Діяльність Українсько - Гельсінської групи

Вступ.

Розділ 1

Історіографія та джерельна база.

Розділ 2.

Основні напрямки українського дисидентського руху.

2.1. Правозахисний рух в Україні (сер. 50 – 80 рр.)

2.2. Шістдесятництво. Становлення правозахисного руху.

2.3. Покіс 1972 р. Кінець шістдесятництва.

Розділ 3.

Українська громадянська група сприяння виконанню Гельсінських угод.

3.1.Історія створення УГГ.

3.2.Члени УГГ-борці за дотримання прав людини.

3.3.Декларація УГГ сприяння виконанню ГУ..

3.4. Вплив Європейської наради на розвиток правосвідомості на Україні

Розділ 4.

УГ спілка з прав людини.

4.1. Діяльність УГС (óдміна УГС від інших опозиційних груп)

4.2.Члени УГС..

4.3. Проекти спілки.

4.4. Реакція влади на діяльність УГГ.

4.5. Причини невдачі опозиційного руху.

4.6. Аналіз історичного внеску УГГ в життя українського народу.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Поняття „дисиденти” прийшло із західних країн і застосовувалося до осіб, які відкрито висловлювали позиції, що суперечили офіційному курсу. В Україні дисидентський рух виник у середині 1950-х років як реакція на втрату державності, домінування партійно-бюрократичного апарату, обмеження національно-культурного розвитку та посилення русифікації. Основними осередками цього руху стали Київ та Львів. Крім того, прояви інакодумства фіксувалися у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі, Тернополі та інших населених пунктах. Саме там найчастіше поширювався й „самвидав”. За оцінками західних аналітиків, упродовж 60–70-х років у різних формах дисидентської діяльності було задіяно близько тисячі осіб. Серед них були інженери, лікарі, педагоги, журналісти, робітники, науковці, письменники, студенти, митці, священнослужителі, селяни та інші.

Як зазначає дослідник Ю. Зайцев, в українському дисидентському русі можна виокремити чотири головні течії: самостійницьку, національно-культурну, правозахисну та релігійну.

У середині 1970-х років дисидентський рух отримав новий поштовх. Це було пов’язано з підписанням Радянським Союзом Гельсінської угоди 1975 року, яка передбачала зобов’язання країн-учасниць дотримуватися основних прав людини. Це дало дисидентам привід узяти на себе роль громадського нагляду за виконанням радянською владою взятих зобов’язань. 12 травня 1976 року в Москві було оголошено про створення громадської групи для контролю за дотриманням гельсінських угод. 9 листопада того ж року аналогічна організація з’явилася в Україні — Українська гельсінська група (УГГ). До її засновників належали: О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, М. Руденко, Н. Строката-Караванська, О. Тихий. Загалом за час існування УГГ її членами стали 37 осіб. Очолив групу відомий письменник Микола Руденко. Він був учасником Другої світової війни, політпрацівником, а в мирний час керував партійною організацією Спілки письменників України та мав радянські ордени й медалі.

УГГ суттєво відрізнялася від попередніх організацій. Вона діяла легально, підтримувала тісні контакти з аналогічними групами в Росії, Прибалтиці та Закавказзі, а також налагодила співпрацю із зарубіжними правозахисними організаціями. У Декларації УГГ зазначалося, що її члени вимагають від влади неухильного дотримання законів, забезпечення прав людини та справжньої демократії. Група, відстоюючи права українського народу, з повагою ставилася до інших народів, що проживали в республіці. Саме тому до складу УГГ входили представники різних національностей. У документі також наголошувалося, що в майбутній демократичній Україні права національних меншин будуть гарантовані конституцією. Члени УГГ виступали за мирний перехід України до незалежності — відповідно до конституції СРСР, через вільні вибори, і запевняли, що українці, здобувши незалежність, ніколи не запровадять колоніальних порядків щодо інших народів.

Таким чином, вимоги Української гельсінської групи були досить поміркованими й не мали радикального характеру, однак вони виявилися несумісними з тогочасною тоталітарною системою. За підрахунками дослідників, із 37 членів УГГ у період 1977–1985 років 23 особи були засуджені за сфабрикованими звинуваченнями за політичними та кримінальними статтями й відправлені до таборів або на заслання, 6 — позбавлені радянського громадянства. Інші ж приєдналися до групи, вже перебуваючи в ув’язненні.

Актуальність. Значення УГГ полягає в тому, що це була перша дієва опозиційна організація, створена на легальних засадах. Вона чітко вписала українське питання в контекст загальнолюдських цінностей. Особливо важливо, що група захищала права не лише українців, а й представників інших національностей в Україні. Вражає також стійкість і принциповість членів УГГ у відстоюванні власних переконань.

Показово, що в УГГ об’єдналися представники різних, інколи протилежних ідейних напрямів опору. Серед них були націоналісти (З. Красівський, П. Січко та ін.), марксисти (Л. Плющ), прихильники загальнодемократичних принципів (П. Григоренко), націонал-демократи (Л. Лук’яненко, Ю. Литвин, В. Чорновіл), а також „чисті” правозахисники (Й. Зісельс, В. Маленкович). Захист прав людини, а отже, і прав нації, став основою для об’єднання різних сил. УГГ фактично уособлювала й продовжувала всі попередні етапи українського руху опору, що є вагомим здобутком в історії групи.

Українська Гельсінська група вивела боротьбу українського народу проти тоталітаризму на рівень світового демократичного процесу.

Мета: дослідити один із напрямів українського дисидентського руху — діяльність Української Гельсінської групи (УГГ).

Відповідно до поставленої мети можна сформулювати такі завдання дослідження:

• охарактеризувати основні напрями українського дисидентського руху (сер. 50 – 80 рр.);
  • висвітлити історію створення Української Гельсінської групи;
  • розкрити особистості учасників УГГ;
• розглянути Декларацію Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод;
• визначити вплив Європейської Наради на розвиток правосвідомості в Україні;
• показати діяльність Української Гельсінської Спілки з прав людини;
• проаналізувати історичний внесок УГС у життя українського народу.

Об’єктом дослідження є діяльність Української Гельсінської групи.

Предметом дослідження є сучасні підходи до вивчення діяльності Української Гельсінської групи.

Структура роботи: робота складається зі вступу, чотирьох розділів із підрозділами, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг — 118 сторінок друкованого тексту, включно зі списком використаних джерел (37 позицій).

Розділ 1.Історіографія та джерельна база

Дослідження дисидентського руху можна поділити на політичні, зосереджені передусім на питанні ідеології, історичні та соціологічні. Вищеподаний огляд інтелектуально-культурного підґрунтя дисидентського руху дозволяє краще зрозуміти джерела його ідеології.

Одним із перших спробував узагальнити ідеологічні засади українського дисидентства І. Лисяк-Рудницький. В основі цієї ідеології лежало визнання прав особи та права націй на самовизначення, що, своєю чергою, передбачало повагу до самобутності української культури та національної свідомості. Прикметною рисою дисидентської ідеології була відсутність націоцентризму: цінність української культурної унікальності утверджувалася через універсальний принцип поваги до культурного розмаїття світу, а отже, й до будь-якої іншої нації чи культурної ідентичності національних меншин. Це стосувалося й діалектних особливостей у межах самої української нації (показовим є ставлення до стрічки «Тіні забутих предків»). Така позиція, що визнавала права інших народів, сприяла солідарності в дисидентському середовищі представників різних національностей – євреїв, кримських татар, білорусів та інших. Вона виявлялася в конкретних діях: публічних виступах (як-от промова І. Дзюби в Бабиному Яру), заявах на захист кримських татар (П. Григоренко та інші), зборі інформації (С. Караванський документував розстріл польських офіцерів у Катині) [12, с. 188].

Звісно, окреслена “рамкова” ідеологія об’єднувала людей із дуже різними світоглядами – від прихильників правих поглядів, орієнтованих на приватну власність і незалежну державу, включно з елементами інтегрального націоналізму (В. Мороз), до осіб із соціалістичними переконаннями. Чимало колишніх учасників ОУН та УПА або їхні нащадки приєдналися до дисидентів чи принаймні висловлювали їм підтримку, розуміючи, що нова історична доба потребує іншої ідеології національно-визвольної боротьби. У таборах між дисидентами та колишніми членами ОУН і УПА не було принципових суперечок чи конфліктів – натомість панувала солідарність. Водночас частина дисидентів щиро сповідувала ідею «соціалізму з людським обличчям» (позиція, близька до правого крила соціал-демократії). Тексти, що ставили за мету вихід України зі складу СРСР і створення незалежної держави, зазвичай поширювалися конспіративно серед вузького кола осіб (наприклад, «Проект програми» групи Лук’яненка – Кандиби, стаття Є. Пронюка «Стан і завдання українського визвольного руху»). Так званих «чистих демократів» (або «ліберал-демократів»), які не вважали пріоритетним утвердження української національної свідомості та незалежності, в русі було небагато [12, с. 193]. До дисидентів долучалися й представники релігійних конфесій, які зазнавали утисків (греко-католики, баптисти та ін.). Щодо націонал-комунізму, то саме використання комуністичної риторики, зокрема у зверненнях до офіційних інстанцій, не є достатньою підставою вважати автора переконаним націонал-комуністом. Хоча в деяких самвидавних текстах українських дисидентів траплялися марксистські чи комуністичні формулювання, загалом вони спиралися на логіку, що суперечила марксистському классовому підходу. Адже ключові ціннісні поняття (свобода, права людини, справедливість, рівність) у більшості опозиційних текстів виводилися за межі класової ідеології. Тому ці базові цінності не руйнувалися класовим принципом, а навпаки – обстоювалася їхня самоцінність. Оскільки офіційна ідеологія проголошувала соціалістичну демократію вищим типом демократії, дисиденти вимагали дотримання хоча б елементарних демократичних норм. Якщо Конституція СРСР гарантувала свободу слова, то вона мала реально діяти (звідси вимога дотримуватися Конституції). Якщо йшлося про справедливі міжнаціональні відносини та рівність націй, то практика не мала суперечити цим принципам. Після підписання СРСР у 1975 році Прикінцевого акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі, у листопаді 1976 року в Україні постала Українська громадська група сприяння виконанню гельсінських угод. Її засновниками стали М. Руденко, О. Бердник, О. Мешко, Л. Лук’яненко, П. Григоренко (Москва). Згодом до УГГ приєдналося багато учасників дисидентського руху. Це стало можливим тому, що визнання особистих прав людини було важливою складовою того інтелектуально-культурного руху 60-х, з якого виріс і яким живився дисидентський рух. Проте в українському дисидентстві визнання особистих прав завжди поєднувалося з визнанням права націй на самовизначення як важливого елемента міжнародного правопорядку та прав національних меншин. Особистість і національно-культурна ідентичність залишалися двома ключовими цінностями навіть тоді, коли рух набув правозахисного характеру. Ця настанова збереглася й посилилася, коли на основі УГГ виникла Українська гельсінська спілка, яка, своєю чергою, стала підґрунтям для створення першої в Україні демократичної партії – Української республіканської партії. Ідеологія дисидентського руху лягла в основу так званої “національно-демократичної” ідеології. Сам цей термін у контексті західних політичних ідеологій видається дещо незвичним, адже будь-яка західна демократична ідеологія вже включає національний аспект – повагу до національно-культурної ідентичності та національних інтересів. Уживання терміна “національно-демократичний” вказує на специфіку української ситуації, на необхідність акценту на утвердженні незалежної української держави, на відміну від суто демократичної ідеології, яку можна було уявляти в межах демократизації СРСР. Це стосується й протиставлення термінів «комуністи» та «націонал-комуністи». Сказане про ідеологію дисидентського та правозахисного руху потребує окремої розмови про долю Марксової ідеї «реального гуманізму»: спроба утвердити гуманізм через соціальну революцію та диктатуру пролетаріату (у більшовицькій інтерпретації) призвела до масового терору й геноциду. Тож для досягнення «соціалізму з людським обличчям» необхідно було відкинути класову деструкцію базових цінностей [21, с. 85].

Серед історичних праць, що містять також соціологічні елементи, книга Л. Алєксєєвої “История инакомыслия в СССР» не втратила своєї актуальності й сьогодні (з огляду на охоплення всіх різновидів дисидентського руху в СРСР). У ній системно викладено історію національних, релігійних та правозахисних рухів. Людмила Алексєєва – історик, активна учасниця правозахисного руху. 1977 року вона емігрувала до США, де й написала цю книгу. Уперше її опублікували в США 1984 року. Історія українського національного руху посідає чільне місце в цьому дослідженні. Не випадково вона йде першим розділом, який за обсягом перевищує інші й поступається лише розділу про загальносоюзний демократичний рух. Авторка симпатизує українському національному рухові, наголошує на його ролі в боротьбі з радянським тоталітарним режимом. Для нас ця праця особливо цінна тим, що поєднує погляд дисидента – зсередини руху – з об’єктивним поглядом зовні на історію України та українське дисидентство, а також фаховим історичним аналізом дисидентського руху загалом [21, с. 86].

Щодо українського дисидентського руху, то, згідно з низкою західних досліджень, найважливішими на сьогодні історичними працями є книга Георгія Касьянова “Незгодні” (Київ, 1995) та Анатолія Русначенка “Національно-визвольний рух в Україні” (Київ, 1998) [21, с. 87]. У другій із них подано й найповнішу бібліографію (список охоплює публікації в Україні та на Заході). Значно більше зроблено в публікації джерел: багатотомні видання В. Стуса, В. Чорновола, І. Дзюби, окремі книги дисидентів, збірки документів, спогади тощо. Щодо публікації різноманітних документів – заяв, звернень, листів – варто відзначити діяльність міжнародних правозахисних організацій (зокрема Amnesty International Publications) та українців у діаспорі: ідеться як про періодичні видання (наприклад, журнал «Сучасність»), так і про окремі публікації. Вагомий внесок зробило видавництво «Смолоскип» під керівництвом О. Зінкевича. Воно регулярно публікувало збірки документів українського правозахисного руху (зокрема, об’ємні книги «Український правозахисний рух», 1978, «Українська Гельсінкська група», 1983 та ін.), а також видавало англомовну газету «Смолоскип», де друкувалися документи українського дисидентського руху [21, с. 88]. З 1992 року видавництво діє в Україні, має Музей самвидаву – найбагатше в Україні зібрання текстів українського самвидаву. Документи дисидентського руху збирає та зберігає також Музей шістдесятників, заснований з ініціативи Н. Світличної (голова правління М. Плахотнюк) [21, с. 88].

Першу спробу соціологічного аналізу дисидентського руху в Україні (кількість учасників двох згаданих груп, їхнє етнічне та соціальне походження, вік, сімейний стан, професія, рівень освіти, географія проживання та діяльності тощо) зробив Б. Кравченко в невеликому розділі «Дисиденти» (близько трьох сторінок) у своїй книзі Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine (1985). Сьогодні до цього напряму прилягає збір інформації про учасників дисидентського руху, який здійснює Харківська правозахисна група на чолі з Є. Захаровим; у її складі працює також В. Овсієнко (Київ), який написав численні біографічні довідки про дисидентів. Результатом цих зусиль стала публікація «Міжнародного біографічного словника дисидентів Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1, Україна. Частини 1 і 2. – Харків, 2006, укладеного Є. Захаровим та В. Овсієнком (перша частина містить вступну статтю Є. Захарова «Дисидентський рух в Україні, 1954–1987») [12, с. 213]. Харківська правозахисна група створила також веб-сайт «Віртуальний музей: дисидентський рух в Україні» (http://archive.khpg.org), на якому розміщено біографічні довідки, інтерв’ю, спогади, дослідження.

На сьогодні зібрано значну інформацію у вигляді інтерв’ю з учасниками дисидентського руху, зокрема відеоінтерв’ю (О. Дирдовський, В. Овсієнко, В. Кіпіані, Ю. Зайцев та ін.). На свіжих аудіоінтерв’ю з дисидентами Б. Захаров побудував «Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956–1987). – Харків, 2003 [12, с. 213].

Утім, досі бракує систематичних досліджень середовищ-спілкувань, пов’язаних із поширенням самвидаву, зокрема контактів чи «стежок», топографія яких в Україні дозволила б оцінити як масштаб поширення, так і кількість людей, залучених до цієї справи.

Важливою соціологічною характеристикою дисидентського руху в Україні є його відносно висока розподіленість по різних регіонах, попри явне переважання західних областей над східними (у Росії рух був зосереджений переважно в Москві та Санкт-Петербурзі). Однією з ключових особливостей українського дисидентства (порівняно, скажімо, з російським) є те, що значна кількість колишніх дисидентів стали активними учасниками політичного життя України кінця 80-х – 90-х років.

Оцінюючи інтелектуально-культурний рух шістдесятників та дисидентський рух, слід застосовувати диференційований підхід. Дисидентський рух містив далекосяжний проект утвердження цінності особистості та нації (у контексті поваги до культурного розмаїття світу й самобутності будь-якої нації чи цивілізації). Однак цей проект був закорінений в умонастрої просвітницького ідеалізму: переважала віра в те, що в умовах свободи люди швидко розпізнають справжні цінності та їхніх речників, а отже, становлення громадянської й національної свідомості відбудеться швидко. Тут спостерігаємо недооцінку сили інерції стереотипів та ідеологем у масовій свідомості, сформованих імперською комуністичною ідеологією. Друга вада полягає в тому, що критика комуністичного режиму не поєднувалася з розробкою конкретних політичних теорій і стратегій, розрахованих на перспективу – на «демонтаж» комуністичної імперії. Ідеться про теорії та стратегії, спрямовані на перетворення масової свідомості, політичної системи, економіки та соціальної сфери, які б забезпечили успішне утвердження національних демократичних держав в умовах розпаду СРСР. Для розробки добре обґрунтованих проектів реформування пострадянських суспільств не було відповідних умов (через короткочасність «відлиги»).

У 60–70-і роки в дисидентському русі переважало уявлення, що час, коли виникне потреба в таких конкретних теоріях, не настільки близький, як це фактично сталося. Це позначилося на готовності націонал-демократичних партій до ситуації, що виникла після розпаду СРСР. Нехтування роллю політичної освіти й просвіти, недооцінка організаційних і кадрових аспектів партійного менеджменту, а також ролі дискусії в партійному житті та у спілкуванні з «низами» призвели до переважання вождизму, монологізму партійних лідерів тощо. Загалом за цим стоїть недооцінка ролі критичної самосвідомості як важливої ознаки якості політичних еліт та основного засобу радикального перетворення масової свідомості, успадкованої від комуністичного режиму.

Проте ця критика й самокритика не применшує історичного значення дисидентського руху в тих радикальних політичних перетвореннях, якими стали розпад СРСР і крах комуністичного тоталітаризму. Більшість дослідників вважають дисидентський рух особливим періодом національно-визвольного руху та визнають його вирішальну роль у появі сучасної української незалежної держави.

У сучасних публікаціях переважають спроби дати зважену, зазвичай багатоаспектну, оцінку як інтелектуально-культурного руху шістдесятників, так і пов’язаного з ним дисидентського руху.

2.1. Правозахисний рух в Україні (сер. 50 – 80 рр.)

Майже все ХХ століття минуло під знаком ідеологічного протистояння СРСР і Заходу, яке в другій половині століття могло перерости у третю світову війну. Проте перспектива застосування термоядерної зброї, що означало б знищення людства, змусила шукати шляхи до мирного співіснування держав із різним суспільним ладом, до взаєморозуміння та розрядки. 1 серпня 1975 року, після довгих переговорів, у Гельсінкі 33 європейські держави (усі, крім Албанії), а також США й Канада підписали Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ) [27, с.7].

Цей документ остаточно визнав кордони, що сформувалися в Європі після Другої світової війни (при цьому формальна державність УРСР у складі СРСР, навіть попри її статус члена-засновника ООН, не враховувалася). Також СРСР отримав режим найбільшого сприяння в торгівлі із Заходом, якому він програвав в економічному та військовому змаганні. Це був великий успіх радянської дипломатії в контексті політики розрядки. Натомість СРСР брав на себе зобов'язання виконувати гуманітарні положення (так звану "третю корзину") Прикінцевого акта, зокрема, дотримуватися прав людини згідно із Загальною декларацією прав людини ООН від 10 грудня 1948 року. Гельсінкський процес у гуманітарній сфері базувався на двох ключових цінностях: захист прав людини через утвердження демократичного правопорядку та захист прав народів через справедливий міжнародний устрій. Акт НБСЄ передбачав, що факти переслідування за переконання відтепер стануть підставою для юридичних претензій інших держав і не вважатимуться втручанням у внутрішні справи.

Брежнєвське керівництво, підписуючи Гельсінкський акт, не планувало його виконувати, але демократичний Захід мав власну стратегію: забезпечити доступ до правдивої інформації незалежно від кордонів, що неминуче призвело б до поразки комуністичного режиму в ідеологічному протистоянні. У середині 70-х років тоталітарний режим був змушений на міжнародній арені грати роль демократичного. Відтоді його звинувачення у "втручанні у внутрішні справи" при обговоренні порушень прав людини втратили легітимність.

Оскільки Прикінцевий акт НБСЄ мав силу національного законодавства, його підписання відкривало юридичні можливості для законної боротьби з порушеннями прав людини, спираючись на внутрішнє та міжнародне право. Першими це усвідомили московські правозахисники навколо академіка Андрія Сахарова. За ініціативою професора Юрія Орлова 12 травня 1976 року було створено Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінкських угод. Як зазначав Андрій Амальрик, правозахисники здійснили революцію у свідомості заляканого населення: у невільній країні вони поводилися як вільні люди [1, с.19]. Вони вимагали від держави визнання прав людини та почали фактично реалізовувати конституційні свободи (слова, друку, зібрань, асоціацій). Розуміючи, що дотримання законності призведе до демократизації влади, правозахисники змушували державу виконувати власні закони та міжнародні зобов'язання.

9 листопада 1976 року з ініціативи письменника і філософа Миколи Руденка (Київ), генерала Петра Григоренка (Москва), громадської діячки Оксани Мешко (Київ), письменника-фантаста Олеся Бердника (Київ), юриста Левка Лук'яненка (Чернігів) була створена Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод. До її засновників також увійшли біолог Ніна Строката-Караванська (Таруса, Калузька обл.), інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич (Київ), учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (Пустомити, Львівщина). Вони підписали Декларацію про створення групи та Меморандум № 1 [27, с.8].

УГГ ставила за мету ознайомлення громадськості із Загальною декларацією прав людини ООН, сприяння розширенню контактів між народами та вільному обміну інформацією, акредитацію в Україні зарубіжних журналістів. Розуміючи фіктивність державності УРСР, Група порушила питання про визнання України світовою спільнотою та її представництво на наступних нарадах окремою делегацією. Це був стратегічний крок: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу в контексті протистояння Заходу з СРСР. Міф про Україну через півтора десятка років став реальністю – вона здобула незалежність!

Група приймала письмові скарги про порушення прав людини в Україні та щодо українців за кордоном, передаючи цю інформацію в ЗМІ та урядам держав-учасниць гельсінкського процесу.

Автори Декларації наголошували, що їхня діяльність матиме гуманітарно-правовий, а не політичний характер. Документи Гельсінкської групи були обережними у формулюваннях, а цілі – елементарними. Але саме з цього мав починати народ, позбавлений державності, виснажений голодоморами, репресіями, війнами, народ без власних політичних, громадських і культурних організацій, без контролю над економікою та природними ресурсами, без армії, патріотичної еліти та впливової інтелігенції, не представлений на міжнародній арені. Україна мала заявити про своє право на повноцінне життя, а для цього потрібна була найважливіша свобода – свобода слова, як зазначено в ст. 19 Загальної декларації прав людини ООН:

"Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів" [2, с. 6].

