Державний фінансовий контроль

1. Суть зустрічної перевірки та процедура її здійснення

Зустрічна перевірка є позаплановою документальною перевіркою фінансово-господарської діяльності платника, що стосується сплати та цільового використання збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, і проводиться спільно з іншими платниками.

Такі перевірки ініціюються в міру виникнення потреби. Вони здійснюються на підприємствах, чия діяльність пов'язана з діяльністю суб'єкта, де проводиться планова документальна перевірка. Зазвичай обсяг таких перевірок охоплює одне або кілька конкретних питань.

Проведення документальних перевірок супроводжується зустрічними перевірками ключових постачальників платника податків, а за потреби — і його клієнтів (покупців).

Указ про дерегулювання визначає види перевірок та підстави для їх проведення. Аналіз цього Указу свідчить, що такий окремий вид перевірок, як зустрічна, у ньому не передбачений. Тому на сучасному етапі зустрічні перевірки здійснюються виключно в межах тих видів перевірок, які визначені зазначеним Указом.

Метою зустрічної перевірки є встановлення фактів здійснення конкретної угоди, повноти оприбуткування отриманої за нею продукції або виторгу від реалізації. Зокрема, вона проводиться за наявності підстав вважати, що платник податків, який перевіряється, не оприбуткував отримані за угодами товари або виторг від реалізації товарів (робіт, послуг). Зустрічна перевірка може здійснюватися лише в межах виїзної або камеральної податкової перевірки. При цьому контрагент, який володіє інформацією про фінансово-господарську діяльність платника податків, і сам платник можуть перебувати на обліку в різних податкових органах. Отже, зустрічні перевірки проводяться як податковим органом, де на обліку перебуває контрагент (на підставі мотивованого запиту іншого податкового органу), так і податковим органом, який здійснює виїзну або камеральну перевірку.

Зустрічна перевірка дозволяє виявити випадки часткового або повного неоприбуткування матеріальних цінностей, отриманих від постачальників або з оптових баз. Для цього необхідна письмова відповідь на запит аудитора щодо кількості, дати відвантаження та вартості матеріалів. Ця відповідь звіряється з документами підконтрольного підприємства [3, c. 215-217].

Зустрічні перевірки проводяться для встановлення таких фактів:

• чи є постачальник платником ПДВ;
• чи подає він звітність до податкового органу;
• чи включено податкову накладну, що перевіряється, до книги обліку продажів постачальника.

Підставами для проведення зустрічних перевірок можуть бути:

• здійснення закупівель товарно-матеріальних цінностей у значних обсягах (під значними обсягами розуміється поставка, де сума сплаченого ПДВ становить не менше 10% суми закупівель, задекларованих у податковому кредиті);
• придбання за місяць товарів (робіт, послуг), віднесених до валових витрат (а ПДВ — до податкового кредиту), на суму від 3 000 грн для юридичних осіб та від 500 грн для фізичних осіб;
• перевірки дебіторської та кредиторської заборгованості (особливо для збиткових підприємств, які придбавають основні фонди) та інші.

Підставою для проведення зустрічної перевірки у суб'єкта підприємницької діяльності за фактами порушень, виявлених під час ревізії (перевірки), що проводиться за зверненням правоохоронних органів, є постанова прокурора, слідчого або особи, яка проводить дізнання, про призначення таких перевірок.

Зустрічні перевірки за межами регіону, де за зверненням правоохоронного органу проводиться основна ревізія чи перевірка, здійснюються КРУ того регіону, де знаходиться суб'єкт підприємницької діяльності, на підставі постанови про призначення зустрічної перевірки, винесеної правоохоронним органом.

Для забезпечення проведення зустрічної перевірки за межами регіону керівник КРУ в регіоні, де проводиться основна ревізія (перевірка) з ініціативи правоохоронного органу, письмово звертається до цього органу з обґрунтуванням необхідності проведення зустрічної перевірки. У зверненні, з посиланням на ч.2 п.3.16 Інструкції N 107, пропонується правоохоронному органу організувати зустрічну перевірку за межами регіону.

Процедура проведення зустрічної перевірки не регламентується, не обмежуються строки її здійснення та податкові періоди, за які вона проводиться. Також відсутні обмеження щодо кількості повторних зустрічних перевірок за тими самими податками за перевірений або податковий період, що перевіряється.

Існують дві умови, за одночасного виконання яких фірма може потрапити під зустрічну перевірку:

• якщо в контрагента компанії проводиться камеральна або виїзна перевірка;
• коли діяльність підприємства безпосередньо пов'язана з діяльністю контрагента, що перевіряється.

