Договір суб’єктів підприємництва як правова основа їхньої діяльності

Вступ.

1. Місце договорів за участю суб’єктів підприємницької діяльності в системі цивільно-правових угод.

2. Розробка та укладення договору.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Ухвалення нового Цивільного кодексу України відкриває черговий етап у правовій регламентації договірних відносин учасників цивільного обороту. Суттєвого перегляду потребують як засадничі принципи регулювання таких відносин, так і спеціальні норми, що стосуються різновидів та особливостей договорів, через які їх учасники реалізують власні майнові інтереси. Адже наразі спостерігається певний правовий вакуум: застарілі норми неспроможні адекватно регулювати сучасні економічні процеси в суспільстві.

Оновлений Цивільний кодекс України міститиме численні нововведення у договірному праві — від закріплення свободи договору як однієї з ключових засад цивільного законодавства до запровадження нових типів договорів, раніше не відомих вітчизняному праву. Серед таких новел, не врегульованих чинним законодавством, — публічний договір та договір приєднання.

1. Місце договорів за участю суб’єктів підприємницької діяльності в системі цивільно-правових угод

Згідно зі ст. 665 проекту Цивільного кодексу України, публічним визнається договір, де однією зі сторін виступає підприємець, який узяв на себе зобов’язання продавати товари, виконувати роботи чи надавати послуги кожному, хто до нього звернеться, причому на однакових для всіх споживачів умовах. Відповідно до ст. 666 проекту, договором приєднання вважається договір, умови якого визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах і який може бути укладений лише через приєднання другої сторони до запропонованого договору загалом.

Під час аналізу юридичної природи публічного договору та договору приєднання особливо важливим є з’ясування їхнього місця серед цивільно-правових угод. Визначальну роль тут відіграють суттєві ознаки цих договорів.

У небагатьох дослідженнях, присвячених природі договору приєднання та публічного договору, основна увага зосереджувалася на теоретичних аспектах обмеження принципу свободи договору та на пошуку оптимальних правових інструментів для захисту слабшої сторони в таких угодах.

Водночас коректне визначення місця цих договорів у системі цивільно-правових угод, з одного боку, дає змогу розробити уніфіковане регулювання для всієї групи договорів, до якої вони належать, а з іншого — створює підґрунтя для вироблення специфічних правил, застосовних лише до договорів із характерними рисами договору приєднання та публічного договору.

Наукові дискусії щодо побудови системи договорів здебільшого зводилися до вибору такого класифікаційного критерію, який би «сприяв глибшому з’ясуванню їх природи і змісту, виявленню властивих їм спільних рис і особливостей, дальшому вдосконаленню законодавства про договори» [1, с. 722].

Класифікацію цивільно-правових договорів провадили у двох напрямах. У першому — залежно від обраного критерію та мети, групування договорів зазвичай являло собою двочленний поділ за наявністю або відсутністю певної ознаки, яку радше можна віднести до зовнішньої правової характеристики договору, ніж до змістовного структурування всієї системи за внутрішніми якостями договорів. У такому разі доцільніше говорити про види договорів, а не про їх систему.

На підставі такого підходу виокремлювали відплатні та безоплатні договори, реальні та консенсуальні, односторонні та взаємні, основні та попередні тощо [2, с. 47-49]. Цікавим є поділ договорів М. Єгоровим за підставами укладення на обов’язкові та необов’язкові. Обов’язок укласти обов’язковий договір, на відміну від необов’язкового, укладення якого повністю залежить від волі сторін, на думку автора, може випливати з нормативного чи адміністративного актів або з наявності в договорі ознак публічного договору [3, с. 498-499].

За способом укладення М. Єгоров поділяє всі договори на взаємопогоджувані та договори приєднання. Умови взаємопогоджуваних договорів встановлюються всіма сторонами, що беруть участь в укладенні. Натомість умови договорів приєднання визначає лише одна сторона, і такий договір може бути укладений лише за умови згоди сторони, що приєднується, із запропонованими умовами [3, с. 500-501].

Таку класифікацію — за підставами укладення на обов’язкові та необов’язкові, а також за способом укладення на взаємопогоджувані та договори приєднання — варто визнати не зовсім вдалою через неточно обраний критерій. Адже виникнення обов’язку укласти договір чи неможливість сторони брати участь у формулюванні умов — це наслідок, а не причина, яку можна покласти в основу класифікації. Ознаки, що стали підґрунтям цього поділу, радше стосуються особливостей правового регулювання, аніж є тією підставою, за якою слід групувати договори.

