Вступ.

1. Роль ФРН у глобальній економіці та специфіка національної економічної моделі.

2. Бюджетна структура та бюджетна система Німеччини.

3. Міжбюджетні відносини та фінансове вирівнювання у ФРН.

4. Сучасні тенденції та виклики у розвитку державної фінансової системи Німеччини.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Федеративну Республіку Німеччина недарма вважають одним із головних рушіїв світової економіки. За показниками економічного розвитку, масштабами економічного потенціалу, внеском у світове виробництво, рівнем інтеграції у міжнародний поділ праці та іншими ключовими критеріями вона посідає місце серед найрозвиненіших країн світу та входить до «Великої сімки». За загальним обсягом ВВП (частка у світовому ВВП у 1997 році — 4,6%) та обсягами промислового виробництва ФРН перебуває на четвертій позиції у світі (після США, КНР та Японії), а за середнім ВВП на душу населення — у першій десятці країн.

Унікальність ФРН полягає в тому, що повоєнний економічний устрій країни був побудований на засадах неоліберальної концепції «соціального ринкового господарства», яка стала альтернативою тоталітарній економіці нацистської Німеччини. Ключовими принципами цієї політики були: держава не втручається безпосередньо у господарські процеси, але встановлює «рамкові умови», у межах яких за вільної конкуренції діють приватні суб'єкти господарювання. Для функціонування такого економічного порядку необхідні: дієздатна система цін, що залишається поза державним впливом; стабільність грошового обігу; відкриті ринки з вільним доступом для вітчизняних та іноземних учасників; приватна власність; свобода договорів та норми відповідальності; послідовність економічної політики. Ці принципи мали доповнюватися потужною соціальною політикою держави, покликаною пом'якшувати соціальну нерівність, що породжується ринковими відносинами.

У західних країнах-переможницях того часу домінували кейнсіанські ідеї, які виправдовували активне державне втручання в економіку.

1. Місце ФРН у світовій економіці й особливості національної економічної моделі

За п'ятдесят років реалізації принципів соціального ринкового господарства економіка ФРН чотири рази стикалася зі спадом:

— у 1966–1967 рр. сталася перша циклічна криза надвиробництва, що супроводжувалася структурною кризою в низці традиційних галузей західнонімецької економіки. Наслідком циклічного спаду стала криза економічної доктрини та політики держави: неоліберальний курс поступився місцем неокейнсіанству. Це означало посилення державного регулювання на макроекономічному рівні. Вперше в історії ФРН почали розроблятися довгострокові програми економічного розвитку та впроваджуватися фінансове планування.

— криза надвиробництва 1974–1975 рр., найглибша в історії ФРН, охопила всі галузі західнонімецької економіки, спричинивши падіння ВВП на 5%, промислового виробництва — на 12%, а внутрішніх приватних інвестицій — на 18,5%. Значно зросла кількість банкрутств, прискорилася інфляція, безробіття набуло масового характеру. Циклічний спад супроводжувався світовою енергетичною кризою та структурною кризою окремих галузей. Особливої ваги цьому спаду додавав той факт, що він виник синхронно у більшості розвинутих країн та багатьох країнах, що розвиваються.

— у 1980–1982 рр. економіка ФРН пережила третю економічну кризу, під час якої особливо яскраво проявилося переплетення циклічного перенагромадження капіталу з довгостроковими чинниками погіршення умов відтворення: структурними диспропорціями, подорожчанням енергоносіїв та сировини на світових ринках, уповільненням зростання продуктивності праці, падінням норми прибутку та фінансовими труднощами компаній. Країною прокотилася хвиля банкрутств, загострилася проблема безробіття, знизилися реальні доходи населення. Погіршилися й зовнішньоекономічні позиції ФРН: загострення конкуренції, зниження конкурентоспроможності західнонімецьких товарів, відставання в експорті наукомісткої продукції порівняно зі США, Японією та іншими країнами, а також підвищення курсу марки створили зовнішньоторговельні труднощі. Усе це означало кризу господарського механізму, побудованого на кейнсіанських рекомендаціях. Вона призвела до зміни уряду восени 1982 року та глибоких змін у концепції й практиці державного регулювання: відбувся новий поворот в економічній політиці. Проте якщо у США та Великобританії утвердилася неоконсервативна (ліберальна) модель, то у ФРН — її «пом'якшений» варіант.

