Державне регyлювання та стимулювання науково-технiчного прогресу та iнновацiйних процесiв

Вступ

1. Зміст і головні орієнтири науково-технічної та інноваційної політики України

2. Прогнозування науково-технічного розвитку та його значення для прогресивних змін у національному господарстві

3. Макроекономічне управління інноваційними процесами

4. Державна підтримка і стимулювання науки та інновацій

Висновки

Перелік використаних джерел

Вступ

Світова економіка та економіки окремих країн на рубежі століть розвиваються під впливом науково-технічного прогресу, що супроводжується зростанням інноваційної активності та новим розумінням сутності інновацій, які об'єднують наукові знання, техніку й технології із ринковими потребами. При цьому кожна держава має власні особливості у виникненні та впровадженні інновацій, а також у методах управління ними на загальнодержавному рівні та на рівні окремих підприємств.

Регулювання інноваційної сфери з боку держави являє собою процес управління інноваційними процесами, орієнтований на: розвиток науки, техніки і технологій разом із їх фінансовим, інформаційним, маркетинговим, кадровим та інституційним забезпеченням; нарощення обсягу знань і людського капіталу; розвиток промисловості та послуг, формування платоспроможного попиту. Результативність такого регулювання визначається обґрунтованістю управлінських рішень щодо вибору принципів, методів і форм організації інноваційної діяльності та реалізації інноваційної політики.

Ключовим елементом методичного забезпечення державного регулювання інновацій є механізм регулювання, який розуміється як система управління взаємовідносинами учасників інноваційної діяльності у процесі створення та впровадження нововведень. До складу цього механізму входять інновації як об'єкт управління, методи та інструменти державного впливу на інноваційні процеси, а також організаційне, правове, інституційне, фінансове, маркетингове й інформаційно-аналітичне забезпечення.

1. Зміст і головні орієнтири науково-технічної та інноваційної політики України

Науково-технічна політика держави є частиною соціально-економічної політики, що спрямована на створення умов для ефективного науково-технічного розвитку країни, визначення цілей, напрямів та форм її реалізації.

Науково-технічна та інноваційна політика суттєво впливають на соціально-економічний поступ, оскільки є головним чинником зростання продуктивності суспільної праці, визначають структуру економіки, підвищують конкурентоспроможність національного господарства та покращують умови праці.

Відповідно до Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (1991), науково-технічна діяльність трактується як інтелектуальна творча робота, метою якої є отримання та застосування нових знань у різних галузях техніки й технологій. Основними її видами виступають науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, що доводять науково-технічні знання до практичного застосування.

Держава формує та втілює науково-технічну політику, створює соціально-економічні, правові й організаційні передумови для розвитку та використання науково-технічного потенціалу, формує наукову інфраструктуру, забезпечує підготовку наукових кадрів, фінансує наукову сферу з державного бюджету, сприяє формуванню ринку науково-технічної продукції, оцінює рівень досліджень, проводить експертизу проєктів та налагоджує міжнародне науково-технічне співробітництво.

Науково-технічна політика базується на таких принципах: демократизація та децентралізація управління науково-технічним розвитком; забезпечення екологічної безпеки; збалансований розвиток фундаментальних і прикладних досліджень; підтримка конкуренції у науково-технічній сфері; сприяння створенню ринку науково-технічної продукції.

Формування та реалізацію державної науково-технічної політики здійснюють органи влади й управління на різних ієрархічних рівнях: І рівень — Верховна Рада та Президент України; II рівень — Кабінет Міністрів України; III рівень — міністерства, відомства та інші центральні органи управління; IV рівень — місцеві органи державної влади і управління; V рівень — організації, установи та підприємства, що беруть участь у науково-технічній політиці.

Верховна Рада України визначає основні засади, мету, напрями та правову основу науково-технічної діяльності; затверджує обсяги бюджетного фінансування наукових досліджень та відрахувань до Державного інноваційного фонду; затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та перелік національних програм; формує систему кредитно-фінансових і митних регуляторів у науково-технічній політиці.

