосіб життя давніх людських спільнот. Цю епоху також називають антропогеном, оскільки саме тоді відбувалися поява, розселення та становлення людини в її біологічному, інтелектуальному й культурно-духовному аспектах.

М. Чмихов та його послідовники стверджують, що палеоліт і неоліт на території України завершилися приблизно в 2800–2750 рр. до н. е., при цьому на окремих територіях мідний вік охоплював період 3300–2800 (2750) рр. до н. е. Бронзовий вік, за їхніми даними, тривав із 2800 (2750) до 1200 рр. до н. е., а ранньозалізний — із XII ст. до н. е. до IV ст. н. е. (див.: Чмихов М. О. Давня історія України. — К., 1992. — С. 10–11). Кожному археологічному періоду відповідали певні зміни в соціально-політичній та культурно-етнічній сферах. Наприклад, у ранньому палеоліті (олдувай, ашель, мустьє) люди об'єднувалися в первісні стада чи орди. Фізичний тип людини еволюціонував від презинджантропа олдувайської доби до кроманьйонця на межі раннього та пізнього палеоліту.

Українські землі багаті на пам'ятки раннього палеоліту: досліджено стоянки біля сіл Лука-Врублівецька та Сокіл на Дністрі, у Кіїк-Коба в Криму, поблизу Житомира, біля сіл Королево та Рокосів на Закарпатті тощо. Окремі крем'яні знаряддя ашельського часу знайдено поблизу Амвросіївки на річці Кринка та Ізюма на Сіверському Донці. Значно більше на території України виявлено стоянок мустьєрської культури — нині їх налічується близько 200. Археологічні знахідки дозволяють реконструювати побут і світогляд тогочасних мешканців.

Соціальною організацією раннього палеоліту, ймовірно, було людське стадо, а пізнього — дородова полігамна громада. Починаючи з мустьє, у неандертальців з'являються перші спроби осмислення світу. Сучасні дослідження дозволяють припустити, що вже в первісному колективі, у міру подолання суто біологічних інстинктів, починає формуватися система нормативного регулювання життя. Первісні норми поведінки, набуваючи часом усвідомленого характеру, синкретично поєднували магію, звичаї та міфи. Упродовж усієї первісної історії накопичувалися елементи, що згодом сформували феномен моралі: турбота про старих, дітей і жінок, дисципліна праці, співробітництво, культура стосунків, система виховання. Палеолінгвістика засвідчує, що вже в давньому кам'яному віці люди мали уявлення про добро, обов'язок, совість та інші фундаментальні моральні категорії (див.: Малахов В. Етика. — К., 1996. — С. 39). Формувалися також уявлення про природу та місце людини в ній. Ці уявлення мали міфологічний характер і розвивалися від фетишизації природних сил до абстракцій на кшталт добрих і злих духів, душі, потойбічного світу, що викликали емоції та переживання, підсилювані ритуалами.

Релігійні магічні ритуали виникли на світанку цивілізації як спосіб впливу на таємничі сили. Поряд із магією з'явився тотемізм — віра в спільного предка роду чи племені. Тотемом зазвичай ставала тварина, культ якої перетворювався на культ предка. Як зазначає О. Анісімов, «факт існування в пізньопалеолітичну епоху тотемізму, для якого характерне невиділення людиною себе з природи, служить додатковим доказом того, що власне до цього часу слід віднести виникнення перших оповідей про природу і суспільство з притаманним для них способом побудови художнього образу — невиділенням людиною себе з природи» (Анисимов А. Ф. Духовная жизнь первобытного общества. — М., 1996. — С. 51). Прагнення палеолітичної людини гармонійно співіснувати з природою підтверджує синергетичний підхід, згідно з яким людина і природа підпорядковуються спільним закономірностям і є компонентами єдиного процесу самовпорядкування.

Про вірування первісного суспільства яскраво свідчать матеріали з палеолітичних стоянок. На стінах печери на правому березі Дністра біля села Баламутівка в Чернівецькій області збереглися малюнки рогатих і хвостатих людей, імовірно шаманів, а також зображення тварин. Це дозволяє припустити, що печера слугувала місцем культових церемоній, пов'язаних із мисливською магією.

У Мізинському поселенні найбільша споруда була зведена з кісток мамонта та рогів північного оленя. Спочатку вона використовувалася як житло, а згодом стала своєрідним «будинком обрядів». Тут знайдено предмети, що відображали духовне життя мешканців: кістки мамонта (лопатка, дві щелепи, фрагмент черепа, уламок таза), вкриті геометричними узорами червоною фарбою. Особливу увагу дослідників привернули збірний «шумлячий» браслет із п'яти орнаментованих пластин із бивня мамонта, молоток із рогу північного оленя, численні раковини морських молюсків для намиста та прикрас. Також виявлено близько 10 кг червоної та жовтої охри. Усе це свідчить про проведення обрядово-святкових дійств. Орнаментовані кістки використовувалися як ударні музичні інструменти, що звучали в різних тональностях. Під час розкопок пізньопалеолітичного поселення Межиріч у Канівському районі на Київщині знайдено розписаний череп мамонта, численні ритуальні предмети та прикраси. Знахідки в Мізині, Городку біля Рівного та Межирічі є унікальними й розкривають складний світ вірувань населення України епохи палеоліту.

Для багатьох палеолітичних поселень України характерна наявність червоної та жовтої охри. Ці кольори, що, ймовірно, символізували вогонь і сонце, згодом перейшли в астральну символіку пізніших епох.

У палеолітичному суспільстві значна роль належала жінці. Жіночі статуетки одні дослідники пов'язують із культом прародительки, інші — із мисливською магією. Імовірно, культ прародительки був тісно пов'язаний з усіма сферами життя тогочасних людей, зокрема міг опікуватися мисливством, що виявлялося в різних магічних діях.

Із магічними обрядами, що проводилися в культових приміщеннях або святилищах — рукотворних і природних, було тісно пов'язане первісне мистецтво. В. Даниленко одним із таких природних святилищ вважає Кам'яну Могилу поблизу Мелітополя (Даниленко В. М. Кам'яна Могила. — К., 1986). Це пагорб заввишки 15 м у степу над річкою Молочна. Центром пагорба є розколотий на частини колишній монолітний пісковиковий щит заввишки 5 м і площею 3 га, що залягає на материковому піску. Під цим кам'яним панциром розташовані гроти, утворені вивітрюванням м'яких порід. Починаючи з пізнього палеоліту, ці гроти тривалий час використовувалися для релігійних обрядів.

Кам'яну Могилу та околиці досліджували, окрім В. Даниленка, О. Бадер, М. Рудинський та Д. Телегін. Реалістичні зображення в Гроті Мамонта, протерті вглиб пісковика та пофарбовані, В. Даниленко відніс до пізнього палеоліту. Це група з чотирьох турів у позиції кругової оборони, ряд фігур турів уздовж карниза, а також удвічі-втричі більші за них фігури мамонтів. Більшість зображень тварин оточена рядами вертикальних насічок і слідами ударів гострим знаряддям, що, ймовірно, пов'язано з мисливською магією. Подібне значення мали й численні групи зображень пізньопалеолітичного часу, виконані прокресленими лініями в Печері Чаклуна. Серед образів — тварини (мамонти, печерні леви, бики, носороги, кабани) та люди (переважно жінки), часто в рогатих масках і шкурах, що свідчить про виконання магічних обрядів. На думку В. Даниленка, пізньопалеолітичним зображенням на стінах гротів синхронні аналогічні зображення на сплощених пісковикових плитках завдовжки від 9 до 47 см. Учений визначив ці плитки як прообрази чуринг — тотемічних символів, із якими, наприклад, аборигени Австралії пов'язували уявлення про життя природи та людського суспільства. Тотемічні символи використовувалися під час обрядів по-різному: одні тримали в руках, інші клали на землю, ще інші встромляли в землю загостреним кінцем. Чуринга вважалася зосередженням зародків людей, тварин, рослин, каміння та явищ природи. Оживити ці зародки можна було за допомогою певних обрядів. Чуринга уособлювала тіло тотема і водночас — усе або частину тіла її власника. Виконуючи обряд із чурингою, абориген залучався до героїчних діянь тотема, ототожнюючись із ним і переймаючи його могутність. Таким чином, чуринга сприймалася як найвищий символ єднання людини, суспільства та природи, минулого та сучасності.

Як зазначає Дж. Ліндсей, «тотемна система з її симетричною деталізацією створює завершену картину світу, в якій людина й природа водночас розділені та об'єднані» (Ліндсей Дж. Коротка історія культури. — К., 1995. — С. 19).

Ця постійна взаємодія та взаємопроникнення людини й довкілля як складових однієї системи була помічена багатьма дослідниками найдавніших людських спільнот. Різноманітні явища культури — від давнього тотемізму й міфології до сучасних наукових теорій — вони розглядають як прояви прагнення людського розуму вносити порядок і систему в навколишній світ.

Загалом можна погодитися з класифікацією духовного розвитку стародавніх людей, запропонованою С. Токарєвим. Він виділив такі форми релігійних уявлень: 1) ранньоплемінний культ, ініціації; 2) промисловий культ; 3) сімейно-родовий культ предків; 4) шаманізм; 5) нагуалізм (культ особистих духів-покровителів); 6) культ таємних союзів; 7) культ вождів; 8) культ племінного бога; 9) аграрні культи (Токарев С. А. Ранние формы религии. — М., 1990. — С. 50). Цей поділ певною мірою умовний, оскільки означені культи часто взаємоперепліталися, відбувалося нашарування та взаємоперехід одних рис в інші. Поступово уявлення систематизувалися, завершувалося вироблення складних обрядів.

Світ вірувань найдавнішої людини був пронизаний вірою у вищу силу, яка через обряди та культові предмети ставила перед людьми морально-етичні обмеження та стежила за їх дотриманням за допомогою духів.

Аналіз найдавнішого мистецтва та величезна кількість етнографічного матеріалу дають підстави вважати, що людина епохи палеоліту (включаючи мезоліт) почала осягати єдність процесу життя. Полінезійське слово «мана» або ірокезьке «оренда» — найвідоміші терміни, що означають всюдисутню енергію чи силу волі, яку первісна людина вважає першоосновою життя. Постійне звертання до магії, за допомогою якої людина прагне вплинути на природу або супутні їй сили, свідчить про спроби заволодіти «мана» чи скерувати її в потрібному напрямі. Усі речі та місця сповнені «мана», але у світлі певної мети окремі з них зосереджують у собі потаємну силу. Деякі методи й процедури також мають вищу силу, що дозволяє передавати «мана» та скеровувати її. Магічною практикою людина прагнула відтворити певний феномен через «імітацію», оскільки причина прирівняна до наслідку — варто зімітувати наслідок, аби відтворити причину. У «контагіальній», або «симпатичній», магії вважається, що об'єкт може посідати «мана» іншого об'єкта, з яким він контактував. Оскільки потаємна сила недиференційована, частина — це те саме, що й ціле, подібно до того, як символ ототожнюється з символізованим об'єктом (Ліндсей Дж. Коротка історія культури. — К., 1995. — С. 19). Магія не просто ірраціональна чи дологічна — вона заснована на інтуїтивному відчутті єдності життєвого процесу та невіддільності причини від наслідку. При всій неоднозначності, магія є першою спробою цілісного осягнення життя, зусиллям думки, без якого наші предки навряд чи пройшли б складний шлях перетворення на людину.

Дуальна система первісного суспільства характеризується життєво важливою рівновагою між людьми та природою, а мистецьке вираження палеолітичного мистецтва «коливається між живим зчепленням органічних ритмів і мертвою геометричною абстракцією, між сильним відчуттям єдності природних сил та зведенням життєвих процесів до статичних і абстрактних форм, до зречевлення Людини і Природи» (там же, с. 54).

Розділ 2. Формування системи світоглядних уявлень мешканців території України в неолітичний час

Епоху ранньопервісних суспільств, що існували за рахунок мисливства та збирання, можна вважати своєрідною передісторією цивілізації, яка розтягнулася на десятки тисяч років. Людство верхнього палеоліту та мезоліту ще не сприймало саморозвиток як поступ, досягнутий власними зусиллями. Воно не змінювало навколишнє середовище, а лише пристосовувалося до нього. Для пізнього мезоліту на теренах України та Східної Європи загалом властиве зростання ролі рибальства та переорієнтація на ресурси водойм, що було викликано помітним скороченням чисельності промислових тварин. Це сприяло осілості на узбережжях морів і великих річок, а також швидкому зростанню кількості та густоти населення. Так розпочався перехід до класичної первісності, який спричинив докорінну зміну етнічної структури. Класична (розвинута) первісність, або епоха родового ладу, в археологічній періодизації приблизно відповідає неоліту та ранньому енеоліту. Головною ознакою цього періоду стало подолання кризи мисливсько-збиральницького господарства через перехід до продуктивніших форм діяльності — спеціалізованого рибальства з використанням човнів та сіток, а також до землеробства й скотарства. Ці зміни суттєво розширили харчову базу та мали визначальний вплив на подальший розвиток духовної культури.

Основною ланкою етнічної ієрархії класичної первісності, окремою етнічною одиницею виступає рід, а згодом — гетерогенна община, що об'єднувала кілька родів. Така община була сталим соціально-культовим і господарським колективом, члени якого мали культурно-мовну єдність і спільну самосвідомість. Стійке об'єднання гетерогенних общин формувало окрему етнічну групу — протоетнос ранніх землеробів-скотарів та рибалок-мисливців, який можна назвати передплеменем. Передплемена вже мали власні діалекти, культове життя та усвідомлення своєї самобутності. Ю.Павленко зазначав, що спільними рисами протоетносів-передплемен були: 1) первісна культурно-мовна спорідненість, яка виявлялася не лише в близькості говірок, а й у формах світогляду, відображених у ритуалах, міфах, асоціативних рядах та орнаментальних схемах; 2) спорідненість культурно-господарських типів життєдіяльності, що мала зовнішнє образно-емоційне вираження. Такі контактно-етнічні спільності неоліту та енеоліту стали основою для подальшого формування великих мовних гілок у межах окремих мовних сімей (Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994. — С 19).

Перехід до відтворювальних форм господарства зумовив активне розселення етномовних груп, що у світовому масштабі призвело до домінування кількох провідних мовних сімей. Цей період став переломним в етногенетичному розвитку людства, ознаменувавши перехід від мезоліту до неоліту. М.Чмихов пропонує називати цей час протонеолітом. Саме до протонеоліту доцільно відносити згадані пісковикові плитки Кам'яної Могили, розглядаючи їх не як прообрази чуринг, а як справжні чуринги. Особливий інтерес становлять чуринги протонеоліту, виявлені в Гроті Чуринг, що відповідають протонеолітичним шарам поселення під Червоною Горою. Майже всі вони формою нагадують риб різних річкових порід і вкриті лінійно-геометричним орнаментом (іноді з обох боків). На деяких виробах збереглися сліди червоної та чорної фарби.

Культ чуринги передував виникненню моделі організованого розчленованого Всесвіту, яка відображала уявлення про універсальні закономірності природи й суспільства, відомі як «універсальний закон» або «закон універсального колообігу». Згідно з цим «законом», усе, що відбувається в суспільстві та природі, сприймається як світ порядку. Така ідея могла сформуватися лише в межах розвинутого світогляду давніх індоєвропейців, і сталося це, ймовірно, саме в протонеоліті.

Початком дії «закону» вважалося свято початку року, яке припадало на весняне рівнодення, а також перше (головне) сузір'я зодіаку. Останнє стало першою штучною геоцентричною моделлю. У слов'ян уявлення про «закон» і зодіак збереглися в образах дванадцяти сонячних місяців року як хазяїв життя, у святкуванні початку року з весняного рівнодення, у поділі року на дві половини — теплу (весняно-літню) та холодну (осінньо-зимову) — або на чотири пори по три місяці (три сузір'я зодіаку) в кожній, а також у наявності численних власних термінів «закону». М.Чмихов вважає, що в слов'янських мовах основними поняттями «закону» є терміни: бог, весна, власть-волость, доля, закон-покон, звичай, кош, лад, літо, мир, пора, правда, рік-рок, род, ряд-ряда, стан, сторона тощо (див.: Давня історія України. — С 145). І.Срезнєвський, аналізуючи давньоруські тексти, серед значень слова «ряд» виділяє «стрій», «ряд», «розташування предметів один біля одного», «порядок», «чергу, число, раз, ступінь, розряд» та ін. (Попович М.В. Мировоззрение древних славян. — К., 1985. — С. 47).

Багато термінів «закону» у слов'ян етимологічно пов'язані з іменами головних божеств: лад — із Ладою, власть-волость — із Волосом, рада — з Радгостом, род — з Родом та ін. Глибоке коріння цих термінів очевидне, оскільки вони часто стають зрозумілими лише на тлі індоєвропейських паралелей. Ці терміни відповідають епосі обожнення великої рогатої худоби. Слов'яни, як і інші індоєвропейці, пов'язували з коровою (биком) проміжки часу, явища природи, а також такі категорії, як майно, здобич, існування, життя. Сузір'я Тельця вважалося головним у зодіаку. Найраніші астрономічні символи зодіакальних сузір'їв, зокрема Тельця, виявлені на чуринзі та на стіні гроту Кам'яної Могили. За чурингу править плитка із зображенням носорога й тура. На фігуру бика «накладено» кут, утворений вісьмома видовбаними ямками, який можна вважати варіантом кута основної частини сузір'я Тельця. В.Даниленко датував цю плитку пізнім палеолітом, тоді як М.Чмихов тлумачив її як протонеолітичну.

Найцікавіший зодіак позначено наколами, розташування яких відповідає зорям семи сузір'їв зодіаку весняно-літнього періоду в 1710—650 pp. до н.е., на торцевих площадках спиць прясла пізнього етапу тшинецької культури з Таценок (Чмихов М.О. Давня історія України. — С 150—151). Обертання прясла символізувало рух кола зодіаку, тому таке позначення на таценківському пряслі є цілком закономірним.

У протонеоліті поступово утверджуються уявлення про богів, що стало наслідком змін у соціально-господарській сфері (перехід до відтворювального господарства), а також змін у самій людині, зв'язок якої з навколишнім середовищем стає дедалі складнішим. Це узгоджується з поглядами К.Юнга щодо архетипів колективного безсвідомого як тла макрокультурних спільностей. Синкретичність, а точніше, недиференційованість, органічна цілісність архаїчного світосприйняття та різних аспектів первісної соціокультурної системи зумовлюють цілісність стилю в найрізноманітніших сферах людського буття та їх зовнішніх проявів. Найвиразнішим серед них є культово-обрядова практика. Як правило, у людей, які спільно виконували певні ритуали, утверджувалася власна за своєю суттю етнічна самосвідомість.

Енеолітичне населення Балкано-Дунайсько-Карпатського регіону культур «мальованої кераміки» протягом п'ятого-четвертого тисячоліть до н.е. належало до єдиного господарсько-культурного типу. Схожими були типи знарядь праці, житлові споруди, форми кераміки та прийоми і мотиви орнаментації посуду. За цими ознаками цей район істотно відрізняється від Дунайсько-Центральноєвропейського — зони культурної спільності лінійно-стрічкової кераміки. У межах першого регіону зв'язки були ще тіснішими. Особливо варто наголосити на появі нових рис у взаємовідносинах з Космосом, з яким пов'язується виникнення нових богів. Поряд з цим продовжує існувати розвинута система уявлень про духів. Складається найдавніша система світогляду наших предків.

Територія півдня України за доби неоліту була своєрідною контактною зоною, де стикалися культурні впливи Північно-Східного Причорномор'я і Східного Приазов'я, з одного боку, та Балкано-Карпатського регіону — з другого. Наприкінці неоліту в трикутнику між Кавказом, Північно-Західним Причорномор'ям та Південним Уралом після асиміляції певних груп переселенців склалася відносно гомогенна в культурно-господарському і, мабуть, мовному відношенні макроетнічна спільність — індоєвропейці. Поруч з нею в межах Східної Європи утворився Балкано-Карпатський землеробсько-скотарський ареал культур мальованої кераміки та ареал культур лісових і, частково, лісостепових фінно-угорських мисливців і рибалок (від Балтійського моря до Уралу, Західного Сибіру та Приаралля). Взаємодія між цими трьома етнокультурними центрами стала тлом, на якому формувалися племінні й міжплемінні спільності Східної Європи пізньопервісної доби, розвивалася їх культура. Пізня первісність, або епоха племінного ладу, характерна складанням ранньокласових суспільних відносин і ранньополітичних ієрархічно організованих систем управління за умов панування землеробсько-скотарського господарства. Виникнення племінної організації як своєрідного переддержавного органу суспільної влади та управління сприяло значному прискоренню етнічної консолідації окремих общин, які раніше об'єднувались у відносно аморфні передплемена. Інтенсифікація контактів вела до уніфікації мови та культури, об'єднувала співплемінників у сталу етнічну групу з визначеними кордонами, окремим діалектом, структурою влади, спільним культовим життям та ін., внутрішньою статево-віковою ієрархією і субординацією, яка, в свою чергу, складалася на тлі диференціації суспільної (організаційної, виробничої, ритуальної тощо). Макроетнічні спільності пізньопервісної доби — це сукупності етносів-племен та «сімей-племен», схожих між собою насамперед ритуально-культовою практикою та, як правило, належністю до однієї мовної сім'ї.

За концепцією О.Шпенглера, існували великі культурно-світоглядні спільності, що охоплювали значну кількість народів, які усвідомлювали власну спорідненість. Кожний з таких «окремих культурних світів» мав власне світовідчуття. Останнє, суто специфічне у кожному випадку, охоплювало всю сукупність найвищих життєвих проявів, найадекватніше проявляючись у символічних формах загальнокультурних архетипів, насамперед, у ритуальних діях та орнаментальних схемах. Це досить чітко простежується у двох лініях культурного розвитку: 1) західнобалкансько-середньодунайська (Вінча, тиська та лендельська культури, пов'язані також з попередньою дунайсько-центральноєвропейською культурою лінійно-стрічкової кераміки); 2) східнобалкансько-нижньодунайсько-карпатська (Боян, Гумельниця, Кукутені-Трипілля). Перша з них поступово поширилась до Півдня Польщі і Галичини, друга — до Волині і до Середнього Подніпров'я. Трипільська історико-культурна спільність у четвертому тисячолітті до н.е. зі Східного Прикарпаття поширилась на територію Молдови і Лісостепову Правобережну Україну. На підставі археологічного матеріалу можна говорити про неолітичні анатолійсько-східносередземноморські традиції. Це ще один аргумент на користь припущення щодо зв'язків найдавніших трипільців з населенням Малої Азії (Брюсов А.Я. Очерки по истории племен Европейской части СССР в неолитическую эпоху. — М., 1952. — С. 181—214). Звідти, ймовірно, походять культ бика, вшанування жіночого божества родючості, сюжети міфа про боротьбу небесного бога-бика із змієм-драконом тощо.

Соціальні, економічні та етнокультурні зміни на території України в десятому-першому тисячоліттях до н.е. детально проаналізовані Ю.Павленком (Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994). Ці зміни багато в чому були обумовлені життєдіяльністю індоєвропейських племен. Лінгвіст М.Андреев дійшов висновку, що праіндоєвропейська спільність складалася ще за мезолітичної доби на широких просторах Європи, десь між Рейном і Дніпром. На думку В.Генінга, вона сформувалася у межах Центральної Європи, Балкан та Східноєвропейських степів. За М.Гімбутас, у межах центральної, південно-східної та південної частин Східної Європи протягом п'ятого-третього тисячоліть до н.е. протистояли одна одній дві великі історичні спільності: давньоєвропейська Балкано-Дунайсько-Карпатська і курганна Північнопричорноморсько-Прикаспійська. Економічним тлом першої було землеробство з допоміжною роллю скотарства, головним чином розведенням великої рогатої худоби. Люди мешкали у великих сільськогосподарських поселеннях в глинобитних досить впорядкованих будинках. Істотного соціально-майнового розшарування не спостерігалося. Ідеологія була досить миролюбною. Люди шанували верховне жіноче божество продуктивних сил природи та мали пристрасть до витонченого художнього оформлення кераміки, дрібної пластики, хатнього декору тощо. На думку Е.Берзіна, основний зміст культового життя цих землеробських суспільств полягав у сезонному відтворенні священного шлюбу Великої Богині, яка персоніфікувала родючі сили природи та самий людський колектив, з Биком-Сонцем, володарем небесного тепла і світла, та Змієм-Драконом, господарем вод і підземного світу (Берзин Е.О. Социально-культурные изменения в Передней Азии и Юго-Восточной Европе в 4—3 тыс. до н.э. — М., 1989. — С. 11 — 12).

На противагу цьому провідною галуззю економіки курганної північнопричорноморської спільності виступало відгонне скотарство, де велика роль належала конярству. Люди жили в маленьких поселеннях у напівземлянках. Суспільство було патріархальним з культом чоловічого божества-воїна, сакралізацією коня і розвиненою небесно-солярною символікою. Ідеологія мала войовничий характер, серед общинників рано почався процес висування військових ватажків, що зосереджували в своїх руках владу на племінному, а потім на міжплемінному рівнях. Найпрестижнішою стала військова справа, посилювалася боротьба за пасовиська та стада худоби. У центрі міфології перебувала боротьба Бога Грози, носія військових функцій, зі Змієм за жінку та худобу. Панувало уявлення, що нормальне природне і соціальне життя забезпечувалося не священним шлюбом, а силою зброї. Така система господарства, суспільного життя та ідеології протягом четвертого—третього тисячоліття до н.е. поширювалася на значній території Європи і Малої Азії, що обумовлювалося як військовими вторгненнями, так і запозиченням досвіду та уявлень сусідніми спільностями.