Другий напрям класифікації — це багаточленний поділ, за якого тією чи іншою мірою враховуються змістовні характеристики договору, тобто його внутрішні якості. Наукові пошуки тут зосереджені на виборі найоптимальнішого критерію.

Більшість наукових класифікацій договорів будується або за економічним, або за юридичним критерієм, або за різними варіантами їх поєднання.

М. Гордон, обираючи критерій класифікації, критикував спрощений підхід до поділу договорів за економічною ознакою, оскільки економічні відносини є лише першопричиною, що у віддаленому ступені визначає правовий результат. Він пропонував виходити з правових критеріїв [4, с. 68-69]. Залежно від правових результатів договірних відносин автор виокремив сім груп договорів: про передачу за грошовий еквівалент майнових цінностей (купівля-продаж, поставка, міна); про безоплатне надання майна (позичка, дарування); про відплатне користування речами (майновий найм, житловий найм); з приводу кредитних відносин (позика та інші складні кредитні відносини); з приводу спільної господарської діяльності; із забезпечення від випадковостей (страхування); перевезення [4, с. 86-87].

У літературі слушно вказувалося на вади такої класифікації: вона об’єднує різнорідні за характером відносини (дарування і позичка) та роз’єднує однорідні (купівля-продаж і дарування) [5, с. 397-398], а сама систематизація не була завершена остаточно [6, с. 57].

Розгорнутішу класифікацію за тим самим критерієм правового результату запропонував В. Луць, виділивши такі групи: договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління; про передачу майна в тимчасове користування; про виконання робіт; про надання послуг; про передачу результатів інтелектуальної праці; про спільну діяльність [7, с. 39-40].

О. Красавчиков висловлювався за обрання єдиним критерієм класифікації ознаки спрямованості зобов’язань, виокремлюючи чотири групи договірних зобов’язань: спрямовані на передачу майна; надання послуг; виконання робіт; передачу грошей [8, с. 42-43].

Непослідовність наведених класифікацій полягає в тому, що в основі виділення п’ятої групи у В. Луця та четвертої в О. Красавчикова лежить відмінна від попередніх груп ознака — об’єкт правовідносин: результати інтелектуальної праці та гроші відповідно.

Послідовником комбінованого юридично-економічного критерію був О. Йоффе, який виділив дев’ять груп договірних зобов’язань: з відплатної реалізації майна; відплатної передачі майна в користування; безоплатної передачі майна у власність або користування; виконання робіт; надання послуг; перевезень; кредитів і розрахунків; страхування; спільної діяльності [9, с. 24-25].

За комбінований критерій — поєднання економічного (цілі договірного зобов’язання) і юридичного (зміст зобов’язання) — виступав також М. Овчинников, який виділив шість груп договорів: про реалізацію майна у власність або оперативне управління; про відплатну передачу майна у тимчасове користування; про здійснення робіт; про транспортування; про надання послуг; банківської позички [6, с. 62].

Недоліком усіх наведених класифікацій щодо дослідження місця договорів приєднання та публічного договору в системі цивільно-правових угод, незалежно від обраного критерію, є те, що вони ґрунтувалися на договорах, закріплених у чинному на той час законодавстві, і не враховували нових договорів сучасного цивільного обігу.

Крім того, відмінною рисою всіх перелічених класифікацій є одноступінчасте групування договорів, яке часто не має чітко визначених внутрішніх меж. Саме тому М. Брагінський і В. Вітрянський пропонували багатоступінчасту класифікацію: договори, об’єднані в певні групи, на кожному наступному рівні відображають особливості попередніх [5, с. 399]. На думку цих авторів, система цивільно-правових договорів має виглядати так.

На першому рівні залежно від спрямованості правового результату всі договори поділяються на чотири групи, спрямовані на: 1) передачу майна; 2) виконання робіт; 3) надання послуг; 4) заснування різноманітних утворень.

На другому рівні перша група залежно від підстави передачі майна поділяється на договори з відплатної та безоплатної передачі майна.

Друга група на другому рівні залежно від того, на кому лежить ризик випадкового неотримання результату, поділяється на договори, де такий ризик несе підрядник, і договори, де ризик несе замовник.

Третю групу на другому рівні, як і першу, поділяють на відплатні та безоплатні договори, а четверту залежно від цілей об’єднання — на договори зі створення юридичної особи та договори зі спільною господарською діяльністю.

