Договори Русі з Візантією та їхній вплив на Київську Русь

Вступ.

1. Джерело права русько-візантійських угод X ст.

2. Вплив договорів з Візантією на Київську Русь.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Упродовж понад п'яти століть Русь підтримувала тісні стосунки з Візантією. Формування давньоруської державності відбувалося на тлі різноманітних контактів і сутичок із візантійцями. Візантія незмінно приваблювала руських купців. Щоб отримати від імперії вище дипломатичне визнання та торговельні пільги, на Константинополь споряджалися військові дружини та флотилії. Русичі укладали з греками угоди, а інколи й надавали Візантії військову підмогу. Однак найвагомішим підсумком двосторонніх відносин у культурній площині стало хрещення Русі у православ'я — однієї з ключових складових візантійської культурної спадщини.

Візантія виступала не лише наступницею античної культури та римської державності. Сама збагатившись православною вірою, вона передала цей скарб іншим народам. Завдяки Візантії православна культура поширилася не тільки на Давню Русь, а й на Болгарію, Сербію, Албанію та інші країни. Від початку другого тисячоліття християнської ери православна культура набуває загальносвітового значення.

1. Джерело права русько-візантійських угод X ст.

Зовнішньополітичні стосунки слов'ян з Візантійською імперією зафіксовані вже у VI—VII ст. у працях Прокопія Кесарійського, Йордана, Псевдо-Маврикія та інших авторів. Імперський уряд змушений був враховувати слов'ян як серйозну військову силу, що загрожувала східним кордонам.

Принципово новим етапом у русько-візантійських відносинах стала дипломатична діяльність Русі як протодержавного об'єднання східних слов'ян. У 838 р. до імперії прибуло посольство з метою встановлення дружніх зв'язків. У 860 р., після облоги Константинополя русами, було підписано перший мирний договір між імператором і слов'янським вождем. Його ключове значення полягало в офіційному міжнародному визнанні Київської землі як держави. Попри відмінності у соціально-політичному розвитку, взаємини Русі та Візантії суттєво впливали на процеси у Східній Європі в ІХ-Х ст.

Візантійська імперія вважалася правонаступницею римської правової традиції. У 534 р. тут було укладено "Свод цивільного права", заснований на римському праві. Русь, на відміну від Візантії, не успадкувала чужу правову культуру, оскільки не постала на руїнах попередньої імперії. Як молода поліетнічна держава, вона формувала власне право, спираючись на давні звичаї.

Суспільно-політичні зміни в Київській державі визначали, наскільки нормативний звичай узгоджувався з князівською правотворчістю. Безсумнівно, що вже на початку IX ст. на Русі існувала усталена форма звичаєвого права.

У X ст. між державами було укладено письмові угоди. П. П. Толочко зазначає, що саме тоді русько-візантійські відносини перейшли у площину юридичної регламентації. Договори створювалися у двох примірниках (на двох харатьях). Один, складений від імені Русі давньоруською мовою, з печатками та підписами купців, передавався до Візантії. Інший, грецькою мовою, зберігався у Києві. За звичаєм укладання міжнародних угод, кожна сторона перекладала примірник, що залишався у неї, своєю мовою.

Відносини Русі та Візантії базувалися на взаємній зацікавленості. Київ прагнув збагачення для правлячої верхівки. Візантія ж шукала молодого партнера, здатного активізувати її торгівлю та грошовий обіг.

Перший торговельний договір датовано 907 р., коли Олег із 80-тисячним військом вирушив на Константинополь, щоб змусити імператора відновити виплату данини та надати привілеї руським купцям.

Цей трактат було підписано під тиском Русі, яка фактично нав'язала імперії свої умови. Особливий інтерес становить договір 911 р. між Олегом та грецькими імператорами Левом та Олександром. У документі згадуються попередні усні угоди: "...Русью, многажды право судимохъ, но точью простословесснъ...".