У Меморандумі № 1 політика СРСР щодо України кваліфікувалася як геноцид. Другий меморандум вказував на формально-декларативний характер Союзу РСР та втрату привабливості марксистської ідеології. Третій – на прикладі Йосипа Терелі – розповідав про переслідування УГКЦ та віруючих. У січні-квітні 1977 року Група оприлюднила 10 Меморандумів про переслідування за інакомислення, зокрема щодо Віри Лісової, родину якої тероризували обшуками; Надії Світличної, яку не прописували в Києві після табору, не брали на роботу та погрожували ув'язненням за "дармоїдство"; кілька документів на захист заарештованих 5 лютого 1977 року Миколи Руденка та Олекси Тихого. Меморандум № 5 "Україна літа 1977-го" був адресований урядам країн-учасниць Белградської НБСЄ [2, с. 9].

Гельсінкський рух набув міжнародного масштабу: 25 листопада 1976 року група створена в Литві, 14 січня 1977 року – в Грузії, 1 квітня – у Вірменії. У Польщі з вересня 1976 року діяв Комітет захисту робітників (пізніше Комітет громадського захисту), у січні 1977 року в Чехословаччині виникла група "Хартія-77". У США було створено спеціальну комісію Конгресу [2, с. 10].

Брежнєвське керівництво прорахувалося: у суспільстві після десятиліть "чисток" знайшлися люди, готові відкрито викривати фальш режиму, збираючи та оприлюднюючи факти порушень прав людини. Їхня жертовність оздоровила моральний клімат – з'явилася незалежна громадська думка. Не всі правозахисники прагнули політичної діяльності, але вони домагалися цього права для кожного, включно з правом створювати альтернативні КПРС політичні організації. Люди зрозуміли: лише в державі з політичними свободами можна ефективно захищати економічні інтереси.

До Гельсінкської групи потягнулося все живе в Україні. Уперше після десятиліть репресій нечисленна українська інтелігенція організувалася й заговорила на весь світ про неволю свого народу. Тому гельсінкський рух для України був важливішим, ніж для народів із власною державністю, і в 70-80-х роках він виявився найстійкішим.

Правозахисники не мали ілюзій щодо дозволу влади відкрито відстоювати права людей. Вони знали про ризик втрати волі й життя. Йшлося не лише про елементарну людську гідність конкретних людей (з якої складається честь народу), а й про далекоглядний політичний розрахунок: привернути увагу світової громадськості до стану прав людини в Україні та з її допомогою тиснути на владу для лібералізації, що розширило б плацдарм для наступу на тоталітарну колоніальну систему з метою її знищення.

Правильність орієнтації українських правозахисників підтвердилася: саме цей шлях, разом з економічним виснаженням СРСР, військовим та ідеологічним тиском Заходу, привів до краху комуністичної імперії та проголошення незалежної демократичної України.

У русі за права людини та національні права панувала висока культурна й моральна атмосфера, відкритість до нових ідей. Він протистояв як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізму. Правозахисний рух в Україні об'єднав різні течії (національно-визвольну, загальнодемократичну, релігійну, соціально-економічну, робітничу, боротьбу за право на еміграцію) та видатних особистостей (Левко Лук'яненко, Іван Світличний, Михайло Горинь, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Вячеслав Чорновіл, Оксана Мешко, Ніна Строката-Караванська, Василь Стус, Микола Руденко, Петро Григоренко, Мустафа Джемілєв, Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Василь Романюк – майбутній Патріарх Володимир та інші). У русі були українці та євреї, віруючі різних конфесій і атеїсти, націоналісти й націонал-комуністи, соціал-демократи й анархісти. Вони не вважали один одного ворогами, бо всім була потрібна свобода, а незалежність України уявлялася гарантом такої свободи.

Хоча український правозахисний рух не декларував ідеологічних орієнтацій, він із самого початку був формою боротьби за національне визволення. У Західній Україні він акцентував національні права та релігійні питання, тоді як на Великій Україні мав ширший соціально-економічний характер, а в другій половині 70-х тісно змикався з рухом неукраїнських правозахисників та рухом у Росії. Як зазначав політолог Василь Лісовий, незалежність для частини правозахисників була не самоціллю, а засобом захисту українського самобутнього світу, національного досвіду, що поєднує "і мертвих, і живих, і ненароджених" (Т.Шевченко) [5, с. 43]. Це був рух за свободу особи та культурну самобутність усіх етнічних і релігійних груп населення України.

Міркування були такими. Доки нація не вирішила питання державності, воно відволікає всі її сили. Національна держава може бути демократичною чи тоталітарною. А про права людини за колоніального становища не може бути й мови. Незалежна Україна, з огляду на історичний досвід, уявлялася правозахисникам лише демократичною. Коли українці добивалися хоч відносної незалежності, вони, відповідно до волелюбного національного характеру, створювали демократичні інституції чи проєкти, де поважалася особиста і соціальна свобода (Княжа доба з вічовим управлінням і виборними князями; Козацька християнська республіка, що проіснувала 110 років; Конституція Пилипа Орлика; Центральна Рада 1917-1918 рр.; проєкти державного устрою ОУН 1942 року та УГВР 1944 року, нинішня державність) [5, с.44].

Гіркий досвід колоніального безправ'я привів українських правозахисників до переконання, що свобода можлива лише там, де панує закон. У цьому вони спиралися на правові демократичні традиції свого народу:

Отже, підписання Прикінцевого акта НБСЄ та виникнення гельсінкського руху має таке значення, що дозволяє поділити історію правозахисного руху в Україні на період до цієї події та після неї.

Після революції 1917-1920 рр. в основній частині України встановилася принесена з Росії однопартійна тоталітарна державність, яку можна розглядати як компроміс між українськими національними силами та російською окупаційною владою. У 20-х роках ця влада змусила емігрувати, репресувала або знищила власників, підприємців, членів українських політичних і громадських організацій (включно з УКП), чиновників УНР – тобто національну провідну верству. Щоб утриматися в Україні, більшовицька партія, де українці були меншістю, мусила рахуватися з національним рухом і підтримала політику українізації. Формувалася течія націонал-комунізму (Микола Скрипник, Микола Хвильовий, Олександр Шумський). Коли процес став неконтрольованим і загрожував формуванням модерної української нації та самостійної держави, російські окупаційні сили з 1929 року перейшли в наступ проти українства. Теза Сталіна про недовіру до української інтелігенції означала тотальне знищення в 30-х роках нової української еліти, що формувалася в КП(б)У та УАПЦ. Початок поклала "справа СВУ" – сфабрикована ГПУ "Спілка визволення України" [30, с. 89].

Оскільки український етнос із його волелюбністю, приватновласницькою психологією та релігійністю не годився для "єдиного радянського народу", обезголовлення нації доповнили (під виглядом розкуркулення) ліквідацією кращої частини селянства. Масовий спротив колективізації зламали штучним голодом. Унаслідок винищення й депортацій українців на Схід (а під час війни й на Захід) та масового "доприсєлєнія" чужорідного населення – носія тоталітарної ідеології, генофонд українського народу – носія демократичного, християнського світогляду – був підірваний. Винищувався найкращий елемент. Проте, як зазначав Мирослав Маринович, українці як нація теж несуть "гріх комунізму" і тяжко його покутують.

Західна Україна, окупована Польщею, зазнавала національного гніту, але не фізичного знищення, тому спромоглася на потужний спротив німецькій та російській окупації (найбільше – УПА). Цю національно-визвольну війну без зовнішньої підтримки Україна не могла виграти, тож наслідком було винищення, ув'язнення та депортація найактивнішої частини населення Західної України. Попри поразку, пам'ять про героїчну боротьбу навіки залишилася в історичній свідомості.

Рівень національної свідомості був вищим у західних областях, де щойно закінчилася війна. У 50-60-х роках у Галичині виникали групи, що вважали себе спадкоємцями ОУН. Вони вели націоналістичну пропаганду, збирали зброю для продовження опору. Критична маса таких груп, за спостереженням Левка Лук'яненка, – 8-12 осіб, тривалість – від кількох місяців до трьох років. Влада викривала підпільників, лідерів розстрілювала, членів ув'язнювала. За даними КГБ, лише 1954-59 рр. ліквідовано 183 "націоналістичні та антирадянські угрупування", засуджено 1879 осіб, з них 46 угрупувань (245 осіб) в інтелігенції. Це був дискретний рух не пов'язаних груп, але відгомін боротьби за свободу осідав у свідомості народу. У 60-х роках у західних областях естафету перебирає інтелігенція, рух набуває характеру юридично обґрунтованих політичних вимог.

Об'єднання України після Другої світової війни в одній, хоч і не своїй, державі, влиття національно свідомого західноукраїнського населення викликало глибинну психологічну мутацію в українстві та дало поштовх консолідації нації.

Згортання масового терору в середині 50-х років стихійно спричинило формування нової еліти з корінного населення: українці почали переважати в КПУ, її очолили українці родом. Хоча правляча номенклатура через тотальну русифікацію була позбавлена повноцінної національної свідомості, жодна сторона не визнала компроміс остаточним. Ідеологічне невизнання СРСР спадкоємцем Російської імперії, формальне існування УРСР у межах демократичної федералістичної конституції СРСР, позірне членство в ООН, яка прийняла Загальну декларацію прав людини, поява на західних кордонах країн "соціалістичної співдружності" з більшими свободами – усе це плекало надію наповнити міф про вільну Україну реальним змістом. У лоні комуністичної еліти визрівало дисидентство, що найчастіше переймалося національно-культурними проблемами.

Атеїстична держава посилювала тиск на віруючих. Були знищені УАПЦ й УГКЦ, заборонені майже всі протестантські течії, закрито тисячі храмів, ув'язнено порушників заборони релігійної пропаганди та віруючих юнаків за відмову від зброї. Це викликало масовий, часом організований рух за свободу сумління, який залишається маловивченим через загибель учасників та свідоме нефіксування досвіду (мовляв, у Бога все записано).

В умовах відносної лібералізації виникали стихійні робітничі страйки та заворушення через підвищення цін, порушення техніки безпеки, сваволю властей. Як вид робітничого спротиву слід розглядати страйки та повстання в політичних концтаборах російської Півночі, Сибіру та Казахстану в кінці 40-х – на початку 50-х років, де провідною силою були ув'язнені українські повстанці. Хоча страйки жорстоко придушували, а за фіксацію інформації переслідували, влада змушена була пом'якшувати режим як у "малій", так і у "великій" зонах, що ставало набутком суспільства в боротьбі з державою.

2.2. Шістдесятництво. Становлення правозахисного руху

Ідея прав людини звучала в українській суспільній думці ще від ХІХ століття — її розвивали Михайло Драгоманов, Богдан Кістяківський та інші мислителі. У прихованій формі вона лягла в основу Конституції УНР. Однак рух, що свідомо ставив за мету домогтися від держави визнання й законодавчого закріплення прав людини, сформувався лише в 1960-х роках, за часів хрущовської "відлиги", на хвилі критики культу особи та "казарменого комунізму". Оскільки й "сталінська", і наступна "брежнєвська" Конституції СРСР декларували свободу слова, зібрань, віросповідання, правозахисники намагалися використати це, вимагаючи "дотримання Конституції". Проте з розвитком руху дедалі частіше посилалися на міжнародні документи: Загальну декларацію прав людини ООН від 10 грудня 1948 року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права та Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, ухвалені ООН 16 грудня 1966 року й підписані УРСР 19 жовтня 1973 року, а також Факультативний протокол до останнього, чинний від 23 березня 1976 року [5, с. 61].

В Україні правозахисний рух постав як частина національно-визвольного: він поєднував боротьбу за індивідуальні права (громадянські, політичні, соціальні) з колективним правом на національно-культурну ідентичність і власну державність, що тоді називали "національними правами". Паралельно існували загальнодемократичний, релігійний, соціально-економічний (робітничий) напрями, а також вимога права на еміграцію — передусім боротьба євреїв за виїзд.

Оскільки будь-які культурні чи політичні домагання можна було висловлювати й обстоювати лише за наявності свободи слова, саме її захист вважали ключовою передумовою. У різних групах по-різному бачили співвідношення національних вимог і правозахисту, але зрештою сходилися на тому, що ці складники мають діяти разом.

Із соціологічного погляду дисидентське середовище об'єднувало людей із різними, часто не артикульованими світоглядними орієнтаціями — від екзистенціалізму, позитивізму й аналітичної філософії до ревізіонізму. Одні тяжіли до раціоналізму, часом із атеїстичним забарвленням, інші — до релігійного світогляду. У політичному спектрі вирізнялися незалежники, автономісти, націонал-комуністи, "демократи", які применшували значення національного питання. Ці індивідуальні позиції зазвичай лишалися відомими лише в тісному колі друзів, адже з тактичних міркувань їх рідко виносили в публікації чи програмні документи. Єднало ж цих людей прагнення вільно висловлювати думки, що спричинило появу позацензурної літератури — "самвидаву", тобто машинописних і фотокопійних текстів критичного змісту.

Щойно в роки хрущовської "відлиги" послабшав сталінський тиск, уцілілі представники української інтелігенції — О. Довженко, М. Рильський, Б. Антоненко-Давидович — заговорили про ненормальне становище свого народу, передусім його мови й культури. Вони стали духовними батьками покоління, яке назвали шістдесятниками. Діючи в межах системи, шістдесятники відродили в інтелігенції природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етики, права й законності. Спочатку рух мав культурницький характер: поезія Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ігоря Калинця; публіцистика й літературна критика Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби; живопис Алли Горської, Панаса Заливахи, Стефанії Шабатури. У Києві вони гуртувалися в Клубі творчої молоді (1959–1964, президент Лесь Танюк), що став осередком національно-культурного життя: влаштовував літературні вечори, виставки, мандрівки, колядування. Подібні клуби виникли у Львові (1962, КТМ "Пролісок"), Дніпропетровську, Одесі та інших містах. Діяв етнографічний музей Івана Гончара, який фактично перетворився на клуб національно свідомої молоді. Розпочали репетиції фольклорні колективи "Жайворонок" Бориса Рябокляча та "Гомін" Леопольда Ященка. А коли восени 1962 року Лесь Танюк, Алла Горська й Василь Симоненко відвідали місце поховання жертв репресій 1930-х у Биківні й передали міськраді меморандум із вимогою розслідувати ті події, на КТМ почався тиск, що завершився закриттям клубу 1964 року [31, с. 65].

Попри акцент на національно-культурній самобутності, рух не був консервативно-реставраційним — він ніс дух оновлення форм і змісту. Він неминуче мав перерости в політичний, антиімперський, адже саме колоніальне становище України було першопричиною нищення її культури. Поезія В. Симоненка стала одним із перших свідчень такого доростання до політичних вимог. Шістдесятники пам'ятали, що Конституція СРСР підтверджувала суверенітет союзних республік, зокрема право виходу зі складу Союзу, але перші політичні вимоги обмежувалися розширенням повноважень республіканських органів. З огляду на рівень масової свідомості, це була правильна ідеологічна орієнтація.

Важливою складовою зароджуваного правозахисного руху було відстоювання свободи віросповідання. Провідну роль тут відігравали греко-католики та протестанти (баптисти, свідки Єгови).

Першою силою, що усвідомила: у час поразки нація має спиратися не на зброю, а на право, зафіксоване в Конституції та міжнародних документах, стала Українська Робітничо-Селянська Спілка (1958–1961, лідер Левко Лук'яненко). Посилаючись на ст. 14 Конституції УРСР, яка дозволяла вихід республіки зі складу СРСР, УРСС висунула цілком законну ідею референдуму з цього питання, зберігаючи чинний соціальний лад. Звісно, члени спілки не були щирими марксистами-ленінцями, тож їхня націонал-комуністична програма була свідомо тактичним кроком. Влада це розуміла: слідчий сказав заарештованому Іванові Кандибі: "Конституція — для негрів і для таких дурнів, як ви", визнавши, що конституція — лише пропагандистська фікція. Членів УРСС заарештували 20 січня 1961 року, так і не давши їм вийти з підпілля. Л. Лук'яненка закритий суд засудив до страти, яку через 72 доби замінили на 15 років ув'язнення; решта 7 членів отримали від 7 до 15 років. Інформація про "справу юристів" вийшла з концтаборів лише 1967 року, тож тоді суспільство про неї майже не знало. Однак ідея виходу України з СРСР і побудови правової держави ненасильницькими, правовими засобами була реалізована 1991 року.

Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х в Україні постав відкритий опозиційний рух. Іван Лисяк-Рудницький назвав це майже дивом на тлі тотального знищення будь-якого інакомислення.

Із весни 1962 року київські та львівські шістдесятники почали інтенсивно спілкуватися, виробляючи спільну лінію поведінки. Галичани (Михайло та Богдан Горині) пропонували використати досвід оунівського підпілля, а кияни (Іван Світличний, Іван Дзюба) — розвивати національно-культурне просвітництво, що було безпечніше. Цей шлях виявився правильним. В Україні, яка поволі виходила зі смуги репресій, "наросли з худеньких матерів в саду порубанім" (М. Вінграновський) нові люди — молоде покоління інтелігенції, готове взяти відповідальність за долю народу. Здебільшого це не були відверті противники комунізму; деякі щиро прагнули вдосконалити соціалістичну систему. У їхньому колі поширювалася позацензурна література — вірші, статті, історичні документи, що пробуджували національну свідомість: видана за кордоном брошура "Вивід прав України", "Історія русів" кінця XVIII ст., "Две русские народности" Миколи Костомарова, "Що таке поступ" Івана Франка, Загальна декларація прав людини ООН [31, с. 68]. Своєрідною віддушиною стала літературна критика, яка, однак, швидко вийшла за дозволені межі й теж перетекла в самвидав.

Подією, що сколихнула шістдесятників, стала пожежа 24 травня 1964 року в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім. В. Вернадського в Києві: згорів відділ українських стародруків і рукописів, архів Центральної Ради. У самвидаві з'явився анонімний твір "З приводу процесу над Погружальським", де говорилося: "Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу — його життя залежить від нашої готовності постояти за себе". Авторами документа були Євген Сверстюк та Іван Світличний [31, с. 68].

Щоб уникнути звинувачень в організованій підпільній діяльності, шістдесятники зазвичай не створювали документально оформлених організацій. Їхні осередки трималися на міжособистих контактах — дружніх, родинних, професійних. У самвидаві переважно не ставилося питання про зміну ладу, тож його поширення важко було кваліфікувати як "антирадянську агітацію" (ст. 62 КК УРСР). Але це не врятувало шістдесятників від репресій. Як казав Євген Сверстюк, коли докупи сходиться стільки розумних, талановитих, славних людей, щось із цього мало бути. Влада це розуміла: Микита Хрущов уже в березні 1963 року заявив: "Ми проти мирного співіснування у сфері ідеології". Після його усунення ідеологічний наступ на інакодумство переріс у репресії. Влада сама штовхнула інакодумців — дисидентів чи ревізіоністів — у стан непримиренних ворогів, заарештувавши в серпні–вересні 1965 року десятки людей. У Києві — літературного критика Івана Світличного, інженерів Івана Русина та Олександра Мартиненка, студента Ярослава Геврича, лаборантку Євгенію Кузнецову; у Львові — психолога Михайла Гориня, мистецтвознавця Богдана Гориня, студента Івана Геля, викладачів Михайла Осадчого та Михайла Косіва; у Криму — літератора Михайла Масютка; у Житомирі — лінотипіста Анатолія Шевчука; в Одесі — письменника Святослава Караванського; в Івано-Франківську — історика Валентина Мороза, художника Панаса Заливаху та інших.

21 особу засудили до порівняно невеликих термінів (максимум — 6 років). Схоже, арешти проводили поспіхом, можливо, неохоче, за прямою вказівкою з Москви. Метою був превентивний удар по інакомисленню як явищу, доки воно не набуло небезпечного розмаху. Більшість провідних фігур лишилися на волі (Івана Світличного випустили через 8 місяців "за відсутністю доказів"), тож замість залякати, ці помірні репресії викликали інтерес суспільства до заарештованих і порушених ними проблем. Здійнялася хвиля протестів, зібрано сотні підписів на підтримку в'язнів (тут відзначилася Ліна Костенко), виник термін "підписанці". Під судами у Львові натовпи скандували "Слава!", підсудним кидали квіти. Це вже нагадувало організований правозахисний рух [31, с. 70].

Першим відкритим протестом проти арештів став виступ Івана Дзюби 4 вересня 1965 року на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова в кінотеатрі "Україна" в Києві. Дзюба заявив, що свято національного мистецтва затьмарене арештами, і почав перелічувати імена заарештованих. Зчинився галас, директор кінотеатру спробував стягнути промовця зі сцени. За домовленістю, Дзюбу підтримав Вячеслав Чорновіл, а Василь Стус несподівано закликав устати тих, хто проти відродження сталінізму.

Ті, хто найактивніше захищав заарештованих, самі зазнавали переслідувань: виключення з вузів та аспірантури (Василь Стус), звільнення з роботи (Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо, Світлана Кириченко), зняття з захисту дисертацій (Євген Пронюк), заборона друкуватися сотням митців. В. Чорновіл уклав книгу "Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців")", за яку 1967 року теж був ув'язнений. Художниця Алла Горська 28 листопада 1970 року загинула за таємничих обставин. Такі факти руйнували ілюзії шістдесятників щодо тоталітарного, антиукраїнського характеру влади. Психолог Михайло Горинь, ув'язнений у 1965 і 1981 роках, згадував: "Потім, коли нас заарештували другий раз, з'ясувалося, що дуже добре себе почуваєш, коли говориш: так, я проти вас воюю і буду воювати, бо ви є злочинці. Тоді все стається на свої місця і не треба ніяких виправдань. А перший період не був такий. Політичне лукавство якоюсь мірою було продиктоване не стільки рівнем свідомості, скільки тактикою, неготовністю відповідати за свої дії" [7, с. 214].

Арештанти 1965 року принесли в політичні табори новий дух, зазначав Левко Лук'яненко. Вони були вільні від "шпигуноманії", відверто говорили про зв'язок з українською діаспорою, нелегально діставали самвидав і, головне, налагодили передачу на волю інформації про порушення прав людини — як теперішні, так і минулі. Відтоді історія концтаборів — це безперервні протести проти нелюдських умов, боротьба за елементарні права в'язнів, пошуки способів передати інформацію назовні, з ризиком додаткових покарань. Жодна акція протесту — страйки, голодівки — не давала результату без підтримки закордонних правозахисних організацій, політиків чи радіостанцій. Це драматична й героїчна історія, сповнена страждань в'язнів та їхніх родин, але рідко хто ставав на коліна. Поняття "в'язень сумління" набуло реального змісту: кожен міг вийти на волю достроково, написавши "покаянну" заяву, виказавши себе та інших. Сили в'язням додавала моральна підтримка вільного світу, української діаспори, а також присутність у таборах визнаних авторитетів — останніх повстанців УПА, 25-літників, учасників повстань (Михайло Сорока, Катерина Зарицька, Данило Шумук, Євген Пришляк, Мирослав Симчич, Степан Мамчур та інші), з якими молодше покоління швидко порозумілося. Тут сиділи представники інших поневолених Росією народів, і українці мали репутацію найстійкіших борців за волю.

Опозиція 1960-х природно виходила з політичної реальності — існування УРСР у складі СРСР. Вона послуговувалася зрозумілими ідеологіями: націонал-комунізмом, націоналізмом, соціал-демократією. Тоді в "соціалістичному таборі" набув популярності "ревізіонізм" — надія перетворити "реальний соціалізм" на "соціалізм із людським обличчям". В Україні дехто щиро обстоював "справжній" соціалізм та інтернаціоналізм, розуміючи його як рівноправність націй, включно з правом кожної на власну державність.