Якщо хоча б одна з умов не виконується, податківці не мають права вимагати документи в рамках зустрічної перевірки [6, c. 93-95].

2. Контроль правильності оцінки, переоцінки та дооцінки основних засобів

Для ухвалення обґрунтованих управлінських рішень щодо основних засобів необхідна своєчасна, повна та достовірна інформація. Її відсутність може призвести до формування даних, які спотворено відображають фінансово-майновий стан підприємства. Саме облікова інформація дозволяє сформувати загальну концепцію ефективного управління основними засобами. Для об'єктивності вона має ґрунтуватися на єдиних теоретичних засадах обліку та не ускладнюватися відсутністю чітких визначень об'єктів. Максимальна адаптація облікової практики до міжнародних стандартів залежатиме від формування єдиного інформаційного простору.

Здійснюючи вартісну оцінку основних засобів, підприємство має виходити з того, що об'єкт основних засобів визнається активом, якщо існує ймовірність отримання в майбутньому економічних вигод від його використання та його вартість може бути достовірно визначена. Тому при визначенні вхідного сальдо за статтею балансу "Основні засоби станом на 1 січня поточного року" необхідно списувати застарілі основні засоби, а також ті, що не відповідають визначенню активів, із віднесенням їх вартості на зменшення нерозподіленого прибутку. Основні засоби, визнані непридатними для використання протягом звітного періоду, мають бути списані на витрати цього періоду за залишковою вартістю. Аудитор також має переконатися, що основні засоби, які за даними бухгалтерського обліку повністю зношені (з нульовою вартістю), але можуть принести економічну вигоду в майбутньому, переоцінені до справедливої вартості та відображені у складі необоротних активів підприємства-клієнта.

Для відображення в обліку реальної вартості об'єктів основні фонди періодично підлягають індексації, під час якої всі основні фонди оцінюються за відновною вартістю з одночасним встановленням їх зносу.

Переоцінена первинна вартість та знос об'єкта основних засобів визначаються як добуток первісної вартості або зносу та індексу переоцінки. Індекс переоцінки обчислюється діленням справедливої вартості об'єкта, що переоцінюється, на його залишкову вартість. Сума дооцінки залишкової вартості об'єкта основних засобів відображається у складі додаткового капіталу, а сума уцінки — у складі витрат звітного періоду.

Підприємства мають право на кінець року здійснювати переоцінку основних засобів за справедливою вартістю.

При цьому, якщо переоцінюється окремий об'єкт основних засобів, переоцінці підлягають усі інші активи, що належать до цієї групи.

Переоцінена первинна вартість і знос об'єкта основних засобів визначаються як добуток відповідно первинної вартості або зносу на індекс переоцінки. Індекс переоцінки визначається шляхом ділення справедливої вартості об'єкта, що переоцінюється, на його залишкову вартість [5, c. 127-129].

Відповідно до вимог П(С)БО 7 "Основні засоби" підприємство зобов'язане щоквартально проводити оцінку окремих об'єктів основних засобів з кожної групи, щоб порівняти визначену справедливу вартість цих активів з їхньою залишковою вартістю та вирішити, чи потрібна переоцінка, і якщо так, то яких саме груп. Зрозуміло, що на сьогодні на практиці це майже неможливо. Хоча такий підхід є теоретично найбільш строгим та обґрунтованим, на практиці він є вкрай обтяжливим для підприємства з точки зору фінансових витрат і витрат часу та може перешкоджати нормальній діяльності підприємства. Таким чином, П(С)БО 7 "Основні засоби" передбачає використання кількісного критерію суттєвості (відхилення залишкової вартості об'єкта основних засобів від його справедливої вартості більш ніж на 10% вважається суттєвим), практичне використання якого на сьогодні вкрай ускладнене.

Результати переоцінки основних засобів фіксуються у звіті про оцінку — документі, що має юридичну силу. Згідно зі статтею 12 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні": "Звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється печаткою та підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності".

Сума дооцінки залишкової вартості об'єкта основних засобів відображається у складі додаткового капіталу (рахунок 42 «Додатковий капітал», субрахунок 423 «Дооцінка активів»), а сума уцінки — у складі витрат звітного періоду (рахунок 975 «Уцінка необоротних активів і фінансових інвестицій») [8, c. 119-120].

