Курсова робота

Діяльність та укріплення здоров’я в зв’язку з наркоманією

Сучасна людина стикається зі складними викликами адаптації, де здоров'я стає головним ресурсом особистості. Матеріал розкриває суть валеології як науки про збереження благополуччя та детально аналізує руйнівний вплив наркотиків на фізіологію, психіку та репродуктивні функції. Зазнають уваги екологічні фактори ризику та комплексні державні заходи боротьби з наркоманією для підняття престижу здорового способу життя.

Опубліковано 5 вересня 2026 р.Біологія

Біологія Курсова робота Коледж

Вступ

Сучасна доба, позначена стрімким суспільним поступом і пов’язаними з ним масштабними соціальними, економічними та технологічними перетвореннями, висуває перед людиною та її організмом надзвичайно складні вимоги щодо постійного пристосування до нових життєвих реалій. Ці реалії суттєво різняться від тих, до яких були адаптовані попередні покоління. Така ситуація безпосередньо позначається на здоров’ї сучасної людини. На рівні популяції спостерігається зменшення функціональних резервів організму, послаблення його реактивності та опірності, порушення механізмів самоорганізації та відтворення, а також інші деструктивні процеси — саме ці ознаки вирізняють наших сучасників від їхніх пращурів.

Людина є результатом біологічної та соціальної еволюції, а її здоров’я визначається спадковістю та екологічними умовами, які останнім часом, як правило, помітно погіршуються. Шкідливі чинники спричиняють мутації на генному та хромосомному рівнях, що веде до серйозних захворювань, появи дітей із фізичними та розумовими вадами. Варто також згадати про зловживання значної частини населення, особливо молоді, тютюном, алкоголем та наркотичними речовинами — факторами, що становлять ризик для здоров’я, скорочують тривалість життя та підвищують дитячу смертність.

Запобігти такому вкрай негативному стану суспільства лише медичними заходами неможливо. Необхідно вдосконалювати механізми саморегуляції, розвивати фізіологічні резерви організму, розширюючи межі норми реакції, та відновлювати втрачену гармонію у системі «організм — особистість». Основою цієї стратегії є нова наука про здоров’я — валеологія. Слід усвідомлювати, що життя людини, єдиної розумної істоти, не вічне, і його терміни не визначені. Для тривалого та щасливого життя необхідно навчитися цінувати й оберігати природу як незамінне середовище існування. Окрім природного довкілля, здоров’я та довголіття визначаються умовами праці та побуту, тому з дитинства важливо опановувати культуру свого народу. І, безумовно, лише здоровий спосіб життя дає змогу реалізувати всі можливості, закладені в людині природою.

Актуальність. Необхідно остаточно усвідомити, що саме кожен із нас є господарем власного здоров’я. Яким би високим не був рівень розвитку медицини в державі, скільки б санаторіїв, лікарень, стадіонів та інших спортивних об’єктів не було зведено, користь від них буде незначною, якщо «мода» на здоров’я та культ здоров’я не стануть панівними в суспільстві. Проте більшість людей, особливо молодь, ставиться до свого здоров’я легковажно. Однією з головних причин такого ставлення є низька культура населення. Дехто вважає, що оскільки їхні батьки та родичі жили довго, то й вони будуть довгожителями, що вони здатні витримати все, але це — глибока помилка. Звісно, збереження, примноження та зміцнення здоров’я — це наполеглива й трудомістка справа, яка, однак, приносить відчуття насолоди та радості життя.

Мета: висвітлити діяльність, спрямовану на зміцнення здоров’я в контексті проблеми наркоманії.

Завдання роботи:

розкрити сутність понять «валеологія», здоров’я та хвороби людини;
висвітлити проблему збереження та зміцнення здоров’я;
охарактеризувати вплив екологічних чинників на здоров’я людини;
визначити медико-соціальні аспекти наркотизму;
продемонструвати вплив наркотиків на фізичне та психічне здоров’я, а також на репродуктивну функцію;
окреслити заходи боротьби з наркоманією та зміцнення здоров’я людини.

Розділ 1. Здоров’я людини

1.1. Поняття про валеологію

Сучасна епоха ставить перед біологічним видом Homo sapiens складні завдання, що випливають із тенденцій та напрямів суспільного розвитку. Йдеться насамперед про прискорений суспільний поступ і пов’язані з ним глобальні зміни — соціальні, економічні, технологічні та навіть кліматичні. Усе це вимагає від людини та її організму постійної адаптації до умов життя. Тому характерною ознакою нашого часу є прогресуюча нестабільність. А якщо додати екологічні проблеми, урбанізацію, зміну характеру трудової діяльності тощо, стає зрозуміло, що сучасна людина живе не в тих умовах, до яких була колись пристосована. Усе це суттєво впливає на людину, особливо на її біологічну природу.

На популяційному рівні знижуються функціональні резерви організму, його систем та органів, порушуються реактивність і резистентність, процеси саморегуляції, погіршується якість нащадків тощо. Як наслідок, змінюється характер захворювань сучасної людини: гіподинамія призводить до тяжких недуг — інфаркту, атеросклерозу, ішемії, гіпертонії, цукрового діабету; з’являються нові хвороби: СНІД, хронічна втома, пріонні захворювання, атипова пневмонія — загалом близько 30 нових нозологічних форм за останні 20 років, а також спостерігаються рецидиви старих хвороб, наприклад туберкульозу [2, с. 12].

Крім того, мають місце полісиндромні стани, які важко діагностувати, що знижує ефективність лікування.

Людина — продукт біологічної та соціальної еволюції, її здоров’я залежить від спадковості та екологічних умов, які останнім часом негативно впливають на генофонд нації.

Генофонд — це кількісний і якісний склад, відносна кількість усіх форм генів у популяції. Понад 10 мільйонів генів та пов’язані з ними білкові форми утворюють біологічну систему людини [2, с. 13].

Шкідливі чинники можуть спричиняти мутації генів та хромосом, що призводить до народження дітей із фізичними та розумовими вадами, різкого зниження резистентності. Глобальні катастрофи (Челябінськ, Арал, Чорнобиль), кислотні дощі, отруєні річки, вирубані ліси, екологічно шкідливі продукти харчування, наркотики породжують різноманітні захворювання, скорочують тривалість життя та спричиняють зростання дитячої смертності.

У структурі смертності трудового потенціалу суспільства домінують нещасні випадки та травми (38%).

Частка здорових новонароджених за останні 10 років зменшилася на 15%, частота онкологічних захворювань у дітей зросла майже на 10%, хвороби ендокринної системи та крові — на 30–35%, хвороби органів травлення — на 22–25%, хвороби органів дихання — на 40% [2, с. 15].

Запобігти подібним явищам лише засобами медицини неможливо. Потрібно вдосконалювати механізми саморегуляції, розвивати фізіологічні резерви організму та відновлювати втрачену гармонію між організмом і особистістю.

Депопуляційні процеси, що почали проявлятися в останній чверті XX століття, особливо загострилися в умовах економічної кризи в Україні. Це від’ємний приріст населення (щорічне зменшення на півмільйона), різке зниження загального рівня здоров’я, падіння середньої тривалості життя, зростання кількості спадкових хвороб та інвалідності. Безумовно, це значною мірою є наслідком погіршення екологічної ситуації та медичного обслуговування. Провідним чинником, що визначає здоров’я індивіда, є його ставлення до власного здоров’я та здоров’я оточуючих.