Важливою складовою нового економічного курсу стала кампанія приватизації державного сектору. Завдяки новій політиці вдалося знизити частку держави у ВВП, скоротити бюджетний дефіцит, зменшити інфляцію та досягти помірних темпів економічного зростання. Приватизація державної власності у ФРН відбувалася шляхом зниження частки держави в акціонерному капіталі компаній, при цьому в багатьох випадках зберігався переважний вплив держави, тобто можливість виконувати регулюючі функції. Приватизація охопила не лише промислові компанії, а й державну власність у сфері інфраструктури — транспорт, зв'язок, комунальне господарство.

Невід'ємною частиною неоконсервативної політики 80-х років стала податкова реформа. У її ході було знижено прямі податки на прибуток компаній та доходи громадян, натомість зросли непрямі податки. Додаткове навантаження на федеральний бюджет після об'єднання Німеччини зумовило підвищення окремих податків і в 90-ті роки.

— з кризою 1992–1993 рр., однією з найглибших за повоєнну історію, що стала своєрідним завершенням чергового етапу циклічного розвитку, об'єднана Німеччина впоралася, використовуючи ті ж інструменти моделі соціального ринкового господарства, що й у 80-ті роки. Водночас ця криза виявила проблемні зони, де окремі елементи концепції соціального ринкового господарства потребують реформування. Насамперед це стосується структурного безробіття, яке залишається на високому рівні. У 1990 році відбулося об'єднання Німеччини: згідно з Договором між ФРН і НДР про створення валютного, економічного та соціального союзу і Договором про державне об'єднання, які набули чинності 1 липня та 3 жовтня 1990 року відповідно. Конституція та принципи соціального ринкового господарства ФРН поширилися на територію колишньої НДР. У результаті швидкого об'єднання та включення НДР в економічний простір Західної Німеччини на Східну Німеччину було перенесено майже всю інституційну структуру, правові основи та законодавчі норми ефективно функціонуючої політичної й економічної системи ФРН. У колишній НДР одразу було введено одну з найсильніших валют світу — німецьку марку, розвинену банківську систему, управління фінансами тощо. Після лібералізації економіки та досягнення макроекономічної фінансової стабілізації розпочалася приватизація, яка в основному завершилася до 1994 року, та поступова зміна структури господарства.

Західна Німеччина зустріла об'єднання, маючи міцну економічну та фінансову основу. Наприкінці 80-х років її господарство характеризувалося стійким станом державних фінансів, значним позитивним сальдо платіжного балансу за поточними операціями, високим обсягом чистих зарубіжних активів і стабільною валютою. Така основа дозволила здійснити об'єднання без жодної загрози внутрішній стабільності.

Водночас різкість перетворень зумовила безліч проблем, особливо соціальних: закриття багатьох підприємств, що не витримували конкуренції із західними виробниками, зростання безробіття. Негативні соціальні та інші наслідки були пом'якшені значними трансфертами державних фінансових коштів із Західної у Східну Німеччину, які за період 1991–1998 рр. склали приблизно 1,4 трлн німецьких марок. Широкомасштабна фінансова та інша підтримка з боку старих федеральних земель є важливою перевагою колишньої НДР порівняно з Росією та країнами Центральної і Східної Європи колишнього соціалістичного табору.