За умовами договору, сторони взаємно гарантували мир та дружбу, а також визначали порядок вирішення можливих суперечок між греками та русинами. Очевидно, після офіційного визнання Русі Візантією між державами розгорнулася активна торгівля, що потребувала законодавчого врегулювання. Вперше в історії русько-візантійських відносин договір сформулював загальний закон, покликаний запобігти конфліктам між грецьким та слов'янським правом. Питання про те, чиє право — руське чи візантійське — переважало в цьому законі, довго залишалося дискусійним серед науковців[6, c. 78-80].

М. Ф. Володимирський-Буданов, визнаючи компроміс між слов'янським звичаєвим правом та грецьким законодавством, віддавав перевагу першому. Дослідник Р. Дарест вважав це закономірним, оскільки при зіткненні народів різного рівня цивілізації поступки робить розвиненіша сторона. Однак така чітка градація на вищі та нижчі щаблі цивілізації видається сумнівною. Досягнення державного рівня свідчить про об'єктивні передумови, а не про якісь особливі якості народу. В. І. Сергієвич головним джерелом права угод вважав грецьке право. Д. Я. Самоквасов, навпаки, доводив, що в договорах відображено лише слов'янське право. Р. Л. Хачатуров стверджував, що загальний закон майже повністю запозичений із руського права. Б. Д. Греков та С. В. Юшков також вважали, що в основу договорів лягли закони та звичаї Давньої Русі.

Аналіз статей договорів показує, що джерелом права був загальний закон, більшість норм якого походила з руських звичаїв. Візантія, будучи більш зацікавленою стороною, погоджувалася на запозичення слов'янських правил. Політична ситуація у Східній Європі була не на користь імперії, яка потребувала військової допомоги русів. Київська держава, своєю чергою, прагнула збагачення для правлячої верхівки, що включала не лише київського князя з оточенням, а й племінних князів. Р. Іванченко зауважує, що християнізована еліта київського князя не поспішала приймати до свого кола провінційну родову аристократію, але й конфліктувати з нею не бажала, адже Русь зміцнювалася через поширення влади на племінні княжіння. Найшвидшим шляхом збагачення були торгівля та війна. Візантія, яка захищала східні кордони від арабів, не хотіла війни з Руссю. Імперії вигідніше було поступитися руському праву та надати привілеї руським купцям.

Кожен договір відображає ту міру поступок слов'янському звичаєвому праву, на яку візантійський уряд міг погодитися залежно від політичної ситуації. Якщо в трактаті 911 р. лише окремі елементи грецького права, то договір 945 р. містить частіші прямі посилання на Закон Руський. При укладенні угод іноді виникала колізія правничих понять. Наприклад, поняття "злочин" грецькою звучить як "проказа", "согрешение". У християнській правовій доктрині злочин розглядався як порушення божественного закону. У Руській державі злочин називали "обидою", оскільки будь-яке порушення спокою чи посягання на особу або майно вважалося "обидою" всього роду. Тому при створенні загального закону потрібно було знайти норму, яка б відповідала правосвідомості і слов'ян, і греків[11, c. 42-44].

Договір 911 р. при розгляді суперечок вимагав наявності доказів. Якщо їх бракувало, зверталися до звичаєвих доказів — позивач міг доповнити свідчення присягою згідно з правилами своєї релігії. Після клятви позивача обвинувачення вважалося доведеним. Відповідач підлягав засудженню, якщо сам не надасть інших доказів. Пізніше в Руській правді ця процедура отримає назву очисної присяги, а окремі статті розрізнятимуть присягу позивача та відповідача.