Найяскравішим виявом націонал-комунізму став трактат Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (кінець 1965 року), написаний із марксистсько-ленінських позицій. Як зауважив Георгій Касьянов, ця праця стала маніфестом більшості критично мислячої української інтелігенції, яка сподівалася розв'язати національні й соціальні проблеми в межах системи. Звична марксистська термінологія, антитези ("справедлива" ленінська національна політика проти несправедливої практики, "справжній марксизм-ленінізм" проти "спотвореного") сприймалися як тактичний прийом, хоча автор намагався видавати себе за щирого марксиста. Дзюба аргументовано спростовував ідею "злиття націй" і міф про "цивілізаторську місію" російського народу. Радикалів приваблювала гострота питань, поміркованих — лояльність до системи. Це була витончена опозиція, але в межах наявної системи. Однак система не змінюється без зміни масової свідомості: без національної та громадянської свідомості неможлива повноцінна демократична держава (що підтвердили 1990-ті). Дзюба став найавторитетнішою постаттю серед критичної інтелігенції, особливо молоді. У керівництві України виявилося чимало прихильників націонал-комунізму (зокрема перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест), які кілька років захищали Дзюбу від арешту й навіть сприяли поширенню його праці. Але коли система відчула, що націонал-комунізм її розхитує, вона відкинула Дзюбу в табір ворогів. Він виправдовувався, що не хотів зашкодити ладові, лише поліпшити його. Остаточно Дзюба капітулював після арешту 1972 року, викликавши гірке розчарування серед прихильників [7, с. 219].

Найвизначнішим представником інтегрального націоналізму був публіцист та історик Валентин Мороз — із його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості. Другий арешт Мороза 1 червня 1971 року й засудження на 14 років стало грізним попередженням усьому правозахисному рухові.

Обидві постаті — Іван Дзюба і Валентин Мороз — пройшли трагічний шлях і обоє опинилися в глухому куті. Бо тупиковими були обидві течії опозиції. Націонал-комунізм та інтегральний націоналізм — тоталітарні напрями, характерні для 1920–1940-х, але застарілі для 1960-х. І комунізм, і інтегральний націоналізм виправдовують революційне насильство, нетерпимі до ідеї прав людини, і саме вони, за словами Івана Лисяка-Рудницького, завели український народ у глухий кут історії.

Третій шлях, свого часу майже непомічений, пропонував підпільний "Український національний фронт", що видавав журнал "Воля і Батьківщина" (1964–1967, лідер Дмитро Квецко). Це був самостійний розвиток у формі "народного соціалізму", близького до західноєвропейської соціал-демократії. Це була чи не найдетальніше розроблена програма націоналістичної течії українського визвольного руху 1960–1980-х. Розділи "Національні відносини" та "Політичні вимоги", як зазначає Анатолій Русначенко, були цілком реалістичними й частково почали втілюватися в сучасній Україні [7, с. 225].

Основна ж течія національно-визвольного руху — "шістдесятники", найяскравіше виявлена в позацензурному журналі "Український вісник" (1970–1972, редактор Вячеслав Чорновіл), — поєднувала боротьбу проти національного гноблення з боротьбою за права людини. Коло шістдесятників було вузьким. "Мало нас. Дрібнесенька щопта. Лише для молитов і всечекання" (В. Стус) [7, с. 225]. Але вони засвідчили неперервність поривань українського народу до волі. Важливо, що ниточка опору не урвалася після поразки збройної боротьби, як у сусідів-білорусів. Шістдесятники в нових формах продовжили найшляхетніші традиції українського національно-визвольного руху ХІХ–ХХ століть із його демократичною та гуманістичною спрямованістю, традиції української державності XVII–XVIII століть і 1917–1920 років, національно-визвольного руху 1940–1950-х.

Діяльність Українсько - Гельсінської групи

У другій половині 60-х років самвидав стрімко розростався, і головним осередком цього процесу стало середовище шістдесятників. До створення, збереження та поширення цих текстів долучалося чимало людей, які не потрапили до кримінальних справ, проте їхній внесок важко переоцінити. Значний поштовх розвитку самвидаву дала поява прошарку "кочегарів з вищою освітою" — фахівців, викинутих із професійної діяльності й позбавлених можливості реалізувати свої здібності. Серед найвідоміших авторів — В. Чорновіл із працями "Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців")" та "Що і як захищає Б. Стенчук, або 66 відповідей "інтернаціоналістові"", що стала відповіддю на спробу влади полемізувати з Іваном Дзюбою; Михайло Осадчий, автор роману "Більмо" про власний арешт 1965 року та ув'язнення в Мордовії; Василь Стус, який написав "Місце в бою чи в розправі?" на захист І. Дзюби та літературознавче дослідження "Феномен доби" про трагічне падіння Павла Тичини до рівня придворного поета. Історик Михайло Брайчевський підготував дослідження "Возз'єднання чи приєднання?" про акт 1654 року, а разом із Оленою Апанович започаткував цикл лекцій з історії Княжої доби та козацтва. Діяв приватний етнографічний музей Івана Гончара, фольклорні гурти "Жайворонок" Бориса Рябокляча та "Гомін" Леопольда Ященка. Відродилася традиція колядок і вшанування Тараса Шевченка 22 травня — у річницю його перепоховання в Україні 1861 року. 1967 року влада спробувала затримати кількох учасників акції біля пам'ятника в Києві, але близько 600 людей на заклик Миколи Плахотнюка рушили до будинку ЦК КПУ й домоглися звільнення затриманих. Це стало перемогою: до 1972 року влада проводила біля пам'ятників офіційні "фестивалі дружби народів", а декани та керівники установ попереджали потенційних учасників несанкціонованих зібрань про виключення з вузів чи звільнення з роботи. Утім, 1970 року Володимир Рокецький, а 1972-го Анатолій Лупиніс були затримані за читання віршів біля пам'ятника й ув'язнені [31, с. 72].

З'явилося чимало літературних творів, що несли ідеї свободи та гуманізму. Найпомітніший із них — роман "Собор" Олеся Гончара (січень 1968), який спровокував широку суспільну дискусію про національні духовні цінності. Ці ідеї поглибив Євген Сверстюк у філософській праці "Собор у риштованні" та статтях "Іван Котляревський сміється" й "Остання сльоза". Дискусія завершилася вилученням роману з продажу та бібліотек, цькуванням письменника в офіційній пресі, а також ув'язненням 1970 року Івана Сокульського — автора "Листа творчої молоді м. Дніпропетровська" на підтримку "Собору", Миколи Кульчицького та умовним засудженням Віктора Савченка.

Потужні осередки української, російської та єврейської опозиційної інтелігенції, де визрівали ідеї правозахисту, діяли в Одесі (Ніна Строката, Василь Барладяну, Ганна Михайленко, Леонід Тимчук, Вячеслав Ігрунов, Давид Найдіс, Рейза Палатник), у Харкові (переважно загальнодемократичного спрямування, орієнтованого на московських правозахисників — Генріх Алтунян, Владислав Недобора, Володимир Пономарьов, Аркадій Левін), у Дніпропетровську (Іван Сокульський, Олександр Кузьменко, Микола Береславський), в Умані (Надія Суровцова, Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз) та в деяких містах Галичини [31, с. 74].

Подекуди з'являлися листівки проти русифікації. За їх поширення 1968 року були засуджені робітники будівництва Київської ГЕС Олесь Назаренко, Володимир Кондрюков, Валентин Карпенко, 1969-го — Левко Горохівський у Тернополі, а за вірші — Микола Горбаль у Борщеві.

Деякі патріоти, протестуючи проти порушення права українців бути господарями на власній землі, вдавалися до публічного самоспалення. Василь Макуха зробив це на Хрещатику в Києві 6 листопада 1968 року — раніше за чеха Яна Палаха. Микола Береславський спробував учинити так само 10 лютого 1969 року у вестибюлі Київського університету, але його встигли зупинити. У ніч проти 21 січня 1978 року, розкидавши листівки, спалився біля могили Т. Шевченка в Каневі колишній політв'язень Олекса Гірник із Калуша.

Як слушно зауважив Роман Шпорлюк, за Брежнєва-Щербицького Москва розгорнула безпрецедентний наступ на Україну, прагнучи повністю знищити її мовну, культурну та історичну ідентичність. Це здійснювалося через ліквідацію україномовної освіти, закриття газет і журналів, політичні чистки. Унаслідок цього значні маси українців у своїй національній та людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони почали соромитися й цуратися власного українства.

Згодом Василь Стус так описував цю гнітючу атмосферу: "Не один із нас розпачливо думав, що саме духовне існування рідного народу сьогодні поставлено під загрозу. І не один із нас відчував: коли якийсь порятунок іще є, то тільки сьогодні. Бо завтра вже буде пізно. І ми, живі свідки цього тихого, потаємного затоплення нашого національного суходолу, змушені були заговорити про явища геноциду" [16, с. 167]. Микола Руденко в інтерв'ю з нагоди проголошення незалежності України 1991 року зазначив: "Господь нас вихопив з-над самісінької прірви. Ще одне покоління, ще років 15-20 — і вже не було б чого рятувати, Україна стала б непотрібною українцям, як непотрібна Білорусія білорусам..." [16, с. 167]

Російський самвидав проникав в Україну, зокрема, через Леоніда Плюща, який перекладав російською найважливіші українські твори. Хоча український самвидав був тематично вужчим за російський, оскільки зосереджувався майже виключно на національному питанні, він стимулював пробудження національних і волелюбних настроїв серед інших поневолених народів і відкривав всесоюзному читачеві проблеми, які потребували розв'язання, — насамперед проблему деімперіалізації свідомості панівної в СРСР російської нації.

Коли в травні 1969 року в Москві постала Ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до неї приєдналися киянин Леонід Плющ і харків'янин Генріх Алтунян (обидва стояли на загальнодемократичних позиціях). Першою власне правозахисною організацією в Україні слід вважати "Громадський комітет захисту Ніни Строкатої-Караванської" (заяву про його створення від 21 грудня 1971 року підписали Вячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець (Львів), Василь Стус (Київ), Леонід Тимчук (Одеса), Петро Якір (Москва). Комітет планував діяти на основі Конституції та міжнародних правових актів — Загальної декларації прав людини ООН і Пакту про громадянські та політичні права. Його метою було інформувати офіційні установи й громадськість про обставини справи, стежити за дотриманням законності під час слідства та суду, збирати підписи на захист заарештованої. Окрім заяви, Комітет встиг оприлюднити бюлетень "Хто така Н. А. Строката (Караванська)" [7, с. 290]. Однак уже на початку 1972 року майже всі члени Комітету опинилися за ґратами.

Як уже зазначалося, шістдесятництво досі свідомо уникало організаційних форм, побоюючись жорстоких репресій, закритих судів і звинувачень у "зраді батьківщини". Євген Пронюк, який ще 1964 року написав програмову самвидавну статтю "Стан і завдання Українського визвольного руху", пропонував створити підпільну патріотичну партію. Неформальний, але загальновизнаний лідер шістдесятників Іван Світличний відкинув цю ідею, виступаючи також проти видання журналу "Український вісник" як ознаки організації. І все ж наприкінці 60-х років інтенсивно продукований шістдесятниками самвидав фактично перетворився на організаційну інфраструктуру руху опору. "Український вісник" збирав під однією обкладинкою все найважливіше із самвидаву, свідомо оминаючи матеріали, які могли бути визнані "антирадянськими". Коли почали ширитися чутки про підготовку арештів саме у зв'язку з появою журналу, В. Чорновіл зупинив підготовлений 6-й випуск, але маховик репресій уже був запущений.

2.3. Покіс 1972 р. Кінець шістдесятництва

Незгода з офіційною лінією підривала стабільність системи та завдавала удару по її міжнародному іміджу. Радянський Союз, неспроможний конкурувати з демократичним Заходом в економічній та військовій сферах, вступив у фазу "розрядки" (детанту). Саме тому 30 грудня 1971 року Політбюро ЦК КПРС ухвалило рішення про загальносоюзну боротьбу із самвидавом, маючи на меті знищити саму систему його створення та поширення. Для українського руху було інсценовано окрему "шпигунську" справу. 4 січня 1972 року на прикордонному пункті в Чопі затримали бельгійського туриста Ярослава Добоша, члена "Спілки визволення України". Після відповідної "обробки" він зізнався, що у Львові та Києві зустрічався й "обмінювався інформацією" з низкою шістдесятників, зокрема з Іваном Світличним. Починаючи з 12 січня 1972 року, по всій Україні було заарештовано близько сотні осіб, проведено тисячі обшуків, а десятки тисяч людей зазнали тиску через допити як свідки, втратили роботу чи були відраховані з навчальних закладів. Ця примітивна провокація зі "шпигунським" підтекстом завершилася прес-конференцією Добоша 2 червня, після якої його вислали з СРСР. Жодному з арештованих не висунули звинувачення у "зраді батьківщини" — лише "антирадянська агітація і пропаганда" (ст. 62 КК УРСР). Однак цього разу майже всі ключові постаті шістдесятництва отримали максимальні вироки (7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання) і були відправлені за межі України — до Мордовії, Пермської області, а згодом і до Сибіру (Іван та Надія Світличні, Вячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Василь Стус, Зіновій Антонюк та інші). Найнепохитніші, які відмовилися давати свідчення (Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Борис Ковгар, Василь Рубан), були ув'язнені в психіатричні лікарні. Майже кожного обвинуваченого в "антирадянській агітації та пропаганді" відверто шантажували, погрожуючи примусовим психіатричним обстеженням. Спроби протесту проти арештів жорстоко придушувалися. Коли талановитий перекладач Микола Лукаш запропонував ув'язнити себе замість Івана Дзюби, його залякали психіатричною лікарнею та заборонили публікувати його переклади. Філософ Василь Лісовий 5 липня 1972 року звернувся до ЦК КПУ з "Відкритим листом членам ЦК КПРС і ЦК КП України", який завершувався так:

"Враховуючи обставини, за яких подається цей лист, я не сподіваюся на конструктивну відповідь. Хоча я не є ні обвинуваченим, ні свідком, ні будь-як причетним до так званої "справи Добоша", після надсилання цього листа я, безсумнівно, опинюся серед "ворогів". Можливо, це справедливо, адже Добоша відпустили, а "справа Добоша" перетворилася на справу, спрямовану проти живого українського народу та його культури. Така "справа" справді єднає всіх заарештованих. Я також вважаю себе причетним до неї — тому прошу заарештувати й судити мене" [33, с.20].

Вже наступного дня його "прохання" було виконано. 6 липня, маючи при собі близько 100 примірників листа для розповсюдження, був заарештований Євген Пронюк, а 5 березня 1973 року за цією ж справою — Василь Овсієнко.

Суспільна атмосфера, на відміну від 1965 року, була вкрай гнітючою. Усі, хто відмовлявся свідчити проти заарештованих або виявляв хоч найменше співчуття, втрачали роботу, їх виключали з університетів, позбавляли можливості кар'єрного росту чи публікацій (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років називають розстріляним, так відродження 60-х — задушеним. Ті, хто прагнув вижити, змушені були принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Іван Дзюба); інші лицемірно писали пасквілі на колишніх друзів чи на "українських буржуазних націоналістів — найманців іноземних розвідок", вичавлювали з себе фальшиві дифірамби на честь тих, хто душив їхню батьківщину (Іван Драч, Дмитро Павличко); дехто не витримував задушливої атмосфери й спивався (Михайло Чхан), накладав на себе руки (Григір Тютюнник); найстійкіші надовго йшли у "внутрішню еміграцію" (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук) або переїжджали до Росії (Лесь Танюк, Павло Мовчан).

У таких умовах цілком природним стало згортання відкритої опозиційної діяльності та перехід до підпільних форм. Наприклад, 6-й номер "Українського вісника", підготовлений В. Чорноволом, але зупинений, був анонімно виданий Ярославом Кендзьором, Михайлом Косівим та Атеною Пашко; паралельно в Києві цей же випуск надрукували Євген Пронюк і Василь Лісовий. Метою було не лише донести до громадськості правдиву інформацію, а й заплутати слідство, відвернувши звинувачення від В. Чорновола. У 1973-1975 роках Степан Хмара (Червоноград), Віталій Шевченко та Олесь Шевченко (Київ) підпільно видали спарений 7-8 випуски "Українського вісника", а 9-й номер змушені були знищити перед обшуками. Їх викрили й засудили лише 1980 року.

Ще школярем у Самборі Зорян Попадюк разом з однокласниками створив підпільну групу "Український національно-визвольний фронт" (УНВФ), назвою підкреслюючи спадкоємність від "Українського Національного Фронту" Дмитра Квецка та Зиновія Красівського, розгромленого 1967 року. Згодом члени УНВФ вступили до вузів, а група розширилася кількісно й географічно. Вони видавали машинописний журнал "Поступ". У березні 1973 року організацію було викрито. 19-річний З. Попадюк отримав 7 років ув'язнення та 5 років заслання, Яромир Микитко — 5 років ув'язнення. Решту студентів відрахували, а юнаків призвали до армії.

У ніч проти 22 січня 1973 року, напередодні 55-ї річниці незалежності УНР, 24-річний Володимир Мармус із сімома товаришами із села Росохач підняли на будівлях у Чорткові 4 національні прапори та розклеїли 19 великих листівок: "Свободу українським патріотам!" (маючи на увазі репресії 1972-73 років), "Ганьба політиці русифікації!", "Хай живе зростаючий український патріотизм!". В. Мармуса за "незаконне зберігання вогнепальної зброї, створення підпільної націоналістичної організації, втягування неповнолітніх у націоналістичну організацію" засудили до 6 років таборів суворого режиму та 3 років заслання. Інші учасники також отримали різні терміни (Микола Мармус і Степан Сапеляк — 5 років ув'язнення та 3 роки заслання, Петро Винничук і Володимир Сеньків — 4+3, Микола Слободян та Андрій Кравець — 3+2, Микола Лисий — 1 рік, а Петра Вітіва як неповнолітнього не судили) [33, с. 45].

Національні прапори також з'являлися у Стебнику (17-річний Любомир Старосольський та Степан Калапач отримали 2 і 3 роки відповідно) та в Києві.

Проте сподівання влади викорінити інакодумство та правозахисний рух репресіями не справдилися. Жертви "покосу" 1972 року виявилися напрочуд стійкими. Вони продовжили боротьбу за права людини навіть у таборах Мордовії, Пермської області та Володимирського централу. Семен Ґлузман згадує: "Поки наші наглядачі-чекісти завзято боролися з наявністю в зоні зимової білизни та пружинних бритв ("Не положено!"), тихі й зовні байдужі Антонюк і Горбаль обкладалися книгами та журналами і... писали, писали, писали. Їхні "ксиви" несли світові інформацію про життя зони. Це була страшна зброя. Десятки, сотні тисяч чекістів і стукачів шукали крамолу на волі, саджали до тюрем, таборів і психіатричних лікарень, а тут, у найглухішому місці неволі й ізоляції, писали Самвидав!" [33, с.46].

Юридично кримінальні, але "засуджені за особливо небезпечні державні злочини", політв'язні розпочали боротьбу за статус політв'язня, вимагаючи скасувати примусову працю та обов'язкову норму виробітку, встановити справедливу оплату, зняти обмеження на листування, покращити медичне обслуговування та забезпечити можливість творчої праці. Оскільки влада відповідала на проект Статусу політв'язня, розроблений 1975 року за активної участі Вячеслава Чорновола, лише посиленням репресій, то з 1976 року в'язні почали впроваджувати його явочним порядком: страйкували, оголошували голодівки через позбавлення побачень, зривали нашивки з прізвищами, відмовлялися носити табірний одяг (відома "холодовка" — сидіння в карцерах в одній білизні). Це спричиняло нові репресії. Деякі в'язні сумління проводили в карцерах, ПКТ, на тюремному режимі, голодуючи, майже половину свого терміну (наприклад, Вячеслав Чорновіл, Василь Лісовий, Василь Стус, Зорян Попадюк) [5, с. 202].

На початку 70-х років у таборах голодівками та заявами відзначали День радянського політв'язня 30 жовтня, День українського політв'язня 12 січня (річниця арештів 1972 року), День пам'яті жертв червоного терору 5 вересня (декрет Совнаркому 1918 року) та День прав людини 10 грудня. При цьому посилалися на Загальну декларацію прав людини ООН, Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права та Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, прийняті ООН 16 грудня 1966 року, підписані СРСР 19 жовтня 1973 року, а також Факультативний протокол до останнього, що набув чинності 23 березня 1976 року.

Про заплановані акції заздалегідь намагалися повідомляти "Міжнародну амністію" та інші міжнародні правозахисні організації. Вони, а також лідери західних держав (передусім президенти США Річард Ніксон, Джиммі Картер, Рональд Рейган), тиснули на керівництво СРСР, завдяки чому багатьом в'язням сумління вдалося зберегти життя, а деяких навіть визволити (Леонід Плющ, Валентин Мороз), інколи в обмін на радянських шпигунів. Моральна підтримка Заходу додавала сил в'язням. Навіть ті, хто під час слідства під тиском і страхом психіатричної лікарні визнавав провину, у таборах ставали свідомими й твердими борцями за права людини. Випадки морального падіння чи каяття задля свободи, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними (Василь Захарченко, згодом Олесь Бердник). Тут варто віддати належне КГБ: у 60-80-х роках воно добирало в неволю високоякісні кадри.

У табірній боротьбі проти спільного ворога — російського імперіалізму — формувалася справжня міжнаціональна солідарність. У спільних акціях протесту брали участь громади українців, євреїв, вірменів, литовців, естонців, латвійців, молдаван, грузинів та російських демократів. Це яскраво засвідчив Михайло Хейфец в "Українських силуетах" та інших творах. Цей досвід і особиста дружба дуже знадобилися наприкінці 80-х років для руйнування ненависної "імперії зла" [34, с. 17].

Зразки героїчної стійкості демонстрували жінки-політв'язні Стефанія Шабатура, Надія Світлична, Ірина Калинець — адже перед ними були живі приклади оунівок-підпільниць Ірини Сеник, Оксани Попович, які вже були ув'язнені вдруге, а також 25-літніх Катерини Зарицької, Дарки Гусяк, Галини Пальчак.

У найтяжчому — абсолютно безправному (гірше смерті!) — становищі перебували жертви каральної психіатрії (Микола Плахотнюк, Василь Рубан, Борис Ковгар, Анатолій Лупиніс, Леонід Плющ, пізніше Василь Сірий, Ганна Михайленко). Однак перед видимою загрозою застосування "каральної психіатрії" тоді стояли практично всі політв'язні. Цей засіб шантажу влада широко й безсоромно використовувала як під час слідства (майже кожного заарештованого з політичних мотивів проводили через психіатричну експертизу), так і щодо засуджених. За незалежну експертизу щодо Петра Григоренка 1972 року був ув'язнений київський психіатр Семен Ґлузман. Згодом, 1981 року, за експертизу щодо борця за права робітників Олексія Нікітіна був ув'язнений харківський психіатр Анатолій Коряґін, консультант Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях (почала діяти 5 січня 1977 року).

3.1.Історія створення УГГ

Після розгрому дисидентського руху в середині 1970-х років у СРСР, і особливо в Україні, складалося враження, що опір владі остаточно придушено. Суспільство, яке отримувало лише негативну інформацію про інакодумців, не поділяло їхніх ідей.