Численні археологічні дані і наукові дослідження дають підстави вважати, що процес індоєвропеїзації Європи відбувався не з заходу на схід, а навпаки — з Передкавказзя та південних областей Східної Європи до Подунав'я і Балкан, у прикарпатські області, а також смугою каспійсько-аральських степів до Середньої Азії, Індії та Ірану і, частково, через Закавказзя до Передньої Азії. Остаточний етап індоєвропеїзації Північно-Західного Причорномор'я можна пов'язувати з часом поширення усатівської культури. У поховальному ритуалі переважають індоєвропейські степові традиції: поодинокі скорчені й посилані вохрою трупопокладення в ямах, перекритих кам'яними плитами, дерев'яними колодами або повністю обкладених каменем. Престижні поховання здійснювалися у великих курганах з кромлехами й кам'яними закладами, пов'язаними із центральною гробницею. У них трапляється значна кількість мідних речей, зокрема кинджалів. На противагу цьому поховання в ґрунтових могильниках, де ховали рядових членів суспільства, не вирізняються ні трудовими витратами, ні наявністю цінних речей (Збенович В.Г. Позднетрипольские племена Северного Причерноморья. — К., 1974). Степові традиції переважають і в керамічному комплексі усатівської культури, для якого типовим є посуд з домішками товченої мушлі, прикрашений мотузчатим орнаментом. Однак ще зберігається й мальований посуд та стилізовані антропоморфні жіночі статуетки, що засвідчує участь у формуванні цієї етносоціальної спільності окремих груп пізньотрипільського населення.

Процеси етнокультурної міксації та поступової індоєвропеїзації протягом третього тисячоліття до н.е. відбувалися на території лісостепової України, Волині, Прикарпаття та прилеглих до них областей. Племінні групи східнотрипільської лінії розвитку, поступово просуваючись Верхнім та Середнім Пороссям, вийшли до Дніпра на південь від Києва. Під час тривалої землеробської колонізації лісостепових просторів між Дністром та Дніпром носії ранньотрипільсько-кукутенської культури змішувалися з місцевим неолітичним населенням. Східнотрипільські групи утворювали якісно нові етнічні спільності, відмінні як від карпато-дністровських кукутені-трипільських, так і від місцевих постнеолітичних. Вони сприйняли передовий господарський досвід, зокрема ранні форми орного землеробства, досконалі прийоми домобудівництва, певну систему культів та ідеологічних уявлень давньоземлеробського типу. Останнє засвідчено антропоморфною жіночою пластикою. Отже, пізньотрипільська доба демонструє строкату, складну, перехідну в етномовному відношенні історичну ситуацію. У ході історичного процесу відбувалася поступова індоєвропеїзація залишків місцевого населення за умов просування пастуших племен зі степів та переорієнтації нащадків тубільців на скотарство. Утворилася широка культурно-історична спільність культур шнурової кераміки та бойових сокир, яка пов'язується з германо-балто-слов'янськими племенами.

Згідно з висновками мовознавців, германо-балто-слов'янська макроплемінна етномовна спільність спочатку диференціювалася на германську та балто-слов'янську групи. Не пізніше другого тисячоліття до н.е. остання також втратила свою єдність, внаслідок чого утворилися власне праслов'янська та прабалтська діалектні спільності (Березанская С.С. Средний период бронзового века в Северной Украине. — К., 1972. — С. 299; Третьяков П.Н. Восточно-славянские племена. — М, 1953. — С. 38). П.Третьяков виділяє шість основних груп племен, що взаємодіяли у другому тисячолітті до н.е.: 1) середньоєвропейські і східноєвропейські пастуші племена «шнурової кераміки»; 2) пізньотрипільські і нижньодунайські племена; 3) ютландсько-скандинавські племена; 4) північні лісові племена; 5) степові племена; 6) основна територія протослов'янських (балтослов'янських) племен. Ритуально-культова система предків слов'ян протягом третього-другого тисячоліття до н.е. утворювалась завдяки схрещенню обрядових традицій середньодніпровсько-волинсько-прикарпатських посттрипільських груп зі звичаями і віруваннями індоєвропейців-скотарів північного Причорномор'я, Приазов'я та Донеччини. Процес утворення праслов'янської спільності повністю завершився наприкінці другого тисячоліття до н.е., коли утворилася білогрудівська землеробсько-скотарська культура пізньої бронзи та переходу до раннього залізного віку.

Як бачимо, на грунті багатьох етнічних складників і культурних традицій складалася духовна культура населення України епохи неоліту і у післянеолітичний час. Нові риси в цій культурі пов'язані насамперед з новою соціально-економічною ситуацією, з новими напрямами самоорганізації і саморозвитку всієї системи чинників неолітичного суспільства. Аналіз знакових систем і орнаментики трипільського посуду дає змогу відчути духовну культуру найдавнішого населення України того часу. Покровителями гончарства часто вважали основних богів. Цікава символіка, в тому числі космічна, була притаманна виробам інших галузей (прядінню, ткацтву, тваринництву, землеробству). Не пізніше неоліту з'явилися уявлення про нитку долі та про пов'язаних з нею божественних ткаль-мойр, що потім знаходимо у нижчому шарі слов'янської міфології. М.Максимович, аналізуючи основні сюжети українського фольклору, зазначив, що головна його тема — боротьба духу з долею.

Дослідники фіксують численні приклади образу змія-дракона на артефактах, пов’язаних із культурою Кукутені-Трипілля. Найраніші зразки такого зображення з’являються на кераміці пам’яток фази Прекукутені. Нині відомо понад 3000 поселень і 200 поховань трипільської культури, у матеріалах яких трапляється цей символ. Варіанти зображень зміїв вражають різноманіттям: вони можуть бути згорнуті у клубок, витягнуті, розміщені у замкненому просторі, подані парами чи четвірками, із чітко окресленими або стилізованими головами. Подекуди замість голови художники відтворювали короткі промені. Примітно, що під час аналізу орнаменту в круговій розгортці парні зображення змій, а також ті, що згорнуті в клубок, складаються у хрестоподібні композиції. Це свідчить про глибину світогляду давніх хліборобів і про поєднання зміїної символіки із солярними знаками. Недарма на посуді трапляються символи вогню, свастика (та сама, що й на вівтарі Софії Київської), хрести (що з’явилися задовго до прийняття християнства), сонячні знаки тощо.

В. Збенович пов’язує появу в кукутені-трипільських племен релігійних уявлень, міфів та обрядів навколо змія-дракона з періодом становлення самої трипільської культури. У розвиненому Трипіллі цей образ зберігається як культова традиція, хоча з часом зазнає трансформацій і поступової деформації.

Духовне життя населення України доби неоліту та міді можна схарактеризувати як підґрунтя, на якому згодом виросли культури багатьох європейських народів. Підстави для такого висновку дає вивчення зображувальних традицій трипільців. Змія — один із найважливіших і найуніверсальніших архетипів, створених їхньою релігійно-міфологічною свідомістю. Ця хтонічна істота, що уособлює землю й родючість, виступає охоронницею води та космічним посередником між небом і землею, стала об’єктом поклоніння ще в пізньому палеоліті. На відомій платівці з бивня мамонта зі стоянки Мальта видно кількох змій, поданих у вигляді хвилястої стрічки з великою овальною головою на кінці. Такий самий прийом зображення змії використовували давні митці в різних регіонах упродовж тисячоліть (наприклад, на посуді халафської культури в Месопотамії V тисячоліття до н. е.). Зміїні зображення відомі на кераміці неолітичних культур від Карпатського басейну до Китаю та Японії. Про культ змія в енеоліті говорять зображення на посуді великих європейських археологічних культур. Широко представлена змія в культурі Ірану та Афганістану IV–II тисячоліть до н. е. Символи цього культу присутні на посуді енеолітичних і бронзових культур Середньої Азії. Цей образ знаходимо також у культурі Київської Русі пізнішого часу.

Відповідно до слов’янських уявлень, одна з головних функцій міфічного предка — змія — полягає в забезпеченні продовження роду здоровим, духовно міцним і високоморальним потомством. Із цим пов’язане вірування, що змія оберігає вагітних жінок і сприяє благополучним пологам.

Серед ритуальних практик, що випливають із цього уявлення, особливо показові обряди саракачан на Балканах. Вони вважають змію провісницею майбутнього та за її поведінкою передбачають людську долю. Змія сприймається ними як найсильніший оберіг від злої магії загалом і від «злих очей» зокрема. Голова змії захищає дім, родину та кожну людину від будь-якого зла. У давньобалканському світогляді місяць, земля, вогонь і змія — чотири елементи, що як частини Космосу становлять основу життя.

Спіраль, змія та хрести — найархаїчніші символи людської культури та історії.

Образ літаючого змія виник у свідомості людини ще в первісні часи. Згідно з теорією К. Леві-Строса, світосприйняття людини первісного та традиційного суспільств базується на бінарних опозиціях, антагонізм між якими долається в міфі й ритуалі (Леві-Строс К. Структурна антропологія. — М., 1983. — С. 206). Одним із наочних проявів опозиції низ/верх (земля—небо) були змія та птах. Наділення змія крилами поєднало протилежності в синкретичній істоті — міфологічному небесному змії, тобто драконі. Зображення крилатого змія трапляються на кераміці неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону, зокрема в пізньонеолітичних культурах Боян, Вінча та інших. Отже, можна говорити про існування доволі стійкої зображувальної традиції, характерної для всього кола нео-енеолітичних культур Південно-Східної Європи.

Чітко простежується взаємозв’язок зміїного та жіночого начал. Б. Рибаков уважав, що об’єктом шанування трипільців був добрий вуж — «охоронець усього найціннішого», аналог пізнішого слов’янського «домовика». На його думку, пара вужів, зображених на животі ранньотрипільської статуетки, охороняє утробу майбутньої матері. Вужі, що обвивають конічні виступи на посудинах (груди Матері Неба), викликають дощ і таким чином виступають посередниками між небом і землею. М. Гімбутас уважала, що населення доіндоєвропейської Європи поклонялося божествам води, повітря та космічних сил — Пташиній і Зміїній Богиням. Атрибут останньої — спіральний орнамент.

В. Збенович зауважує, що змій-дракон мало схожий на доброго вужа: його зображення на посуді — символ надприродної загрозливої сили. Він не може символізувати доброзичливе божество, а радше є антиподом Зміїної Богині, утіленням чоловічого начала, суть якого розкривається в його зображеннях на жіночих статуетках: дракони обвивають ноги та стегна жінки, тягнуться до її лона. Дослідники зазначають, що в світових міфах патріархального походження фігурує вогнедишний крилатий змій, часто багатоголовий, який викрадає дівчат. Дівчину звільняє герой після жорстокої битви з драконом і втрати останнім магічних властивостей. Можливо, трипільський дракон є попередником негативних персонажів цих міфів. Показово, що подібний сюжет типовий для української міфології, а образ культурного героя надзвичайно поширений у синкретично-міфологічному шарі української культури.

У трипільській кераміці широко представлені й антропоморфні сюжети. Найчастіше трапляються зображення жінки. Їхнє вивчення дає змогу зробити низку висновків. Серед археологічних джерел насамперед вирізняється образ вагітної жінки, який загальновизнано пов’язують з ідеєю родючості та зародження життя. Привертає увагу зв’язок образу вагітної жінки зі змією, розташованою на животі, яка, як відомо, охороняє плід в утробі. Ця гіпотеза підтверджується наведеним вище етнографічним матеріалом із життя саракачан.

Ще один образ, що зустрічається в численних археологічних знахідках, — жінка, яка сидить на «троні», спинка якого має зооморфні риси. Для цього типу характерна напівсидяча поза, перебільшено натуралістичне відтворення задньої частини та схематичне зображення решти тіла й деталей. Спинки стільців-тронів найчастіше змодельовані у вигляді стилізованої голови бика, що, на думку дослідників, символізує злиття жіночого та чоловічого начал. М. Чмихов переконливо пов’язує цей образ із космічно-зодіакальною (переважно Тельцевою) символікою індоєвропейців, а в археологічних знахідках «бичачої» тематики (трипільська культура, культура Вінча, ямна культура) вбачає матеріалізацію міфів про богів-биків і про шлюб Зевса та Європи.

Ще одна група знахідок передає образ жінки зі складеними під грудьми руками, що, на думку С. Бібікова, є жестом родючості. Елементи орнаменту на статуетках — ромб, спіраль, концентричні кола — пов’язані з давньоземлеробською символікою, детально дослідженою Б. Рибаковим.

До посуду, пов’язаного з культовими церемоніями, можна віднести ковші та черпаки, які досить часто трапляються в археологічних пам’ятках Прикарпаття і Волині доби бронзи та раннього заліза. Їхні ручки, виконані у вигляді бика чи жінки, красномовно свідчать про використання цих предметів у культових діях. Можливо, вода в цих ковшах поєднувала землю і небо, Богиню родючості та Небесного Бика. Імовірно, за допомогою певних ритуальних дій таким чином давні землероби викликали дощ. Певне семантичне навантаження ніс і орнамент.

Для раннього Трипілля не характерна зооморфна пластика, однак в Олександрівці знайдено грубо виліплений мініатюрний предмет у формі човна з головою бика (знову ж таки простежується зв’язок культового предмета з водою). Стилізоване зображення бичачої голови є також на посуді зі Слобідки Західної. У Тимкові та Олександрівці знайдено фрагменти посуду із зооморфними наліпленнями, вид тварин визначити важко. Б. Рибаков уважає зооморфні наліплення на посуді оберегами (Рибаков Б. А. Язичництво давніх слов’ян. — М. — 1981. — С. 197).

Цікаві на трипільському посуді орнаменти у вигляді двох риб, що рухаються по колу одна за одною та взаємопереплітаються. Гадаємо, це зображення є ще одним доказом усвідомлення давнім населенням України універсальних закономірностей існування природи й суспільства, або, інакше кажучи, «закону універсального колообігу». Семантика цього зображення очевидна: тенденція до впорядкування та збалансованості. На думку О. Шокала, символ «двох риб» виник на Придніпров’ї понад сім тисяч років тому. Основа цього знаку — яйцевидне зерно як протоелемент світородного Космічного Яйця — знак-архетип українського аграрного світогляду. Цей першозародок Світу утворюють дві життєродні первини — чоловіча першотворча (духовна) та жіноча відтворююча (природна). Чоловіча первина є носієм світлої енергії Духа і знаменує час як Безвічність. Жіноча первина є носієм речовинної енергії Природи і знаменує земний простір. Напрям взаємного руху задає Всеєдиний Дух (Український світ. — К., 1992. — №. — С. 2).

Аналізуючи антропоморфні статуетки, знайдені в похованнях, Л. Поліщук і Є. Патокова доходять висновку: «Можливе пояснення причин, які викликали до життя ритуальні поховання антропоморфних персонажів, ми бачимо в універсальній концепції вмираючого і воскресаючого божества, яка залучалась для інтерпретації пластики Трипілля та інших ранньоземлеробських культур...» Усатівські антропоморфні фігури зображають здебільшого мертві істоти. Навряд чи можна сумніватися, що це були міфологічні персонажі. Оскільки їх і покійників ховали в загальному могильнику, то й померлі люди уявлялись тим, хто ховав, міфологічними істотами, які жили поруч із поселенням живих (Патокова Е. Ф., Петренко В. Г., Бурдо Н. Б., Поліщук Л. Ю. Пам’ятки трипільської культури в Північно-Західному Причорномор’ї. — К., 1989. — С. 81). Із цим висновком можна погодитися, якщо припустити, що душі померлих сприймалися живими як міфологічні істоти.

Б. Рибаков бачить в антропоморфних і зооморфних сюжетах персонажів міфів, а в самій орнаментації — відображення давньої міфології. Поява малюнків людей відображала, на його думку, перелом у світогляді неолітичного населення України. Усі малюнки людини за символами та атрибутами Т. Мовша об’єднує в три семантико-функціональні групи: 1) з аграрними символами; 2) з мисливськими символами; 3) зі скотарськими символами (Мовша Т. Г. Антропоморфні сюжети на кераміці культур Трипільсько-кукутенської спільності // Духовна культура давніх суспільств на території України. — К., 1991. — С. 41). Виділені семантико-функціональні групи тісно пов’язані з космогонією та міфологією і відображають мистецтво традиційної давньоземлеробської культури, де творчість художника породжувалася колективом. «Запис» в орнаментації посуду культового міфа слугував текстом при здійсненні магічних обрядів.

До групи сюжетів з аграрною символікою можна віднести малюнки жіночих фігур із рослинними ознаками та «гребенем» у нижній частині одягу, а також із диском-шаром на голові. Сам жіночий образ уособлює землю. Зв’язок жінки з рослинами відображає антропоморфна пластика багатьох давньоземлеробських культур. Знаки у вигляді гілок рослини інтерпретують як культову обрядовість, пов’язану із взаємовпливом родючості землі та творчо-перетворюючої сили людини. Рослинно-геометричний орнамент і солярні знаки та сюжети, які вони складають, символізують дерево життя, тотожне образу жінки — Матері-Землі. Світове дерево — матриця впорядкування Всесвіту, вісь світобудови, що розділяє і водночас пов’язує небо та землю — основний космогонічний мотив, який посідає в знаках Трипілля центральне місце та символізує головну функцію богині, що дарує життя. Рослинні мотиви поряд із фігурами жінки дослідники пов’язують із міфами про вічно живу, постійно оновлювану природу, що символізує постійний кругообіг життя і смерті. В антропоморфній пластиці Трипілля знаходимо також три постаті з диском і кругом на голові, що, на думку В. Маркевича, є зображенням жриць Сонця, які моляться великій богині-матері. Т. Мовша вважає, що коло може бути символом Місяця. У цьому є логіка, адже відомо, що з богом Сонця в слов’ян та інших народів пов’язується чоловічий образ. У світогляді населення Трипілля-Кукутені з Сонцем пов’язувався образ бика. Обряди, пов’язані з культом Сонця, етнографи відносять до обрядовості сезонного характеру, що перегукується з культом рослинності. Як бачимо, в солярній символіці Трипілля присутні символи і Сонця, і Місяця. Символ Сонця пов’язується з язичницьким богом Сварогом або Дажбогом. Символи Місяця можуть бути співвіднесені з прообразом Матері-Землі, яка охоплює і втілюється в усьому Космосі.

Танцюючі жіночі фігурки в одязі з китицями, які деякі дослідники ототожнюють із рослинністю, відображають моління про воду. Досить вагомим аргументом на користь такого висновку є дослідження Б. Рибакова, який серед етнографічного матеріалу балканських народів виділив обряд із додолами. Нагадаємо, що додоли — дівчата, одягнені в зелені гілки, трави та квіти, яких поливають водою під час виконання спеціального танцю з метою викликати зливу під час посухи. З аграрною символікою та обрядовістю викликання дощу пов’язані й інші жіночі образи, зокрема ті, що подаються разом із зображенням «гребеня». Широкий «гребінь» знаходимо на малюнках із життя населення України в неолітичний час. Як правило, він складається з великої кількості зубців. Т. Мовша розглядає широкі «гребені» як символи води, що цілком підтверджується світовою традицією. Так, у стародавньому китайському письмі «гребінь» означав дощ. Подібні знаки можна знайти в археологічних культурах Близького Сходу та Малої Азії. Отже, жіночі фігури в позі танцю, поставлені ніби на «гребінь», відповідають за змістом фігурам із рослинними китицями по низу одягу. Можливо, семантично ці фігури й не зовсім тотожні, але натяки на культ води тут очевидні. Безсумнівним також можна вважати обожнення водної стихії, пов’язане з поклонінням богиням родючості та землеробства.

Як спадок від попередніх епох знаходимо в малюнках неолітичної доби сюжети, які, на думку дослідників, відображають мисливські культи. Хоча треба відзначити доволі вагому присутність у трипільській культурі зооморфної пластики, яка включає і глиняні зображення звірів — биків, кіз, оленів, свиней, ведмедів, птахів, риб, земноводних, фантастичних тварин. Є реалістичні та схематичні зображення, фішки, зооморфні наліплення. Це цілком дозволяє припустити, що з подальшим розвитком мисливства та поширенням тваринництва відбувався й розвиток уявлень про ті сили та духів (у цей час уже, можливо, богів), які опікуються різними формами взаємодії людини з навколишнім світом.

Зображення, що мають зооморфні та антропоморфні риси, свідчать про розвинуті обрядові дійства. Найбільш відомі такі зображення є на посуді з Костенок IV (одна жінка зображена в рогатій масці, інша тримає таку ж маску над головою), предметах із поселення Жванець—Лиса Гора (фігура в рогатій масці) та Бринзен-Циганки (такого ж типу зображення чоловіка). Останнє В. Маркевич трактує як сцену вдалого полювання. Бринзенський малюнок лучника складається з чотирьох елементів — чоловічої фігури, маски, надітої на голову, натягнутого лука та косулі. Мисливець зображений у русі, у витягнутих руках — лук простого типу зі стрілою. Маска має вигляд видовженої голови тварини чи довгого дзьоба птаха. У цьому контексті маска, очевидно, є одним з основних елементів малюнка, що розкриває його зміст. Є припущення, що це, можливо, голова вовка. Міфологія та давньоукраїнський фольклор знають велику кількість оповідей про незвичайні властивості людей, запозичені ними від тварин (згадаймо хоча б український сюжет про «вовкулаків»). У міфах Євразії образ вовка відображає культ вождя, воєначальника роду, племені, прославленого предка. У давніх індоєвропейських традиціях вовк — ритуальна тварина. Так, у давньохеттській традиції він є символом єдності та всевідання. Особливе місце культ вовка займав у південнокавказькій традиції. Генетичні витоки цього культу пов’язані з тотемізмом. Є й інша думка: маска у вигляді довгої голови та дзьоба птаха — просте маскування людини під час полювання. Але така версія видається надто спрощеною.

Малюнок лучника та косулі, можливо, є фрагментом оповіді про вождя-мисливця, наділеного надзвичайною магічною силою, вираженою атрибутом голови тварини чи птиці та важким луком зі стрілами. У сукупності мотивів могло бути закладено не тільки мисливську культову обрядовість, але й міф про вождя-мисливця, про божество — покровителя полювання. Жіночий образ із луком на посуді зі Жванця—Лисої Гори супроводжується чоловічою фігурою зі збільшеною ознакою чоловічого начала. Т. Мовша припускає, що ця сцена відображає обрядовість, спрямовану на розмноження диких тварин, і магічну силу людського впливу. Можливо, цей сюжет виражає і загальну властивість людської свідомості (міфологічної зокрема) сприймати навколишній світ у формі та за допомогою бінарних опозицій (у цьому випадку категорій чоловіче/жіноче).

Два жіночі образи з масками знаходимо на костенківському посуді. Один — із маскою над головою — зображений із тваринами, інший, у масці, — у стані танцю на широкому «гребені». У трьох овалах сюжету присутнє світове дерево, яке заміщає жінку, і чотири парні тварини — самиці та самці. Двоє з них із рослинами на спині, одна самка вагітна. Дослідники пояснюють цей сюжет як заклинання, що сприяє розмноженню тварин. Очевидне тут поєднання рослинного та тваринного культів, усвідомлення їхнього взаємозв’язку між собою та зі світобудовою в цілому (світове дерево тотожне світу). І знову ж таки наявна тенденція до симетрії та впорядкування (пари тварин).

Мотив «тварина-рослина» найбільш розповсюджений у землеробсько-скотарських народів із сезонним відгоном худоби, її поверненням із пасовиськ та осінньо-зимовими і весняними ритуалами. Знаходимо його на посуді Трипілля. Символіка тваринництва представлена на фрагменті посуду зі зображенням корови з телям. Над тваринами вертикально опускається змія, яка, як уже зазначалося, має властивість оберігати новонароджених від зла. Цікаво, що символіка «Рігведи» образи «дійної корови» та її молока пов’язує з космічною родючістю. У давньоіндійській традиції корова відображена як культово-ритуальна тварина.

Отже, в орнаментиці посуду неолітичного населення України відображені стародавні міфи, пов’язані з магічними обрядами та заклинаннями аграрного, рідше скотарського та промислово-мисливського характеру. На думку Т. Мовші, міф створювався колективно в ході здійснення обряду — соціально-символічного дійства. За допомогою обряду люди виходили на вищий рівень сприйняття світу, «проникали» в часи створення архетипів, трактували їхню суть. Антропоморфні та зооморфні сюжети символізували новий етап у розвитку орнаментації посуду, обумовлений прогресом у сфері землеробського виробництва. Усе це в цілому відображало перелом у духовній культурі тогочасного населення України. Змінювався та вдосконалювався внутрішній світ людей, уся система їхніх уявлень і вірувань.

На початку III тисячоліття до н. е. простежується тенденція до спрощення композицій трипільської кераміки. Багато дослідників відзначають глибоку кризу трипільської культури, яка завершується на зламі III—II тисячоліть до н. е. її зникненням.