Третій рівень поділу має лише перша група: залежно від обсягу переданих прав виокремлюються договори з відплатної передачі майна у власність, у господарське відання або оперативне управління; відплатної передачі майна в користування; безоплатної передачі майна у власність, у господарське відання або оперативне управління; передачі майна в безоплатне користування [5, с. 399-402].

Ця класифікація видається найвдалішою, проте вона не може бути застосована до договорів, які виокремлюються з усього масиву цивільно-правових угод за підставами, не врахованими в ній, оскільки вони об’єднують різні договірні типи одного порядку. Наприклад, як договір приєднання можуть бути кваліфіковані договори з усіх чотирьох зазначених груп.

Найфундаментальніше дослідження системи цивільно-правових договорів здійснив Ю. Романець [10]. Відмінність його роботи полягає в тому, що він уперше спробував визначити місце договору приєднання та публічного договору в системі всіх цивільно-правових угод. Варто погодитися з його позицією щодо обрання критерію економічної нерівності, зумовленої суб’єктними особливостями договору.

Справді, якщо проаналізувати економічне становище контрагентів, які укладають договори приєднання та публічні договори, можна помітити, що вони перебувають у нерівному економічному становищі. Це зумовлено кількома причинами.

По-перше, у суспільстві, де діють ринкові закони, практично не існує двох суб’єктів із рівними економічними показниками, які б перебували в однаковому економічному становищі.

По-друге, суб’єкт підприємницької діяльності, який професійно займається продажем товарів, виконанням робіт, наданням послуг, є сильнішою стороною, оскільки має знання та досвід у цій сфері, обізнаний із можливими ризиками та прагне запобігти їм різноманітними, зокрема правовими, засобами. Це випливає з самої природи підприємницької діяльності. Тому в договорах, де одним із контрагентів є суб’єкт підприємництва, що укладає договір щодо предмета своєї основної (статутної) діяльності, такий контрагент буде сильнішою стороною як щодо споживача — фізичної особи, так і щодо іншого споживача — такого самого суб’єкта підприємницької діяльності.

По-третє, під час укладення договору в умовах ринкової економіки завжди знайдеться особа, більш зацікавлена в отриманні (або наданні) товарів, робіт, послуг. Така ситуація створює можливість маніпулювання інтересом контрагента при укладенні договору та формуванні його умов.

Систематизуючою ознакою для виокремлення публічного договору та договору приєднання з усього масиву цивільно-правових угод є економічна нерівність сторін, що зумовлює особливості їх правового регулювання. Проте сам факт такої нерівності не може бути визнаний належною класифікуючою ознакою, інакше як договори приєднання або публічні договори довелося б визнати всі договори, що укладаються в умовах ринкової економіки, де складно знайти два суб’єкти з рівними економічними можливостями.

Ю. Романець вважає, що необхідність специфічного правового регулювання диктується різноманітними суб’єктними особливостями: специфікою громадянина як такого, громадянина-споживача, споживача в широкому розумінні (як сторони, що протистоїть виробнику) [10, с. 135]. Щодо публічного договору, на думку автора, рівень економічної нерівності визначається фігурою споживача в широкому значенні, фігурою особи, що вступає у відносини зі споживчою метою, або ж фігурою споживача — фізичної особи. Стосовно договору приєднання критерієм виділення слугує спосіб укладення договору, що застосовує економічно сильніша сторона [10, с. 154, 160].

Із такими висновками Ю. Романця щодо суб’єктних особливостей, що зумовлюють економічну нерівність сторін, важко погодитися. Обґрунтовуючи економічну нерівність, автор зосередив увагу на стороні, що протистоїть виробнику — суб’єкту підприємницької діяльності: споживачу в широкому розумінні, споживачу, який укладає договір зі споживчою метою, споживачу — фізичній особі. При цьому поза належною увагою залишилася сама фігура суб’єкта підприємницької діяльності, яка не меншою мірою визначає становище сторін у договорі.

Саме фігура суб’єкта підприємницької діяльності як професіонала, що в силу своєї діяльності має більше можливостей впливати на становище сторін і здійснює ризиковану діяльність, становить ту юридичну ознаку, яка зумовлює економічну нерівність сторін у договорі приєднання та публічному договорі.

