Докази в кримінальній справі

Вступ

1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення

2. Класифікація доказів та їх джерел

3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел

4. Особливості процесу доказування на окремих стадіях кримінального судочинства

Висновки

Використана література

Вступ

Забезпечення неухильного дотримання законності, протидія порушенням правопорядку, подолання злочинності та усунення передумов, що її живлять, є одним із пріоритетних завдань сучасної Української держави та суспільства. На сьогодні урядом окреслено та впроваджується комплекс заходів, спрямованих на реалізацію цих цілей. Особлива увага приділяється підвищенню ефективності роботи органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції та судів, покликаних захищати права громадян та інтереси суспільства.

Розслідування злочинів, а також судовий розгляд і вирішення кримінальних справ становлять сферу кримінально-процесуальної діяльності цих органів. Доказування у кримінальному процесі — це процес формування, перевірки та оцінки доказів і їхніх процесуальних джерел, обґрунтування висновків для встановлення об'єктивної істини та ухвалення на її основі законного, обґрунтованого й справедливого рішення.

Тема роботи: „Докази в кримінальній справі”.

Основні завдання роботи:

1. розкрити поняття кримінально-процесуального доказування та його значення;
2. здійснити класифікацію доказів у кримінальному праві та їх джерел;
3. охарактеризувати способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел;
4. висвітлити особливості процесу доказування на різних стадіях кримінального судочинства.

1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення

У науці кримінального процесу відсутній єдиний підхід до визначення предмета доказування. Так, Р. Г. Домбровський трактує доказування як викладення думок у процесі комунікації між індивідами. Він вважає, що пізнання передує доказуванню, оскільки спочатку необхідно здобути знання, а вже потім їх викладати. Розмежування пізнання та доказування в судовому дослідженні має важливе теоретичне і практичне значення, адже тут пролягає межа між криміналістичною (пізнання) та процесуальною (доказування) діяльністю. Проте з такою позицією важко погодитись, оскільки вона нівелює змістовну складову доказування, зводячи його лише до процесуальної форми, а криміналістична діяльність, не врегульована правовими нормами, визнається засобом пізнання. Інші науковці розглядають зміст доказування ширше, виокремлюючи два його види: доказування як дослідження фактичних обставин та доказування як логічне і процесуальне доведення певної тези. В. М. Савицький зазначає, що доказування тези завжди орієнтоване на зовнішнього адресата і є лише частиною загального розуміння процесу. Така позиція видається слушною, однак її не завжди беруть до уваги при формулюванні визначень доказування в науковій та навчальній літературі.

Доказування як дослідження є поєднанням практичних дій та мисленнєвої діяльності учасників процесу. Його елементами виступають збирання, перевірка та оцінка доказів і їхніх джерел. У практичній площині ці елементи тісно взаємопов'язані та взаємопроникають, а їхнє виокремлення здійснюється з науковою, педагогічною, нормотворчою та практичною метою.

Деякі процесуалісти, зокрема С. А. Шейфер, слушно зауважують, що доказ вважається отриманим лише після його фіксації у формі, передбаченій кримінально-процесуальним законом, і виділяють процесуальне закріплення як самостійний елемент.

Ф. М. Фаткуллін також відносить до елементів доказування побудову та розвиток слідчих версій. Однак версія є формою мислення, що належить до криміналістичної, а не процесуальної категорії, і не врегульована нормами права, тому її не можна вважати елементом доказування.

С. В. Курильов, своєю чергою, вважає оцінку доказів самостійною процесуальною категорією, що перебуває поза межами доказування, розуміючи під останнім лише процесуальні дії зі збирання та закріплення доказів. Проте без оцінки, як розумової діяльності, доказування є неможливим.

Отже, елементами процесу доказування в кримінальному судочинстві слід вважати збирання, перевірку та оцінку доказів і їхніх джерел.

Для другого виду доказування ключовими елементами є формулювання тези та наведення аргументів для її обґрунтування.

Отже, доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні, закріпленні, перевірці та оцінці доказів, а також у формулюванні обґрунтованих висновків у справі.

Доказування є різновидом процесу пізнання, що поєднує розумову діяльність, яка здійснюється за законами логіки, та практичну діяльність, суворо регламентовану процесуальним законом.

Розглянемо детальніше елементи доказування.

Збирання доказів полягає в їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а також у поданні доказів учасниками процесу, підприємствами, установами, організаціями та громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК). Цей процес відбувається переважно на стадії досудового слідства, однак суд може доповнити матеріали справи як за власною ініціативою, так і за клопотанням учасників.

Закріплення доказів здійснюється лише способами та у формах, встановлених КПК. Належне закріплення та дотримання процесуальних норм забезпечує збереження доказів і можливість їх подальшої перевірки та оцінки.

Наступним елементом є перевірка доказів, яка полягає в об'єктивному дослідженні зібраних доказів особою, що провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом. Вона здійснюється шляхом аналізу, зіставлення з іншими доказами та проведення додаткових слідчих чи судових дій для пошуку нових доказів, підтвердження або спростування вже наявних, а також для з'ясування їх достовірності.

Найважливішим елементом є оцінка доказів, що означає визначення їх сили, переконливості та придатності. Це розумова діяльність, яка здійснюється в логічних формах для встановлення достовірності чи недостовірності доказів та їх значення для справи. Оцінка відбувається на всіх стадіях процесу і регламентується ст. 67 КПК, згідно з якою суд, прокурор, слідчий та особа, що провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. За результатами оцінки формуються висновки, які можуть бути достовірними або недостовірними. Достовірний висновок — це єдино можливе, обґрунтоване твердження, що відповідає об'єктивній істині та не викликає сумнівів. Недостовірний висновок — це припущення, правильність якого викликає обґрунтовані сумніви, що унеможливлює винесення вироку на його основі.

Отже, отримання остаточних висновків у справі та їх оцінка є завершальним етапом доказування.

Щодо предмета доказування, у літературі існують різні визначення. Предмет доказування — це коло фактів, що підлягають дослідженню та встановленню для правильного вирішення кримінальної справи.

При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді доказуванню підлягають:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння (ст. 64 КПК).