Ще в 1981 році Мадридська конференція міністрів охорони здоров’я європейських країн визнала пріоритетним освітнім напрямком збереження та зміцнення здоров’я населення. У 1988 році Комітет міністрів країн — членів Ради Європи розробив детальні рекомендації щодо впровадження курсів з охорони здоров’я в усі ланки освітніх закладів. Визнано, що отримання знань з питань охорони здоров’я та здорового способу життя важливе для всіх вікових груп, але найважливіше — для молоді, оскільки вона найлегше адаптується до змін способу життя, і саме від неї залежить майбутнє кожної країни. Цим пояснюється пріоритетність, яку Рада Європи надає розвитку спеціальних освітніх дисциплін, що формують у школярів і студентів свідому мотивацію здорового способу життя [10, с. 8].

У країнах Східної Європи та СНД цей напрямок отримав назву валеологічної освіти (І.І. Брехман, 1982, 1987).

Україна активно сприйняла світові тенденції щодо поліпшення здоров’я населення через освіту. Серед найважливіших стратегічних завдань національних програм «Освіта (Україна XXI століття)» і «Діти України» було визначено всебічний розвиток людини та становлення її духовного, психічного й фізичного здоров’я. Починаючи з 1994 року в школах України впроваджується викладання валеології, а в 1995 році Україна взяла участь у міжнародному проекті «Європейська мережа шкіл сприяння здоров’ю» [10, с. 11].

Валеологія — це наука, що вивчає теоретичні проблеми формування, збереження (підтримання) та зміцнення здоров’я людини з використанням медичних і нетрадиційних (парамедичних) технологій.

Мудрість, зрілість і прогрес суспільства визначаються його здоров’ям, рівнем інтелектуального та морального потенціалу.

Валеологія є відкритою та доступною наукою, її головним девізом має бути чесність. Окремі проблеми в суспільстві, колективі тощо інколи замовчуються (вплив екологічних чинників на здоров’я, статистика смертності, народжуваності), а молоді люди часто «черпають» знання про статеві стосунки, секс, еротику з сумнівних джерел. Сьогодні поширюється велика кількість «бульварної», науково необґрунтованої інформації з проблем сексу, здоров’я, харчування, завороження, привороження, «рятування» та лікування від усіх людських недуг. Це явне шарлатанство та задурманення з метою легкої наживи на людському горі.

Валеологія, як і будь-яка інша наука, має свій предмет наукового пізнання (здоров’я), об’єкт прикладання зусиль (людину), методи дослідження, мету, завдання та методологічні основи. Курс має виконувати такі функції:

— гностично-дослідницьку — забезпечувати мінімальне накопичення наукових знань, необхідних для формування студентом власного здоров’я та індивідуальної програми здорового способу життя;

— компенсаторну — ліквідувати прогалини в базовій освіті щодо збереження та зміцнення здоров’я;

— прогностичну — попереджувати негативні прояви поведінки студентів з урахуванням їхніх вікових особливостей (зокрема, вживання наркотиків, нерозбірливі статеві стосунки тощо) [10, с. 23].

1.2. Здоров’я та хвороба

Здоров’я та хвороба є основними категоріями наукового пізнання в медицині. Оскільки це пов’язано з людиною, яка живе в суспільстві, ці категорії мають медико-соціальний характер, тобто здоров’я та хвороба є соціально детермінованим станом людини. Водночас вони мають чітку біологічну основу, адже природа людини біологічна, а суть соціальна (людина не може розвиватися поза соціумом). Усі свої потреби вона реалізує через функції фізіологічних систем, і все соціальне не реалізується без біологічного (наприклад, мислення базується на рефлекторній діяльності головного мозку) [2, с. 19].

Таким чином, біологічна природа людини реалізує її соціальну сутність.

Хвороба — це патологічний процес. Хвора людина втрачає активну самостійність у реалізації своєї життєвої установки, втрачає оптимальний зв’язок із середовищем та оточуючим соціумом. Хвороба є пріоритетом медицини, її теоретичної та практичної сторін. Медицина займається саме хворою людиною, а не її здоров’ям. Вона виліковує людину, повертаючи їй здоров’я. Але, маючи конкретний предмет наукового пізнання (хворобу), медицина не може забезпечити досягнення високих показників здоров’я населення.

Відомо, що хвороба як категорія медицини має конкретний, доступний опис: назва, особливості розвитку, симптоматика, діагностика, поширеність, лікування, профілактика тощо. Цього не можна сказати про здоров’я.

Згідно з В.П. Куликовим, індивідуальне здоров’я — це відсутність хвороби, здоров’я як норма та здоров’я як успішне пристосування [2, с. 21].

Здоров’я — абстрактно-логічна категорія, яка може бути описана різними модельними характеристиками.

Якщо при обстеженні пацієнта лікар не знаходить ознак хвороби, він ставить діагноз «здоровий». Але такий висновок досить сумнівний. Наприклад, початкові стадії атеросклерозу або злоякісних новоутворень не проявляються симптоматично, а фактично людина вже нездорова. Інший приклад: одна й та сама людина за станом «норми» може працювати бухгалтером, учителем, але не пілотом чи водолазом. Справа в тому, що «фізіологічна норма» ще не відображає стан здоров’я. Принцип «норми» не може бути використаний і тому, що сьогодні можна говорити про різні рівні здоров’я в цілком здорової людини. Так, наприклад, у висококваліфікованого спортсмена після фізичного навантаження анаеробного характеру (робота максимальної та субмаксимальної потужності) рН крові досягає 7,0, але це не аргумент для висновку про патологію. Тому правомірно говорити про здоров’я як динамічний стан, що дозволяє проявитися якомога більшій кількості видоспецифічних функцій при економній витраті біологічного субстрату, тобто здоров’я — це здатність індивіда проявляти свої біологічні та соціальні функції [2, с. 22].

Згідно з М.М. Амосовим, який увів поняття «кількість здоров’я», здоров’я — це максимальна потужність органів і систем при збереженні якісних фізіологічних меж їхніх функцій [2, с. 23].

На думку В.В. Підвисоцького (одного із засновників патофізіології), не існує абсолютного здоров’я й абсолютної патології, бо між ними є безліч зв’язків і переходів. О.О. Богомолець сформулював поняття про єдність норми та патології. Це можна продемонструвати прикладом системи сполучених посудин: чим більше здоров’я, тим менше можливостей для хвороби, і навпаки.

Між станом здоров’я та хворобою існує перехідний, або «третій стан», який додатково поділяють на передхворобу та недемонстративні патологічні процеси.

Головна ознака передхвороби — можливість розвитку патологічного процесу внаслідок зменшення резервів здоров’я, коли кількісні зміни переходять у якісні.

Є два підходи до визначення індивідуального здоров’я — адаптативний і креативний.

Лікар-натуропат Герберт Шелтон дає таке визначення здоров’я: «Здоров’я — це стан цілісного та гармонійного розвитку при адаптації кожного з органів один до одного. При цьому кожен орган більш ефективно працює на користь цілого (організму), ніж на власну користь. Будь-яка хвороба — це порушення законів життєдіяльності організму, законів природи» [1, с. 34].