2. Бюджетний устрій і бюджетна система Німеччини

У Німеччині діє конституція (основний закон), прийнята в 1949 році. Глава держави — президент, який обирається на 5 років Федеральними зборами, що складаються з членів Бундестагу та такої ж кількості членів Ландтагів (парламентів земель). Федеральний президент не входить ні до складу уряду, ні до законодавчих органів.

Законодавча влада представлена Бундестагом (496 депутатів, які обираються шляхом прямих і загальних виборів на 4 роки) та Бундесратом (складається з членів урядів земель, які їх призначають і мають право відкликати). Крім того, існує Об'єднаний комітет, що складається на 2/3 з депутатів Бундестагу та 1/3 членів Бундесрату.

Виконавча влада належить уряду на чолі з федеральним канцлером — головною фігурою конституційного механізму Німеччини.

Уряд координує та контролює роботу всіх міністерств. Усі землі мають власні конституції, виборні законодавчі органи та уряди на чолі з прем'єр-міністром.

Учасники державних органів влади та їхніх структурних підрозділів, що беруть участь у бюджетному процесі: уряд — Міністерство фінансів; представницькі органи — Бундестаг — Бюджетний комітет (традиційно його голова обирається від опозиційних партій), підкомітет з перевірки звітності (бере участь у перевірці виконання бюджету), невелика кількість працівників з бюджетних питань; Федеральна розрахункова палата; Бундесрат (затверджує закон про бюджет як верхня палата парламенту); Федеральний казначейський двір. Крім того, забезпечується широка участь науковців та громадськості.

Бюджетна система Німеччини на сьогодні включає бюджет федерації, бюджети 16 земель та понад 11 тисяч громад, які утворюють ще й округи. У фінансовій статистиці Німеччини всі ці ланки об'єднані в поняття «зведений (консолідований) державний бюджет», показники якого звільнені від повторного обрахунку, пов'язаного із взаєминами між бюджетами різних рівнів.

Бюджетний устрій базується на сильній децентралізованій федеральній системі, яка надає значну владу 16 землям, та формах політики, побудованих на згоді, за яких рішення приймаються, наскільки це можливо, за мовчазної згоди головних партій — християнських демократів і соціал-демократів.

3. Міжбюджетні відносини і фінансове вирівнювання у ФРН

На рівні земель діють уряд і парламент (Ландтаг). У складі уряду землі функціонує Міністерство фінансів, яке по відомчій лінії підпорядковується федеральному Міністерству фінансів.

Головні фінансові управління та податкові інспекції є структурними підрозділами Міністерства фінансів і водночас діють як представники федерації. Головне фінансове управління (ГФУ) або Верховна фінансова дирекція існує лише на рівні земель і керує підвідомчими податковими інспекціями. Керівник ГФУ — президент, який призначається по черзі то федерацією, то землею.

У ФРН налічується 40 видів податків, розподіл повноважень зі збирання яких здійснюється відповідно до ст. 108 Конституції. Загальними податками є: прибутковий податок, податок на корпорації, податок з обороту. До федеральних податків належать доходи від фінансових монополій, митні збори, податок з вантажного автотранспорту, разовий податок на майно, податок на користь Європейського Союзу. Податкова система земель нараховує близько 25 податків. Землі отримують податки на майно, спадщину, при придбанні земельної ділянки, на автомобілі, на пиво, на проведення лотерей, кінних перегонів та утримання гральних будинків, податок на пожежну охорону. Ці податки дають понад 85% усіх податкових надходжень земель. Велику питому вагу займають платежі із соціального страхування, що включають внески на медичне та пенсійне страхування і страхування по безробіттю. Громади отримують промисловий, поземельний податок та місцеві податки (на собак, на охорону і риболовлю, на друге житло).

Місцеві бюджети, як уже зазначалося, хронічно дефіцитні та обтяжені боргами. Особливо висока частка боргів у громад. Постійне використання позик для покриття бюджетних дефіцитів і фінансування капіталовкладень посилює зростання місцевої заборгованості та є однією з причин погіршення фінансового стану місцевих бюджетів.