На нашу думку, можна говорити лише про зникнення певних матеріальних предметів культури, але не про зникнення духовної традиції, яка продовжувала свій розвиток.

В. Хвойка свого часу писав: «Народ, який створив ці пам'ятки, не міг зникнути безслідно, і був не ким іншим, як тією гілкою арійського племені, якій по праву належить ім'я протослов'ян, а їхні нащадки й досі населяють південно-західну Росію» (Хвойка В.В. Каменный век Среднего Поднепровья. — М., 1901. — Т. 1. — С. 12).

Таким чином, у неолітичну добу на теренах України сформувалася розгалужена міфологічна система, чиї сюжети знайшли відображення у трипільських статуетках та знакових системах на кераміці. Можна дійти висновку, що в неоліті домінували уявлення, пов'язані з моделями Всесвіту. Очевидно, що складалася ієрархія богів, які, окрім соціально-господарських функцій, виконували також значне (якщо не визначальне) морально-етичне завдання.

У культурах мідного віку переважали вірування, пов'язані з культом родючості — як тваринної, так і людської. Із перемогою відтворювального господарства в мідному віці утвердилася ідея відтворення, де центральна роль належала людській праці. Дедалі більшої ваги набували творчі здібності людини. Зростало значення чоловічої праці в основних господарських сферах: землеробстві, скотарстві, металургії, гончарстві. Роль чоловіка посилювалася також через військові конфлікти. Патріархальні відносини зміцнювалися, про що свідчить поширення чоловічих статуеток серед археологічних знахідок. Символіка суттєво ускладнювалася. М. Чмихов припускає, що саме в епоху міді на території України могла виникнути писемність: її зразками, ймовірно, є численні знаки на глиняних виробах. М. Семчишин також наголошує, що «ще до хрещення Русі та запровадження старослов'янського письма там існувало письмо, за допомогою якого укладалися грамоти, договори, велося листування тощо» (Самчишин М. Тисяча років української культури. — К., 1993. — С. 46).

Про наявність буквенно-звукового алфавіту в населення, яке мешкало на території України в епоху неоліту-енеоліту, свідчать також розшифровані Ю. Суслопаровим написи на археологічних знахідках того періоду.

Розділ 3. Еволюція духовного світу населення України епохи бронзи

Найдавніші пам'ятки бронзової доби в лісостеповому Правобережжі, на Поліссі, Волині та Прикарпатті представлені поселеннями й могильниками культур шнурової кераміки. До середнього періоду бронзи належать тшинецька та комарівська культури, а пізній період репрезентують білогрудівська культура, культура Ноа та інші. Згідно з новітніми дослідженнями, упродовж II тисячоліття до н. е. на теренах України налічується близько 20 археологічних культур. За господарським укладом, етнографічними та територіальними характеристиками їх об'єднують у три основні групи: скотарські й землеробсько-скотарські культури лісостепового Правобережжя, Полісся, Волині та Прикарпаття; культури скотарських племен Північного Причорномор'я, Приазов'я та Лівобережжя; культури Закарпаття.

Керамічний посуд культур шнурової кераміки з Прикарпаття та Волині вирізняється значною кількістю двовухих амфор, глечиків і циліндричних мисок із ручками. Орнаментація більшості виробів виконана шнуровим візерунком.

У середньодніпровській культурі (кінець III — перша половина II тисячоліття до н. е.) найпоширенішими мотивами були заштриховані трикутники, ялинки, горизонтальні та діагональні ряди. Столовий посуд виготовляли з добре випаленої глини з піщаною домішкою. Орнамент наносили відбитками шнура, прокресленими лініями, лінійним штампом. Металевих виробів знайдено небагато: шила, ножі, сокири, діадеми, гривні, скроневі кільця, браслети. Із кременю виготовляли ножі, скребачки, вістря стріл, клиноподібні сокири. Серед кам'яних виробів — сокири, булави (нерідко культового призначення), ковадла, мотики, зернотертушки. З кістки та бурштину робили молоточкоподібні шпильки, намисто, пронизки, підвіски.

Господарство племен середньодніпровської культури базувалося на скотарстві та землеробстві. Поширена думка, що трикутники символізують жіноче та чоловіче начала (кут, спрямований угору, — чоловічий символ, униз — жіночий). Ялинки відображають семантику світового дерева, уособлюють упорядкованість світобудови та досконалість земного світу. Горизонтальні й діагональні ряди, найімовірніше, передають уявлення про ярусну будову світу та природні сили. Косі лінії дослідники часто пов'язують із дощем, вітром тощо.

До бронзової доби належать комарівська та тшинецька культури. Орнаментація їхнього посуду переважно прокреслена. Для тшинецької культури характерні так звані «рогаті прясла» — вироби не зовсім зрозумілого призначення. На деяких із них простежуються загадкові знаки. Варто згадати, що М. Чмихов зробив досить переконливу спробу пояснити семантику пізньотшинецького прясла-колеса з с. Таценки. Він вважає, що обертання прясла найкраще символізувало рух кола зодіаку. Дослідник також наочно продемонстрував відповідність композицій із наколів на торцевих площадках спиць прясла з Таценок головним зорям і символам семи сузір'їв, які Сонце проходило від точки весняного до точки осіннього рівнодення в 1620—1650 рр. до н. е. (Чмихов М. О. Давня історія України. — С. 149—151, 154—155). Про духовну культуру носіїв тшинецько-комарівської групи свідчать численні прикраси з міді, бронзи, рідше — золота та срібла. Їх поділяють на кілька основних типів: шпильки, браслети, фібули, кільця, підвіски. Шпильки відрізняються формою головки — ромбічні, спіральні, круглі або конічні. Браслети бувають одно- або багатообертові, їхні кінці часто закручені у великі спіральні щитки. Трапляються фібули (застібки) та хрестоподібні підвіски. У комарівській культурі знайдено також лійчасті, спіральні підвіски та підвіски у формі півмісяця. Спіраль у різних варіантах, очевидно, була головним мотивом у створенні прикрас цих культур (Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України. — К., 1994. — С. 86). Помітна схожість спіральних мотивів на прикрасах та зображень змія-дракона на неолітичній кераміці Трипілля. З огляду на смислове навантаження образу змія, зрозуміло, чому цей символ був поширений саме на жіночих прикрасах.

На поверхні рогової сокири з с. Дударків Бориспільського району поблизу Києва вирізьблено стилізоване дерево у вигляді спіральних закруток і зображення семи тварин, серед яких, за визначенням І. Винокура та Д. Телегіна, упізнаються свиня, кінь, лань і, ймовірно, хижак. У кутку вміщено малюнок згорнутої змії (можливо, вужа). Стовбур дерева вкрито складним геометричним орнаментом, який легко пов'язати із землеробською символікою, культами рослин і тварин.

У Подніпров'ї та на Волині виявлено предмети із загадковими зображеннями. Наприклад, амулети з Бондурівки на Вінниччині, Сахнівки Черкаської області та ін. Можливо, вони були матеріальним утіленням віри в особистих духів-покровителів, а можливо, відображали уявлення вищого порядку, скажімо, символізували єдність Всесвіту або були еволюцією культу чуринги в модель організованого й упорядкованого Космосу.

Серед матеріалів білогрудівської культури особливий інтерес становлять зольники — невеликі пагорби попелу висотою до 0,8 м і до 40—50 м у діаметрі. У попелі трапляються фрагменти кераміки, знарядь праці тощо, під ним — сліди вогнищ. Зольники переконливо пов'язують із культом вогню та хатнього вогнища, які вшановували білогрудівці. Імовірно, з цим культом пов'язаний звичай фарбувати вохрою чи обпалювати стели. Шанобливе ставлення до вогню широко відоме в українській народній культурі, що також є вагомим аргументом на користь цього припущення.

У білогрудівців знаходимо й спіральні підвіски, пронизки, шпильки, накладки тощо. Виявлено глиняну пластику — фігурки тварин. Із глини ліпили також прясла, модельки «хлібців» і «коржів», знайдені переважно в зольниках (що засвідчує їхнє культове призначення). Можливо, ці «хлібці» та «коржі» були прототипами обрядового хліба, без якого неможливо уявити давню українську культуру. Зв'язок і спадкоємність видаються цілком логічними.

Скарби культури Ноа виявлено поблизу Заліщиків на Тернопільщині та Держева на Львівщині. Вони складалися переважно з бронзових серпів і прикрас. Скарб із Держева містив, зокрема, хрестоподібну підвіску, що нагадує стилізоване антропоморфне зображення. Цікаво, що єгипетський ієрогліф такої форми є символом життя (див. там же, с. 90). Хрестоподібні підвіски, окрім естетичного, мали певне магічно-ритуальне призначення. Різновиди зображення хреста в різних світових культурах подає О. Братко-Кутинський. Він, зокрема, пов'язує цей знак з абстрактними символами світобудови. Вертикальна лінія — знак астрального вогню, а також фалічний знак, що символізує чоловічий (позитивний) чинник світобудови — Бога Батька, а також Світло, Силу, Мудрість, Північний полюс. Горизонтальна лінія — знак астральної води — символізує жіночий (негативний) чинник світобудови — Богиню Матір, а також Слово, Знання, Південний полюс. Відповідно поєднання цих двох ліній утворює знак хреста, який означає поєднання чоловічого й жіночого начал у спільному нащадку, символізує Бога Дитя, Святу Трійцю, а також єднання, Любов, Життя, Творення (Братко-Кутинський О. Нащадки святої трійці. — К., 1992. — С. 54).

У бронзову добу на території Північного Причорномор'я, Приазов'я та Лівобережжя України поширилася катакомбна культура (II тисячоліття до н. е.). У поховальному обряді катакомбних племен певну роль відігравав вогонь. Камери, очевидно, очищували обкурюванням, про що свідчить наявність у багатьох могилах глиняних курильниць у вигляді невеликих плоских мисочок. Курильниці, як і горщики, старанно орнаментовані. Інколи курильниці замінювали простим уламком горщика, у який клали жарини та, ймовірно, пахощі. Дослідники вбачають у цьому подібність зі стародавнім Єгиптом.

Для племен катакомбної культури характерний обряд моделювання черепа. Його здійснювали спеціально приготовленою глиняною масою, яку накладали на череп, попередньо очищений від м'яких тканин. Уперше череп, оброблений таким чином, зафіксовано в похованні на стоянці Ігрень під Дніпропетровськом. У похованні кургана № 4 у групі Аккермень Мелітопольського району Запорізької області орбіти очниць жіночого черепа були заліплені червоною фарбою. Подібні черепи із замазаними червоною глиною очима знайшов А. Щепинський у Степовому Криму. Модельовані черепи виявлено також у Присивашші, на півдні Донеччини, у Херсонській, Миколаївській областях, у Степовому Криму тощо. Крім кістяків, тут знайдено побутові речі, зброю, прикраси, одяг, інші вироби з бронзи, дерева, каменю. Характерна риса катакомбних поховань — наявність червоної вохри. Варіативність у моделюванні черепів указує на соціальну неоднорідність похованих у межах однієї вікової групи. Загалом, надання черепам померлих живої портретної подібності — досить поширений звичай у багатьох народів світу, які перебувають на етапі передкласового та ранньокласового суспільства. На думку О. Авдєєва, необхідність відтворення образу родича пов'язана з посиленням інтересу до особистості конкретної людини (Авдєєв А. Д. Происхождение театра. — М., 1959).

Звичай моделювати черепи та вшановувати їх тісно пов'язаний із культом предків, поширеним у народів, які перебувають на рівні розкладу первіснообщинних відносин і формування ранньокласових. Зміцнення цього культу пов'язують із виникненням союзів племен і ранньодержавних утворень. Населення України катакомбної культури належало до таких ранньокласових утворень. Власники модельованих черепів, найімовірніше, належали до особливого стану катакомбного суспільства — вождів, жерців, а також членів їхніх сімей чи родів.

М. Чмихов уважає, що в духовній культурі населення України епохи бронзи почало зміцнюватися уявлення про незалежну від тіла душу. Саме на цьому ґрунтувався поховальний обряд. Із кінця мідного — початку бронзового віку за межами поселень почали масово з'являтися спеціальні, нерідко складні за конструкцією поховальні споруди. Це — багаті гробниці Месопотамії та Малої Азії, кургани Малої Азії, Північного Причорномор'я та Центральної Європи, піраміди Єгипту. Мастаби, піраміди та кургани мають багато спільного. Найдавніші мастаби й кургани з'явилися одночасно — у мідному віці (в Єгипті це був час Раннього царства). Піраміда вважалася, окрім усього іншого, символом мулистого родючого первісного пагорба, який відроджувався з богом-творцем. Ієрогліф, що водночас означав первісний «пагорб творення» та «з'являтися в славі», зображували дугою пагорба, оточеною двома спрямованими вгору променями. Це відповідало й зовнішньому виглядові дуги кургану. Із часу появи пірамід (з епохи бронзи) поховання фараона, народженого, за тогочасними уявленнями, з тіла бога Сонця, передбачало його злиття із Сонцем, інакше кажучи — перетворення в бога. Деякі дослідники тлумачать піраміду як символ Сонця, що сходить. Відродитися напівбогами для служби царю-Сонцю повинні були й вельможі (їх ховали в мастабах, тож останні також є символами Сонця).

М. Чмихов доходить висновку, що таким же первісним пагорбом (спорудженим, як правило, із родючого чорнозему) і водночас символом частини диска Сонця під час його сходу є й курган, форма котрого при спорудженні за допомогою досилання часто ставала східчастою (подібно до ранньої єгипетської піраміди) й мала іноді в плані вигляд складного символу Сонця. На верхівці кургану нерідко встановлювали статую бога-творця. Усе це відповідало утвердженню в багатьох народів — саме при переході до рівня мислення епохи бронзи — уявлень щодо призначення поховального обряду як умови перенесення душ померлих на небо. У Давньому царстві (Єгипет) вважали, що після смерті фараон і вельможі завдяки своїм священним знанням назавжди ставали безсмертними небожителями, а народ, очевидно, перевтілювався для нового життя. У цей час, який відповідає епосі ранньої бронзи України, фараонів ховали в пірамідах, вельмож — у мастабах, простолюдинів — у скромних гробницях на кладовищах. У Середньому царстві (епоха середньої бронзи України), як і раніше, фараонів ховали в пірамідах, вельмож — у мастабах, решту — на кладовищах, але тепер проста людина могла за рішенням посмертного суду богів досягти вічного блаженства, якщо в земному житті вона дотримувалася законів, творила добро, а на час смерті мала царські пірамідальні заклинання. У Новому царстві (епоха пізньої бронзи та початок раннього залізного віку України) усіх вільних, у тому числі й фараонів, ховали в гробницях, причому деякі гробниці навіть простого люду імітували піраміди, усі померлі повинні були виправдовуватися за свої гріхи перед посмертним судом богів і мати з собою священні заклинання поховального культу простих смертних, а не фараонів.

Індоєвропейці належали до народів, котрі зводили найдавніші кургани. Отже, їхнім уявленням притаманна еволюція смислу поховального обряду, подібна до єгипетської (ці уявлення найкраще зафіксовані в давніх індійців і греків). Беззастережним правом на вічне блаженство, зумовлене соціальним походженням і володінням особливим знанням, спочатку користувалася індоєвропейська знать, інші ж члени суспільства поверталися після смерті до нових земних перевтілень. Надалі право на безсмертя можна було заслужити й відповідною поведінкою, а ще пізніше — приносячи божествам спеціальні, часто багаті жертви. Отже, М. Чмихов уважає, що в трансформації ідеї поховального обряду в індоєвропейців, так само, як і в єгиптян, можна виділити три стадії. На першій маємо нечисленні кургани епохи ранньої бронзи, споруджувані, очевидно, лише для знаті; на другій — кургани епохи середньої бронзи, поховання знаті в яких супроводжувалося особливими космічними символами (возами, зброєю, амулетами, посудом, стелами, різними ритуальними предметами), що допомагали перенесенню душ до вічного блаженства на відміну від простих смертних, душі яких, піднявшись на небо, знову мали повертатися на землю; на третій — уніфікацію поховального обряду та появу в умовах нового витка соціального розшарування бідних безкурганних та пишних поховань кінця бронзового — початку ранньозалізного віків.

У бронзовому віці потойбічна частина життя, очевидно, вважалася для людей основною. У той час і на Близькому Сході, й на території нинішньої України поховальні споруди вочевидь домінували над спорудами, призначеними для життя на землі. Поховальний обряд зберіг складну систему уявлень про універсальну істоту патріархального суспільства, найкраще відому за джерелами індійців, у яких ця істота мала назву «пуруша» («чоловік», «людина»). Пуруша, що стосувався людини, існував у трьох видах: зовнішній Атман (ототожнений із тілом, яке народжувалося та вмирало), внутрішній Атман (що виявлявся в діяльності органів чуття) та вищий Атман (вища загальна сутність). Саме внутрішній пуруша вельможної людини йшов у вищі світи до безсмертя, перетворюючись там на вищого пурушу. За іншим варіантом, представник знаті міг знайти шлях до безсмертя лише в супроводі спеціального пуруші «нелюдської природи». Усі ці та інші риси пуруші, багато в чому тотожні з рисами єгипетського «ка» (а частково — й «ба»), дають підстави припустити, що основними образами пуруші в обрядності стародавнього населення України були кам'яні скульптури, найчастіше антропоморфні. Їх знаходять покладеними в поховальних камерах, ямах або серед каменів перекриття могил, укопаними в кромлехи чи насипи курганів. Імовірно, ці скульптури виконували функції двійників померлих. М. Чмихов наводить основні риси пуруші, описані в давньоіндійських священних книгах. Універсальною формою існування пуруші названо тіло. Пуруша був персонажем переважно чоловічим, хоч іноді й «безстатевим». Причому, якщо зовнішній пуруша людини міг бути чоловічим або жіночим, то внутрішні пуруші людей, предметів та явищ і сам вищий пуруша — неодмінно чоловічими. У тілі пуруші виділено кілька основних частин. В одному варіанті воно налічувало дві частини «того, що вище пупа», дві частини того, що «нижче пупа», один і другий «боки» й «опору» (очевидно, ноги).

В іншому варіанті за вертикальним поділом названо чотири частини: нижня (одна чверть) і верхні (три чверті) тіла. Нижня асоціювалася з ногами, верхня — зі стегнами, руками, вустами (іноді — грудьми, шиєю, головою). Кожен зі способів поділу тіла пуруші пов'язувався з різними актами його творення й перетворення, де окремі його частини мали особливе призначення.

Пуруша вважався представником вищих верств суспільства. Він або його аналог був брахманом як серед людей, так і серед богів, що цілком відповідало уявленням про перетворення на пурушу в першу чергу наймудріших жерців — риши. Пурушу характеризують і як загального володаря. Отже, в його образі можна бачити представника не лише духовної, а й світської влади, тобто особи, яка поєднує в собі риси брахмана та кшатрія. Пурушу ототожнювали з найважливішими божествами: Варуною, Індрою, Агні, Праджапаті, Шивою, Вишну, Сур'єю, Пушаном, Брахмою, Ямою, іноді — з богинями Адіті та Вирадж.

Названі риси пуруші реалізовані в головних особливостях зовнішнього вигляду скульптур бронзового та ранньозалізного віків. Ці скульптури (стели) уособлюють тіло людини, насамперед чоловіка (деякі з них, подібно до «безстатевого» пуруші, не мають ознак статі, а можливо, зображають жінок). Тіло стели, як і пуруші, розчленоване на одні й ті самі частини, має виразну горизонтальну чотиристоронність, котра відповідає чотирьом сторонам світу. Антропоморфні стели належать похованим, яких за особливостями обряду можна віднести до представників знаті.

Одним зі найдосконаліших образів пуруші вважався вогонь. Тож образ пуруші або його аналогів, пов'язаних із культом земного та небесного вогню, розкривається, зокрема, у звичаї фарбувати вохрою чи обпалювати стели. Символіка всеосяжних пуруші-Брахмана, Варуни, «золоторукого», «простягаючого всім руки», «обіймаючого все» Савітара вбачається в зображеннях на стелах рук, котрі ніби охоплюють усе перед собою. Символіці пуруші-Брахмана, одним з образів якого був «великий палець», близька символіка стел із зімкнутими спереду руками й повернутими вгору великими пальцями. Атрибути Варуни та Митри як «пастухів Всесвіту» втілені в зображеннях гирлиг. Будь-яку поховальну скульптуру можна розглядати і як символ бога смерті Ями. Образи Рудри та Індри, напевне, відтворюють стели з вирізьбленими на них стрілами, луками, намистами, бойовими палицями, поясами.

Богів, з якими ототожнювали пурушу, часто уявляли в подобі бика та корови, тому з пурушами слід пов'язувати скульптури бика й інші символи цієї тварини (починаючи від бичачих кісток і закінчуючи бикоподібними посудом чи прикрасами), знайдені в кромлехах і похованнях.

Пуруша увійшов у всі тіла у вигляді птаха, і місцем його перебування в тілі нерідко було серце. Це відповідає, з одного боку, пташиним рисам ряду скульптур, що їх створювало прадавнє населення території України, а з іншого — їхній підтрикутній «серцеподібній» формі. Місцем перебування пуруші вважали й Сонце, з огляду на що викликає інтерес не лише поширення символіки цього світила чи вогню на предмети з поховань, а й оформлення курганних насипів у вигляді символів Сонця.

Пуруша уособлював матеріальну й духовну першооснову Всесвіту, а також сам Всесвіт, структура якого виникла з пуруші. Пуруша створив також різні грунти, землі, каміння, метали. Він був першопращуром людей усіх варн, із нього виникли тварини й птахи. Пуруша увійшов у всі тіла й істоти, але заразом заповнив собою увесь світ, став над ним, обійняв усю землю, простягся над нею. Він створив найважливіші божества. Наявність його символів, зокрема статуй, на таких космічних символах, як кургани (що часто використовувалися й як святилища), відповідає і загальнокосмічній функції пуруші. Різні його прояви збереглися навіть у скульптурах раннього залізного віку (у тому числі в скіфських) та середньовіччя. Значну частину рис пуруші містить і культ слов'ян-язичників.

Зольники — особливі жертовники, що стали помітним явищем духовної культури доби пізньої бронзи та раннього заліза. На них, імовірно, відбувалися головні обряди, зокрема новорічні, присвячені ключовим богам. Такі споруди мають добре відомі паралелі в античній традиції. Їхнє поширення пов’язують із посиленням ролі культу вогню, насамперед небесного, а також із розвитком землеробства. Відтак у давніх культурах Індії, Єгипту та України простежуються досить виразні спільні риси.

На думку П.Третьякова, трипільські племена Придністров’я та Середнього Подніпров’я суттєво випереджали в розвитку інші народи. Дослідник підсумовує: «у третьому тисячолітті до н.е. в області нижньодунайських і трипільських племен лежали головні центри стародавньої землеробсько-скотарської культури Східної і Середньої Європи, які мали значний вплив на життя і культуру інших племен» (Духовная культура древних обществ на территории Украины. — К., 1991. — С. 25). Розглядаючи розвиток південностепових районів України, науковець зауважує, що на початку другого тисячоліття до н.е. там поширилося скотарське господарство. Степові простори, які досі були мало заселені, зайняли племена з пастушим укладом. Відтоді скотарі надовго стали господарями степової зони. Їхня культура відображала тісні контакти з населенням степів Сибіру та Кавказу, а також із центрами давнього скотарства Середньої і Передньої Азії.

М.Біляшевський у духовному житті енеолітичного населення України вбачав риси культури, що прийшла через Егейське і Мармурове моря з Фінікії або Єгипту (Археологическая летопись Южной России. — К., 1899. — Т. 1. — С. 8).

О.Знойко стверджував, що на етногенез і культурний поступ слов’ян помітно вплинули народи, споріднені з племенами з долини Дворіччя (району міста Ура) та з шумерськими племенами. Серед них переважали шанувальники Місяця, яких тіснили сонцепоклонники барбари (Бар-Бар — бог Сонця). Рятуючись від знищення, пастуші племена в третьому тисячолітті до н.е. відкочовували з району Ура на північ до гір Харрен, а далі — у Малу Азію, у долину Дніпра-Дністра-Дунаю та Північне Причорномор’я. Головним ідолом астрального культу в Малій Азії та на теренах України з другого тисячоліття до н.е. був Місяць. Безперечно, цей культ вплинув на вірування місцевого населення. Досить згадати місячну семантику в знакових системах Трипілля, а згодом — зображення Місяця в археологічних матеріалах доби бронзи, у побутових речах і прикрасах скіфів. Пізніше сонце, місяць і зорі стали головними персонажами української міфології та обрядової пісні. Сучасні археологічні дослідження підтверджують висновки про зв’язок із культурним світом Стародавнього Сходу.

Звісно, контакти з південними країнами існували, відбувалася культурна взаємодія. Однак питання про її інтенсивність і масштаби досі залишається відкритим.

У добу бронзи дедалі більший вплив на духовне життя суспільства мали соціальні відносини. Дослідники вважають символами влади того часу лук, стріли, булаву, сокиру та стрекало (дерев’яний держак із бронзовим жальцем для поганяння худоби). І.Шарафутдінова припускає, що орнаментована сокира-молоток, стрекало та подібні речі могли бути знаками особливого становища й влади воєначальників, вождів, жерців. Вона ототожнює їх із булавою та іншими сакральними предметами.