Проте саме в цих складних умовах український рух опору несподівано відродився на якісно новому рівні. У серпні 1975 року в радянській пресі було опубліковано повний текст Заключного Акта Гельсінкської Наради з безпеки та співробітництва в Європі. СРСР, домігшись визнання післявоєнних кордонів, зобов'язався виконувати гуманітарні статті документа, зокрема не переслідувати громадян за політичні переконання. Таким чином, дисиденти отримали міжнародно-правову основу для відкритого захисту своїх прав.

Усвідомлюючи, що радянська влада навряд чи дотримуватиметься взятих на себе зобов'язань, правозахисники свідомо йшли на конфлікт із нею. Вони прагнули створити міжнародний моральний тиск на державу, яка ігнорувала елементарні демократичні норми. Люди розуміли, що прирікають себе на страждання, і фактично жертвували собою заради високих моральних принципів.

Першою, у травні 1976 року, постала Московська Гельсінська Група, яка закликала створювати аналогічні осередки в інших республіках. Їхнє завдання полягало в зборі інформації про порушення гуманітарних статей Акта та інформуванні громадськості й урядів країн-учасниць Наради. Найшвидше відгукнулися українські дисиденти.

Про створення Української Гельсінкської Групи було оголошено 9 листопада 1976 року на прес-конференції в Москві, на квартирі Андрія Сахарова (оскільки в Києві не було акредитованих іноземних кореспондентів). Це зробив письменник Микола Руденко. Згодом подібні групи виникли в Литві, Грузії, Вірменії, Польщі, Чехословаччині, а в США було створено спеціальну Гельсінську комісію Конгресу. Так гельсінкський рух набув міжнародного масштабу [23, с. 29].

УГГ діяла незалежно від московських колег, але активно користувалася їхніми зв'язками із західними журналістами. У своїй першій Декларації Група проголосила такі цілі: впровадження принципів Загальної Декларації прав людини у відносини між особою та державою; забезпечення представництва України окремою делегацією на міжнародних нарадах як суверенної держави – члена ООН; акредитація в Україні зарубіжних журналістів та створення незалежних прес-агентств для вільного обміну інформацією.

Влада помилково вважала, що після репресій проти шістдесятників 1972 року, які вона називала "українським буржуазним націоналізмом", їй забезпечено спокій на 10-15 років. Однак ці розрахунки не справдилися. Український народ продемонстрував невичерпні життєві сили, і в місцях ув'язнення, які Михайло Горинь назвав "новітньою Січчю Запорозькою", з'явилася нова когорта борців – правозахисники.

Показовою є біографія Миколи Руденка. Син шахтаря, фронтовик, парторг Спілки письменників, він мав усі привілеї радянської еліти. Однак як людина честі він відмовлявся давати негативні характеристики на репресованих колег, зокрема єврейських письменників, звинувачених у "космополітизмі". Розвінчання "культу особи Сталіна" привело його до висновку про хибність самої основи радянської системи. За критику марксизму Руденка виключили з КПРС у 1974 році, а зі Спілки письменників – у 1975-му. На початку 70-х він активно зайнявся правозахисною діяльністю, підтримував тісні стосунки з Андрієм Сахаровим та Петром Григоренком, став членом радянського відділення "Міжнародної амністії". 18 квітня 1975 року його заарештували, але під час слідства амністували як учасника війни з нагоди 30-річчя Перемоги. Коли Руденко намагався відновити пенсію інваліда, у лютому-березні 1976 року його обманним шляхом примусово піддали психіатричній експертизі. Лише завдяки порядності лікарів його не ув'язнили в психлікарню.

Щойно 9 листопада 1976 року Микола Руденко оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод на прес-конференції в Москві, як через дві години у вікна його помешкання в Кончі-Заспі під Києвом полетіли цеглини. Там у цей час перебували його дружина Раїса Руденко та Оксана Мешко. Жінки захищалися ковдрами й подушками, але О. Мешко дістала поранення плеча. М. Руденко з іронією зауважує, що так КДБ "відсалютував" на честь створення УГГ [31, с. 22].

Превентивні обшуки 23-24 грудня 1976 року в засновників Групи не залякали їх, хоча Миколі Руденку підкинули 39 доларів, Олесеві Берднику – порнографічні листівки, а в Олекси Тихого на горищі сараю знайшли замуровану в глину стару німецьку гвинтівку, непридатну для стрільби (можливо, її сховав ще під час війни брат Тихого, який загинув на фронті).

Довкола Української Гельсінкської Групи згуртувалося широке й мужнє коло людей: колишні політв'язні, їхні друзі та родичі, а також молодь, яка не бажала більше жити в атмосфері офіційної брехні. ЦК КПРС та КДБ опинилися в розгубленості, адже прагнули зберегти "людське обличчя" перед світовою спільнотою. Проте невдовзі вони вдалися до звичних методів: арештів найактивніших учасників, залякувань, звільнень з роботи та відрахувань з інститутів усіх, хто викликав підозру.

5 лютого 1977 року було заарештовано Миколу Руденка та Олексу Тихого. Дозвіл на арешти лідерів Московської групи (Юрія Орлова й Олександра Гінзбурга), Української (Миколи Руденка) та Литовської (Томаса Венцлави) надав Політбюро ЦК КПРС за поданням Генерального прокурора СРСР Романа Руденка та голови КДБ Юрія Андропова (цей факт став відомий лише після розпуску КПРС). Для Миколи Руденка було визначено суд Донецьким обласним судом, мотивуючи це "процедурними підставами" – проживанням Олекси Тихого в Донецькій області. Насправді ж процес хотіли провести подалі від великих центрів.

Спочатку М. Руденку та О. Тихому інкримінували ст. 187-1 КК УРСР – "Розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад", яка передбачала максимум 3 роки ув'язнення в карних таборах. Однак під час слідства статтю замінили на 62-гу – "Антирадянська агітація і пропаганда". Обох засудили на максимальні терміни: М. Руденка (за ч. 1 ст. 62) – до 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання, попри його інвалідність; О. Тихого (за ч. 2 ст. 62) – до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом (він уже був засуджений 1957 року за "антирадянську агітацію"). Цей стандарт, за рідкісними винятками, надалі застосовувався до всіх членів УГГ [31, с. 28].

М. Руденку та О. Тихому ставили в провину написані та підписані ними документи УГГ. Члени Групи домовилися, що кожен визнає себе співавтором, навіть якщо лише підписав документ. Також практикувалися взаємні доручення підписувати документи, якщо хтось не міг приїхати через адміністративний нагляд чи арешт. Додатково О. Тихого звинуватили в незаконному зберіганні зброї (ст. 222).

Обшуки проводилися майже в усіх членів Групи та їхніх знайомих. До слідства було залучено десятки свідків з усієї України та Москви. Формально відкритий, а насправді закритий процес відбувся 23 червня – 1 липня 1977 року в Дружківці на Донеччині, у "ленінській кімнаті" приміщення "Змішторгу", заповненій "спецпублікою" [31, с. 33]. Щоб унеможливити пошук установи, з неї зняли вивіску. Свідків, усупереч правилам, виводили із зали, а піднаглядних І. Кандибу та Л. Лук'яненка після допиту примусово відправили додому.

Родичі Руденка і Тихого дізналися про суд лише 25 червня з повісток на допит. До залу суду не допустили 80-річну матір Тихого та його синів Миколу і Володимира. Володимир намагався запросити адвоката з Києва та сам захищати батька, але йому відмовили. Петра Вінса з товаришем зняли з автобуса, що їхав до Донецька, відвезли в міліцію, обшукали, забрали гроші, придбали квитки на літак і відправили до Києва. Петра Старчика та Кирила Подрабінека затримали "для з'ясування особи" та відправили в Москву.

На суді не було оголошено низку документів, натомість свідком звинувачення виступив професор Донецького університету Ілля Стебун, який стверджував, що Тихий схиляв його до ворожої діяльності, даючи на рецензію свою машинописну книгу "Мова народу. Народ". Це той самий Стебун, якого свого часу М. Руденко захищав від звинувачень у "космополітизмі" [31, с. 33].

Попри вжиті заходи, процес у справі Руденка – Тихого був висвітлений радіо "Свобода". Це не дезорганізувало, а навпаки, активізувало діяльність інших членів Групи. Водночас кожен, хто був хоч якось причетний до Групи, потрапляв під пильний нагляд: із ним "проводили бесіди", схиляли до співпраці, звільняли з роботи, відраховували з інститутів, викидали з черги на квартиру.

2 березня 1977 року в Одесі заарештували близького до Групи Василя Барладяну. Його засудили за ст. 187-1 до трьох років карних таборів. За три тижні до завершення терміну, 29 лютого 1980 року, він отримав ще 3 роки за тією ж статтею.

23 квітня 1977 року в Києві заарештували Миколу Матусевича та Мирослава Мариновича. Обох звинуватили за ч. 1 ст. 62. Крім того, Матусевичу інкримінували ч. 1 ст. 206 "Хуліганство" за фактом 1972 року. Слідство тривало понад півроку, розраховуючи, що молоді люди не витримають психологічного тиску, покаються, і це можна буде використати для дискредитації руху. Однак М. Матусевич взагалі відмовився брати участь у слідстві та судовому процесі, а М. Маринович не давав показань. Суд відбувся у м. Василькові Київської області 22-27 березня 1978 року. Як і перші засуджені, вони не визнали своєї вини. Вирок – 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання.

Улітку 1977 року радіо "Свобода" почало транслювати ґрунтовну заяву письменника Гелія Снєгірьова (формально він не був членом УГГ) про зречення радянського громадянства та уривки з його есею "Набої для розстрілу, або Нене моя, нене" – про сумнозвісну "справу СВУ" ("Спілка визволення України" – справу, повністю сфабриковану ГПУ в 1929 році, яка започаткувала тотальне знищення української інтелігенції). 22 вересня Г. Снєгірьова заарештували. Розпочалася нова серія обшуків і допитів. Унаслідок голодування та катувань у березні 1978 року Снєгірьова розбив параліч. 1 квітня в газеті "Радянська Україна" з'явилася підписана його ім'ям покаянна заява, безсовісно сфабрикована КДБ. Тяжко хворого, його перевели до Жовтневої лікарні, де тримали під пильним наглядом до смерті 28 грудня [31, с. 40].

8 грудня 1977 року в Києві заарештували члена Групи Петра Вінса, сина ув'язненого лідера баптистів України Георгія Вінса. Йому призначили 30 діб арешту за звинуваченням у "хуліганстві". 15 лютого 1978 року він отримав 1 рік за "дармоїдство".

12 грудня 1977 року в Чернігові за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді заарештували Левка Лук'яненка, який перебував там під адміністративним наглядом після звільнення в січні попереднього року. Окрім документів Групи, йому інкримінували як антирадянські статті "Зупиніть кривосуддя!" (на захист художника Петра Рубана), "Рік свободи", "Проблеми інакодумства в СРСР" та інші. Під час слідства Л. Лук'яненко тривало голодував і відмовився від радянського громадянства. 20 липня 1978 року Чернігівський обласний суд у м. Городні виніс вирок: 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Про "відкритість" процесу свідчить хоча б той факт, що Оксану Мешко, яка їхала в Городню, зняли з автобуса та відправили назад.

У 1978-1980 роках репресій зазнали майже всі члени-засновники Групи, але на їхнє місце з упертою одержимістю приходили нові люди. До Групи вступили Петро Вінс (лютий 1977), Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977), Віталій Калиниченко (жовтень 1977), Василь Січко (26 лютого 1978), Петро Січко (30 квітня 1978), Юрій Литвин (червень 1978), Володимир Малинкович (жовтень 1978), Михайло Мельник (листопад 1978), Василь Овсієнко (18 листопада 1978). Вступ до Групи щоразу був свідомим актом хоробрості й жертовності, адже оголошений її член міг перебувати на волі лише кілька тижнів чи місяців. Дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву з проханням вважати його членом Групи з моменту арешту. Траплялися випадки написання наперед останнього слова, оскільки не було впевненості, що його вдасться виголосити на майбутньому суді.

Протиставляючи репресіям законність і відкритість, Група 14 жовтня 1977 року подала до Ради Міністрів УРСР клопотання про реєстрацію її як громадської організації та надання офіційного статусу. Після арешту М. Руденка нового Голову не обирали, але неформальними лідерами були Олесь Бердник (до арешту 6 березня 1979 року) та Оксана Мешко.

Улітку 1978 року Група оприлюднила програмовий документ "Наші завдання", у якому заявила, що виходить із "засад єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян". Захист національних прав українців та громадян інших національностей, а також релігійних прав, було поставлено на перше місце в її діяльності.

Група в особі Йосифа Зісельса захищала права євреїв на еміграцію, в особі Петра Григоренка – права кримських татар, в особах Петра Вінса та Ольги Гейко – права віруючих. Загальнодемократичні тенденції представляли Леонід Плющ та Володимир Малинкович. В окремих документах порушувалися питання соціально-економічних прав.

Авторський колектив, яким вважала себе Група, виявився надзвичайно продуктивним: за перші три роки, працюючи в умовах постійного ризику, він створив сотні висококваліфікованих, скрупульозно вивірених і добре відредагованих правозахисних документів, яких вистачило б на кілька томів. Це десятки Меморандумів та Інформбюлетнів про порушення прав конкретних людей.

Матеріали доводилося возити до Москви, звідки їх передавали за кордон. Спроба передати добірку матеріалів консулові США в Києві закінчилася побиттям та ув'язненням Петра Вінса. Багато документів вилучалося під час обшуків і викрадалося кагебістами. В Оксани Мешко на Верболозній, 16 було проведено 9 обшуків. Їй кілька разів перекопали садок. У будинку навпроти встановили пост із камерою нічного бачення, а на саму Оксану було скоєно збройний напад [31, с. 46].

3.2.Члени УГГ-борці за дотримання прав людини

У складі Української Гельсінської групи перебувало лише 47 осіб, з яких 45 були громадянами України, а ще двоє — громадянами Росії. Ця нечисленна спільнота постала саме в той момент, коли Україна цього найбільше потребувала. Об'єднані прагненням до незалежності та самостійності, ці люди досягли своєї мети, після чого розійшлися в різні політичні сили та організації. Такий випадок є унікальним для історії визвольних рухів: група, налаштована революційно, змогла здобути державність, але не прагнула захопити владу.

Засновниками Української Гельсінської групи були:

1. Руденко Микола Данилович — народився 19 грудня 1920 року, засуджений 1 липня 1977 року до 7 років позбавлення волі та 5 років заслання.
2. Бердник Олесь Павлович — народився 25 листопада 1927 року, перебував в ув'язненні у 1949–1955 роках, засуджений 21 грудня 1979 року до 6 років тюрми та 3 років заслання.
3. Мешко Оксана Яківна — народилася 30 січня 1905 року, померла 2 січня 1991 року, політична в'язнична у 1947–1955 роках, засуджена 7 січня 1981 року до 6 місяців примусового психіатричного лікування та 5 років заслання.
4. Лук'яненко Лев Григорович — народився 24 серпня 1927 року, політичний в'язень у 1961–1976 роках, засуджений у Чернігові 20 липня 1978 року до 10 років ув'язнення та 5 років заслання.
5. Строката Ніна Антонівна — народилася 31 січня 1926 року, померла у США 2 серпня 1998 року, політична в'язнична у 1971–1975 роках.
6. Григоренко Петро Григорович — народився 16 жовтня 1907 року, помер у США 21 лютого 1987 року, політичний в'язень у 1964–1965 та 1969–1974 роках.
7. Кандиба Іван Олексійович — народився 7 червня 1930 року, політичний в'язень у 1961–1976 роках, засуджений у Львові 24 липня 1981 року до 10 років ув'язнення та 5 років заслання.
8. Маринович Мирослав Франкович — народився 4 січня 1949 року, засуджений у Василькові 27 березня 1978 року до 7 років ув'язнення та 5 років заслання.
9. Матусевич Микола Іванович — народився 19 липня 1946 року, засуджений у Василькові 27 березня 1978 року до 7 років ув'язнення та 5 років заслання.
10. Тихий Олексій Іванович — народився 27 січня 1927 року, помер 5 травня 1984 року в ув'язненні, політичний в'язень у 1957–1964 роках, засуджений у Дружківці 1 липня 1977 року до 10 років ув'язнення та 5 років заслання.

До складу групи також входили:

1. Барладяну Василь Володимирович — народився 23 серпня 1942 року, приєднався до групи 30 грудня 1987 року, політичний в'язень у 1977–1980 роках, засуджений у березні 1980 року до 3 років ув'язнення.
2. Вінс Петро Георгійович — народився 1 травня 1956 року, член групи з лютого 1977 року, політичний в'язень у 1978–1979 роках.
3. Гейко-Матусевич Ольга Дмитрівна — народилася 9 вересня 1953 року, членкиня групи з 14 травня 1977 року, політична в'язнична у 1980–1983 роках, засуджена у Києві 1983 року до 3 років ув'язнення.
4. Горбаль Микола Андрійович — народився 10 вересня 1941 року, член групи з 21 січня 1980 року, політичний в'язень у 1971–1977 та 1979–1985 роках, засуджений у Києві 1985 року до 8 років ув'язнення та 3 років заслання.
5. Горинь Богдан Миколайович — народився 10 лютого 1936 року, член групи з 30 грудня 1987 року, політичний в'язень у 1965–1970 роках.
6. Горинь Михайло Миколайович — народився 17 червня 1930 року, член групи з листопада 1982 року, політичний в'язень у 1965–1971 роках, засуджений 25 червня 1982 року до 10 років ув'язнення та 5 років заслання.
7. Зісельс Йосиф Самуїлович — народився 2 грудня 1946 року, член групи з серпня 1978 року, політичний в'язень у 1978–1981 роках, засуджений у Чернівцях 10 квітня 1985 року до 3 років ув'язнення.
8. Калиниченко Віталій Васильович — народився 31 січня 1937 року, член групи з жовтня 1977 року, політичний в'язень у 1966–1976 роках, засуджений у Дніпропетровську 18 травня 1980 року до 10 років ув'язнення та 5 років заслання.
9. Караванський Святослав Йосипович — народився 24 грудня 1920 року, член групи з лютого 1979 року, політичний в'язень у 1944–1960 та 1965–1979 роках.
10. Красівський Зеновій Михайлович — народився 12 листопада 1929 року, помер 20 вересня 1991 року, член групи з жовтня 1979 року, політичний в'язень у 1949–1953 та 1967–1978 роках, засуджений у Львові 12 березня 1980 року до 8 місяців ув'язнення та 5 років заслання.
11. Лесів Ярослав Васильович — народився 3 січня 1945 року, загинув 19 жовтня 1991 року, член групи з жовтня 1979 року, політичний в'язень у 1967–1973 та 1980–1981 роках, засуджений 15 листопада 1981 року до 5 років ув'язнення.
12. Литвин Юрій Тимонович — народився 26 листопада 1934 року, загинув 4 вересня 1984 року в ув'язненні, член групи з червня 1979 року, політичний в'язень у 1951–1953, 1955–1968 та 1974–1977 роках, засуджений у Києві в грудні 1982 року до 10 років ув'язнення та 5 років заслання.
13. Малинкович Володимир Дмитрович — народився 28 серпня 1940 року, член групи з жовтня 1978 року.
14. Марченко Валерій Веніамінович — народився 16 вересня 1947 року, загинув 7 жовтня 1984 року в ув'язненні, член групи з жовтня 1983 року, політичний в'язень у 1973–1981 роках, засуджений у Києві 14 березня 1984 року до 10 років ув'язнення та 5 років заслання.
15. Мельник Михайло Спиридонович — народився 14 березня 1944 року, загинув 9 березня 1979 року, член групи з листопада 1978 року.
16. Муратов Микола — член групи з 30 грудня 1987 року.
17. Овсієнко Василь Васильович — народився 8 квітня 1949 року, член групи з 18 листопада 1978 року, політичний в'язень у 1973–1977 та 1979–1981 роках, засуджений у Житомирі в серпні 1981 року до 10 років ув'язнення та 5 років заслання.
18. Плющ Леонід Іванович — народився 26 квітня 1939 року, член групи з 1977 року, політичний в'язень у 1972–1976 роках.
19. Попович Оксана Зенонівна — народилася 2 лютого 1926 року, членкиня групи з лютого 1979 року, політична в'язнична у 1944–1954 роках, засуджена в Івано-Франківську в лютому 1975 року до 8 років ув'язнення та 5 років заслання.
20. Ребрик Богдан Васильович — народився 30 липня 1938 року, член групи з лютого 1979 року, політичний в'язень у 1967–1970 роках, засуджений в Івано-Франківську 1974 року до 7 років ув'язнення та 3 років заслання.
21. Розумний Петро Павлович — народився 7 березня 1926 року, член групи з жовтня 1979 року, засуджений 21 грудня 1979 року до 3 років ув'язнення.
22. Романюк Василь Омелянович — народився 9 грудня 1925 року, помер 14 липня 1995 року, член групи з лютого 1979 року, політичний в'язень у 1944–1954 та 1972–1982 роках.
23. Рубан Петро Васильович — народився 10 січня 1940 року, член групи з 1985 року, політичний в'язень у 1959–1967, 1968–1973 та 1977–1985 роках, засуджений у Чернігові 29 листопада 1985 року до 6 років ув'язнення та 3 років заслання.
24. Сапеляк Степан Євтихійович — народився 26 березня 1952 року, член групи з 30 грудня 1987 року, засуджений у Тернополі в 1970 році до 5 років ув'язнення та років заслання.
25. Світлична Надія Олексіївна — народилася 8 листопада 1936 року, членкиня групи з жовтня 1978 року, політична в'язнична у 1972–1976 роках.
26. Сеник Ірина Михайлівна — народилася 8 червня 1926 року, членкиня групи з лютого 1979 року, політична в'язнична у 1944–1954 та 1972–1981 роках.
27. Січко Василь Петрович — народився 26 лютого 1956 року, помер у США 17 листопада 1997 року, член групи з 26 січня 1978 року, політичний в'язень у 1979–1982 роках, засуджений у Львові 4 січня 1982 року до 3 років ув'язнення.
28. Січко Петро Васильович — народився 18 серпня 1929 року, член групи з 30 квітня 1978 року, політичний в'язень у 1947–1957 роках, засуджений у Львові 4 грудня 1979 року до 3 років ув'язнення.
29. Скочок Павло — народився 1936 року, член групи з 30 грудня 1987 року, політичний в'язень у 1979–1987 роках.
30. Сокульський Іван Григорович — народився 13 червня 1942 року, помер 22 червня 1992 року, член групи з жовтня 1979 року, політичний в'язень у 1964–1974 роках, засуджений у Дніпропетровську влітку 1980 року до 10 років ув'язнення та 5 років заслання.
31. Стрільців Василь Степанович — народився 13 січня 1929 року, член групи з жовтня 1977 року, політичний в'язень у 1944–1954 та 1980–1981 роках, засуджений у жовтні 1981 року до 7 років ув'язнення та 4 років заслання.
32. Стус Василь Семенович — народився 6 січня 1938 року, загинув 4 вересня 1985 року в ув'язненні, член групи з жовтня 1979 року, політичний в'язень у 1972–1980 роках, засуджений у Києві 2 жовтня 1980 року до 10 років ув'язнення та 5 років заслання.
33. Чорновіл Вячеслав Максимович — народився 24 грудня 1937 року, загинув 25 березня 1999 року, член групи з 22 травня 1979 року, політичний в'язень у 1967–1969 та 1972–1980 роках, засуджений у Якутську 6 січня 1980 року до 5 років ув'язнення.
34. Шабатура Стефанія Михайлівна — народилася 6 листопада 1938 року, членкиня групи з лютого 1979 року, політична в'язнична у 1972–1980 роках.
35. Шевченко Віталій Нечипорович — народився 20 березня 1934 року, член групи з 30 грудня 1987 року, засуджений у Львові 24 грудня 1980 року до 7 років ув'язнення та 4 років заслання.
36. Шумук Данило Лаврентійович — народився 30 січня 1914 року, член групи з лютого 1979 року, політичний в'язень у 1935–1939, 1945–1955 та 1957–1967 роках, засуджений у Києві 7 липня 1972 року до 10 років ув'язнення та 5 років заслання.
37. Шухевич-Березинський Юрій Романович — народився 28 березня 1933 року, член групи з лютого 1979 року, політичний в'язень у 1948–1958 та 1958–1968 роках, засуджений у Нальчику 9 вересня 1972 року до 10 років ув'язнення та 5 років заслання.