Вплив руського звичаєвого судочинства помітний у справах про вбивство: "Аше кто убиеть Крестьянина Русин или Християнинъ Русина, да умрегъ, идеже аше сотворить убийство, аше есть имовить да часть его сиречъ же будеть по закону, да возьметь ближчий убиенного, а и жена убившаго да иметь тамием же прибудеть по закону, аше ли есть неимовить. створивший убийство, и убежавъ, да держится тя жи, дондеже обряшеться, яко да умреть". Тут за слов'янським звичаєм дозволяється помста, але лише в момент скоєння злочину. Візантійські юристи, знаючи про поширення кровної помсти на Русі, обмежили її в угоді, заборонивши післясудову помсту. Слов'янський вплив простежується у заміні покарання грошовим викупом, чого не знало грецьке право. М. Ф. Володимирський-Буданов вбачає в цій статті поступку візантійському праву — недоторканність майна невинної дружини злочинця. Це можна вважати розумним компромісом двох правових систем. Йдеться про власність, яка за римським правом не може бути відчужена незаконно. Згідно з римською доктриною, невинна дружина не відповідає за провину чоловіка. За руським же звичаєвим правом, як видно з пізніших пам'яток, інтереси невинної дружини при відшкодуванні шкоди родичам потерпілого не враховувалися.

Трактат 911 р. містить взаємні заходи для порятунку суден, що зазнали аварії, та їхніх екіпажів. Це були перші кроки до закладення основ міжнародного морського права. З договору видно, що перебування русів на службі у Візантії було звичним явищем. Угода дозволяла їм вільно розпоряджатися своїм майном. У разі смерті передбачалося успадкування за заповітом, а за його відсутності — за законом. Майно померлого переходило руським або грецьким родичам: "...Аше кто умрегъ. не урядив свого им именья, щі и своих не имовигь да взъвратнтся именье к малым ближникам в Русь, аше ли створить обряженье, таковыи възьметь упряженое его. кому будеть писал на-следити именье, да наследити с отъ взимаюшихъ куплю Руси огъ различных ходящих в Грекы и удолжаюшихъ". Закон не уточнює, які саме родичі — руські чи грецькі — мають першочергове право. Очевидно, тут діяла стара звичаєва норма, яка через загальновживаність не фіксувалася письмово[2, c. 56-58].

Договір 911 р. у 5 статті прямо посилається на закон Руський: "Аще ли ударить мечем или бьет кацъм любо ссудомъ за то ударение или убиение да вдаст литр 5 сребра по закону Русскому...". На наш погляд, закон Руський — це звичаєве право, тобто слов'янські звичаї нормативного характеру, санкціоновані державною владою, але ще не зафіксовані письмово. Очевидно, правовий звичай був головним регулятором суспільних відносин у Київській державі вже під час першого дипломатичного визнання Русі Візантією у 860 р. Можна припустити, що вже у 838 р. існували основні норми звичаєвого права, якими керувалися в державницькому житті. Але цей процес складний і тривалий, його інтенсивність залежала від проникнення майнового елементу в правосвідомість.

Б. Д. Греков та С. В. Юшков вважали, що закон Руський — це норми права, які виникли в основних центрах Русі. Саме слово "закон", як довів Б. Д. Греков, давньоруського походження. У X ст. цей термін перейшов до печенігів і був у них загальновживаним. Важливо розрізняти значення поняття "закон" у X ст. і в наш час. Сучасне розуміння закону — це постанова верховної влади. У давніх пам'ятках права під цим терміном мається на увазі загальновживаний і санкціонований тип відносин. Ще Еверс зазначав, що літописи не згадують закони в загальному розумінні. Оскільки звичаї та нрави завжди передували законам, то перші закони — це звичаї та нрави, що отримали певне значення у мові народу і для кращого виконання зафіксовані на папері.

Лінгвістичний аналіз Я. Н. Щапова слів "закон руський" переконує, що усна форма звичаєвого права східних слов'ян пізніше закріпиться під назвою Руська правда, оскільки це тотожні поняття. Враховуючи, що староруська літературна мова містила багато церковнослов'янських та староболгарських елементів, автор перекладає слово "закон" як "νόμος" (з грецької), а комплекс руських правових норм у грецьких екземплярах договорів — як "νόμος ρωσιμα". Зрозуміло, що під комплексом правових норм Давньої Русі може розумітися лише звичаєве право. Далі Щапов зазначає, що поняття "руська правда" грецькою може бути перекладене лише як "νόμος ρωσιμα". Отже, дослідник вважає, що в Київській державі у X ст. існувала саме Правда Руська, а не Закон Руський, яка збереглася в редакціях XI та XII ст. та пізніших списках[10, c. 96-98].