Отже, договір приєднання та публічний договір можуть бути виокремлені з усього масиву цивільно-правових угод за ознакою економічної нерівності, зумовленої специфічним становищем суб’єкта підприємницької діяльності як сторони в договорі. Класифікуючою ознакою тут виступає поєднання економічної ознаки — економічної нерівності сторін — і юридичної ознаки — стороною в договорі є суб’єкт підприємницької діяльності.

Щодо сторони, яка протистоїть суб’єкту підприємницької діяльності (це може бути і такий самий суб’єкт підприємництва — споживач його товарів, робіт, послуг, і особа, що вступає в договірні відносини зі споживчою метою, і споживач — фізична особа), її суб’єктні особливості лише опосередковано впливають на ступінь економічної нерівності, посилюючи або послаблюючи її. Тому найбільш характерно економічна нерівність проявлятиметься в договорах приєднання та публічних договорах, укладених між суб’єктом підприємницької діяльності та споживачем — фізичною особою, а найменше — у договорах між суб’єктом підприємництва та таким самим суб’єктом підприємництва — споживачем його товарів, робіт, послуг, що також вступає в договірні відносини з підприємницькою метою.

Визначення ступеня нерівності між сторонами має важливе значення для законодавця під час формулювання норм, спрямованих на захист слабшої сторони, при так званому дозуванні правових засобів, що потребують усунення економічної нерівності [10, с. 135].

Найжорсткішими й найімперативнішими (а отже, такими, що відступають від принципу свободи договору) мають бути норми, що регулюють відносини з найвищим ступенем нерівності, — відносини між суб’єктом підприємницької діяльності та громадянином-споживачем. У чинному законодавстві це простежується на прикладі Закону України «Про захист прав споживачів». Меншою мірою імперативність має виявлятися у відносинах між двома суб’єктами підприємницької діяльності, що вступають у договірні відносини з підприємницькою метою, але перебувають у нерівному економічному становищі. Прикладом є ч. 3 ст. 666 проекту Цивільного кодексу України, згідно з якою суб’єкт підприємницької діяльності, що приєднався до умов договору приєднання, може вимагати зміни або розірвання договору лише за умови, якщо він не знав або не міг знати, на яких умовах укладається договір (на відміну від інших суб’єктів, для яких такої умови не потрібно).

2. Розробка та укладення договору

До ухвалення Господарського кодексу України (ГКУ) умови, порядок укладання, зміни та розірвання договорів у сфері підприємницької діяльності регулювалися Цивільним кодексом України (ЦКУ). Нині кодекс, норми якого застосовуються при укладанні договору, визначається залежно від суб’єктів, між якими він укладається. З’ясувавши, хто виступатиме сторонами договору, визначають і вид договору, що укладається.

Учасниками цивільних відносин, що регулює ЦКУ, є фізичні та юридичні особи. Якщо договір укладається між суб’єктом підприємницької діяльності (далі — СПД) і особою, що не є суб’єктом підприємництва, застосовуються норми ЦКУ.

За умови державної реєстрації фізичних осіб як СПД, вони виступають у правовідносинах як фізичні особи — підприємці, до діяльності яких застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність, а саме ГКУ. Якщо договір укладається між суб’єктами підприємництва, застосовуються норми Господарського кодексу України. Якщо відносини суб’єктів підприємництва не можуть бути врегульовані положеннями договору чи нормами ГКУ, застосовуються норми цивільного законодавства.

Усна та письмова форми договору

В усній формі можуть бути укладені договори:

• які повністю виконуються сторонами в момент їх укладання, за винятком договорів, що підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також договорів, для яких недотримання письмової форми спричиняє їх недійсність;
• якщо юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного договору з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

Договір укладається письмово:

• між юридичними особами;
• між фізичною та юридичною особою, крім випадків, передбачених для договорів, що можуть укладатися усно;
• між фізичними особами на суму, що у двадцять і більше разів перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (на сьогодні 17 грн.), крім випадків, передбачених для договорів, що можуть укладатися усно.

Умови господарського договору

Відповідно до законодавства, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами в передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, ціну та строк дії договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Крім істотних, виділяють також звичайні умови, які передбачаються в законі чи іншому нормативному акті і стають обов’язковими для сторін внаслідок самого факту укладення договору. Від істотних вони відрізняються тим, що не потребують окремого погодження, і про них не обов’язково застерігати в тексті договору. Також існують випадкові умови — такі, що погоджені сторонами з метою вирішення питань, не врегульованих законодавством.