Існують різні погляди на поняття предмета доказування. Г. М. Миньковський, В. Г. Танасевич та О. О. Ейсман визначають його як „систему обставин, які виражають якості і зв'язки досліджуваного об'єкта чи події, істотні для правильного вирішення кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства”. А. С. Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим, оскільки воно не розкриває сутності, і пропонує розуміти предмет доказування як сукупність істотних для справи обставин, що мають бути встановлені. В. О. Бакін розглядає законодавчу схему предмета доказування як інформаційну систему, що керує діяльністю посадових осіб та учасників процесу. Останнє визначення видається складним і сформульованим з позицій теорії інформації, а також не зовсім коректним через використання терміна «злочинні події», адже предметом дослідження можуть бути й інші обставини.

З предметом доказування тісно пов'язане поняття меж доказування, під якими розуміють необхідну і достатню сукупність доказів, що забезпечують правильне вирішення справи. Якщо предмет доказування визначає, що саме потрібно з'ясувати, то межі доказування окреслюють обсяг і глибину дослідження обставин справи. Правильне встановлення меж передбачає: а) повне з'ясування обставин предмета доказування; б) використання лише допустимих доказів в обсязі, необхідному для достовірних висновків.

Аналіз наукових праць свідчить про різноманітність поглядів на предмет і межі доказування. Р. Д. Рахунов ототожнює межі доказування з обставинами, що підлягають доказуванню, проте ця позиція не знайшла підтримки, оскільки ці поняття є взаємопов'язаними, але не рівнозначними. Л. М. Карнєєва зазначає, що межі доказування визначають глибину дослідження обставин, і пропонує розглядати предмет доказування як межі «по горизонталі», а межі доказування — як межі «по вертикалі».

Поширеною є думка, що предмет і межі доказування співвідносяться як мета і засіб її досягнення. Звуження меж призводить до неповного дослідження обставин, а їх необґрунтоване розширення — до збирання зайвої доказової інформації.

Оскільки предмет доказування та вимога про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи (ст. 22 КПК) є однаковими для досудового слідства та судового розгляду, то й межі доказування на цих стадіях мають бути однаковими. Однак через пошуковий характер діяльності та можливі помилки у визначенні меж вони можуть фактично не збігатися.

2. Класифікація доказів та їх джерел

Кримінально-процесуальні докази — це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК).

Деякі автори розмежовують докази як фактичні дані та їх процесуальні джерела: показання, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій, протоколи з додатками, складеними за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи. Така позиція є теоретично обґрунтованою та відповідає закону.

У юридичній літературі також вживається поняття доказування, згідно з яким фактичні дані та їх джерела утворюють нерозривну єдність.

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від логічного: «Доказ — це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень». Логічний доказ складається з трьох елементів:

• тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації);
• аргументів (доводів або підстав доказу — вихідних теоретичних чи фактичних положень, за допомогою яких обґрунтовують тезу);
• демонстрації (логічного зв'язку між аргументом і тезою). Логічні докази широко застосовуються в кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні процесуальних рішень.

Питання про розуміння «фактичних даних» не має одностайного вирішення. Одні вчені вважають, що це факти, інші — що це відомості про факти, треті — що і те, й інше. Найбільш слушним видається розуміння «фактичних даних» як відомостей про факти та обставини справи, отриманих із зазначених у законі процесуальних джерел. Факти — це події та явища дійсності, які неможливо «приєднати до справи», тому слідчий, прокурор і суддя оперують відомостями про них, зафіксованими в показаннях, документах та інших джерелах. Навіть при безпосередньому сприйнятті фактів під час слідчих дій, доказами є не самі факти, а відомості про них, зафіксовані в протоколах.

Чітке розрізнення доказів як відомостей та їх процесуальних джерел є теоретично обґрунтованим і відповідає практиці. Наприклад, КПК вимагає, щоб в обвинувальному висновку слідчий зазначив обставини справи та докази, зібрані в справі (ч. 2 ст. 223 КПК), а в мотивувальній частині обвинувального вироку суд має зазначити докази, на яких ґрунтується висновок щодо кожного підсудного (ч. 1 ст. 334 КПК).

Найбільш поширеною є така класифікація доказів:

1. Залежно від відношення до обставини, що підлягає доказуванню: прямі; непрямі.
2. Залежно від обставин, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність: обвинувальні; виправдувальні.
3. За джерелом відомостей: первинні; похідні.

Прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню, або на її відсутність. Наприклад, показання свідка, який бачив, як Карпенко І. П. близько 20-ї години 11 січня 2002 р. біля входу в парк ім. Б. Хмельницького вдарив металевим прутом по голові Павлюка Д. В., є прямим доказом, оскільки безпосередньо вказує на злочинну дію, час, місце, спосіб, особу злочинця та потерпілого. Якщо ж під час обшуку в квартирі Карпенка буде знайдено металевий прут, шапку, годинник і гаманець Павлюка, ці речові докази будуть непрямими, оскільки потребуватимуть додаткового доведення їх зв'язку з подією злочину.

Непрямі (побічні) докази також мають важливе значення, але користуватися ними складніше. Вони мають бути тісно взаємопов'язані та утворювати систему, в якій кожен доказ є ланкою нерозривного ланцюга.

Обвинувальні докази вказують на вчинення злочину саме даною особою та на наявність обставин, що обтяжують відповідальність.

Виправдувальні докази свідчать про відсутність події злочину або непричетність особи до нього. Наприклад, алібі є прямим виправдувальним доказом.

Первинні докази та їх джерела називають першоджерелом: показання свідка-очевидця, оригінал документа. Якщо свідок дає показання з чужих слів, це — похідний доказ, і закон вимагає допитати осіб, на чиї повідомлення він посилається. Якщо джерело повідомлених даних невідоме (чутки), такі показання не можуть бути доказом. Копія документа є похідним джерелом. Слід намагатися користуватися першоджерелами, але похідні докази також можуть бути корисними для перевірки повноти і правильності першоджерел.

У процесуальній літературі існують різні погляди щодо класифікації доказів. В. Д. Арсеньєв, який обстоює двояке розуміння доказів, вважає джерелами свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, документи та місце знаходження речових доказів. Однак поки доказову інформацію не отримано і не закріплено, доказів та їх джерел не існує.

В. Я. Дорохов і М. К. Треушніков однаково розуміють поняття доказів, називаючи показання, висновок експерта, протоколи та інші документи джерелами фактичних даних. В. Я. Дорохов вважає джерелами доказів осіб, які дають свідчення та висновки, а М. К. Треушніков — об'єкти матеріального світу, що зберігають інформацію про факти (людей або речі).

Ф. Н. Фаткуллін розуміє під джерелом доказів процесуальну форму, за допомогою якої фактичні дані вводяться в процес доказування. Носій можливих доказів відіграє важливу роль, але не є безпосереднім процесуальним джерелом.