3. Контроль непродуктивних витрат і витрат на виробництві

Залежно від користувачів отриманої інформації розмежовуються системи зовнішнього та внутрішнього контролю. Зовнішній контроль витрат здійснюється органами Державної податкової адміністрації України шляхом перевірки правильності обчислення валових витрат та розрахунку податкових платежів; банками — при перевірці цільового використання кредитів; громадськими та перевіряючими організаціями — при перевірці правильності сплати місцевих податків і зборів. Внутрішній контроль здійснюється спеціалістами підприємства, і його завданням є забезпечення виробництва ресурсами, їх збереження, сприяння впровадженню прогресивних технологій і раціональних методів праці, економне використання паливно-енергетичних ресурсів з метою зниження собівартості молочної продукції.

Особливо важливим видом внутрішнього контролю для сучасних молокопереробних підприємств є внутрішньогосподарський контроль, який є складовою частиною ринкового механізму та одним із основних прийомів перевірки виконання прийнятих рішень. Непродуктивні витрати — це необов'язкові витрати, що виникають у результаті певних недоліків організації виробництва, порушення технології тощо.

Характерною особливістю внутрішньогосподарського контролю є те, що він проводиться в процесі господарської діяльності, в момент здійснення та оформлення господарських операцій, що дозволяє вчасно виявляти недоліки, вивчати причини їх виникнення та вживати заходів щодо їх усунення.

Внутрішньогосподарський контроль за допомогою методу елімінування витрат, тобто їх визначення за місцями утворення і центрами відповідальності та мережі автоматизованого робочого місця, дозволяє впливати на формування собівартості молочної продукції протягом всього циклу її виробництва і реалізації.

За періодичністю здійснення внутрішньогосподарський контроль поділяється на попередній, поточний (оперативний) та ретроспективний (завершальний після звітного періоду).

Досліджуючи витрати за елементами, можна встановити не тільки загальну суму затрат, а й їхню структуру, питому вагу окремих затрат, розмір доходу. Крім того, поелементний поділ витрат може бути успішно використаний під час аналізу витрат виробництва для визначення факторів, що позитивно чи негативно впливають на ефективність виробництва. Поелементне групування витрат є підставою для складання кошторисів [4, c. 136-138].

Ретроспективний характер цього контролю не дає можливості попередити незаконні та економічно недоцільні дії, адже інформація про відхилення надходить надто пізно (через 10-30 днів після встановлення відхилення), що, враховуючи короткий цикл виробництва більшості молокопродуктів (2-5 днів), не дозволяє приймати коригуючі рішення з метою зниження непродуктивних витрат і втрат. За цих умов вирішальне значення для управління витратами на молокопереробних підприємствах мають попередній і поточний види контролю.

Крім наведеної класифікації за елементами, для контролю за складом витрат у місцях їх проведення й визначення собівартості за видами вироблюваної продукції потрібно знати, на який вид продукції і коли їх віднести. Собівартість реалізованої продукції складається з виробничої собівартості продукції, яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та понаднормативних виробничих витрат.

Непродуктивні витрати — це витрати, що виникають через недосконалість організації виробництва, порушення технології тощо.

Основними засобами попереднього контролю є маркетинг, тобто вивчення тенденцій та перспектив попиту і пропозиції на ринках збуту молочної продукції з метою визначення структури та обсягів продажу, планування собівартості продукції для забезпечення її конкурентоспроможності і достатнього рівня рентабельності, а також попередній функціонально-вартісний аналіз та аналіз беззбитковості виробництва продукції. До функцій попереднього контролю входять також визначення оптимального розміру партії придбаних основних і допоміжних матеріалів, розробка прогресивних норм сировини, матеріалів та трудових витрат, складання кошторисів накладних витрат окремих підрозділів із закріпленням відповідальності за виконання кошторисів за керівництвом цих підрозділів.

Поточний (оперативний) контроль здійснюється в момент виникнення витрат і забезпечується за допомогою методів нормативного обліку і нормативного калькулювання, що дозволяє не тільки виявити причини та винуватців відхилень від норм витрат, але й певною мірою передбачити вплив цих відхилень на фінансові результати. Таким чином, контроль набирає прогнозного характеру, змикаючись із короткостроковим плануванням. Враховуючи масовий, поточний і безперервний характер молокопереробного виробництва, саме оперативний контроль є найбільш дійовою функцією в управлінні формуванням собівартості молочних продуктів, оскільки дозволяє щоденно в процесі здійснення технологічних операцій встановлювати резерви зниження витрат. Здійснюють такий контроль бригадири, майстри, технологи цехів та інші керівники структурних підрозділів за даними технологічних вимірювальних приладів, а спеціалісти бухгалтерської служби — за показниками внутрішньогосподарського обліку, які відображаються в первинних документах [5, c. 237-239].