При розробці договору важливу роль відіграють типові або примірні договори. Типовий договір застосовується у випадках, передбачених законодавством, а його форма затверджена органом державної влади. Хоча від змісту типового договору сторони відступати не можуть, проте вони можуть конкретизувати його умови. Примірні форми договорів мають радше рекомендаційний характер, і за взаємною згодою сторони мають право змінювати окремі умови або доповнювати його зміст.

Розробка проекту господарського договору

Перед укладанням договору необхідно чітко визначити, які функції він виконуватиме. Для цього слід заздалегідь продумати модель майбутньої операції: що вимагається від вас, а що від вашого контрагента, який потрібен термін виконання угоди та які будуть наслідки недодержання сторонами умов договору. Лише після цього можна розпочинати розробку проекту договору.

Кожен договір має свої структурні особливості, проте є загальна структура документа, встановлена законодавством та діловим звичаєм. Вона використовується як основа при розробці конкретного проекту договору.

1. Визначення сторін

З цього починається кожен договір — визначення сторін та їх повноважень укладати відповідний договір. У господарському договорі зазначають повні найменування сторін — суб’єктів підприємницької діяльності, ПІБ (за потреби — посада) особи, яка представляє інтереси СПД, та підстави, що підтверджують повноваження цієї особи укладати договір від імені СПД. Найчастіше від імені юридичної особи уповноваженою особою на укладення договору виступає директор підприємства, повноваження якого укладати договори прямо зазначені у статуті юридичної особи. Проте це можуть бути й інші особи, що діють на підставі доручення, де вказано, що дана особа має право укладати договір від імені СПД юридичної особи. Право підпису документів (наприклад, бухгалтером) ще не означає, що ця особа має право укладати угоду від імені підприємства.

Крім того, в договорі обов’язково має бути зазначено податковий статус обох сторін. Його можна зазначити в цьому пункті.

2. Предмет договору

Предмет договору врегульовує ті правові відносини, заради яких, власне, і укладається договір. Наприклад, при продажу торговельного обладнання укладається договір купівлі-продажу, предметом якого є обов’язок сторони «А» належно продати торговельне обладнання, а сторони «В» належно прийняти та оплатити його. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також містити вимоги до їх якості.

3. Права та обов’язки сторін

У цьому пункті договору визначаються права та відповідні їм обов’язки сторін, що зазначаються окремими підпунктами. Праву однієї сторони відповідає обов’язок іншої. Наприклад, якщо одна сторона договору зобов’язана належно передати товар, то інша має право вимагати його належне передання. Цей пункт договору потрібно досконало розробити, тому що визначення прав і обов’язків сторін безпосередньо впливає на їх відповідальність за невиконання умов договору.

4. Ціна договору

Ціна у господарському договорі є істотною умовою. Зазвичай вона зазначається у гривнях, проте у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) за згодою сторін вона може визначатися і в іноземній валюті. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Після укладення договору зміна ціни допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у швидші строки порівняно з нормативними.

5. Порядок здійснення розрахунків

Порядок здійснення розрахунків можна визначити в попередньому пункті, але якщо він ускладнений кількістю господарських операцій, бажано його виділити окремим пунктом.

6. Відповідальність сторін

Тут визначаються межі відповідальності сторін за невиконання (неналежне виконання) умов договору. Зазвичай до сторони, що належно не виконала умови договору, застосовуються санкції у вигляді штрафу та (або) пені. Слід зазначити, що пеня не може перевищувати подвійну облікову ставку НБУ за кожен день прострочення виконання зобов’язань.

7. Порядок вирішення спорів

Цей пункт є звичайною умовою господарського договору. Тут зазначається, що в разі неможливості досягнення згоди сторін шляхом проведення двосторонніх переговорів будь-яка з них вправі передати спір на розгляд господарського суду у встановленому чинним законодавством України порядку. Цим пунктом може бути регламентовано порядок вирішення спорів сторонами в досудовому порядку.

8. Форс-мажорні обставини

Також звичайна умова договору. Вона передбачає ненастання відповідальності сторони за невиконання своїх зобов’язань за договором у тій мірі, в якій затримку чи перешкоду виконанню таких зобов’язань спричинено виникненням і дією обставин непереборної сили (форс-мажор). Під ними маються на увазі стихійні лиха, епідемії, епізоотії, війна чи військові дії будь-якого характеру, блокади, ембарго, пожежа, страйки на підприємствах сторін, акти нормативно-правового характеру органів державної влади чи місцевого самоврядування та інші обставини надзвичайного характеру, які сторони не могли передбачити під час укладення та виконання договору та які перебувають поза контролем сторін і перешкоджають виконанню ними договірних зобов’язань.