Договір 945 р. між Ігорем і грецькими імператорами Романом, Константином та Стефаном укладено в несприятливих для Русі умовах. Попри це, слов'янський звичай залишається джерелом права. Деякі статті угоди висвітлюють особливості правовідносин між греками та русами, не зафіксовані в договорі 911 р. Наприклад, слов'яни не могли бути судимі на грецькій території своїми одноплемінниками. Можливо, раніше у Візантії русів судили руси, тепер же вони мали звертатися до імператора або його суддів. Це положення відображає принцип території міжнародного права, згідно з яким злочин розглядається судом тієї держави, де він скоєний.

Підтверджуються положення договору 911 р. про вбивства та каліцтва, але додається, що вбивця видавався рідним жертви, які мали право його умертвити. Це положення, спільне для багатьох давніх правових систем, було відсутнє в римському праві. Виникла колізія, і грецький закон поступається руському звичаєвому праву. Очевидно, звичай кровної помсти, поширений у Руській державі, застосовувався руськими купцями у Візантії. Імперський уряд, захищаючи своїх підданих, обмежив кількість месників (ними ставали найближчі родичі) та сваволю чужинців: будь-який злочин розглядався виключно грецьким судом, і лише суд видає вбивцю родичам загиблого.

Пряме посилання на Руський закон зустрічається в статтях 6, 9, 14. Третій пункт говорить про нехристиян-рабів, які допускаються до присяги по "...закону своєму", що також можна вважати непрямим посиланням на звичаєве право Київської держави. У статтях договору відчутні звичаєві елементи: присяга, право помсти. Трактат 911 р. містить клятву списами, договір 945 р. відтворює зміни в ідеології руського суспільства, що поступово християнізувалося: "...А иже преступить се от страны нашея. ли князь, ли ин кто. ли крешен, или некрешен. да не имуть помощи от Бога... А некрещеная Русь полагают щиты своя и мечь своъ наги...". Аналіз пунктів угод виявляє майновий елемент, що міцно закріпився у правовідносинах. Шоста стаття зазначає, що злодій повинен не лише повернути викрадену річ, але й відшкодувати її вартість. М. Ф. Володимирський-Буданов вважає, що продаж і урок Руської правди беруть початок саме з подвійної винагороди за викрадену річ, що зустрічається в русько-візантійських договорах[9, c. 36-37].

Останній договір, підписаний у 971 р., не містить правових постанов. Укладений між князем Святославом та імператором Іоанном Цимісхієм трактат є першим письмовим договором перемир'я, що зупиняв воєнні дії та забезпечував мирні відносини. В угоді зазначалося: "...Клямося ко иарем Греческим, и со мною боляре и Русь вся...", що свідчить про подальший процес централізації Київської держави. Підкорення племінних княжінь центральній владі було першим документально засвідченим конфліктом звичаю та права, старого укладу та законотворчості київських князів. Якщо договір 911 р. зазначає племінну знать як "светлых бояр, иже суть под рукою его (князя. — Л. К.)", то угода 945 р. характеризує місцеву аристократію як "всякое княжье". За період між двома угодами відбувалося підкорення навколишніх земель, окремі з яких (древлян, в'ятичів) доводилося приєднувати не один раз. Святославу вдалося підкорити одне з найволелюбніших племен — в'ятичів, що дало князю підставу говорити про "всю Русь" як суб'єкт міжнародних правовідносин.