Іноземні члени Української Гельсінської групи:

• Ніклус Март-Олав, естонець, народився 22 вересня 1934 року, політичний в'язень у 1958–1966 роках, засуджений у Таллінні 8 січня 1981 року до 10 років ув'язнення та 5 років заслання.
• Петкус Віктор, литовець, народився 30 грудня 1929 року, політичний в'язень у 1947–1953 та 1958–1965 роках, засуджений у Вільнюсі 13 липня 1978 року до 10 років ув'язнення та 5 років заслання [34, с. 19-21].

3.3.Декларація УГГ сприяння виконанню ГУ

Стаття 19 Загальної Декларації Прав Людини гарантує кожній особі свободу переконань та їх безперешкодного вираження, включно з правом вільно дотримуватися власних поглядів, а також шукати, отримувати й передавати інформацію та ідеї будь-якими способами, незалежно від кордонів [34, с. 95].

Ми, українці, є частиною Європи, яка в першій половині XX сторіччя двічі пережила руйнівні війни, що заливали кров'ю не лише українські терени, а й землі інших європейських держав. Саме тому ми вважаємо неприйнятним, що Україна, будучи повноправним членом ООН, не мала окремої делегації на Гельсінкській Нараді з безпеки та співпраці в Європі.

Водночас ми визнаємо, що згідно з Договором від 30 грудня 1922 року про утворення СРСР, усі міжнародні угоди, укладені радянським урядом, поширюються й на територію України. Отже, Декларація Прав Людини та Декларація Принципів, які мають визначати взаємини держав-учасниць Гельсінкської Наради, стосуються також українського народу.

Практика засвідчує, що реалізація Гельсінкських Угод, особливо їх гуманітарних положень, неможлива без активної участі громадськості країн-учасниць. Тому 9 листопада 1976 року було засновано Українську Громадську Групу Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод. Оскільки гуманітарні статті Прикінцевого Акту Наради з безпеки та співпраці в Європі базуються на Загальній Декларації Прав Людини, Група визначила такі цілі:

1) Долучатися до ознайомлення широких верств української громадськості з Декларацією Прав Людини та домагатися, щоб цей міжнародний документ став основоположним у стосунках між Особою та Державою.

2) З огляду на переконання, що мир між народами неможливий без вільних контактів людей, а також без необмеженого обміну інформацією та ідеями, всіляко сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з безпеки і співпраці в Європі.

3) Домагатися, щоб Україна як суверенна європейська держава та член ООН була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних форумах, де розглядатимуться результати виконання Гельсінкських Угод.

4) Для забезпечення вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитації в Україні зарубіжних журналістів, створення незалежних інформаційних агенцій тощо.

Головним завданням Групи є інформування урядів країн-учасниць та світової спільноти про порушення на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей Гельсінкської Наради. Для досягнення цієї мети Група:

а) збирає письмові скарги щодо порушень Прав Людини та вживає всіх можливих заходів, аби довести їх до відома урядів, які підписали Гельсінкські Угоди, а також міжнародної громадськості;

б) аналізує зібрану інформацію про правову ситуацію в Україні та, відповідно до ст. 19 Загальної Декларації Прав Людини, поширює її без огляду на державні кордони;

в) досліджує випадки порушення Прав Людини щодо українців, які проживають в інших республіках, з метою їх широкого оприлюднення.

У своїй роботі Група керується виключно гуманітарно-правовими міркуваннями, а не політичними. Ми усвідомлюємо, що зростаюча бюрократизація державного життя може створювати перешкоди нашим законним прагненням. Однак нам добре відомо, що бюрократичне трактування Прав Людини не вичерпує змісту міжнародних правових актів, підписаних урядом СРСР. Ми сприймаємо ці документи в їх повному обсязі — без бюрократичних викривлень чи свавільних обмежень з боку посадовців або державних інституцій. Ми переконані, що саме таке розуміння Загальної Декларації Прав Людини та Гельсінкських Угод може забезпечити справжнє розвантаження міжнародних відносин. Саме цій високій меті має слугувати гуманітарно-правова діяльність нашої Групи [34, с. 111-114].

Невдовзі після заснування Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (скорочено — Українська Гельсінська Група, УГГ) у Києві, за погодженням із нею, 23 листопада 1976 року з ініціативи Інформаційної служби «Смолоскип» у Вашингтоні було створено Комітет Гельсінських ґарантій для України. Очолив Комітет голова «Смолоскипа» д-р Андрій Зварун, а до його складу увійшли представники комітетів оборони українських політв’язнів у США — Андрій Фединський, Уляна Мазуркевич, д-р Ігор Кошман, Богдан Ясень, Ігор Ольшанівський.

Вашингтонський Комітет отримав позацензурним шляхом від М. Руденка, О. Бердника, О. Мешко, ген. П. Григоренка практично всі меморандуми УГГ та інші документи. Їх оперативно переклали англійською, передали до Комісії з безпеки і співробітництва в Європі, Гельсінкської комісії Конгресу США та Канадського Парламенту, а також поширили серед західних правозахисних організацій і преси.

Представники Комітету виконували роль перекладачів для членів УГГ, які опинилися на Заході, під час їхніх виступів у Конгресі США, а також брали діяльну участь у міжнародних конференціях: Андрій Фединський — у конференції УГГ в Лондоні (травень 1977), Андрій Каркоць — у конференції письменників Європи, США й Канади в Софії (лютий 1977), д-р Тарас Закидальський, Петро Фединський, Андрій Грушкевич, Оксана Іщук, Аркадій Зінкевич — у Міжнародній конференції психіатрів на Гаваях (серпень — вересень 1977), Юрій Миськів, Уляна Ольшанівська, Аркадій Зінкевич — з виставкою документів і матеріалів УГГ на з'їзді славістів у Вашингтоні (жовтень 1977), Петро Качмар, Юрій Миськів, О. Бурдяк, Зірка Луцька — з матеріалами УГГ і протестними зверненнями під час радянської виставки в Лос-Анджелесі з нагоди 60-річчя СРСР [34, с. 43].

Андрій Зварун, Богдан Ясень, Ігор і Божена Ольшанівські, Уляна Мазуркевич, Андрій Каркоць підтримували постійні контакти з Державним департаментом США та американськими конгресменами щодо ув'язнених членів УГГ і репресій в Україні. Завдяки цій співпраці всі документи УГГ було перекладено англійською, а свідчення Андрія Зваруна перед Конгресом США у справі УГГ опубліковано у збірниках Гельсінкської комісії Конгресу США.

Комітет Гельсінських ґарантій для України організовував прес-конференції у зв'язку з судовими процесами над членами УГГ в Україні.

У день суду над Миколою Руденком і Олексою Тихим — у Белграді в червні 1977 р. організатори прес-конференції Андрій Фединський, Адам Мішталь, Андрій Каркоць були заарештовані та вислані з Югославії; у березні 1978 р. — знову прес-конференція в Белграді (її організаторів Андрія Каркоця, Бориса Антоновича і Зірку Луцьку затримано й депортовано з Югославії), у квітні 1978 р. у зв'язку з судом над Миколою Мариновичем і Миколою Матусевичем Комітет провів прес-конференцію у Вашингтоні за участю ген. Петра Григоренка.

Члени Комітету Андрій Фединський, Андрій Каркоць і Олесь Хам з Аргентини були перекладачами та активними учасниками Гельсінкської конференції в Мадриді (листопад 1980 р.), у якій взяли участь закордонні представники УГГ ген. Петро Григоренко, Ніна Строката, Леонід Плющ, Володимир Малинкович та представниця Комісії людських прав Світового конгресу вільних українців Христя Ісаїв.

Останньою значущою акцією Комітету стала співпраця із Закордонним представництвом УГГ та правозахисними комітетами Філадельфії (Уляна Мазуркевич) і Ньюарку (Божена Ольшанівська) за активної підтримки члена Гельсінкської комісії Конгресу США Ореста Дейчаківського з організації в Конгресі США відзначення 5-ї річниці УГГ, яке відбулося 16 листопада 1981 р. з виступами ген. Петра Григоренка, Ніни Строкатої і Володимира Малинковича та за участю Надійки Світличної. На цих урочистостях Комітет представляв Андрій Каркоць [7, с. 277].

Про діяльність Комітету Гельсінських ґарантій для України та його окремі заходи повідомляли по всьому світу провідні західні інформаційні агентства, а в іноземній пресі з'явилося чимало статей і матеріалів.

3.4. Вплив Європейської наради на розвиток правосвідомості на Україні

І. Створення Української Групи Сприяння

Поштовхом до формування правозахисного руху в СРСР стало заснування 12 травня 1976 року Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, яку очолив член-кореспондент Академії наук Вірменської РСР Ю. Ф. Орлов. Після виклику до КДБ його попередили, що спроби створити таку структуру розцінюються як провокація та антирадянська діяльність. Однак через значну міжнародну підтримку, яку отримала ініціатива, органи безпеки не наважилися застосувати репресії до її учасників. Уже за кілька місяців Московська група сприяння змогла здійснити чималу роботу, що реально вплинула на дотримання гуманітарних положень Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Сьогодні цю діяльність підтримують навіть окремі комуністичні партії Заходу [12, с. 64].

Попри те, що влада не відмовилася від переслідування правозахисників, такі дії стають дедалі менш виправданими: усе очевидніше, що в'язниці та табори не зміцнюють позиції режиму, а навпаки, підривають їх. Причому цей ефект значно сильніший, ніж наслідки від потенційної безперешкодної діяльності дисидентів, якби вона була можливою.

Водночас зайвий оптимізм сьогодні є так само ризикованим, як і применшення ролі демократичних сил та їхнього впливу на державні структури. Беззаперечним залишається одне: боротьба за права людини триватиме, доки вони не стануть повсякденною реальністю суспільного життя.

Саме в такому контексті 9 листопада 1976 року постала Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Її членами стали:

Олесь Бердник — колишній в'язень сталінських таборів (1949–1956), відомий в Україні та за кордоном письменник-фантаст. Він є автором близько тридцяти книг, частина з яких перекладена англійською, німецькою, португальською та іншими мовами. У 1972 році його виключили зі Спілки письменників України за відхід від соцреалізму. Нині заробляє фізичною працею.

Петро Григоренко — колишній генерал-майор, завідувач кафедри Військової академії. За підтримку кримських татар у їхньому прагненні повернутися на батьківщину його понад п'ять років тримали у спецпсихлікарні та позбавили генеральського звання. Після звільнення одразу поновив активну правозахисну діяльність. Автор численних наукових і публіцистичних праць. Представляв Українську групу в Москві.

Іван Кандиба — юрист, співавтор програми Робітничо-Селянської спілки. Попри те, що організацію так і не було створено, він отримав 15 років ув'язнення, які відбув повністю. Мешкає під наглядом на Львівщині, не має права працювати за фахом і перебуває у скрутному становищі.

Левко Лук'яненко — юрист, також один із авторів програми Робітничо-Селянської спілки. Спочатку його засудили до розстрілу, згодом вирок замінили на 15 років ув'язнення, які він відбув повністю. Проживає під наглядом у Чернігові, працює електромонтером. Відомий у світі завдяки численним виступам на захист радянських політв'язнів.

Оксана Мешко — колишня в'язниця сталінських таборів (1947–1956), мати політв'язня Олександра Сергієнка, який перебуває у Володимирській в'язниці. Активна захисниця громадянських прав в Україні. Її емоційні виступи на захист сина, що порушують найгостріші суспільні проблеми, добре відомі радіослухачам.

Микола Матусевич — історик 1946 року народження. Через свої переконання не зміг здобути вищу освіту — йому заборонили закінчити інститут. Був заарештований на 15 діб за участь у колядуванні. Через підтримку політв'язнів неодноразово втрачав роботу, нині існує на випадкові заробітки.

Мирослав Маринович — інженер електронної техніки 1949 року народження, працює не за спеціальністю. За зв'язки з дисидентами та незалежні погляди тричі позбувався роботи. Зараз обіймає посаду редактора у видавництві «Техніка».

Микола Руденко — відомий український поет і прозаїк, автор понад двадцяти книг. Під час оборони Ленінграда був політруком роти, отримав тяжке поранення та став інвалідом війни. За філософські й економічні праці виключений із КПРС та Спілки письменників України. До недавнього часу працював сторожем. Член Міжнародної амністії, очолює Українську громадську групу сприяння.

Ніна Строката — мікробіолог, дружина відомого українського політв'язня Святослава Караванського. За виступи на захист чоловіка засуджена до чотирьох років ув'язнення. Після звільнення мешкає під наглядом у Калузькій області, позбавлена права працювати за фахом.

Олексій Тихий — учитель, який з 1957 до 1964 року відбував покарання у в'язницях і таборах за політичні переконання. Не маючи права викладати, працює пожежником і чорноробом. Займається педагогічними проблемами. У червні 1976 року в нього провели незаконний обшук, після чого дві доби тримали в камері, де жорстоко знущалися [12, с. 69].

Одразу після оголошення про створення групи проти неї було вчинено агресивну акцію: в ніч на 10 листопада 1976 року квартиру керівника групи Миколи Руденка розгромили. Невідомі закидали вікна цеглою, і будинок кілька хвилин трясся від ударів — сусіди навіть подумали, що стався землетрус. Після погрому серед уламків скла на квартирі Руденка знайшли 8 гострих цегляних уламків розміром від 1/2 до 1/5 цеглини. Одним із них було поранено члена групи Оксану Мешко. Викликана міліція відмовилася складати акт. А за тиждень правоохоронці конфіскували зібрану цеглу, пояснивши це наміром перевірити відбитки пальців. Насправді ж справою більше ніхто не займався — очевидно, метою було просто вилучити у постраждалих речові докази.

Враховуючи, що Руденко живе серед лісу, куди представники номенклатури приїздять полювати на кабанів і лосів, погром його квартири виглядає як доволі прозорий натяк. Захистити групу від жорстокої розправи може лише підтримка світової громадськості.

2. Типові порушення прав людини

Від початку сталінської диктатури Україна стала місцем геноциду та етноциду. Щоб підтвердити, що це не перебільшення, варто згадати наукове визначення геноциду:

«ГЕНОЦИД — один із найтяжчих злочинів проти людства, що полягає у знищенні національних, етнічних, расових або релігійних груп населення... Зокрема: навмисне створення таких життєвих умов, що розраховані на цілковите або часткове фізичне винищення будь-якої групи населення» [32, с. 140].

Таке визначення подає Українська Радянська Енциклопедія. Проте автори статті не наводять жодних прикладів геноциду — хоча їх зовсім не доводиться шукати.

Український народ, який упродовж століть не знав голоду, у 1933 році втратив понад 6 мільйонів людей, що померли від голоду. Це був штучно організований владою всенародний голод: хліб відбирали до останнього зерна, руйнували печі та господарські споруди в пошуках захованого зерна. Якщо додати мільйони розкуркулених, яких цілими родинами вивозили до Сибіру, де вони гинули, то лише за три роки (1930–1933) набереться не менше десяти мільйонів свідомо знищених українців. Це чверть українського населення! А далі був 1937 рік, коли українських в'язнів розстрілювали сотнями тисяч. Потім війна з Німеччиною, яка забрала щонайменше 7–8 мільйонів українських громадян. Після війни почалася інша війна — проти Української повстанської армії, яка підняла зброю проти Гітлера і не склала її на вимогу Сталіна. Разом із повстанцями знищували мирне населення. Сотні тисяч підлітків, жінок і літніх людей потрапляли в концтабори лише за те, що хтось із повстанців випив у їхній хаті кухоль молока чи з'їв окраєць хліба. Іноді ці «повстанці» виявлялися переодягненими чекістами. Термін ув'язнення був незмінним: 25 років, іноді його збільшували. Мало хто з цих мучеників повернувся додому.

Поглянувши на історію останніх п'ятдесяти років, стає зрозуміло, чому сьогодні на вулицях українських міст не чути рідної мови. Ось що писав український політв'язень М. Масютко з концтабору в 1967 році — коли здавалося, що колючий дріт знищено назавжди:

«Якби якомусь мандрівникові, попри всі заборони, вдалося потрапити в табори для політв'язнів Мордовії, яких тут аж шість, він був би вражений: за тисячі кілометрів від України на кожному кроці він почув би виразну українську мову в усіх її діалектах. У мандрівника мимоволі виникло б питання: що діється в Україні? Заворушення? Повстання? Чому серед політв'язнів такий високий відсоток українців — до 60, а то й 70 відсотків? Якби такий мандрівник невдовзі побував і в Україні, він переконався б, що жодного повстання тут немає. Але тоді постало б нове питання: чому в українських містах так рідко чути українську мову, а в таборах для політв'язнів — так часто?» [32, с. 155]

Де ж шукати коріння цих жахіть, що обрушилися на український народ? На нашу думку, відповідь криється в тому, що за три десятиліття сталінської диктатури права людини, проголошені «Декларацією прав трудящого й експлуатованого народу» та «Декларацією прав народів Росії», були зведені нанівець. Національні права України в складі Союзу через бюрократичне зруйнування принципів Декларації про створення СРСР перестали бути реальністю.

У шістдесятих роках Україна зазнала нового лиха — до в'язниць і концтаборів почали кидати найталановитіших представників молодої української інтелігенції. Це були люди, сформовані радянською владою, які вірили кожному слову В. І. Леніна — і саме за цю віру потрапили до таборів і спецпсихлікарень.

Йдеться передусім про національне питання. Десятиліттями українцеві втовкмачували, що для нього не існує жодних національних питань, що лише закляті вороги радянської влади можуть думати про відокремлення України від Росії. Навіть сама думка про це — навіть випадкова! — здавалася настільки страшною, що її слід було негайно вигнати з голови. І не дай Боже поділитися нею з товаришем чи навіть братом! Страшнішого злочину не існувало за всю тисячолітню історію України.

Та ось молода людина починає вивчати радянське право — і раптом виявляє, що такі прагнення взагалі не можуть бути злочином: вони узаконені радянською Конституцією. У Кримінальному кодексі УРСР також ніде не сказано, що агітація за відокремлення від Росії карається законом. У Кодексі (ст. 62) ідеться про інше: «Агітація або пропаганда, яка ведеться з метою підриву чи ослаблення Радянської влади» — така агітація карається позбавленням волі на строк від шести місяців до семи років [32, с. 159].

Проте вихід республіки з Радянського Союзу не обов'язково пов'язаний з ослабленням радянської влади. Навпаки, ця влада може отримати більшу підтримку народу: республіка залишиться радянською, але повністю незалежною. Отже, у цьому разі жодної агітації проти радянської влади взагалі немає. Або ж слід визнати, що така «агітація» наявна в Договорі від 30 грудня 1922 року, на підставі якого сформувався СРСР:

«В основу объединения положить принцип добровольности и равноправия республик с сохранением за каждой из них права свободного выхода из Союза республик...» [32, с. 160]

Можна навести десятки цитат із В. І. Леніна, які показують, що саме в цій добровільності слід вбачати духовну та політичну сутність Союзу Республік.

Довести, що молода людина, мріючи про вихід України зі складу СРСР, одночасно прагне ослабити радянську владу, зазвичай неможливо. Адже, скажімо, перебудова економіки на основі «капіталізму, який буває при комунізмі» (НЕП) — це лише інша форма радянської влади. До того ж справді ленінська форма! [31, с. 181]

І все ж, попри це, Левко Лук'яненко, захоплений ідеями національної незалежності, був засуджений до розстрілу, який згодом замінили на 15 років позбавлення волі. Звісно, Лук'яненко не мав наміру ліквідувати радянську владу в Україні — він просто хотів, щоб український народ здійснив своє конституційне право. З цією метою молоді юристи Л. Лук'яненко та І. Кандиба, які щиро вірили в реально вивчене ними радянське право, розробили доволі поміркований проєкт програми Робітничо-Селянської спілки. І нічого більше! Сама спілка, звичайно, створена не була.

Але ж кілька людей, які сидять за столом і про щось дискутують — це вже, за нормами КДБ, «організація»! Стаття 64 Кримінального кодексу УРСР у цьому разі дозволяє застосувати всі статті з розділу «Особливо небезпечні державні злочини» — від ст. 56 до ст. 63 [31, с. 183].

Сюди входить і зрада Батьківщини (ст. 56), що карається смертною карою. Саме так було вмотивовано смертний вирок одному з авторів програми.

Насправді ж законних підстав для засудження Лук'яненка та Кандиби взагалі не існувало. Не існувало тому, що вони ніколи не провадили агітації проти радянської влади, а лише така агітація вважається злочином. І вже зовсім незрозуміло, як можна було застосувати до них кару, передбачену за зраду Батьківщини.

Тут варто згадати про ст. 19 Загальної декларації прав людини, згідно з якою навіть антирадянська пропаганда (за відсутності насильства) не є злочином, а лише виявленням власних переконань. Чи може держава вважатися цивілізованою, якщо вона, схваливши міжнародні конвенції, що гарантують найвищі людські права, для внутрішнього вжитку видає закони, які ці права скасовують?..

А проте в Україні про антирадянську пропаганду взагалі не йдеться: серед представників молодої інтелігенції, заарештованих у шістдесятих і сімдесятих роках, ніхто не закликав до повалення радянської влади. Більшість із цих молодих людей не мріяла навіть про конституційно не заборонене відокремлення України від Росії. Йшлося лише про те, що надто далеко заходить русифікація, яка маскується під «інтернаціоналізмом». Натхненником цього був І. Дзюба, який згодом, просидівши близько року у в'язниці КДБ, зрікся власних переконань. Але їх не зреклися В. Мороз, В. Чорновіл, В. Стус, О. Сергієнко, І. Світличний, Є. Сверстюк та багато інших. В'язниці й карцери, концтабори й спецпсихлікарні, суворий нагляд КДБ та напівголодне існування — ось жорстока плата за палку віру в святість духу й букви радянської Конституції.

Судить Сила, а не Право. І Сила кожного разу тлумачить закони так, як їй вигідно. Антирадянським називається радянське — тобто обумовлене Договором про створення СРСР та Конституцією.

Що ж дає хоча б ілюзорне, ніде не зафіксоване право так судити? Часто можна почути, що Конституцію СРСР не слід розуміти буквально, бо в ній існує стаття 6, яка передбачає: керівним ядром нашого суспільства є Комуністична партія. Партія видає свої рішення та постанови — і саме вони, а не якісь інші документи, пояснюють, як сьогодні належить розуміти ту чи іншу проблему. Якщо, скажімо, видана партійна постанова про боротьбу з націоналізмом, тоді його, націоналізм, слід тлумачити як антирадянську діяльність. Намагання прищепити співвітчизникам любов до української мови та національної культури починають кваліфікувати як антирадянщину й засуджувати до 10–12 років неволі.