Інші автори, розглядаючи індивідуальне здоров’я, беруть до уваги визначення Всесвітньої організації охорони здоров’я і вважають, що індивідуальне здоров’я — це стан повного фізичного, душевного, сексуального та соціального благополуччя, здатність пристосовуватися до умов зовнішнього та внутрішнього середовища і природного процесу старіння, а також відсутність хвороб і фізичних дефектів. Але наведене визначення повністю виключає розумове благополуччя. Слід пам’ятати, що сучасна людина активно творить історію, створює нові форми соціального та економічного укладу на планеті Земля. При цьому 90% усіх сучасних факторів ризику існуючих хвороб цивілізації, а також загроза екологічному благополуччю природи мають антропогенне походження, тобто є наслідком творчої цивілізованої діяльності людини. Усі глобальні кризи є похідними від людської діяльності [1, с. 35].

Відомий учений і теоретик медицини А.І. Струков пов’язував поняття здоров’я та свободи людини. Згідно з його вченням, хвороба — це порушення нормального (оптимального) способу реалізації потреб (матеріальних, духовних). Здоров’я — це нормальний психосоматичний стан і здатність людини оптимально задовольняти свої матеріальні та духовні потреби. Здоров’я та світогляд взаємопов’язані та взаємообумовлені. Струков вважає, що лише духовний світогляд є головною основою справжнього здоров’я [2, с. 28].

Згідно з В.П. Казначеєвим, здоров’я слід розглядати як валеологічний процес формування організму та особистості людини [2, с. 28].

За А. Маслоу, основними потребами людини є не лише потреби тіла, але й прагнення до безпеки, надійності, захисту, створення сім’ї, належності до суспільства, клану, друзів, поваги, самоповаги, свободи, яка забезпечить повний розвиток талантів тощо [2, с. 29].

П.В. Сімонов створив тріадну структуру основних потреб людини в її актуальному житті:

1. Вітальні (біологічні) потреби.

2. Соціальні потреби.

3. Ідеальні потреби (пізнання навколишнього світу та свого місця в ньому, смислу і призначення свого існування на землі).

Принципово ці потреби відображають три рівні організації існування людини — біологічний (фізіологічний), свідомий (інтеграцію людини в соціум) та духовний (духовну культуру) [2, с. 29].

Згідно з ученням Аристотеля, рослини мають вегетативну душу, тварини — вегетативну та чуттєву, люди — вегетативну, чуттєву та раціональну. Нормальна людина має гармонійну цілісність усіх трьох порядків свого існування: фізичного (біологічного), душевного (соціальної адаптації) та духовного (особистої задоволеності) [2, с. 30].

В.І. Вернадський назвав оболонку землі, де живе людина, ноосферою, а не антропосферою саме тому, що, за винятком розуму, решта в людині належить біосфері. За О.О. Ухтомським, людиною неможливо бути, нею лише можна стати [2, с. 31].

Таким чином, починаючи з рівня свідомості, людина існує у двох якісно різних сферах: адаптаційній та креативній. Первинного значення в адаптаційному існуванні набувають фактори зовнішнього середовища: фізичні, соціальні, екологічні. При цьому людина пристосовується до дії реального оточуючого середовища. У методологічному плані процеси адаптації знайшли своє повне відображення в роботах І.П. Павлова про умовні рефлекси, у біхевіоризмі Дж. Уотсона та його схемі S — R, де кожен стимул або ситуація (S) відповідає певній поведінці (або реакції — R) [2, с. 31].

Креативне існування людини, на відміну від адаптаційного, спрямоване на осмислення вищих, відсутніх у мінливій реальності цінностей та їх практичне досягнення. Швейцарський психолог Ж. Піаже вважає, що в процесі соціалізації людина постійно осмислює нові для себе цінності та прагне до практичного досягнення нових цілей. Цей соціальний рух уперед і є креативною діяльністю людини [2, с. 32].

Отже, діяльність людини як продукту біологічної та соціальної еволюції спрямована, з одного боку, на адаптацію до умов існування (фізичних і соціальних), а з іншого — на творче осмислення життя та постійний рух уперед. Ця діяльність обумовлена фізичним, душевним і духовним здоров’ям.

За Б.Н. Чумаковим, здоров’я людини — насамперед процес збереження та розвитку її психічних і функціональних якостей, оптимальної працездатності та соціальної активності при максимальній тривалості життя [2, с. 33].

Фактори, які впливають на здоров’я людини:

1) біологічні можливості;

2) соціальне середовище;

3) природно-кліматичні умови.

За даними академіка Ю.П. Лисицина, факторами, які визначають здоров’я, є:

— здоровий спосіб життя — 50–55%;

— екологічні фактори — 15–20%;

— спадковість — 15–20%;

— медицина — 10–15%.

Він розрізняє чотири категорії способу життя (modus vivendi):

— економічну (рівень життя);

— соціальну (якість життя);

— соціально-психологічну (стиль життя);

— соціально-економічну (уклад життя) [2, с. 34].

1.3. Проблема збереження та зміцнення здоров’я

Прогрес зумовлений фізичним, інтелектуальним і духовним потенціалом людства. Для їх розвитку створюються відповідні інститути: інтелектуальний потенціал підтримується та розвивається системою освіти й виховання, наукою; духовний — вірою, ідеологією; фізичний — фізичним вихованням, спортом. Ці потенціали мають певний зв’язок. Одним із критеріїв потенціалу людини є її здоров’я. Це надзвичайна соціальна цінність. Хороше здоров’я — основна умова для виконання людиною її біологічних і соціальних функцій, фундамент самореалізації особистості.

Проблема збереження здоров’я людей, нації — це піклування не лише медицини, а й усієї держави. Незважаючи на великі кошти, які людство витрачає на медицину, здоров’я не покращується, а навпаки, зростає кількість хворих. Так, згідно з даними Асамблеї Всесвітньої організації охорони здоров’я, з 1980 по 1990 рік кількість хворих та інвалідів на Землі значно зросла. Онкологічні та ендокринні захворювання у світі є причиною смерті у 54%, а в розвинутих країнах — навіть у 75% випадків. Кількість хворих на цукровий діабет зростає вдвічі кожні 15–20 років. Серед хворих на цукровий діабет інсулінозалежну форму виявляють у 4% випадків у Європі та у 7% у США [5, с. 47].

Слід враховувати й те, що не всі люди, які потребують цього, можуть використовувати сучасні досягнення медицини та біології через високу вартість діагностичних і лікувальних методів, здатних поглинути весь бюджет навіть розвинутих держав.

Своєю чергою, надмірне використання ліків (лікарська епідемія) також призводить до порушення здоров’я, зокрема різних проявів алергії.

Людина — предмет вивчення багатьох природничих (біологія, антропологія, фізіологія, медицина) і суспільних (соціологія, психологія, філософія та інші) наук. Але проблема її здоров’я досі монополізована медициною, яка фактично є наукою про хвороби людини.

Процес управління здоров’ям вимагає формування, підтримки та зміцнення здоров’я і складається з таких формальних етапів:

1. Збирання й аналіз інформації про стан об’єкта, його прогнозування.

2. Формування програми дій із предметом та її реалізація.

3. Аналіз адекватності управління здоров’ям (зворотний зв’язок) [5, с. 49].

Створення здорових умов існування людини, які розробляє гігієна, — це пасивно-захисний шлях профілактики захворювань. Активну позицію оздоровлення неможливо обґрунтувати без визначення суті індивідуального здоров’я, яким слід управляти.

Це основна проблема вчення про здоров’я. Проблему індивідуального здоров’я розглядали Гіппократ, Гален, Авіценна. Саме Гален сформулював поняття «третього» стану — перехідного між здоров’ям і хворобою. Цій проблемі приділяли увагу С.П. Боткін, І.П. Павлов, М.М. Амосов, І.О. Аршавський, а І.І. Мечніков уперше висловив думку, що хвороба є взаємодією збудника (причини) та організму [5, с. 51].