Отже, аналіз статей письмових договорів Русі з Візантією показує, що в Київській державі на момент підписання угод був досить високий рівень правової культури. X століття можна вважати апогеєм перетворення звичаю нормативного характеру на правовий звичай, оскільки держава вже сформувалася і визріли нові правовідносини. Посилання на Руський закон у цих договорах є першим документальним свідченням існування в Київській державі стабільної форми звичаєвого права, що формувалося в основних політичних центрах Русі на основі звичаю нормативного характеру навколишніх земель та Києва. Письмові договори містять велику кількість усних угод, укладених русами з імперією. Це значить, що в 838 р. вже була певна група звичаєвих норм, які мали чинність на території Руської держави.

Створений Руссю та Візантією загальний закон письмових угод мав за джерело давньослов'янське звичаєве право, оскільки імперія як більш зацікавлена сторона намагалася підтримувати з Київською державою дружні відносини і надавати привілеї руським купцям, бо саме вони прагнули до швидкого збагачення через торгівлю. Навіть у несприятливих для Русі договорах є посилання на закон руський і звичаєві руські елементи, такі як присяга, право помсти. Таким чином, русько-візантійські угоди є для історика унікальним матеріалом, що дає можливість простежити перехід від слов'янських звичаїв нормативного характеру до правових норм, зафіксованих у першому руському кодексі[4, c. 241-244].

2. Вплив договорів з Візантією на Київську Русь

У дослідженні правової природи звичаю в історичному аспекті питання про існування та функціонування звичаю як джерела українського права власності в епоху Київської Русі має особливе значення. Більшість учених досліджують суспільно-політичний лад, історію князівських династій, культуру, побут і господарську діяльність населення. Значна частина праць з історії права України присвячена або праву власності пізнішого періоду, або розглядає право з філософської позиції, чи етнографічні аспекти. Деякі дослідники, наприклад М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, зосереджуються на аналізі писемних джерел права Київської Русі, насамперед договорів Х століття між київським князем Олегом та імператорами Візантії, Руської Правди, міжнародних договорів з європейськими державами, народами Поволжя та вождями східних кочових племен. Водночас дослідженню суто звичаю як джерела права Київської Русі, насамперед права власності, приділяється неналежна увага.

Торгівля з Візантією приносила значні вигоди, але вести її вільно було неможливо. Не лише печеніги перешкоджали проходу купецьких флотилій, а й самі греки неохоче зустрічали київських купців. З давніх часів греки мали торгову монополію на Чорному морі, а їхні колонії на всіх побережжях посередничали в обміні продуктів і виробів. Завдяки цьому чорноморські міста досягли великого розквіту і багатства. Тепер же північні приходні самі везли свій крам у Візантію, відбираючи в побережних осель їхні зиски. Через це виникали жалі і невдоволення, тим більше що варяги не раз грабували і нищили спокійні оселі. Візантія, тісно пов'язана з Чорномор'ям, мусила стати на захист своїх міст. У власних інтересах вона намагалася не допустити зростання української торгівлі.

Україна знову мусила боронити свої інтереси. Олег, який добре орієнтувався в цих справах, розпочав з Візантією війну — вже не для самої здобичі, як це робили варяги раніше, а щоб присилувати Царгород до зміни торговельної політики.

Похід відбувся 907 р. Ця дата непевна, а опис війни, який дає літопис, напівказковий.

Олег виправився з великим військом, де були і варяги, і всі підбиті та союзні племена: поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, тиверці, хорвати, радимичі, в'ятичі, кривичі, чудь, меря. Кораблів мало бути двісті, а на кожному по 40 людей. Частина війська виправилася кінно. Греки замкнулися в Царгороді і зачинили пристань. Олегові війська вийшли на беріг, почали нищити околицю; знищили багато церков і палат, велику силу людей убили або взяли в полон[7, c. 64-66].