Ці правові суперечності переконливо викриває український політв'язень Григорій Приходько у своєму листі від 17. XI. 1975 р. до 4-ї сесії Верховної Ради СРСР 9-го скликання:

«Назовні Радянський Союз — найзавзятіший прихильник Декларації прав людини, а всередині СРСР громадяни ще настільки безправні, що й не сміють вимагати тих прав, і Декларація ще ніколи не була надрукована українською мовою.

Назовні Радянський Союз виступає проти колоніалізму, за право націй на самовизначення, а всередині СРСР придушує будь-які прояви неросійських націй до відокремлення від Росії і створення самостійних держав...

... Фактично діяльність уряду СРСР суперечить законам СРСР» [36, с. 194].

Суперечить тому, що ці закони кожного разу слід розуміти не так, як вони написані, а так, як того зажадає керівництво партії. Фактично закон в СРСР є пасткою для наївних людей: провокує, але не захищає від свавілля.

Якщо навіть погодитися з тим, що партія мусить бути керівним ядром суспільства, то звідси аж ніяк не випливає, що будь-який інший спосіб думання, окрім партійного, є антиконституційним. Конституція надає радянським людям свободу слова, свободу друку, свободу зборів та демонстрацій. Керівне ядро не має права витлумачувати ці демократичні статті Конституції на власну користь — його завдання полягає лише в тому, щоб демократичні свободи зробити справжніми, а не лише формально-декларативними. Якщо ж воно діє навпаки, тоді антиконституційною є діяльність самого ядра, але ж не тих громадян, котрі виборюють демократичні свободи. Конституція стоїть вище від волі уряду — вище тому, що науково та історично суб'єктом права є не партія і не держава, а людина.

Бюрократія намагається ліквідувати цю тисячолітню правову норму — і через те на практиці виникає ситуація, про яку в Українській Радянській Енциклопедії сказано:

«Він (тобто раб — Укр. Гр. Спр.) був об'єктом, а не суб'єктом права» [36, с. 200].

3. Жорстокість вироків

У 1972 році в Україні розпочалися масові арешти. Було заарештовано десятки молодих людей, які співчували І. Дзюбі, чия книга «Інтернаціоналізм чи русифікація?» набула популярності в самвидаві.

Кандидат філософських наук Василь Лісовий ніде вголос не висловлював симпатій до шістдесятників — так почали називати цю молодь — він був зосереджений на науковій роботі. Та коли Лісовий почув про арешти І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, О. Сергієнка й інших, совість звеліла йому: мовчати не можна! Лісовий добре знав, що ні загальнолюдські правові норми, ні радянське законодавство не давали жодних підстав для цих арештів. По суті вони були антиправові, антиконституційні — отже, антирадянські. Сповнений віри в святість радянської Конституції, комуніст Василь Лісовий звернувся з листом до керівництва партії та уряду, в якому обґрунтував незаконність арештів. Наприкінці листа він написав приблизно таке: якщо ці люди злочинці, тоді я також злочинець, бо поділяю їхні погляди. Далі сократівська послідовність приводить його до висновку: звідси випливає, що мене також слід заарештувати й судити разом з ними. Звичайно, Лісовий, пишучи ці рядки, не вірив, що його за них арештують.

Але бездушна машина КДБ спрацювала негайно. «Прохання» В. Лісового було задоволене з фантастичною щедрістю: він засуджений до 7 років ув'язнення і 3 років заслання.

За що? Адже його листа ніхто не читав, окрім урядовців та суддів. Виникає запитання: невже ці люди такі непевні у своїх радянських переконаннях, що вирішили негайно убезпечити себе від «агітації» В. Лісового?..

Діяльність Українсько-Гельсінської групи

Візьмімо, до прикладу, Святослава Караванського та Григорія Прокоповича. Їхній націоналізм був відкритим і становив саму суть світогляду. Відомо, що В. І. Ленін наполягав на розмежуванні націоналізму пригнобленої нації та націоналізму нації-гнобителя. Націоналізм поневолених народів Ленін не лише не засуджував, а й виправдовував із політичного та морального погляду — особливо коли він має оборонний, а не наступальний характер. Однак Караванський, Прокопович та сотні інших українських патріотів, які мирним шляхом домагалися незалежності, одразу після війни отримали по 25 років таборів лише за свої переконання. У хрущовську відлигу декого випустили на волю, але щойно вона скінчилася — знову повернули за ґрати за те саме: за власні думки.

До кінця строку С. Караванського, що сумарно сягає близько 30 років, лишається півтора року. Тож ми змушені запитати: чи не продовжать органи КДБ цей термін ще на 10–15 років? Адже Караванський не приховує, що не зрікся своїх націоналістичних ідей — вони лише загартувалися. Йому добре відомо, що за радянським законодавством такі переконання та їх пропаганда не є злочином [36, с. 203].

Механізм, за яким КДБ перетворює цілком легітимний, за ленінським визначенням, захисний націоналізм на «тяжкий державний злочин», яскраво демонструє справа В. Марченка. Філолога й лінгвіста звинуватили одразу в українському та азербайджанському націоналізмі. Уже сам цей факт свідчить: жодного націоналізму в його діях не було.

На суді звинувачення в азербайджанському націоналізмі (ст. 63 КК Аз. РСР) зняли, залишивши лише «український». Суд, як зазначено у вироку, «встановив, що Марченко В. В., проживаючи в Києві, під впливом націоналістичних переконань, які сформувалися внаслідок ознайомлення з нелегальною антирадянською літературою та прослуховування ворожих передач західних радіостанцій, неправильного сприйняття окремих питань національної політики Радянської держави, з кінця 1965 по 1973 рік з метою підриву та послаблення Радянської влади...» [36, с. 205].

Далі цитувати немає сенсу — і так усе зрозуміло: звичайні людські вчинки, природні для громадського життя, не підпадають під жодну статтю Кримінального кодексу УРСР, не кажучи вже про міжнародні конвенції. А щоб примусити закон працювати на КДБ, до нього свавільно вписують формулу: «з метою підриву та послаблення Радянської влади». Втиснувши цю конструкцію туди, куди вона не лізе, можна талановитого філолога за любов до двох мов звинуватити в «тяжкому державному злочині».

На підставі цього відверто демагогічного звинувачення В. Марченка засудили до шести років колонії суворого режиму та двох років заслання.

Василь Федоренко 19 вересня 1974 року нелегально перетнув кордон на станції Чоп. Чехословацькі прикордонники затримали його й передали радянській владі. У березні 1975-го Ужгородський облсуд за ст. 56 (зрада Батьківщини) та ст. 62 КК УРСР засудив його до 15 років, з яких п'ять — у Володимирській в'язниці.

Якщо мислити логічно, то з цього жорстокого вироку випливає, що ЧССР — ворожа для СРСР держава. Бо як інакше можна інкримінувати Федоренкові «перехід на бік ворога»?

Річ у тім, що Федоренко вже відбув покарання за націоналістичні переконання — і саме тому до нього застосували не ст. 75 (перетин кордону без паспорта чи дозволу, що карається 1–3 роками), а ст. 56. При цьому не погребували оголосити Чехословаччину ворожою державою. А може, в КДБ справді так про неї думають?

В останньому слові на суді В. Федоренко сказав: «Громадяни судді! Невже незалежність моєї думки така небезпечна для вашого ладу? Невже мої думки — тільки думки — спонукають вас висувати мені таке фантастичне звинувачення, як зрада Батьківщини, і виголошувати брутальний вирок?! Скоро ви відзначатимете 30-річчя Перемоги. Тоді ви не боялися ні гармат, ні танків — така армія! А тепер ви боїтеся моїх переконань... Тільки там може існувати свобода й демократія, де уряд не боїться свого народу і говорить йому правду як про досягнення, так і про недоліки... Держава ж, у якій уряд приховує від народу правду, не може бути ні демократичною, ні вільною» [36, с. 208].

Протестуючи проти дикого свавілля, Федоренко оголосив безстрокове голодування. На межі смерті він тримає його вже багато місяців.

Можна навести десятки подібних прикладів, коли український націоналізм — справжній чи вигаданий — стає підставою для нелюдських вироків. Це переконливо доводить: судить не Радянська влада (її закони не дозволяють карати за захисний націоналізм) — судять затятих великодержавних шовіністів. Судить Сила, а не Право.

4. Після Гельсінкської Наради

Під час підготовки Європейської Наради серед української громадськості ширилися чутки: ось-ось буде амністія; діти, які вже пішли до школи, нарешті обіймуть своїх змарнілих батьків, котрих ніколи не бачили на волі.

Та надії виявилися марними. Гельсінкські угоди, як і Загальна декларація прав людини, потрапили в пропагандистські жорна, з яких виходило те саме мливо: гучні слова, що не мають нічого спільного з практикою.

Не говоритимемо про вільне спілкування людей із різних країн — це розкіш, про яку українець і мріяти не сміє. Йдеться передусім про те, щоб органи влади, які називають себе радянськими, дотримувалися власних законів.

Група може навести безліч прикладів, коли адміністрація в'язниць примушує українських політв'язнів та їхні родини на побаченнях розмовляти лише російською. Звісно, це пояснюється практичною потребою: так легше контролювати розмови. Але якщо глянути ширше, ця ситуація набуває символічного значення: заради зручності тюремника ти мусиш зректися найдорожчого духовного скарбу — рідної мови.

Скажімо, ст. 6 Виправно-трудового кодексу УРСР передбачає: «Особи, вперше засуджені до позбавлення волі, які проживали до арешту або були засуджені на території Української РСР, відбувають покарання, як правило, в межах Української РСР» [36, с. 212].

Постає природне питання: як же опинилися в мордовських таборах десятки тисяч українців, які, за свідченням М. Масютка, становлять там близько 70 відсотків усіх в'язнів? Може, після Гельсінкської Наради щось докорінно змінилося? Однак Група має численні докази, що жодних змін на краще не сталося.

Стаття 6 ВТК УРСР передбачає виняткові випадки, коли «з метою більш успішного виправлення» українських в'язнів можна вивозити в інші республіки. Невідомо, яку саме педагогіку тут мали на увазі — відомо лише, що за півстоліття українців у Мордовії померло більше, ніж народилося мордвинів.

Група ставить за мету й надалі збирати відомості про українських політв'язнів. Але вже зібраного достатньо для висновку: «винятковий випадок», не передбачений ст. 6 ВТК УРСР, став нормою — жоден із названих політв'язнів не відбуває покарання на батьківщині. За вірші, які ніколи не публікувалися, талановиті поети Ігор Калинець та його дружина Ірина на 9 років вивезені з України, щоб у мордовських снігах зазнати кадебістського «перевиховання у дусі чесного ставлення до праці» (ст. 1 ВТК УРСР). Де ще так «перевиховують» поетів, окрім СРСР та Китаю?

Зате психлікарнями Україна цілком забезпечена.

Василь Рубан постановою Київського облсуду у вересні 1972 року кинутий до Дніпропетровської спецпсихлікарні за вилучений у нього рукопис із промовистою назвою: «Україна комуністична самостійна». Ця тема вже розглядалася в попередніх розділах. Для українських політв'язнів такий спосіб мислення є типовим.

Анатолій Лупиніс потрапив туди без жодної судової постанови — його забрали 1971 року, щоб трохи «підлікувати». Забрали — та й «забули» виписати. Лупиніс був позбавлений волі з 1957 до 1967 року, брав участь у страйку в Мордовському таборі 385/7, за що його кинули до Володимирської тюрми. Там він провів 8-місячне голодування, внаслідок якого став інвалідом. Близько двох років був прикутий до ліжка табірної лікарні, а 1967 року його виправдали. Родичі й друзі вважають: Лупиніс перебуває в спецпсихлікарні за те, що 22 травня 1971 року читав вірші біля пам'ятника Т. Шевченкові [36, с. 215].

Борис Ковгар потрапив до Дніпропетровської спецпсихлікарні 1972 року за відмову співпрацювати з КДБ. Група Сприяння має всі необхідні дані, щоб це підтвердити.

Микола Плахотнюк, лікар-фтизіатр, з 12 січня 1972 року до серпня 1976 року перебував у Дніпропетровській спецпсихлікарні, а відтак його перевели до Казанської лікарні аналогічного типу.

Далі наведемо окремі факти грубих порушень прав людини, що сталися протягом останніх місяців.

Михайло Ковтуненко, київський лікар, у вересні 1976 року був заарештований за відмову працювати на КДБ. Як і у випадку з Ковгаром, Група має серйозні докази цього. Йому інкримінували хабарництво — як у відомій справі вінницького лікаря М. Штерна.

Нещодавно надійшли відомості, що Ковтуненка без суду перевели з в'язниці до Київської психлікарні. Якщо світова громадськість мовчатиме — його «забудуть» виписати так само, як Ковгара й Лупиноса.

2 листопада 1976 року до Вінницької обласної психлікарні кинули Йосипа Терелю. У свої 33 роки Тереля за релігійні та націоналістичні переконання відбув 14 років у таборах, тюрмах та спецпсихлікарнях. У квітні 1976-го його звільнили. Визнали цілком здоровим і навіть військовозобов'язаним, хоч насправді він став інвалідом — під час в'язничних катувань йому ушкодили хребет. Працював столяром у районній лікарні. Там його й забрала «швидка», щоб спровадити до божевільні.

Й. Тереля — перспективний поет. Йому не дали вчитися, але стримати почуттів, які він висловлює у віршах, ніхто не здатен. Саме за національну та релігійну безкомпромісність, що здебільшого виявляється в поезіях, Тереля ледь не половину життя віддав таборам, Володимирській в'язниці та спецпсихлікарням. Ось що він пише з Вінницької психлікарні:

«Сьогодні, 10-го, отримав першу ін'єкцію — хоча нікого про це не просив. Але коли хочуть "добра" ближньому, то люди іноді йдуть на всілякі недозволені (тобто аморальні, не від совісті) вчинки. Реакція забулькала — благо, кислоти багато. У камері майже 40 різних хворих. Мене помістили з буйними, та ще й підкидають алкоголіків із білою гарячкою, які щоночі кричать, як недорізані. Ніяких прогулянок — повітря заборонене! Контакти так само, навіть санітарів попереджають, щоб зі мною не розмовляли, "нікакіх передвіженій". Годують препогано, майже тюремна баланда, а бувають дні, коли не відрізниш, де ти. Видно, КДБ мало на меті ще за місяць до шабашу підготуватися до вбивства чужими руками. Як на мене, то це просто сестри — Психіатрія та Міліція, вони прислужилися напівлегендарному КДБ, щоб показати себе з гарної сторони, а то, не дай Боже, "мєтку" поставлять. До цього мене викликав капітан міліції Тимощук і почав шантажувати, що мене посадять як "тунеядця", бо ніде не працюю, хоча прекрасно знав, що я працював і працюю» [36, с. 219].

До грубих порушень прав людини, яких після Гельсінкської Наради аж ніяк не поменшало, слід зарахувати й «табірні суди» — заходи, запозичені безпосередньо з беріївського судочинства. «Суд» відбувається без свідків, без адвоката, а часто навіть без представника місцевої влади, що має здійснювати нагляд. Типова сталінська «трійка»! За допомогою цієї «трійки» табірна адміністрація запроторює активних людей, які вимагають статусу політв'язня, до Володимирського Централу на тяжкі муки, а всю зону тримає в страху й покорі. Саме так приборкували 36-у зону, відправивши до в'язниці Красняка, Вудку, Сергієнка та інших політв'язнів. Із 14 українських політв'язнів Володимирської тюрми 12 запроторено туди «табірними судами» — здебільшого на три роки.

Наприкінці слід підбити підсумки. Вони вельми невтішні: минуло вже понад рік після Гельсінкської Наради, а для українського народу вона не принесла жодних полегшень. Будуються нові тюрми, збільшується штат КДБ. Сьогодні в кожній установі є свій куратор-кадебіст. Прослуховування телефонних розмов, перлюстрація приватного листування, мікрофони в стелях, наперед сплановані напади «хуліганів» на поборників прав людини — усе це стало буденністю. А поскаржитися нікому.

Щоправда, арештів за політичними мотивами сьогодні менше, ніж 1972 року, зате кожен, кого вважають «неблагонадійним», втрачає роботу за фахом. Кадри сторожів, кочегарів та чорноробів поповнюються за рахунок письменників, юристів, філологів. Психлікарні досі використовуються як установи для «перевиховання» інакодумців. Штучно фабрикуються кримінальні справи без політичних мотивів — наприклад, звинувачення в хабарництві. Небажання працювати на КДБ (тобто бути стукачем) переслідується із садистичною жорстокістю. Зате стукачі негайно отримують підвищення по службі.

Фактично сьогодні все життя в країні контролюється органами КДБ — від постелі службовця, над якою стирчать мікрофони (часом навіть незамасковані!), до робочого кабінету письменника. Так, скажімо, Микола Руденко сам покликав кадебістів, щоб вони повиймали мікрофони з його стелі. Пізніше кадебісти вирішили приставити до Руденка стукача, обравши на цю малопочесну роль лікаря Михайла Ковтуненка. Коли ж Ковтуненко відмовився їм служити — його негайно заарештували за «хабарництво».

А ось інший приклад. Після незаконного обшуку колишнього політв'язня Олексія Тихого його затримали як підозрюваного в пограбуванні крамниці. Наглядач почав його бити. Коли ж Тихий висловив протест підполковникові КДБ Мельникову В. О., той брутально вилаявся й крикнув: «А кто вы, собствено, такой?» Насправді ж це затримання було потрібне КДБ лише для того, щоб вилучити в О. Тихого рукописи. Через дві доби його випустили, але рукописів не віддали [21, с. 84].

Тим часом повертаються колишні політв'язні — повертаються незломлені, загартовані, сповнені рішучості продовжувати боротьбу за людські права. Досить поглянути на склад нашої Групи, щоб у цьому пересвідчитися. Це — нове, незнайоме суспільне явище, до якого органи влади не готові. Виявляється, в'язниці, табори та спецпсихлікарні не здатні бути загатами проти правозахисного руху. Навпаки: там гартуються кадри незламних борців за свободу. А діяти так, щоб політв'язні не поверталися, органи КДБ уже не здатні.

І якщо світова громадськість не послабить моральної підтримки, якщо преса та радіо західних країн приділятимуть більше уваги боротьбі за права людини в СРСР — найближче десятиліття стане періодом великих демократичних перетворень у нашій країні.

Від часів повалення феодалізму людина стала активним суб'єктом творення державної політики — тобто Суб'єктом Права. Це означає: якщо в країні є хоч одна особа, котра думає не так, як думає ціле суспільство, — закон мусить охороняти її переконання. Інакше Арістотелі, Коперники, Ейнштейни, Маркси ніколи не зможуть з'явитися на світ — їх завжди кидатимуть до психлікарень та концтаборів.

Цивілізація єдина — це добре видно з Космосу. Для променя, що летить від Сонця, на земній кулі немає кордонів. Людина витворена із сонячного проміння — вона дитина Сонця. Хто ж має право зупиняти її думку, що лине в Безмір? Заради життя на Землі, заради наших онуків та правнуків ми кажемо: годі! І разом із нами це кажуть Декларація прав людини та Гельсінкські угоди, що були схвалені також радянським урядом.

4.1. Діяльність УГС (відмінність УГС від інших опозиційних груп)

Правозахисні організації, які оприлюднили щорічну доповідь “Права людини в Україні – 2006”, підготовлену Українською Гельсінською спілкою, констатують погіршення ситуації з правами людини в Україні внаслідок політичного протистояння.

Єдиним позитивним зрушенням, на думку правозахисників, є повноцінна реалізація свободи зібрань. Усі інші положення об'ємної доповіді, що налічує 500 сторінок і охоплює період з 2006-го по першу половину 2007-го року, присвячені негативним тенденціям. Період політичного протистояння, що завершився повномасштабною політичною кризою, не сприяв захисту прав людини. Як зазначає Голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини та співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров, опоненти, зайняті взаємною боротьбою, згадували про права людини лише задля виправдання власних дій та отримання політичних дивідендів:

“Загалом я можу сказати, що за 2006-ий – першу половину 2007-го року ситуація з правами людини погіршилася” [24, с. 88].

Правозахисники наголошують, що політичне протистояння вкрай негативно вплинуло на незалежність судової гілки влади. Спостерігалося посилення рейдерства, а право власності залишалося незахищеним. Зріс адміністративний тиск, обмежувалася свобода слова та права журналістів, особливо в регіонах, а також почастішали випадки насильства на расовому та етнічному ґрунті.

У 2006–2007 роках, за даними правозахисників, загальний рівень агресії та насильства в українському суспільстві зріс, що вони пов'язують із жорстокістю політичних баталій. Особливо критичною є ситуація в правоохоронних органах, де проблема катувань залишається вкрай актуальною. Про це заявили президент жіночого правозахисного центру “Ла-Страда Україна” Катерина Левченко та виконавчий директор Гельсінської спілки Володимир Яворський:

“Не може не хвилювати збільшення насильства в кримінально-виконавчій системі. Її сьогодні краще називати не системою виконання покарань, а системою виконання катувань” [24, с. 91].

“Міліція є більш репресивним органом, ніж органом, який захищає права і свободи. У перші 72 години фактично громадянин є беззахисним перед міліціонером. Будь-який міліціонер може зробити з цією людиною все, що завгодно” [24, с. 91].

Водночас, як зазначають правозахисники, потерпілі уникають подання скарг, оскільки єдиним результатом таких дій стають нові катування. У доповіді наведено статистику: за півтора року до Департаменту виконання покарань надійшло лише 483 скарги, і жодна з них не була підтверджена.

У щорічній доповіді Українська Гельсінська спілка також кваліфікує як грубе порушення прав людини запровадження закордонних паспортів із вшитими чіпами, що містять конфіденційну інформацію про особу: ідентифікаційний код, дані про доходи, податки, поїздки, власність та нерухомість. Серед порушень фундаментальних економічних прав називається зростаючий розрив між багатством і бідністю в Україні. Правозахисники вважають загрозливою ситуацію, коли навіть на державній службі різниця між найменшою та найбільшою зарплатою сягає 1:40.

Євген Захаров зауважує: “Зараз хірург заввідділенням отримує 1000 гривень на місяць. Суддя КС – 60 тисяч, депутат – 20 тисяч. Це не є нормальним. У Сполучених Штатах це співвідношення становить 1:5. Там президент отримує стільки ж, скільки ректор престижного університету, а депутат – стільки, скільки професор. Порівняйте: в Україні – 1:40, у Європі – 1:4, у Штатах – 1:5. Ця різниця руйнує національну єдність більше, ніж будь-які перетрубації у парламенті” [24, с. 93].

Українська Гельсінська спілка з прав людини є всеукраїнською асоціацією громадських правозахисних організацій, метою якої є сприяння практичному виконанню гуманітарних статей Заключного акту Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) 1975 року, інших прийнятих на його розвиток міжнародних правових документів, а також усіх інших зобов’язань України в сфері прав людини та основних свобод [24, с. 94].

Спілка була створена 1 квітня 2004 року шляхом трансформації неформального об’єднання Ради українських правозахисних організацій (РУПОР) у асоціацію з 15 організацій-партнерів, що мають багаторічний досвід співпраці між собою [24, с. 94].

У травні 2006 року рішенням Загальних Зборів до Спілки було прийнято ще 8 правозахисних організацій.

УГСПЛ є неприбутковою та неполітичною організацією. Спілка є асоційованим членом Міжнародної Гельсінської Федерації з прав людини, що об'єднує Гельсінські комітети багатьох країн-членів ОБСЄ. Спілка діє на основі Статуту, прийнятого Загальними зборами організацій-засновників.