Президент України сприяє науково-технічному розвитку задля забезпечення технологічної незалежності та матеріального добробуту суспільства. Він визначає систему органів влади у сфері науково-технічної діяльності, контролює управління цією сферою, створює консультаційно-дорадчу раду з питань науково-технічної політики.

Кабінет Міністрів України вносить пропозиції щодо пріоритетних напрямів науково-технічної діяльності, організовує розробку національних науково-технічних програм, механізмів їх реалізації та контроль за виконанням; визначає кошти бюджету, Державного інноваційного фонду та інших державних фондів; координує роботи зі створення сучасної інфраструктури науково-технічної діяльності; сприяє укладанню міжнародних угод у сфері науково-технічного співробітництва; розробляє механізми стимулювання науково-технічної діяльності [2, c. 106-108].

Міністерства та відомства втілюють науково-технічну політику у відповідних галузях. Центральними органами державного управління у сфері науки і техніки є Державний комітет розвитку техніки, Міністерство освіти і науки України, а також служби сертифікації, експертизи, інформації.

Ці органи розробляють засади науково-технічного та інноваційного розвитку країни; забезпечують розвиток наукового та науково-технічного потенціалу України; організовують і координують інформаційну та інноваційну діяльність; здійснюють керівництво системою науково-технічної експертизи; забезпечують інтеграцію вітчизняної науки у світовий науковий простір із збереженням і захистом національних пріоритетів.

Інші органи влади (міністерства, комітети) здійснюють управління науково-технічною та інноваційною діяльністю у відповідних галузях; визначають напрями розвитку науково-технологічного потенціалу галузі; формують галузеві науково-технічні програми; організовують випуск сучасної конкурентоспроможної продукції; формують механізм забезпечення науково-технічного розвитку відповідних галузей.

Головними цілями державної науково-технічної та інноваційної діяльності є:

— примноження національного багатства через використання науково-технічних досягнень;

— створення умов для високого рівня життя кожного члена суспільства та його інтелектуального розвитку;

— зміцнення національної безпеки на основі науково-технічних досягнень;

— створення умов для розвитку науково-технічної творчості.

Досягнення цих цілей і завдань відбувається шляхом:

1. Створення сприятливих організаційно-економічних та правових умов для ефективного використання науково-технічного потенціалу.

2. Розвитку пріоритетних напрямів науки і техніки, концентрації ресурсів для їх реалізації.

3. Формування та реалізації довготермінових науково-технічних програм.

4. Розроблення дієвих механізмів інтеграції науки і виробництва.

5. Підготовки наукових кадрів та їх соціально-економічного захисту.

6. Створення сучасної інфраструктури науки.

7. Встановлення ефективного міжнародного співробітництва у сфері науково-технічної діяльності [4, c. 151-153].

Форми і методи державного регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності визначаються рівнем науково-технічного потенціалу країни.

Науково-технічний потенціал країни — це сукупність національних ресурсів, необхідних для здійснення науково-технічної діяльності, та результати їх використання.

Складовими науково-технічного потенціалу є:

— матеріально-технічна база науки (наукові організації, лабораторії, експериментальні виробництва, інформаційні центри, обладнання тощо);

— наукові кадри (вчені, дослідники, конструктори, винахідники, науково-технічний персонал та ін.);

— результати науково-технічної діяльності (винаходи, відкриття, наукова інформація, патенти, наукові проєкти, авторські свідоцтва тощо);

— організаційно-управлінська структура наукової сфери (обсяги фінансування, плани науково-технічної діяльності, завдання з підготовки кадрів, система управління тощо).

Україна належить до держав з високим науковим потенціалом. Це, передусім, визнані у світі наукові школи, вагомі та унікальні досягнення в багатьох сферах — розробці нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніці, фізиці низьких температур, ядерній фізиці, електрозварюванні, інформатиці тощо. Держава повинна створити такі умови, які зможуть забезпечити примноження цього потенціалу, насамперед його максимальну віддачу. Держава має стати безпосереднім провідником інноваційного розвитку, замовником та організатором розробок і досліджень у найсучасніших, найперспективніших напрямах науково-технічного прогресу.