Уперше спробу сформувати сучасне уявлення про стан здоров’я та механізми здоров’я зробили в 60-х роках XX століття патологи С.М. Павленко та С.Ф. Олійник. Вони обґрунтували напрямок, який отримав назву санологія — загальне вчення про протидію організму хворобі, в основі якого лежить саногенез. Саногенез — це динамічний комплекс захисно-пристосувальних механізмів, які проявляються при дії надмірних подразників протягом усього часу патологічного процесу. Вони також запропонували терміни «передхвороба» та «оздоровлення» [5, с. 52].

Проте ця концепція, хоч і була прогресивною, не була сприйнята медициною.

Суттєвий внесок у розвиток валеології зробили представники військової медицини, які готували людей до роботи в екстремальних умовах — водолазів, космонавтів тощо (Апанасенко Г.Е., Баєвський Р.М. та інші).

Вони сформували поняття «донозологічна діагностика», а також учені в галузі спортивної медицини, що вивчали фізичний стан людини (Душанін С.А., Муравйов І.В. та інші).

Засновником валеології в сучасному розумінні цього слова став учень Н.В. Лазарева — І.І. Брехман, який уперше в 1982 році на науковій основі розглянув проблему збереження та зміцнення здоров’я практично здорових людей. Він запропонував вивчати кількість і якість здоров’я в здорового індивідуума. У своїй роботі «Вступ до валеології — науки про здоров’я» він стверджував, що наука про здоров’я не повинна бути проблемою лише для медицини, а має стати інтегральною, формуватися на основі медицини, екології, біології, психології та інших наук. Медицина є наукою про хвороби людини, а її здоров’я розглядається як наслідок боротьби з хворобами [12, с. 18].

У 80-ті роки Ю.П. Лисицин запропонував поняття про суспільне здоров’я (санологію), а також категорію «образ життя». У 1987 році в Ленінграді в медичному інституті відкрилася перша кафедра валеології.

З 1991 року проблемами валеології в Росії широко цікавиться Державний науково-дослідний центр МОЗ (І.А. Гундаров, О.О. Александров).

В Україні курс валеології почав викладатися з 1991 року завдяки проф. І.В. Муравйову в Кримському медичному університеті на кафедрі фізичного виховання і здоров’я. З 1996 року в Україні та Росії видається журнал «Валеологія».

Валеологія вирішує проблему індивідуального здоров’я, а суспільне здоров’я — це предмет соціальної гігієни. Однак валеологія широко використовує фактори соціальної гігієни для формування, зміцнення та вдосконалення індивідуального здоров’я [12, с. 20].

Проблеми валеології цікавлять психологів, біологів, дієтологів, народних умільців, духовних учителів. Усі вони ставлять здоров’я в центр науки й практики, що має гуманістично орієнтувати сучасну медицину та біологію, скоротити, наскільки можливо, відстань між людиною та її здоров’ям, озброїти її практичними знаннями про власне тіло й душу, перенести проблему вилікування від хвороб із соціального та медичного плану у власний.

Mens sana in corpore sano — у здоровому тілі здоровий дух.

Хвороба розглядається соціумом як засіб зміцнення душі.

Хвороба, окрім філософського та релігійного позитивного ставлення, отримує поступку з боку медицини. Це та основа, на якій вона тримається. Цьому сприяють і суспільство, і його члени, які мають на меті лікуватися. Дуже багато простих методів, які використовували наші діди й прадіди, зараз забуті. Сучасне суспільство сприймає лікування як благо, як об’єкт споживання. Хвороба отримує повне визнання. Сучасна реклама просуває не ті товари, які сприяють здоров’ю та здоровому способу життя, а лише засоби лікування та медичні послуги. Не користуватися послугами лікаря вважається ознакою бідності, маргінальності. Постійно надходить інформація про успіхи мікрохірургії, трансплантації тощо.

Основна категорія валеології — індивідуальне здоров’я людини, яке виходить із гармонійності та сили біоенергоінформаційної системи, якою є людина. Саме гармонійність і потужність цієї системи є основою життєздатності, благополуччя індивіда з точки зору його фізичної, психічної та соціальної суті.

Згідно з уявленням відомого американського валеолога, теоретика медицини Г. Сигеріста (1941), здоровою є людина, яка має гармонійний фізіологічний і розумовий розвиток, добре адаптована до навколишнього фізичного й соціального середовища... Тому здоров’я не означає відсутності хвороби: це дуже позитивне, життєрадісне й охоче виконання обов’язків, які життя покладає на людину [12, с. 25].

У преамбулі Статуту ВООЗ у 1948 році записано: «здоров’я — це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороби і фізичних дефектів». Досконалість функцій у людини може бути охарактеризована, у тому числі й кількісно, резервами енергетичного, пластичного та регуляторного забезпечення. З цієї точки зору дефініція здоров’я людини виглядає таким чином: здоров’я — це цілісний динамічний стан організму, який визначається резервами енергетичного, пластичного та регуляторного забезпечення функцій, характеризується стійкістю до дії патогенних факторів і здатністю компенсувати патологічний процес, а також є основою виконання біологічних і соціальних функцій [12, с. 26].

Трьом рівням людини (соматичному, душевному та духовному) відповідають і три аспекти здоров’я — соматичний, психічний і духовний.

Резерв здоров’я індивіда, як правило, залежить від його фізичного стану та способу життя.

Фізичний стан — це здатність людини виконувати фізичну роботу (розрізняють окремі рівні роботи: максимальну, субмаксимальну, великої потужності та помірної потужності) [12, с. 27].

Спосіб життя — соціальна категорія, яка включає якість, устрій і стиль життя. За визначенням ВООЗ, спосіб життя — це спосіб існування, який ґрунтується на взаємодії між умовами та конкретними моделями поведінки людини. Таким чином, «здорова» модель поведінки для певних, конкретних умов зменшує ризик виникнення захворювання. З цього також випливає, що різні умови життя передбачають і різні моделі поведінки [12, с. 29].

Спосіб життя визначається суспільством, а не медициною, але принципи здорового способу життя формуються різними науками: соціологією, медициною, психологією тощо.

Якісна сторона життя — одна з характеристик способу життя, визначається ступенем соціальних і духовних свобод індивіда. Індикатори якості життя — освіта, прибутки, забезпеченість житлом, транспортом, свобода думки й слова тощо.

Комплекс заходів з оптимізації народжуваності, росту та розвитку підростаючого покоління є формуванням здоров’я нації, суспільства, а комплекс заходів із підтримки, зміцнення та поновлення здоров’я індивіда є категорією збереження здоров’я людини. Існує кілька механізмів, завдяки яким здійснюються ці комплекси: гомеостатичний, адаптивний, регенеративний та інші, які реалізуються як у здоровому, так і в хворому організмах.

Здоров’я може бути популяційним, або здоров’ям суспільства, та індивідуальним.

Суспільне здоров’я характеризується системою статистичних показників:

а) відтворення (медико-демографічна характеристика);

б) запас фізичних сил або дієздатність (показники фізичного розвитку);

в) особливості адаптації до умов навколишнього середовища (показники захворюваності).