9. Строк договору

Істотна умова договору, яка визначає термін, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки. При укладенні довготривалого договору в цьому пункті може бути зазначено, що в разі закінчення терміну дії договору він може бути пролонгований (подовжений) на певний строк. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за порушення його умов, що мали місце під час дії договору.

10. Додаткові умови (заключні положення)

Тут зазначаються всі додаткові умови. Приміром, це можуть бути положення про можливі додатки до договору (калькуляції, акти здачі-приймання виконаних робіт, звіти про проведену роботу тощо). Також тут може бути визначено, з якого часу договір набуває чинності, умови щодо можливості виконання зобов’язання за договором третьою особою, умови внесення змін до договору та розірвання договору та ін.

Підписаний договір скріплюється печатками всіх сторін. Деякі види господарських договорів підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації. Наприклад, договір оренди земельної ділянки, застави, найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше тощо.

Ділова практика склалася так, що СПД фізичні особи не зобов’язані мати печатку. А ось спеціальної норми, що прямо надає право СПД фізичній особі не застосовувати печатку при укладенні договорів, чинним законодавством не передбачено. Відповідно до п. 1 ст. 181 ГКУ, за загальним правилом господарський договір, який викладається у формі єдиного документа, повинен підписуватися сторонами та скріплюватися печатками. Питання обов’язкового використання печатки СПД фізичною особою при укладенні господарських договорів на сьогодні залишається відкритим.

На вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади договір може бути визнано недійсним повністю або в окремих частинах у випадках, якщо:

• договір не відповідає вимогам закону;
• договір укладався з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства;
• договір укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (не уповноваженою особою).

Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються (якщо інше не передбачено законом або договором). Сторона договору, яка бажає змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це іншій стороні за договором. Сторона договору, яка отримала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

Висновки

Переконлива посмішка партнера та міцне рукостискання не мають жодної юридичної сили. Проте часто їм приділяється набагато більше уваги, ніж безпосередньо укладанню договору — гаранту партнерських, трудових та інших відносин. Без відповідних юридичних знань складно проаналізувати всі аспекти, побачити кожен недолік документа, що підписується. Тим паче складно підприємцям, котрі без підтримки юристів власноруч намагаються скласти договір — неврахування всіх умов, передбачених законодавством та діловою практикою, може спричинити серйозні проблеми в майбутньому.

Отже, договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення відповідних прав та обов’язків. Залежно від правових відносин, які вони регулюють, договори можуть бути цивільними, господарськими, адміністративними та трудовими, окрему групу становлять міжнародні договори. Зважаючи на актуальність у підприємницькій діяльності господарських договорів, саме їх законодавчому врегулюванню ми вирішили приділити особливу увагу.

Фігура суб’єкта підприємницької діяльності як учасника цивільного обігу потребує формулювання на законодавчому рівні спеціальних правил регулювання відносин з його участю. Таке регулювання вже має місце в західних країнах, де в особливу категорію договорів виділені так звані торгові угоди, щодо яких розроблене спеціальне законодавство.

Список використаної літератури

1. Цивільне право України: Підручник. У 2-х кн. / Д. В. Боброва, О. В. Дзера, А. С. Довгерт та ін.; За ред О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. Кн. 1. — К., 1999 — 864 с.

2. Корецкий А. Д. Теоретико-правовые основы учения о договоре. — СПб., 2001. — 211 с.

3. Гражданское право: Учебник. Т. 1 / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М., 2001. — 632 с.

4. Гордон М. В. Система договоров в советском гражданском праве // Ученые записки Харьковского юридического института. — Вып. 5. — 1954. — С. 65-87.

5. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Кн. первая: Общие положения: Изд. 2-е, испр. — М., 2000. — 848 с.

6. Овчинников Н. И. Понятие и классификация хозяйственных договоров: Уч. пособие. — Владивосток, 1970. — 159 с.

7. Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. — К., 1999. — 560 с.

8. Красавчиков О. Система отдельных видов обязательств // Сов. юстиция. — № 5. — С. 42-43.

9. Иоффе О. С. Обязательственное право. — М., 1975. — 880 с.

10. Романец Ю. В. Система договоров в гражданском праве России. — М., 2001. — 496 с.