Діалектика і її альтернативи

Вступ.

1. Діалектика та її альтернативи.

1.1. Метафізика як протилежність діалектики в розумінні розвитку.

1.2. Софістика та еклектика як протилежності діалектичної логіки.

1.3. Догматизм і релятивізм як протилежності діалектики в пізнанні.

2. Діалектика пізнавального процесу.

2.1. Чуттєвий рівень пізнання.

2.2. Раціональний рівень пізнання.

2.3. Принципи та категорії діалектики.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Термін «діалектика» в історико-філософському контексті тлумачиться по-різному. По-перше, в античності так називали мистецтво вести суперечку, тобто вміння виявляти суперечності в позиції опонента задля її спростування. По-друге, діалектикою називають гнучкий, компромісний стиль мислення. По-третє, у Гегеля це теорія розвитку «абсолютної ідеї» чи «абсолютного духу». По-четверте, це вчення про об'єктивні зв'язки у світі. По-п'яте, у Маркса — теорія розвитку не лише ідеї, а й матеріального світу, що враховує взаємодію, суперечності та переходи речей. По-шосте, це наука про універсальні закони розвитку природи, соціуму та мислення. По-сьоме, діалектика виступає як логіка, що вивчає закони відображення змін об'єктивного світу в мисленні. По-восьме, це теорія пізнання, яка акцентує його суперечливість, єдність суб'єктивного та об'єктивного, абсолютного та відносного. По-дев'яте, це загальний метод наукового пізнання та творчості. [1, 227-228]

Отже, діалектика як філософська концепція має чимало визначень, кожне з яких розкриває одну з її граней. Далі розглянемо три ключові аспекти: діалектику як теорію розвитку, як логіку та як теорію пізнання, а також відповідні їм альтернативи. Розпочнемо з метафізики, яка є антиподом діалектики в питаннях розвитку. [1, 228]

Діалектика є сучасною універсальною теорією розвитку всього сущого, що відображає його еволюцію через закони, категорії та принципи. Розвиток — це закономірна, незворотна, спрямована якісна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів. Це фундаментальна властивість матерії. Однак не будь-яка зміна є розвитком; розвиток передбачає виникнення нового, здатного до саморуху та самовідтворення. Саморух і саморозвиток є ключовими поняттями діалектики, оскільки саморозвиток виростає із саморуху як атрибута матерії, що зумовлений внутрішніми суперечностями. [2, 208]

Теорія розвитку в діалектиці базується на поняттях зв'язку, взаємодії та відношення. Зв'язок відображає взаємозумовленість речей і явищ. Існує багато класифікацій зв'язків: за рівнем організації матерії (фізичні, хімічні, біологічні, суспільні), за характером (об'єктивні та суб'єктивні, внутрішні та зовнішні, суттєві та несуттєві, необхідні та випадкові, сталі та тимчасові тощо). Також зв'язки бувають одиничними, загальними та всезагальними. Особливо важливими для науки є закономірні зв'язки. [2, 209]

Поняття взаємодії є центральним для розуміння діалектики як теорії розвитку. Воно описує процеси взаємовпливу об'єктів. У світі існують речі, їхні властивості та відношення. Властивості речі проявляються лише у взаємодії з іншими речами, через зіставлення з ними. Річ може бути собою та іншою залежно від її зв'язків із зовнішнім світом.

1. Діалектика та її альтернативи

1.1. Метафізика - альтернатива діалектики як теорії розвитку

Історично склалися дві протилежні концепції — метафізика та діалектика. Термін «метафізика» походить від грецького «мета» (після, через, між) та «фізика» (природа). Дослівно він означає «після фізики». Уперше цей термін застосував Андронік Родоський (І ст. до н.е.) для класифікації праць Арістотеля. Згодом він набув ширшого філософського значення. [3, 239]

Діалектика, з одного боку, визнає виправданість існуючого стану речей, але лише для певних умов і часу, що є її «консервативним» аспектом. З іншого боку, вона виходить із плинності та змінності всього, що є, заради розвитку того, що буде. Однак таке заперечення не може бути абсолютним, оскільки це унеможливило б розвиток. [3, 240]