Кам’яні булави знайдено в соціально значущих комплексах із модельованими черепами. В одному з них виявлено набір із семи наконечників стріл і стрекало. Можливо, число сім несло магічний зміст. М.Новикова, аналізуючи архаїчні тексти української магії, зазначає: «символізацію числа “сім” біофізики виводять з властивостей людської пам’яті: сім знаків — максимальний об’єм “миттєвого” усного запам’ятовування та відтворення... У багатьох замовляннях “сім” (й інші числа зі значенням “багато”) як атрибут підкріплюється іншим атрибутом — кревністю (“брати”, “сестри”). Кревність у замовляннях розуміється як включення в якусь єдину групу (Новикова М. Українські замовляння. — К., 1993. — С. 283—284). Імовірно, сім стріл означало включення покійного до соціально значущої групи, до представників влади чи їхніх родичів. Логічно припустити, що число «сім» водночас символізувало пам’ять живих про померлого.

Навколо сучасного Токмака мешкало одне з найсильніших племен Інгульської катакомбної культури з власним святилищем, яке розкопала Запорізька експедиція в кургані №3 біля с. Виноградне. Іншим подібним святилищем могла бути Кам’яна Могила. Її найпізніші зображення лінійно-геометричного типу датуються бронзовим віком. Серед головних сюжетів — коні, людські ступні, стилізовані гарби із запряженими биками. Такі сюжети, як побачимо далі, символізували проводи покійного в потойбічний світ. Ще більшого поширення набула астральна, зокрема зодіакальна, символіка.

Обряд моделювання черепів у племен Інгульської катакомбної культури відображає складну соціальну структуру суспільства, а також розвиток уявлень про життя і смерть, віру в потойбічне життя та можливість відродження. Важливо, що в Подніпров’ї цей обряд трапляється дуже рідко. Не набув він поширення і в Північно-Західному Причорномор’ї. Найімовірніше, населення не сприйняло генетично чужий ритуал, який суперечив його світогляду.

Серед археологічних культур бронзового віку вирізняються зрубна (XVI—XII ст. до н.е.), сабатинівська (XIV—XII ст. до н.е.) і білозерська (XI—IX ст. до н.е.). Поселень цих культур відомо значно більше, ніж катакомбних. Це свідчить про осілий спосіб життя, основою господарства якого були скотарство і землеробство. Найпоширенішим типом поховальних споруд є кургани; у пізній період з’являються безкурганні могильники. Покійників клали в скорченому стані на бік, кисті рук — перед обличчям, головою зазвичай на схід або з відхиленнями на північ чи південь. Така поза, як вважається, пов’язана з уявленням про символічне повернення померлого в лоно Матері-Землі в позі зародка, із надією на відродження в новому житті. Саме світоглядний зміст останньої пози міг зумовити її поширення серед носіїв землеробсько-скотарських культур пізнього енеоліту та доби бронзи (Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — С. 108). Орієнтація головою на схід, можливо, символізувала зв’язок населення з країнами Близького Сходу.

Найпоширенішим типом керамічного посуду зрубної культури є горщик банкоподібної форми. Орнамент покриває лише верхню частину посуду. Він нанесений відбитками шнура або прокресленими лініями. Іноді орнамент втрачає ритмічність і повторюваність елементів, у його складі часто трапляються різноманітні знаки, хрестики, прямокутники, схематизовані зображення тварин. Учені вважають, що це може бути примітивне піктографічне письмо. Найцікавіші «піктограми» знайдено на горщиках біля с. Рубці на Осколі та м. Артемівська Донецької області. Загалом відомо близько 300 знахідок посуду зрубного часу із загадковими знаками. Отже, висновки про наявність письма в населення України епохи бронзи підтверджуються археологічними даними.

Серед кераміки сабатинівського типу трапляються предмети пластики — фігурки тварин, а також невеликі глиняні «хлібці» різної форми, безсумнівно, культового призначення. Кераміка бондарихінської культури своєрідна й відмінна від синхронних культур. Орнамент із ямок різної форми, відбитків гребінцевого штампа чи відрізків так званого перевитого шнура («гусеничка») зазвичай покриває всю поверхню виробу. Для бондарихінського посуду характерний також оригінальний візерунок у вигляді наколотих трикутників, а також валиковий елемент орнаменту. Як і в зрубній культурі, трапляється посуд із загадковими знаками. Один такий горщик із «піктограмою» знайдено, наприклад, у житлі на поселенні Бондариха. Його поверхня вкрита прокресленими фігурами та знаками у вигляді хрестиків, наколотих трикутників тощо. Горнятко висотою лише кілька сантиметрів, безперечно, мало культове призначення.

Окремі аспекти духовної культури населення України епохи бронзи можна простежити, аналізуючи культові пам’ятки зрубної культури. Матеріали курганів допомагають відтворити обряди, їхню спрямованість і відповідні уявлення про навколишній світ. Обряд поховання можна розглядати як початкову фазу переправлення померлого з реального світу в потойбічний. Як слушно зауважує В.Отрощенко, поєднання в обряді поховання матеріальних можливостей та ідеологічних стереотипів дає змогу моделювати не лише сам обряд, а й те розуміння світу, яке в ньому втілене (Отрощенко В.В. Идеологические воззрения племен эпохи бронзы на территории Украины (по материалам срубной культуры). — К., 1993. — С. 5).

Загальну модель поховального обряду первісного суспільства запропонував В.Бочкарьов. Він бачить у поховальному обряді передусім прояв конфлікту природи і культури, тобто суперечності між бажанням людини співпрацювати з природою та неминучістю смерті кожного індивіда. «Одне з цих самих драматичних і неминучих зіткнень — смерть людини, яка означає безпосереднє і фатальне вторгнення природи в сферу культури, руйнує соціальні зв’язки і загрожує хаосом всьому колективу. Перебороти цей конфлікт, це зіткнення культури і природи в первісному суспільстві і покликаний поховальний обряд. Це його найважливіша культова функція. Проблема вирішується ідеологічно (як і зараз), але в дусі міфологічної свідомості, за рахунок розповсюдження сфери культури за її межі. Якщо природа через смерть втручається в культуру, то культура проводить контрвтручання. Вона свідомо і цілеспрямовано здійснює (обрядом і ритуалом) перехід, переправу людини із життя до смерті, із цього світу в інший, із культури до природи. Тим самим процес немов би береться культурою під контроль (див. там же, с. 6). Концепція переправи в потойбічний світ допомагає глибше зрозуміти зміст і значення поховальних обрядів і передбачає наявність у тогочасної людини уявлень про багатовимірність простору, існування інших світів і життя після смерті.

Цікаво розглянути поховальний обряд крізь призму синергетичної концепції. Смерть окремої людини тоді постає своєрідною точкою біфуркації, коли в соціальній системі наростають зміни й у момент смерті досягають апогею, загрожуючи, за визначенням В.Бочкарьова, руйнуванням соціальних зв’язків і хаосом. У цій ситуації поховальний обряд покликаний дати соціальній групі змогу швидко збалансувати внутрішні зв’язки та гармонійно поєднатися з природою. Інакше кажучи, природа і культура через взаємодію за допомогою ритуалу поховання потенційно отримують шанс вийти на новий рівень самоорганізації, подолати хаос і ввійти в стан природної культури та культури природи. Померлий виступає своєрідним медіатором між двома світами.

На поселеннях зрубної культури поки що не зафіксовано культових споруд. Очевидно, ритуальні дії відбувалися всередині жител. Так, у житлі №7 на поселенні біля с. Ільїчівка на Сіверському Дінці виявлено комплекс культових предметів: одинадцять глиняних «хлібців», чотири товстостінні чашки та шматок крейди з вирізаним косим хрестом. Отже, в обрядах, що проводилися в житлах, використовувалася дрібна культова пластика. Логічно припустити, що домашній ритуал був спрямований на забезпечення добробуту сім’ї, відтворення здорового потомства, продуктів землеробства та поголів’я худоби. Сліди землеробського і тваринницького культів, а також культу предків — очевидні. Крім того, проведення ритуалів у житлах свідчить про початки демократичності, коли кожна людина могла спілкуватися з богами і духами без посередників і в обраному нею місці.

Курган на поселеннях зрубної культури виконував не лише меморіальну, а й культову функцію. Саме курган, який могильною ямою сягав підземного світу, а вершиною тягнувся до неба, ставав своєрідним мостом, що поєднував підземний, земний і небесний світи. Він утілював уявлення про триярусну будову світу. Люди, які здійснювали церемонії на його вершині, поєднували майбутнє, минуле і сучасне, спілкуючись із міфічними першопредками та богами. Можна говорити про особливе місце кургана в системі світоглядних уявлень племен бронзового часу. Аналіз археологічних матеріалів дає підстави вважати, що довгі кургани та валоподібні споруди між ними використовувалися як святилища відкритого типу. Аналогічну традицію бачимо в населення України першого тисячоліття н.е.

Довгі кургани на території України розкопані в Донецькій і Луганській областях, особливо поширені вони в Подніпров’ї. У середині XIX ст. П.Савельєв розкопав Довгу могилу біля Александрополя Дніпропетровської області, а І.Забелін дослідив подібні поховання біля хутора Геремесова Запорізької області. Він, зокрема, підкреслив зв’язок довгих курганів епохи бронзи зі скіфськими царськими курганами. Розкопки біля села Балки Запорізької області підтвердили правильність висновку І.Забеліна. Тут на валу довгого кургану виявили святилище скіфського Арея, де був встромлений у землю меч. Складні валоподібні споруди розкопані в Запорізькій, Херсонській областях, у Криму та Північно-Західному Причорномор’ї.

Характерна риса довгих курганів — різноманітність форм: від правильного овалу до складніших фігур, наприклад, у вигляді вісімки чи поєднання симетричних і несиметричних споруд. Така конфігурація курганів бронзового часу дала підстави вважати, що з висоти пташиного польоту вони могли сприйматися як велетенські знаки-зображення, і саме з цією метою їх споруджували. Ю.Шилов біля сіл Велика і Мала Білозерка Запорізької області виявив кургани у вигляді змія, а також кургани, що символізують Сонце, людину і птаха. На спині «птаха» був спалений померлий.

Після ретельного вивчення археологічного матеріалу та аналізу зовнішнього вигляду курганів Ю.Шилов дійшов висновку про основний мотив світосприйняття населення, яке зводило ці кургани, — мотив взаємозв’язку Хаосу і Космосу, двох фундаментальних станів-чинників світобудови (Шилов Ю. Космические тайны курганов. — М., 1990. — С. 58). Дослідник простежує в степових курганах також символіку Місяця і Бика. Він підкреслює, що сюжет про народження і смерть Місяця є одним з основних у зображеннях на археологічних знахідках. Справді, культ Місяця був досить поширений у стародавніх народів. Фази Місяця — виникнення, ріст, зникнення, за яким іде нова поява через три темні ночі, — відіграли величезну роль у виробленні циклічних концепцій. Аналогічні концепції знаходимо передусім в архаїчних апокаліпсисах та антропогоніях (міфах про походження людини). Потоп кладе кінець виснаженому і грішному людству, і народжується нове, відроджене людство — звісно, від міфічного предка, врятованого від катастрофи. Аналіз цих груп міфів виявляє їхній місячний характер. Подібні сюжети характерні й для світогляду населення України другого тисячоліття до н.е. — першого тисячоліття н.е. Місячний режим виявляє не лише короткі проміжки часу (тиждень, місяць), а й слугує архетипом для тривалих періодів. Народження людства, його ріст, старіння і зникнення уподібнюються місячному циклу. Домінуючим в усіх космічно-міфологічних місячних концепціях є циклічне повернення того, що було раніше, — «вічне повернення». Тут також знаходимо мотив повторення архетипової дії, спроектованої в усіх планах — космічному, біологічному, історичному, людському. Водночас виявляємо циклічну структуру часу, який відроджується при кожному новому «народженні», у якому б вигляді воно не проходило. Це «вічне повернення» свідчить про онтологію, не зачеплену ні часом, ні становленням. Можемо говорити про людиновимірність історії та історичність людини.

Досить поширена в степових курганах і символіка Сонця. Ю.Шилов, аналізуючи восьмий шар Високої Могили, зазначає, що він мав вигляд хреста, вписаного в широкий овал. Це, пише дослідник, різновид символіки Сонця, яке повеліває чотирма сторонами світобудови та порами року. На горизонтальній округлій вершині знаходився вимощений камінням жертовник з уламками кісток і посуду, слідами вогнищ. Від «сонця», як показали аерофотознімки, розбігалися 12 променеподібних доріг. Вони орієнтовані на найяскравіші зірки зодіаку. Установлено зв’язок кожної з доріг із певною календарною датою (див. там же, с. 86). Подібно до О.Знойка, Ю.Шилов робить висновок: «Приклад 6—8 шарів Високої Могили показує перехід від місячного до сонячного зодіаку. Це було викликане витісненням місячного і утвердженням сонячного календаря. Така зміна в другій половині третього тисячоліття до н.е., очевидно, мала загальноєвропейський характер» (там же). На думку вченого, матеріали «степових пірамід» свідчать про тривале перебування в Азово-Чорноморських степах залишків арійських племен після їхнього часткового переселення в Індію. Підтвердженням цього є досить близькі паралелі індійського пуруші та духовного світу праслов’ян, які наводить М.Чмихов. «Відповідають один одному міфологічні сюжети, послідовність їх розгортання, а головне, місце людини в системі світопорядку. Людина і в “Рігведі”, і в “пірамідах степів” богорівна: представники суспільства — вожді, мудреці, посланці в інші світи — уподібнюються божествам. Ці божества не підняті над суспільством, не надприродні, їх раціональне коріння цілком очевидне. Однак вони концентрують у собі і матеріальні, і духовні сторони буття, причому на межі можливостей первісної культури, а можливо, і людської природи взагалі» (там же, с. 163). Подібно до багатьох дослідників, Ю.Шилов наголошує на «особливо значному впливові цивілізацій Близького Сходу на племена Азовсько-Чорноморських степів третього—другого тисячоліття до н.е.». У культурі цих племен знаходимо універсальний символ світового дерева, їм властива віра в безсмертя людського духу, втілена в багатьох археологічних знахідках. Саме ця ідея була покладена в основу поховального обряду.

Отже, довгі кургани зрубної культури були передусім культовими спорудами. Як слушно вважає В.Отрощенко, ідея переправи, покладена в основу поховального обряду первісного суспільства, дозволяє трактувати плоский гребінь валоподібної споруди з укріпленими камінням і глиною відкосами як ритуальну дорогу, тобто як початок шляху, який має пройти померлий в інший світ. Різновисокі кургани, що оточували вал з обох сторін, допускали реальне чи символічне вознесіння тіла (душі), так само як і опущення вниз. Можливо, така варіативність означала уявлення про те, що не кожна людина чи її духовна сутність гідна бути прийнятою на небі. Дуже ймовірна наявність у світогляді населення України того часу ідеї про обумовленість подальшої долі померлого його реальними земними справами.

Важливим елементом ритуалів проводу на той світ був візок. Показово, що мотив шляху і мандрівництва є одним з основних у слов’янській міфології. Безпосереднє відношення до переправи померлого за допомогою візка мають і поховання тварин — тяглової сили. Передусім це парні поховання коней із залишками вуздечок, наприклад, у кургані №1 біля с. Биково Луганської області. Частіше знаходять деталі вуздечок при померлих. Семантику поховального ритуалу несуть зображення возів і коліс на посуді з поховань. Біля могильних ям кургану №2 с. Іванівки Межівського району Дніпропетровської області виявлені черепи і кінцівки биків, які, враховуючи знайдений матеріал поховання, можуть розглядатися як тяглові тварини.

Не варто відкидати й імовірність того, що ці тварини виконували охоронну функцію стосовно небіжчика. З огляду на те, наскільки поширеними були зображення бика та його фігурки в попередні періоди, можна дійти висновку, що кам'яні голови биків уособлювали небесного Бога-Бика. Він, своєю чергою, був символом небесного зодіаку та космічного маршруту, яким душа померлого вирушала в інші світи. Така подорож, здійснювана за допомогою переїзду, потребувала значних матеріальних ресурсів (віз і пара коней або биків були доступні лише заможним верствам населення, як і можливість приносити тварин у жертву богам). Тож цілком природно припустити, що більшість населення обирала простіший і дешевший спосіб — переправу пішки. Саме цей варіант зафіксовано на багатьох археологічних пам'ятках. Наприклад, на одному з глечиків із поховання №5 кургану №8 поблизу с. Волчанка в Куйбишевській області зображено постать чоловіка, який крокує вдалину. Це зображення знайдено в похованні підлітка. Імовірно, саме цей старший предок, чиє обличчя викарбуване на посуді, мав супроводжувати хлопця у світ потойбічний.

Ще одним характерним для племен зрубної культури способом переправи було трупоспалення. Тодішні уявлення свідчили, що померлий полишає цей світ разом із димом ритуального вогнища, яке зазвичай розпалювали просто на кургані. Курган також слугував відкритим святилищем, де відбувалися й інші обряди, пов'язані з різними аспектами життя людей бронзового віку, зокрема з господарською діяльністю. Майже завжди ці дійства супроводжувалися вогнем. Це, ймовірно, певною мірою підтверджує висновки про схожість вірувань населення України та Індії відповідного періоду. У.Норман Браун у своїй праці «Індійська міфологія» зауважує: «найдавнішим літературним пам'ятником Індії є "Рігведа". Вона була створена на архаїчній формі санскриту племенами аріїв, які прийшли в Індію з північного заходу, ймовірно між 1500 і 1200 pp. до н.е.» (Мифология древнего мира. — М., 1977. — С. 285). Отже, паралелі у світоглядних традиціях підкріплюються й хронологічно, адже йдеться про бронзовий вік в Україні, а північний захід асоціюється зі степовими племенами України того часу.

Археологічні знахідки дозволяють припустити, що діючі поховальні пам'ятники використовувалися не лише як святилища, але й навпаки — згодом святилища починали виконувати поховальну функцію. Простежується прагнення освятити, «освоїти» територію для майбутніх поховань. Для цього створювалися складні системи круглих ям, які знаходять на території Дніпропетровщини, Херсонщини та Криму. Традиція освячення певної території відображала загальні закономірності розвитку людської свідомості. У тогочасних уявленнях будь-яка територія, призначена для проживання, мала бути перетворена з «хаосу» на «космос» через відповідний ритуал. Численні обряди освячення простору (в даному випадку кургану та прилеглої території), предметів, людей тощо свідчать про прагнення первісної людини до буття. Саме через ритуальні дії на кургані, які символічно відтворювали акт творення та впорядкування Всесвіту, людина надавала створюваному нею світу відповідності позаземним архетипам. Усі ці елементи знаходимо в українській міфології першого тисячоліття н.е.

Племена степової України другого тисячоліття до н.е. вшановували кам'яних та дерев'яних ідолів. Біля с. Терни на валу Довгої могили знайдено дерев'яного ідола, якого дослідники часто ототожнюють із кам'яними ідолами та зображеннями зрубної культури. Показово, що дерев'яні ідоли встановлювалися над перекриттями поховань: курган №3, поховання №1 біля с. Пролетарське Дніпропетровської області, курган №34, поховання №11 біля с. Виноградне Запорізької області, курган №4, поховання №5 біля с. Видножино Запорізької області. Логічно припустити, що вони уособлювали зв'язок покійного з небесним світом. Досить обґрунтованим видається висновок, що носії зрубної культури мали уявлення про структурну організацію простору як по вертикалі, так і по горизонталі. Ці уявлення втілювалися не лише в монументальних формах валоподібних святилищ, а й у культових предметах. У цьому контексті особливу увагу привертає серія жертовних ножів із селищ Стара Нагавська та Єлисеєвичі в Приазов'ї. Найцікавішим є ніж зі Старої Нагавської із сокироподібним виступом та «пливучим» птахом, по боках якого зображені невідомі тварини. На думку В.Отрощенка, тварини по боках — це традиційне оточення світового дерева (осі). Цей сюжет є примітивною схемою як святилища, так і світобудови. Можливо, правильніше було б вбачати в сокироподібному виступі прообраз світового дерева, але сама ідея наявності семантики центру або світового пагорба (роль якого часто виконував курган) є досить слушною. Адже поряд із вірою в небесні прототипи у свідомості давньої людини важливе місце посідало поняття «центру». Символіку «центру» можна сформулювати так: 1) Священна Гора, де зустрічаються Небо із Землею, розташована в центрі Світу (особливо яскраво ця тенденція проявилася у скіфів); 2) будь-який храм чи палац, а також будь-яке священне місто чи царська резиденція, є «Священною Горою», а отже, і повним центром; 3) будучи Віссю Світу, священне місто чи храм розглядаються як точка дотику Неба, Землі і Пекла. Пекло, центр Землі та «Ворота Неба» перебувають на одній осі, по якій здійснюється перехід з однієї космічної сфери в іншу (Элиаде М. Космос и история. — М., 1987. — С. 38—39). Ці риси символіки чітко простежуються в культурах країн Сходу, які мали певний вплив на духовне життя населення України. У видозміненій формі вони присутні в слов'янському язичництві та пізнішому християнстві Київської Русі, яке в народному середовищі фактично стало продовженням тисячолітньої культурної традиції, що сформувалася на українських землях упродовж попередньої історії.

Жертвоприношення було характерною рисою обрядових дійств населення України епохи бронзи. Зазвичай у жертву приносили велику рогату худобу чи коней, однак під час дослідження святилищ були виявлені й людські кістки, а також знаряддя, виготовлені з них. Отже, з великою часткою ймовірності можна стверджувати, що людські жертвоприношення також мали місце. Не виключено, що траплялися випадки ритуального канібалізму. Це підтверджується результатами судово-медичної експертизи людських кісток із поховання №11 кургану №3 біля с. Нове Херсонської області. Історія стародавнього світу знає подібні аналоги. Прояви канібалізму серед давніх іраномовних племен зафіксовані також у писемних джерелах. Можливим проявом такої традиції може бути широко відомий звичай виготовляти ритуальні чаші з черепів убитих ворогів, досить поширений серед скіфів.

Посуд був важливим елементом культових церемоній, зокрема дерев'яні чаші з поховань зрубної культури. Бронзові оправи на них несли значне смислове навантаження. Так, у сюжеті на дерев'яній чаші з с. Велика Білозерка Запорізької області центральним елементом є стилізоване дерево (ялина). Унизу дерева чітко вирізняється ромб, який дослідники пов'язують із символікою жіночого начала та родючості.

Найбільш розгорнуту модель світобудови відтворено на керамічному посуді з поховання №3 кургану №3 біля с. Новопавлівка. Тут простежуються чотири орнаментальні зони: потрійний зигзаг під ребром, зображувальний фриз, розділений хвилястою лінією, геометричний орнамент, косі лінії тощо. Така орнаментальна схема відображає просторові уявлення населення бронзового часу. Нижній світ представлений умовно водною поверхнею по лінії ребра. Цією поверхнею зліва направо пливуть дев'ять каченят, одне з яких пірнає, символізуючи контакт між земним і нижнім, невидимим світом. Зліва зображені два ромби, розділені лінією, і кут вершиною вниз, що дослідники пов'язують із символікою жіночого начала. Праворуч — дві модифікації хреста, кут вершиною вгору та похила лінія — знаки чоловічого начала. Верхній світ переданий одинарною хвилястою лінією та рядом косих рисок, які, ймовірно, зображають небо і сонце. Аналіз композиції показує розмежування сфер, протиставлення категорій верх-низ, лівий-правий, а також наявність зв'язку між сферами. Можна зробити висновок, що населення України епохи бронзи вже мало сформовану систему поглядів на світ.

У межах України за доби пізнього неоліту, енеоліту та бронзи відомі три провідні традиції поховань: 1) близькосхідно-анатолійсько-балкано-дунайська, представлена переважно в ранньому та середньому трипіллі й пов'язана зі скорченими трупопокладеннями під житлами; 2) середньоєвропейсько-середньодніпровська, пов'язана з трупоспаленням — культура лінійно-стрічкової кераміки; 3) скотарсько-степова, відома за похованнями в ямах із використанням вохри, інколи каменю та курганних насипів. Перша традиція надійно пов'язується зі східносередземноморсько-балканським культурним світом і має численні паралелі в давньоземлеробських культурах Близького Сходу, Анатолії тощо. Водночас на деяких поселеннях придніпровської щербанівської групи доби середнього Трипілля під підлогою жител виявлено й трупоспалення. Загалом для населення пізнього Трипілля поховальний ритуал не був сталим та уніфікованим. На думку багатьох дослідників, це безпосередньо пов'язано зі значною взаємодією населення середземноморського антропологічного типу з тубільними мешканцями південних районів Східної Європи.

Ю.Павленко вважає доцільним пов'язувати різні форми поховального ритуалу з різноманітними уявленнями давніх людей про те, як обрядовими діями можна вплинути на долю людської душі після смерті тіла. Логічно припустити, що в різних народів існували неоднакові переконання. За С.Токарєвим, провідними ідеями, очевидно, були дві: збереження тіла чи хоча б його частини — черепа, інколи з наданням йому ознак обличчя померлого (що ми бачили в катакомбній культурі), або, навпаки, намагання повністю знищити тіло небіжчика. Перша пов'язана з уявленнями, що доля душі померлого залежить від збереження його тіла або обличчя, голови, в якій перебуває душа. Такі переконання були широко поширені в різних пізньопервісних та ранньокласових суспільствах, зокрема в давніх єгиптян, китайців, перуанців та інших. Саме з ними пов'язується поширення звичаю муміфікації або хоча б портретного моделювання черепів, відомого на Близькому Сході та за матеріалами катакомбної культури степів півдня Східної Європи, зокрема Приазов'я.