Отже, класифікація доказів та їх джерел у наукових працях розглядається по-різному.

Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством джерелами доказів є:

• показання свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого;
• висновок експерта, речові докази;
• протоколи слідчих та судових дій;
• протоколи відповідних додатків, що складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;
• інші документи.

Цей перелік, що міститься в ч. 2 ст. 65 КПК, є вичерпним. Розглянемо коротко характеристику джерел доказів.

Показання свідків — найбільш поширений вид джерел доказів, оскільки КПК мінімально обмежує коло осіб, які можуть бути допитані. Як свідка може бути викликано кожну особу, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Свідок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню, зокрема про факти, що характеризують особу обвинуваченого, підозрюваного і потерпілого (ч. 1 і 2 ст. 68, ч. 1 ст. 167 КПК).

Дізнавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом членів сім'ї, близьких родичів, усиновителів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а також осіб, які своїми показаннями викрили б себе, зобов'язані роз'яснити їм право відмовитись давати показання, про що зазначається в протоколі.

Захисник не може бути допитаний щодо відомостей, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків, оскільки згідно з адвокатською присягою йому забороняється їх розголошувати.

У деяких випадках як свідок може бути допитана особа, яка раніше займала інше процесуальне становище. Наприклад, якщо в ході дізнання або досудового слідства до відповідальності притягнуто двоє або більше осіб, а потім одну з них засуджено або справу щодо неї припинено, таку особу може бути допитано як свідка.

Якщо обвинувачений має право відмовитися від дачі показань і не несе відповідальності за це, то після втрати цього статусу він допитується як свідок на загальних підставах.

Свідками можуть бути як незацікавлені, так і зацікавлені у вирішенні справи особи, зокрема родичі й друзі обвинуваченого чи потерпілого. Ці обставини мають враховуватися при оцінці показань.

Показання потерпілого

Про визнання особи потерпілим або про відмову в цьому виноситься постанова (ухвала). Особі, яка визнається потерпілим, заподіюється моральна, фізична або майнова шкода.

Давати показання — це право, а не обов'язок потерпілого, але якщо він погодився, то повинен говорити лише правду. За дачу завідомо неправдивих показань він несе відповідальність за ст. 384 КПК, про що попереджається перед допитом.

Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного.

Не можуть бути доказами дані, джерело яких невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК). Якщо показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, ці особи повинні бути допитані.

Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці й оцінці в сукупності з іншими обставинами. Обвинувачення не може ґрунтуватися на суперечливих показаннях, не підтверджених іншими доказами, або на показаннях, що могли бути наслідком помилкового сприйняття (наприклад, у стані сп'яніння) чи неприязних стосунків. Показання малолітнього потерпілого, отримані з порушенням правил допиту, не є доказом.

Показання підозрюваного та обвинуваченого

Як підозрюваного може бути допитано особу, затриману через підозру у вчиненні злочину, або особу, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення як обвинуваченої (ч. 1 ст. 43 КПК). Підозрюваний має право давати показання щодо обставин, які стали підставою для затримання або застосування запобіжного заходу, а також щодо інших відомих йому обставин (ч. 1 ст. 73 КПК).

Як обвинувачені допитуються особи, щодо яких зібрано достатньо доказів і винесено постанову про притягнення як обвинувачених (статті 131, 132, 143 КПК). Обвинувачений має право давати показання по пред'явленому обвинуваченню та щодо інших відомих йому обставин і доказів.

Давати показання — це право, а не обов'язок підозрюваного та обвинуваченого. За відмову давати показання і за дачу неправдивих показань вони відповідальності не несуть. Домагатися показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється.

Розрізняють повне або часткове визнання чи заперечення вини, самообмову, обмову та алібі.

Самообмова — це показання, в яких особа зізнається у вчиненні злочину, якого не вчиняла, у більш тяжкому злочині, ніж учинила, або перебільшує свою роль. Мотивами можуть бути несприятливий збіг обставин, пригнічений стан, втрата віри в справедливість, бажання виручити інших, сховатися від слідства, поради «досвідчених» осіб, погрози, незаконні методи розслідування, юридична необізнаність тощо.

Обмова — це показання, в яких особа викриває інших осіб (правдиво чи неправдиво) у вчиненні злочину. Мотивами є бажання уникнути відповідальності, помста, бажання заслужити прихильність або незаконний вплив.

Алібі — це твердження про перебування в іншому місці в момент вчинення злочину. Обов'язок перевірки алібі лежить на органі дізнання, слідчому, прокуророві та судді. Якщо заяву про алібі не спростовано, справу має бути закрито, а суд повинен постановити виправдувальний вирок.

При оцінці показань обвинуваченого слід враховувати, що показання, дані на досудовому слідстві, від яких він відмовився згодом і які не підтверджені іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку. Показання, що викривають іншу особу, підлягають ретельній перевірці. Обвинувачення не може ґрунтуватися лише на обмові іншого обвинуваченого, заінтересованого в результатах справи.

Потерпілий, підозрюваний і обвинувачений є активними учасниками процесу, їхні показання є засобом захисту їхніх прав та інтересів, що не характерно для свідка. Процес формування їхніх показань також відрізняється, що слід враховувати при оцінці.

Висновок експерта

Висновок експерта як доказ — це сукупність фактичних даних, встановлених у результаті дослідження матеріальних об'єктів особою, обізнаною в певній галузі науки, техніки чи інших спеціальних знань, з додержанням процесуального порядку. Дослідження виконується за завданням органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду.

Отже, для висновку експерта істотним є те, що він: а) є результатом дослідження; б) виходить від особи зі спеціальними знаннями; в) складається з додержанням процесуального порядку; г) спирається на зібрані у справі докази.

Експерт надає висновок на основі безпосереднього дослідження об'єктів або з використанням відомостей з матеріалів справи. Правдивість висновків залежить від достовірності використаних даних.

Наприклад, М. С. Строгович вважає помилковою практику, коли експерт використовує матеріали слідства. Однак у випадках, коли об'єкт експертизи не можна безпосередньо дослідити (наприклад, стан психіки в момент злочину), експерт будує висновки на даних з показань та документів.

Експертне дослідження є складовою процесу доказування. Отримавши висновок, органи використовують його протягом усього процесу.

На відміну від інших процесуальних дій, під час експертизи встановлення фактів може відбуватися за відсутності органу дізнання, слідчого, прокурора, суду. Це зумовлює систему спеціальних процесуальних гарантій, що утворюють процесуальну форму експертизи.