Протилежність діалектики та метафізики проявляється в кількох аспектах:

· у трактуванні зв'язку старого та нового. Метафізика вважає, що нове повністю відкидає старе, оскільки вони взаємовиключні. Діалектика ж бачить у розвитку збереження необхідних елементів старого для розвитку нового;

· у розумінні джерела розвитку. Метафізика шукає його поза предметами, як «першопоштовх». Діалектика знаходить джерело руху у внутрішніх суперечностях самих речей, у саморусі матерії; [3, 241]

· у розумінні механізму переходу до нової якості. Метафізика зводить розвиток до кількісних змін, заперечуючи стрибкоподібні якісні перетворення;

· у розумінні спрямованості розвитку. Діалектика стверджує, що розвиток відбувається по спіралі, з поверненням до старого на вищій основі, тоді як метафізика схильна бачити рух по колу або прямій; [3, 241]

· у стилі мислення. Метафізика характеризується однобічністю, абсолютизацією, закостенілістю. Діалектика вимагає вивчати предмет у всіх його зв'язках, у розвитку та саморусі, включаючи практику як критерій істини;

· у розумінні істинного знання. Діалектика досягає істини через синтез протилежних визначень, а метафізика обмежується принципом «або—або»;

· у розумінні суті пізнання. Метафізика розглядає пізнання як результат, діалектика — як процес, що охоплює єдність абсолютної та відносної істин;

· у побудові картини світу. Метафізика прагне створити статичну, завершену систему, тоді як діалектика визнає неможливість такої завершеності. [3, 242]

Варто зазначити, що метафізика не є чимось ірраціональним чи безплідним. Вона є історично неминучим етапом розвитку філософії. Метафізика збагатила філософію трактуванням проблем свободи та необхідності, природи загальних понять, розширила понятійний апарат. Отже, діалектика та метафізика є протилежними концепціями за джерелом розвитку, розумінням зв'язку старого й нового, механізмом якісних змін, спрямованістю розвитку, суттю істинного знання та стилем мислення. [4, 128]

1.2. Софістика і еклектика - альтернативи діалектики як логіці

Софістика в сучасному розумінні — це абсолютизація гнучкості, рухливості та суперечливості понять. Вона є суб'єктивістським, довільним методом аргументації, коли несуттєва ознака видається за суттєву. Водночас софістика — це мудрість. Софісти V-IV ст. до н.е. були вчителями мудрості, з якими полемізував Сократ. Протагор стверджував, що «людина є мірою всіх речей», що вело до релятивізму. Софісти вважали справедливим те, що вигідно сильнішому. [4, 237]

Софістика спирається на принцип релятивізму, додаючи до нього кілька аспектів. По-перше, вона пов'язує відносність із людськими інтересами, стверджуючи, що різні інтереси мають рівні права, а тому реалізується інтерес сильнішого чи дотепнішого. По-друге, софістика наголошує, що зміст знання залежить від форми його мовного вираження, тому переформулювання може задовольнити всіх. Отже, все відносне, а безвідносним є лише інтерес, який можна реалізувати через свідоме перекручення думки. [4, 324]

Софістика (з грецьк. — міркування, що ґрунтується на навмисному порушенні логіки) за багатьма ознаками наближається до метафізики. Вона базується на неправильному виборі вихідних положень, абсолютизації окремих визначень, змішуванні суттєвого з несуттєвим, використанні софізмів та різних значень слів. Однак софістика не тотожна метафізиці. По-перше, вона не є цілісною теорією пізнання чи методом. По-друге, софістика має виключно суб'єктивістський характер, що веде до агностицизму. Тому софістика є альтернативою діалектики лише в певному сенсі — коли діалектика розглядається як логіка. [4, 324-325]

Еклектика (від грецьк. eklektikos — той, хто вибирає) — це механічне поєднання різнорідних, несумісних елементів, запозичених із протилежних концепцій. Вона використовує вирвані з контексту факти та цитати з тенденційною метою. Еклектика — це «мішанина», тому вона не є ані теорією розвитку, ані теорією пізнання, ані методом, ані світоглядом. Її небезпека полягає в тому, що вона часто маскується під діалектику. [4, 327]

Софістика та еклектика — це дві грані однієї медалі. Їх об'єднує суб'єктивістський характер, вони стосуються певної логіки мислення та інтерпретації фактів. [4, 328]

1.3. Догматизм і релятивізм - альтернативи діалектики як теорії пізнання

До альтернатив діалектики також належать догматизм і релятивізм.