Розвиток релігійно-міфологічних уявлень у деяких випадках міг призвести до поширення переконання в бажаності якнайшвидшого відокремлення людської душі від мертвого тіла, як це, до речі, має місце в сучасній Індії. У такому разі найефективнішим способом ліквідації трупа ставала кремація. Однак цей обряд потребував великої кількості деревини, тому міг набути переважного значення в багатих на ліс місцевостях, особливо з удосконаленням кам'яних, а згодом і металевих сокир. Тож цілком імовірно, що в Середньому Подунав'ї та Середньому Подніпров'ї вже за енеолітичної доби у зв'язку з певною спіритуалізацією уявлень про долю людини в потойбічному світі виникає та поширюється обряд кремації. Можливо, він пов'язаний з уявленням про вогняну сутність найвищого бога чи бога потойбічного світу. При спалюванні покійника його духовна субстанція, за тогочасними уявленнями, найшвидше ставала частиною всезагальної вогневої субстанції та розчинялася у Всесвіті для нового втілення в земному житті.

Значна кількість пізньопервісних племен могла не дотримуватися ані першої, ані другої системи поглядів і після виконання певних обрядів залишати померлого в поховальній споруді без будь-якого штучного впливу на процес його природного розкладу. Так чинила більшість населення Західної та Центральної Європи неолітичної та енеолітичної доби та Євразійських степів, що певним чином свідчить про подібність світоглядних уявлень тогочасного населення України та названих регіонів. Головна увага приділялася будівництву поховальних споруд, зокрема мегалітичних та курганних. Посилення соціальної стратифікації підкреслювалося зведенням монументальних поховальних споруд, а не використанням тих чи інших методів штучної трансформації тіла людини, хоча інколи використовувалися й вони (наприклад, обряд моделювання черепів).

Наприкінці трипільської доби відбувалося просування індоєвропейців-скотарів Північного Причорномор'я, Приазов'я та Донеччини на північ і північний захід долинами Дніпра, Південного Бугу та Дністра. Нагадаємо, що в індоєвропейському обряді трупопокладення істотну роль відігравав звичай посипання тіла небіжчика червоною вохрою, що мало символізувати життєву силу (за аналогією з кольором крові). Незабаром у всьому Північному і Північно-Східному Прикарпатті та прилеглих до нього областях Німеччини, Чехії, Словакії, Польщі, України й північних районах Румунії та Молдови поширюється культура кулястих амфор із виразним мотузчатим трикутнико-ялинковим орнаментом і керамічними формами, переконливі аналогії яким відомі в Північному Причорномор'ї.

Різноманітні археологічні дані дають підстави локалізувати праслов'ян доби пізньої бронзи в межах Середнього Подніпров'я, Волині та значною мірою Поділля і Галичини. Їхній етногенез пов'язаний як із місцевими мешканцями пізньотрипільської доби, так і власне з індоєвропейськими групами південних скотарів, які асимілювали перших у мовному відношенні, але багато чого перейняли від тубільного населення в господарській, культурній та ритуальній сферах життя. Асимілюючи посттрипільське населення та вбираючи елементи його світогляду, мовні предки праслов'ян формували власну релігійно-міфологічну картину світу. Її основу мала складати класична індоєвропейська тричленна модель космосу, суспільства і сакральної сфери.

Підсумовуючи викладене, варто наголосити, що світогляд населення України епохи бронзи базувався на обожненні природного циклу. Масові могильники та кургани дають підстави припускати, що в цей час дедалі більшого поширення набували уявлення, пов'язані зі зміцненням сімейної власності та зростанням ролі чоловіка в ранньокласовому суспільстві.

Для світогляду наших предків бронзового часу характерне обожнення душі, яка керує тілом, тому зміцнювався культ предків, вшанування яких означало збереження культурної традиції та відтворення часу міфічних першообразів. Доля душ померлих уявлялася по-різному: одні деякий час після суду богів живуть на небі, іншим боги дарують вічне блаженство, ще інші після спокутування гріхів перевтілюються на землі, нарешті, останні не можуть отримати прощення і назавжди залишаються у світі хаосу та темряви.

Спочатку кургани споруджували лише для знаті, що було гарантією її вічного блаженства. У другій половині другого тисячоліття до н.е. поширилося уявлення, що безсмертя та блаженство можна отримати за допомогою багатих жертвоприношень богам. Курган виступав символом Всесвіту. Люди вбачали прототипи та морально-етичні зразки поведінки в персоніфікованих небесних силах, тому на археологічних знахідках зберігалася астрально-солярна символіка. Хоча центр ваги дедалі більше переміщався від узгодження своїх дій із природою до соціально-суб'єктивних чинників.

Розділ 4. Зміни у світобаченні праукраїнців за Великої Скіфії

Нова суспільно-історична доба на теренах України та Передкавказзя бере свій початок із першої третини І тисячоліття до н. е. її головною ознакою стало поступове й тривале утвердження ранньодержавних інституцій, що виростали з ранньокласових суспільних відносин. У межах сучасної України ця соціально-економічна система набула завершеної форми у VI—V ст. до н. е. Її цілісність забезпечувало об'єднання місцевих етносів у межах ієрархічної військово-політичної структури, відомої як Скіфське царство, або Велика Скіфія. Важливу роль у цих процесах відігравали контакти з південними цивілізаціями, передусім з античними греками. Праслов'янство, зокрема його південно-східні групи Середнього Подніпров'я та Поділля, стає складовою частиною очоленого скіфською верхівкою ранньокласового соціального організму та підтримує безпосередні зв'язки з античними центрами Північного Надчорномор'я.

Уже на початку VI ст. до н. е. у лісостеповій Україні сформувалася система ранньополітичних праслов'янських об'єднань — «князівств» — з головними укріпленими поселеннями — «столицями». Характерною ознакою цього періоду є неухильне зростання кількості та густоти населення, що пов'язано з інтенсифікацією енергообміну суспільства з довкіллям та розширенням інформаційних контактів у межах міжобщинної структури, яка самоорганізується. Основні напрями такої самоорганізації можна окреслити так: 1) потреба в організації спільної оборони або боротьби з сусідами за розширення території; 2) необхідність регуляції відносин між общинами й родами, що входять до структури; 3) координація, кооперація та спеціалізація трудової діяльності для максимально ефективного використання ресурсів довкілля та їх доцільного перерозподілу на міжобщинному рівні; 4) організація ритуальних свят та урочистостей, що підвищує інтенсивність обігу інформації та сприяє етнічній консолідації.

У суспільно-політичному плані простежуються системні зміни: створюються владно-управлінські структури принципово нового, вищого рівня, з яких згодом виросте державна організація. Відбувається перехід від статево-вікового поділу до системи спадкоємних соціальних рангів із тенденцією переростання у становий поділ. Зміни торкаються й економічної сфери. Формування племінних структур стало важливим кроком на шляху відчуження від колективу власності на землю та її ресурси. Вищим носієм влади-власності стають вождь («князь») та його клан, які здійснюють повноваження через підпорядковані аристократичні клани, що контролюють ресурси на місцевому рівні. Влада-власність фактично перестає бути колективною, стаючи корпоративною, що набуває нових виразних ознак із переходом до ранньодержавних форм самоорганізації. У виробничій сфері відбуваються принципові зрушення: поглиблюється розподіл праці відповідно до природних умов мешкання окремих общин, що входять до складу племені; посилюється територіально-виробнича спеціалізація, яка охоплює як харчову сферу, так і нехарчове виробництво; зароджується та розширюється реміснича діяльність, зокрема перехід до спеціалізованого гончарства та металургії.

Особливої уваги заслуговують зміни в культурно-інформаційній сфері. Обсяг знань у кожній галузі принципово збільшується. Знання стають спеціальними, тому ними вже не може володіти будь-яка особа, що досягла певного віку, як це було раніше. Знаннями, що набувають значної складності, потрібно оволодівати з дитинства. Вони, як і статуси, передаються спадкоємно і принципово закриті для представників інших суспільних груп. Це стосується і ремесел, і організації суспільно-господарського життя.

Професійність, відповідно, прискорює накопичення досягнень у різних галузях: будівництві, виготовленні певних категорій виробів, астрономії, математиці, медицині тощо. Обмін досвідом та інформацією стає інтенсивнішим.

Паралельно формується власна субкультура родоплемінної аристократії.

Із маси общинних поселень виділяється центральне поселення, яке починає виконувати окремі протоміські функції та розвивається швидше, оскільки органічно поєднує політичне, економічне та культурно-релігійне лідерство. Центральне, провідне місце в першому тисячолітті до н. е. посів Потясминський регіон на чолі з Мотронинським городищем, імовірно, оформленим ранньоміським центром, де зосереджувались основні адміністративно-політичні, господарсько-редистрибутивні й культурно-культові функції.

Праслов'янська військова аристократія потрапила в орбіту скіфських політичних інтересів. Вона бере участь у нових походах, сприймає цінності та культурні стереотипи кочовиків. З іншого боку, скіфи ознайомлювалися з місцевим осілим побутом, віруваннями і звичаями, культурою. Усе це вело до взаємоасиміляції, господарсько-культурного та певного етномовного симбіозу лісостепового і степового населення. Археологічно це відбито в поширенні спільної матеріальної культури в межах обох ландшафтних зон України. Однак представники різних народів ще тривалий час зберігають власні поховальні звичаї. Отже, можемо говорити про вірування і уявлення населення Скіфії як складову частину духовного життя наших предків.

Поховальні обряди скіфів нагадують традиції населення України епохи бронзи. Курганний обряд захоронення у скіфів не був єдиним. У Степу, Лісостепу, на Північному Кавказі, в Криму тощо були поширені поховання підкурганного типу. Геродот згадує два види людських жертвоприношень. Це, по-перше, страта віщунів (можливо, жерців), яких спалювали разом із візком хмизу, запряженим биками (див.: Литвинский Б. А. Курганы и курумье Западной Ферганы. — М., 1972). Показово, що такий звичай, по суті, є різновидом величного обряду поховання шляхом спалення разом із тваринами, які мали переправити візок у царство мертвих. Характерно також, що корову вбивали саме при похованні брахманів.

По-друге, описуваний у літературі обряд жертвоприношення на могилі скіфського царя. Через рік після похорону умертвляли п'ятдесят юнаків, яких садовили на мертвих коней навколо кургану. У цьому ритуалі використовували стовпи з прикріпленими до них колесами. Принесення в жертву юнаків разом із кіньми означало за нормами ведичного ритуалу їх приналежність до військового стану. Колесо, прикріплене на стовпі, — широко розповсюджений в індоєвропейських народів солярний символ. Використання його в поховальному обряді могло символізувати космічну подорож (див.: Мамонтов В. И. О погребениях позднего этапа срубной культуры в Нижнем Поволжье и Волго-Донском междуречье // СА. — 1980. — №1. С. 98). Можливо, вершники навколо кургану, який символізував сакральний світ, повинні були оберігати межі «освоєного» простору, виступати своєрідними оберегами душі царя в царстві мертвих.

Сюжети зі скіфського мистецтва (зокрема, сцени розтерзання хижаками тварин чи людини) дають підставу припускати наявність у скіфів уявлень про розтерзання як своєрідне відродження через смерть. Хижак виступає в даному випадку як «жива могила». Можливо, образ птаха-хижака певною мірою близький до Бога-Птаха, аналоги якого мали місце ще в трипільській культурі. Цікаво, що один із курганів, де проводилось спалення покійного і жертвоприношення, на думку В. Шилова, був споруджений у формі птаха. Ідеї відродження через смерть лежали в основі зороастрійського обряду виставлення померлих на розтерзання хижим птахам. Аналогічні обряди існували в аріїв і кочових сако-масагетських племен.

Дослідники відзначають велику роль вогню в поховальній практиці скіфів. Звичай спалювати покійного повністю відповідає іранським уявленням, згідно з якими спалення є звільненням вогневої сутності покійного, його прилученням до універсальної стихії вогню. Досить аргументованим є припущення, що спалювали лише осіб високого соціального становища. Логічно припустити, що пізніше звичай спалювати покійників поширився на інші категорії населення.

Характерна риса світогляду скіфського населення — особливе ставлення до загиблих у бою воїнів. Військові подвиги скіфи вважали однією з головних заслуг, а вбивство ворога — найбільш героїчним вчинком. Загиблі воїни сприймались наближеними до божества, отже могли, за умови їх вшанування, допомагати живим співплемінникам: робити родючими землі, піклуватися про здорове потомство, збільшувати сили захисників рідної землі. Отже, культ вшанування загиблих воїнів був тісно пов'язаний з усіма сферами життя населення як епохи раннього заліза, так і пізніше.

Орієнтування померлих у похованнях тісно пов'язане з уявленням про потойбічний світ і позаземну долю похованого. Як слушно зауважує Ю. Павленко, орієнтування небіжчика певною мірою пов'язувалося з солярно-космогонічними уявленнями про «країну сходу» та «країну заходу». Перша, очевидно, асоціювалася з відродженням до нового життя, а друга — з подорожжю до країни мертвих (див.: Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — С. 108). Дані етнографії також свідчать, що орієнтування померлих найчастіше пов'язувалось з уявленням про розташування потойбічного світу чи шляху туди, місцезнаходження міфічної прабатьківщини, животворну силу сонця (див.: Бессонова С. С. Скифские погребальные комплексы как источник для реконструкции идеологических представлений. — К., 1993. — С. 27). У скіфів орієнтування похованого було пов'язане саме з положенням сонця. Померлих клали, ймовірно, обличчям до сонця, яке сходить, що цілком відповідає давньоіндійським та іранським уявленням про чудодійну силу світила. У давньоіндійському ритуалі Упанаяна обряд спілкування з сонцем супроводжувався формулою «оберігай його, щоб він не помер». Коли комусь бажали довго бачити сонце, то це сприймалось як побажання довгих років життя. Давні іранці вважали, що сонячні промені повинні світити на покійника, тоді є гарантія, що він попаде в рай. Аналогічні уявлення існували і в інших стародавніх народів. Отже, сонце сприймалось як найвища світлоносна сила, яка організовує і оберігає життя людей та їхні душі.

Трапляються поховання, де покійника клали обличчям вниз. За етнографічними даними, так ховали «небезпечних» покійників — людей, які померли насильницькою чи неприродною смертю, самовбивць, тобто осіб, чиє відродження для суспільства було небажаним. Тому їх повертали обличчям вниз, щоб сонце не могло освітити їх своїм промінням. Отже, очевидна віра у можливість самої людини впливати на долю померлих співплемінників. Це свідчить про самоусвідомлення людиною власної значущості, про зростання цінності особистості, здатної впливати на процеси самоорганізації і самовпорядкування свого внутрішнього та зовнішнього соціально-природного середовища.

Як поховальний інвентар використовували зброю, кінські вуздечки (які несли таке ж смислове навантаження, як і в попередній час), посуд. Трапляються горщики у вигляді тварин, із зображеннями гірських козлів, собак, котів тощо. Розміщення в могилах зооморфних посудин або посуду із зображенням тварин, напевно, відповідає нормам іранського поховального культу. Простежується безпосередній зв'язок такого посуду з ідеєю жертвоприношення тварини (посуд виступав замінником тварини). Як аналог тварини, він міг виконувати функцію перевізника душі померлого чи супроводжуючої жертви.

Знайдені в похованнях кам'яні таці дослідники пов'язують із культом домашнього вогнища. Цікаво, що самі таці мають овальну форму, яка, як правило, пов'язується із солярною символікою. Даний вид посуду трапляється в комплексі з іншими предметами сакрального характеру, що доводить його культове призначення. Існує думка, що на кам'яних тацях розтирали косметичні засоби, зокрема червону фарбу. Наявність червоної фарби є вагомим аргументом на користь того, що названий вид посуду використовувався в ритуалах. На думку В. Тернера, значення трьох кольорів — білого, червоного і чорного — можна вважати універсальним, оскільки вони належать до «найбільш давніх символів, створених людиною» (Тернер В. Символ и ритуал. — М., 1983. — С. 101). Так, червона фарба ототожнюється з такими поняттями, як «кров», «життєва сила». Червоний колір на ідолах може означати їхню здатність впорядковувати все живе. Одночасно, таке забарвлення може символізувати певну небезпеку «перехідного» стану організму на шляху до нового «народження», вбирати в себе негативні відтінки, зокрема, означати «співпричетність» до підземного світу. Червоний колір пов'язаний із родючістю в її хронічному аспекті, а також із заходом як країною темряви і смерті, що характерне для уявлень буддизму. Отже, червона фарба в похованнях на українських землях скіфського часу може мати відношення до культу родючості і означати перехідний стан людини між життям і смертю, символізувати надію на продовження життя, віру в нове народження, в можливість оживлення померлих. Подібне смислове навантаження несе і білий колір, який ототожнюється з молоком і сім'ям і символізує, на думку дослідників, життя, активність і продовження діяльності.

Космічні мотиви також досить поширені в знахідках скіфського часу. На золотих бляшках скіфської культури дуже поширені «сонячні обличчя». Культове призначення мали прясла, знайдені в похованнях. Можливо, вони символізували організований Всесвіт, адже обертання прясла, як було зазначено вище, найкраще символізувало рух кола зодіаку. Логічно припустити, що жерці за допомогою прясел визначали потрібні їм зірки, орієнтувалися в небі.

У похованнях скіфського часу часто знаходять стільці, табурети, що символізували престол (трон), що наштовхує на висновок про поглиблення процесів соціальної диференціації населення України першого тисячоліття до н. е., що мало вплив і на еволюцію релігійно-міфологічних уявлень.

Існування кількасотрічного скіфсько-праслов'янського альянсу в межах території сучасної України, як і утвердження ранньокласових, ранньодержавних відносин серед відповідних груп населення, обумовлює історичну еволюцію праслов'янської міфологічної системи. Замість щаблевої ієрархії суспільних станів та груп богів, які на кожному рівні упорядковувались згідно з принципом бінарних опозицій, розвивається пірамідально-ієрархічна модель усвідомлення — побудування суспільних відносин і пантеону. Проходить синкретизація сколотсько-скіфських релігійно-міфологічних богів праслов'ян та кочових скіфів.

Відбуваються зміни в світогляді людей. Життя, незважаючи на періодичні війни та напади кочовиків, ставало організованішим і впорядкованішим, зростала щільність населення, збільшувалося суспільне багатство, розвивалась культова сфера життя, насамперед пов'язана з вшануванням тих богів, від яких залежала доля врожаю — основа колективного добробуту. Усе це дозволяє припустити, що з трьох основних пар богів «верхнього», «середнього» та «нижнього» світів на перший план висуваються ті, які гарантують спокій та мирну працю. Такими, насамперед, були Сварог, Дажбог та Род, які відповідали сакральній владі «суддів-жерців», світським функціям адміністративного апарату та мирній праці широких верств хліборобів.

Разом із тим протягом першого тисячоліття до н. е. дедалі напруженішим ставало військове життя праслов'ян, а в VI—V ст. до н. е. сколотська верхівка найістотнішу увагу приділяла торговельним зв'язкам із припонтійськими греками та іншими народами. Усе це гарантувало високий рейтинг відповідних богів, тим більше, що в суспільстві кочових скіфів сакральні покровителі війни та скотарства посідали провідне місце. На думку Ю. Павленка, за цих умов темний Стрибог повинен був поступатися Сварогу, упорядкований світ якого — структурований космос хліборобського Лісостепу тривалий час протистояв руйнівному хаосу кочового Степу і жахливим болотяним хащам Полісся (див.: Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — С. 204).

Отже, трищаблевий спільноіндоєвропейський Всесвіт набував рис пантеону ранньокласового суспільства, характеру пірамідальної ієрархії богів, більшість із яких, принаймні персонажі «другого поверху буття», групувалися навколо центрального, вищого, небесного персонажу. Останній, одночасно, міг поступово віддалятися від людських турбот і, таким чином, ставати лише певним абстрактним образом. Можливо, це віддалення стимулювало виникнення великої кількості богів та істот нижчого рівня, які були максимально наближені до земного життя і повсякденних турбот. Найвищий, всепроникаючий бог приходив до людей і ставав більш зрозумілим. Не випадково саме істоти нижчого рівня міфології найдовше збереглись у народній свідомості.

Найвірогідніше, в населення України першого тисячоліття до н. е. і пізніше вищою центрально-абстрактною постаттю став Сварог, на якого почали переноситись функції прабатька якщо не всіх, то, принаймні, основних богів. Він втілював ідею порядку, структури, ієрархій — архаїчного космосу. Йому як відповідна протилежна сила десь на периферії Всесвіту протистояв Стрибог — втілення темного первинного хаосу. Безпосередньо за Сварогом йшли боги наступної генерації, насамперед його син, Цар-Сонце Дажбог — упорядник, суддя та адміністратор людських справ та вчинків, воїтель Перун, переможець первинного хаосу, та Вогонь-Сварожич — патрон ремісників, головним чином, ковалів. Серед праслов'янських існували й жіночі постаті, зокрема Лада, сколотська Артеміда-Афродита. Не виключено, що подібно до Деметри в грецькому пантеоні вшановувалася й Мокош. Однак, найвірогідніше, вона, Мати Сира-Земля, як і грецька Гея, не входила до центрального кола богів, а разом із провідним хтонічним божеством Родом певною мірою протистояла йому.

У скіфському пантеоні найбільше вшановувалася тріада: Табіті — Папай — Апі. Табіті є досить архаїчним божеством домашнього вогнища, значення якої, ймовірно, підвищується за доби утвердження держави як покровительки царського домашнього (родового) вогнища. Геродот ототожнює її з грецькою Гестією, богинею домашнього вогнища, старшою дочкою Кроноса і Реї, покровительки незгасимого вогню, що об'єднує світ богів, людське суспільство та кожну сім'ю. Якщо розвивати цю скіфсько-грецьку паралель, то Папай (Зевс) повинен бути її братом. Останній уособлював небо, а міфи наділяли його функцією космічного Деміурга, творця світу та людей. Апі вважалася його дружиною. Дослідники одностайно визнають її уособленням землі та води, точніше — вологої землі, її шлюб із небесним богом забезпечує нормальне природне та господарське життєвідтворення. Не викликає сумніву, що один із центральних сюжетів скіфської міфології пов'язаний з ідеєю священного шлюбу Батька-Неба та Матері Сирої-Землі — Папая та Апі (див.: Раевский Д. С. Очерки идеологии скифо-сакских племен. — М., 1977. — С. 174—177).

Молодша група богів у скіфів — Аргімпаса, Гойтосир, «Геракл» та «Арес» (скіфських імен двох останніх Геродот не наводить). До функцій Аргімпаси входило відтворення життя, насамперед людського і тваринного. Гойтосира розглядають як сонячне божество, певний аналог Мітри та грецького Аполлона-Геліоса. «Гераклом» мав бути один із типових персонажів майже всіх міфологій світу, який бореться та перемагає різних чудовиськ. Він фігурує у власне скіфському генеалогічному міфі як герой, від якого Змієнога Богиня народжує Агафірса, Гелона та Скіфа. Скіфський «Арес», без сумніву, — бог війни, про що свідчить характер його культу. За своїм походженням це, очевидно, божество грізних атмосферних стихій, насамперед громовиці.

Зіставлення скіфських і праслов'янських божеств виявляє чимало виразних паралелей. Д. Раєвський розшифровує ім'я Папай як «батько» або «захисник». У космологічній моделі він стійко асоціюється з вищою сферою світобудови. Отже, його можна вважати прямим відповідником праслов'янського Сварога — уособлення небесного ладу, родоначальника богів і людей. Показово, що в старослов'янській мові слово «батько» звучало як «папа». Ю. Павленко ототожнює Апі з Матір'ю Сирою-Землею, тобто слов'янською Мокош. Ця ключова сакральна пара перегукується з головними образами землеробської міфології трипільської доби. Тож її витоки, найімовірніше, сягають праслов'янських вірувань, які скіфи-кочовики запозичили та переосмислили на власний кшталт. Своєю чергою, Табіті-Гестія, ймовірно вогняно-небесна сестра Папая-Сварога, має суто індоєвропейське коріння. Як покровителька незгасного вогнища вона більше відповідає світогляду осілого населення, аніж мобільних номадів. Утім, не слід забувати, що уявлення про вогняну природу верховного божества було притаманне й давнім іранцям.

Постаті Аргімпаси та Лади також дуже близькі. Відмінність полягала хіба в тому, що скіфська богиня опікувалася переважно добробутом худоби, тоді як Лада асоціювалася радше з аграрними ритуалами. Проте як богині кохання та весняного відродження життя вони практично ідентичні. Так само Гойтосира можна зіставити із сонячним Дажбогом, який, своєю чергою, нагадує Аполлона-Геліоса та іранського Мітру. Скіфський «Арес» за своєю суттю має відповідати Перуну — богу війни й грози. Згаданий Геродотом «Геракл» своїми головними рисами схожий на богів-героїв скіфів та сколотів (див.: Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — С. 205—207). Імовірно, саме від таких персонажів походить образ «культурного героя» в українській міфопоетичній традиції, який бореться зі злом і перемагає.