Переплетення між федерацією, землями й округами в Німеччині настільки тісне, що з'явилося поняття «федералізму з прожилками».

Відмінна риса бюджетної системи ФРН — складний, багатоступінчастий розподіл податкових надходжень між її ланками, спрямований на вирівнювання економічного розвитку окремих регіонів. Загалом механізм вертикального та горизонтального фінансового вирівнювання у ФРН досить складний. Для акумуляції ресурсів на потреби фінансового вирівнювання створено Федеральний фонд фінансового вирівнювання. Він формується за рахунок відрахувань частини податку на додану вартість (основна ставка з 1993 року — 15%, пільгова ставка 7%: на продукти харчування, книги та газети, послуги пасажирського транспорту). Механізм розподілу ПДВ у ФРН включає кілька етапів.

Спочатку здійснюється вертикальне фінансове вирівнювання: податкові надходження розподіляються між федерацією, землями та частково громадами на основі договору федерального уряду з землями та закріплюються федеральним законом. Критерієм цього розподілу є показник так званої квоти покриття — співвідношення між поточними доходами бюджету федерації та бюджетів земель і їхніми необхідними витратами. Встановлено, що для федерації та земель квота покриття може бути приблизно рівною, а її визначення підлягає таким принципам:

— у межах поточних надходжень федерація та землі мають рівні права на покриття своїх необхідних витрат;

— розподіл податку повинен здійснюватися так, щоб уникнути надмірного навантаження на платників податків і забезпечити однаковий рівень життя на всій території країни;

— співвідношення частки федерації та земель може бути змінене при істотній зміні співвідношення їхніх доходів і витрат.

Якщо зростання фінансових потреб земель має стійкий характер і не може бути покрите за рахунок короткострокових заходів, воно слугує підставою для збільшення їхньої частки в цьому податку. У 1986–1992 рр. частка федерації становила 65%, земель — 35%, у 1993–1994 рр. — 67% і 33% відповідно. Починаючи з 1995 року, частка земель збільшилася до 44%, що пов'язано з необхідністю фінансування нових земель (колишньої НДР).

Свої особливості має й система горизонтального або міжземельного фінансового вирівнювання: між окремими землями, а також усередині земель, між громадами, що входять до їх складу. Згідно зі ст. 107 Конституції ФРН фінансово сильніші землі надають допомогу фінансово слабшим землям. В основі системи лежить базовий принцип вирівнювання податкових доходів на душу населення. Метою вирівнювання є збільшення доходів фінансово слабких земель до рівня 95% від середнього рівня податкових надходжень на душу населення по всіх землях у цілому. Землі, що мають надлишок фінансових ресурсів 100–102% від попереднього рівня доходів на душу населення по ФРН, не відраховують кошти на потреби фінансового вирівнювання. Вони перебувають у так званій мертвій зоні. Землі з доходами 102–110% на душу населення від середнього рівня відраховують 70% ресурсів, що перевищують середній рівень. Землі з доходами, що перевищують 110% від середнього рівня, весь надлишок понад цей рівень перераховують на потреби вирівнювання.

У 1992 році загальна сума коштів, перерозподілена в рамках горизонтального вирівнювання на території старих земель ФРН, становила 3,5 млрд німецьких марок. За договором про об'єднання зі східними землями колишньої НДР від 31 серпня 1990 року, ці землі внаслідок слабких фінансових можливостей не брали участі у фінансовому вирівнюванні. Вирівнювання в масштабах усієї ФРН почалося в 1995 році.

Наступний етап розподілу ПДВ пов'язаний з горизонтальним вирівнюванням фінансового потенціалу різних земель. 75% надходжень цього податку розподіляються між бюджетами земель пропорційно чисельності населення, а також відповідно до економічної та демографічної ситуації (ці фактори враховуються за допомогою спеціальних коефіцієнтів).