У процесі пізнання важливо зберігати вихідну основу руху. Прагнення виділити цю основу та вивести її на перший план є одним із механізмів догматизму. За Гегелем, у діалектичному русі є відносне (змінне) та абсолютне (незмінне). Догматизм протиставляє абсолютне відносному, ігноруючи останнє. В іншому варіанті догматизм розглядає виправдані здобутки мислення як єдино правильні, протиставляючи їх будь-якому новому знанню. [5, 128]

Догматизм (з грецьк. — положення, що приймається на віру) — це антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду проблем, коли не враховуються обставини місця та часу. Це тип мислення, за якого певне вчення сприймається як остаточна істина, догма. Догматизм є характеристикою консервативного мислення, відображає закостенілість думки, її нездатність до саморуху. [5, 129]

З діалектикою догматизм споріднює прагнення до абсолютного знання. Однак діалектика розуміє абсолютне як те, що поступово викреслюється в русі відносних категорій, а догматизм відкидає відносне, прагнучи лише абсолютного. Догматизм не вміє поєднувати протилежності.

Догматизм виходить із незмінних формул, які не збагачуються в процесі пізнання. Він поділяє знання на правильні та неправильні, що веде до оманливості. Догматизм перебільшує значення певних сторін істини, абсолютизує її, не враховуючи конкретних умов. У цьому він змикається з метафізикою та є антиподом діалектики як теорії пізнання.

Догматизм переносить визначеність окремих явищ на світ у цілому, не бачачи процесів. Особливо шкідливий він у політиці, коли теоретичні положення застосовуються без урахування змін соціальних реалій. Першою догмою людини є сприйняття своєї унікальності як аксіоми. Однак ми не знаємо себе «до кінця», тому не можемо стверджувати, що подібних нам немає. Догматизм примушує вірити, не враховуючи, що віра — це внутрішній потяг людини до ідеалу, який завжди був супротивником примусу. [5, 131]

Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецьк. — відносний) — це теоретико-пізнавальна концепція, що перебільшує момент відносності істини. Він є різновидом метафізичного тлумачення істини. Релятивізм безпосередньо стосується діалектики як теорії пізнання і виступає її альтернативою. [5, 131-132]

2. Діалектика процесу пізнання

2.1. Чуттєве пізнання

Спрямованість пізнання на відкриття нового знання та різнорідність його елементів (предмета, засобів, об'єкта та суб'єкта) перешкоджає відтворенню пізнання в логічно бездоганній теорії, оскільки переходи в пізнанні суперечать законам формальної логіки. Вимога логічної бездоганності заохочує примноження недоведених постулатів. Відмова від логічного пізнання робить теорії описовими, що не розкривають суть пізнання. Неповнота логічного уявлення пізнання є причиною множинності таких уявлень. Науково-технічний прогрес сам по собі не визначає, якій теорії пізнання віддати перевагу. [6, 490]

Вихідними основами діалектичної теорії пізнання є твердження про існування об'єктивного світу, його пізнавальність та діалектичність (суперечливість, взаємопов'язаність, поступовість) пізнання. Ці твердження не можуть бути доведені теоретично, а приймаються як узагальнення історії практики та пізнання. Це розумна віра, виправдана досвідом, а не релігійна чи містична. Заперечення цих тверджень суперечить здоровому глузду.

Діалектична теорія пізнання стверджує, що суть пізнання полягає у відображенні дійсності свідомістю. Відображення є єдністю споглядання та перетворення. [6, 490-491]

Важливим є шлях пізнання: від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики.