Відповідно до вимог ВООЗ, популяційне здоров’я характеризується такими показниками:

1. Політика в галузі охорони здоров’я:

— виділення ресурсів на медичну допомогу на одного громадянина;

— рівномірність прибутків у суспільстві;

— наявність мережі охорони здоров’я;

— забезпеченість лікарями;

— рівень доступності здоров’я для населення.

2. Структурно-економічні показники:

— рівень народжуваності та смертності серед населення;

— валовий національний продукт та його приріст;

— рівень безробіття;

— житлові умови;

— енергетична забезпеченість населення.

3. Медична освіта:

— наявність медичної освіти;

— доступність медичної освіти (фізична й економічна).

4. Охоплення населення первинною медичною допомогою:

— санітарна освіта;

— доброякісність харчування;

— доброякісність води;

— охорона здоров’я матері та дитини;

— планування сім’ї;

— профілактичні щеплення;

— забезпеченість ліками;

— можливість ефективного лікування.

5. Показники здоров’я населення:

— частка новонароджених (%) із масою менше 2,5 кг;

— частка новонароджених (%) із масою 3,3–3,4 кг;

— психічний розвиток дітей і підлітків;

— дитяча смертність;

— тривалість життя;

— смертність від окремих хвороб;

— захворюваність загальна та індивідуальна;

— самогубства, алкоголізм, наркоманія [12, с. 36].

1.4. Вплив екологічних факторів на здоров’я людини

Людина — це біологічна істота, тому всі природні фактори та умови, у яких вона живе, впливають на її здоров’я. Активна трудова діяльність упродовж багатьох тисяч років розвинула й ускладнила взаємозв’язок людини та природи. Лише шляхом пристосування до навколишнього середовища людина залишається жити на Землі. Сьогодні природне середовище, у якому діє людина, змінюється швидше порівняно з адаптивністю людини, що негативно позначається на її здоров’ї.

Проблеми взаємовідносин між живими істотами та умовами їхнього життя вивчає наука екологія (від oikos — дім, житло та logos — наука). Рівновага людини з навколишнім світом — це насамперед її комфортне відчуття себе в ньому. Такий стан передбачає сприятливе поєднання умов життя, як природних, так і соціальних.

Покоління наших предків жили в тісному спілкуванні з природою. Уклад життя та праці був синхронним із природними режимами. Кожна пора року мала притаманні тільки їй трудову налаштованість і режим життя. Проблема здоров’я людини вирішувалася досить ефективно й просто. Це пояснюється тим, що культура здоров’я складалася в індивідуальній свідомості особистості поступово, під впливом природних умов життя, і була важливим елементом загальної культури людини.

Нині вся сукупність факторів діяльності людини, які негативно впливають на її здоров’я, вимагає іншого підходу до проблеми формування здоров’я. Сьогодні люди живуть у режимі виробничого циклу, однаково в будь-яку пору року. Умови життя та праці сучасної людини, безперечно, покращилися, але наслідки цього далеко не однозначні.

Забрудненість навколишнього середовища, поряд із токсичними ефектами, таїть у собі небезпеку генетичних змін (на потреби промисловості спалюється 10 млрд т палива, у повітря потрапляє близько 20 млрд т вуглекислого газу, 300 млн т чадного газу, 50 млн т окису азоту, сотні мільйонів тонн пилу, велика кількість шкідливих та канцерогенних речовин). Забруднення атмосфери стало великою проблемою для міст. Осідання викидів на крапельках води зумовлює появу димних туманів — смогу. Л. Батони писав: «Станеться одне з двох: або люди зроблять так, що в повітрі стане менше диму, або дим зробить так, що на Землі стане менше людей» [2, с. 39].

Надходження великої кількості окисів азоту та сірки зумовлює появу кислотних дощів, які забруднюють територію на великих відстанях від джерел їхнього викиду. Такі дощі знищують рослини та тварин, пошкоджують людські споруди та конструкції. Промислові викиди в атмосферу фреонів зменшують товщину озонового шару навколо Землі, який захищає живу природу від згубної дії ультрафіолетових променів із космосу.

Особливо негативно позначилася на стані здоров’я населення нашої країни аварія на Чорнобильській атомній станції.

Конституційне право на безпечне для життя та здоров’я довкілля (право на екологічну безпеку) тісно пов’язане з правом на життя й охорону здоров’я.

Екологічна ситуація потребує мобілізації всіх урядових та неурядових організацій, усього суспільства на вирішення існуючих проблем. Основні шляхи для цього:

— перехід до матеріало- та енергозберігаючих технологій, а в перспективі — до замкнутих, безвідходних циклів виробництва;

— раціональне природокористування з урахуванням особливостей окремих регіонів;

— розширення природно-заповідних територій;

— екологічна освіта та виховання населення.

Вирішення проблеми здоров’я людини закладено в самій людині, у знанні та розумінні нею низки проблем, а також в умінні дотримуватися правил здорового способу життя.

Розділ 2. Медико-соціальні проблеми наркотизму

2.1. Наркотичні засоби та їх вплив на людину

Наркотик — це будь-яка хімічна сполука, що впливає на психічний стан організму. Зловживання наркотиками — це їхнє вживання будь-яким неприйнятним способом із медичної та соціальної точок зору, або прийнятним для більшості суспільства, але неправильним [2, с. 204].

Тут доречно назвати психоактивні наркотики: ті, які впливають на організм, викликаючи зміни поведінки, як-от ейфорія та галюцинації. Використання та виробництво багатьох наркотиків, якими зловживають люди, заборонено в багатьох країнах, але алкоголь і тютюн — дві найбільш широко розповсюджені наркотичні речовини, цілком законні та легко доступні. Однак із того часу, коли було твердо доведено небезпеку паління, ця звичка стає все більш неприйнятною в багатьох країнах.

Наркотичні засоби та їх вплив на людину відомі багато століть. Але тільки в другій половині XX століття наркотики та близькі до них за дією на організм людини речовини занепокоїли суспільство як такі, що здатні призвести до загибелі людської цивілізації. Вживання наркотиків призводить до тяжкої хвороби — наркоманії.

Слід зауважити, що поряд із вживанням наркотиків останнім часом серед частини людства дедалі частішають випадки вживання психотропних та сильнодіючих речовин. Хворобливий потяг до таких препаратів називається токсикоманією.

За даними Міністерства внутрішніх справ України, станом на 1 січня 2000 року на обліку за немедичне вживання наркотичних засобів перебувало майже 20 споживачів наркотиків на 10 тисяч населення України.

Зростання рівня наркотизації в суспільстві призводить до збільшення злочинності на ґрунті наркоманії. Це пояснюється специфічністю даного контингенту осіб, які заради здобуття чергової дози наркотиків здатні скоїти будь-які злочини. Протягом 1999 року наркоманами та особами, що перебували в стані наркотичного збудження, вчинено 14506 злочинів, що в 1,3 раза більше, ніж у 1995 році.