Хоч позиції України в науково-технічній діяльності є досить високими, в останнє десятиріччя у цій сфері мають місце негативні тенденції в усіх підсистемах науково-технічного потенціалу: новаційному менеджменті (наукові кадри, дослідницькі розробки); інноваційному менеджменті (впровадження і ринкове освоєння нововведень); функціонально-ресурсному менеджменті (організація, управління, забезпечення фінансове, матеріально-технічне, інформаційне).

Так, якщо на початку 90-х pp. забезпеченість науково-інженерними кадрами в Україні становила 6,7 особи на 1000 населення (у США — 3,8, у Швеції — 3,0, у Франції — 2,2 особи), то нині вона скоротилася втричі. Технологічні дослідження виконують не більше 100 тис. осіб (у 1990 р. — 313 тис). Вітчизняна наука "старіє" — кожний четвертий науковець — пенсіонер, частка вчених віком до 40 років не перевищує 15 %.

Загострюються структурні зміни в інноватиці — більша частина докторів і кандидатів наук зайняті в позаринковому секторі науки — освіті. У виробничій сфері задіяно лише 0,3 % науковців вищої кваліфікації. Значна частка вчених працює на закордонний інтелектуальний ринок: щорічно до 200 фахівців емігрують, до 10 тис. учених виїжджає за межі країни на роботу за контрактами, стажування. Переважає підготовка наукових кадрів у галузях суспільних наук (економічних, політичних, юридичних, філологічних), що не відповідає потребам країни [1, c. 121-123].

Обсяг науково-технічних робіт в Україні зменшився в 4 рази. У ліцензійній торгівлі склалося негативне сальдо, яке зростає. На 10 тис. населення припадає 0,5 % охоронних документів на інтелектуальну власність (патентів) (у США — 3,5 %, Японії — 27%). Наведені дані свідчать про необхідність формування дієвих важелів державного регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності, спрямованої на технологічні зміни, інноваційну синергетику (самоорганізацію, самовідтворення).

2. Прогнозування науково-технічного розвитку та його значення для прогресивних змін у національному господарстві

Залежно від ролі держави в науково-технічній та інноваційній сфері виділяють дві основні моделі інноваційного розвитку: індустріальну (перевага віддається ринковим регуляторам при пасивній ролі держави) та постіндустріальну (висока активність держави — система цілеспрямованих, випереджаючих заходів).

Завданням державного регулювання НТП та інноваційної діяльності в Україні є створення оптимального економічного механізму, який поєднував би державні та ринкові важелі впливу на наукові та інноваційні процеси, був зорієнтований на економічне зростання України, її інтеграцію у світову економіку.

Ринковий механізм та державне регулювання по-різному впливають на науково-технічний розвиток.

Механізм макроекономічного регулювання науково-технічних та інноваційних процесів передбачає:

• нормативно-правове забезпечення;
• систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень, у тому числі їх пряме фінансування;
• визначення пріоритетів у сфері науки і техніки, їх всебічну підтримку та заохочення;
• диверсифікацію джерел мобілізації коштів на науково-технічний розвиток (кошти державного бюджету, позабюджетних фондів, приватні та іноземні інвестиції);
• максимальне стимулювання малого інноваційного, венчурного підприємництва;
• науково-технічне прогнозування та програмування;
• систему фінансових, кредитно-грошових, амортизаційних, інших пільг та преференцій;
• організаційну підтримку і забезпечення науково-технічної й інноваційної діяльності;
• підготовку наукових кадрів.

Науково-технічне прогнозування — виявлення та аналіз тенденцій розвитку науки, техніки, можливості появи нового покоління машин, технологій, визначення способів їх упровадження, а також передбачення наслідків НТР.

Функції науково-технічного прогнозування:

• аналіз та виявлення основних загальносвітових тенденцій, тривалості інноваційних циклів;
• формування перспективних варіантів науково-технічних програм;
• вибір оптимального варіанта програм розвитку фундаментальних та прикладних досліджень;
• визначення найоптимальнішої моделі впровадження досягнень НТП у виробництво;
• передбачення економічних, соціальних, екологічних наслідків впровадження [9, c. 81-83].