Попри розвиток пірамідально-ієрархічної моделі, світогляд скіфів зберігав характерне протиставлення бінарних опозицій: чоловіче-жіноче, старше-молодше, праве-ліве. Згідно з теорією К. Леві-Строса, мислення давньої людини підпорядковувалося правилу бінарних опозицій, тобто будувалося на виділенні через протиставлення довгого ряду пар протилежних явищ: світло-темрява, день-ніч, праве-ліве, чоловіче-жіноче, верх-низ, активне-пасивне, сильне-слабке тощо. Між цими парами образів-понять встановлювалися сталі асоціативні зв'язки: світло-день-праве-чоловіче-верх-сила-активність, темрява-ніч-ліве-жіноче-низ-слабкість-пасивність тощо. Т. Бернштам, аналізуючи цю опозицію, зауважує: біологічна за походженням, вона була постійним диференціюючим чинником у будь-якій соціальній ланці, оскільки через неї насамперед зберігалася світоглядна впорядкованість людей, їхнього способу життя, функцій і поведінки. Отже, головна функція обрядовості та відповідного мислення — підтримання впорядкованості й збалансованості соціальної системи, що перегукується з основними положеннями синергетичної концепції розвитку систем.

С. Бессонова, досліджуючи категорії «чоловічого» і «жіночого» в сакральній сфері скіфів, вказує на тісний зв'язок жінок зі стихійними силами землі та підземним світом, їхню близькість до поховальних культів і дикої природи — на відміну від сфери «культури», освоєної природи, де головне місце посідає чоловік. Втрата жінками рівного з чоловіками соціального престижу спостерігалася в усіх давніх землеробських суспільствах і пояснювалася знеціненням жіночих занять. Античні автори описують скіфське суспільство як таке, де панував яскраво виражений патріархальний уклад.

Водночас роль жіночого божества в скіфській релігії була досить вагомою. Дослідники пояснюють це відставанням ідеологічної сфери від життєвих реалій. В. Абаєв зазначає, що «в скіфському пантеоні старий матеріальний світ немов би вступав в компроміс з новою патріархальною ідеологією» (Абаев В. И. Культ семи богов у скифов // Древний мир. — К., 1962. — С. 448).

Як згадувалося вище, за часів Геродота існував загальноскіфський пантеон із семи божеств: чотирьох чоловічих і трьох жіночих. Дослідники поділяють його на три ієрархічні рівні. С. Бессонова вважає, що три скіфські богині різних рівнів фактично втілювали три різні функції (суверенітет, фізична сила, родючість) одного найдавнішого божества. Дві з них — Апі-Гея та Аргімпаса-Афродіта — тісно пов'язані з природними стихіями, родючістю землі, людей і тварин (див.: Бессонова С. С. Религиозные представления скифов. — К., 1983. — С. 40—41).

Найяскравішим втіленням чоловічого начала в сакральній сфері скіфів є пектораль із Товстої Могили. Д. Раєвський переконливо трактує її як втілення скіфської космогонічної моделі, що водночас слугувала практичній меті — забезпеченню благополуччя колективу та його впорядкуванню (див.: Раевский Д. С. Модель мира скифской культуры. — М., 1985. — С. 202—203). Сюжети пекторалі насичені «чоловічою» символікою: грифони та хижаки чоловічого роду, у верхньому ярусі — підлітки й старі чоловіки, що виконують ритуальні дії. Основна ідея композиції — завершення акту творення космосу, де центральна роль належить деміургам чоловічої статі. Можливо, ці деміурги є образами двох згаданих вищих божеств України того часу — Сварога і Стрибога, які втілюють два протилежні начала світобудови. В. Мозолевський трактує семантику зображеної на пекторалі сцени як акт першотворення, містерію на честь помираючого і воскресаючого божества (див.: Мозолевський Б. Н. Товста Могила. — К., 1979. — С. 221—223). Таке пояснення видається цілком обґрунтованим, зважаючи на наявність подібного сюжету в слов'янській обрядовості пізніших часів. Близькі паралелі простежуються у ведичному обряді дикша, що означає «нове народження». Символічно, що цей ритуал мав ще одну мету — магічне забезпечення родючості землі.

Семантика центральної сцени пекторалі пов'язана з уявленнями про парні божества або культурних героїв. В індоєвропейській, зокрема іранській, міфології два брати виступають покровителями тваринництва та уособлюють різні суспільні функції. Часто вшанування близнят пов'язане із символікою родючості. У деяких традиціях (балтійській, римській) один із братів-близнюків — смертний (перший померлий на землі), а інший — безсмертний, засновник релігійного закону та ритуалу, тобто перший жрець. Очевидно, саме така пара перших людей-напівбогів зображена на пекторалі. Те, що сюжет пов'язаний із міфологічним часом першопредків, не викликає сумнівів. Д. Раєвський співвідносить двох персонажів із «верхом» і «низом» у просторовому та соціальному значеннях. Старшинство правого персонажа підтверджується наявністю пов'язки, тоді як лук є лише в молодшого. Можливо, це головний образ скіфської міфології, адже саме молодший брат отримав лук як символ влади. Характерно, що зображення «старшого» і «молодшого» типове для сцен скіфського сакрального мистецтва: «зліва» (з внутрішньої точки зору) розташоване божество, а справа — «герой» («цар»), персонаж у дії. Співвідношення «верха» з правою частиною, з якою пов'язуються поняття «старшинства» та «сакральності», чітко простежується в багатьох традиціях.

Символічним зображенням жіночого божества дослідники вважають світове дерево. Саме в такому «закодованому» вигляді жіноче начало представлене на пекторалі з Товстої Могили.

Більш виразний символ Великої Богині бачимо на пластині з Гюновки. Там зображено поширений сюжет чарівного полювання героя — претендента на царську владу — на оленя, священну тварину богині та втілення царської влади. Символом самої богині є стилізоване дерево в центрі композиції, поруч із яким розміщені чоловічий і жіночий символи.

Культ Діоніса, поширений в елліністичну епоху по всій периферії античного світу, вплинув на скіфські культи та духовний світ населення України першого тисячоліття до н. е. — першого тисячоліття н. е. Згідно з античними джерелами, діонісійські ритуали були суто жіночими, жінки вважалися засновницями культу. В цих обрядах найяскравіше виявився зв'язок зі стихійними силами землі, що підтверджувалося атрибутами учасниць — одягом зі звіриних шкур, зміями, вінками. У зовнішності самого Діоніса переважали риси бога рослинності, найзвичнішим зооморфним втіленням якого був бик. Найвідоміші обряди діонісійського циклу відбувалися весною. Їхня головна мета — пробудити землю після зимового сну (повернення бога родючості) та стимулювати її до родючості магічними засобами: ритуальними танцями, музикою, емоційним збудженням. У цей час концентрація жіночої енергії сягала максимуму, що, очевидно, мало передатися землі та підвищити її родючість у період закладання основ врожаю. Крайнім виявом ритуальної поляризації статей було вбивство вакханками чоловіків і тварин, що символізували самого бога. Учасниці обряду ототожнювалися з духами землі, її стихійними силами, які весною виривалися на волю. Етнографічні дані свідчать, що у слов'янських та інших індоєвропейських народів ритуальна активність жінок зростала в обрядах весняно-літнього циклу й досягала апогею в період літнього сонцестояння. Чимало подібних рис можна знайти в ритуально-обрядовій практиці давніх слов'ян-українців першого тисячоліття н. е.

Отже, є всі підстави стверджувати, що в межах Великої Скіфії сформувався синкретичний, але досить виразний пантеон на чолі з Папаєм-Сварогом. Імовірно, у праслов'ян також були поширені культи Рода та Белеса. Другий період ранньозалізної доби в Північному Причорномор'ї завершився з приходом сарматів, чия культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. Скіфи та сармати мали розвинену міфологію, сюжети й головні герої якої мають аналоги в духовній культурі населення України першого тисячоліття до н. е. — першого тисячоліття н. е. Вони зберегли риси поховального обряду епохи бронзи, астральну та космічну символіку. Чільне місце в пантеоні посідав бог війни, символом якого був меч. Звіриний стиль скіфського мистецтва простежується на українських писанках, а ігри з сильними військово-змагальними традиціями побутували в Україні навіть у XIX столітті. На думку Ю. Гергеля, скіфи етногенетично є народом, що розвинувся з попередніх епох — трипільської та передскитської — і сформувався на українських землях.

Найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, між давниною й сучасністю, зберігши частину рис ранньозалізної доби. Релігія скіфів досягла розвинутого політеїзму. З VII по III ст. до н. е. існувала скіфська держава зі столицею на Дніпрі — Кам'янським городищем. Скіфи стояли на порозі створення національно-державної релігії з визначеним загальнодержавним пантеоном вищих богів. Їхня релігійно-міфологічна система поєднувала елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, об'єднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури та вплив грецької міфології.

Унаслідок зростаючої соціально-майнової диференціації дедалі більшого значення набували соціальні сили. Узгодження діяльності суспільства з природними циклами поступалося ідеї гармонії розвинутих ранньодержавних структур. Наслідком стала втрата багатьох знань, пов'язаних із зодіакальною символікою. Водночас величезний, глибинний пласт народної культури у вигляді численних найдавніших вірувань і культів, богів і духів, що формувався на території України від найдавнішого палеоліту до першого тисячоліття н. е., посів визначальне місце у світогляді та свідомості широких верств. «Колективні уявлення», пласти несвідомого, передсвідомого та надсвідомого, що акумулювали вироблені тисячоліттями архетипи й домінанти базових життєвих цінностей, вирішальним чином впливали на самоорганізацію та розвиток суспільства.

Розділ 5. Міфологія та основні риси дохристиянського світогляду українців

У III столітті до нашої ери слов'янські племена природно вбудовуються в господарсько-культурний простір народів Центральної Європи. Після занепаду Великої Скіфії, просування кельтів на схід та загальних змін у тогочасному світі населення українських теренів частково виходить з-під влади іраномовних кочовиків і все більше звертається до центральноєвропейського культурного кола.

У II—III століттях нашої ери римські володіння розширюються до нижнього Дністра та Дніпра. Через це значна частина лісостепових слов'ян долучається до спільної системи пізньоантичної цивілізації в її римському вимірі. Так формуються засади для творення спільної середземноморсько-європейської цивілізації. Проте через сукупність обставин (внутрішні соціально-економічні процеси, переселення готів і гунів тощо) виникає своєрідна «точка біфуркації», яка зрештою призводить до падіння Західної Римської імперії та перетворення Східної на авторитарно-бюрократичну Візантію. Це мало визначальні наслідки для подальшої долі українського народу та його культури. Інтеграційні процеси із Середземномор'ям та Європою були перервані. Ситуацію погіршила арабська експансія VIII століття та активність кочових об'єднань Середнього Подунав'я й південноукраїнських степів.

Попри послаблення безпосередніх контактів із Середземномор'ям, у світогляд давніх слов'ян проникло чимало елементів вірувань фракійських племен, які в першому тисячолітті до н.е. заселяли південний захід України (Галичина, Поділля, Південна Волинь), Малу Азію, землі сучасних Болгарії, Румунії, частину Сербії та Греції. У V столітті до н.е. існувала потужна Фракійська держава, яка зуміла відстояти незалежність у протистоянні зі скіфами та греками. Однак у I столітті н.е. вона стала римською провінцією. Частина фракійців переселилася в Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя і разом зі слов'янськими та сарматськими племенами брала участь у формуванні Черняхівської культури, ставши живильним ґрунтом для становлення українського етносу та розвитку його світогляду.

Духовні традиції кельтів і слов'ян мали чимало спільних рис. Дослідники вважають, що кельтський пантеон богів склався через синкретизм власних вірувань і релігійних уявлень підкорених народів, зокрема слов'ян. Простежуються як матеріально-світоглядні взаємовпливи, так і спільність релігійних витоків. Наприклад, кельти вважали воду джерелом усього живого, символом Матері-Землі. У кельтській мові слово «Русь» означало воду. Це слово збереглося в назвах наших річок (Рось на Київщині, Русиловка на Полтавщині), а також у слові «русло» — середина річки. Головним кельтським божеством, аналогом слов'янського Перуна, був бог грому та блискавки Тараніс. Як і в слов'ян, у кельтів існувала особлива інституція жерців, які зберігали в пам'яті всі закони, знання та вірування. Серед кельтських жерців особливе місце посідали друїди, що здійснювали релігійні обряди та жертвоприношення. Ю.Цезар так описує друїдів: «Понад усе намагаються друїди переконати в безсмерті душі, душа за їх вченням, переходить після смерті з одного тіла в інше, і вони думають, що ця віра переборює страх перед смертю і цим збуджує хоробрість. Окрім цього, вони багато говорять своїм молодим учням про світила та їх рух, про велич світу і землі, про природу і про могутність та владу безсмертних богів» (Записки Юлия Цезаря и его продолжателей о галльской войне. — М., 1991. — С. 112). Служителями слов'янського язичницького культу були волхви — засновники вчення про першотворця. Вони знали секрети лікування травами, створили своєрідну астрологічну медицину, накопичували та передавали з покоління в покоління географічні, астрономічні, математичні знання. Як і кельти, слов'яни мали священні гаї, які заміняли їм храми. В уявленнях обох народів природа є живою: дерева і трави спілкуються між собою, з птахами та людьми.

Українські міфи та легенди виявляють велику схожість зі скандинавськими. У скандинавській Едді згадується світове дерево ясенок, що розкинуло гілля на весь світ. З-під його коріння течуть священні криниці, з листя капає роса, на гілках сидять гадюки, олені й білки, а над ними — орел. Уявлення про дерево займає центральне місце в міфопоетичних картинах світу багатьох народів. Численні історичні, етнографічні та мовні дані підтверджують наявність культу дерев у слов'янських і балтійських народів (див. праці В.М. Топорова, В.В. Іванова, Д.К. Зеленіна, Т.В. Гамкрелідзе, Б.О. Рибакова, І.Нечуя-Левицького та інших). У давніх греків та італійців дерево (дуб) пов'язувалося з найвеличнішим богом — Зевсом. За Гесіодом, Зевс створив третє покоління людей з дерева. Одна з давньогрецьких епіграм свідчить, що елліни називали дуби «першими матерями». Показово, що кельтські священнослужителі — друїди — означають «дубознавці», а слово, яким вони позначали своє святилище, за походженням і значенням тотожне латинському «лісова пісня» (див.: Гамкрелидзе Т.В., Иванов Вяч. Вс. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Реконструкция и историко-типологический анализ праязыка и пракультуры. — Тбилиси, 1984. — Кн.2. — С. 789).

У Великому переселенні народів у II—VII століттях н.е. ключову роль відігравали германські, тюркські, фінно-угорські та слов'янські племена. У середині IV століття н.е. готські об'єднання займали землі між Дунаєм і Дніпром та між Дніпром і Доном. До цих союзів входили не лише германці, а й фракійці, сармати та слов'яни. Германці принесли своєрідне світобачення, для якого характерні войовнича енергія та відчуття нероздільності світу людей і богів. Боги і люди, за уявленнями германців, постійно борються зі злими силами, що населяють ліси, ріки, пагорби у вигляді карликів, перевертнів, драконів тощо. Германські боги уособлюють не лише природні, а й соціальні сили. Глава пантеону Один — бог бурі, але він також вождь-воїн, що очолює героїчне небесне військо. Зв'язок і взаємовплив образів та сюжетів германської міфології зі слов'янською видається безсумнівним. У результаті в слов'янській міфології зросла роль соціальних характеристик богів і культів. У природу дедалі відчутніше втручається суб'єктивний фактор — людська воля і думка.

З другої половини IV століття н.е. на зміну іраномовним кочовикам приходять народи алтайської мовної групи — гунни, авари, болгари, хозари. У 375 році гунни — кочівники тюркського походження з Центральної Азії, які перед тим підкорили деякі угорські та сарматські племена, — розгромили остготський союз. Усі ці народи активно брали участь в етногенетичних і культуротворчих процесах на території України в першому тисячолітті н.е. Унаслідок взаємодії різних культурних пластів у свідомості населення України того часу поєднувалися архаїчні стереотипи практичного та інтелектуально-духовного освоєння світу. Релігійні та світоглядні уявлення пов'язувалися з одушевленням і одухотворенням природи, наданням їй антропоморфних рис.

Конкретно-історичні умови розвитку давньослов'янського суспільства в першому тисячолітті н.е. визначали форми державотворчого процесу, який завершився лише у IX столітті. Він просувався від Роксоланії I—II століть через Антсько-Полянське «королівство Божа» IV століття та відповідну конфедерацію VI століття до переддержавного об'єднання «Руська земля» VII—VIII століть і, нарешті, до первинного ядра Давньоруської держави зі столицею в Києві. Суспільна система останньої спиралася на індивідуальні домогосподарства, автономні в економічному та громадському відношенні. Їхні голови, повноправні вільні власники-общинники (а при необхідності — воїни), були повноцінними суб'єктами права і складали основу громадянського суспільства в його ранньосередньовічно-європейському вигляді, подібно до того, як це було в Центральній Європі або Скандинавії, за межами колишніх римських володінь. З іншого боку, як і за скіфських часів, середньодніпровське слов'янство вже у VIII столітті зазнало могутнього впливу східних суспільств: з одного боку — Хозарії та через неї мусульманського світу, а з іншого — автократичної Візантії. Певною противагою став варязький фактор, подібно до того, як дещо пізніше, за часів Ольги та особливо Ярослава Мудрого, поступово зростала орієнтація на західноєвропейський світ. Показово, що посилення такої орієнтації в умовах Київської Русі йшло паралельно зі зростанням ролі давньоукраїнської культури та символізувало несприйняття народним середовищем церковного аскетизму візантійського типу християнства. За своєю сутністю світ уявлень широких верств давньоруського суспільства багато в чому був тотожний західноєвропейському.

Щоб усвідомити глибину української культурної традиції, згадаємо основні складники української культури, на основі яких сформувався багатоманітний світ релігійних і світоглядних уявлень та вірувань слов'янства першого тисячоліття н.е. Вчені розрізняють десять складників: доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов'янські, балканські, іранські, алтайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські. На думку О.Пріцака, злиття перших шести складників дало базу нашій культурі; останні чотири творять культурні епохи, які пережила українська культура у своєму розвитку. М.Алексієвець і В.Цвіркун вважають, що до базових складників слід додати ще близькосхідний компонент. Численні паралелі між Близьким Сходом і Україною, зокрема наведені в попередніх розділах, є загальновизнаними.

Найбільш адекватними термінами, які відображають основні тенденції у розвитку праукраїнської культурної свідомості та уявлень і вірувань як її конкретних проявів, на сучасному етапі дослідження є «міфологія» або «релігійно-міфологічні уявлення». Цінність української міфології як закодованої системи морально-етичних цінностей, що відтворюють глибини народної культури, відчували вчені XIX століття. М.Костомаров, зокрема, бачив у народній поезії безпосереднє (спонтанне, несвідоме) виявлення вроджених якостей людського духу, первородну форму пізнання, найкоротший шлях до істини (мистецтво вище за науку). Природа, вважав учений, є першим об'єктом, який породив у людині естетичну потребу (естетичне пізнання починається з осягнення суті природних явищ). Естетична свідомість на ранньому етапі розвитку людини є синкретичною, що проявляється в біоантропоморфності художнього сприйняття. Людина не відділяє себе від природи та не бачить межі між природним і людським. Потім ця тенденція проявилася в культурі Київської Русі, особливо в її літературі (див.: Замалиев А.Ф., Зоц В.А. Мыслители Киевской Руси. — К., 1987. — С. 38).

Міфологія як стихійна поезія є необхідною умовою і початковим матеріалом будь-якого мистецтва, його арсеналом і підґрунтям. Той же М.Костомаров на місце природи ставить Бога, оскільки він є її животворним духом. Перша релігійна ідея, на його думку, виникає в результаті одухотворення природи, з чим пов'язані символічні персоніфікації як наслідок максимального узагальнення в міфології цілісних чуттєвих виражень ідеї. Міфологічна символіка як явище ще донаціональне несе в собі вічні проблеми буття і в художній формі передає їх наступним поколінням, поступово формуючи духовну субстанцію етносу та виступаючи об'єднуючим началом національної самосвідомості і мистецтва. Чим глибше дослідник може проникнути в найдавніші часи, тим «чистішим» постає національний «дух» (так, суть відношення людини до природи в українській народній поезії можна зрозуміти тільки сягнувши в часи панування міфологічної свідомості). Народна поезія з її міфологічним началом стає для Костомарова підставою обґрунтування самобутності українського етносу (див.: Костомаров М.І. Слов'янська міфологія. — К., 1994. — С. 26).

На думку багатьох дослідників, міфорелігійна свідомість є духовним осердям кожної народної культури. Обрядове коло сприяє узгодженню духовно-природного життя людини з річними циклами пульсації духовної й космічно-сонячної енергії. Обрядове священнодійство підносить душу над проминущим, тлінним, виводить розум за межі звичного, гнітючого і відкриває перспективу Безвічного Життя. У кожній міфологічній системі знаходимо спільні теоретичні, естетичні, світоглядні моменти. Але важливо пам'ятати, що кожний народ створив свої міфи, перекази і легенди, в які втілив свою «душу», помисли, надії і прагнення, свої уявлення про буття, природу і саме життя. Українська міфологія і фольклор є скарбницею нашої національної культури, яка зберігає тисячолітній досвід духовного життя предків.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм — філософсько-світоглядна система, в якій бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння могутнім зовнішнім силам виступають у стародавньому українському світобаченні у вигляді багатобожжя, тобто політеїзму. В українців існувала своєрідна ієрархія богів: на чолі світу стояв найголовніший всемогутній бог, біля нього були найстарші боги, котрі керували Всесвітом, далі йшли нижчі за статусом боги, а також демони-духи, через яких старші боги виконували своє основне призначення — впорядковували людське життя. Ще нижче стояли люди, які мали надзвичайні властивості спілкуватися з богами і навіть могли певною мірою впливати на прийняті ними рішення. Це — «волхви», «чаклуни», серед яких виділялись певні категорії: «волхви-хмаропрогонителі», «волхви-цілителі», «волхви-оберігальники» (керували виготовленням амулетів-оберегів), «волхви-відуни» (могли передбачати майбутнє за допомогою спостереження за небесними тілами-світилами тощо), жінки-чарівниці («відьми»), «баяни» (від «баяти» — розповідати, співати). Саме ці розповідачі та їхні нащадки донесли до нас багатющий пласт українського фольклору.

Дослідники виділяють три історичні типи уявлень слов'ян першого тисячоліття н.е. про надприродне: «чуттєво-надчуттєвий», демоністичний і теїстичний. Перший тип репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії. Для них характерні уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та орудна функція (здатність не творити, а лише орудувати, впорядковувати вже готову дійсність). Слов'янські племена та їхні попередники успадкували їх і почасти злили з віруваннями більш високого порядку.

Продуктом власного духовного розвитку літописних слов'ян став другий тип вірувань у надприродне — демоністичний, який полягав у вірі в духів. Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплемінного суспільства, були уявленнями про існування безплотних надприродних істот — духів, які вже мають досить широку сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і виявляють деякі ознаки творчості. Демоністичні вірування були найважливішою і найпоширенішою формою освоєння світу і усвідомлення себе в ньому. Цей тип вірувань виявився найбільш стійким у народній свідомості і зберігся до наших днів у народних уявленнях і в офіційному християнстві.

В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально диференційованого розвитку, поступово зароджувався третій тип уявлень про надприродне — теїстичний, пов'язаний з вірою в богів. Для цього типу, що існує спочатку у вигляді політеїзму, а потім набирає монотеїстичного змісту, характерне уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту — Бога з відповідною деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. У слов'ян початки теїстичного типу вірувань зародилися ще в надрах демоністичної релігійності й розвивалися в давньоукраїнський політеїзм.

Такий поділ уявлень у цілому відображає історичну еволюцію духовного розвитку слов'ян. Однак, пам'ятаючи принципи полілінійності і стадійності, можна припустити, що конкретні умови сприяли широкій варіативності розвитку вірувань у різних слов'янських племенах. Можливо тому і в поясненні смислового навантаження давніх українських богів спостерігаються дещо відмінні одне від одного висновки.