Основними напрямами діяльності Спілки є:

• здійснення постійного моніторингу дотримання прав людини та основних свобод в Україні й інформування про факти порушень прав і свобод;
• захист прав людини та основних свобод в органах державної влади та місцевого самоврядування;
• здійснення досліджень з прав людини та основних свобод, у тому числі постійний моніторинг підготовки проектів законів та інших правових актів;
• проведення освітніх заходів і кампаній, семінарів, тренінгів, конференцій тощо;
• сприяння розвитку мережі правозахисних організацій.

4.2.Члени УГС

Асоціація виникла 1 квітня 2004 року, коли неформальне об’єднання Ради українських правозахисних організацій (РУПОР) було перетворено на спілку, до якої увійшли 15 організацій-партнерів із тривалою історією взаємодії: Вінницька правозахисна група, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Громадський комітет захисту конституційних прав та свобод громадян (м. Луганськ), Екологічний клуб „ЕОЛ” (Одеська область), Інститут „Республіка” (м. Київ), Конгрес Національних Громад України, Центр правових та політичних досліджень „СІМ” (м. Львів), Громадська організація „За професійну допомогу” (Полтавська область), Севастопольська правозахисна група, Харківська обласна спілка солдатських матерів, Харківська правозахисна група, Херсонська міська асоціація журналістів „Південь”, Херсонська обласна організація Комітету виборців України, Центр досліджень регіональної політики (м. Суми), Чернігівський громадський комітет захисту прав людини [25, с. 255].

У травні 2006 року Загальні Збори ухвалили рішення про прийняття до складу Спілки ще 8 правозахисних організацій.

Спостережна рада формується з авторитетних правозахисників і правників. Її кількісний і персональний склад визначається Загальними зборами Асоціації.

Цей орган виконує дорадчо-консультативні функції в діяльності Асоціації.

До Спостережної ради увійшли визначні представники правозахисного руху 60-х – 80-х років: Зиновій Антонюк, Микола Горбаль, Йосип Зісельс, Василь Лісовий, Василь Овсієнко, Євген Пронюк та Євген Сверстюк.

Правління очолює Євген Захаров, а до його складу входять: Сергій Буров, Олена Волочай, Микола Козирєв, Микола Коробко, Володимир Пономаренко, Олександр Степаненко, Алла Тютюнник, Володимир Чемерис.

Штат працівників УГСПЛ:

1. Яворський Володимир Михайлович — Виконавчий Директор УГСПЛ. Дата народження: 20 квітня 1977 року. Здобув вищу юридичну освіту у Львівському Національному Університеті імені Івана Франка. Обіймає посаду Виконавчого Директора Української Гельсінської спілки з прав людини, працює в організації з квітня 2004 року.

2. Пивоваров Вадим Сергійович — координатор проектів УГСПЛ. Народився 21 червня 1976 року. Має вищу освіту, закінчив Запорізьку Державну інженерну Академію. Долучився до команди УГСПЛ у червні 2004 року.

3. Онищенко Вікторія Федорівна — координатор проектів УГСПЛ. Народилась 27 серпня 1975 року. Філолог за освітою, випускниця Національного Університету ім. Шевченка (м. Київ), спеціальність „Українська мова та література”. Працює в УГСПЛ з листопада 2004 року, також виконує обов’язки редактора та райтера сайту УГСПЛ.

4. Щербатюк Максим — юрист УГСПЛ. Народився 18 липня 1980 року. Здобув вищу освіту в Тернопільській академії народного господарства. В УГСПЛ працює з квітня 2006 року.

4.3. Проекти спілки

Українська Гельсінська спілка з прав людини реалізує низку ініціатив, спрямованих на захист прав і свобод.

1. Розвиток та підтримка правозахисного руху в Україні

Діяльність УГСПЛ у цьому напрямі передбачає:

- всебічну допомогу регіональним правозахисним організаціям у їхній роботі;

- допомогу у заснуванні нових правозахисних ініціатив;

- організацію системного інформаційного обміну та налагодження партнерських зв’язків між правозахисниками з різних регіонів;

- сприяння у підготовці та проведенні інформаційних кампаній;

- проведення семінарів, тренінгів та інших заходів для популяризації правозахисної діяльності.

Щороку навесні у Києві УГСПЛ організовує Форум українських правозахисних організацій. Такі форуми вже відбулися у 2004, 2005 та 2006 роках.

Спілка також виступила одним із співорганізаторів заходів, присвячених 30-річчю Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), які проходили у Києві 8-10 листопада.

2. Дослідницька та аналітична діяльність

УГСПЛ здійснює моніторинг стану дотримання прав людини в Україні та готує відповідні щорічні звіти. Прикладом такої роботи є доповіді „Права людини в Україні – 2004” та „Права людини в Україні – 2005”, які оприлюднюються щороку у квітні-травні.

Окрему увагу Спілка приділяє регіональному виміру. Зокрема, у 2006 році було опубліковано Доповідь „Регіональні аспекти дотримання прав людини в Україні”, підготовлену в межах однойменного проекту за фінансової підтримки Швейцарського бюро співробітництва в Україні.

УГСПЛ регулярно готує аналітичні матеріали для міжнародних структур, серед яких Міжнародна Гельсінська федерація за права людини, ОБСЄ, Рада Європи та інституції ООН.

Крім того, Спілка проводить експертизу законопроектів на відповідність міжнародним стандартам у сфері прав людини.

3. Міжнародна діяльність

УГСПЛ є членом Міжнародної Гельсінської Федерації за права людини.

Представники Спілки систематично беруть участь у зустрічах ОБСЄ з людського виміру та надсилають власні пропозиції до міжнародних органів, що займаються захистом прав людини.

4. Захист прав жертв порушень прав людини

Спілка долучається до проектів, спрямованих на розвиток мережі громадських приймалень в Україні. У 2003-2006 роках УГСПЛ брала участь у проекті Міжнародної Гельсінської Федерації за права людини, у межах якого такі приймальні працювали у Херсоні, Чернігові, Харкові, Києві та Львові.

Окремим напрямом є стратегічні справи: захист прав людини через судові позови, що мають на меті зміну законодавства або правозастосовної практики. Для цього Спілка заснувала «Фонд правового захисту жертв порушень прав людини».

УГСПЛ також інформує про факти порушень через засоби масової інформації, а також повідомляє про них органи влади, міжнародні організації та іноземні посольства.

5. Освіта з прав людини

Спілка організовує тренінги, семінари та конференції, присвячені міжнародним стандартам прав і свобод та методикам їх захисту.

У 2006 році завершено проект із проведення тренінгів з питань євроінтеграції для державних службовців відділів внутрішньої політики обласних та районних адміністрацій (за фінансової підтримки МФ „Відродження”). Також відбулися семінари для суддів щодо питань дискримінації та для адвокатів — з практики Європейського суду з прав людини.

Значною популярністю користується серія карток „Права людини для чайників”, яка пояснює основні права людини для вразливих груп населення.

Окремим напрямом є правова освіта через мистецтво. Спілка виступає співорганізатором міжнародного кінофестивалю документального кіно з прав людини «Український контекст».

6. Вплив на органи влади з метою забезпечення прав і свобод в Україні

УГСПЛ присуджує антипремію „Будяк року” за найбільш грубі порушення прав людини протягом року.

Спілка проводить правозахисні кампанії. Однією з найвідоміших стала кампанія проти ухвалення нового Кримінально-процесуального кодексу, яка змогла об’єднати широке коло громадських організацій, привернути увагу ЗМІ та громадськості та зупинити процес прийняття цього репресивного закону.

Члени Спілки входять до складу консультативно-дорадчих органів, зокрема Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Громадських рад при Міністерстві внутрішніх справ, Міністерстві закордонних справ, Міністерстві юстиції України та інших.

УГСПЛ аналізує законодавчу діяльність парламенту та надсилає пропозиції до профільних комітетів Верховної Ради України, а також співпрацює з Міністерством юстиції щодо розробки нових законопроектів. З 2006 року виходить щотижневий Бюлетень УГСПЛ з аналізу законодавчої діяльності парламенту у сфері прав людини (проект реалізується за фінансової підтримки, наданої на підставі угоди між Інститутом сталих спільнот (Монпельє, штат Вермонт, США) та Агентством США з міжнародного розвитку (ISC/UCAN) [25, с. 261-263].

Спілка організовує громадські обговорення законопроектів за участю парламентарів, науковців, експертів та громадськості. Протягом 2003-2006 років відбулися два обговорення проекту Кримінально-процесуального кодексу України, а також обговорення законопроектів про мирні зібрання, про політичних репресованих тощо.

7. Видавнича діяльність

УГСПЛ бере участь у видавничих проектах, серед останніх:

- публікація перекладів рішень Європейського суду з прав людини за статтею 11 (спільно з Інститутом «Республіка»);

- переклад та видання Вказівок ОБСЄ щодо розгляду законодавства зі свободи совісті та релігії;

- участь у підготовці Аналітичної доповіді та рекомендацій „Посилення співпраці між Україною та ЄС щодо утвердження верховенства права в Україні” [25, с. 267].

4.4. Реакція влади на діяльність УГГ

Від Декларації члени УГГ оперативно перейшли до підготовки меморандумів, які розповсюджувалися через світові ЗМІ. У них наголошувалося, що “з перших років сталінської диктатури Україна стала ареною геноциду і етноциду”. Згадувалися події Голодомору 1933 року, репресії 1930-х, знищення УПА та переслідування шістдесятників. Окремо подавався перелік політичних таборів та ув’язнених, а також наводилися факти тотального стеження КДБ за громадянами та використання психіатрії як карального інструменту.

Особливе роздратування влади викликало те, що автори виступали від імені правозахисної асоціації та посилалися на міжнародні правові норми. Спочатку розгубленість змінилася цілеспрямованою кампанією з дискредитації учасників групи. У 1977 році розпочалися обшуки, під час яких підкидали долари, порнографію чи зброю, а згодом — арешти: у лютому затримали М. Руденка та О. Тихого, у квітні — М. Матусевича і М. Мариновича. Усім інкримінували “антирадянську агітацію і пропаганду”. Руденка засудили до 7 років таборів суворого режиму з подальшим 5-річним засланням. Вироки були максимально суворими.

Аналогічний підхід застосували у справі М. Матусевича та М. Мариновича. Слідство тривало близько року. Слідчі, ймовірно, сподівалися, що молоді “неофіти” дисидентського руху, які раніше не брали участі в опорі, хоча й переслідувалися за переконання, піддадуться на тиск і покаються, що дозволило б дискредитувати весь правозахисний рух. Проте ці плани провалилися. Обоє отримали максимальні строки — по 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. У вироках фігурували абсурдні докази, як-от: “Наклепницьки стверджував, буцімто в СРСР існує бюрократія і занепад економіки”.

У грудні було заарештовано Лук’яненка, якого засудили до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання.

Правозахисники, відмовляючись визнавати право влади судити їх, відповідали на незаконні дії переходом до відкритого, але легального протистояння. У 1978 році в Україні розпочалося безпрецедентне розширення апарату КДБ: створено 54 нових міських і районних управлінь, штат збільшено на 910 офіцерських посад та 460 посад прапорщиків і сержантів [36, с. 315].

Попри репресії, УГГ продовжувала діяти. На місце заарештованих приходили нові члени: Ольга Гейко-Матусевич, Петро Вінс, Юрій Литвин, Михайло Мельник з Київщини, Василь Овсієнко з Житомирщини, Василь Стрільців, Петро та Василь Січки з Івано-Франківської області. Дехто вступав одразу після звільнення з ув’язнення. Замість меморандумів група почала видавати інформаційні бюлетені про порушення прав людини в Україні, а також програмні статті “Рух за права людини на тлі національних змагань українського народу” та “Наші завдання”.

У цих матеріалах уперше висловлювалася думка, що боротьба за права людини переростає в боротьбу за права нації, а також наголошувалося, що УГГ є продовженням попередніх етапів визвольної боротьби українського народу. Ці тексти були опубліковані англійською мовою вашингтонським Комітетом Гельсінської комісії Конгресу США.

Члени УГГ, змушені емігрувати, створили закордонне представництво: у США (П. Григоренко, Н. Строката, С. Караванський), у Франції (Л. Плющ), у Німеччині (В. Малекнович). Вони започаткували випуск періодичного видання “Вісник репресій в Україні”, що мало велике значення для інформування західної громадськості та моральної підтримки правозахисників, які знали, що їхня доля не залишиться поза увагою.

До захисту українських в’язнів сумління — людей, які не вчиняли насильства, але переслідувалися за переконання — долучилася Міжнародна Амністія. Українців оголошували “в’язнями сумління” групи МА в різних країнах: вони домагалися їхнього звільнення, намагалися полегшити умови утримання та врятувати життя. З. Красівським опікувалася група з Нью-Йорка, І. Сеник — німецька група, М. Мариновичем — група з Авіньйону (Франція) [36, с. 318].

До 1979 року протистояння правозахисників із радянською владою досягло апогею — групі було оголошено справжню війну. Ті, хто наважувався тоді заявити про членство в УГГ, були або надзвичайно сміливими людьми, або вже досвідченими опозиціонерами, для яких боротьба з системою була єдино можливою формою існування.

Методи влади ставали дедалі підступнішими: фабрикувалися кримінальні справи (хуліганство, спроби зґвалтування, зберігання наркотиків, порушення паспортного режиму, дармоїдство тощо), щоб правозахисники опинялися серед кримінальних злочинців. Також практикувалися побиття “невідомими”.

Ось кілька прикладів. Біля квартири О. Мешко інсценували збройний напад “з метою пограбування”, розраховуючи, що серце літньої жінки не витримає. Ольгу Гейко-Матусевич побили на вулиці, а потім доставили до міліції, де склали протокол про бійку, погрожуючи судом за хуліганство. Ю. Литвина затримали та відвезли до витверезника, де жорстоко побили, прив’язавши до ліжка. Згодом його заарештували за “опір міліції”, трактуючи як опір те, що він називав мучителів фашистами. В аеропорту с. Богдарин (Бурятія) затримали вчителя англійської мови П. Розумного з Дніпропетровщини, який відвідував засланця Євгена Сверстюка. Під час обшуку в його кишені знайшли складаний ножик, що стало підставою для арешту та засудження до трьох років таборів за “незаконне носіння, придбання, зберігання, виготовлення і збут вогнепальної або холодної зброї” [36, с. 320].

Особливо цинічною була фабрикація справи М. Горбаля. Жінка, з якою він випадково познайомився, попросила провести її до гуртожитку. У безлюдному місці вона почала кричати, і з’явилися “дружинники”, які затримали “злочинця”, побили та відвели до міліції. Уже засуджений на 5 років “за спробу зґвалтування”, Горбаль заявив про вступ до УГГ (таку тактику використовували й інші члени групи, які до арешту не афішували свого членства, щоб встигнути зробити більше).

У 1979 році поширилася практика переслідування родин, друзів та знайомих членів УГГ: обшуки, звільнення з роботи. Матері, дружини, сестри намагалися підтримувати моральний дух в’язнів, їздили на побачення або до Москви, щоб передати інформацію. Були випадки, коли наречені приїздили до в’язнів у табір чи на заслання та одружувалися з ними.

Терор проти УГГ був нищівним. Протягом 1979 року 9 членів групи опинилися за ґратами, 2 емігрували, а Михайло Мельник після обшуків, що передували арешту, покінчив із собою. Влада вела боротьбу на знищення УГГ. У відповідь дисиденти здійснили безпрецедентну акцію: про вступ до групи оголосили 8 осіб. Четверо з них перебували за колючим дротом (С. Караванський, О. Попович, Б. Ребрик, Д. Шумук), а четверо — на засланні (о. Василь Романюк, І. Сеник, С. Шабатура, В. Чорновіл). Це була символічна акція, але вражає мужність людей, які знали, що це призведе до нових переслідувань і загрози для життя.

Восени 1979 року з’явився меморандум УГГ із 21 підписом. У ньому зазначалося: “Вважаємо, що Гельсінська група в Україні на сьогоднішній день стала національною проблемою. Кровною справою українського народу. Кровною справою нації” [36, с. 331]. Автори наголошували на винятковому значенні існування групи, яка стала фактором національно-визвольної боротьби за політичне визволення та право жити вільно на рідній землі.

Наприкінці 1979 — на початку 1980 року УГГ фактично агонізувала. Більшість членів перебували в таборах чи на засланні. Тоді про вступ заявили Я. Лесів, З. Красівський, І. Сокульський, В. Стус, які нещодавно повернулися з ув’язнення; Йосип Зісельс, який перебував у в’язниці, а також Петро Розумний, якого одразу арештували. На прохання О. Мешко, завдяки якій група ще існувала, В. Стус офіційно взяв на себе керівництво. Це був фатальний крок. Важко хворий (після операції в тюремній лікарні в нього залишилася лише третина шлунка), Стус усвідомлював, що це призведе до повторного ув’язнення, з якого він навряд чи повернеться. Він свідомо обрав шлях, який став розтягнутим на роки самогубством.

У січні-березні 1980 року УГГ встигла випустити два інформаційні бюлетені. Розпочалася нова хвиля арештів, приурочена до Московської олімпіади, коли влада “очищала” міста від дисидентів: заарештовано О. Гейко-Матусевич, З. Красівського, І. Сокульського, В. Чорновола, В. Стуса. Стус відмовився давати покази та ходити на допити — на нього надягали наручники та вели силоміць. Під час обшуку в його квартирі знайшли лише папери 60-х років. Попри це, поета засудили до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання. Для нього цей вирок став смертним. Також арештували 76-річну О. Мешко, яку засудили до 8 місяців таборів і 5 років заслання на березі Охотського моря. У березні 1981 року заарештували останнього члена УГГ на волі — Івана Кандибу (10 років таборів і 5 заслання). УГГ у повному складі опинилася в таборах та на засланні. Це був промовистий фінал політики держави щодо легальної правозахисної діяльності [36, с. 334].

Однак залишалося закордонне представництво УГГ. Надія Світлична, змушена емігрувати до США у 1980 році, видавала для української діаспори “Вісник репресій в Україні” українською та англійською мовами. Інформація про те, що рух опору існує, продовжувала надходити на Захід.

Наприкінці 1980 року відбулася Мадридська конференція з виконання Гельсінських угод. Радянська делегація саботувала обговорення проблеми прав людини, зосереджуючись на процедурних питаннях і кордонах. Дії закордонних представників УГГ П. Григоренка та Н. Строкатої-Караванської, які давали інтерв’ю західній пресі, мали лише символічний ефект. Після вторгнення в Афганістан та подій у Польщі стало очевидно, що СРСР і “східний блок” остаточно визнали за собою право ігнорувати міжнародні правові норми.

На початку 1981 року у Львові заарештували Михайла Гориня, який формально не був членом групи, підкинувши до підвалу його будинку самвидавські статті та приписавши йому авторство. У спеціальній “зоні” ВС-389/36 у с. Кучино Пермської області почалися допити членів УГГ у справі Гориня. Усі допитані — Руденко, Маринович, Бердник, Калениченко, Лук’яненко, Тихий, Кандиба, Стус — відмовилися свідчити проти нього. Попри це, Гориня засудили до 10 років таборів та 5 років заслання. У тому ж таборі, у прогулянковому дворику, інші “гельсінці” прийняли його до групи, оскільки він підготував низку її матеріалів [21, с. 89].

Становище “гельсінців” у таборах погіршувалося. Лук’яненку уповноважений КДБ заявив: “Як же ми випускатимемо вас на волю, коли ви не роззброїлися? Ви ж продовжуватимете боротися проти нас”. Почалися повторні засудження членів УГГ, часто в тих самих таборах, із неприхованим садизмом — коли до звільнення залишалося кілька днів або тижнів.

У 1984 році вдалося примусити прилюдно покаятися Олеся Бердника — єдиного з усіх членів УГГ. Його заяву, в якій він засуджував свою “злочинну” діяльність і колишніх однодумців, 17 травня 1984 року опублікувала “Літературна Україна”. Це справило гнітюче враження на його товаришів. Бердника помилували. Деяких членів УГГ у таборах знищували нелюдськими умовами. 5 травня 1984 року помер Олекса Тихий (йому не надали вчасно медичної допомоги). 4 вересня того ж року, напередодні дня пам’яті червоного терору, помер Юрій Литвин, який, імовірно, вчинив спробу самогубства. Рівно через рік у карцері від голоду та холоду загинув Василь Стус, творчість якого висували на Нобелівську премію. 7 жовтня 1984 року помер Валерій Марченко, який став членом УГГ після повернення з попереднього ув’язнення та був повторно заарештований, попри хворі нирки.

Мирослав Маринович, перебуваючи на засланні в с. Саралжин у Казахстані, присвятив полеглим табірним друзям такі рядки:

Мабуть, останнім, у 1985 році, до УГГ вступив художник Петро Рубан з Конотопа, ув’язнений за звинуваченням у приватному підприємництві.

Варто зазначити, що українські політв’язні, яких у політичних таборах СРСР було найбільше, не припинили боротьби навіть у найважчі роки та, на відміну від Московської Гельсінської Групи, ніколи не оголошували про розпуск своєї організації (МГГ оголосила про розпуск у 1982 році, саме тоді до УГГ як іноземні члени вступили в концтаборі Кучино естонський правозахисник Март Ніклус та литовський Вікторас Пяткус) [21, с. 92].

В Україні правозахисний рух практично згас. Здавалося, що в умовах всевладдя КДБ, тотального нехтування законом, корупції та загнивання владних структур дисидентам залишається лише вмирати в таборах у виснажливій боротьбі з системою, за повної байдужості та мовчання основної маси народу. Однак моральний подвиг політв’язнів не був даремним. Нарешті з’явилася надія.

Прийшла “перебудова”. Політв’язнів почали звільняти з таборів і заслання після “помилування” М. Горбачовим. Проте в Кучинському таборі залишалися “гельсінці” та інші політв’язні, які відмовлялися писати прохання про помилування. Останніми повернулися додому І. Кандиба, В. Овсієнко, М. Горбань, Ю. Бадзьо (1988 р.), Л. Лук’яненко (1989 р.), Б. Климчак, М. Матусевич (1990 р.) [21, с. 93].

Більшість колишніх політв’язнів повернулися в Україну та до активної громадсько-політичної діяльності. Знову довелося долати провокації міліції та КДБ, цькування в пресі, відновлювати громадські організації.

Серед перших таких організацій у 1988 році постала Українська Гельсінська Спілка, ядро якої склали українські правозахисники. Її метою було проголошено досягнення незалежності України. Поруч із Народним Рухом України вона стала однією з найдинамічніших політичних сил, що сприяли розбудові демократичного суспільства та відіграла вирішальну роль у формуванні політичної опозиції комуністичній партії. Почалася нова епоха.

Значення УГГ полягає в тому, що це була перша дієва опозиційна організація, створена на легальних засадах. Вона однозначно поставила українську проблему в контекст загальнолюдських цінностей. Особливо важливо, що вона захищала права не лише українців, а й представників інших національностей в Україні. Вражають твердість і послідовність членів УГГ у відстоюванні своїх принципів.

Показово, що в складі УГГ об’єднувалися представники різних, навіть протилежних ідейних напрямів опору. Тут були націоналісти (З. Красівський, П. Січко та ін.), марксисти (Л. Плющ), прихильники загальнодемократичних принципів (П. Григоренко), націонал-демократи (Л. Лук’яненко, Ю. Литвин, В. Чорновіл), “чисті” правозахисники (Й. Зісельс, В. Маленкович). Захист прав людини — а отже, прав нації — став основою для об’єднання різних сил. УГГ була своєрідним відображенням і продовженням усіх попередніх етапів українського руху опору. Це варто зарахувати до здобутків історії групи.