3. Макроекономічне управління інноваційними процесами

Ринкові механізми розвитку науково-технічної діяльності зумовлюють потребу в політиці сприяння активізації приватного бізнесу, створення однакових правових умов захисту інтелектуальної власності, господарювання, конкуренції.

Державне регулювання пов'язане з виділенням пріоритетних напрямів науково-технічної діяльності, формуванням програм і держзамовлень, їх фінансуванням.

У регулюванні науково-технічної діяльності важливо забезпечити оптимальне поєднання ринкових механізмів і державного впливу на функціонування і розвиток цієї важливої сфери економіки. Механізм регулювання науково-технічної діяльності в цілому передбачає:

• правове забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності;
• створення економічно сприятливих умов для ефективного здійснення науково-технічної діяльності шляхом застосування податкових і фінансово-кредитних важелів;
• забезпечення бюджетним, базовим і програмно-цільовим фінансуванням науково-технічної діяльності у розмірі не менше 1,7 відсотка ВВП. Базове фінансування надається для проведення фундаментальних досліджень, розвитку пріоритетних галузей науки, інфраструктури науково-технічної діяльності, збереження наукових установ, які є національним надбанням, підготовки наукових кадрів. Програмно-цільове фінансування здійснюється на конкурсній основі і забезпечує реалізацію науково-технічних програм, розробок за державним замовленням і програмами міжнародного співробітництва;
• визначення пріоритетних напрямів науково-технічної діяльності, їх підтримку та заохочення;
• формування науково-технічних прогнозів і програм;
• мобілізацію коштів на науково-технічну діяльність та стимулювання їх надходжень;
• стимулювання розвитку підприємництва у сфері науки і техніки;
• підготовку наукових кадрів вищої кваліфікації.

Державне фінансування науково-технічних процесів і програм здійснюється на основі їх відбору за такими критеріями:

• спрямованості на вирішення першочергових проблем національної безпеки держави;
• забезпечення прориву або збереження передових позицій у науково-технічному розвитку;
• відповідності вимогам сучасного світового рівня;
• наявності умов для реалізації;
• багатоцільового призначення;
• забезпечення соціального ефекту від реалізації;
• економічної доцільності, окупності [11, c. 210-212].

4. Державна підтримка і стимулювання науки та інновацій

Державні наукові та науково-технічні програми є важливим засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки шляхом концентрації науково-технічного потенціалу країни.

Державні наукові та науково-технічні програми формуються Міністерством освіти і науки України, Національною академією наук, іншими центральними органами управління на основі цільових проєктів і розробок, відібраних на конкурсних засадах з урахуванням пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

— визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

— формування і реалізації державних, галузевих і регіональних інноваційних програм;

— створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

— захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

— фінансової підтримки виконання інноваційних проєктів;

— стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ щодо кредитування інноваційних проєктів;

— встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

— підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури;

— державної реєстрації інноваційних проєктів.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності — це законодавчо та науково обґрунтовані напрями інноваційної діяльності, спрямовані на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній конкурентоспроможній продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу країни.

Формування стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності здійснюється центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності із залученням Національної та галузевих академій наук України на основі ґрунтовних прогнозно-аналітичних досліджень тенденцій світового науково-технологічного розвитку, моніторингу інноваційної діяльності в країні, інноваційного потенціалу та інноваційної культури суспільства [7, c. 152-153].

Кабінет Міністрів України проводить експертизу розроблених стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, організовує їх публікацію та обговорення в громадських науково-технічних організаціях, засобах масової інформації і передає на затвердження Верховній Раді України (до 1 березня останнього року дії попереднього аналогічного документа).