Інші 25% податку направляються у Фонд фінансового вирівнювання земель. За рахунок коштів цього фонду економічно слабкі землі отримують додаткові субсидії. Критерієм для надання коштів з Фонду вирівнювання слугує обсяг доходів земель і громад, розміщених на їх територіях, на душу населення.

Для надання коштів з Фонду вирівнювання земель розраховується два показники. 1) Первинний фінансовий потенціал — фінансові можливості землі. Він є сумою податкових надходжень у бюджет землі + 50% надходжень у бюджети громад, які входять до складу цієї землі, від найбільших податків. Цей показник слугує вихідною позицією для встановлення земель, які мають право на отримання вирівнювальних субсидій, і земель, зобов'язаних їх виплачувати.

2) Середній фінансовий потенціал — так звані нормативні доходи землі. Він розраховується як сума найбільших податків, які надходять у бюджети всіх земель і всіх громад (у цілому по ФРН), що розділена на чисельність населення ФРН і помножена на чисельність населення кожної окремо взятої землі. Землі, у яких фактичні податкові доходи (первинний фінансовий потенціал) вищі за норму (середній фінансовий потенціал), зобов'язані виплачувати певні суми тим землям, доходи яких нижчі за цю норму. Допомогу отримують ті землі, у яких фінансові можливості становлять менше 95% від так званих нормативних доходів землі (середнього фінансового потенціалу).

На потреби додаткового фінансового вирівнювання «бідних» земель використовується також 2% ПДВ, що надходять у федеральний бюджет.

Крім зазначеного Фонду фінансового вирівнювання, у ФРН створено Фонд німецької єдності — спеціальну фінансову установу для вирівнювання фінансового потенціалу східних земель, які входили до складу колишньої НДР. Фонд утворений у травні 1990 року. Кошти Фонду формуються за рахунок внесків з федерального бюджету та бюджетів земель та інших джерел. У зв'язку з цим з метою збільшення доходів федерального та земельного бюджетів уряд збільшив окремі податки та ввів спеціальну надбавку солідарності до податку на прибуток і корпораційного податку. За рахунок коштів Фонду східні землі отримують систематичну фінансову допомогу на потреби соціально-економічного розвитку. За 1990–1994 рр. з Фонду виплачено 160,7 млрд німецьких марок. З них 49,6 млрд — за рахунок бюджету федерації; 16,1 млрд — за рахунок бюджетів земель; 95 млрд марок мобілізовано за рахунок позик на ринку капіталів, що обслуговуються та сплачуються федерацією та старими землями на паритетних засадах.

4. Тенденції і проблеми розвитку державної фінансової системи Німеччини

За величиною витрат на робочу силу ФРН посідає 1-е місце серед провідних 15 держав світу. Створивши надто громіздку соціальну систему, країна заплатила за це високу ціну: економічна привабливість її території для виробничих факторів почала швидко падати. Розпочався відплив фінансового капіталу. Німеччину стали залишати фахівці в галузі передових технологій, менеджери, які керують банківськими системами. Як наслідок, уповільнилося економічне зростання та загострилася проблема безробіття. В останнє десятиліття XX століття економіка не стільки набирала очки, скільки їх втрачала. Країна поступово підійшла до позиції, коли проведення економічної політики в колишньому, незмінному варіанті стало означати безвихідь. З'явилася гостра потреба в сучаснішому фінансовому і насамперед — у податковому механізмі.

У 2000 році новий уряд Німеччини на чолі з федеральним міністром фінансів Хансом Айхелем розробив свій варіант реформи. Бундестаг більшістю голосів правлячої соціал-демократичної партії Німеччини та партії Зелених схвалив її 18 травня. Міністерство фінансів випустило у зв'язку з цим спеціальну брошуру, у якій чітко, доступно та наочно було викладено суть нової концепції податкової системи для XXI століття. Якщо підходити до ситуації з погляду історичної перспективи, то намічувані кроки показують дійсно різку зміну курсу. Реформа, яка пройде в три етапи, передбачає поступове зниження прибуткового податку до 2005 року (табл. 1). З 2001 року вага податкового тягаря зменшена для громадян і підприємств на 45 млрд марок, для акціонерних товариств — на 17,5 млрд марок, а для товариств та індивідуальних підприємств — на 15 млрд марок.