На думку Г.Лозко, Творцем Всесвіту, Богом над богами українці вважали Рода. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, посилає дощ на посіви, дає людині долю. Род — один з богів, який залишився в пам'яті народу найдовше — його вшановували аж до XIX століття, відгомін чого можна побачити і в сучасній християнській обрядовості. Род єднав померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Отже, Роду і рожаницям (богиням людської долі) приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші. Перед вживанням куті на Різдво батько кидав першу ложку вгору на покуть. Цей архаїчний звичай і досі побутує в Україні. Означає він, найвірогідніше, принесення жертви Роду і рожаниці, яке в давнину здійснював волхв або жрець. По суті, під час названого обряду батько родини виконував функції служителя культу. Спілкування без посередників з богами свідчило про досить сильні демократичні традиції в духовно-релігійному житті українського народу. Ще в XII столітті була поширена позацерковна трапеза на могилі померлого, під час якої слов'яни клали треби Роду і рожаницям. Ця трапеза з її атрибутами єднала предків з новими членами роду, з сучасним і майбутнім даної племінно-етнічної групи. Отже, ймовірно, рожаниці виявляються причетними не лише до культу предків, а й до спільності родичів. Культ рожаниць більш архаїчний порівняно з культом Рода. Звичайно, рожаниці були і заступниками жінок-породіль, і духами плідності промислового звіра та худоби. Вони мали таємний зв'язок із зірками. Душу людини наші пращури уявляли як іскру небесного вогню — зірку, яку бог запалював при народженні дитини і гасив, коли людина помирала. «Зірки — це ангели, що сидять на сходинках неба із запаленими свічками в руках. Зірки — це душі померлих людей, котрі прожили праведне життя на землі. Зірки — грішні душі, котрі Бог поставив на небі "спокутувати гріхи свої", душі менш грішні світять ясніше, більш грішні — набагато блідіші. Зірки — душі людей, скільки на небі зірок, — стільки на землі людей. Зірки — то палаючі свічки. Як тільки хто народжується, Бог в той же час запалює свічку і ставить її на хмарах. Коли людина живе на землі не ганебно, то і йому зірка горить ясним, чистим світлом, і навпаки: якщо людина живе безладно, то і його зірка горить слабким, блідим світлом... Зірки — то діти сонця, нерозривно зв'язані з людиною. З народженням дитини з'являється й нова зірка, котра все життя має вплив на його долю. Кажуть: котра ясна зірка, то та душа правдива, а котра зірка темна, то та душа грішна. Зірка, що горить ясно, означає довге життя для тієї людини» (Чубинський П. Ангели на сходах неба. — К., 1992. — С. 6—7). Як бачимо, з небом у давніх українців були пов'язані уявлення про життєвий шлях людини. Волхви складали книжки, за якими можна було дізнатися про свою долю. Ці книжки згодом були заборонені християнською церквою.

Деякі дослідники вважають, що з часом Род перетворився на хатнього Домовика, який, за повір'ям, живе біля домашнього вогнища і є його охоронцем.

У народній пам'яті та фольклорі збереглися згадки про найдавніших божеств наших предків, які, за переконаннями багатьох дослідників, формували астральний культ на теренах України в першому тисячолітті нашої ери. О. Знойко, систематизуючи літописні, літературні та фольклорні джерела, відтворює київський пантеон у такому складі: 1) Дажбог, Хоре, Перун, Стрибог, Сімаргл, Мокоша (згідно з «Повістю минулих літ»); 2) Волос, Лада, Купала, Коляда (за Густинським літописом та «Сінопсисом» Гізеля); 3) Сварог і Сварожич (з Іпатіївського літопису); 4) Берегиня, Плуг; 5) Див, Яр, Тур (із «Слова о полку Ігоревім»); 6) Дана, Леля, Полель, Ярило, Місяць, Зоря та інші (з давньоруської писемності та усної творчості). І. Нечуй-Левицький, аналізуючи архаїчні обрядові пісні, зокрема колядки та щедрівки, виокремлює світлих богів: Господаря, богиню Сонце, богиню Зорю, богиню Хмару, Громовика-пастуха, хлібороба, воїна, ловчого, Вітер, богиню Весну, а також описує темні зимові сили та народження Сонця й інших світлих божеств (див.: Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. — К., 1992. — С. 7—47). Багато з цих образів мають відповідники в літописних і літературних назвах давньослов'янських богів.

Для населення України першого тисячоліття н.е. першопричинами Всесвіту були космічні вогонь і вода. Шанування космічного вогню виявлялося через обожнювання тріади світил: Сонця, Місяця та Зорі. Решта богів сприймалися як сузір'я або небесні тіла. Головними божествами наші пращури вважали Дива (яскраве небесне склепіння), Сварога (Зодіакуса) та його заступника Перуна (бога ночі). Інші божества виконували роль помічників цих верховних сил.

До пантеону астрального культу входили: Лада — життєдайне начало природи, що поєднувала в собі обидва першоджерела Всесвіту — вогонь і воду, мати Сонця; Дана (Леля) — уособлення води; Полель — уособлення світла; Перун — батько Сонця, Місяця і Зорі (на небі — сузір'я Стрільця, Баба (Плеяди); Волос, або Тур (сузір'я Тельця — Волосожар), який опікувався торгово-ремісничими верствами; Берегиня — Прадерево світу (одночасно земля і зоряна Галактика — Чумацький шлях); Астральна тріада: Місяць — верховне божество (Дідух, Коляда, Василь), Сонце (Сварожич, Ярило, Дажбог), Зоря (Венера) та інші. О. Знойко зауважує, що сузір'я та небесні тіла не вважалися безпосередньо богами, а лише символізували богів Всесвіту. Язичницькі божества, які тривалий час трактували як примітивну міфологію, ймовірно, були символами складного світогляду наших предків.

Астральний культ передбачав цілорічний цикл свят, причому головним подіям передували вступні свята, які пояснювали суть культу.

Християнська церква спершу намагалася заборонити народні святкування Різдва Всесвіту, народження Місяця — Щедрий Вечір, Купальські свята тощо, однак згодом адаптувала їх, запропонувавши власне тлумачення.

Наші предки вважали визначальною боротьбу протилежностей, яка символізує глибинну основу існування та розвитку Всесвіту і Людини. У фізичній природі це протистояння життя і смерті, протилежність пір року. Так само в моральному світі існування добра потенційно передбачає існування зла. Діалектична напруженість і взаємопроникнення цих двох полюсів втілюється в постійній актуальності вибору на кожному етапі реалізації людських цілей. На перший план виходить необхідність відповідального морального осмислення кожного значущого елемента цілеспрямованої діяльності людини. Божество духовного світла, істини і блага, з'являючись серед людей, набуває людської подоби, навчає смертних істин, бореться з ворогом, який не допускає людину до світу Добра. Моральну функцію судді в протиборстві Добра і Зла, на думку багатьох дослідників, виконував Дажбог. Ось що ми дізнаємося про нього з міфів.

Б. Рибаков вважає, що культ Дажбога сформувався ще за скіфських часів у VI—IV ст. до н.е. На початку нашої ери в лісостеповій Україні Дажбог стає богом лісів, гаїв, байраків, садів тощо. С. Плачинда наводить таку легенду. Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в місті настав голод, хлопчик приніс з гори зернятко і посадив його. З того зернятка виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, який врятував людей від голоду. Так Дажбог навчив людей вирощувати хліб, а його батько Сварог викував першого плуга. Коли Дажбог і Сварог дізналися про голод у країні росів, то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога і Сварога посікло. Боги оживили обох, взяли до себе, зробили рівними собі (див.: Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. — К., 1993. — С. 21). У цій легенді чітко простежується ідея про богообраність простої людини за її високі морально-громадянські якості. За Л. Силенком, Дажбог — це свідомість світу, це дія, яка творить у людині бажання жити, бачити себе у своїх діях, вчитися, працювати, самоутверджуватися, самовизначатися, зрештою, вмерти, боронячи життя і незалежність свого племені. Дажбог — це свята Правда, Справедливість, життєтворяще Світло, Святий Дух, Воля, це — Людина у свідомості світу, і свідомість світу в людині. Вчений пише: «У Світі діє Дажбожа сила — вічна незнищима енергія (першооснова несвідомого і свідомого буття). Дажбог — Світло і дія Світла. Немає світла — немає життя. Людина прийшла з Світла і любить Світло, йде до Світла, несвідомо і свідомо себе вдосконалюючи» (Святе вчення Пророка і Учителя Лева Силенка. — К., 1995. — С. 342).

Характерна риса образу Дажбога — його функціональна двоїстість (відображення й виповнення ірраціональних зв'язків людей з природою і між собою), що, безсумнівно, підтверджує правильність висновків щодо прагнення і соціальних, і природних систем до взаємозбалансованих відносин. Можливо, саме через світ давньоукраїнського язичництва давньоруське суспільство X ст. н.е. могло знайти більш оптимальні варіанти виходу зі своєрідної «точки біфуркації», яка склалась у другій половині першого тисячоліття н.е. Так, О. Пріцак у статті «На перехресті тисячоліть» зазначає, що Візантія виявилась нездатною до дальшого динамічного розвитку тоді, коли на Заході навчалися логічно мислити і цінувати теоретичну науку. Якщо у XII—XIII ст. Західна Європа в культурному відношенні розвивалась по висхідній, у нас замість постійного росту щораз більший занепад — культурний, економічний, політичний. Кризові явища в Київській Русі О. Пріцак безпосередньо пов'язує з впливом Візантії. Він, зокрема, робить висновок: «З перспективи минулого тисячоліття ми могли побачити, що базою нашого недорозвинутого стану було те, що, включаючись до народів із християнською вищою культурою, ми зробили нещасливий вибір. Пішли до школи, яка — як пізніше виявилось — мала уже зародок застою, занепаду» (Філософська думка на Україні: правда історії і націоналістичні вигадки. — К., 1987. — С. 39—40). Тенденція шанування особистості, націленої на високі ідеали служіння Добру, лягла в основу світської течії в духовній культурі Київської Русі. Характерна риса цього часу — дальший розвиток ранньогуманістичної традиції, яка бере свої початки в надрах язичництва.

Перуна шанували усі індоєвропейці. У сербському, болгарському, чеському фольклорі цей бог мав таке ж ім'я, як і у фольклорі східних слов'ян. Литовці називали його Перкунасом. Скандинави називають його Тором, який їздить небом на колісниці, вивергаючи з хмар іскри і грім. Так само мчать небом, гуркотять і зрошують землю благодатним дощем Парджанья в індійських міфах та Ілля в легендах християнських народів. Ці персонажі тотожні стародавньому Перуну з Наддніпрянщини. З астральними міфами про Перуна тісно пов'язані міфи про народження Місяця (Дідуха). Як вважає О. Знойко, Місяць — головне божество астральної тріади, що визначає люнарний культ на Русі. Вважався предком народу. Його символом був сніп пшениці на покуті напередодні Різдва. Видається цікавим уявлення наших предків про Місяць як про голову змія, що ховається в Чумацькому Шляху. Інший варіант: Місяць — голова вужа, який ховається в Прадереві Світу (Зоряному Шляху).

Перун, володар блискавок і грому, покровитель воїнів у другій половині першого тисячоліття н.е. дедалі більше заступав Сварога. Праукраїнці вірили, що коли Перун вперше після зими виїжджає на Небо, то своїм першим громом воскрешає землю. Цей перший грім дає силу не тільки землі, а й людям. Коли вперше гримить, то ще й тепер дехто хреститься й спирається спиною об дерево: спина не болітиме цілий рік, а людині в усьому таланитиме. Перун посилає блискавки, які проганяють злих демонів і випускають на волю Світло.

Зв'язок образу Перуна із давньоземлеробськими культами видається безсумнівним. Крім того, з цим образом пов'язаний один з найважливіших мотивів української міфології — мотив агону-змагання. І. Огієнко вважає, що «у глибоку давнину Перун був богом хліборобства, і це він насилав дощ. А пізніше, з розвоєм військових справ, Перун став богом-воїном» (Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992. — С. 101).

Очевидно, з часом Перун дедалі більше символізував зміни в соціальній структурі Київської Русі. Е. Анічков доводив, що Перун був головним богом тільки київських князів Рюриковичів-Ігоревичів та дружини, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому народ і не боронив Перуна, коли того скидали в Дніпро.

Ставши самовладцем, Володимир хотів піднести значення Перуна найкраще, — бог великого князя мав стати богом богів. Отже, піднесення літописцями Перуна над іншими богами не випадкове. Вже Олег зі своїми воїнами, складаючи в 907 р. присягу на вірність миру з греками, «клялися зброєю своєю і Перуном, богом своїм». Пізніше Ігор та Святослав, їхнє оточення та дружина присягали іменем Перуна, погрожували тим, хто відступиться від слова, прокляттям Перуна та вічним рабством «у загробному житті своєму» (Історія релігії в Україні. Дохристиянські вірування. — К., 1996. — С. 116). Отже, влада Перуна охоплювала не тільки земний, а й потойбічний світи. Він стежив за дотриманням угод і карав за їх порушення, отже, втілював поняття про особисту честь і гідність людини.

У Володимирському пантеоні не менше Перуна вшановували Стрибога. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, озброєний луком зі стрілами. Пізніше Стрибог став покровителем погоди. Його називали Посвистачем. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай, на свято тощо. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав народний переказ про моління князівської дружини: «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував» (Лозко Г. Українське язичництво. — К., 1994. — С. 16). Стрибог, найвірогідніше, символізував протилежний упорядкованому полюс буття. У цьому контексті можна погодитись з Ю. Павленком, який ототожнює Сварога та його наступників з ідеєю порядку, структури, ієрархій архаїчного космосу, а Стрибог і подібні йому сили вважав такими, що втілювали образ темного первинного хаосу. Отже, Стрибог виступав іншою, протилежною за значенням частиною Всесвіту. Без його хаотичної сутності була б неможливою і спроба поділити світ на «освоєний» Космос і первинний Хаос. Ці два поняття взаємообумовлюють одне одне.

У давньоруському суспільстві із заможністю ототожнювалася худоба. Велес, за легендами, якраз і був опікуном усього тваринного світу. Він поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, м'ясо, шкури тощо. Опікував, за повір'ям, волхвів, навчаючи їх лікувати худобу. Зображався Велес із сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава Січа «за межу» (яку не зміг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився Велес і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Наведена легенда дає підстави вважати, що поряд з чисто практичними функціями (худоба, багатство тощо) Велес ніс досить глибоке смислове навантаження. Він символізував мудрість життя, його гармонію, світлу сторону.

З персонажів давньоукраїнської міфології одним з найцікавіших є Велес-Волос. Це один з найстарших богів, що вважався Богом достатку. В образі Велеса також простежується зв'язок зі сферою культури. Показово, що Боян в «Слові о полку Ігоревім» названий Велесовим онуком. Це підтверджує зв'язок Велеса з поезією, музикою та мистецтвом. Можливо, таке поєднання різних рис в постаті Велеса свідчить про глибоке і різностороннє розуміння давніми слов'янами багатства і достатку, які асоціювались великою мірою з багатим духовним світом особистості, з її розумінням цінності вищих проявів людської творчості.

Волос, який згадується під час укладання договорів Русі з Візантією у 907 та 971 рр., був богом миру подібно до індоіранського Мітри. У найбільш загальному плані, окресленому колом таких джерел, як тексти русько-візантійських угод, рельєфи Збруцького ідола, обряд клятви з дерном на голові, образ Волоса відповідав ідеї миру у трьох головних виявах: «мирне життя», «космос», «община». Традиційний висновок учених про те, що уявлення про зовнішні договори будувалися за принципом відносин у первісному роді, підтверджує думку, що Волос мав безпосереднє відношення до общинно-родової організації і фактично її персоніфікував.

Аналіз літературних джерел дає змогу зробити висновок про тотемічне походження культу Волоса і про те, що відбита у цьому культі ідея спорідненості первинно розумілась як «спорідненість» територіальна, яка об'єднує всі матеріальні об'єкти території проживання давнього колективу людей.

Зв'язок Волоса із землею, територією як основою єдності роду, пізніше Русі, простежується в ряді популярних у середньовіччі творів фольклору: «Сказанні про смерть князя Олега», билині про Волха Всеславовича, переказах про волотів. Раніше виявлений зв'язок цих сюжетів з Велесом узгоджується з міфологією образу «сакрального царя», його народженням, шлюбом-воцарінням, смертю-втратою престолу. Особлива роль належить спільній як для Волоса, так і «царя»-князя ідеї зв'язку з територією, землею. Періодична смерть і воскресіння (але вже у новому образі) царя, відновлення його магічної сили, яке розумілось як відновлення втраченого зв'язку з територією та її населенням, відповідає мотивам смерті й воскресіння, які реконструюються для самого Волоса і для інших богів Київського язичництва. Можливо, подібні уявлення позначились на «міфології поведінки» послідовників язичництва на Русі початку X ст., які мали фізично усунути князя Олега, котрий у заключний період князювання сприяв пожвавленню ідеологічних контактів з Візантією. Останні могли розумітися як прояв відходу князя від зв'язку з рідною («Руською») землею як основи етнічної самосвідомості українського народу.

Важливою підставою доведення багатобічного зв'язку Волоса із землею служить обряд клятви з дерном на голові, пов'язаний із зображенням «держателя землі» Волоса на Збруцькому ідолі. Волос виступав як син Землі і, очевидно, Неба (у трактуванні Ю. Писаренка — Рода, але ми знаємо, що Небо могли символізувати і Див, Сварог, Дажбог та ін.), прообразом, загальним тотемічним предком людства у його генетичному зв'язку з територією проживання. Одним з проявів цього зв'язку, збереженим багатьма культово-обрядовими дійствами, є ідея, що тварини та збіжжя — реінкарнації людей. Не випадково у міфологічній свідомості наших предків багато уваги приділялося природним явищам і стихіям, окремим етапам життя і смерті людини, структурі навколишнього світу, яка, за синергетичними законами, має здатність до самоорганізації та самовпорядкування.

Показово, що книга життя та релігії слов'ян отримала назву «Велесова книга». Саме там ми знаходимо звернення слов'ян: «І молимо ми Влеса, батька нашого, щоб послав він нам багато сил небесних і щоб Сонце повернулося до нас, і щоб оберталось колесо руху сонця, яке сяє над нашими домами, і порівняно з яким блідими виглядають вогні наших помешкань» (Ребіндер Б. Велесова книга: життя та релігія слов'ян. — К., 1993. — С. 63). На основі аналізу знайдених табличок «Велесової книги» можна зробити висновок, що стародавні слов'яни сприймали світ як співіснування трьох елементів, трьох світів. Перший — то світ, в якому ми живемо, світ явний. Цей світ називався словом «Явъ». Поки людина живе, вона перебуває у Яві, коли ж вмирає, її душа переходить до іншого світу, що називається Навъ... І найважливіше, мабуть, полягає в тому, що слов'яни визнавали існування третього світу — Володіння Справедливості та Правди, зване Правъ. Володарем саме цього третього світу був бог Свентовид — бог Правди, яку русичі ставили понад усе. Рядки 9—16 з таблички №11 промовляють: «Ми славимо бога Свентовида, оскільки він бог Праві і Яві, і це йому ми співаємо гімни, бо він є світло, завдяки якому ми можемо бачити світ, що нас оточує, і жити у Яві. Це він захищає нас від Наві і це у славу його ми танцюємо і співаємо, і молимося на сонце і зірки. І ось наше серце стискається (переповнене каяттям), і ми наважуємося визнати наші погані вчинки і націлюємо себе на добрі вчинки» (там же, с. 36).

Отже, домінування морально-етичного навантаження давньослов'янських богів видається безсумнівним, а уявлення про три світи нагадують аналогічні висновки Г. Сковороди та інших представників української суспільної думки. Це є свідченням того, що традиція духовного розвитку не припинялась. Можна повністю погодитись з висновком Б. Ребіндера, який зазначав: «Якщо охарактеризувати кількома словами релігію слов'ян, то можна без ризику бути неточним, сказати, що слов'яни поклонялися життю» (там же, с. 44). Додамо — життю в усіх його проявах за умови, що воно відповідає Справедливості та Правді. Не випадково, сюжети, пов'язані з боротьбою Правди і Кривди, Добра і Зла, Світла і Темряви досить поширені в слов'янській міфо-поетичній творчості і фольклорі.

Серед жіночих божеств Київської Русі виділяється Мокоша, яка єдина потрапила в пантеон князя Володимира. Походження Мокоші дуже давнє. Прообраз богині знаходимо у стародавньому культі Великої Богині-Матері, статуетки якої з'явилися ще в палеолітичний час. Відома ця богиня і в трипільській культурі, але Мокоша походить від давнього культу води Богині Дани. Можливо, жінки і символи дощу на трипільському посуді є зображеннями цієї богині. Зображення Мокоші дійшли до нас на рушниках: богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти). Жінка з піднятими руками зображається в християнських храмах. Нагадують Мокошу і Оранту статуетки скіфських богинь.

Образ Мокоші був поширений серед багатьох слов'янських народів і пов'язувався передусім з культами води, плодючості худоби і родючості землі. Виступаючи богинею плідності, вона опікувалася також вагітними жінками, допомагала у пологах тощо. У першому тисячолітті н.е., коли в суспільстві дедалі більшої ваги набували соціальні чинники, виразно простежується тенденція до перетворення Мокоші на богиню-берегиню окремої сім'ї, будинку, сімейного вогнища і достатку. Не випадково образ Мокоші часто пов'язується з вівчарством і прядінням. Можна зробити висновок, що Мокоша перейняла дуже багато рис від різного роду божеств і духів епохи неоліту, коли прядіння і ткацтво мали яскраво виражений сакральний характер. За народними переказами, що дійшли до наших днів, первісне ім'я Мокоші — Мати Коша. В цьому — відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, в громаді, общині мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір'ю. Вона лікувала, приймала пологи, визначала обов'язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо. Мокоша, в уявленнях праукраїнців, пряла нитку людської долі, визначала майбутнє сім'ї тощо. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.

Серед найдавніших язичницьких божеств вирізняється Лада — богиня любові в шлюбі, гармонії природи та годувальниця Світу. Немовля на її голові символізувало світло, а яблуко в руці несло ту саму ідею, що й яйця Латони в римській міфології.

Я. Головацький проводив паралелі між Ладою та індійською Бговані, а також фригійською Кибелою. В українських веснянках до неї звертаються зі словами: «Благослови мати, ой мати Ладо, мати, весну закликати». У слов'янських уявленнях Лада — мати близнят: Лелі (Дани), що втілює воду, та Полеля, що втілює світло. Богиня-мати, яка породила вогонь і воду — основні першопочатки світобудови та астрального культу, — була також началом Всесвіту, несучи в собі першопричини буття. Лада та боги-близнюки Леля і Полель були запозичені еллінами зі Скіфії, де вони набули дещо змінених імен: Ла-тана, Діана, Аполлон (див.: Головацкий Я.О. Очерк старославянского баснословия и мифологии. — Львов, 1860. — С. ЗО). О. Потебня датував обрядову пісню «А ми просо сіяли, сіяли, Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли» ще ведичною добою. М. Максимович, досліджуючи українські міфи про Ладу, ототожнював її з Золотою Панею — матір'ю бога Сонця.

На теренах України зберігся фольклор, який доніс до нас доісторичні міфи про войовничу вершницю Дану-Дойну:

Ходить Дойна понад воду, Питається Дойна броду. Не трапила Дойна на брід, А трапила Дойна на слід, Дев'ять коней потопила, На десятім сама сплила. Заплакала Буковина, Що ся Дойна сама сплила.

С. Семчинський, аналізуючи варіанти цієї пісні, дійшов висновку, що молдавське та румунське ім'я Дойна є запозиченням українського імені Дана. Він наголошує, що українська Дана зберігає праіндоєвропейську Дану, і що це ім'я продовжує мовну традицію, коріння якої сягає доісторичних часів (див.: Семчинський С. Про походження українського Дана, молдавського та румунського Дойна // Мовознавство. — 1969. — №5. — С 63—67).

Спочатку Леля (Дана) уособлювала жіночий початок Всесвіту. У слов'ян вона також називалася Дівою. Будучи водою — началом усього живого, вічно прекрасною та світлою, вона залишалася дівою і водночас жінкою — дружиною Сонця. Я. Головацький писав про богиню, тотожну Дані: «Первісно Ефеська Діана, або Артеміда, являла собою воду як діюче начало творення і шанувалася як Діва і одночасно як мати всього» (Головацкий Я.О. Очерк старославянского баснословия и мифологии. — С. 30). Богиню Дану ототожнювали також з Танаїс — на Дону та в Анатолії, і з Афіною — в Греції. Це і войовнича Днъпра (Анастасія) — вершниця з луком і стрілами, відома за двобоєм з Дунаєм. О. Потебня трактував постать самого Дунаю як Індру (санскр.), тобто Перуна Русі. Отже, Лада втілювала слов'янські уявлення про воду та вогонь як першопочатки Світу.

Зоря — найпрекрасніша богиня Русі та всіх народів Східного Середземномор'я. Вона мала більший антропоморфізм порівняно з богами Причорномор'я. Її не можна повністю ототожнювати ні з грецькою Афродітою, ні з римською Венерою, проте вона була наділена і прекрасними рисами Афродіти Небесної, і ранньоеллінської Еос. Зоря — вістунка моменту народження тріади астральних богів: Місяця, Сонця і Зорі, моменту, наповненого величезним містичним змістом. Сповіщаючи про народження богів, Зоря сповіщає і про початок творення світу. У народному фольклорі, зберігаючи високе естетичне навантаження, Зоря символізує земне життя людей, наповнює буденні заняття духовним звучанням, вносить поетику в працю і людські стосунки.

Погляд на повсякденну працю крізь призму поетично-мистецьких форм, тісного поєднання Людини і Природи характерний для всієї календарної обрядовості українського народу. Можливість поєднання прекрасного і корисного, незбагненного і земного завжди максимально використовується в міфо-поетичній творчості слов'ян. Звеличується окрема особистість, яка, виконуючи цілком буденні, щоденні, звичні справи, створює гармонію в собі і в оточуючому світі.

Я. Головацький на багатому фактичному матеріалі доводить схожість світоглядних уявлень українців і західних слов'ян. Він виділяє чотири міфічні істоти: Яровит, Руевит, Поревит та Поренут, що згадуються у полабських та прибалтійських слов'ян. На його думку, ці істоти були нічим іншим, як обожненим втіленням сонця, що з'являється в різні пори року. Яровит, або Ярило (від слова яръ, тобто весна), означав ярість, мужність, а разом з тим і весну, молодість, свіжість і уособлював сонячну силу, що виявляється навесні.