Стаття 1 Закону України від 15 лютого 1995 року «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» дає їм визначення:

— наркотичні засоби — рослини, сировина та речовини, природні й синтетичні, класифіковані як такі в міжнародних конвенціях, а також інші рослини, сировина та речовини, що становлять небезпеку для здоров’я населення в разі зловживання ними та віднесені до вказаної категорії Комітетом по контролю за наркотиками при Міністерстві охорони здоров’я України (далі — Комітетом);

— психотропні речовини — будь-які природні чи синтетичні речовини та матеріали, класифіковані як такі в міжнародних конвенціях, що становлять небезпеку для здоров’я населення в разі зловживання ними та віднесені до вказаної категорії Комітетом;

— прекурсори — речовини та їх солі, класифіковані в міжнародних конвенціях як хімічні матеріали, що використовуються для виготовлення наркотичних засобів і психотропних речовин, а також хімічні речовини та їх солі, що використовуються з такою самою метою та віднесені до вказаної категорії Комітетом;

— аналоги наркотичних і психотропних речовин — синтетичні та виділені з природної сировини продукти, що мають хімічну структуру та властивості, схожі за структурою та властивостями з речовинами, що викликають стимулюючий, депресивний чи галюцинаційний стан, небезпечні для здоров’я населення в разі зловживання ними та не затверджені як наркотичні засоби чи психотропні речовини міжнародними конвенціями ООН, а також рішенням Комітету [2, с. 205].

Вживати окремі види наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів дозволяється лише з метою застосування в медичній практиці або для науково-дослідної роботи, експертної чи оперативно-розшукової діяльності, або з навчальною метою. Цей обіг суворо регламентований і може здійснюватися підприємствами державної та комунальної форми власності за наявності відповідної ліцензії.

Найбільш розповсюдженими з наркотичних засобів, які використовують наркомани (від грецьк. narke — сон, заціпеніння + mania — безумство, потяг, пристрасть), є препарати групи опію. Опій — випущений молочний сік, виділений із надрізів на недозрілих коробочках різних сортів маку, або екстракт пропареної соломки маку. Опій містить алкалоїди (близько 20) у межах від 2–3 до 15–20% [7, с. 11].

Із макової головки добувають опіумну сировину, з якої виготовляють такі важкі наркотики, як морфій і героїн. Серед наркотичних засобів, які не належать до лікарських, у нелегальний обіг найчастіше потрапляють опій-сирець, екстрактний опій, оцетилований опій, макова соломка.

Морфін має виражений вплив на нервову систему. Під час використання малих доз морфіну (максимальна доза для дорослих 0,05 г на добу) настає параліч центрів кори головного мозку, що призводить до глибокого сну. Звідси стара назва «морфій» на честь бога сну Морфея. Характерним проявом дії морфіну на кору головного мозку є стан ейфорії, що може призвести до морфінізму — дуже тяжкого захворювання. Специфічним антагоністом морфіну та інших наркотичних анальгетиків є наролфін, який використовується як антидот при різкому пригніченні дихання, зниженні артеріального тиску, аритмії серця та інших порушеннях функцій організму, викликаних отруєнням морфіном [7, с. 12].

Наролфін також використовується для діагностики морфінової наркоманії (експрес-метод виявлення морфінної абстиненції).

Опійні препарати наркомани використовують при палінні, внутрішньому споживанні, а також вводять під шкіру та внутрішньовенно.

При гострій інтоксикації опієм виникає відчуття тепла, поліпшення самопочуття та настрою. При цьому якщо доза невелика, то настає сон, а коли значна — виникають нудота, блювота, загальна слабкість, запаморочення, погіршення дихання та кровообігу, звуження зіниць, реакція на світло зникає.

При хронічній інтоксикації опієм спостерігаються ейфорія, галюцинації. Тривале використання опію призводить до психічної та фізичної деградації.

До сільськогосподарських та диких культур, що містять наркотичні засоби, належить конопля (канабіс). Зловживання наркотичними засобами, що містяться в індійській коноплі (гашиш, анаша, марихуана), призводить до тяжкого захворювання — гашишизму. Діючим наркотичним засобом коноплі є тетрагідроканабінол. Гашиш використовується наркоманами шляхом паління в чистому вигляді або в суміші з тютюном, що призводить до психічних станів із яскравими зоровими та слуховими галюцинаціями.

Серед рослинного світу планети існує ще кока, значно поширена в Південній Америці. Із листя коки шляхом переробки виготовляють наркотичний засіб кокаїн (останнім часом він з’явився в Україні). Кокаїн — цінний місцевоанестезуючий засіб і використовується в медичній практиці. Але за тривалого використання може виникнути тяжка наркоманія — кокаїнізм. Дія кокаїну проявляється сп’янілою веселістю, прагненням до діяльності, пізніше з’являються галюцинації, страх, марення, втрата відчуття смаку, слуху, зору, розширення зіниць, судоми, паралічі.

За тривалого використання кокаїну досить швидко настає звикання до нього та потреба в збільшенні дози. Наркомани стають черствими, егоїстичними, дріб’язковими та підозрілими. Хворий залишає свої справи, байдуже ставиться до близьких, стає неохайним. Важливою діагностичною ознакою кокаїнізму є «кокаїновий» блиск очей — розширення зіниць при в’ялій реакції на світло [7, с. 14].

Подальшого поширення набувають наркотики на синтетичній основі — ЛСД, амфетаміни та інші, які за впливом повною мірою конкурують із наркотиками, виготовленими з природної сировини.

Причини наркоманії умовно поділяють на соціальні, соціально-психологічні та психологічні. Вони пов’язані з умовами життя, цінностями суспільства, можливістю самореалізації, упевненістю в собі та своєму майбутньому. Існують такі причини початку зловживання наркотиками.

Соціальна домовленість. Якщо вживання певного наркотику прийнято в групі, до якої людина належить або себе відносить, вона вважає необхідним його вживати, щоб довести свою приналежність до цієї групи, «за компанію».

Задоволення. Одна з головних причин, чому люди вживають наркотики, — це супутні та приємні відчуття: від гарного самопочуття й релаксації до містичної ейфорії.

Доступність. Нелегальне та легальне споживання наркотиків найбільш високе там, де вони легше доступні, наприклад, у великих містах, серед торговців цим зіллям.

Цікавість щодо наркотиків змушує деяких людей почати самим їх приймати.

Ворожість. Застосування наркотиків може виглядати символом опозиції цінностям суспільства, незалежності від держави, батьків. Коли людина відкидає суспільство або саму себе, свої надії, тоді виникає почуття безглуздості життя, ізоляції, з’являється схильність до наркоманії.

Багатство та бездіяльність призводять до нудьги та втрати інтересу до життя, виходом і стимуляцією в цьому разі можуть здатися наркотики, які несуть нові відчуття.

Відхід від стресу. Більшості людей удається справлятися з найбільш стресовими ситуаціями їхнього життя, але деякі намагаються знайти собі розраду у вживанні наркотиків, щоб заспокоїтися та вгамувати біль, через боязнь самотності [11, с. 34].

Історія вживання наркотиків досить довга.

У Південній Америці індіанці використовували листя рослини кока, жування якої вгамовувало голод та знижувало інші потреби. Після завоювання цих земель іспанці познайомилися зі специфічним впливом на людину цієї рослини та привезли її до Європи.

Опіумний мак відомий здавна, історія його розповсюдження навіть пов’язана з війнами. Перша (англо-китайська) 1840–1842 рр. та Друга (англо-франко-китайська) 1856–1860 рр. принесли величезні прибутки, які європейці вивозили з Китаю після продажу там опіуму, кількість якого рахували тисячами тонн [11, с. 35].

Індійська конопля, із якої готували марихуану, відома майже три тисячі років.

Алкоголь супроводжує людину здавна, хмільні напої з винограду, меду, плодових соків виготовляли від початку цивілізації. Однак лише в кінці першого тисячоліття нашої ери араби навчилися переганяти вино на спирт, а потім цим умінням оволоділи європейці. Відтоді промислове виробництво алкогольних напоїв пішло дуже далеко, особливо це пов’язано з можливістю одержання величезних прибутків від їхнього продажу. Незважаючи на всі релігійні заборони пияцтва, держави запроваджували монополії та заохочували до нього, широко використовуючи «п’яні» гроші для поповнення бюджету. Не відставали від урядів і представники пануючих класів у такій прибутковій справі.