Найбільш рішучі заперечення реформа уряду зустріла у представників опозиційних партій, насамперед ХДС/ХСС. Опозиція не лише висловила критичні зауваження, а й внесла альтернативний варіант податкової реформи. Насамперед наголос робився на тому, щоб провести податкову реформу в коротший термін (по суті — не за 5 років, а за 3 роки). Другий важливий аспект полягав у прагненні затвердити рішучіше зниження максимальної ставки прибуткового податку (до рівня не 45, а 35%). У галузі ж корпораційного податку дії опозиції були, однак, менш рішучими: було запропоновано обмежити зниження ставки рівнем у 30% (в урядовому варіанті — 25%). Ще один пункт розбіжності був пов'язаний з тим, що, на думку опозиції, уряд приділив недостатньо уваги представникам середнього підприємництва.

Одним з об'єктів критики з боку ХДС/ХСС і СвДП стала політика уряду в галузі «еко-податку». Цей податок почав використовуватися з весни 1999 року у формі надбавки до ціни паливних матеріалів (зокрема, бензину). Мета податку — скоротити споживання паливних речовин заради збереження навколишнього середовища. У теоретичному плані це означало перенесення витрат по ліквідації негативних зовнішніх ефектів з державного бюджету на тих суб'єктів, які створюють ці негативні ефекти. На думку критиків, зростання цін на бензин створить хвилю інфляції. У результаті може зникнути й ефект усієї податкової реформи. Проти «еко-податку» виступили і представники фермерства, наприклад, у Баварії, де висока значимість аграрного сектору. На їхню думку, зростання цін на сільськогосподарську продукцію призведе до падіння її конкурентоспроможності порівняно з французькими продуктами.

Практика показала, що вихід при виникненні таких колізій — у встановленні розумної черговості виконання завдань і в прояві оперативної маневреності.

Шляхом активної роботи з представниками різних земель, проведення складних попередніх переговорів уряду вдалося домогтися прийняття 14 липня 2000 року більшістю голосів парламенту позитивного рішення про реформу. Був прийнятий компромісний варіант реформи. Уряд і опозиція в найважливіших аспектах дійшли спільного рішення: Німеччина не може більше відставати в міжнародній податковій конкуренції. Сторони пішли назустріч одна одній і погодилися, що максимальна ставка прибуткового податку в 2005 році повинна становити не 45% (як пропонував уряд) і не 35% (як вимагала опозиція), а 42%. У деталях, однак, розходження між сторонами залишилися дуже помітними.

Успіх уряду відзначив політичний тріумф канцлера Г. Шредера, а прийнятий парламентом закон забезпечив важливий крок у напрямку створення більш ефективної податкової системи всієї Європи.

Водночас німецькі платники податків проводять неоголошений бойкот своїй податковій системі: громадяни намагаються будь-якими шляхами перевести свої нагромаджені кошти за кордон і розмістити їх у банках тих країн, де податковий тиск менший і де інформація про внески буде недоступна німецькій податковій службі. Як країни з найбільш ліберальною політикою обрані Швейцарія та Люксембург. Поліцією вилучаються суми, що перевищують еквівалент EUR 17 тис. Тільки в 2000 році цей показник становив EUR 1,6 млрд, хоча експерти податкового відомства передбачають суми в 300 разів більші, ніж затримується. Потік контрабанди готівки навряд чи припиниться раніше 2010 року, коли всі банки країн Європейського Союзу будуть в обов'язковому порядку оповіщати про наявні внески податкове відомство країни, у якій проживає вкладник. На спільну думку фахівців, зведення євро підірвало німецьку економіку, хоча Німеччина була завжди донором ЄС.