Контроль непродуктивних витрат — це контроль витрат на невиробничу діяльність і непланові витрати, які виникають внаслідок поганої організації виробництва та праці. До них належать: оплата простоїв, доплати за понаднормову роботу, понаднормові витрати від браку та псування матеріалів, збитки від списання недоамортизованих основних фондів, від стихійних лих, штрафи та інші сплачені економічні санкції, втрати від списання безнадійних боргів тощо.

На собівартість продукції негативно впливають непродуктивні витрати, величину яких визначають за даними бухгалтерських регістрів аналітичного обліку за рахунками 91 „Загальновиробничі витрати” і 92 „Адміністративні витрати” (журнали-ордери й відомості). Загальновиробничі непродуктивні витрати включають:

• втрати від простоїв з вини цехів;
• нестачі і втрати від псування матеріальних цінностей і незавершеного виробництва [7, c. 67].

4. Завдання, джерела і нормативні акти контролю фінансових наслідків та фінансового стану

Предметом державного фінансового контролю є фінансово-господарська діяльність суб'єктів господарювання у частині формування, володіння, використання та відчуження грошових коштів та інших активів, що належать та/або мають належати державі, у тому числі за зобов'язаннями по податках, зборах та інших обов'язкових платежах і відрахуваннях до бюджету та позабюджетних фондів.

До завдань контролю фінансових наслідків та фінансового стану належить здійснення контролю за:

• використанням коштів бюджетів усіх рівнів, які входять до складу бюджетної системи України, та коштів державних цільових фондів;
• виконанням державних контрактів, проавансованих за рахунок бюджетних коштів;
• використанням матеріальних цінностей і нематеріальних активів, що перебувають у державній чи комунальній власності, бюджетних позик та кредитів, а також позик та кредитів, гарантованих коштами бюджетів;
• веденням бухгалтерського обліку і фінансової звітності на підприємствах, в установах та організаціях, що отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та/або державних цільових фондів, у тому числі валютних.

Значення фінансового контролю виражається в тому, що при його проведенні перевіряється, по-перше, дотримання встановленого правопорядку в процесі фінансової діяльності державними і суспільними органами, підприємствами, установами, по-друге, економічна обґрунтованість і ефективність здійснюваних дій, відповідність їх задачам держави.

Залежно від джерел інформації та методики виконання контрольних дій ревізії (перевірки) поділяються на документальні та фактичні. Такий поділ є певною мірою умовним, адже в основу його розмежування покладено лише різні джерела даних, що використовуються при здійсненні контрольних дій. Так, джерелами інформації для документального контролю є первинні документи, бухгалтерська, статистична звітність, нормативна та інша документація. Фактичний контроль ґрунтується на вивченні фактичного стану об'єктів, що перевіряються, за даними їх перевірки в натуральному вираженні, а тому він не може бути всеохоплюючим з огляду на безперервний характер фінансово-господарських операцій.

Державний контроль в Україні згідно з чинним законодавством здійснюють у міру необхідності та в межах своєї компетенції різноманітні органи державної влади України та підвідомчі їм організації: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Рахункова палата, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад (їхні фінансові управління), Державна контрольно-ревізійна служба України, Державне казначейство України, Державна податкова служба України, Національний банк України, Державна митна служба України, Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, Фонд державного майна України, різні служби та інспекції.

Незалежний (або аудиторський) контроль здійснюють аудитори (аудиторські фірми) за договорами з державними та приватними підприємствами, перевіряючи достовірність звітних даних, балансів і водночас надаючи консультаційні послуги з питань обліку, фінансів. Такий контроль призначено здебільшого для об'єктів приватного сектора економіки.

Контроль власника можна поділити на: галузевий (це контроль міністерств, державних комітетів за підпорядкованими їм за галузевістю підприємствами, установами та організаціями, наприклад, щодо виконання планових завдань із виробничої та фінансово-господарської діяльності) і внутрішньогосподарський (здійснюваний власниками підприємств, його бухгалтерською службою) [2, c. 173-175].

Невідкладною справою є формування в країні ефективного державного фінансового контролю, який функціонував би як цілісна система. Проблема полягає в тому, що на сьогодні контрольні функції у фінансовій сфері покладено приблизно на десять державних органів, повноваження яких досить часто дублюються, що можна пояснити недосконалістю нормативної бази та її відрубністю. Саме тому виникає потреба у прийнятті єдиного нормативного акта — Закону України „Про державний фінансовий контроль”.