Вдихання диму різних рослин із метою впливу на психіку використовували представники багатьох народів світу, але лише тютюн став рослиною, що найбільше зашкодила людству. Поширення паління теж пов’язане з досвідом індіанців, від яких іспанці в XVI столітті навчилися вирощувати та вживати тютюн. Активно діючу речовину тютюну — нікотин названо так на честь дипломата Жана Ніко, що подарував королеві Франції Катерині Медичі порошок для боротьби з головним болем, пов’язаним зі зміною тонусу судин. Ставлення до вживання тютюну, як паління, так і жування або нюхання, відразу було різним. Одні вважали його чудовим засобом, що зміцнює здоров’я, а інші вбачали новий порок людства. Слабкий наркотик вироблявся та споживався у все більших обсягах, незважаючи на боротьбу з цим явищем церкви. Хоча багато хто не вважає тютюн наркотиком, але звикання, механізм дії та шкідливість його впливу дають усі підстави це робити.

У першій половині XX століття з’явився новий наркотик — галюциноген, виділений із грибка, який паразитує на злакових рослинах. На основі цієї речовини створили синтетичний аналог — ЛСД (діетиламід лізергінової кислоти) [11, с. 37].

Можливості хімічної технології та технічний прогрес суттєво вплинули на перелік наркотичних засобів. Виявлення активно діючих речовин у відомих рослинних наркотиках дозволило налагодити виробництво більш концентрованих препаратів та їх синтетичних аналогів. Розвитку виробництва таких речовин додало значного поштовху бажання багатьох людей позбавитися стресу, обумовленого темпом життя, невдоволеності своїм становищем. З’явилася велика кількість фармакологічних препаратів, які підвищували настрій і працездатність, додавали сил, але натомість вимагали постійного вживання, тобто стрімко виникало звикання до них, а потім виявлялися негативні наслідки їхнього впливу на фізичне та психічне здоров’я людини.

2.2. Наркоманія та її розповсюдження

Наркоманія — це захворювання, яке виникає внаслідок вживання специфічних препаратів, що отримали загальну назву наркотики. Воно характеризується нездатністю стриматися від споживання постійно зростаючої кількості наркотиків. При цьому виникає стійка фізична та психічна залежність від них, що проявляється ураженнями внутрішніх органів, розладами психіки, розвитком абстинентного синдрому (від abstinentia — повне утримання від уживання чогось), так званої ломки в наркоманів або похмілля в алкоголіків [2, с. 213].

Споживання наркотиків викликає наркотичну ейфорію (від euphoria — піднесеність), досягнення якої вимагає з часом усе більшої їхньої кількості, усі бажання зводяться до одного — дістати все більше й більше наркотичної речовини.

Наркоманія — це загальний термін, що включає кілька форм залежності.

Толерантність (витримування) до наркотику збільшується в міру того, як організм звикає до нього.

Зі збільшенням толерантності зростає кількість наркотику, необхідна для одержання колишнього ефекту.

Залежність — це термін, який описує стан звикання організму жити під впливом наркотику. Коли прийом наркотику припиняється, наркоман відчуває крайній дискомфорт, тобто синдром скасування.

Психологічна залежність — потреба або бажання продовжувати приймати наркотик, незалежно від того, чи є фізична залежність, чи немає. Однак людина після довгого вживання або застосування при специфічних обставинах може звикати до наркотику [2, с. 214].

Розвиток наркоманії відбувається у три стадії:

— початкова, або звикання, коли змінюється реактивність та формується психічна залежність;

— середня, або хронічна, коли формується фізична залежність від наркотиків, перебудовується функціональна діяльність організму, порушується нормальна робота його органів і систем, що викликає з часом нестерпно болісні відчуття;

— пізня, або виснаження, коли руйнуються структури нервової та інших систем, людина втрачає контроль за своїми вчинками, нездатна аналізувати та адекватно оцінювати свій стан.

Проблеми наркоманії хвилюють увесь світ. Вважається, що на Землі понад 1 млрд людей уживає наркотики. Не є винятком і Україна.

Доповідь Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю від 24 січня 2002 року «Про стан протидії незаконному обігу наркотиків, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними, ефективності заходів, спрямованих на запобігання негативному впливу наркоманії на молодь протягом 2000–2001 років» містить деякі цифри. Так, на початок 2002 року в Україні офіційно виявлено 107100 наркоманів, серед яких 68% старших за 30 років, 78% — непрацюючі, майже 25% — жінки, 5400 — неповнолітні. Фахівці вважають, що реальні показники перевищують наведені у 10 разів. Таким чином, серед 500 українців є 1 наркоман. Щорічно береться на облік 10–15 тис. наркоманів [2, с. 216].

За даними МВС України, протягом 2001 року особи в наркотичному стані вчинили 14,5 тис. злочинів, більшість із яких — з метою одержати кошти на придбання наркотичних засобів.

Надзвичайно поширені такі наркотики, як алкоголь та тютюн.

Чинниками, що сприяють поширенню наркотиків, є:

— величезні прибутки від торгівлі ними;

— поширення в мистецтві та масовій культурі творів, які показують задоволення від уживання наркотиків, створюють позитивний образ наркоманів;

— зниження негативного ставлення з боку суспільства, родичів та знайомих до вживання наркотиків.

2.3. Вплив наркотиків на фізичне та психічне здоров’я, репродуктивну функцію людини

Висунуто кілька теорій дії наркотиків на організм — фармакологічну, нервово-гуморальну та змішану.

Більшість психоактивних наркотиків хімічно подібні до речовин, які виділяються нервовими клітинами при їхній стимуляції. Ці речовини взаємодіють з іншими нервовими клітинами, що забезпечує передачу імпульсів та реагування на них. До таких речовин належать серотонін та ендорфіни, які контролюють настрій, емоції, вивільнення гормонів, а також зменшують відчуття болю.

Психоактивні наркотики підсилюють вплив цих природних речовин, викликаючи підвищену реакцію з боку рецепторів (відчуття «кайфу»). Потім зворотний зв’язок викликає їхнє менше виділення, якщо ж наркотик продовжувати приймати, то виділення припиняється. Для досягнення попереднього задоволення потрібно все більше й більше наркотику. Припинення вживання наркотику призводить до неприємних фізичних наслідків, тому що виділення природних речовин не відновлюється протягом декількох днів. У цей час організм змушений обходитися без наркотику та без них.

Одні наркотики придушують нервову активність мозку, інші стимулюють її — у цьому полягає розходження в їхніх психічних ефектах. Має значення кількість прийнятого наркотику, його чистота та концентрація, шлях уведення, а також психічний і фізичний стан людини, яка вживає наркотики, її очікування та реакція оточуючих. Ефект часто підсилюється, якщо приймають наркотики стомленими чи голодними.

Психоактивні наркотики поділяють на чотири головні групи відповідно до їхнього впливу: депресанти, стимулятори, галюциногени та марихуана.

З хімічної точки зору алкоголь є найбільш небезпечним наркотиком, відомим людині. Але за сторіччя досвіду суспільство зуміло виробити культурне споживання алкоголю, без того, щоб він наносив занадто велику шкоду. У більшості країн установлений мінімальний вік, із якого можна купувати алкогольні напої, обмежений час, коли вони можуть продаватися, контролюється кількість і розташування барів і магазинів, що торгують спиртними напоями, проводиться нагляд за виконанням вимог закону.