Дотепер у східних землях соціальна реформа поки не дає відчутних результатів. Масові демонстрації проходять у 2003 році — працюючі вимагають скорочення робочого дня, як у західних землях.

Висновки

Досвід трансформування національних економік свідчить про те, що в цьому процесі надзвичайно велику роль відіграють дві складові: визначеність обрисів суспільної моделі розвитку та посилення мобілізуючого впливу держави, яка переймає на себе функцію адаптації суспільства до такої моделі. Однак Україна, яка задекларувала курс на побудову соціально орієнтованої ринкової економіки, на жаль, дотримується інших стандартів. Протягом десяти років незалежності процес формування соціально-економічної системи ринкового типу в нашій країні залишається спонтанним, некерованим та концептуально невизначеним.

У Німеччині соціальні фонди, з яких здійснюються виплати, пов'язані із функціонуванням ринку робочої сили, формуються за рахунок внесків працюючих і підприємців, які ними спільно розпоряджаються. Але принципи їхнього формування та використання набувають форми закону, а відтак держава здійснює тотальний контроль за його дотриманням, водночас не маючи права використовувати кошти цих фондів. Таким чином, соціальне забезпечення у сфері зайнятості здійснюється за рахунок суб'єктів цієї сфери, передбачає їхнє партнерство і відповідальність. До особливостей такої системи відноситься та обставина, що пенсійне забезпечення перебуває у прямій залежності від рівня доходів і рівня зайнятості (розмір соціальних виплат прямо пропорційний кількості й розмірам соціальних внесків, відрахованих у ці фонди). А гарантії соціального захисту надаються головним чином за рахунок фондів страхування працюючих.

З державного бюджету фінансуються витрати на соціальні потреби (близько 25%), які прямо не впливають на успіхи економічного розвитку, мають віддалені наслідки, але визнаються соціально значущими. До них належить фінансування сфери освіти, культури, науки тощо. І лише у випадку, коли соціальні інституції, сформовані на основі ринку праці, перестають адекватно виконувати свої функції, держава переймає на себе цю функцію (і тільки тимчасово, доки «природні» канали не відновлять свою діяльність).

Основними джерелами надходжень до бюджету (а отже, основою формування ресурсу для соціальної сфери) є податки та прибутки від функціонування державного сектора економіки. Тут варто наголосити, що державний сектор у Німеччині не має жодних привілеїв порівняно із секторами, заснованими на інших формах власності: основним принципом його функціонування є конкуренція.

Німецька модель активної соціальної політики відмінна від шведської, де основну роль у фінансуванні соціальних витрат відіграє держава, використовуючи для цього кошти як бюджету центрального уряду, так і субнаціональні бюджети.

Список використаної літератури

1. Механизм регулирования экономики в Германии: как он функционирует и чему учит / Под. ред. В.П. Гупника. — М.: ВлаДар, 1995. — 220 с.

2. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: навчальний посібник / Лариса Миргородська ; М-о освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. — К. : Центр навчальної літератури, 2003. — 240 с.

3. Симоненко К. Сберегательный забег. — Бізнес. — 2001. — №30.

4. Слухай С.В. Фінансове вирівнювання на рівні територіальних громад: Досвід ФРН // Фінанси України. — 1998. — №5. — С. 42-53.

5. Соколинский В.М., Костюк А.Н. Эволюция налоговой политики: опыт Германии // Финансы. — 2001. — №5. — С. 60-62.

6. Сумин A.M. Налог, пошлина и сбор в германском праве // Налоговый вестник. — 1998. — №3. — С. 85.

7. Хайнц Л. Социальная рыночная экономика. Германский путь. — М.: Дело, 1993. — 178 с.