Проте, як уже зазначалося, саме період Київської Русі вплинув на формування і розвиток українського національного права. Ця особливість має кілька моментів. По-перше, саме Київська Русь була першою державою, що виникла та існувала на території сучасної України впродовж майже 400 років [1, с. 28]. Її право виникло та розвивалося насамперед на засадах звичаїв і традицій народу, що входив до складу Київської Русі, хоча не можна виключати запозичення певних норм із правових систем сусідніх країн, переважно з Візантії [9, с. 20].

По-друге, саме в період Київської Русі виникла значна частина норм звичаєвого права, що проіснували майже без змін або із певними змінами аж до середини ХVІІ– початку ХVІІІ ст., а деякі збереглися навіть до наших днів (звичай набуття права власності на приблудну (бездоглядну) худобу) [9, с. 58].

Правові звичаї формувалися на території Київської Русі поступово, через застосування до однакових випадків чи відносин усім відомого правила, виробленого правовою свідомістю народу під впливом історичних умов його життя. Узгодження цього правила з релігійними та юридичними поглядами народу і створювали цьому правилу фізіологічно-примусову силу звички або звичаю [11, с. 214].

Створення та санкціонування звичаєво-правових норм з боку держави відбувалося вже на другому періоді — земсько-князівському. На цьому етапі, коли виникає єдина держава з єдиним центром, що підпорядковує собі племінні союзи східних слов'ян, поряд із місцевими та племінними звичаями починає утворюватися певна система юридичних правил і установок. Дослідники зазначають, що суспільні відносини в Київській Русі регулювалися за допомогою норм звичаєвого права, що, як і за доісторичної доби, було основним джерелом права.

Згідно з новим договором 911 р., сторони несли рівну відповідальність за вчинені злочини, зобов'язувались надавати допомогу торговим кораблям, які зазнали катастрофи, повертати полонених та збіглих. Були договори у військовій справі. Відомо, що 911 р. 700 руських дружинників воювали в складі візантійського війська з критськими арабами.

Міг пишатися конунг Олег не лише викупом, але й надзвичайно вигідним договором з Візантією. Згідно з його статтями Візантійська імперія мала щорічно сплачувати Русі-Україні значну данину, купці українські здобули право безмитної торгівлі в Константинополі, а посли князя, що прибували до Візантії, відтепер забезпечувалися провіантом і всім необхідним для життя й виконання своїх обов'язків.

Цікаво й те, що імператори Лев VI та Олександр поклялися дотримуватися умов цього договору, цілуючи хрест, а Олег і наближені його присягалися іменами своїх язичницьких богів Перуна та Волоса (Велесом), а також... честю своєї зброї. Свідченням вірності присязі може слугувати той факт, що в 911 році візантійці підтвердили умови цього договору. Виконуючи один із його пунктів, загін українців висаджувався разом із візантійцями на острів Кріт, щоб звільнити його від арабів.

Ця зовнішньополітична перемога допомогла князеві Олегу зосередити зусилля на подальшому формуванні своєї держави. Найпершим здобутком його було те, що він зумів об'єднати всі слов'янські міста і території, всі племена, що жили впродовж Дніпра — великого водного шляху. Цікаво, що, підкоряючи те чи інше плем'я, Олег намагався не пригнічувати його тяжкою даниною, для нього основним була не данина, а підпорядкування. Не раби потрібні були йому по навколишніх слов'янських землях, а співгромадяни великої слов'янської держави.

Укладення мирних договорів з Візантією було актом великої історичної ваги. Русь ставала рівноправним економічним партнером імперії. Східні автори повідомляють про походи русів у 909-910 рр. на Каспійське узбережжя, а також у Закавказзя 912 р.[8, c. 117-119]

За князювання Олега на рубежі ІХ-Х ст. завершився процес утворення держави Київської Русі.

У «Повісті временних літ» записано два договори: один – 907-го, другий – 911-го року. Ці договори являють собою єдність і викликані тим самим походом, їх штучно розділив літописець на дві частини. У договорах нема повторень, і вони доповнюють один одного. Договори Візантійської імперії з іншими державами укладалися однакового змісту в примірниках мовами грецькою та іншою мовою договірної сторони. Різниця полягала в зворотах: «ваш» і «наш» видно, текст договору, який був у руках літописця, являв собою копію з примірника, написаного від імені Олега (це думка Н. Полонська-Василенко).