Аналогічно формуються середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності, які на державному рівні затверджуються разом із стратегічними напрямами, а зміни до них вносяться разом із формуванням проєкту закону про Державний бюджет; на галузевому рівні — розробляються галузевими органами влади і затверджуються колегіями галузей; на регіональному рівні — розробляються виконавчими органами місцевого самоврядування та затверджуються обласними радами.

Держава забезпечує реалізацію стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності через систему загальнодержавних (національних) програм, економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля.

Реалізація середньострокових інноваційних пріоритетів загальнодержавного рівня здійснюється через державні прогнози та програми економічного і соціального розвитку України, на конкурсних засадах через державне замовлення; на галузевому та регіональному рівнях — через інноваційні програми та проєкти, інноваційні проєкти технопарків.

Стратегічними пріоритетними напрямами інноваційної діяльності в Україні на 2003—2013 pp. визнано:

1. Модернізацію електростанцій; нові та відновлювальні джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології.

2. Машинобудування та приладобудування як основу високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії.

3. Нанотехнології, мікроелектроніку, інформаційні технології, телекомунікації.

4. Вдосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій.

5. Високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості.

6. Транспортні системи, будівництво, реконструкцію.

7. Охорону й оздоровлення людини та навколишнього середовища.

8. Розвиток інноваційної культури суспільства [13, c. 135-136].

З метою забезпечення динамічного та ефективного управління процесами інноваційного розвитку, своєчасного внесення змін і доповнень проводиться систематичний моніторинг реалізації пріоритетних напрямів інноваційного розвитку. Подається узагальнена інформація про запроваджені заходи та досягнуті результати, яка містить такі показники:

— обсяг інноваційних капіталовкладень відносно річного рівня амортизаційних відрахувань;

— розмір доходу від інноваційних капіталовкладень за рік відносно обсягу інноваційних капіталовкладень;

— розмір сукупного фінансування розвитку науки і техніки відносно річного ВВП;

— обсяг продажу новоствореної продукції за рік відносно річного обсягу продажу;

— кількість винаходів на 1 млн населення;

— кількість впроваджених винаходів за рік відносно їх загальної кількості.

Для реалізації інноваційних проєктів суб'єктам інноваційної діяльності надається фінансова підтримка шляхом:

— повного безвідсоткового кредитування пріоритетних інноваційних проєктів;

— часткового (до 50 %) безвідсоткового кредитування інноваційних проєктів та залучення до фінансування решти необхідних коштів виконавця проєкту або інших суб'єктів;

— повної або часткової компенсації відсотків, сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам;

— надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проєктів;

— майнового страхування реалізації інноваційних проєктів у страховиків [10, c. 194-195].

Джерелами фінансування інноваційної діяльності є кошти державного бюджету України, місцевих бюджетів і бюджету Автономної Республіки Крим; власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ; власні чи запозичені кошти суб'єктів інноваційної діяльності; інвестиції фізичних і юридичних осіб; інші джерела.

Інноваційним підприємством вважається підприємство (об'єднання підприємств) будь-якої форми власності, якщо більше ніж 70 % обсягу його продукції складає інноваційна продукція (продукти). Інноваційною визнається продукція, яка є результатом виконання інноваційного проєкту або виробляється вперше, є конкурентоздатною і має вищі техніко-економічні показники. Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді інноваційного центру, бізнес-інкубатора, технополісу, технопарку тощо. Зараз в Україні визначилися декілька організаційних форм реалізації інноваційної діяльності:

— університетські науково-дослідні центри, де відбувається ефективне об'єднання фінансових ресурсів, кваліфікованих наукових кадрів, матеріально-технічної бази;

— технопарки — акціонерні товариства, які займаються патентуванням, рекламою, маркетингом, консалтингом, лізингом, орендою в сфері науково-технічної діяльності;

— технополіси — якісно нова територіальна форма інтеграції науки і виробництва, що забезпечує високі темпи науково-технічного розвитку за рахунок можливостей регіону;

— бізнес-інкубатори — дрібні наукомісткі фірми, на яких створені сприятливі умови для створення сучасних наукових продуктів, навчання кадрів, стимулювання власного бізнесу;

— венчурні підприємства — малі підприємства, які забезпечують зв'язок між фундаментальними дослідженнями і масовим виробництвом, спеціалізуються на розробці нових наукових ідей та їх втіленні у виробництво [2, c. 112-113].