Норми процесуального права визначають мету, порядок, межі досліджень, а також взаємні права та обов'язки учасників процесу та експерта.

Експерт дає висновок від свого імені й несе особисту відповідальність. У разі потреби може бути призначено кількох експертів, які дають загальний висновок. Якщо експерти не дійшли згоди, кожен складає окремий висновок.

Висновок експерта не є обов'язковим для особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду, але незгода з ним має бути вмотивована (ч. 3 і 4 ст. 75 КПК).

Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 р. № 8 наголосив, що висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими доказами і підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду. Не слід надавати перевагу висновку лише тому, що експертизу проведено комісією, повторно чи авторитетною установою (пункти 3 і 13 постанови).

Речові докази — це приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду предмети, що були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, тобто всі предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності (ст. 78 КПК). Серед них можна виділити продукти злочинної діяльності.

Багато помилок у практиці викликало визнання речовими доказами транспортних засобів. Транспортний засіб може бути визнаний знаряддям злочину лише якщо його використання було безпосередньо пов'язано з вчиненням дій, що входять до об'єктивної сторони складу злочину.

Не є речовими доказами зразки для порівняльного експертного дослідження, оскільки вони відіграють допоміжну роль і не є незамінними.

Предмети, що можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, виїмці та інших слідчих діях. Їх можуть також принести учасники процесу чи будь-які громадяни. Речові докази мають бути оглянуті, сфотографовані, описані в протоколі та приєднані до справи постановою (ч. 1 ст. 79 КПК). Огляд предметів і документів, вилучених під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, здійснюється на місці вчинення цих дій, а якщо це неможливо — за місцем провадження в справі (ч. 5 ст. 191 КПК).

Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які передаються для зберігання відповідним установам. При передачі справи речові докази передаються разом із нею. В окремих випадках вони можуть бути повернуті володільцям, якщо це можливо без шкоди для провадження (ст. 79 КПК).

Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови про закриття справи. Документи — речові докази зберігаються весь час при справі, а заінтересованим особам видаються копії (ч. 1 і 2 ст. 80 КПК).

У разі спору про право власності на предмети, що є речовими доказами, вони зберігаються до набрання законної сили рішення суду, винесеного в порядку цивільного судочинства (ч. 3 ст. 80 КПК).

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися, негайно здаються відповідним організаціям для реалізації. У разі необхідності повернення, організації повертають такі самі речі або сплачують їх вартість (ч. 4 ст. 80 КПК).

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи. При цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються у разі умисного використання;

2) речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються;

3) речі, що не мають цінності, знищуються або можуть бути передані заінтересованим особам;

4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави;

5) гроші, цінності та інші речі, що були об'єктом злочинних дій, повертаються законним власникам, а якщо таких не встановлено — переходять у власність держави.

Спір про належність речей вирішується в порядку цивільного судочинства.

Протоколи слідчих і судових дій, складені та оформлені в порядку, передбаченому КПК, носії інформації, на яких зафіксовано процесуальні дії, є джерелом доказів (ст. 82 КПК).

Протокол — це документ про проведення слідчих і судових дій, про їх зміст і наслідки (п. 20 ст. 32 КПК).

У протоколі слідчої дії зазначаються: місце і дата складання; посади і прізвища осіб, що проводять дію; прізвища осіб, які брали участь, їх адреси; роз'яснення прав і обов'язків; зміст проведеної дії, час її початку і закінчення; всі істотні обставини. З метою нерозголошення даних про особу, щодо якої застосовані заходи безпеки, у протоколах обмежуються відомості про цю особу в порядку, передбаченому ст. 523 КПК.

Протокол зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої дії, їм роз'яснюється право робити зауваження. Вставки і поправки повинні бути застережені перед підписами.

Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, перекладач, поняті та інші особи. Якщо хтось не може підписати протокол, запрошується стороння особа. До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки.

Якщо особа відмовиться підписати протокол, це зазначається в протоколі й підтверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію.

Протокол судового засідання веде секретар. У протоколі зазначаються:

• місце та час початку і закінчення судового засідання;
• назва і склад суду;
• справа, яка розглядалась;
• секретар;
• сторони;
• особи, які не з'явились, та причини їх неявки;
• дані про особу підсудного;
• дані про час одержання підсудним копії обвинувального висновку;
• дані про роз'яснення прав та обов'язків;
• ухвали та постанови суду, прийняті без видалення до нарадчої кімнати;
• всі розпорядження головуючого і дії суду;
• всі клопотання і заяви учасників процесу;
• докладний зміст показань, пояснень спеціалістів, відповідей експерта;
• послідовність і короткий зміст судових дебатів;
• короткий зміст останнього слова підсудного;
• проголошення вироку та роз'яснення порядку і строку його оскарження.

Протокол судового засідання підписують головуючий і секретар, він має бути виготовлений не пізніше семи діб з дня закінчення судового розгляду (статті 85 і 87 КПК).

Протоколи відповідних додатків, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів. Верховна Рада України у червні—липні 2001 року прийняла пакет законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до КПК України.

Згідно із Законом „Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р. № 2535-ІІІ ч. 2 ст. 65 КПК доповнено нормою, відповідно до якої протоколи, складені уповноваженими органами, з відповідними додатками при провадженні оперативно-розшукових заходів визнаються доказами, якщо вони складені та оформлені за нормами КПК і містять фактичні дані, що мають значення по кримінальній справі.

Які саме органи мають право складати такі протоколи, в законі не вказано. Очевидно, це органи дізнання: міліція (податкова міліція), органи безпеки, митні органи тощо, тобто органи, перелічені в ст. 101 КПК.

Наприклад, міліція, як орган дізнання, при провадженні оперативно-розшукових заходів складає протоколи оглядів, документів, предметів, приміщення і вилучає різні речі. Такі протоколи і додатки після правильного процесуального оформлення можуть стати джерелами доказів.

Документи є джерелом доказів, якщо в них викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. Якщо документи зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, вони є речовими доказами (ст. 83 КПК). Отже, у документі як самостійному джерелі доказів має значення саме його зміст.

Формулювання «інші документи» є вдалим, оскільки законодавець підкреслив, що поряд з протоколами джерелами доказів є й інші документи. У ст. 83 КПК слово «інші» відсутнє, а сама стаття називається «Документи».

Отже, слово «інші» має як смислове, так і стилістичне значення.