Поренут зображався з чотирма головами, а п'яту тримав на грудях. Він втілював поворот сонця на літо, або народжуване сонце. На думку Я. Головацького, чотири голови є атрибутом сонця, а п'ята на грудях зображала народження нового сонця (Головацький Я. Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія. — К., 1991. — С 21—22). Можливо, Поренут за своїм семантичним навантаженням подібний до Збруцького ідола.

Руевит (від слова руйний, тобто гарячий, вогненний, червоний) знаменував сонце влітку. Цікаво, що він зображався більшим за людський зріст, з сімома головами і сімома мечами. Сім голів та сім мечів означали божество у повній силі. Логічно припустити, що сім голів і сім мечів символізували багатовимірність Всесвіту або уявлення слов'ян про низку світів, кожен з яких має свої характеристики.

Георгій Булашев відзначає, що «вірування у множинність небес перейшло в середовище народне і є на Україні повсюдним, закріпившись раз і назавжди в усьому руському народі відомою приповідкою — «на сьомому небі», що означає найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством...» (Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та вірування. — К., 1992. — С 239). Цікаво, що ці уявлення мають спільні риси з найновішими гіпотезами про будову Всесвіту. Сучасна космологія розглядає його як сукупність кількох світів, кожний з яких має власні характеристики, стан матерії і часу. Так, зокрема, відомий вчений, Президент міжнародного центру психо-енергосуггестії А. Ігнатенко робить висновок про багатовимірність нашого Всесвіту. Сьогодні відомі сім вимірів. Ми живемо в тривимірному просторі з координатами: висота, ширина, довжина, а функція часу — будь-який механічний або біологічний рух. Але в нашому матеріальному світі існують більш тонкі явища, які отримують в наступних вимірах часові характеристики. Ріст волі, інтелекту, інтуїції, любові — це координати чотирьох-, п'яти-, шести-, семивимірних просторів. Учений також зазначає, що «наш Всесвіт пронизує найтонша субстанція, про яку є згадки в багатьох космогонічних філософіях давнини — Абсолют, що має безкінечне число вимірів. Минуле, сучасне, майбутнє в Абсолюті єдині. Крім нашого, в ньому існують й інші всесвіти, але знання про них поки важкодоступні і для більш розвинутих неземних цивілізацій» (Игнатенко А. В. Как стать феноменом. — К., 1991. — С 9). А. Ігнатенко виділяє сім основних світів, кожному з яких відповідає свій колір і нота музичної октави. Можливо, це ще один крок до розгадки таємниці мистецтва, живопису, музики, їхнього впливу на людину.

Обґрунтування існування багатовимірних просторів можна знайти в роботі професора С. Полякова, який, ґрунтуючись на досягненнях природничих наук, зокрема, фізики елементарних частинок дійшов висновку: «Після смерті людини пам'ять і мислення відокремлюються від атомів, що їх народили, і далі існують самостійно. Вони можуть переміщуватися у космосі з космічними швидкостями. Після фізичної смерті ми продовжуємо жити, тобто живе наша пам'ять і мислення. Таким чином зірки народжують нові маси атомів, що відправляються в Космос, а люди після смерті фізичного тіла залишають свою пам'ять і мислення для Космосу» (див.: Поляков СП. Випромінювання Сонця і можливості перевтілення душ // Трибуна. — 1990. — №4. — С 13). Вражає подібність цих висновків з багатьма моментами у світобаченні наших предків.

Про зв'язок міфологічних уявлень народів і сучасних знань пишуть В. Казначеев і Є. Спірін. Досить обґрунтованими видаються їхні висновки про космічну відповідальність духу і про космоцентричну свідомість аграрних цивілізацій (див.: Казначеев В.П., Спирин Е.А. Космопланетарный феномен человека. — Новосибирск, 1991. — С. 275—276). Ю. Фомін вважає, що принцип детермінізму дозволяє стверджувати одночасність існування минулого, сучасного і майбутнього. Він також висуває ідею багатовимірності простору. Фізик-теоретик Ф. Дайсон у роботі «Розбуджений універсум» обґрунтовує єдність минулого, сучасного і майбутнього, виходячи з геометрії світових конусів подій. Д. Бом сформулював так звану «голокінетичну» парадигму, в основі якої лежить ідея багатомірного гіперпростору. Специфіка цього нескінченного, неальтернативного, неспіввідносного простору в тому, що дві сутності можуть разом займати одне і те ж місце в один і той же час. Основна ідея бомовської космології: реальність одна, вона є неруйнівною, неділимою цілісністю, аспектами якої виступає матерія і свідомість. Д. Бом зазначає, що існує «зовнішній порядок», який проявляється в різноманітних станах «матерії-енергії» — від зовсім грубої, щільної і стабільної матерії, що сприймається нашими органами чуття в просторово-часових межах, до витонченої, чуттєво не сприйнятної. «Внутрішній (духовний) порядок» подібний до схованого порядку в голограмах, до якого ми рухаємося духовно, і всередині «голоруху» приходимо в кінцевому підсумку до вищої свідомості. Голокосмічна парадигма знаходиться у певному відношенні до голографічної гіпотези К. Прибрама, згідно з якою «всяке мислення включає, крім маніпуляції знаками і символами, голографічний компонент». Це відношення можна визначити як відношення макрокосму до мікрокосму. Численні дослідження і узагальнення, на думку В. Вернадського, «дозволяють вписати людину в розміреність космопланетарних і космічних режимів, виявити космоцентричні основи архаїчної синкретичної єдності ритуала і культури, уявити ранню людину не як заляканого грізними природними явищами дикуна, а як мудрого жителя Космосу, який вміє орієнтуватися серед космопланетарних явищ» (див.: Вернадский В.И. Проблемы биохимии. — М., 1980. - С. 148).

Отже, сучасний рівень дослідження стародавнього світогляду українців дає змогу вказати на дві домінуючі смислові тенденції. Перша пов'язана з Космосом як морально-етичним Універсумом, що випромінює і вбирає цінності світу. Друга фокусує ці етико-соціо-космічні категорії через антропогенетичні сутності, тобто крізь людську особистість в її лінійному і сакральному вимірах. У цьому контексті дослідники виділяють основні мотиви української міфології: мотив космогонічної офіри, мотив космогонічного агону-змагання і мотив «золотої середини».

Важливе місце у відтворенні архаїчною свідомістю просторово-часових, аксіологічних та предметно-речових реалій буття посідає антропний принцип. Згідно з цим принципом уява про єдність світу та його розвиток з Єдиного спирається на архаїчну нерозчленованість «свідомості» та «світу», які взаємопороджують та взаємовизначають сутнісні моменти дійсності. Архаїчне українське світобачення базується на змістовій насиченості і культурній варіативності Єдиного, в якому наявні творчі прообрази для реальних буттєвих станів.

Ще одна характерна риса стародавнього українського світогляду полягає в тому, що розвиток Універсуму, який бере початок в Єдиному, відбувається з чіткою домінантою в бік зростання оцінно-етичного напряму і усвідомлюється есхатологічно. Метафора образу природи, яка гине в дохристиянських віруваннях і уявленнях українців тотожна всезагальній матриці життя і смерті, яка набуває нового якісного звучання в концепції якостей особи (див.: Фрейденберг О. Что такое эсхатология // Тр. по знак, системам. — М., 1973. — Т.6. — С. 514).

Жертвоприношення в архаїчному слов'янському світогляді означає розпадання Єдиного на сукупність хаотичних, але потенційно творчих реальностей, повноцінність яких визначається крізь призму співпричетності до єдиного початку, мірою позитивної сакральної наповненості. На основі архаїчного українського етнографічного матеріалу і аналізу археологічних джерел, проведеного в попередніх розділах, можна відзначити, що «смерть» в давніх ритуалах одночасно означає продовження життя. Померлий набуває рис медіативної жертви, а в голосіннях знаходимо образну, орієнтальну семантику моделювання і структурованості реального світу. Окремий випадок смерті символізує «смерть» божества, яке, в свою чергу, вбирає риси знищення всього «злого» і «старого» і потенційно несе в собі відродження «доброго» й «вічного». Цей мотив спостерігаємо в усьому комплексі української землеробської культури, обрядовості, археологічних знахідках на території України.

Для світогляду наших предків характерна також сукупність уявлень про дуально-травестійну забудову Всесвіту, який поділяється на структурований, організований, знаний і «освоєний» світ «культури» та неорганізований, «чужий» і «невизначений» світ «антикультури». У першому панує впорядкованість значень, у другому — заплутаність, інверсія смислів.

Уявлення про зв'язок особистого життя з ритмом космосу (світу порядку) визначало оцінку смислу і цінності людського існування, сприяло зростанню ролі самооцінки і самосвідомості, практичної і духовної незалежності індивіда.

Для дохристиянської культури українців характерна своєрідна парадигма «маятника», що пронизує всю їхню міфо-поетичну свідомість: максимально-граничні світобудівні значення викликають відповідні протилежні за наповненістю стани. Найбільшого звучання тут набувають метафори «провини» та «покарання-каяття». Розірваність, хаотичність, дезінтегрованість світу, втрата цілісності та повноти є результатом злочинного діяння, «провини» бога-жертви. Світ був колись ідеальним, цілісним та єдиним, але через «провину» бога згубив цю свою якість (став «бідним», «розірваним»), яку можна повернути тільки шляхом «покарання»-«офіри» бога. Звідси випливає необхідність очищення і каяття, тобто архаїчного «катарсису», який полягає в позбавленні спільноти від «утаємничених», «прихованих» негативних, руйнуючих тенденцій, що беруть витоки в сутності індивіда. У слов'янській культурі це «звільнення-очищення» досягається за допомогою маскарадного дійства, оберненого до значень хаотичної, переважно звіроподібної «нелюдяності». На думку багатьох дослідників, всі календарні свята, зв'язані з іменами різних богів (дохристиянських, а потім і християнських) є різними фазами життя-смерті-відродження одного бога. Це — існування в слов'ян раніше названого «закону» універсального коловороту.

Різноманітність проявів співвіднесеності Єдиного («передасоціативного») з Одиничним (що емпірично спостерігається, конкретно-реальне) визначає основний зміст і навантаження української міфологічної моделі, в якій ідея просторового впорядкування світу переважає його часову визначеність. Тому модель світу являє собою завершеність певної просторової ієрархії цінностей. В уявленнях стародавнього населення України чітка просторова демаркація світу співіснує з менш чітко вираженими уявленнями щодо меж міфічного часу. Крім того, просторово позначена модель світобудови проектує естетичне бачення «космічності», що в реальному бутті певним чином виявляється в характерному почутті єдності людини та природи. Згідно з теорією антропо-космізму людина — частина Всесвіту, саморозвивається за його законами і сама впливає на нього силою своєї свідомості.

Характерно, що в праукраїнському міфологічному світогляді все, що максимально наближене до «центра», є «золотим». Цю особливість багато вчених пов'язують з символікою вогню як ознаки позачасового характеру вогневої субстанції. Символи вогню присутні на археологічних знахідках на території України, починаючи з палеоліту і до прийняття християнства. З космогонічним мотивом «золотої середини» тісно пов'язана метафора «світла-тіні». Інтенції «світла» повністю визначають космологічну світобудову і наповненість староукраїнського світосприйняття. Найближчою до бога сутністю є світло. Символіка «сонця-золота-вогню», наявна в літературі Київської Русі, дійшла до нас в багатоманітному світі народної творчості і давньої української культури.

Видається цікавою світовидча логіка стародавньої людини, розроблена М. Новиковою на основі аналізу архаїчних українських замовлянь. Стародавня людина бачить світ, у якому: 1) ніщо не зникає і не з'являється: в космічному масштабі все лише перебуває безначально і безконечно, «з'являтися» і «зникати» воно здатне лише на певній ділянці світобудови, в полі зору даної людини; 2) ніщо не діє: все лише присутнє (як сутнісна характеристика) разом із самим суб'єктом, заховане в ньому, діяння «приходить і відходить» зі своїм носієм, а не навпаки: не носій-суб'єкт «приходить і відходить» через діяння; 3) «шкода» не може бути знищена до кінця: її можна лише вигнати, виселити в потойбічне інобуття або відсунути якнайдалі, або «витягти» з людини та її мікрокосму, проте так само незнищенна і «користь», вона є завжди і зникає-з'являється лише в найближчому людському овиді; 4) вся взаємодія людини з нелюдськими, космічними силами і стихіями зводиться до посилення-послаблення їхньої присутності в ній самій і в найближчому до неї середовищі; 5) оскільки ж чіткої опозиції «користі-шкоди», а тим більше «добра-зла» серед суб'єктів замовлянь іще немає, правильніше говорити про благодійне або шкідливе групування, про сполучуваність предметів світу замовлянь: «збільшення буття» — це збільшення їхньої «доброї» сполучуваності, «зменшення буття» — це збільшення сполучуваності «лихої» (див.: Новикова М. Українські замовляння. -С. 290-291).

Характерна риса дохристиянського світогляду українців — уявлення про низку «світів», яке пов'язується з таким явищем в старослов'янському світобаченні, як «внутрішня точка зору на простір», що, в свою чергу, символізує певну взаємозалежність частин буття, означених в просторі і співвіднесених з «центром». Звідси кожний з «світів» має власну систему ціннісно-етичних і просторово-часових координат. Підтвердження знаходимо в синкретичному, міфологічному шарі української культури. Уявлення про багатоярусність світу простежується в багатьох археологічних знахідках і комплексах. Так, в народному середовищі вірили, що, «крім видимого неба, є ще інше, що називається імперійським. Воно прикривається видимим небом, ніби склом. Синіх оболоків є аж сім, а восьме вже й справді небо» (див.: Чубинський П. Ангели на сходах неба. — С 3). Або подібна думка, яка ніби «розтягує» ієрархію підпросторів: «Під землею так само живуть люди: одне слово, площин, схожих на нашу, під нами безліч. Надра землі складають другий світ» (там же, с 9).

Варто зауважити, що космогонічні уявлення в українській міфології формуються під впливом давнього прямого протиставлення хаосу й космосу. Саме ця модель виявилася найзручнішою для того, щоб слов'янська традиція могла органічно засвоїти християнське уявлення про моральний поділ світу на царство Добра і царство Зла. Із цього протиставлення виростає агоністично-дуалістичний мотив, який уособлював взаємини між богами у слов'ян. У найширшому розумінні агоністика — це такий спосіб вираження світобудовної парадигми, за якого зіткнення хаосу та космосу відбувається безпосередньо, має стрімкий і напружений характер і завершується перемогою однієї зі сторін (див.: Галіченко Т.С. Слов'янська міфологія та антична культура. — К., 1994. — С. 44). Найвиразніше агоністична космогонія простежується у весільних і поховальних обрядах, що підтверджується численними етнографічними джерелами. Із цим мотивом тісно пов'язаний образ солярного, або культурного, героя, чиї дії крізь призму фольклору докладно аналізує М. Грушевський (див.: Грушевський М.С. Історія української літератури. — К., 1993. — Т.І. — С. 250—262). Попри те, що з часом цей образ набув християнського забарвлення, базові архетипи закладеного в ньому світогляду значною мірою лишилися незмінними. Варто також наголосити, що християнський образ внутрішньої космогонії душі творився за допомогою тих самих метафізичних метафор («смерть» — «відродження», «верх» — «низ», «світло» — «темрява»), які були притаманні давньослов'янській ментальності. Саме тому середньовічна християнська архетипіка душі насичена метафорами, що походять із міфосвідомості. Східнослов'янська культура тяжіє до заглиблення у внутрішній світ людини. Осягнення шляхів такого самопізнання відбувається через інтуїтивне самоспоглядання.

Іншою визначальною рисою праукраїнської міфосвідомості є її антропоморфність. Ця особливість, зазнавши певних трансформацій, перейшла в наступні епохи та втілилася в образі святості в культурі Київської Русі. Такий світогляд скерований ізсередини назовні — від людини до Універсуму. Його основу становить глибоке інтимне відчуття єдності з природою. Людина віднаходить себе у зовнішньому світі, а у Всесвіті вбачає ті самі риси, що притаманні їй самій. Водночас у собі вона відкриває Всесвіт. Людина усвідомлює себе як зменшену модель, що відтворює космос. Саме тому в образі святості акцент зміщується на особу — носія святості, святого, який на рівні мікрокосму, у межах локального соціального середовища, уподібнюється до Бога як утіленого сакрального начала в масштабах макрокосму (див.: Горський В.С. Святі Київської Русі. — К., 1994. — С. 12).

Глибинні пласти народної культури спричинилися до певної переакцентації християнського (у візантійській інтерпретації) розуміння святості. У давньоруській свідомості формується один із фундаментальних принципів — сприйняття святості як найвищого морального ідеалу поведінки, як особливої життєвої позиції, що осмислюється через жертовність. Образ святості дедалі більше наповнюється моральним змістом і постає як ідеал праведного, непорочного життя. Наприклад, Володимир Мономах у своєму «Поученні» радить у всьому покладатися на життєву доцільність і здоровий глузд. Для Мономаха праця є найвищим мірилом богоугодності людини. Такі погляди значною мірою розходилися з ортодоксальними вимогами візантійської церкви, однак вони безперечно відображали світогляд давньоруського суспільства, яке продовжувало вбирати в себе й випромінювати витоки та течії тисячолітньої української культури.

Висновки

Духовно-культурне оновлення сучасного українського суспільства неможливе без занурення в народну культурну традицію, яка допомагає людині віднайти власну ідентичність. Найдавніші вірування та уявлення українців знайшли своє відображення в обрядах і звичаях. Дедалі очевиднішим стає взаємозв'язок архаїчного світогляду нашого народу з його історичним шляхом і сьогоденням. Застосування цивілізаційного підходу дозволяє побачити історію України та культуру її мешканців у більш глобальному та багатовимірному вимірі.

Перші спроби осмислення світу зафіксовані ще в неандертальців, починаючи з мустьєрської епохи. У найдавніші часи на теренах України існували первісні форми регуляції поведінки, що синкретично поєднували магію, звичай і міф. До ранніх форм релігійних вірувань належать магія, анімізм, тотемізм і фетишизм. Чимало археологічних пам'яток України пов'язано з давнім мистецтвом і культовою практикою. Для багатьох палеолітичних знахідок характерна наявність червоної та жовтої фарби, що символізували вогонь, сонце, життя та магічну силу. Ці кольори започаткували астральну символіку наступних епох. Орнаменти і схеми відображали прагнення людського розуму впорядкувати навколишній світ. Світогляд давньої людини був пронизаний вірою у вищу силу, яка через обряди та культи встановлювала морально-етичні заборони і через духів контролювала їх дотримання. Саме в цьому контексті чуринга та подібні культові предмети пізніших часів сприймалися як найвищий символ єдності людей, суспільства і природи. Людина палеоліту та мезоліту починає усвідомлювати цілісність життєвого процесу. Дуальна система первісного суспільства трималася на життєво важливій рівновазі між людиною і природою.

Протонеоліт і неоліт стають переломним етапом в етногенетичному розвитку людства. Культ чуринги передував моделі організованого, структурованого Всесвіту. Ця модель втілювала уявлення про універсальні закономірності буття природи і суспільства, відомі як «універсальний закон» або «закон універсального колообігу». Землеробство вимагало врахування руху небесних світил, тому саме в цей час з'являються виразні астрально-космічні символи. У протонеоліті-неоліті виникають найдавніші космогонічні міфи. Зодіак, як перша штучна геоцентрична модель, сформувався саме в протонеоліті. У слов'ян уявлення про «закон» і зодіак збереглися в образах дванадцяти сонячних місяців року як володарів життя. Розвиток вірувань населення України в переднеолітичний час мав еволюційний характер, а культурна традиція зберігала спадкоємність у пізніші періоди. Поняття «закону» в давньоруському розумінні найточніше відповідає сучасним термінам «самоорганізація» та «впорядкування», що підтверджує доцільність синергетичного підходу до вивчення найдавнішої культури України. У протонеоліті поступово утверджуються уявлення про богів, що було зумовлено змінами в соціально-господарському житті (насамперед переходом до відтворювального господарства) та трансформацією самої людини. Зв'язок людини з довкіллям стає дедалі тіснішим і різноманітнішим. Змінюються взаємини з космосом, що породжує нових богів і вірування. Формується найдавніша світоглядна система предків, у якій поряд із богами існувала розвинена система уявлень про духів. Духовна культура населення України неоліту та післянеолітичного часу будувалася на основі багатьох етнічних складників і культурних традицій. Нові риси цієї культури визначалися новою соціально-економічною ситуацією та новими напрямами самоорганізації неолітичного суспільства.

Орнаментика неолітичного посуду України відтворює давні міфи, пов'язані з магічними обрядами та заклинаннями аграрного, рідше скотарського чи мисливського спрямування. Антропоморфні та зооморфні сюжети засвідчують новий етап у розвитку орнаментації, зумовлений прогресом землеробства. Це відображало суттєвий перелом у духовній культурі та сприяло виникненню нових форм взаємин людини з навколишнім світом. Внутрішній світ людей, їхні уявлення і вірування вдосконалюються та змінюються.

Населення епохи бронзи значною мірою успадкувало духовні традиції попереднього періоду, про що свідчать археологічні знахідки та порівняльно-історичні дані. Світогляд цього часу базувався на обожненні природного циклу. Масові могильники та кургани вказують на поширення уявлень, пов'язаних із соціально-майновим розшаруванням і зростанням ролі чоловіка в ранньокласовому суспільстві. Обожнюється душа, що керує тілом, зростає значення культу предків. Уявлення про долю душ померлих були різноманітними. Курган символізує Всесвіт. Зв'язок із природою зберігається через обожнення природних сил. Астрально-солярна символіка продовжує існувати, однак акцент поступово зміщується від узгодження дій із природою до соціально-суб'єктивних чинників.

У скіфську епоху відбувається взаємоасиміляція та господарсько-культурний, а також частково етномовний симбіоз лісостепового і степового населення України. Поховальні обряди значною мірою нагадують традиції бронзової доби. У поховальній практиці важлива роль належала вогню. Орієнтація померлих пов'язана з уявленнями про потойбічний світ і позаземну долю. Сонце сприймалося як найвища світлоносна сила, що організовує та оберігає життя людей і їхні душі. Очевидною є віра в можливість впливу на долю померлих, що свідчить про самоусвідомлення людиною власної значущості та зростання цінності активної особистості, здатної впливати на самоорганізацію внутрішнього світу та зовнішнього соціально-природного середовища. Космічні мотиви досить поширені в скіфських знахідках.

Соціальна диференціація населення України в І тисячолітті до н.е. вплинула на еволюцію релігійно-міфологічних уявлень. Простежуються чіткі паралелі між скіфськими та праслов'янськими божествами. Скіфське зображувальне мистецтво є семіотичною системою, що відображає просторову структуру космосу через різні коди. Релігійно-міфологічна система цього часу поєднувала зооморфну символіку звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, увібравши вірування трипільської культури, елементи тотемізму скотарських культур і вплив грецької міфології. Населення дедалі більшого значення надає соціальним силам. Узгодження діяльності з природними циклами поступається гармонії ранньодержавних структур. Водночас глибинні пласти народної культури — найдавніші вірування, культи, боги та духи, що формувалися на території України від палеоліту до І тисячоліття н.е., — зберігали вагоме місце у світогляді широких верств давньоукраїнського суспільства.

В І тисячолітті н.е. релігійні та світоглядні уявлення населення пов'язані з одухотворенням природи та наданням їй антропоморфних рис. Люди відчували себе невід'ємною частиною довкілля, складовою кругообігу природних явищ, що символізували взаємини людини з внутрішнім і зовнішнім Всесвітом. З небом у давніх українців пов'язувався життєвий шлях людини, визначальне місце в якому належало морально-етичній наповненості буття. Можна стверджувати про існування в Київській Русі астрального культу давньоукраїнських богів, система яких втілювала глибинний зв'язок населення з космосом. Головна роль при цьому належала морально-етичній визначеності особистості. Людині надається можливість силою власної свідомості, поряд із Богом, упорядковувати стан матерії і духу. Через самостійність індивіда розкривається всезагальна сила божества. У давньоруському суспільстві чітко простежується монотеїстична тенденція — віра в єдиного бога, який «розгортається» через численних богів, духів та природних істот. Отже, «потреба» Київської Русі в монотеїстичній релігії могла бути «задоволена» через реалізацію потенціалу дохристиянської духовної культури українського народу.

Давня українська обрядовість була формою збалансованих відносин соціально-господарської системи слов'ян із природно-екологічною та духовною сферами. Обряди акумулювали весь попередній досвід розвитку вірувань і виступали гармонійною формою взаємодії Людини і Природи.

Можна стверджувати про спадкоємність між світсько-гуманістичним напрямом світоглядної думки Київської Русі та традиціями народно-язичницької культури. Крім того, у дохристиянському світобаченні предків і найновіших поглядах на проблеми Людини і Світу знаходимо багато спільних рис.

І найважливіше: можна зробити висновок про неперервну, спадкову еволюцію найдавніших уявлень та вірувань населення України від найдавніших часів до XI століття нашої ери.