Діалектична теорія пізнання розглядає чуттєві дані як відображення об'єктивного світу у вигляді копій, а не знаків чи символів. Прихильники знаково-символічного уявлення стверджують, що відчуття кольорів, запахів, смаків позбавлені подібності з властивостями предметів. Однак такі відчуття є необхідними наслідками причинної дії предметів на органи чуття, тоді як знаки передбачають випадкові зв'язки. Діалектичний підхід дозволяє вважати чуттєві дані єдиним джерелом знання, але не зводити все знання до них. Чуттєве відображення — продукт еволюції людини. За допомогою органів чуття сприймаються індивідуальні особливості предметів. [6, 491]

Органи чуття відображають різноманітність властивостей предметів у конкретних умовах. Однак чуттєвому відображенню доступні лише зовнішні, змінні, несуттєві ознаки — явища, а не суть. Чуттєві дані — це явище предметів, словесне вираження яких є знанням явищ. У явищах дана суть предметів, але у властивостях органів чуття. Хоча в кожному уявленні суть дана окремою стороною, ця даність є повною, що дозволяє заперечувати існування непізнаної «речі у собі» Канта. Повнота даності сторін суті робить чуттєві дані достатнім джерелом знань. Мислення не може зіткнутися з матеріальним світом, оминаючи органи чуття. [6, 492]

2.2. Раціональне пізнання

Чуттєве знання доступне не лише людині, а й тваринам. Людське знання є абстрактно-логічним, у формі понять, суджень і умовиводів, що досягається діяльністю розуму. Цей етап називають раціональним пізнанням. Воно здійснюється шляхом абстрагування, ідеалізації, екстраполяції та конструювання.

Абстрагування — це відволікання від несуттєвих і виділення суттєвих властивостей предмета. Ідеалізація — це мислене введення об'єктів із гранично розвинутими властивостями, що заміщують дійсний об'єкт. Екстраполяція — це поширення виділених властивостей на інші сфери. Конструювання — це з'єднання абстракцій, ідеалізацій та екстраполяцій в абстрактно-логічний образ. Метою раціонального пізнання є створення такого образу, який відтворює суттєві, внутрішні, стійкі якості предметів. За це діалектичну теорію пізнання відносять до репрезентативістських. [6, 493]

Знання, здобуті раціональним засвоєнням чуттєвих даних, виправдані цими даними, але претендують на виправданість будь-якими чуттєвими даними. Правомірність такої претензії перевіряється втіленням раціонального знання в нових явищах. Першим кроком є пояснення нових явищ. Поясненням задовольняється пасивний суб'єкт. Активний суб'єкт зацікавлений у практичному застосуванні знання для перетворення світу. Пояснення недостатньо, оскільки воно залишається частиною свідомості.

Перетворююча діяльність потребує знання суті, яке не може бути виправдане лише існуючим рядом явищ. Будь-яке знання, від опису до релігійних учень, виправдовується рядом явищ, оскільки не втручається в дійсність. [6, 494]

Претензія на знання суті передбачає здатність суб'єкта втрутитися в дійсність і змінити черговість явищ. Таке втручання включає вибір початкових явищ, використання перетворюючого процесу та отримання очікуваних результатів. Ці дії здійснюються під керівництвом знання сутностей. У практиці знання суті отримує матеріальне втілення. Практика є метою пізнання. [6, 494-495]

Діалектична теорія пізнання визначає розвиток в усій складності та суперечливості етапів пізнання. Кожному етапу притаманна єдність об'єктивного та суб'єктивного, абсолютного та відносного. Чуттєві та раціональні знання є суб'єктивними образами об'єктивного світу. Вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні за формою. Відповідність знання суттєвим властивостям означає його невідповідність несуттєвим. Будь-яке знання має сферу пояснення, що не відкидається розвитком пізнання, тому воно абсолютне. Але межі цієї сфери можуть змінюватися, тому знання відносне.