За підрахунками В. Овсієнка, кількість реально діючих членів групи ніколи не перевищувала 5-10 осіб. Для багатьох членство в УГГ було символічним, хоча покарання за нього — цілком реальним. Із 40 членів групи 39, які були ув’язнені, мають на своєму страсному рахунку 550 невольничих літ [21, с. 93].

4.5. Причини невдачі опозиційного руху

Велике дослідження з історії України готував історик Михайло Мельник, якого виключили з аспірантури. Під час обшуку 6-7 березня 1979 року в нього вилучили працю, і 9 березня автор наклав на себе руки. Спогади Бориса Антоненка-Давидовича також були викрадені.

Теоретичні роздуми правозахисників приводили до переконання, що правове суспільство в Україні неможливе внаслідок реформування чинної системи, поки Україна перебуває в колоніальному становищі. Воно може постати лише за умови здобуття незалежності.

Владі вдалося жорстокими репресіями придушити правозахисний рух в Україні, але не викорінити його остаточно. 1981 року, у 9-ту річницю арештів, у Києві з'явилися листівки: "Співвітчизники! 12 січня – День українського політв'язня. Підтримайте його!" Їх розклеїли п'ятеро молодих інтелігентів: троє українців і двоє євреїв. Журналіст Сергій Набока, перекладач Леонід Мілявський, математик Лариса Лохвицька та ендокринолог Інна Чернявська отримали по три роки ув'язнення за "наклепи на радянську дійсність", знайдені в їхніх статтях і віршах. Наталку Пархоменко, матір малої доньки, звільнили [36, с. 410].

Колишній політв'язень Йосип Тереля зробив відчайдушну спробу відновити відкриту правозахисну діяльність у Галичині: 9 вересня 1982 року п'ятеро українських греко-католиків проголосили себе Ініціативною групою захисту прав віруючих і Церкви. До її складу увійшла Стефанія Петраш, чиї чоловік Петро та сини Василь і Володимир були за ґратами за правозахисну діяльність. 24 грудня Й. Тереля знову опинився у в'язниці.

Заарештовані правозахисники не йшли на компроміси. Вони саботували слідство й судові засідання, не підписували протоколи допитів, не визнавали своїх дій злочинними та відмовлялися від радянського громадянства. Це була відкрита конфронтація з окупаційною владою. Виникав парадокс: правозахисники протестують проти порушення законів, а каральні органи новими репресіями намагаються довести, що жодних порушень законності немає...

Група продовжувала діяти й у неволі. 1979 року з табору особливо суворого режиму Сосновка (Мордовія) поширилося "Звернення українського національного визвольного руху в справі української самостійності" (відоме як "Заява 18-х політв'язнів", автор Л. Лук'яненко), у якому викривався колоніальний характер влади в Україні [36, с. 419].

Окремо варто згадати документ "Спроба узагальнення" Олекси Тихого та Володимира Романюка (1978). У ньому автори проголошують вищим принципом громадського та міжнаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини ООН, пакти й документи ООН про незалежність і суверенітет націй і народів. Для порятунку нації від духовного й культурного знищення вони пропонують ухвалити певні норми поведінки для українця. Ці норми зводяться здебільшого до пасивного спротиву русифікації: користуватися лише рідною мовою, не служити в армії поза межами України, не виїжджати на роботу за її межі. Також слід дотримуватися загальнолюдських норм: не лихословити, не пиячити, не набувати предметів розкоші, не нагромаджувати грошей, а витрачати їх на добродіяння. Насамкінець Романюк і Тихий зазначають: "Не треба порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР" [36, с. 420].

Блискучим зразком правозахисної публіцистики є "З таборового зошита" Василя Стуса, який разом із висуненням його поетичної творчості на Нобелівську премію коштував йому життя.

Із усіх членів Групи лише Олесь Бердник покаявся після 5 років ув'язнення й був звільнений у квітні 1984 року.

Викликає захоплення мужність жінок – Оксани Мешко, Ольги Гейко, Оксани Попович, Надії Світличної, Ірини Сеник, Ніни Строкатої, Стефанії Шабатури, Раїси Руденко, які до кінця витримали неволю в нелюдських умовах і зберегли душі незаплямованими. Ті жінки, що лишилися на волі, у "великій зоні", були опорою для в'язнів. Віра Лісова й Олена Антонів, щомиті ризикуючи, розподіляли допомогу родинам політв'язнів, яка надходила з Фонду Олександра Солженіцина (на поїздки на побачення, на спорядження пакунків). По суті, Україна 80-х років, як не раз у нашій трагічній історії, трималася на козацьких дружинах, матерях і сестрах, таких як Ганна Михайленко (ув'язнена 1980 р. у психіатричній лікарні на 8 років), Стефанія Петраш (дружина Петра, мати Василя і Володимира Січків), Валентина Чорновіл та Атена Пашко (сестра і дружина В'ячеслава Чорновола), Ольга Горинь (дружина Михайла Гориня), Ніна й Алла Марченко (мати і тітка Валерія Марченка), Михайлина Коцюбинська, Леоніда Світлична (дружина Івана Світличного), Ольга Стокотельна (дружина Миколи Горбаля), Світлана Кириченко (дружина Юрія Бадзя), Ніна Обертас, Ольга Бабич (сестра Сергія Бабича), Таміла Матусевич (сестра Миколи Матусевича), Валентина Сокоринська (дружина Олеся Бердника), Надія Лук'яненко (дружина Левка Лук'яненка), Валерія Андрієвська (дружина Євгена Сверстюка), Люба Хейна (дружина Мирослава Мариновича) та інші. Вони їздили на побачення, вивозили інформацію, переправляли її за кордон, морально підтримували в'язнів і страждали разом із ними, а часто й більше, бо кагебісти шантажували не лише їх самих, а й дітей [24, с. 318].

Коли чоловіки, сини й брати пішли на війну – козацькі матері, жони й сестри взяли на себе тягар їхнього захисту, водночас виховуючи нове покоління козацьких дітей (в українській мові, на відміну від російської, "воспитать" – "виховати", тобто насамперед зберегти дітей від небезпеки, а не прогодувати).

Ще 23 вересня 1981 року у доповіді на 13-му Національному з'їзді Американської асоціації сприяння славістичним дослідженням у м. Пасіфік-Ґров відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький зазначив:

"...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше" [24, с. 324].

До такого висновку підштовхує піднесений стиль більшості документів Групи, що відзначила 1981 року й Ніна Строката в післяслові до видання Інформбюлетнів.

Сила й величезна моральна перевага українських правозахисників над режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи власними іменами, відкрито демонстрували легалізм, апелюючи до радянського закону та міжнародних правових документів, підписаних СРСР.

Українські правозахисники мали заслужену повагу й моральну підтримку в демократичному світі. 1978 року лідерів Московської, Української та Литовської гельсінкських груп висунули на здобуття Нобелівської премії миру. 1985 року на Нобелівську премію з літератури висунули творчість члена Групи Василя Стуса. Але Москва розв'язалася з ним у традиційний російський спосіб: "Нет человека – нет проблемы". Стуса поспішили знищити в карцері "табору смерті" Кучино, знаючи, що цю премію присуджують у жовтні щороку – але тільки живим [24, с. 335].

Московська Гельсінкська група припинила діяльність 1982 року, бо одні її члени були ув'язнені, інші – викинуті за кордон. Розгромили Грузинську, Литовську та інші групи. Українським же правозахисникам був один шлях – у концтабори. Майже всі, перебуваючи в неволі, твердо вирішили не здаватися. Члени УГГ, які сиділи в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Пермської області, порадилися – і Українську Гельсінкську Групу не розпустили. (До речі, на особливо суворому, камерному режимі в Кучино з 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року – у різний час і в різних камерах – перебували члени УГГ Олесь Бердник, Микола Горбаль, Михайло Горинь, Віталій Калиниченко, Іван Кандиба, Юрій Литвин, Левко Лук'яненко, Валерій Марченко, Василь Овсієнко, Петро Рубан, Іван Сокульський, Василь Стус, Богдан Ребрик, Олекса Тихий, Данило Шумук, іноземні члени УГГ естонець Март Ніклус і литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ у найтяжчу годину – 1982 року. А поруч, на суворому режимі, сидів Микола Руденко. Усього 18 осіб. Ніде й ніколи вони не збиралися в такій кількості). Умови в неволі були справді особливо суворі: камерне утримання, неякісна їжа й брудна вода, заборона отримувати ліки та літературу з волі, запроторення до карцерів, робота, один підцензурний лист на місяць, позбавлення побачень – окремі в'язні роками не бачили нікого, крім співкамерників і наглядачів... Недарма Кучино почали називати "табором смерті" [36, с. 441].

Перебудова прийшла в концтабори суворого режиму на початку 1987 року у вигляді "помилувань", на особливо суворий режим – у 1988. Тобто влада й далі вважала правозахисників злочинцями, але проявила до них милосердя. Реабілітовані вони були здебільшого після ухвалення Закону УРСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" від 17 квітня 1991 року.

У середині 80-х років навіть правляча верхівка СРСР переконалася, що тоталітарна держава повністю вичерпала свої внутрішні можливості, тому мусила звернутися до суспільства, щоб оновитися його силою. Політика "гласності" означала, що держава неохоче, але потроху відмовляється від тотального контролю над друкованим словом. Суспільство скористалося цим негайно: з'явилася маса видань, які раніше називалися б самвидавом – разових, кількаразових і періодичних. Вони формували громадську думку і стали тим кайлом, що день-у-день довбало тоталітарний режим – і він почав піддаватися. Якщо ще арештовували – то на тиждень-два, якщо розганяли мітинг чи демонстрацію – то протести були ще більшими. Право на свободу слова, зібрань, сумління, зрештою, право на громадську й політичну діяльність, об'єднання в політичні партії суспільство вибороло тяжкими зусиллями насамперед горстки правозахисників – пасіонарних особистостей, які пройшли гарт у тюрмах і концтаборах. Вони стали моральним та ідейним осердям багатьох громадських і політичних організацій, що почали формуватися. 3 червня 1989 року на Львівському майдані в Києві відбулися установчі збори Всеукраїнського товариства політичних в'язнів та репресованих, яке очолив Євген Пронюк.

Щойно в період "гласності" й "перебудови" перші гельсінкці опинилися на волі, вони відновили правозахисну діяльність. 6 вересня 1987 року Василь Барладяну, Іван Гель, Михайло Горинь, Зорян Попадюк, Степан Хмара, Вячеслав Чорновіл оприлюднили Заяву про створення Української ініціативної групи за звільнення в'язнів сумління, де поставили вимогу звільнити й реабілітувати всіх політв'язнів; виключити з Кримінального кодексу статті, за якими ув'язнювали опозиціонерів; повернути в Україну тіла в'язнів сумління, що загинули в неволі. 8 вересня в Москві створили Міжнаціональний комітет захисту політв'язнів. Величезну роль у руйнуванні СРСР і демократизації суспільства відіграли Наради представників національно-демократичних рухів народів СРСР, де брали участь лідери українського правозахисного руху В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук'яненко, С. Хмара та інші. Одна з перших таких нарад відбулася в липні 1988 року у Львові [18, с. 99].

З 1987 року починають виникати перші так звані неформальні об'єднання, які розширювали рамки дозволеного, де обговорювалися пекучі проблеми суспільства, де явочним порядком здійснювалася найважливіша зі свобод людини – свобода слова. Так, Український культурологічний клуб постав у Києві 6 серпня 1987 року, Товариство Лева у Львові – 19 жовтня 1987.

Одночасно в Галичині розгортається підтриманий УГГ – УГС потужний рух за відновлення репресованої Української Греко-Католицької Церкви. У травні – жовтні 1989 р. Комітет захисту УГКЦ (Василь Січко, Степан Хмара та інші) організовує голодівки в Москві з вимогою легалізувати репресовану Церкву. 17 вересня 1989 року у Львові відбувся 250-тисячний мітинг греко-католиків біля Собору Святого Юра. 5 червня 1990 року в Києві відновлюється Українська Православна Автокефальна Церква. Легалізуються гнані досі протестантські церкви [36, с. 461].

30 грудня 1987 року оголосили про відновлення діяльності Української Гельсінкської Групи. Відновлений улітку 1987 року В. Чорноволом журнал "Український вісник" став її друкованим органом, члени редколегії Богдан Горинь, Василь Барладяну, Павло Скочок, Віталій Шевченко, Степан Сапеляк, Микола Муратов – новими членами Української Гельсінкської Групи.

11 березня 1988 року за підписами Михайла Гориня, Зіновія Красівського і Вячеслава Чорновола опубліковано "Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськості" про відновлення діяльності УГГ. Звернення підтримали члени УГГ Левко Лук'яненко (він тоді ще був на засланні в Томській обл.), Оксана Мешко (Київ), Микола Матусевич (на засланні в Читинській обл.), Зіновій Красівський (Львівська обл.), Вячеслав Чорновіл (Львів), Михайло Горинь (Львів), Петро Розумний (Дніпропетровська обл.), Василь і Петро Січко (м. Долина), Йосиф Зісельс (м. Чернівці), Ярослав Лесів (Івано-Франківська обл.), Ольга Гейко-Матусевич (Київ), Василь Стрільців (Івано-Франківська обл.) і кооптовані в УГГ у грудні 1987 року Василь Барладяну (Одеса), Богдан Горинь (Львів), Павло Скочок (Київська обл.), Віталій Шевченко (Київ), Степан Сапеляк (Харків), Микола Муратов (Москва). Усього 19 осіб. Головою УГГ оголосили Л. Лук'яненка, за його згодою. Виконавчий Комітет складався з трьох робочих секретарів: М. Горинь, З. Красівський, В. Чорновіл. Діяло Закордонне Представництво УГГ у складі: Микола Руденко, Надія Світлична, Леонід Плющ, Ніна Строката-Караванська [36, с. 470].

Виконком узявся скласти новий програмовий документ – Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки. Його розробили Вячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині. Принципи були частково оголошені на 50-тисячному мітингу у Львові 7 липня 1988 року братами Горинями, яким удалося доступитися до слова, а В. Чорновіл поширював текст Декларації. З цього моменту починається історія Української Гельсінкської Спілки, яка, власне, ставила перед собою вже виразно політичні цілі. Тобто була передпартією, доказом чого є відмова влітку 1989 року Міжнародної Гельсінкської Федерації прийняти УГС до свого кола. 29 квітня 1990 року Установчий з'їзд УГС перетворив її на першу в Україні політичну організацію, альтернативну КПРС/КПУ – Українську Республіканську партію. Щоб продовжити традицію неполітичного правозахисного руху в Україні, 16 червня того ж року з ініціативи Оксани Мешко створено Український комітет "Гельсінкі-90" [36, с. 472].

Отже, правозахисний рух в Україні був невід'ємною частиною загальнолюдського поступу в дусі свободи. Він виник на ґрунті національно-визвольного руху та опозиційного комуністичній ідеології інакодумства, поставленого тоталітарною державою поза законом, із суспільної необхідності захищати елементарні права людини від постійних порушень їх із боку держави – у соціально-економічній, національно-культурній сфері, щодо релігії.

4.6. Аналіз історичного внеску УГГ в життя українськогонароду

Відтоді ритм суспільного життя визначається державницькою ідеєю, яку на Сході та Заході України трактують неоднаково, проте саме вона подарувала нам диво 1 грудня 1991 року. У суспільній свідомості утвердилася думка, що справжні гарантії прав людини можливі лише в межах власної держави. Попри всі теоретичні дискусії, світова практика загалом підтверджує цей принцип. Однак ми зробили з нього хибний висновок: спочатку слід створити державу, а вже потім відстоювати права людини. Те, що колись було нерозривним, тепер роз’єднане й протиставлене.

З історичного архіву витягнуто стару суперечку про те, що важливіше — права людини чи права нації. Звісно, з’явилися прихильники обох крайніх позицій, хоча сама дискусія є безплідною і нагадує відомий із фізики ХІХ століття спір про хвильову та корпускулярну природу світла. Стосовно нашої теми можна зробити такий висновок: обмеження свободи людського духу в одних випадках проявляється як порушення прав індивіда, тобто найменшої «частинки» суспільства, а в інших — як утиск прав нації, як спотворення того духовного простору, що об’єднує велику спільноту. Абсолотизація лише одного з цих аспектів веде до викривлення правди. Наприкінці 70-х років українські дисиденти своєю громадянською, а інколи й фізичною жертвою подолали смерть власного покоління, а згодом і всього суспільства. Боротьба за права людини не була зреченням національної ідеї. Світ трансформувався, а разом із ним змінилося й значення ключового для націоналістів поняття «благо України». Проблема нині не в тому, що хтось бажає Україні лиха, а в тому, що ми самі не маємо чіткого уявлення, у чому це благо полягає. Тож правильне його розуміння усунуло б конфлікт поколінь і згуртувало б усіх у спільному русі [31, с. 78].

Природа з покоління в покоління творить з української глини як месників, так і духовних месій. Змінюються лише епохи, які закликають до дії то одних, то інших. Нинішня доба настільки стрімко рухається до морального імперативу, що благом України буде не нова гайдамаччина, а те, наскільки точно наша земля впишеться у світоглядні та геополітичні стандарти майбутнього.

Видається очевидним, що ідея, здатна підняти всю Україну, має органічно відповідати її глибинній сутності. Чи буде ця ідея демократичною? Якщо розуміти демократію як ненасильницький шлях розвитку, то сумнівів немає: у сучасних політичних умовах українські арафати мали б ще менше шансів, ніж палестинські [36, с. 489].

А якщо трактувати демократію як плюралізм? Захід шукав істину поступово, методом спроб і помилок, вважаючи різні шляхи до неї однаково прийнятними. Демократія — це емпіричний пошук втраченої колись істини, коли кожен мандрівник має рівні шанси на успіх. Слов’янська ментальність, навпаки, ніколи не почувалася впевнено в плюралістичній багатоваріантності, оскільки за своєю природою вона тяжіє до єдиної, абсолютної істини. Саме на цьому ґрунті розквіт комуністичний універсалізм, який створював ілюзію істинності.

Крах цієї ілюзії не повинен закривати нам шлях до пізнання власної природи. Прикро, що минулі й жорстокі епохи дали їй назву, яка стала знаменитою — «slavus-sclavus» («слов’янин-раб»). Але виводити на більшовицький кшталт нову й «кращу» породу українців — справа безнадійна. Потрібно поєднати те, що ми є, зі світом, який буде. Якщо народ орієнтований на довіру до Абсолюту, то треба повернути йому цю довіру, скинувши з вівтаря сурогат істини — ідеологію [36, с. 490].

Україна, безперечно, стала на шлях відродження. Ідея державної незалежності охоплювала дедалі ширші верстви населення, природно, розгалужуючись за різним ступенем радикальності. На концептуальному рівні ринковий характер майбутньої економіки не викликав серйозних заперечень. Тривала структуралізація політичного життя. Піднімалася з колін національна культура, відроджувалася українська Церква.

І все ж на кожному з цих напрямів, куди з почерговим ентузіазмом спрямовувалася надія України, раптом виникав якийсь невидимий бар’єр. На кожному накопичувалася потенціальна енергія, яка ніяк не переходила в кінетичну. У цю застиглу атмосферу очікування мала впасти іскра розв’язки — інакше загальне розчарування стало б легкою здобиччю наших сусідів.

Уважний аналіз показує, що глибинною причиною буксування є духовна криза народу. Люди досі діють за схемами, логічними для тоталітаризму, а тому перший наступ на його твердині й не міг бути переможним. Це тонко відчула народна інтуїція, наслідком чого стала велика спрага духовності. Кількість спраглих безперервно зростає, і серцем кожен із них чекає вже не стільки на месника, скільки на Месію.

Висновки

Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод займає особливе місце в історії боротьби українського народу за свободу та права людини. Її часто ставлять в один ряд із Кирило-Мефодіївським братством (1845-1847). Проте, якщо братчики після арештів не залишили по собі організаційної спадщини, то УГГ стала своєрідним праобразом, з якого виросли майже всі сучасні правозахисні організації, національно-демократичні та націоналістичні партії України. Саме вони, разом з іншими чинниками, привели країну до незалежності, відкривши шлях до побудови правового суспільства, що відповідає і волелюбному характеру українців, і міжнародним правовим стандартам.

Проголошення незалежності України можна назвати справжнім дивом. Невелика група однодумців, очолювана письменником Миколою Руденком, разом із колишніми в'язнями радянських таборів, дисидентами та правозахисниками, зуміла вчасно сформулювати ідею незалежності так потужно й переконливо, що в неї повірили мільйони українців, для яких ця думка раніше була чужою, і підтримали її на референдумі.

Сьогодні можна впевнено стверджувати, що ключову роль у досягненні незалежності відіграли члени Української Гельсінської Групи, яка згодом трансформувалася в Українську Гельсінську Спілку.

Особливо активно в цьому процесі проявили себе лідери УГГ — Вячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Михайло Горинь. Вони одними з перших, ще на початку перебудови, включилися у формування нового політичного життя в умовах демократизації. Саме з надр Української Гельсінської Групи вийшли такі політичні сили, як Народний Рух України, Українська Республіканська партія, Демократична партія України та багато інших — це історичний факт, який можна оцінювати по-різному, але не можна заперечувати.

Загалом членами УГГ було лише 47 осіб: 45 з них — громадяни України, двоє — громадяни Росії. Ця нечисленна група з'явилася саме в той критичний момент, коли Україна найбільше потребувала чіткої мети. Об'єднані прагненням до самостійності, вони досягли перемоги, а потім розійшлися по різних партіях і організаціях. Це унікальний випадок в історії визвольних рухів: група революційно налаштованих людей змогла здобути державність, але не прагнула і не змогла взяти владу.

Відразу після створення УГГ за кордоном, у США, виник Комітет Гельсінських Ґарантій для України. Його очолив президент видавництва «Смолоскип» д-р Андрій Зварун, а до складу увійшли відомі українські правозахисники Америки: Уляна Мазуркевич, Ігор і Божена Ольшанівські, Ігор Кошман, Богдан Ясень. Без їхньої багаторічної активної праці ідеї, документи та матеріали УГГ ніколи б не дійшли до західних ЗМІ, політиків і громадськості. Згодом до цієї роботи долучилося Закордонне Представництво УГГ під керівництвом ген. Петра Григоренка, Надійки Світличної та д-ра Ніни Строкатої. Саме завдяки їхнім зусиллям українське питання та боротьба за незалежність стали предметом уваги й підтримки багатьох держав Заходу.

Чітка, принципова й безкомпромісна позиція УГГ та її лідерів у боротьбі за незалежність назавжди вписана золотими літерами в новітню історію України.

Ми з глибокою повагою схиляємо голови перед пам'яттю тих членів УГГ, хто пішов із життя передчасно, і щиро вітаємо тих, хто зустрічає 25-річний ювілей групи вже в незалежній Україні.

Створення УГГ стало об'єднавчим чинником для українців та представників інших національностей — в Україні, у таборах, по всьому СРСР і світу. Сотні людей, ризикуючи свободою та безпекою, на всіх континентах долучалися до цієї ідеї, поширюючи її різними мовами. Саме завдяки їм цивілізований світ дізнався про Україну та її проблеми.

Тож переймаймо цей безцінний досвід, прислухаймося до цих людей, вчімося в них безкорисливості та жертовності, щоб здобуті сьогодні громадянські права лише примножувалися, а ми з вдячністю згадували учасників Гельсінської групи та всього правозахисного руху!