Згідно зі ст. 83 КПК під документом розуміють джерела доказів, у яких викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. Законодавець не згадав про матеріальний носій, спосіб викладення, зберігання, перетворення і передачі інформації, тому з цього питання є різні думки в літературі.

Наприклад, Б. І. Пінхасов визначає документ як матеріальний об'єкт, що містить відомості про події та факти, викладені з допомогою письмових та інших знаків, що однозначно передають людську думку або закріплені й відтворюються з допомогою технічних засобів.

Деякі автори вважають, що не слід формулювати поняття документа як матеріального носія, оскільки таке розуміння надає йому статус речового доказу.

У модельному Кримінально-процесуальному кодексі для держав—учасниць СНД, прийнятому в 2000 р., у ст. 157 під документом розуміється будь-який запис на паперовому, електронному або іншому носії, виконаний у словесній, цифровій, графічній або іншій знаковій формі, призначений для збереження, перетворення, передачі, засвідчення відомостей, що можуть мати значення для справи. Таке поняття більш повно охоплює значення документа, і його доцільно застосувати при розробленні нового КПК.

Визначати документ як будь-який запис видається дещо неправильним, оскільки «запис» означає спосіб фіксування, а головним смисловим елементом є зміст, тобто сукупність відомостей, що є об'єктом пізнання та оцінки.

Документ як джерело доказів у кримінально-процесуальному розумінні — це матеріальний об'єкт, що у зафіксованій формі безпосередньо відображає відомості про події і факти, які мають кримінально-процесуальне значення і викладені за допомогою знаків, що читаються людиною, та дозволяють однозначно відтворювати, передавати і тлумачити думку людини, складений певною особою, підприємством, установою, організацією, одержаний у встановленому порядку органами розслідування або судом і доданий до матеріалів кримінальної справи.

Зазначене дозволяє виділити структуру кримінально-процесуального поняття документа як джерела доказів:

• документ завжди є матеріальним об'єктом;
• документ є джерелом доказової інформації лише у разі, якщо в ньому зафіксовані відомості про події та факти, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи;
• зміст документа має засвідчувальний або описовий характер. Поділ документів на «засвідчувальні» й «описові» досить умовний, оскільки документ, що засвідчує факти, обов'язково їх описує, і навпаки. Йдеться про відмінність цільового призначення документа в момент його складання і ступеня деталізації описання фактів, але не про розрізнення доказового значення;
• відомості, що містяться в документі, фіксуються будь-яким способом, що дозволяє людині однозначно їх відтворювати, передавати і тлумачити за допомогою технічних засобів або усної мови;
• відомості засвідчуються чи описуються органами або особами, від яких документ виходить, у межах їх посадової компетенції або, якщо документ виходить від громадянина, — в межах повноважень і фактичної поінформованості;
• документ має бути одержаний в установленому кримінально-процесуальному порядку органами розслідування або судом і доданий до матеріалів справи.

Таке розуміння сутності документа як джерела доказової інформації найповніше відображає його кримінально-процесуальну природу.

3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел

Збирання доказів є необхідним елементом процесу доказування. У літературі по-різному визначається його сутність. А. І. Вінберг визначає зміст як «сукупність дій зі знаходження, фіксації, вилучення та збереження різних доказів».

Хоч термін «збирання доказів» є процесуальним і згадується в КПК (ст. 66), процесуалісти користуються ним рідше, ніж криміналісти, оперуючи ширшим поняттям процесу доказування. М. С. Строгович зазначав, що процес доказування складається з розшуку доказів, їх розгляду та процесуального закріплення, перевірки та оцінки.

Найбільш правильним є погляд М. С. Строговича. Збирання доказів — поняття комплексне, що включає дії з розгляду, процесуального закріплення та оцінки.

Виявлені докази передбачають їх попередню оцінку, оскільки остаточно судити про доказове значення факту можна тільки після його дослідження.

Фіксація доказів — це закріплення доказів в установленому законом порядку. КПК передбачає такі форми закріплення: складання протоколу, безпосереднє залучення доказів до справи, фотографування, складання планів та схем, моделювання та виготовлення копій. Доказами можуть бути тільки ті фактичні дані, що зафіксовані одним із зазначених способів.

Окрім надання доказової сили, фіксація має на меті зберегти зміст та ознаки доказів для наступного дослідження, оцінки та використання.

Вилучення доказів забезпечує можливість їх використання та приєднання до справи, а також служить засобом їх збереження для суду.

Збереження доказів полягає у застосуванні заходів, спрямованих на збереження самих доказів або їх доказових властивостей.

Способи збирання доказів передбачені в ст. 66 КПК: особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд мають право викликати осіб як свідків, потерпілих, експертів; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів; вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов'язковим. Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями.

У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд мають право доручити підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукові заходи, отримати фактичні дані, які можуть бути доказами.

Отже, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі та судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (вимога пред'явити предмети і документи або провести ревізію), а також подання доказів з власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

Серед способів збирання доказів слідчі та судові дії мають найбільшу питому вагу. Вичерпний перелік таких дій дано в КПК: затримання і допит підозрюваного (статті 106 і 107), допит свідка (статті 167, 168, 303, 304 і 307), потерпілого (статті 171 і 308), обвинуваченого і підсудного (статті 143, 300 і 438), експерта (статті 201 і 311), очна ставка (статті 172, 173 і 304), ексгумація трупа (ч. 2 ст. 192), пред'явлення для впізнання (статті 174, 175 і 309), обшук, виїмка (статті 177—188), огляд (статті 190—192, 313—315), освідування (ст. 193), відтворення обстановки та обставин події (ст. 194), призначення експертизи (статті 196—203, 310 і 312) тощо.

Фіксація доказової інформації є складовою частиною провадження слідчих і судових дій і докладно врегульована в КПК. Вона є виключною компетенцією особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. Допомогу їм надають спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання.

КПК містить вичерпний перелік способів фіксації: складання протоколів слідчих дій та судових засідань, винесення постанов про приєднання до справи предметів і документів, застосування фото- і кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (статті 85, 85¹, 85², 114 КПК). Протокол може бути написаний від руки або за допомогою машинопису чи комп'ютера. Для забезпечення повноти може бути застосовано стенографування (ч. 6 ст. 114 КПК). Розшифрований зміст стенограми є частиною протоколу, а сам стенографічний запис до протоколу не додається.

Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації. Він має важливі позитивні якості: простота виготовлення, можливість фіксації лише даних, що мають відношення до справи, зорове сприйняття, краще забезпечення права учасників робити зауваження. Водночас звуко- і відеозапис, кінозйомка фіксують не лише результати, а й перебіг дій і містять докладнішу інформацію. Тому застосування технічних засобів повинно розширюватися, але в межах закону. Наприклад, при допиті заборонено застосування поліграфу, гіпнозу, наркотичних речовин. Загальні вимоги допустимості застосування науково-технічних засобів: правомірність, наявність спеціально уповноважених осіб, наукова обґрунтованість, об'єктивність і достовірність результатів, відповідність етичним нормам та вимогам безпеки.

У КПК визначено науково-технічні засоби для фіксації та регулюється порядок застосування звукозапису, кінозйомки і відеозапису. З появою нових технічних засобів постає питання про допустимість їх використання. Тому є слушними пропозиції сформулювати в КПК загальні норми про умови допустимості використання науково-технічних засобів. Однак не слід виключати вже наявні норми, оскільки конкретні вказівки закону є реальними гарантіями додержання принципів судочинства.

Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки додаються до протоколу (ч. 4 ст. 85 КПК).

Згідно з кримінально-процесуальним законодавством зібрані фактичні дані повинні перевірити та оцінити орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд).

Перевірка фактичних даних полягає в детальному дослідженні властивостей кожного доказу та його джерел, у підтвердженні чи запереченні шляхом отримання нових матеріалів, а також у зіставленні всіх наявних доказів з метою визначення їх дійсності.

Деякі автори називають цей елемент дослідженням доказів. Зустрічається також трактування перевірки як одного з елементів оцінки. Є думка, що термін «дослідження доказів» вбирає всю доказову діяльність.

Відсутність єдиного погляду свідчить про недостатнє вивчення питання. Ототожнення понять дослідження та перевірки є не зовсім правомірним. Дослідження доказів — це отримання інформації, що міститься в них, її сприйняття та переробка. Найпростішим способом є безпосереднє сприйняття інформації (отримання показань). У цьому разі дослідження збігається зі збиранням. Однак часто дослідження вимагає складних методів (експертне дослідження), і тоді воно стає самостійним елементом.

На відміну від дослідження, перевірка доказів — це діяльність, спрямована на підтвердження (заперечення) інформації. Перевірити доказ — означає зібрати дані, на основі яких можна зробити висновок про його достовірність та допустимість. Докази можуть бути перевірені тільки за допомогою інших доказів.

Отже, дослідження доказів є первинним і обов'язковим елементом після виявлення та закріплення, необхідною передумовою їх подальшої перевірки. Перевіреною може бути тільки та інформація, яка отримана та є у розпорядженні органу.

Через принципову різницю між дослідженням і перевіркою доцільніше виділяти кожний з них у самостійний елемент процесу доказування.

Предметом перевірки доказів є, по-перше, встановлення достовірності інформації і, по-друге, визначення їх допустимості. У ході перевірки можна підтвердити правильність інформації, встановити справжність джерел, законність способів отримання.

Як правило, перевірка починається з визначення надійності джерел інформації. Спочатку встановлюється, чи входить джерело до переліку, який міститься в законі. Потім з'ясовуються умови формування доказів. Необхідно перевірити відсутність у свідків особистої зацікавленості, встановити компетентність експертів.

Перевірка здійснюється у ході провадження слідчих дій, збирання інших доказів, що підтверджують чи заперечують доказ, який перевіряється.

Найважливішою складовою процесу доведення і пізнання істини є оцінка судових доказів. Вона невідривно пов'язана з усією процесуальною діяльністю. Докази оцінюють протягом всього процесу слідства і вирішення справи: при виявленні, закріпленні, перевірці, при доборі запобіжних заходів, на стадії передачі до суду та на інших стадіях. Оцінка відокремлюється тільки як логічна операція, коли на основі встановлених фактів виникає знання про обставини, що підлягають доведенню.

Оцінка доказів — одна з найважливіших проблем кримінального судочинства, «душа кримінально-процесуального доведення». Вона дозволяє слідчому і суду збагнути суть справи, проаналізувати характер і причини злочину, пізнати факти об'єктивної дійсності, вирізнити докази серед інших фактів, відокремити істотні обставини від неістотних, і на основі дослідження зробити обґрунтовані висновки.

У літературі є різні визначення поняття оцінки доказів. П. Ф. Пашкевич зазначає: «Оцінити докази — означає визначити, наскільки точно встановлений кожен з них, у якому взаємозв'язку зі справою та іншими доказами він перебуває, який саме факт він встановлює чи спростовує, і що означають у сукупності всі зібрані докази». Це визначення охоплює практично всі елементи, проте в ньому відсутня така ознака, як допустимість доказів.

Кожний доказ повинен бути оцінений щодо його допустимості, належності та достовірності. Оцінка допустимості полягає у вирішенні питання, чи є даний доказ засобом встановлення обставин справи. Зміст даних, джерело, компетентність особи, яка збирала дані, також мають бути оцінені.

Процесуальна діяльність — це різні процесуальні дії зі збирання і закріплення доказів, і тому її не можна ототожнювати з розумовою діяльністю.

В. Б. Алексєєв зазначає, що «під оцінкою доказів у наглядових (апеляційних) інстанціях ми розуміємо процес мислення суб'єктів наглядового судочинства, заснований на внутрішньому переконанні, правосвідомості і законі і спрямований на встановлення того, чи достатніми є докази». Однак навряд чи буде правильним звужувати оцінку доказів лише до з'ясування їх достатності.

Отже, оцінка доказів охоплює широке коло питань про всю сукупність обставин, що становлять предмет доведення.

Оцінка доказів — це розумова діяльність слідчого, прокурора і судді, що здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону і праворозуміння за їх внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному аналізі всіх обставин справи в їхній сукупності, спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й достатності доказів, їх взаємозв'язку і значення для вирішення питань, що становлять предмет доведення, і має на меті встановлення істини по справі.

Принципами оцінки доказів є ті найважливіші положення процесуального права, що закріплені українським законодавством як основні начала діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду при оцінці доказів.

До цих принципів належать: вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й об'єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності.

Принцип вільної оцінки доказів полягає в тому, що органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні в своїх оціночних судженнях і висновках. Вони оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всій сукупності обставин справи, і не обмежені ніякими формальними розпорядженнями. Жоден доказ не має наперед визначеної сили (ч. 2 ст. 67 КПК).