Етапи пізнання взаємопов'язані, їх відокремленість відносна. Переходи між ними мають характер стрибка, перерваного перетворення однієї якості в іншу. Кожна стадія спирається на інші, але не зводиться до них. [6, 495]

Діалектизація пізнання дозволяє розглядати будь-яку іншу теорію пізнання як абсолютизацію однієї з рис пізнання. Діалектична теорія пізнання зазнала змін, доповнена запозиченнями з наук, але основні положення залишилися непорушними.

Діалектика проголошує в ідеалістичному варіанті єдність чуттєвого інобуття загальної ідеї. У матеріалістичному — єдність об'єктивного загального та одиничного. В обох варіантах відчуття є відображенням явищ і суті одночасно. Якщо пізнання стосується лише явищ і суті, а вони дані у відчуттях, то відчуття є достатнім і єдиним джерелом знання. [6, 495-496]

2.3. Принципи та категорії діалектики

Принцип (від лат. principium — начало, основа) — це вихідна ідея, що лежить в основі теорії, науки або внутрішнє переконання людини. Принципи діалектики — це вихідні, об'єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що відображають найзагальніші закономірності розвитку та виконують методологічну функцію.

Матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає єдину матеріальну основу світу, первинність матерії та вторинність духу. Наступний принцип — єдність діалектики буття та діалектики мислення, що визнає здатність мислення адекватно відображати світ. Ці принципи є вихідними для всієї матеріалістичної філософії. [7, 115-116]

Власне діалектичними принципами є принципи загального зв'язку та загального розвитку. Визнання загального зв'язку вимагає системного дослідження явищ, на противагу метафізичному методу, що розглядає світ як сукупність ізольованих явищ.

Принцип загального розвитку означає визнання розвитку в природі, суспільстві та мисленні, відображає сутність руху матерії як саморуху та саморозвитку. У пізнанні цей принцип вимагає досліджувати предмети об'єктивно, у русі, розвитку, саморусі, через дослідження суперечностей. Діалектика визнає, що предмети існують через єдність протилежностей. Вона спирається на принципи єдності та боротьби суперечностей, заперечення заперечення. Основні закони діалектики виступають як фундаментальні принципи буття та усвідомлення дійсності. До принципів також включають причинність, цілісність, системність, історизм, практику. [7, 116]

З'ясовуючи закони діалектики, ми користуємося поняттями зв'язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, заперечення. Ці поняття мають статус категорій.

Категорії — це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в яких відображаються загальні властивості та відношення предметів. [7, 116-117]

У категоріях діалектики відображаються найзагальніші суттєві ознаки, зв'язки та відношення речей. Ці ознаки виділяються людьми в процесі пізнання та практичної діяльності. Вони дозволяють розвивати мислення та мову, передавати результати пізнання, утримувати в мисленні найсуттєвіші ознаки речей, не перевантажуючи пам'ять. [7, 118-119]

Категорії є результатом високого рівня абстрагування. Вони фіксують найзагальніше. Наприклад, категорія «матерія» відображає найзагальніші властивості дійсності. Шлях абстрагування: «ця троянда» → «троянда» → «квітка» → «рослина» → «живе» → «матерія». Кожен наступний рівень є ширшою абстракцією. Поняття «матерія» має найвищий рівень відхилення від конкретного, тому має статус категорії. [7, 119]

Категорії діалектики виробляються в процесі суспільно-історичної практики та відображають об'єктивну дійсність у конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов змінюється і зміст категорій, вони збагачуються новими відтінками.

Висновки

Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння сутності розвитку, відображає реальні процеси в природі, суспільстві та мисленні. Оскільки світ перебуває в русі та зміні, діалектика виходить із цієї загальності. Вона відтворює в мисленні процеси дійсності в узагальненій формі, з урахуванням їхньої суперечливості та взаємопереходів. Тому діалектика має категорійний апарат, закони та принципи, що адекватно відображають зміни, оскільки самі є рухливими. Без розуміння діалектики суперечностей істинне пізнання неможливе. [8, 237]