Пославши в 911 році до Візантії своїх послів, князь Олег велів укласти новий, більший і юридично обґрунтований договір із греками та Руссю-Україною, який 2 вересня 911 року й був підписаний. Як зазначає літописець, договір 911 року відрізнявся тим, що в ньому «вже не словесно, як раніше, а письмово затвердили свою любов і присягалися в тому за законом руським своєю зброєю». Договір складався з 10 статей, які можна звести до таких основних положень:

1) судочинство з цивільних і кримінальних справ;

2) злочини проти життя та тілесної недоторканості;

3) злочини майнові: крадіжки на місці злочину та пограбування;

4) допомога в разі нещастя на морі, викуп полонених, наймання воїнів;

5) відшукання рабів, охорона спадщини, повернення злочинців-втікачів.

Щоб пересвідчитися, наскільки суворими, але справедливими були статті цього договору, досить як приклад навести одну з них, наприклад ст. 3: «Якщо грек уб'є русича або русич — грека, то винуватця треба вбити на місці злочину. У тому випадку, якщо вбивця сховається, то його маєток віддається близькому родичу вбитого». Цей договір встановив на тривалий час (близько 20 років) мирні відносини між Києвом і Константинополем. Як договір 907 року, так і 911 року слід вважати найціннішими джерелами нашої історії. У них Русь-Україна виступає як держава, яка не поступається Візантії своєю культурою, має свою політичну організацію, стійке законодавче право. Обидві сторони склали присягу на додержання договору: греки – по християнському закону, а русичі присягались іменем Перуна та Велеса й покладали мечі. Цей факт дуже важливий: він свідчить, що варяги, які були в Олеговій дружині, вже перейняли слов'янські звичаї, бо за скандинавськими звичаями в таких випадках мечі застромлювано в землю. В листі до царя болгарського Бориса папа Микола І писав: «ви запевняєте, що у вас був звичай... покладати мечі і ними клястися». У договорі Олега згадується «под рукою его світлих й великих князь й его великих бояр». Деякі дослідники вважають, що це – підкорені Олегом старі князі, інші – що це призначені ним правителі. Як би то не було, це свідчить про вже зорганізований адміністраційний апарат, представники якого брали участь в політичних справах. У договорі 911 року є значне число болгаризмів, мова в ньому архаїчна, і це дає підстави вважати переклад одночасним з написанням договору. Це стверджує також, що на самому початку Х ст. українці вже мали літературну мову, мали й письмена (згадується «Іванове письмо»). Договір 907-911 рр. найцінніше джерело нашої історії. Україна-Русь виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед Візантією, що має політичну організацію, усталене право (згадується «закон. . . язика нашего», «закон руский»). Значення його ширше, ніж свідчення про культуру тільки України: це – перший документ, в якому східні слов'яни виходять на історичний кін, як рівноправні з греками. Характеристичні слова А. Шлецера, який вважав Олегів договір за підроблений; він писав: якби договір цей був автентичним, його слід було б вважати за найбільш славетну пам'ятку всього Середньовіччя. Питання про його автентичність тепер можна зважати за остаточно доведене[5, c. 35-37].

Основою київської торгівлі з Візантією й іншими країнами були продукти лісового господарства (мед, хутро, сушені ягоди тощо), зібрані з підкорених Олегом земель. Використовуючи відомий шлях Дніпром «від варягів до греків», який був нелегким (тільки складних порогів уздовж Дніпра доводилося долати більше семи з висадкою з човнів людей і з проштовхуванням вантажів убрід через вузькі отвори в прибережних скелях), добиралися купці до грецьких міст. Але не тільки цими транспортними труднощами відрізнявся шлях до греків: доводилося й захищати свої товари від грабежів із боку печенігів. Крім того, самі греки, володіючи монопольною торгівлею з усіма прибережними містами Чорного моря, у власних інтересах намагалися не допускати зростання української торгівлі[3, c. 53-54].