Закон не встановлює формальних правил, які давали б підстави вважати один доказ достовірним, а інший — недостовірним, а вимагає в кожному випадку ретельно перевіряти і встановлювати достовірність доказів. Наприклад, свідчення підозрюваного чи обвинуваченого, в яких вони визнали свою вину, не є основними вирішальними доказами. Переоцінка їх значення призводить до слідчих і судових помилок.

Найважливішим принципом є всебічна, повна та об'єктивна оцінка доказів, закріплена в ч. 1 ст. 67 КПК. Цей принцип вимагає виходити з об'єктивного, всебічного і повного розгляду всіх обставин справи, перевірки всіх можливих версій, встановлення як обвинувальних, так і виправдувальних доказів. Однак практика свідчить, що цих вимог не завжди додержуються, що призводить до серйозних порушень законності.

Наприклад, вироком Харківського обласного (нині — апеляційного) суду Ш. засуджений за крадіжки з магазинів. Судова колегія Верховного Суду України вирок скасувала, а справу направила на нове розслідування через порушення вимог ст. 22 КПК України. Досудове і судове слідство було проведено поверхово, висновки суду про доведення вини викликають сумніви. Ш. визнаний винним на основі свідчень П. і власних свідчень на досудовому слідстві. На судовому засіданні Ш. заявляв, що обмовив себе під тиском незаконних методів, а свідчення П. є хибними. Ці свідчення не було перевірено.

З актів судово-психіатричної експертизи випливає, що у Ш. були ознаки психічного захворювання у вигляді реактивного стану. З протоколів допиту видно, що він визнав себе винним, перебуваючи у хворобливому стані. На судовому засіданні Ш. заявив, що не брав участі у крадіжках і не міг вести крадену машину через травму руки. Клопотання про перевірку історії хвороби суд відхилив.

Скасовуючи вирок, судова колегія вказала на необхідність ретельно перевірити причетність Ш. до крадіжок, твердження про обмову та незаконні методи слідства, а також призначити судово-медичну експертизу.

Принцип всебічної, повної та об'єктивної оцінки зобов'язує додержуватися максимальної об'єктивності, не допускаючи упередженості. Об'єктивність є завданням здійснення правосуддя, важливою умовою пізнання істини і гарантією охорони інтересів громадян. Кожен, хто вчинив злочин, має зазнати справедливої кари, і жоден безневинний не має бути притягнений до відповідальності. Будь-які сумніви, виходячи з презумпції невинуватості, тлумачаться на користь обвинуваченого. Закон покладає тягар доведення на обвинувача і забороняє перекладати його на обвинуваченого. Обвинувальний вирок не може бути заснований на припущеннях.

Закон забороняє домагатися свідчень шляхом насильства, погроз та інших незаконних засобів. Будь-яке відхилення від об'єктивності, обвинувальний ухил заважають встановленню істини, призводять до порушення законності.

Свого часу А. Ф. Коні зазначав, „що мета не може виправдовувати засоби, всіх цілей необхідно досягати лише моральними засобами та прийомами”.

Важливе значення має принцип оцінки доказів у їх сукупності. Оцінити докази у сукупності — означає зробити висновки щодо вірогідності кожного доказу, його взаємозв'язку з іншими доказами та значення всієї сукупності. Однак цей принцип часто порушується.

Важко погодитися з авторами, які вважають, що докази у сукупності оцінює лише суд у нарадчій кімнаті. Л. Т. Ульянова зазначає, що про оцінку доказів у їх сукупності ми можемо говорити щодо оцінки, яку дають судді у нарадчій кімнаті. Справді, оцінка формується в процесі дослідження всіх обставин, але це не означає, що вона відбувається лише в нарадчій кімнаті. І слідчий, висуваючи обвинувачення, і прокурор, затверджуючи обвинувальний висновок, оцінюють всі докази у сукупності. Отже, докази оцінюються на всіх стадіях кримінального процесу.

Важливим є питання про суб'єктів оцінки доказів. Чинне законодавство передбачає, що докази оцінює не лише суд, а й орган дізнання, слідчий, прокурор. Закон розмежовує компетенцію зазначених органів. Посадові особи, які послідовно формують оцінку доказів, не залежать одна від одної, і результати оцінки визначаються лише обставинами справи, вимогами закону та їх внутрішнім переконанням. Діяльність всіх органів тісно пов'язана єдиною метою.

Докази оцінюють й інші учасники процесу: обвинувачений, захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники. Закон встановлює процесуальні форми, використовуючи які вони мають право здійснювати оцінку доказів: клопотання, пояснення, виступи в судових дебатах, останнє слово підсудного, касаційні скарги. Однак у літературі є думка, що суб'єктами оцінки доказів не можуть виступати інші учасники процесу. І. І. Мухін зазначає, що ці особи не виступають суб'єктами оцінки, оскільки закон не зобов'язує їх оцінювати докази, а їх оцінка за своєю суттю і юридичними наслідками відрізняється від оцінки, яку чинить суд, слідчий, прокурор. Навряд чи такий погляд можна визнати правильним, оскільки автор змішує поняття «розумова діяльність з оцінки доказів» і «процесуальне значення результатів».

Звичайно, лише оцінка доказів, проведена органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом), безпосередньо визначає зміст процесуальних рішень, оскільки вони зобов'язані керуватися законом і правосвідомістю. Інші учасники процесу можуть, але не зобов'язані, керуватися зазначеними критеріями. Правосвідомість обвинуваченого чи потерпілого може не відповідати суспільним інтересам. Але вони мають право оцінювати докази на власний розсуд і подавати свої міркування. Особи, які беруть участь у справі, можуть погоджуватися чи не погоджуватися з оцінкою доказів, але доки процесуальні акти не відмінено, вони обумовлюють рух процесу. Отже, оцінка доказів слідчим, прокурором, судом тягне правові наслідки. Оцінка доказів учасниками процесу має на меті переконати слідчого, прокурора чи суд в істинності висновків. Лише в цьому значенні вона може впливати на наслідки процесу.

4. Особливості процесу доказування на окремих стадіях кримінального судочинства

На кожній стадії кримінального судочинства елементи процесу доказування мають свої особливості, що обумовлено завданнями тієї чи іншої стадії.

Основним завданням стадії порушення кримінальної справи є перевірка заяв і повідомлень про злочини з метою встановлення наявності чи відсутності достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, а також обставин, які виключають порушення справи (статті 95, 97, 98, 99 КПК).