У XX столітті з’явилися території, з яких надходила більша частина наркотиків і значна частина населення одержувала прибуток саме від їхнього вирощування.

Одна така територія одержала назву «золотого трикутника» — гірські райони у формі геометричної фігури на півночі Бірми та Таїланду, заході Лаосу та півдні Китаю. Друга територія — це «золотий півмісяць», що розташований в ісламських країнах — в Афганістані, Ірані, Пакистані. Звідси величезні партії наркотичного зілля з маку та коноплі надходять до споживачів [7, с. 19].

Третє джерело — Латинська Америка, переважно Колумбія, Перу, на територіях яких розташовані великі плантації коки.

Із виробниками наркотиків ведуть справжні війни уряди цих країн, спираючись на фінансову та військову допомогу розвинутих країн, населення яких є основним споживачем цього товару.

2.4. Заходи боротьби з наркоманією та зміцнення здоров’я людини

Зараз боротьба з наркоманією відбувається не лише зміною законодавства, але й створенням національних програм щодо попередження вживання та поширення наркотиків. Потрібно здійснювати комплекс заходів, які мають зменшити не лише доступність наркотиків, але й бажання їх використання. Однією з частин такого комплексного вирішення проблеми є розробка та запровадження програм, що стимулюють прагнення до здорового способу життя. Ідеї про те, що здоров’я людини є головною цінністю не лише її самої, але й метою суспільства, поширюються все більше у свідомості людства. Важлива роль у поширенні таких ідей належить засобам масової інформації та закладам освіти.

Таке рішення не відразу, а поступово сформувалося в суспільстві. Двадцяте сторіччя має приклади інших шляхів вирішення проблеми наркоманії. З одного боку, це була тотальна війна з виробниками та продавцями наркотиків, з іншого — спроба їх повністю легалізувати, ставитися як до звичайних товарів для споживання. Але жодним із цих шляхів подолати це суспільне зло виявилося неможливо. Тому сформувалися два основні напрямки, поєднання яких дає надію людству.

Перший — рішуча боротьба з незаконним виробництвом та поширенням наркотиків.

Другий — розробка та запровадження профілактичних і реабілітаційних заходів, спрямованих на відмову від уживання нелегальних наркотиків та обмеження використання дозволених законом (алкоголь, тютюн, ліки, що призводять до звикання), широке інформування населення про шкоду від наркотичних речовин.

В Україні на сучасному етапі проблема боротьби з наркоманією набуває державної важливості. Створена та діє Національна координаційна рада у справах Міністрів України.

До найважливіших заходів профілактики наркоманії належать організаційні, економічні, правові та культурно-виховні.

У системі МВС України функціонує Управління у справах боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, яке має підрозділи в усіх територіальних і транспортних підрозділах МВС України.

З 1995 року в системі охорони здоров’я створюються спеціалізовані закриті лікувальні заклади для примусового лікування осіб, хворих на наркоманію (для неповнолітніх віком 16–18 років — спеціалізовані лікувально-виховні заклади).

Спеціальні підрозділи боротьби з міжнародною контрабандою наркотиків створені та діють при СБУ [2, с. 224].

У Законі України «Про органи і служби у справах неповнолітніх» (1995) передбачено створення центрів медико-соціальної реабілітації неповнолітніх віком від 11 років для лікування їх від алкоголізму, наркоманії та токсикоманії.

Лише юридичними та адміністративними заходами не можна перемогти наркоманію. Медичні та виховні заходи у поєднанні з розвитком реабілітаційних центрів, організація фізкультурно-спортивної роботи, антинаркотична пропаганда в засобах масової інформації — це необхідне доповнення до примусових заходів держави.

Наркомани рідко визнають себе хворими, тому виявлення та лікування наркоманії є дуже складним. Діагноз установлюють за поведінкою та зовнішнім виглядом, фізіологічним та психологічним станом, результатами лабораторних досліджень. Для лікування застосовують специфічні методи, що поєднують як фармакологічні, так і психологічні заходи впливу на хворого. Крім відновлення нормальних фізіологічних процесів, необхідно обов’язково змінити оточення хворого, провести соціальну реабілітацію, інакше виникатиме рецидив захворювання.

Особливу увагу суспільства спрямовано на охорону та зміцнення здоров’я молоді, на виховання в неї негативного ставлення до будь-яких шкідливих звичок. Державі та суспільству небайдуже, хто прийде на зміну старшому поколінню — морально та духовно стійка, здорова молодь чи квола й духовно спустошена.

В умовах розбудови незалежної України потрібні тверезі, розумні, люблячі свою Батьківщину люди. Шкідливі звички гальмують розбудову держави, бо морально спустошують людей та руйнують економіку. Тому важливо запровадити моду на здоров’я, підняти престиж здорового способу життя. Велике значення має організація дозвілля молоді, створення умов, які забезпечують корисне проведення вільного часу. Для цього необхідно ширше використовувати спортивні зали та майданчики для проведення оздоровчих і культурно-виховних заходів. Не менше значення мають мистецтво та заклади культури, які впливають на духовність людини, її інтелект та емоції, мислення та свідомість.

І.П. Павлов говорив: «Здоров’я — це безцінний дар природи, який дається, на жаль, не назавжди, його потрібно берегти. Але здоров’я людини багато в чому залежить від неї самої, від способу її життя, умов праці, харчування, її звичок» [2, с. 226].

Висновки

У преамбулі Статуту ВООЗ у 1948 році записано: «здоров’я — це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороби і фізичних дефектів» [2, с. 28]. Досконалість функцій у людини може бути охарактеризована, у тому числі й кількісно, резервами енергетичного, пластичного та регуляторного забезпечення. З цієї точки зору дефініція здоров’я людини виглядає таким чином: здоров’я — це цілісний динамічний стан організму, який визначається резервами енергетичного, пластичного та регуляторного забезпечення функцій, характеризується стійкістю до дії патогенних факторів і здатністю компенсувати патологічний процес, а також є основою виконання біологічних і соціальних функцій.

Список використаних джерел

Вайнер Н. Валеология. Учебник для вузов. — М.: Флинта, 2001. — 416 с.
Грибан В.Г. Валеологія: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 256 с.
Климова В. Человек и его здоровье. — М.: Знание, 1986. — 290 с.
Книга о здоровье: Сборник / Под ред. Ю.П. Лисицина. — М.: Медицина, 1988. — 509 с.
Левин Б.М. Наркомания и наркоманы. — М.: 1991.
Леони Д., Режи Б. Анатомия и физиология в цифрах. — М.: Кронпрес, 1995. — 128 с.
Лисицын Ю.П. Концепция формирования здорового образа жизни // Сб. научных трудов. — М., 1991. — с. 3–27.
Лисицын Ю.П. Слово о здоровье. — М., 1993.
Петленко В.П. Валеология человека. — Спб., 1998.
Петрушин В.И., Петрушина Н.В. Валеология: Учебное пособие. — М.: Гардарики, 1992. — 432 с.
Смирнов В.Е. Медицина. Наркомания: знак беды. — М.: Знание, 1988. — Вып. 2. — С. 33–56.
Чумаков Б.Н. Валеология: Курс лекций. — М.: Педагогическое общество России, 2002. — 407 с.