Діалектика вивчає предмети з точки зору їх виникнення, руху та розвитку, орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення процесів. Вона дозволяє знаходити нові грані речей, зв'язки, способи усвідомлення дійсності. На відміну від інших концепцій (метафізики, софістики, еклектики, догматизму, релятивізму), діалектика розглядає предмети не ізольовано, а у взаємному зв'язку, розвитку, суперечності. [8, 237-238]

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки для певних умов, що є її «консервативною» позицією. З іншого боку, вона виходить із плинності речей, «ліквідації» того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця негативність не може бути абсолютною. Гегель розрізняв абстрактне (нігілістичне) та конкретне (діалектичне) заперечення як «зняття», тобто збереження необхідного для розвитку нового. [8, 238]

Людство нагромадило величезний досвід узагальнення дійсності, що дозволило розкрити її закони, виділити категорійний апарат, виробити методи пізнання. Тому теорія пізнання не може не бути діалектичною. Закони, категорії та принципи діалектики є одночасно законами, категоріями та принципами теорії пізнання.

У сучасному світі необхідна гнучкість мислення, рухливість понять. Консерватизм думки є гальмом на шляху пізнання. Діалектика як логіка мислення відповідає цим вимогам. Вона є логікою узагальнення світу, переходу від незнання до знання, від явища до сутності. Діалектика як логіка відтворює процес пізнання в усій його складності та суперечливості. [8, 239]

Закони діалектики відображають те, що є в дійсності. Вони становлять зміст об'єктивної діалектики, яка виявляється в мисленні як суб'єктивна діалектика. Закони діалектики, пізнання та мислення є єдиними, тотожними, відображаючи різні аспекти: онтологічний, логічний та гносеологічний. Не всі філософські школи визнають діалектику, деякі відкидають її як схоластику, що вимагає подальшого дослідження.

Уже в елементарних ситуаціях людина стикається з можливістю вибору різних варіантів дій, які можуть бути взаємосуперечливими. Усе реалізоване є результатом зіткнення протилежних тенденцій. Плинність і мінливість усього стійкого була помічена ще в давнину. Геракліт уподібнював світ річці, в яку неможливо вступити двічі. Водночас Парменід підкреслював єдність і нерухомість буття, стверджуючи ілюзорність руху. [8, 239-240]

Таким чином, ще на ранніх етапах філософії сформувалися дві протилежні позиції: одна стверджувала мінливість усього сущого, друга — його непорушність. Обидві проходять через усю історію філософії. Перша відома як діалектика, друга — як метафізика. Вони характеризують філософію з точки зору методу підходу до пізнання та діяння на світ. [8, 241]

Діалектика, виникнувши в історії філософії, пройшла тривалу еволюцію, набувши характеристик логічної та пізнавальної діяльності. Аналіз тлумачень діалектики, окреслення її складових як теорії, логіки та методу дозволяє розглядати її як особливу форму світобачення та логіку саморефлексивної думки.

Список використаних джерел

1. Філософія: Навч. посіб. / Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. – 3-тє вид., стер. – К.: Вікар, 2002. – 516с.

2. Причепій Є. М. Філософія. Посібник. Київ: Видавничий центр «Академія», 2001. – 576 с.

3. Філософія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За заг. ред. Ю. В. Осічнюка. – К.: Атіка, 2003. – 464с.

4. Філософія: Підруч. Для вузів / За ред. Г.А. Заїченка. – К., 1995.

5. Воловик В. І. Вступ до філософії: Конспект лекцій. Плани семінарських занять. Теми рефератів. Навчальний посібник. – Запоріжжя: Просвіта, 2002. – 160с.

6. Філософія. Підручник / За загальною редакцією М.І. Горлача, В.Г. Кременя, В.К. Рибалки – Харків: Консум, 2001. – 672с.

7. Сілаєва Т.О. Філософія: Курс лекцій: Навч. посіб. для студ. вузів. – Тернопіль: СМП "Астон", 2003. – 216с.

8. Філософія: Світ людини: Курс лекцій: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. зак. / Авт. В.Г. Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов та ін. – К.: Либідь, 2004. – 432с.