Щоб не допустити заміни цією стадією досудового слідства, законодавець забороняє провадження до порушення справи слідчих дій, крім огляду місця події, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, але передбачає можливість застосування інших процесуальних дій:

— складення протоколу усної заяви або явки з повинною (статті 95 і 96 КПК);

— прийняття письмових заяв або повідомлень (статті 95 і 97 КПК);

— прийняття від громадян, підприємств, установ і організацій предметів і документів, що можуть бути доказами (ст. 66 КПК).

Усі перелічені процесуальні дії є способами збирання і перевірки документів і предметів як джерел доказів (статті 78 і 83 КПК), а відомостей, що в них містяться — як доказів. Вони можуть бути використані й на інших стадіях.

Кримінально-процесуальний закон дозволяє на стадії порушення справи провадити такі слідчі дії: 1) огляд місця події у невідкладних випадках; 2) накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку.

Оцінка зібраних доказів на цій стадії проводиться за загальними правилами. Суб'єктами є тільки органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд.

Отже, на стадії порушення кримінальної справи здійснюється кримінально-процесуальне доказування з певними особливостями.

На стадії досудового слідства проводиться розгорнуте доказування, в якому реалізуються всі елементи, широко застосовуються науково-технічні засоби. Деякі слідчі дії проводяться тільки або переважно на цій стадії (обшук, виїмка, затримання, відтворення обстановки, огляд місця події, освідування, впізнання).

На цій стадії слідчий здійснює функцію обвинувачення (з моменту притягнення особи як обвинуваченого) і вирішення справи. Тут починається захист від обвинувачення.

На стадії судового розгляду справи суддя, як правило, не збирає нових доказів, хоч має право витребувати документи або приєднати предмети, надані учасниками процесу (п. 5 ч. 1 ст. 253 КПК).

Перевірка та оцінка доказів на цій стадії проводиться щодо наявності достатніх підстав для розгляду справи.

На стадії судового розгляду найбільш повно реалізуються принципи безпосередності, усності і змагальності. Суд виконує функцію здійснення правосуддя (ст. 15 КПК), а прокурор — функцію нагляду та підтримання державного обвинувачення (ст. 121 Конституції України). Функцію захисту виконують підсудний, його захисник і законний представник. Такий розподіл функцій створює найкращі умови для всебічного дослідження доказів.

Суд першої інстанції має право збирати нові докази: викликати нових свідків, призначати експертизу, витребувати докази (статті 296 і 317 КПК). Важливість цього елементу є більш значною по справах, по яким не проводилося досудове слідство. Суд зобов'язаний закріплювати докази в протоколі судового засідання. Проте головна увага приділяється перевірці та оцінці доказів, зібраних органами досудового слідства. Розгляд справи провадиться тільки щодо обвинувачених і лише за тим обвинуваченням, за яким вони віддані до суду. Перевірка доказів здійснюється за допомогою допитів, експертизи, оглядів, оголошення свідчень (статті 300, 301, 303, 304, 306—308, 310—315 КПК), очної ставки і пред'явлення для впізнання (статті 172—174, 309 КПК). Усі ці судові дії аналогічні слідчим, але умови і порядок їх провадження істотно відрізняються. Огляд місця події і пред'явлення для впізнання проводяться рідко, а можливість обшуку, виїмки, перевірки свідчень на місці не передбачена.

У практиці судів зазначається, що «для забезпечення вимоги закону про повне, всебічне і об'єктивне дослідження обставин справи суди повинні керуватися ст. 299 КПК; ухвалою (постановою) судді встановлювати послідовність дослідження усіх доказів. Перелік джерел доказів, зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК, є вичерпним. Посилання суду у вироку на дані, одержані з інших джерел, є недопустимими. При необхідності суд має право змінити раніше прийняту послідовність дослідження доказів».

У Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» від 29 червня 1990 р. у п. 12 зазначено, що «тільки після розгляду всіх доказів, як тих, що є в справі, так і поданих в судовому засіданні, головуючий повинен опитати учасників судового розгляду, чи бажають вони доповнити судове слідство і чим саме».

На стадіях апеляційного і касаційного провадження проводиться в основному перевірка й оцінка доказів та їх джерел.

Право витребування апеляційною і касаційною інстанціями нових матеріалів основане на загальних правилах про збирання доказів.

У статті 83 КПК сказано, що документи можуть бути джерелом доказів тільки в тому разі, якщо в них викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи.

Оскільки при розгляді справи в апеляційному і касаційному порядку суд перевіряє законність і обґрунтованість вироку за тими доказами, які вже існують у справі, і додатковими матеріалами, то об'єктом перевірки є як наявні, так і додаткові докази. Перші перевіряються шляхом аналізу та зіставлення з іншими, а також шляхом витребування матеріалів. Інші перевіряються шляхом аналізу та зіставлення з тими, що вже існують. Перевірка додаткових матеріалів повинна здійснюватись самим судом.

Стадія перегляду судових рішень в порядку виключного провадження складається з комплексу процесуальних дій, характерних для чотирьох стадій: порушення справи, досудового слідства, розгляду справи в місцевому суді та в апеляційній інстанції. Вона має такі самі особливості збирання, перевірки і оцінки доказів.

Значні особливості має процес доказування на стадії виконання вироку. Єдиним процесуальним джерелом доказів тут є офіційні документи (довідки, характеристики, копії вироків). Вони подаються до суду адміністрацією виправно-трудових установ, органами, які займаються виконанням вироків, прокурором, засудженими, їх захисниками, витребуються самим судом.

Висновки

Отже, розглянувши тему „Докази в кримінальній справі”, можна зробити наступні висновки.

• Кримінально-процесуальні докази — це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК).
• Доказ — це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень. Доказ складається з трьох елементів: тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації); аргументів (доводів або підстав доказу — вихідних теоретичних чи фактичних положень, за допомогою яких обґрунтовують тезу); демонстрації (логічного зв'язку між аргументом і тезою).
• Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством джерелами доказів є: показання свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого; висновок експерта, речові докази; протоколи слідчих та судових дій; протоколи відповідних додатків, що складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів; інші документи.

Використана література

1. Кримінально-процесуальний кодекс України. Цивільний процесуальний кодекс України. Господарський процесуальний кодекс України / Відп. ред. В. Т. Маляренко. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 415 с.
2. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. — 4-е вид., доп. і переробл. — К.: А. С. К., 2003. — 1119 с.
3. Михеєнко М. М. Кримінально-процесуальне право: Тези лекцій. Задачі. Ділові ігри / Відп. ред. І. Д. Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 350 с.
4. Погорецький М. А. Кримінально-процесуальні правовідносини: структура і система: Монографія. — К.: Арсіс, 2002. — 156 с.
5. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.