Висновки

Характеристику основних тенденцій розвитку інноваційної діяльності в умовах становлення постіндустріальної економіки необхідно здійснювати з використанням системного підходу – за рівнями (глобальний, регіональний або міждержавний, національний, галузевий, підприємницький тощо) та за видами (відповідно до еволюції технологічних укладів).

Практично усі країни за останні 10–15 років накопичили значний досвід організації інноваційного процесу та інноваційної діяльності. Одним з характерних проявів даного процесу є формування регіональних і локальних інноваційних мереж, що базується на поширенні та узгодженні спільних економічних, фінансових, соціальних й екологічних інтересів регіонів або сусідніх держав. Яскравим прикладом є Західна Європа, де науково-технічна кооперація є багатоярусною.

Важливим є визначення основних форм, методів та інструментів державного регулювання інноваційною діяльністю, відмінності їх застосування у розвинених країнах та країнах з перехідною економікою. Розвиваючи положення щодо групування форм і методів державного регулювання за основними ознаками, можна визначити й групування за рівнями впливу держави на інноваційну діяльність, а саме: глобальний, міждержавний, національний, регіональний, галузевий і особистий. Такий підхід дозволить систематизувати і ув'язати у єдиний комплекс методи і форми державного регулювання внутрішньо- і зовнішньоекономічного характеру щодо стимулювання інноваційної діяльності.

Особливістю сучасного етапу трансформаційних процесів в Україні є невиконання державою конструктивної ролі каталізатора структурних змін в економіці, каталізатора інноваційних процесів та формування нових інноваційних пріоритетів. Вдосконалення інноваційної політики може здійснюватися через вдосконалення її складових, реалізацію відповідних функцій: правове регулювання; координація інноваційної діяльності; синхронізація інноваційної діяльності за елементами інноваційного циклу; організація інституційного забезпечення інноваційної діяльності; організація, планування і контроль ресурсного забезпечення інноваційної діяльності; стимулювання інноваційної активності суб'єктів підприємницької діяльності; аналіз і облік об'єктів інноваційної діяльності за усіма елементами життєвого циклу інновацій; регулювання соціальної та екологічної спрямованості інноваційної діяльності; регулювання регіональних аспектів інноваційної діяльності; регулювання інноваційної діяльності у зовнішньоекономічній діяльності тощо.

Список використаної літератури

1. Антошкіна Л. І. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / Науково-дослідний економічний ін-т Міністерства економіки України / М.М. Якубовський (ред.). — К., 2005. — 410с.
2. Архієреєв С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. екон. спец., що вивчають курси "Державне регулювання" та "Економічна політика" / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т" / Сергій Ігоревич Архієреєв (ред.), Н.Б. Решетняк (ред.). — Х. : НТУ "ХПІ", 2004. — 205с.
3. Богиня Д. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. - 2003. - № 5. - С. 12-21
4. Воротін В. Державне регулювання економіки України: політекономічний аспект //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 2.
5. Галиця І. Державне регулювання в умовах ринкових відносин //Економіка України. - 2002. - № 6. - C. 52-58
6. Гриньова В. Державне регулювання економіки: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ВД "ІНЖЕК", 2007. — 736c.
7. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. - 2-ге вид., доопрац. і доп.. - К.: КНЕУ, 2005. - 316 с.
8. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Михасюка. - Львів: Українські технології, 1999. - 639 с.
9. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. - 5-те вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 213 с.
10. Долішній М. Моделі державного регулювання в ринковій економіці // Економіка України. - 2002. - № 6. - С. 13-22
11. Кущевой Д. Особливості державного регулювання регіональної економіки //Економіст. - 2002. - № 3. - C. 67-69.
12. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. - 2004. - № 5. - С. 7-11
13. Могильний О. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України. — К. : ІПК ДСЗУ, 2006. — 490с.