Висновки

Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике позитивне значення для їх подальшого державно-правового розвитку. В межах Давньоруської держави робили перші кроки в суспільно-політичному розвитку і понад 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу та Причорномор'я.

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою — це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх — великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десяткова система, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі спричинило появу нової системи управління — двірсько-вотчинної.

Сформований у Київській Русі державний апарат, його центральні й місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів. Придушення опору експлуатованих трудящих мас було важливою внутрішньою функцією цієї держави. Одночасно вирішувалися й зовнішньополітичні проблеми. Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою її є Руська Правда. Водночас вона являла собою одну з найважливіших пам'яток середньовічного права в цілому. Велике значення мали князівські статути. Право Київської Русі створювалося на місцевому, вітчизняному ґрунті. У ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплювалися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося. Право Київської Русі було правом привілеїв. У його нормах передбачалося привілейоване становище представників панівного класу феодалів, безправність пригнічених мас.

Київська Русь була могутньою державою середньовіччя, що здійснила значний вплив на політичне життя країн Західної Європи, сусідніх азійських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі між Європою та Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі був закріплений численними міжнародними договорами, тісними матримоніальними зв'язками великих київських князів з багатьма зарубіжними дворами (Візантії, Франції, Англії, Швеції, Угорщини, Норвегії та ін.). Київська Русь — ця велика могутня держава IX—XII ст., територія якої простягалася від Балтійського до Чорного моря, від Західного Бугу до Волги, — посідає відоме місце у всесвітній історії.

Міжнародні відносини Київської держави знаходили своє відображення в договорах, що укладались київськими князями з сусідніми державами. Зберіглось три договори з греками князів Олега (911 р.), Ігоря (945 р.), та Святослава (971 р.), але в джерелах згадується і про інші договори з Візантією та волзькими болгарами.

Русько-візантійський мирний договір 944 р. підтверджував всі раніше досягнуті положення та визначав багатосторонні зв'язки між двома країнами. Зокрема, вводилась система надання торговцями і офіційними представниками Києва свого роду "посвідчення особи" з приїздом до Візантії. В іншому випадку владі імперії надавалось право арешту прибувших осіб та повідомлення про це київського князя. Щоправда, і цей договір, на відміну від попередніх, не було зараховано право русів на безмитну торгівлю у Візантії. Посилені були воєнні статті договору. Замість права русичів служити при дворі й у армії імператора віднині мова йшла про широкомасштабне воєнне співробітництво. Це положення більшість істориків оцінюють як факт заключення між двома державами союзницьких відносин.

Список використаної літератури

1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В'ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. - К.: МАУП. – 2002. - Ч. 2. - 2003. - 223 с.

2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 383 с.

3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. - К.: Вентурі, 1996. - 285 с.

4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. – 2000 - Т.1. - 2000. - 646 с.

5. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. – 2000 - Т.2. - 2000. - 577 с.

6. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. - К.: Україна, 2000. - 427 с.

7. Кульчицький В. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Володимир Кульчицький, Борис Тищик,. - К.: Атіка, 2001. - 318 с.

8. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. - 5-те вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2006. - 437 с.

9. Орленко В. І. Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів/ В. І. Орленко, В. В. Орленко,. - К.: Вид. Паливода А. В., 2006. - 161 с.

10. Терлюк І. Історія держави і права України: Доновітний час: Навч. посіб./ Іван Терлюк,; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ . - К.: Атіка, 2006. - 399 с.

11. Швидько Г. Історія держави і права України (X - XIX cтоліття): Навчальний посібник/ Ганна Швидько,; Ред. А.В.Шерстюк; Л.П.Небогатова; М-во освіти України; Нац. гірнича академія України. - Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1998. - 175 с.