Нині у комітетах Верховної Ради опрацьовуються декілька законопроектів, пов'язаних із регулюванням державного фінансового контролю. Законопроекти різняться як за змістом, так і за формою. По-різному трактуються однакові поняття, пропонуються різні класифікації форм контролю, контрольних органів, деякі питання взагалі не відображено в законопроектах. Тобто навіть на рівні законопроекту немає єдиного, суцільного розуміння системи фінансового контролю. Саме тому необхідно звернутися до досвіду інших країн, в яких функції фінансового контролю здійснюють відповідні органи (зазначимо, що коли повноваження більшості з них є спільними, то різниться питання підпорядкування цих органів і стосовно владних повноважень, як-от застосування санкцій). Цікавим є досвід Російської Федерації. У складі РФ діє спеціальний орган із фінансового контролю — Міжвідомча рада з державного фінансового контролю, основні задачі якої полягають у координації та посиленні контролю за надходженнями й видатками бюджету і в забезпеченні своєчасності й повноти збирання податків та інших платежів до бюджету. Загалом функції ради можна охарактеризувати як організаційні, а саме: формування тактики й методології фінансового контролю, визначення його основних напрямків і механізму, а також узгодження практичних заходів щодо здійснення фінансового контролю з іншими контрольними органами. З огляду на те, що в Україні немає подібного органу, можна відповісти на запитання, чи потрібен він в Україні. Якщо розглядати кожне повноваження ради окремо, то ми побачимо, що дані функції в Україні не є вакантними, тобто вони виконуються вже існуючими органами. Тому, на наш погляд, з організацією нового органу з фінансового контролю в Україні виникло б чимало неузгоджених питань, потрібно було б, знову ж таки, розподіляти контрольні функції між уже існуючими органами з урахуванням нового та розв'язувати інші проблеми. Отже, логічним є висновок стосовно покладення перелічених організаційних повноважень на один орган, наприклад, на Контрольно-ревізійне управління.

Для ефективного здійснення фінансового контролю необхідні критерії, своєрідні еталони, з якими в ході контролю порівнюється діяльність, що перевіряється. Для фінансового контролю такі критерії визначаються фінансовим законодавством та іншими нормативними актами, що регламентують фінансову діяльність. Зокрема, такі критерії містяться, насамперед, у Конституції України, в Законах України «Про державну податкову службу в Україні», «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні», «Про аудиторську діяльність» та в ряді інших, а також в указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, наказах та інструкціях міністерств і відомств, у статутах і положеннях, що регламентують правове становище і компетенцію державних органів, громадських організацій, органів місцевого самоврядування і містять у собі правові норми, які регулюють контрольні повноваження компетентних органів.

Тому іншими словами фінансовий контроль можна визначити як спостереження фактичного стану показників фінансової діяльності суб'єктів фінансових правовідносин у порівнянні із заданими показниками [1, c. 128-130].

Список використаної літератури

1. Білуха М.Т. Теорія фінансово-господарського контролю і аудиту: Підручник. – К.: Вища шк., 2004. – 364 с.

2. Вітвицька Н. Державний фінансовий контроль: Навч.-метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2003. — 408с.

3. Державний фінансовий контроль: ревізія та аудит: інтегрований навчально-атестаційний комплекс / Петро Германчук, Ігор Стефанюк, Наталія Рубан та ін. - К. : АВТ, 2004. - 423 с.

4. Дрозд І. Державний фінансовий контроль: навчальний посібник / Ірина Дрозд, Володимир Шевчук ; Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Державна академія статистики, обліку та аудиту Держкомстату України. - К. : Імекс-ЛТД, 2007. - 303 с.

5. Дудко В. Державний фінансовий контроль: Навч. посіб. для вищих навч. закл.. — Чернівці : Прут, 2005. — 483с.

6. Наринский А.С., Гаджиев Н.Г. Контроль в условиях рыночной экономики. – М.: Финансы и статистика, 2004. – 176 с.

7. Оперативный контроль экономической деятельности предприятия / Б.И. Валуев, Л.П. Горлова, Е.Л. Зернов и др. – М.: Финансы и статистика, 2006. – 224 с.

8. Романів М.В. Державний фінансовий контроль і аудит: Навч.-метод. посібник / О.Д. Василик (ред.). — К. : НІОС, 1998. — 220с.